Grzegorz Motyka.
Od rzezi wołyńskiej do akcji «Wisła»: Konflikt polsko-ukraiński 1943–1947. – Kraków, 2011. – 521 s.
Ґжеґож Мотика.
Від Волинської різанини до акції «Вісла»: польсько-український конфлікт 1943–1947 рр. – Краків, 2011. – 521 с.
(Повна версія)
В умовах стрімкої глобалізації національне питання набуває дедалі більшої актуальності. Це спонукає дослідників шукати аналоги нинішніх подій у минулому. Взаємна бійня братніх народів – польського та українського – уже отримала певне висвітлення у працях істориків, зокрема київського автора І.Ільюшина [1] та люблінського фахівця Ґ.Мотики, який півтора роки тому видав свою нову книгу. Вона становить собою науково-публіцистичну компіляцію його попередніх робіт. У вступі автор повідомляє, що ще з 1998 року ставив собі за мету переконати українців у тому, що Волинська різанина була (с. 7). Однак, з тих пір всі свої книги Мотика публікує виключно в Польщі, використовуючи значний масив джерел і літератури слов'янськими мовами.
Оповідь структурована за проблемно-хронологічним принципом, висвітлюється не тільки криваві події, але і їх передісторія, а також контекст: українське питання в II Речі Посполитій, політика нацистів у регіоні, ідеологія та плани ОУН і керівництва Армії крайової (АК), роль інших військово-політичних сил у Західній Україні, «обмін населенням» між ПНР і УРСР, а також депортація українців у рамках операції «Вісла».
Книга читається легше, ніж попередні роботи автора, завдяки розміщенню у ній більшої кількості узагальнень, проміжних висновків та інтерпретацій що є суттєвим прогресом. Далі про достоїнства роботи поширюватися не має сенсу - кожен сам їх оцінить при прочитанні. Тому зосередимо увагу на тому, що, по-перше, стало новим в роботі Мотики в порівнянні з попередніми його книгами, по-друге, на полеміці, в якій бере участь автор, і, по-третє, на спірних або ж недостатньо обґрунтованих чи доведених фрагментах праці.
У першому розділі висловлюється доволі дивна думка: «Ставлення українських політичних партій (до держави – О.Г.) не створювало польській владі достатньо великого поля для маневру», тобто не залишало вибору, і «проблема була в тому, що (керівники УНДО – О.Г.) тільки у тридцятих роках почали дозрівати до визнання польської держави тривалою реальністю» (с.22). Ніякого впливу на дії влади думка громадян про владу справляти не може, коли йдеться про права громадян, та ще й про інтереси держави. У тодішній ситуації ці два чинники збігалися. Більшість конкретних пропозицій лідерів українських демократів про національно-культурну автономію українців відрізнялися помірністю та зваженістю. Ліберали стверджували, що такий крок міг підірвати в Галичині та на Волині позиції екстремістів, у тому числі КПЗУ, яка виставляла УРСР ідеалом української державності. Більше того, окремі адекватні політики з табору пілсудчиків припускали: це зможе знизити лояльність уже радянських українців до Москви. Але здорові ініціативи розбивалися об націоналізм польського державного апарату.
У першому розділі не завадило б зазначити й про концтабір приниження Береза Картузька, як це робив Мотика раніше [2]. Саме там утримували потенційно нелояльних громадян II Речі Посполитої. За задумом влади, цей заклад мав дисциплінувати незгодних з тодішньою державною політикою, у реальності ж став «інкубатором» радикалізму, у тому числі українського.
Чомусь як приклад проявів неприязні до поляків наводяться слова віце-спікера сейму В.Мудрого, сказані ним у 1939 р. про тодішні реалії: немає поляків, що прагнуть відновити Україну, отже українцям необхідно розмовляти з братнім народом із позиції сили (с.124). Адже сам Ґ.Мотика писав: усі польські партії заявляли про невіддільність Західної України від Польщі [3]. Та й національно-культурна автономія для українців, або, хоча б, усунення «скляної стелі» для кар'єрного зростання представників національних меншин не перебували на порядку денному.
