Заруба В. М.

доктор історичних наук, професор

СЕКРЕТИ ПОЛІШИНЕЛЯ: ЗАГАДКОВА СМЕРТЬ І ТАЄМНИЦЯ ПОХОВАННЯ О. М. ПОЛЯ

Найвидатніший почесний громадянин Катеринослава і його творець О.М.Поль в зеніті слави

     Вранці 26 липня 1890 р. у славному місті Катеринославі сталася надзвичайна подія. Зненацька, за загадкових обставин, у власному домі помер відомий у певних колах як злісний боржник, поміщик Верхньодніпровського повіту титулярний радник Олександр Поль. Свідків смерті не було (принаймні, не зголосилися). Проте всюдисущі газетні репортери поспішили повідомити, що напередодні, 25 липня, пізно вночі він прийшов до Англійського клубу де його бачили «с неизменной бутылочкой пива» коли з кимось жваво розмовляв «в кругу добрых знакомых», гаряче дискутував із купцем (чи часом не про борги?), когось повіз у ніч катати в прольотці, «был веселым, бодрым, оживленным» [1; 2, с. ХХ; 3]. Далі, одні джерела повідомляють що «ночью в четверг, 26 июля он скоропостижно скончался» [2, с. ХХХ], інші ж, що ранком того дня кудись хутко збирався, відправив лакея за візником, сів пити чай і.., сталося невідворотне [4, с. 94].

   Навмисно наголошую, що обставини смерті «генія міста на Дніпрі» О. М. Поля залишають по собі багато запитань. Вже наприпочатку опису фактів про цю подію у джерелах та біографіях справа заплутується до решти. Неточностями та різночитаннями вражався і один із перших професійних біографів покійного – Антін Синявський, коли писав, що при підготовці своєї статті знайшов масу недоречностей і «большие фактические разногласия» [2, с. ХV – ХVІ].

   Ходили різні чутки і, ймовірно, не безпідставні. За словами Д. Яворницького «весь город был поражен неожиданной кончиной А. Поля» [5, с. 182], котрий ніколи не хворів. Можливо тому «в устах народной молвы она стала загадочной» [2, с. ХХХ]. Відтак серед полезнавців визріло і побутує кілька версій означеної події.

   Першими поставили діагноз газетні некрологи повідомивши, що «смерть последовала от разрыва сердца» [1, с. 3], не посилаючись при цьому на результати розтину і медичного обстеження тіла. Та й чи робили його взагалі, ніхто не знає. Тобто – смерть в одну секунду спричинив серцевий напад, хоча ця болячка, зазвичай, дає людині можливість певний час помучитися. Але саме цю причину озвучено у дні похорону.

   Про те, що «смерть наступила від розриву серця, тобто від інфаркту» [6, с. 143; 7, с. 90], упевнено писали й згодом. А у журналіста В. Платонова навіть знаходимо ретроспективне передбачення, що буцімто «Поль, в общем-то никогда не жаловавшийся на здоровье, считавший себя крепким казаком, неожиданно почувствовал болезненные ощущения в области сердца» [4, с. 92]. До того ж нікому про це не сказав, навіть дружині. Звідки ця інформація – невідомо. Жодне доступне джерело не повідомляє про стан здоров’я О. Поля, а тим паче що він став хворіти серцевими болями. Де, коли, як це було годі з’ясувати і залишається ще одним таємничим фактом. Але якось же Платонов про нього дізнався?

