У нас реґулярно спалахують суперечки про те, чи може чеська національна ідентичність базуватися на національній історії, чи історія – це тільки “міф” або конструкт, що його вигадали історики вслід за Франтішеком Палацьким, прагнучи віднайти арґументи на підтримку ідеї про самостійне існування чеської нації. Ці суперечки відбуваються в теоретичній площині, що її я не збираюся тут зачіпати. Є в цих дискусіях, однак, і емпіричний рівень: історики забувають про те, що формування чеської нації в Європі не було винятковим явищем, і не тільки в чеській національній історії відбувалося “утворення” чи “пошуки” власного коріння. Вважаю, що було б корисно провести компаративний аналіз схожих ситуацій в інших національних рухах у Європі, аби відшукати паралелі з чеською історією.
Насамперед слід зосередитись на спільних умовах виникнення “національної історії”. Вихідним пунктом цього дослідження буде теза, що конструювання “національної історії” було точкою перетину двох важливих трансформацій, які відбувалися в Європі ХІХ ст. і які не втратили актуальності. Перша трансформація мала характер суспільного процесу – утворення модерної нації. Друга ж відбувалася в інтелектуальній сфері – зародження наукової історіографії. Їхній зв’язок виник уже з самого факту, що формування модерної нації відбулося в Європі не просто як “вигадування” нових спільнот, без огляду на їхній попередній розвиток, а якраз навпаки, як логічна еволюція раніших процесів у сфері етнічних, політичних, економічних, культурних, релігійних відносин. Хоча цей феномен не треба сприймати у телеологічному сенсі як “підготовку ґрунту” чи цілеспрямований крок до виникнення модерної нації, але його й не можна ігнорувати, бо він був серед перших цеглин, із яких виростав і на які спирався націєтворчий процес. Якщо для нас події Середньовіччя чи ранньомодерного часу – це певна “передісторія” формування сучасної нації, то для самих героїв націєтворчих процесів вони були живим минулим.
Однак значення історії для формування нації полягало не тільки в тому, що завдяки історії можна було продемонструвати певну тяглість (тут не важливо, йдеться про тяглість реальну чи уявну). Звертання до історії мало глибші причини, адже світогляд суспільства розвивався і зазнавали трансформації системи його цінностей. Почнімо з відомого факту, що ХІХ ст. було століттям історичної науки або, конкретніше, століттям, коли пошук історичної істини стояв на першому місці в тогочасній системі цінностей.
Для верховенства історичної істини потрібно було, щоб ретельне вивчення минулого всі визнали авторитетним джерелом знань, а відтак воно могло би стати справжнім арґументом для сучасності. Логічно, що репрезентувала й була носієм цього авторитету та галузь, яка фахово пізнавала історичну істину – історія, а також її автори – історики.
Уже в першій половині ХІХ ст. серед еліти та освічених людей поширилося переконання, що все, що існує в сучасності, усі суб’єкти та інституції, ба навіть загальновизнані уявлення, слід було сформулювати й обґрунтувати за допомогою історії (тобто історія ґарантувала їм право на існування). Безумовно, таке абсолютизування “прав”, що збереглися з минулих часів, було не новим винаходом, його в модифікованому вигляді успадкували зі старого феодального суспільства. Однак це не означало, що до історії зверталися лише консерватори, які хотіли зберегти status quo. Усі рухи, що ex definitione були скеровані на порушення status quo, на подолання старого ладу, також намагалися відшукати леґітимність в історії. Це відбувалося не лише в контексті національних рухів, які нас зараз цікавлять, а й у соціальних рухах. Досить згадати, якою важливою була історична аргументація в “Комуністичному маніфесті”.