У книзі наявний необхідний науково-довідковий апарат, проте багато даних критичного характеру по відношенню до ОУН, наводяться без посилань на джерела. Це стосується відомостей про постанову бандерівців 1942 р. у Львові щодо навмисного провокування німецького терору проти поляків і здійснення цих задумів (с.83–84), плани бандерівської верхівки 1941 р. про виселення усіх поляків із Західної України (с.123), убивства українськими повстанцями делегатів АК на переговорах (с.137), роздачі цукерок польським дітям, приреченим на смерть від рук бійців УПА (с.149), убивство бандерівцями дружини Т.Боровця («Бульби») (с.303), наказ головкома Д.Клячківського про знищення кожного п’ятого українця з нелояльних до УПА сіл (с.354) [4], обстріл українськими націоналістами колон українців, яких поляки переселяли в рамках операції «Вісла» (с.410). Уся вказана інформація потребує перевірки.
Та й у питанні використання цитованих джерел не завжди дотримується бездоганність. Зокрема, знаходимо надмірну довіру до мемуарів. Наприклад, приводяться свідчення Г.Мельника [5] про С.Бандеру: відомих супротивників після розколу ОУН 1948 року. Опонент відгукується щодо голови Проводу, як про людину, що з неповагою говорила про українців (с.31–32). Також як достовірні, подаються спогади Є. Стахова про видану С.Бандерою заборону націоналістам вести антинімецьку діяльність на початку 1942 р. (с.82). Адже з 1948 р. Є.Стахів теж перебував в опозиції до останнього, до того ж за минулі десятиліття міг й забути конкретні обставини подій.
Потрапляє написане і в пастку секретного джерела – у першу чергу протоколів допитів заарештованих націоналістів. Наприклад, інформація про ухвалення бандерівцями жорстоких планів стосовно нацменшин вже на Львівській конференції 1942 р. наводиться як правдива (с.86, 108) – у першому випадку навіть без указівки джерела в основному тексті. Проте слід мати на увазі, що заарештований намагається догодити своїм катам і нерідко розповідає їм те, про що вони хочуть чути. Також на спогади інформанта могли вплинути постанови ОУН від лютого 1943 р. та наступна різанина на Волині. Те ж саме зауваження стосується і наведених відомостей про конфлікти в ОУН щодо знищення поляків у серпні 1943 р. (с.216). Очевидно, в цьому питанні ОУН не була монолітом, але свідчення належать, імовірно, представникові однієї з ворогуючих сторін, до того ж, що прагнео виправдатися перед слідчим й очорнити колишніх опонентів.
Автор стверджує, що викликаний переселенням німцями поляків і українців, польсько-український конфлікт на Люблінщині в 1942–1943 рр. не став однією з передумов Волинської різанини (с.292). Але наприкінці 1942 р. там було тільки зареєстровано два десятки вбивств українців (с.285). У січні ж 1943 р. польські партизанські загони, за словами Ґ.Мотики, «приступили до "відстрілу" українських старост, агрономів, співробітників соціального забезпечення» (с.280) на німецькій службі. Серед чиновників було багато підпільників ОУН, які регулярно повідомляли про події, партійному керівництву. Рішення ж про деполонізацію було прийняте в Західній Україні – тобто просто на іншому березі Бугу – у двадцятих числах лютого. Не виключено, що згаданий «відстріл» став останньою краплею, яка підштовхнула ОУН до реалізації етнічної чистки.