   Другу версію, як специфічну інтелектуальну конструкцію, запропоновано вже в наш час: до смерті причетні євреї, кредитори О. Поля, які або довели його до трагічного фіналу, або й ручку приложили. У докторській дисертації І. Кочергіна читаємо дуже цікаву інформацію про стосунки Олександра Миколайовича із «лицами еврейской национальности»:

   «У 1890 р. над дворянами Катеринославської губернії Магденком, Полем і Яковлєвим нависла загроза банкрутства. Євреї, яким названі дворяни заборгували значні суми, збиралися опротестувати векселі за позиками. Що стосується Магденка та Яковлєва, то вони вчасно не погасили позики. Відносно відомого громадського діяча О. М. Поля, то тут ситуація була дещо складніша. На XXIV черговому губернському земському зібранні він висловив ідею про надання Катеринославській Маріїнській жіночій гімназії статусу дворянської, без права допуску до неї осіб, які не мали дворянського статусу. О. М. Поль у даному випадку натякав на євреїв [8]. Натомість він запропонував зробити прогімназію всестановою. Євреї про це довідалися й оголосили О. М. Полю «херем» (клятву), за якою жоден єврей не мав права давати О. М. Полю позики. Для О. М. Поля це було рівнозначно банкрутству, оскільки він мав численні борги, які не мав змоги віддати та покривав новими векселями. Коли настав час платити за векселями, О. М. Поль не зміг цього зробити, і лише заступництво губернського маршалка дворянства А. П. Струкова врятувало його від банкрутства. Але це так сильно вдарило по самолюбству О. М. Поля, що він невдовзі помер. Начальник жандармського управління прямим текстом у політичному огляді Катеринославської губернії за 1891 р. писав про це: «Настирливими переслідуваннями позичальники євреї вбили морального Поля й без сумніву були головною причиною його наглої смерті» [9, с. 309].

   Так он воно як! Щоправда, відразу після цього обережний історик спростовує інформацію жандарма, але робить це незграбно: «Очевидно, євреї не винні у смерті О. М. Поля, оскільки єврейський кагал відкликав свої векселі та скасував вимогу погашення боргів дворянами Полем, Магденком і Яковлєвим. Секрет зміни позиції єврейського кагалу крився у погрозі, яку озвучив катеринославський губернатор Д. М. Батюшков. А. П. Струков як представник дворянства та камергер двору мав певний вплив на губернську владу й звернувся безпосередньо до губернатора з проханням захистити вищий стан Катеринославщини від євреїв. Губернська влада висловила єврейській громаді умову: у випадку банкрутства вищезгаданих дворян у Катеринославській губернії будуть запроваджені умови, аналогічні тим, які напередодні запровадила влада сусідньої Області Війська Донського, що призвело до масового відтоку єврейського населення з цього регіону. Як повідомляв «Єлизаветградський вісник», вже наступного дня єврейська громада забрала векселі назад та утворила комісію, яка мала розглянути обставини справи з дворянами Магденком, Полем і Яковлєвим» [9, с. 309 – 310].

   Тобто, О. Поль знайшов управу на своїх кредиторів (яким відмовлявся виплачувати їхні законні кошти) – шляхом погроз від самого губернатора, і за якісь нікчемні опротестовані векселі тисячам людей загрожувало тотальне виселення. Але ж очевидно, що звернення проблемного боржника за захистом до влади і реальні погрози начальників мали ще більше розізлити гнаних євреїв, а не заспокоїти їх. І що це за загадкова «єврейська комісія»? Які рішення вона ухвалила? Які наслідки її діяльності?

   Одним словом, справа ця дуже темна. Але чутки, що О. Поль помер не своєю смертю, містом ходили дуже довго. Їхній відгомін ще й у 1904 р. намагався вгамувати своїм наративом А. Синявський [2, с. ХV – ХХХІ]. У підприємливого господарника було багато ворогів, яких він необачно понаживав: купа кредиторів, яким відмовився платити, обдурені криворізькі селяни, конкуренти та й інших немало. І, як зазначив цитований науковець, жандарми прямо звинувачували у раптовій смерті Олександра Миколайовича євреїв, котрі постійно переслідували його.