У разі ж національних рухів значення історичного арґументу, а значить і наукової історії, було визначено вже у примордіалістичній концепції нації, яка набула майже повсюдного поширення. Якщо нація існувала, принаймні, від Середньовіччя, – хай би вона була навіть пригнобленою, “заснулою” чи поділеною – її існування вже було матеріалізацією історії. Там, де модерна нація виникла на фундаменті стабільної, сформованої ще в Середньовіччі державної нації, як у Франції, Голландії чи Англії, там ідентичність цієї нації не викликала сумнівів – ні щодо її минулого, ні щодо майбутнього. Складнішою була ситуація там, де націю формував національний рух, тобто вона поставала без власної держави, без еліт, а часто і без єдності національної культури й літературної мови, як у випадку тих європейських національних рухів, де модерну націю утворила не чільна етнічна група. У цьому разі національний рух повинен був довести споконвічний характер власної нації, обґрунтувати глибоке коріння її існування. Саме з цим була пов’язана відома дискусія, що відбулася в середині позаминулого століття, щодо “історичних” націй, які мають право на існування, і націй non-historical, які не могли вважатися повноправними представниками родини націй. Переживши термінологічні зміни, ця дискусія дожила до сучасності, наприклад, її відблиск видно у презирливому ставленні представників “історичних” націй до потреб та цілей націй “без історії”.
Історії всіх “історичних” націй не вважали однаково важливими й цінними. Уже в першій половині ХІХ ст. як наслідок зауважень і дискусій довкола ”універсальної історії” представники так званої Ґеттінґенської школи сформулювали ідею, що якщо Universal Geschichte претендує бути системою, а не лише накопиченням подій національної історії, то вона мусить зосереджуватися у великих трансформаціях (революція, колонізація, утворення держави тощо), що визначали хід історії. Ці періоди змін потім опрацювали в “національному” ключі та включили в етнічний контекст. Так було сформовано концепцію всесвітнього розвитку, на чолі якого виступали, змінюючи одна одну, окремі “великі нації” та “нації-поводирі”, приблизно так, як у геґелівській теорії про Weltgeist. Із цих позицій можна було судити про ступінь важливості окремих національних історій та про їхні ролі в універсальному проґресі. У цій концепції приховане і пізніше зверхнє ставлення німецької історіографії до чеської національної історії. Часом її вважали частиною історії імперії, тобто історії німецької нації, часом – історією “неісторичного” народу. Цей підхід імпліцитно міститься і в критичних зауваженнях окремих наших сучасників.
Щоб зрозуміти, настільки важливою і в той же час глибокою була потреба підтвердити “історичний характер” національного існування, слід згадати, що переважна більшість істориків та “громадська думка” Європи протягом усього ХІХ ст. сприймала історію лише як історію політичну, що в ній державність або певні форми і прояви політичного життя та громадської активності були основою. Вони були головними, коли не єдиними об’єктами історичного пізнання.
Політична історія свідчила сучасникам про долю їхньої нації (і про їхню власну долю), що не обов’язково мала бути долею держави-тріумфаторки, яка претендує на великодержавну роль, на політичні, військові та інші досягнення: центральним мотивом національної історії стала цивілізаційна місія. Це могла бути доля пригнобленої, позбавленої прав держави, в чиїй історії домінантною темою була боротьба з несправедливістю, як наприклад у випадку чеської нації, що її образ персоніфікувався. Залишимо відкритим питання, чи змогли компенсувати лідери чеського національного руху нестачу державно-політичного складника своєї історії, і якщо змогли, то як. Зазвичай брак політичної історії рідко компенсували матеріалом із культурної історії. Хоча національну ідентичність можна було б окреслити на базі здобутків та інновацій у культурній сфері. Соціальна історія потрапляла до складу національної тільки тоді, коли виникала система соціальних залежностей (із позитивним чи неґативним знаком), яку можна було б означити за допомогою національних атрибутів.
Щоденний політичний досвід навчив громадян (зокрема й істориків) ХІХ ст., що ніяка нація не існує самостійно, ізольовано від інших націй. Відповідно, пізнання національного минулого не можна було обмежувати лише минулим власної нації. Національну історію слід було писати разом із історією сусідніх націй, особливо тих, у яких обґрунтування національної програми відбувалося на основі історичних арґументів. Ідеться не лише про нації великі, де цей компонент національної історії було репрезентовано насамперед зовнішньою політикою, а й націй, які тільки боролися за визначення власної “історичності” та її визнання. Історія чехів була неминуче пов’язана з німецькою історією, так само як, наприклад, історія фінів – зі шведською історією (чи російською), історія словаків – з угорською та чеською, історія українців – із польською та російською тощо.