Не є неправильними, але відводять у бік від розуміння умов того, що відбулося, наступні відомості з книги: після розправ УПА поляки бігли до «червоних» партизанів і в німецьку поліцію, «а це створювало серед місцевих українців враження, що звинувачення в колаборації з німцями і совєтами, висловлювані на адресу поляків, правильні» (с.129). Як показують документи про події 1942 р., антипольська акція Української повстанської армії не змінила сприйняття українцями сусідів-слов’ян як співучасників німецької адміністрації [6] і радянських партизанів [7]. Бандерівці знали, що більшість волинських українців ще до початку 1943 р. вважала поляків помічниками ворогів, у ширшому сенсі – тими, з ким неможливо домовитися.
У книзі, як і в попередніх працях Ґ.Мотики, не описується масове взаємне українсько-польське озлоблення, яким пройнялася атмосфера Західної України в 1939–1943 рр., і яке стало умовою початку різанини.
Навпаки, є посилання до того, що «ситуацію позитивно оцінювало польське підпілля» у своїх звітах до Лондона (с.109). По-перше, офіцери АК вважали себе представниками інтересів усіх громадян Речі Посполитої, в тому числі українців, тому військові могли не зовсім тверезо оцінити перебіг подій. По-друге, у Центр надсилалися різні відомості. Уже у травні 1942 р. з округу АК «Львів», де міжетнічні суперечності були тоді слабшими, ніж на Волині, повідомлялося наступне: «Ставлення (українців – О.Г.) до поляків вороже і підступне, яке ускладнює життя» [8]. По-третє, упущено чи не головний чинник, що призвів до різанини, – суперництво двох етнічних груп в апараті управління у 1939–1943 рр., утиски службовцями тієї й іншої національності «етнічного ворога».
Генеральний комісар Волині–Поділля Г.Шене в огляді ситуації за вересень – жовтень 1942 р. писав: «Напружені стосунки між окремими національними групами, передусім білорусами й українцями з одного боку, та поляками – з іншого, особливо загострилися. У цьому є певна система. Спроби з якогось ворожого боку турбувати народ»[9]. Ці рядки в оригіналі підкреслено – імовірно респондентом документа.
Тривога окупантів наростала: 25 лютого 1943 р. ґебітскомісар області Брест-Литовська (підпис нерозбірливий) заявляв у звіті Г.Шене за січень – лютий 1943 р.: «Неблагонадійні для нас елементи з різних національних груп використовують німецьку адміністрацію для міжнаціональної боротьби один з одним. Місцями трапляються випадки, коли, наприклад, сільський староста, якщо він поляк, зловживає своїм становищем супроти українців, або якщо він українець, то робить те ж саме проти поляків. Я розбираю кожен такий випадок окремо і притягаю винних до відповідальності» [10].
Ці ключові документи опубліковано, вони відомі авторові, який не доніс їх до громадськості, зробивши акцент на візіях ОУН про моноетнічну державу. Але які б плани не будували політики, проекти не стануть дійсністю без певної підтримки більшості народу.
Відсутністю джерел німецькою мовою можна пояснити твердження, що нацисти нібито намагалися «підтримати польсько-український конфлікт» (с.105). Насправді німці на переговорах із бандерівцями постійно висували умову щодо припинення бійні, але наражалися на формулювання: «Це внутрішня справа України». Перекладені російською мовою документи про таку ситуацію містяться також і в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України [11].
Ті ж зауваження стосуються характеристики німецької етнічно-державної інженерії в Люблінському дистрикті, що названа автором «провокацією» кровопролиття (с.277). Доказів наміру провокації не наведено. Хоча, здається, позасистемне насильство, з погляду окупантів, шкідливе, оскільки демонструє їх безсилля і виводить ситуацію з-під контролю.
Не зовсім коректною виглядає термінологія: замість позначення військово-політичної сили («націоналісти», «УПА» й т.д.) занадто часто вживається етнонім "українці" як іменник і "український" як прикметник. На момент описуваних подій проти УПА воювали українські червоні (радянські) партизани, у регіоні оперували формування українських колабораціоністів, а діяльність бандерівців засуджувалася іншими українськими партіями. Так само АК у книзі часто вільно або мимоволі на рівні лексики ототожнюється з поляками, хоча в ті роки вона була далеко не єдиною польською військово-політичною силою.
