(Важливо! Слова “прим. X” у цьому тексті відсилають до відповідного номеру примітки до моєї рецензії на працю Олександра Охріменка; у цій примітці та/або у фрагменті тексту, до якого цю примітку зроблено, можна знайти більше інформації. Примітки під номерами 1-170 слід шукати в першій частині рецензії - http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2807-shcho-ne-tak-z-ukrajinskoyu-medievistikoyu-retsenziya-na-pratsyu-o-okhrimenka-chastina-i , під номерами 171-327 – у другій: http://www.historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/2808-shcho-ne-tak-z-ukrajinskoyu-medievistikoyu-retsenziya-na-pratsyu-o-okhrimenka-chastina-i-2 )

Передусім хочу висловити подяку панові Олександру за ознайомлення з моєю рецензією на його книжку та надану відповідь. Будь-який відгук кращий за його відсутність, адже є ознакою готовності до наукової дискусії – готовності, якої, на жаль, в українській академічній науці спостерігаємо не завжди.

Втім, прочитавши відповідь Олександра Охріменка, я вагався, чи слід подавати репліку на текст, у якому по суті не міститься жодної конкретної відповіді на мої численні зауваження до його роботи (яку, попри ці самі зауваження, я, нагадаю, оцінив у цілому позитивно). Власне, цей факт, а також обіцянка пана Олександра врахувати у гіпотетичному – на превеликий жаль, дуже гіпотетичному, судячи зі слів самого автора – другому виданні своєї книжки всі висловлені мною зауваги (отже, їхня слушність під сумнів не ставиться?), мабуть, міг би звільнити мене від необхідності якоїсь додаткової реакції. Тим паче, заслужено чи ні, до жанру «відповіді на відповідь» у науковому світі зазвичай ставляться несхвально: широко відома історія, коли тривале «листування» між двома запеклими науковими опонентами в царині таксономії один з них зрештою перервав «відповіддю» з усього двох слів, які не посоромився надрукувати цілком респектабельний науковий журнал: «Enough already» (“Годі вже”)[1]. Крім того, важко також не погодитися з паном Олександром, що робота над власним науковим доробком у кінцевому підсумку є, як правило, більш раціональним витрачанням часу, ніж над чужим.

Однак з відповіді пана Охріменка можна виснувати, що він, навіть не заперечуючи слушності моїх конкретних аргументів, все ж відкидає рецензію в цілому. Причому відкидає настільки, що вважає за можливе протиставити моїм 327 приміткам свою одну, в якій категорично відкидає мою характеристику ділянки досліджень західноєвропейського середньовіччя в Україні як доволі бідної (обмежуючись у якості контраргументу лише одним контрприкладом, і тим радше про Центральну Європу (з чим у нас справді дещо краще), ніж про Західну, та посиланням на довідник Олександра Головка, де зібрано інформацію про всіх медієвістів України – включно з русистами, літуаністами, орієнталістами тощо).

Чи існує і чи має існувати «право на наукову критику»?

Олександр Охріменко стверджує, що мої доволі конкретні критичні зауваження до його праці якимось чином підважуються тим, що я навчався в університеті, не більш престижному за його (власне, в тому ж самому), і моїм доволі скромним переліком наукових публікацій. Мушу зізнатися, що ніколи не вважав за гідну аргументацію апелювання до наукових регалій (якщо лишень не йдеться про суперечки з представниками фолк-гісторі - до яких, маю сподівання, пан Олександр мене не зараховує, - і то не завжди), хоча на нього, на щастя чи на жаль, українські науковці монополії, за моїми власними спостереженнями, аж ніяк не мають. Ба більше, в іншій своїй роботі пан Охріменко, обгрунтовано чи ні вирішивши, що подібний argumentum ad auctoritatem, що зливається з argumentum ad hominem, було використано проти нього, сам виступав проти такого аргументу зі словами, під якими (припускаючи задля простоти, що причину та контекст їх появи пан Олександр описує вповні коректно), я цілком міг би підписатися: «Прикро, що стаття С. Зінченко, Є. Чернухіна, О. Гальченко є неаргументованою критикою на мою публікацію та мало сприяє поступу медієвістики в Україні… Їм досить назвати когось «молодим дослідником», що ніби автоматично додає їм «досвідченості». «Повчальний» виклад статті – ось дивіться, як треба робити справжнє дослідження рукопису – повністю підмінює ті наукові основи, які є в історичних дисциплінах… Це виглядає як «закон Шевченка», коли інший, нехай «молодий», вчений не має права досліджувати те, що вже «зарезервував» за собоюпопередній, хоч з того часу пройшло 25 років, а часу виправити свої помилки «досвідчений» не знайшов. На жаль, ця ситуація скидається на «недопущення до клубу відомих та досвідчених», якто часто було за совєтських часів».