   Про те, що О. Поля довели до смерті (щоправда інші зловмисники), писав ще один дослідник. У його інтелектуальній інтерпретації видатний діяч помер «не витримавши постійних хвилювань, турбот, клопотів, недоброзичливого ставлення з боку царських прислужників до своєї діяльності» [10, с. 40 – 41]. На те, що ці «прислужники» врятували генія від боргової тюрми, біограф зовсім не зважає.

   За три дні, 29 липня «бедного страдальца» поховали на Севастопольському цвинтарі ніби-то в особливому склепі біля церкви Воскресіння Лазаря. Дружини і сина на похороні не було, вони у цей час відпочивали і лікувалися на курорті в Сан-Ремо. Викликані телеграмою, просто не встигли приїхати. А от «Катеринослав, нарешті усвідомив кого втратив» і увесь «брав участь у похороні видатного громадського діяча» [6, с. 144; 7, с. 90, 92].

   Проте в некрологах, які з’явилися відразу у день поховання, не йшлося ні про який склеп, а про звичайну яму. А. Синявський згодом уточнив: «в 2 часа останки усопшаго были преданы земле» єпископом Серапіоном [2, с. ХХХІ]. Цю фразу, взяту із газет, дослівно повторив І. Вертоградов [11, с. 25], а за ним і пізніші дослідники, додаючи вже від себе Лазарівську церкву та вінки, якими покрили свіжу могилу [4, с. 95; 6, с. 144; 7, с. 92]. І їхнє основне джерело, «Катеринославські губернські відомості», у звіті про похорон писали, що у неділю 29 липня в Лазаревській церкві відслужено відхідну літургію, а о 14 годині дня «останки усопшаго были преданы земле» [12]. Тобто, домовину зарили у землю 29 липня 1890 р. Саме означене у 1904 р. процитував А. Синявський (без посилання на джерело) [2, с. ХХХІ], а у 1910 р. дослівно повторив І. Вертоградов (вже із покликанням на ЕГВ) [11, с. 25]. Щоправда, найавторитетніший біограф О. Поля наполегливо стверджує, що похорон відбувся 28 липня і про події неділі 29 липня зовсім не згадує [6, с. 144; 7, с. 92].

   Тобто, в автентичних тогочасних джерелах йдеться про могилу, що й повторила решта. Особливий склеп за два дні просто не могли побудувати. Зазвичай такі об’єкти споруджуються заздалегідь, а наш герой помер раптово і до смерті не готувався. Згодом В. Платонов напише, що не склеп, а саме просту «могилу Поля на Севастопольском кладбище сравняли с землей» прокляті комуністи, які воювали навіть із мерцями [4, с. 96].

   Отже, поховали О. Поля в звичайній могилі: не в склепі, не в храмі, не біля стін того храму, а в землі десь на території кладовища. Також жодні документи ніколи не фіксували постаменти, стели чи якісь особливі меморіальні споруди на місці захоронення. І фактично після літа 1890 р. про наявність поховання О. Поля на Севастопольському цвинтарі ніхто ніколи не згадував. Все інше – вигадки пізнішої пропаганди.

   Після смерті О. Поля «заворушилася братія кредиторів» намагаючись заволодіти майном покійного [6, с. 145] і про могилу «головного почесного громадянина» і «Творця Катеринослава» громадськість швидко забула, а більше схоже на те, що й не знала ніколи. Поховання не віднайшли і донині: земляки виявилися настільки вдячні, що у багатотисячному місті не знайшлося жодної притомної людини, яка б знала і пам'ятала де похований О. Поль. Навіть серед його шанувальників і біографів. І це ще одна загадка без відповіді.

   Напередодні 15-річчя смерті діяча у 1904 р. про наявність у місті його поховання А. Синявський не прохопився жодним словом [2]. Та ж сама історія із І. Вертоградовим, щоправда йшлося вже про пам’ятних 20 років [11]. Вшанування мало ж відбутися на могилі, а де ж іще? У вересні 1905 р. місцева преса детально повідомляла, коли і як освячували приміщення щойно відкритого музею ім. О. Поля. Але про поховання самого номінанта, де мали б же відслужити йому панахиду (це ж очевидно!) знову жодного слова [13].