Як виправдальне словосполучення виглядають уживані без лапок по всьому тексту слова «відплатна акція» – стосовно терору Армії Крайової. Адже йдеться про вбивство не бійців УПА, а мирних жителів. За такою логікою, наприклад, і антипольські дії бандерівців можна назвати «операцією у відповідь» за криваві події, скажімо, 1919 р. або й узагалі за спалення міст в XI ст. У попередніх монографіях відповідна лексика була нейтральнішою [12].
Є в книзі й суперечності. Стосовно знищення Гути-Пеняцької в одному випадку вказується, що це зробили солдати дивізії Ваффен-СС «Галичина» (с.238, 261), в іншому – бійці 4-го окремого поліцейського українського галицького полку Ваффен-СС (с.263–266, правильні відомості). Цієї помилки не було в попередній роботі Мотики [13].
Трапляються й помилки перекладу. Наприклад, основна політична мета оунівців – УССД [14] – визначається як Українська незалежна об’єднана національна держава (с.25), хоча слова «національна» (пол. «narodowа») у цій абревіатурі немає. Абревіатура УНС розшифровується як Українська національна (пол. «narodowa») самооборона (с.215), хоча насправді друге слово – народна (пол. «ludowa»).
Монографія відчутно критичніше розглядає українських націоналістів, та й українців у 1919-1947 рр., ніж попередні роботи Мотики.Тому ряд українських істориків вирішив, що в зазначеній монографії проявилася польська націоналістична тенденція [15].
Однак, такий висновок видається поспішним. Уже у підзаголовку монографії підкреслюється активна роль польської сторони.
Ґ. Мотика звинувачує своїх колег – подружжя Семашків – в умисній фальсифікації (с.160), заниженні кількості українських жертв АК.
Новим є виявлення факту, що командувач волинським округом Армії Крайової наказував або принаймні свідомо не заперечував проти вбивств мирного населення – українських чоловіків призовного віку (с.163–164), суворо забороняючи знищення жінок, дітей і людей похилого віку. Додамо до аргументації Ґ.Мотики, що у цьому документі замість пункту про конкретне покарання для його порушників було зафіксовано лише розпливчасту згадку «усієї суворості» заходів проти них. Крім того, наказ був відданий запізно, коли взаємна різанина йшла вже майже рік.
Полемізуючи з апологетами польського аналога ОУН-УПА - Національних збройних сил (пол. - Narodowe Siły Zbrojne), Мотика наводить ряд висловлювань керівництва і авторів NSZ з українського питання. «Українці не можуть володіти в Польщі ніякими політичними правами... Навіть українська інтелігенція і священики не мають нічого спільного з цивілізацією». «"Хороший народець руський" (тобто українці. - авт.) гідний, щоб його розглядати так, як англійці розглядали у себе ... вовків» (с. 210-211). Висновок автора: NSZ, пропонуючи симетричні заходи щодо акції УПА, чинили негідно (с. 377).
Тож, і польські націоналісти також критикуються жорсткіше, ніж у попередніх книгах.
Виходить так, що в рецензованій роботі виявилася неорадянська тенденція, при чому не в позитивній (стверджувальній), а в негативній (замовчувальній) формі. Вона виражається, зокрема, в зменшенні ролі радянської сторони в українсько-польському конфлікті, та й у загальній ситуації, вживанні евфемізмів для позначення злочинів комуністичних бойовиків, а також суттєвої різниці в оцінці цілей Сталіна і уряду ПНР з одного боку, і бандерівців з другого, відносно українсько-польського прикордоння.
Повідомляючи на сторінці 22 про взаємодію петлюрівців з польською розвідкою проти СРСР, для симетрії слід було б згадати і співробітництво УВО-ОУН з ОГПУ-НКВД на антипольської основі. Останнє має безпосереднє відношення до українсько-польських відносин, згадаймо принцип "devide et impera".