У цьому контексті можна виділити два підходи до включення національної історії у ширший контекст:
1. Націю порівнювали з іншими націями, що їх свого часу вважали “типовими”, і так визначали ступінь індивідуальності власного національного розвитку. Цей підхід, безперечно, можна відшукати у чеському національному русі.
2. Національну історію порівнювали з відомим набором характерних рис нації, зі свого роду ідеальним типом національного розвитку, – втім, цей набір могли складати на основі даних із кількох національних історій. Зрозуміло, що порівнюючи, в обох випадках зосереджували увагу на виявленні відмінностей, бо головні властивості нації та її історії виявлялися саме в їхній винятковості. Треба пам'ятати, що ця “historicist revolution” відбулася, на думку британського соціолога Ентоні Сміта, також внаслідок серйозних змін у поглядах на суспільство та його розвиток. Дослідник пояснював це перш за все впливом просвітницької концепції суспільства, згідно з якою історичні особи й соціальні групи виникали внаслідок подій, що мали закономірний характер і визначали подальший розвиток. Але йшлося не лише про теорію: емпіричні спостереження підтверджували (хай це було правдою чи вигадкою), що аналогічні подієві ланцюжки у різних державах, навіть не пов'язаних, призводили до аналогічних наслідків. Якщо так можна було розглядати, наприклад, виникнення абсолютизму, урбанізацію, індустріалізацію, створення конституційної системи, чому б і формування чи навіть “відродження” нації не могло стати наслідком об’єктивних змін? Крім того, історичний арґумент був таким привабливим і переконливим тому, що люди взагалі стали здатні сприймати інформацію про минуле, відбувся перехід від “людини без історії”, яка жила у традиційному, домодерному суспільстві, до людини “історичної”. Визначальний чинник, завдяки якому народжувалася й укріплювалася здатність людей уявити історію, – це, на думку Єжи Топольського, безпосереднє особисте враження від історичних змін, які відбулися, наприклад, у Франції (і деяких сусідніх країнах) внаслідок революції, у Центральній Європі – внаслідок наполеонівських воєн і розпаду старої імперії, просвітницьких реформ тощо. Сприйняття сучасних змін і розвитку раніше чи пізніше поєднувалося зі сприйняттям перетворень у минулому (тобто з так званою історичною свідомістю). Важливе питання про те, за яких умов національна історія стала предметом систематичного опрацювання, зацікавило критичну історичну науку, коли та достатньо глибоко вкоренилася в широкій свідомості еліт і мас, щоб її можна було використовувати як політичний і навіть ідеологічний арґумент. Отже, підходимо до важливого питання про ступінь поширеності в суспільстві конструкту національної історії. Згадавши про здатність сприймати чи уявляти минуле, слід вказати і на шляхи, що ними поширилася історична свідомість. Визначальну роль тут відігравали шкільне виховання й художня література. Перейшовши до статусу державних спільнот у ХІХ ст., більшість європейських країн мусила подбати про виховання громадян, а тому історія рано чи пізно опинилася в центрі шкільної освіти. Наукова історіографія, однак, не могла бути єдиним джерелом шкільної концепції вивчення історії. Враховуючи те, що школи були державними, держава і “raison d ?tat” відбирали факти й концепції національної історії, із яких можна було би скласти історію державну.
Коли ж на території мультиетнічної держави жили етнічні групи, що змагалися за національне існування, як наприклад у Габсбурзькій монархії (і не лише), їхнє минуле з погляду державної нації розглядали в координатах реґіональної історії. Виникала напруга між державною й національною історією, чи, конкретніше, між системою політичної домінанти й концептом національної історії “неісторичних (недержавних)” (stateless) націй. Та виникнення цієї дихотомії, як відомо, нічого не змінювало. В умовах ХІХ ст. національна історія була єдиним поняттям, у рамках якого взагалі можна було писати історію. Також читачі були переконані, що основною формою опрацювання минувшини, до якої входили всі фраґментарні події, була форма національної історії. Неможливо навіть уявити, щоб у той час з'явилася ненаціональна чи навіть “наднаціональна” історія. Пригадаймо, що і різні видавничі проекти, гордовито названі “Weltgeschichte”, “Histoire géneral” чи “Modern History”, по суті були компіляцією історій окремих (звичайно ж, тільки державних) націй.