   Схоже, що й близькі друзі ніколи не відвідали його могилу. Не згадували про неї і ревнителі генія. Наприклад І. Шаповал, який жив у Дніпрі з кінця 1920-х рр. і продукував про О. Поля нариси, зовсім не кажучи про поховання «першовідкривача і Колумба». Взагалі цей письменник ніколи не розповідав і не писав що бачив могилу О. Поля на Севастопольському цвинтарі. Він кілька разів описував епізод, як Д. Яворницький водив молодь на місце садиби Полів у 1930-і рр. [14, с. 108 – 11; 15, с. 5 – 6]. А могила ж була неподалік, то чому не водив до неї? Вже домашня робітниця Яворницького К. І. Купрій-Литвиненко у власних спогадах про останнє десятиріччя життя вченого теж жодного разу не пише, щоб той відвідував місце, де упокоївся його дорогий друг [16]. Адже літні люди мають до цього великий сентимент. Ну як же воно? Щось тут не так. Або виходить, що шанувальники Поля зовсім його не шанували.

   Як зазначено вище, в джерелах востаннє про могилу написано у день похорону. Після цього згадок про поховання немає у жодному документі чи дослідженні. Ніби й не було ніколи. Про гріб мав би згадати і не один раз Яворницький, його мали б відвідати при відкритті музею, у 20-річчя смерті, покладати квіти, віддавати шану, відзначати якісь меморіальні дати. Якщо поховання І. Манжури було на цвинтарі, то його таки ж віднайшли за вказівками старожилів та відвідувачів. А у Поля ж що, таких не виявилося – чи може й не було? Напрошується єдиний висновок, що вони просто не мали до чого ходити на Севастопольський цвинтар. І за моїм глибоким переконанням поховання там давно вже не було.

   Знову ж, не даючи покою мерцям (як ті комуністи), починаючи від 1995 р. розпочалися пошуки могили О. Поля на Севастопольському цвинтарі, що тривають і нині. Кількаразово у 1996, 1997, 2008 рр. місцева преса повідомляла щоразу сенсаційну новину про знайдене поховання і «обретение святых мощей», яка виявлялася фікцією [17]. Таким же фейком виявилися і численні інформаційні повідомлення про знайденого Поля у 2020 р. Жодних меморіальних доказів, окрім опосередкованих суб’єктивних суджень учасники та керівники експедиції не надали. Їхні аргументи зовсім нікого не переконали: спеціально запрошений для авторитетності науковий співробітник Інституту археології НАН України не захотіла цього підтвердити. Так «а был ли мальчик»?

   За неперевіреною інформацією озвученою ненадійними краєзнавцями, існує «версія схожа на правду», вибудувана на підставі «спогадів старожилів Близнюківщини». Згідно із нею, могилу О. М. Поля на Севастопольському цвинтарі так часто оскверняли і плюндрували, що коли наприпочатку 1895 р. помер Борис Поль, його мати, Ольга Семенівна, поховала/перепоховала обох аж у своєму батьківському родовому маєтку у Павлоградському повіті, – подалі від скривджених криворізьких селян і від ошуканих катеринославських кредиторів. Там же у 1916 р. ніби-то похоронили і її. Це могло бути нинішнє село Добровілля Близнюківського району Харківської області, де народилася Ольга, або (що ймовірніше) родинний цвинтар Коростовцевих у Старих Близнюках. За повідомленнями районної газети «Нове життя» у селі Садовому збереглися рештки родинних поховань цієї сім’ї, зокрема, склеп, у якому знайшов спочинок Семен Олексійович Коростовцев, батько О. С. Поль. Гадаю, що охочим до пошуків гробів саме там і варто шукати могили (чи може й склепи) Полів. Також можливо (хоча і мало ймовірно через близькість криворізьких селян) Ольга Семенівна поховала чоловіка та сина в садибі біля с. Олександрополя, а своїй юній небозі Л. І. Коростовцевій заповіла землю і догляд за могилами. Однозначно лише те, що де похована Ольга Семенівна, там похований і Олександр Миколайович та їхній син Борис.