Для позначення радянського тероризму використовується евфемізм «спеціальні завдання» (с. 166) - точно так само, як і в книжці Олексія Попова [16]. У викраденні на Волині капітана АК разом з усім командуванням його загону звинувачений підлеглий УШПР Іван Шитов (с. 172, посилання немає). Хоча насправді це і була реалізація цих самих завдань оперативниками НКДБ з тергруппи «Олімп», причому відомості про це опубліковані [17] і відомі автору рецензованої книги.
Недооцінкою загальної ролі і значення радянської сторони викликана спірна (позитивна) оцінка автором акції «Буря» у Західній Україні, повстань проти німців безпосередньо перед приходом Червоної армії, а також опис результатів міжпартизанської боротьби УПА та АК. За словами Ґ.Мотики, операції УПА проти АК були безглуздими, польські націоналісти зберегли значні збройні сили: «Якби дійшло до польсько-української війни, як у 1918–1919 рр., загони АК могли утримати більшість міст від захоплення УПА. В антипольській акції українці не завдали жодних істотних втрат АК» (с.336). По-перше, не можна оцінювати що-небудь із перспективи подій, які не відбулися. Реальність же була така, що багато командирів АК заявляли про авантюрність «Бурі», тим більше – у Західній Україні, і пропонували направити сили не на повстання перед приходом Червоної армії, а на захист населення. По-друге, поразка АК у міжпартизанській війні з УПА очевидна. Її зазначали і тодішні офіцери польських націоналістів, які писали у Центр про зростання сподівань галицьких поляків на Червону армію [18]. Шкодували про поразку на Люблінщині й польські соціалісти – БХ [19]. По-третє, якщо згадати про головне - мету операції, «Буря» стала не просто провальною, а контрпродуктивною, оскільки полегшила Сталіну розгром АК і підкорення як Західної України, так і Польщі. Невипадково головна частіна операції отримала різку оцінку командувача однієї з польських дивізій на Західному фронті В.Андерса: «Проголошення повстання у Варшаві було не лише дурістю, але й однозначним злочином» [20].
Антипольську акцію УПА Ґ.Мотика кваліфікує як геноцид (пол. «ludobójstwo»), більш виразно, ніж у своїх попередніх монографіях, що відзначили сторонні спостерігачі [21], а операцію «Вісла» названо сталінською етнічною чисткою.
У визначенні геноциду, даному ООН, не обговорюється масштаб події, тому, теоретично, під цю статтю підпадає здійснене за мотивами расової, національної, етнічної або релігійної ненависті убивство однієї людини. Тому Ґ.Мотика також пише, що не зовсім зрозуміло, «яким чином і хто повинен задекларувати, з якої кількості жертв розпочинається геноцид» (с.453).
Фактично ж, по кожній окремій трагедії рішення про віднесення її до актів геноциду приймається на рівні найвищого договірного органу людства – Організації Об’єднаних Націй. У ряді дискусійних випадків відповідні постанови спочатку затверджуються на рівні парламентів або урядів низки країн, а потім приймаються чи відхиляються ООН на підставі сукупності показників. Береться до уваги й доля спільноти, що зазнала насильства. Згідно з наведеними Ґ.Мотикою відомостями, УПА винищила 0,3% поляків.
Постанову сейму Республіки Польща про визначення антипольської акції УПА як геноциду було ухвалено 2009 р. [22], тобто через 65 років після трагедії і через 20 років після здобуття Польщею свободи і, до речі, після закінчення ери антикомуністів Качинських, яких звинувачували в надмірному націоналізмі, що в даному конкретному випадку, як бачимо, несправедливо.
Нині в англомовній історіографії акцію проти поляків прийнято називати етнічною чисткою [23].