Що значила для представників нації, яка тільки формувалася, власна національна історія? Виняткове значення для національного руху концепт національної історії мав із кількох причин:
1. Історична свідомість окремої особистості була необхідним складником структури людських стосунків. Відповідно, історична свідомість національної спільноти стала націєтворчим компонентом. Вона поєднала націю та ідентичність індивіда, який відчув приналежність до нації як до спільноти, яка споконвіку відрізнялася від усіх інших спільнот і від держави, якщо вона не була державою національною.
2. У той же час національна історія надавала леґітимності існуванню нації. На це можна було претендувати, тільки маючи власну історію. Так само, як “власна” нація була лише одна, одна була і національна історія, і вона не допускала альтернативного ототожнення з іншими націями. Після того, наприклад, як німці в Чехії заявили про свою німецьку ідентичність, у них зникла можливість ототожнити себе з чеською історією (якщо тільки це не була історія чеської Корони). Національну сучасність вважали єдино можливим наслідком історичного розвитку спільноти.
3. Національна історія пропонувала людям певного роду замінник безсмертя. Індивід міг відчути, що він жив у своїх пращурах, а значить – в історії свого народу. Персоналізована історія разом із єдністю з минулим пропонувала йому також “вічне” майбутнє у поєднанні з нацією.
4. Національна історія служила вихідним пунктом, коли створювалися уявлення про національні цінності, коли формувалася ця система цінностей. Історія, як вважалося, була найзручнішим джерелом таких систем цінностей, тому що в ній, на основі “історичного досвіду”, можна було конструювати моделі (національно) позитивних і неґативних поведінок. Мрії та уявлення про майбутнє нації та про ідеальні риси її представників проектувалися на минуле і створювали вибіркове мереживо.
Як відбувалося написання чи “створення” національної історії? Звідки історик брав матеріал для її реконструкції? Традиційно ми уявляємо дослідника, що веде діалог із історією, щоб відкрити минуле власної нації. Якщо не брати до уваги освічених дилетантів, політичних аґітаторів і кількох відомих фальсифікаторів, переважна більшість істориків щиро та відверто прагнула знайти правду про національне минуле й запропонувати висновки свого дослідження сучасникам. Оскільки йшлося про минуле нації, з якою вони себе ототожнювали, зрозуміло, що вони звертали увагу на позитивні сторінки цього минулого. Свідомо чи ні, історики будували конструкт національної історії так, що він зміцнював національну самосвідомість, надавав арґументи проти критиків і ворогів (і справжніх, і уявних) і утворював певну “базу даних” стереотипів для наступної ґенерації.
Образ національної історії залежав, отже, і від того, яке уявлення про націю було в автора. Шведський історик Р. Берк запропонував модель написання національної історії; у цій моделі чотири елементи:
* теоретична концепція поняття “нація”,
* розуміння дійсності нації та її інтересів,
* об’єктивне минуле даної нації,концепція,
* інтерпретація історії нації.