   Отже, проаналізувавши джерела та співставивши відомі і достовірні факти, із певною долею вірогідності можемо стверджувати, що могили О. Поля не було на Севастопольському цвинтарі від початку 1890-х р. А також висловити припущення, що вдова перепоховала його у своєму родовому маєтку у Павлоградському повіті, подалі від мстивих воріженьків. «От щось мені підказує», – як полюбляє аргументувати свої карколомні альтернативні теорії найуспішніший історик сучасності народний професор Бебик.

_________________________________

1. Одесские новости. – 31 июля (12 августа) 1890 г. – № 1676. – С. 3.

2. Синявский А. С. А. Н. Поль (Биографический очерк к открытию здания музея его имени) // Летопись Екатеринославской ученой архивной комиссии. Выпуск 1.– Екатеринослав, 1904.– С. ХІІІ–ХХХІV.

3. Эварницкий Д. И. Памяти Александра Николаевича Поля // Екатеринославские губернские ведомости. Часть неофициальная. – 28 июля 1890. – № 59. – С. 1.

4. Платонов В. Человек-легенда Александр Поль. – Днепропетровск: Проспект, 2002.– 205 с.

5. Яворницкий Д. И. История города Екатеринослава. – Днепропетровск: Промінь, 1989.– С. 182.

6. Кочергін І. О. Олександр Поль: мрії, справи, спадщина.– Дніпропетровськ, 2002.– 222 с.

7. Кочергін І. О. Олександр Поль: геній міста на Дніпрі. – Дніпро: Герда, 2018. – 112 с.

8. Із поданого контексту не зрозуміло, чому автор робить такий висновок. Хіба лише євреї не мали дворянського статусу?

9. Кочергін І. О. Катеринославське дворянство в умовах трансформації соціальних відносин (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). Дисертація д. і. н. – Дніпро, 2016. – 449 с.      

10. Ципушкін Є. Піонер промислового розвитку Кривбасу // Пам’ятники України.– 1973.– № 4.– С. 40 – 41.

11. Вертоградов І. Ф. Памяти А. Н. Поля (по поводу 20-ти летия со дня его смерти).– Екатеринослав: Типография Н. И. Бухмана, 1910.– 27 с.

12. Екатеринославские губернские ведомости. Часть неофициальная. – 29 июля 1890 г. – № 60.

13. Освящение здания музея имени А. Н. Поля // Вестник Екатеринославского земства. – 16 сентября 1905 г. – № 37. – С. 936 – 940.

14. Шаповал І. М. Український Колумб // Донбас. – 1983. – № 4. – С. 108 – 111.  

15. Лазебник В. И. Неутомимый искатель // Вертоградов І. Ф. Памяти А. Н. Поля.– Дніпропетровськ: Поліграфіст, 1997.– 57 с.

16. Дніпропетровський національний історичний музей імені Д. Яворницького. Відділ фондів. – Арх. – 47688, № 10 (Спогади К. І. Литвиненко від 20. 09. 1971 р. і від 26. 07. 1984 р.).

17. Рой А. Найдена могила А. Поля // Перемены.– 20 августа 1996 г. Семенов Д. «Любовь к отеческим гробам» // Торговый дом.– 26 сентября 1996 г. Маневич И. Поль или не Поль? // Днепр вечерний. – 28 сентября 1996 г. Крапка И. Александр Поль? 50 х 50 // Собор.– 8 серпня 1997 р. Романчук Л. «Вечерка» нашла могилу Поля? // Днепр вечерний. – 14 листопада 2008 р.