Сподіваюся, що до проблем української медієвістики і, ширше, науки загалом, на які я вказував у своїй рецензії, мені не доведеться додавати використання в якості «вагомого аргументу» в наукових дискусіях наукометричних показників, дедалі більше поширюваних нині як критерій оцінювання якості наукової діяльності.

Суто з власної любові до логічного мислення завважу також, що при використанні подібної «лінії захисту» від критики конкретних тез - «я не менш фаховий за рецензента науковець, бо ж навчався в тому самому університеті та опублікував більше статей» - не випадає без впадання у внутрішню суперечність виправдовувати допущені помилки тим, що вони є «результатом «самоосвіти - аргументацією, характерною й логічною якраз для аматорів. Або «фахівець з університетом і публікаціями», або «самоосвіта» - you can’t have your cake and eat it. Утім, якщо вважати, що «самоосвіта» є єдиним для університетського фахівця шляхом здобуття необхідних знань

А втім, не приховуватиму, що тішуся з того, що пан Олександр мимохідь експліцитно висловив ту проблему в царині українських досліджень західноєвропейського середньовіччя (все-таки праця Охріменка слугувала для мене передовсім напрочуд зручним матеріалом для насвітлення цих, загальніших проблем), до якої я поступово підводив, не надто бажаючи озвучувати її вголос, вдумливого читача моєї рецензії через акцент на численні лінгвістичні, палеографічні, іконографічні та інші прогалини в праці Олександра Охріменка. А саме: брак в Україні адекватних можливостей здобути ці знання принаймні стосовно західноєвропейських культур, їхніх мов, писемності тощо в системі української формальної історичної освіти. Справді, українському дослідникові доводиться ставати на шлях (повної?) самоосвіти, що, як бачимо, може призводити до вельми негативних наслідків.

Чому акцент на деталях?

Олександр Охріменко також закидає мені, що моя рецензія звелася до дріб’язкового редагування: «Він не заперечує моїх концепцій, висновків, суджень чи припущень, методів й методології». Не можу погодитися з такою оцінкою. Але годі заперечувати, що я й справді приділив подробицям чимало уваги в своїй рецензії – настільки, що значно ускладнив «доступ» до того самого заперечення читачеві, змусивши його пробиратися через часом непролазні хащі лінгвістики, палеографії тощо. Що ж, спробую заповнити цю реальну чи гадану лакуну цим текстом. Але спершу маю все-таки відповісти на сам закид як такий: чому в своїй рецензії я й справді не сконцентрувався на висновках?

На мою думку, вимога критикувати не окремі аспекти, а винятково кінцеві висновки, до яких дійшов Автор, випускає з уваги специфіку його праці. Адже вона не носить аналітичного характеру і не грунтується на перевірці дослідницьких гіпотез. Навпаки, як влучно висловився в своєму інтерв’ю (на яке послався і у відповіді на мою рецензію) сам пан Олександр, «концепції, які розширюють нашу уяву про певні речі, показують закономірності, а краще просто «ворушать» нашу уяву, спираючись на наукові факти, - це чудово. Однак перед тим слід вивчити всі «дрібниці» - конкретні випадки конкретних людей».

Інший приклад: цілий підрозділ «Дитинство» (с. 166-169) побудований на експліцитній полеміці з Філіппом Ар’єсом, якого, мовляв, досі підтримують «деякі історики» (імена яких Охріменко завбачливо не називає). Це попри те, що боротьба з давно спростованою боротьбою Ар’єса про дитинство чимдалі більше нагадує боротьбу з теорією флогістону. Ба більше, через штучне обмеження кола джерел винятково візуальними Охріменко навіть у цих обставинах не може здобути над ним однозначну перемогу, бо ж «візуальні джерела з цієї проблеми доволі неоднозначні». У результаті у висновках до розділу проблема дитинства ніяк не відбилася взагалі. Питання: про що й навіщо ці чотири сторінки тексту? У цьому випадку можу лише обернути слова пана Олександра («яких висновків дійшов О.Чередніченко у своїй критиці, на які конкретні зауваження мені давати відповідь?»): часом важко сформулювати предметну критику через відсутність предмету критики.