Щоб оцінити цю модель, її необхідно перевірити на конкретних прикладах окремих національних історій. Однак уже сьогодні зрозуміло, що конструкт “національна історія” підважує деякі базові елементи, що їм треба приділяти увагу навіть у звичайному енциклопедичному огляді, а тим більше в компаративному аналізі. Ідеться, передусім, про просторовий вимір національної історії. На якій території вона відбувається? Які межі ця територія має ззовні і як вона структурована всередині (реґіони, столиця, центр – провінція)? Крім того, існує часовий вимір, де ми ставимо питання не тільки про те, де коріння національної історії, а й про те, які події є етапними, завдяки яким можна розробити періодизацію, коли відбувається “розквіт” нації, а коли “занепад”. Як уже було зазначено, також необхідно звернути увагу на контекст відносин із іншими націями. Адже відомо, що історія нації без держави була одночасно історією держави, яка цю національну історію заперечувала, а значить – історією боротьби з державою, яка, однак, вважала власну історію національною. Серйозною проблемою було визначити, і не тільки у випадку Чехії, якою мірою конструкти історії різних націй перетиналися територіально й особистісно. Важливе також питання про тогочасну суспільну ситуацію. Маси, що про них ми вже писали, не були повсюди однаково соціально структурованими. Різними були й політична та соціальна свідомість авторів-істориків. Системний компаративний аналіз конструкту національної історії та “націоналістичної” історіографії – лише частина майбутніх досліджень, у процесі яких, безперечно, буде скореґовано багато висловлених тут думок, та все ж, навіть маючи обмежені знання, сформулюємо деякі робочі гіпотези:
1. Національна історія виникала як історія державної нації, щодо існування якої не було сумнівів, як і в тому, що вона має глибокі історичні корені. Національну історію в цій ситуації конструювали як “природне” продовження попереднього розвитку. Територія історичної держави, безумовно, вважалася національною, так само як державна історія. Як приклад тут можна навести вже згадані Францію, Іспанію і Німеччину, а також Англію, Швецію й Італію.
2. Національна історія прагнула до відновлення втраченої історичної державності, яка б приблизно відповідала етнонаціональним реаліям того часу, коли формувалися національні рухи. Елементи державності зберігалася у більш-менш стійких інституційних реліктах, як наприклад провінційний сейм, державні кордони, законодавча система, система судів, церковні організації тощо. Майбутнє існування національної держави у цих випадках проектували на державні утворення минулого, причому історичні реалії зазвичай не співпадали з реаліями етнічними. І тут виникала досить складна проблема національної ідентичності меншин. Перед цим питанням постала чеська національна історія. Не оминули цієї проблеми також польська, угорська, норвезька, хорватська і навіть литовська національні історії.
3. Середньовічну державність, до якої могла апелювати національна історія, було знищено. Вона зберігалася лише в історичних згадках і міфологічній “пам’яті”. У такій ситуації було дуже важко визначити кордони справжніх історичних територій і взагалі окреслити підмурок історичної єдності національного існування. Території, що їх окремі рухи вважали своїми, перетиналися. Так сталося у грецькій та сербській національних історіях, а крім того в болгарській та українській.
4. Національний рух не міг спиратися на тяглість політичної єдності, а тому не міг створити традицію національної державності. Національна ідентичність формувалася майже виключно на основі етносу, відповідно, національні межі визначали за етнічним принципом, звичайно ж, не беручи до уваги компактно розміщених меншин. У результаті слабшою ставала роль історії та історичного арґументу в національному русі. Так сталося у фінському, словацькому, естонському й латиському рухах, а також у словенському, македонському й білоруському.
Крім згаданих типів національних рухів нам відомі й деякі перехідні випадки: наприклад, у Німеччині йшлося про традицію державності не єдиної держави, а сукупності німецьких держав. У каталонському національному русі апелювали до традиції автономії, а не державності. У фінському випадку політична автономія бере початок із 1809 р., коли національний рух тільки починав розгортатися. Він був заслабким для здобуття державності, але достатньо сильним, щоби приховати проблему меншин. У перелік перехідних випадків потрапила б також Ірландія.
У більшості аналізованих прикладів “конструювання” національної історії відбувалося у трьох фазах, чи, точніше, у трьох типах. Вони виникали послідовно, хоча могли існувати й паралельно. Першою була фаза, що відповідала романтичній історіографії, другою – фаза наукової історії, а остання фаза – “ревізіонізму”, так званої критичної історичної науки. Та в багатьох випадках цим трьом фазам опрацювання історії “нації”, чи радше держави, передувала фаза бароко і Просвітництва.