Повертаючись до порівняння акції "Вісла" та антипольської акції УПА має сенс підкреслити, що для визначення всяких дій основне значення має їх мотив. Зрозуміло різанина і депортація, нехай остання і супроводжується жертвами - не одне і теж. Але очевидно, що у обох випадках метою виявляється вигнання етнічної групи з певної території. У тому ж разі, коли Сталін в умовах війни вирішив вигнати німецьке населення Східної Пруссії та Сілезії (жовтень 1944 - березень 1945 рр.) [24] Червона армія діяла методами, подібними до антипольської акції бандерівців.
На останок відзначимо, що як радикальні українські, так і помірні польські націоналісти піддаються в монографії критиці за допомогою книжок ПНР.
Наводяться відомості про те, що в 1939 році існував план керівництва Рейху про різанину в завойованій Польщі євреїв і поляків, яку повинна була провести ОУН (s. 44). При цьому незрозуміло, яке відношення нереалізовані задуми нацистів мали до теми монографії.
З книги, виданої в 1984 році, наводяться відомості про застосування АК токсинів і, головне, бактеріологічної зброї проти українських і білоруських поліцаїв на німецькій службі (с. 283). Таким чином, нібито, було знищено 615 чоловік, що за армійськими мірками дорівнює батальйону.
В обох випадках, у цитованих Мотикою книгах епохи Застою, посилання на джерела відсутні [25], і вказані сюжети не знаходимо у попередніх монографіях автора.
Звернімо увагу і на деякі стилістичні особливості роботи.
Книга написана добре, але виклад роботи нерідко тоне у надмірних деталях. Це стосується багатьох прикладів, що описують події на рівні того або іншого хутора чи сотні УПА. Адже до доказової бази, тез та аргументації ці факти не належать. Показати панораму цілком дозволяє наведення витягів із декількох красномовних узагальнюючих документів – свідчень епохи.
Книга заслуговує перевидання та перекладу на російську і українську мови, якби до неї були внесені роз'яснення стосовно зазначених питань, певні зміни і незначні доповнення. У цьому випадку її внесок у вивчення польсько-українських відносин істотно покращився й у подальшому сприяв об’єктивній розробці трагічних подій польсько-українського протистояння.
Олександр Гогун (Берлін, Німеччина)
*Рецензія написана завдяки стипендії Діани і Говарда Уолла Центру перспективних досліджень Державного меморіального американського музею Голокосту (USHMM).
1. Iljuczyn I. UPA i AK: Konflikt w Zaсhodniej Ukrainie (1939–1945). – Warszawa, 2009.
2. Motyka Grzegorz. Tak bylo w Bieczadach. Walki polsko-ukrainskie 1943-1948. Warszawa, 1999. - S. 35, 41.
3. Motyka Grzegorz. Ukraińska partyzantka 1942–1960: Działalność Organizacji Ukraińskich Nacjonalistów i Ukraińskiej Powstańczej Armii. – Warszawa, 2006.– S.304 Див. також відгук волинського делегата польського емігрантського уряду, спрямований громадянам, яких винищували: «Боротьба йде […] не за те, хто з нас загине або залишиться жити – боротьба йде за єдність і велич Речі Посполитої» (Motyka G. Od rzezi wołyńskiej – S.152).
4. Деяких даних, зокрема, про наказ Клячківського не знаходимо у попередніх монографіях: Motyka Grzegorz. Tak bylo w Bieczadach… S. 108, 122. Motyka G. Ukraińska partyzantka... S. 701 (іменної покажчик) і далі по тексту.
5. Не плутати з А.Мельником, який очолив ОУН із 1938 р., а після її розколу в 1940 р. – фракцію ОУН(м).
6. Bundesarchiv Berlin (далі – BAB). – R58/222. – Bl.188.
7. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. – Ф.1. – Оп.22. – Спр.50. – Арк.21; BAB. – R58/222. – Bl.188; Бринский А.П. По ту сторону фронта: Воспоминания партизана. – Кн.1. – Горький, 1966. – С.204–205.