Там, де висновки таки сформульовані, вони часто є доволі тривіальними і такими, що не потребують ні коментарів, ні розмірковувань - на кшталт «в XI-XIII ст. в Англії сформувалися умови для розвитку нового явища – моди». Певно, «хрестоматійний» приклад – підрозділ книжки на с. 68 під назвою «Гардероб науковця». Наведу його практично повністю: «[початок підрозділу] Набір одягу розглянемо на прикладі науковця. Так, магістр Джон Гарландський у своєму словнику повідомляє, що має [далі йде довгий перелік різних видів одягу, який має Жан де Гарланд]…» І висновок Охріменка: «Тобто речей у гардеробі жителів міста Англії доби розвинутого середньовіччя – значна кількість, можлива варіативність строю [кінець тексту]». Особливо не посперечаєшся (навіть без переліку). Але чи означає той факт, що подібний висновок мало залежить від конкретного переліку речей, що ми маємо позначити як «дріб’язкове вичитування тексту» вказівку на наявність у цьому спискові «церемоніального халату» (!) та «капоту» (!!)? Радше банальність самого висновку робить значно цікавішими за нього ті підвалини, на яких він формально грунтується.

Там, де висновки можна вважати значущими, автор іде здебільшого у відомому річищі наукового мейнстриму – навіть там, де напозір йому опирається. див., наприклад, примітку моєї рецензії, що розкриває безсенсовність «протистояння» автора задовго до нього розвінчаній теорії Філіппа Ар’єса; те саме можна було б сказати про У деяких випадках автор просто повторює висновки, запозичені в цитованих ним авторів ,як-от стосовно «фаст-фуду» - пор. с. 60, де зустрічається твердження про фаст-фуд з посиланням на Марту Карлін, і с. 63, де фактично це саме твердження подано вже як висновок автора; у мене немає підстав оспорювати ці висновки, однак і нема підстав приписувати честь їх відкриття власне панові Олександру. А проте через те, що рецензент, як зрозуміло з заключної частини його рецензії, не страждає на культ наукової новизни, у своєму відгукові він не заакцентовував на вторинному чи тривіальному характері висновків, а просто оминув їх увагою (відзначивши лишень, що лейтмотив цілої книжки – твердження про потяг середньовічних людей до індивідуальності – не вирізняється оригінальністю, але й не викликає заперечень – прим. 5).  

Отже, не у висновках головна сила та цікавість справа, а в тих самих «деталях», які . Головна перевага Охріменкової книжки, отже, полягає не у висновках, а саме в тому величезному й цікавезному конкретному матеріалі, який збирає автор для ілюстрування окремих деталей побуту та повсякдення англійських середньовічних містян. Чимала кількість цих деталей, на яких наголошує автор, не знаходять ніякого відображення у тезах чи висновках, як-от твердження Охріменка «Атмосферу міського навчання яскраво передав Вільям Фіц-Стефен: «Школярі ведуть диспути, одні з наочними доведеннями, інші – роздумують логічно; ці роблять висновки від протилежного, а інші чудово використовують силогізми…». А проте саме такі описи теж створюють, якщо можна так сказати, «атмосферу» - атмосферу Охріменкової книжки, без якої годі скласти про неї адекватне враження. Та зрештою, і складно було б очікувати іншого від книжки, яка подає детальний огляд (а не теоретичну схему) різних аспектів повсякденного життя.

І про головне

Але повернемося до цікавішого, важливішого та, направду кажучи, чи не єдиного потенційно науково вартісного завдання цього тексту - критики тез Охріменкової книжки. На прохання пана Олександра, якому не вдалося побачити в моїй рецензії жодного (!) заперечення бодай одного свого «судження та припущення», не кажучи вже про методи чи концепції, виділю ті конкретні найважливіші моменти у його книжці, які викликали в мене незгоду. Ще раз зазначу, що, за незначними винятками, уся ключова інформація міститься щодо цих пунктів, властиво, вже в моїй рецензії. Тож аби надто не повторюватися, задля економії місця та часу після загального опису кожного підважуваного положення відсилатиму до тексту моєї рецензії (для зручності читача відсилатиму до тієї її примітки, у якій і навколо якої міститься відповідний текст).     .

1. Твердження Охріменка про те, що в англійських містах (цікаво, що у висновках воно перетворилося на «по неділях і великих святах») був 231 (!!!) вихідний день на рік, отже, майже дві третини усіх днів у році. З огляду на те, що, як стверджує Охріменко, у мене немає жодних заперечень проти використаних ним методів дослідження, тут головна претензія лежить саме в методологічній площині. Адже Охріменко при обрахунку (ним складено цілу таблицю!) повністю довірився даним календарів, проігнорувавши застереження раніших науковців. Однак навіть і ці дані він інтерпретував неправильно. Фатальною хибою, як я показую в своїй рецензії, стало те, що пан Олександр скопом записав усі наявні в календарі свята до неробочих. Насправді ж найвища можлива цифра тут становить 133,5 – і це з урахуванням неробочої половини дня в суботу та за припущення, що жодне з неробочих свят, крім Великодня та П’ятдесятниці, не припадає на неділю (прим. 242-246).
2. Твердження Охріменка – винесене ним і у висновки – про те, що «церковний дзвін є ознакою села» (!). Насправді ж, як видно з моєї рецензії, це твердження грунтується на безглуздому Охріменковому перекладі вислову зі словника «Джона Гарландського», з якого випливає, що «селян називали дзвонами»(! - до питання про те, чому проблеми з лаиною – це не завжди лише «одруки» та «неточності»). Насправді ж з тексту цього автора можна видобути цікаву інформацію про тогочасну «народну етимологію», ба навіть, за сміливої інтерпретації, про своєрідну гегемонію міста, яке своїми дзвонами задавало ритм власному сільському гінтерланду (власне, про наявність подібної тези у Массімо Монтанарі згадує сам Охріменко на с. 88!), але дуже навряд чи – про те, що церковний дзвін буцімто є «ознакою села» (прим. 76-77).