Там, де існувала традиція середньовічних “національних” літописів і гуманістичної історіографії, конструкт національної історії зазнавав впливу історіографічної традиції і був нею обмежений та модифікований. Це стосувалося передусім структури національної території, її меж, відбору національно релевантних подій, а часом і визначення характерних рис власної нації.
Від моменту прийняття принципу “історичної правди”, тобто вже не в період романтичної науки, а пізніше, у період наукової історіографії, конструкт національної історії повинен був відповідати певним базовим принципам критичної науки. Не можна було порушувати принципи логічного мислення, вигадувати історичні події чи осіб, а тим більше вигадувати національну історію з нічого. Це не означало відмовлятися від “націоналізації” подій минулого, але тепер вона перетворилася на процес відбору даних і казуальної інтерпретації зв'язку між подіями. Щоб здійснити історичну реконструкцію, треба було використовувати перевірені історичні події.
Щоб конструкт національної історії міг виконувати своє призначення і впливати на історичну свідомість, необхідно було, аби він став відомим широкому колу громадськості. Для цього використовували досить багатий арсенал засобів, найперше – газети і часописи. Крім того, масову літературу, художню прозу, поезію, театр, шкільні підручники й політичні промови. А тому варто звернути увагу, що крім як предмет наукової історіографічної продукції, історія існувала як невід’ємний компонент політики. Так само історія ставала матеріалом для мистецького опрацювання чи дидактичної презентації. Під усіма цими впливами народилася й розвивалася “громадська”, аматорська історична свідомість представників певної нації. Вона також у якомусь сенсі створила образ національної історії, що тільки частково відповідав науковому образу, хоча і не міг бути цілковито від нього відірваним. І навпаки, історичний арґумент у руках політиків міг бути дієвим, тільки якщо відповідав тогочасній свідомості населення, на яку і був орієнтований. Оскільки національна історія увійшла в національне сьогодення як історична пам’ять, з'явилася реальна можливість міфологізувати історію та використовувати її в націоналістичних цілях, чого ніколи не могла навіть передбачити наукова історіографія. Але часом, як ми бачили, вона була такою впевненою в силі власних арґументів, що свідомо обґрунтовувала національні цілі й концепції.
Враховуючи, що у XIX ст. (і пізніше) переважало примордіалістське й персоналізоване розуміння нації, можна трішки перебільшуючи сказати, що історики конструювали національну історію як свого роду колективні мемуари. В абсолютній більшості випадків вони ідентифікували себе з нацією, і тому їхня робота мала (зберігаючи принципи сучасної науки) усі ознаки мемуарів. Тож національну історію треба так само критично аналізувати, як і мемуари. Стосунки між національною історією й народними масами не визначали тільки історики. Був також зворотний вплив: конструкт національної історії сприймали тільки тоді, коли він відповідав домінантній національній ідентичності (та історичним знанням) населення, на яке був орієнтований. Інакше конструкт національної історії був би приречений на занепад і зникнення. Як приклад можна згадати невдалу спробу поширити конструкт чехословацької чи угорської історії на представників словацької нації, що тільки формувалася, невдачу ілліризму чи концепту загальнодержавної іспанської національної історії. Успішність конструкту національної історії залежала також від кількох інших умов. До готовності мас прийняти історичні інновації та історичний арґумент треба було додати порцію державної чи етнічної ідентичності. Тільки на цьому фундаменті конструкт національної історії міг породити уявлення про національні цінності, особливо в умовах реальної чи уявної загрози існуванню нації. Кількість представників нації збільшувалася і була готова (і здатна) сприйняти помилкове націоналістичне переконання, що власна національна історія є ключем для розуміння універсальної історії. Іншими словами, формувалося уявлення, що загальні події можна виміряти мірками національної історії, виходячи з того, чи були вони релевантними, корисними для долі власної нації. Це уявлення, до речі, живе не тільки в чеській масовій історичній свідомості, а й певною мірою в сучасних чеських історичних працях.
Перекладено з білоруської: Мірослаỳ Грох. Нацыянальная гісторыя як канструкцыя:чэшскае выключэнне ці еўрапейская норма? // Homo historicus.2008. C.337 – 349.