8. Archiwum Akt Nowych. – 203/XV-24. – K.2.
9. BAB. – R6/687 (листи у справі не пронумеровано). Імовірно, документ адресувався райхскомісарові України Е.Коху
10. Ibid. – R94/8 (листи у справі не пронумеровано).
11. Украинские националистические организации в годы Второй мировой войны. 1939-1945 / Под общ. ред. А. Артизова. - Т. 2. - М. 2012. - С. 123-128.
12. Motyka Grzegorz. Tak bylo... S. 95-269, 477-485. Motyka G. Ukraińska partyzantka… s. 298-414.
13. Motyka G. Ukraińska partyzantka… s. 181.
14. Українська самостійна соборна держава.
15. Див., наприклад: Зашкільняк Л. Від «різні» до порозуміння чи навпаки? Grzegorz Motyka. Od rzezi wołyńskiej do Akcji «Wisła»// Україна модерна. – 2011. – Число 18. – С. 246-255.
16. Попов А.Ю. Диверсанты Сталина: НКВД в тылу врага. М., 2008. Розділ 4: «Контрразведывательная и специальная деятельность».
17. Гогун А. Сталинские коммандос. Украинские партизанские формирования. Малоизученные страницы истории, 1941-1944. М., 2008. - С. 145.
18. Armia Krajowa w dokumentach, 1939–1945. – T.III. – Wroclaw, 1990. – S.383.
19. Ільюшин І.І. Протистояння УПА і АК (Армії Крайової) в роки Другої світової війни на тлі діяльності польського підпілля в Західній Україні. – К., 2001. – С.174.
20. Dmitrów E. Der polnische "Historikerstreit" zur Armia Krajowa // Die polnische Heimatarmee: Geschichte und Mythos der Armia Krajowa seit dem Zweitem Weltkrieg. – Műnchen, 2003. – S.835.
21. «Русофобия "исторической политики" Польши вновь споткнулась об УПА»: http://www.regnum.ru/news/1376585.html
22. Uchwała Sejmu Rzeczypospolitej Polskiej z dnia 15 lipca 2009 r. w sprawie tragicznego losu Polak?w na Kresach Wschodnich [Електронний ресурс]: http://prawo.legeo.pl/prawo/uchwala-sejmu-rzeczypospolitej-polskiej-z-dnia-15-lipca-2009-r-w-sprawie-tragicznego-losu-polakow-na-kresach-wschodnich
23. Snyder T. The Causes of Ukrainian-Polish Ethnic Cleansing, 1943 // Past and Present. – 2003. – №179. – P.197–234. Prusin, Alexander. Revolution and Ethnic Cleansing in Western Ukraine: The OUN-UPA Assault against Polish Settlements in Volhynia and Eastern Galicia, 1943-1944 // Ethnic Cleansing in Twentieth-CenturyEurope. Ed. by Steven Bela Vardy and T. Hunt Tooley. N.Y., 2003. P. 524; Idem. The Lands Between. Conflict in the East European Borderlands, 1870-1992. Oxford, 2010. P. 191.
24. Див. розділ "Весна победы. Забытое преступление Сталина" в збірнику статей Марка Солонина "Нет блага на войне" М., 2010.
25. Відповідно: 1) Torzecki Ryszard. Kwestia ukraińska w politike III Rzeczy (1933-1945). Warszawa, 1972. - S. 189. 2) Witkowski Henryk. "Kedyw" Okrégu warszawskiego Armii Krajowej 1943–1944. Warszawa: Instytut Wydawniczy Związków Zawodowych, 1984. - S. 419. Таблиця «Dywersja osobowa: akcja bakteriologiczno-toksykologiczna».
Частково відсутність прямих посилань на джерела в цих книгах викликана менш суворими стандартами соціалістичного періоду, що, втім, не знімає з автора обов'язку спробувати знайти початкові документи у тих випадках, коли до обігу залучаються нові факти.