Тут нагадаю також, що цей самий «Джон Гарландський», якого Охріменко представляє як питомого лондонського науковця і на цитуванні якого грунтується чимало тверджень дослідника про англійське середньовічне місто (про одяг містян, їхні жести тощо), насправді мешкав у… Парижі й описував французькі, а не англійські реалії (прим. 257-259).

1. У висновки до одного з розділів потрапила й безпідставна Охріменкова теза про буцімто розхитування стандартного «тричастинного» суспільного поділу вже в добу Високого Середньовіччя. І знову ж таки йдеться про невдале застосування методу, цього разу вже іконографічного, коли всупереч фактично прямим і джерельним, і історіографічним вказівкам щодо причини й мотивів зображення на славетній мініатюрі про сон Генріха IIособи свідка-лікаря Охріменко подибує в ньому представника «четвертого міського стану» буцімто на противагу трьом іншим. І це при тому, що в іншому місці (с. 76) він сам стверджує, що «в суспільну ієрархію трьох станів… яка проявлена в цій візуалізації сну Генріха I, міщани не увійшли»! Натомість інші джерела, що свідчать проти дослідникової версії, Охріменко ігнорує (прим. 204-206, 311-315)
2. Безпідставна теза Охріменка (що знов-таки потрапила у висновки – до розділу про комунікацію) про проживання в англійських містах представників етносу «русичів» (с. 137), що ґрунтується винятково на спекулятивному прочитанні джерел, які не говорять ні про що інше, як про наявність в англійських містах одиничних євреїв з території Русі (прим. 227-237).
3. Мотив Фортуни в англійському середньовічному місті дослідник уважає за достатньо важливий, аби приділити йому окремий висновок у своєму розділі. Проте його конкретне потрактування в тексті книжки з боку Охріменка суперечить наведеним мною в рецензії джерелам, створюючи надто різкий вододіл між античною й середньовічною ітераціями цього сюжету та безпідставно протиставляючи Фортуну Божій волі (прим. 81-83, 128-129, 295).
4. Охріменко спростовує догматичне прочитання теорії «часу церкви» та «часу купця» Жака Ле Гоффа. Припустимо на хвилину, що в цьому є потреба, попри давно наявні конкретно-історичні праці Дейвіда Лендіса і Герхарда Дорн-ван Россума. Але в цьому контексті він розглядає запровадження в англійських містах Високого Середньовіччя механічних годинників, які фігурують і в його висновках. Лишень одна проблема: сама їх наявність в Англії навіть і кінця XIIIст. достеменно не доведена, а популярний міф про «Вестмінстерський годинник 1288 року» - давно спростовано. Натомість крім «Вестмінстерського годинника», для періоду до кінця XIIIст. Охріменко згадує всього лише один годинник у Кентербері (1292 р.), чого, навіть якщо він справді був механічним, у кожному разі явно замало для того, аби навіть просто ставити питання про якесь серйозне їх розповсюдження. Таким чином, уже сама спроба дослідника всерйоз досліджувати процес переходу до нового «часу купця» виглядає надуманою (прим. 174-177).
5. У висновках до розділу про харчування Охріменко трактує міф про країну Кокань як витвір саме англійського Високого Середньовіччя. Натомість насправді, як показано в моїй рецензії, він не є ані достоту англійським (єдиний англомовний рукопис з цим твором, що дійшов до нас, має ірландське походження і несе на собі вплив місцевої говірки), ані, знову ж в англомовному варіанті, не належить однозначно до Високого Середньовіччя (той-таки рукопис, імовірно, належить уже до XIVстоліття). Так чи так, у рецензії мені варто було наголосити ще й на тому, що в кожному разі в англомовної Кокані є надто близькі паралелі у Франції (де вони були й записані майже в той самий час), Нідерландах і Німеччині[2], аби вважати її саме англійським чи навіть англо-ірландським винаходом (прим. 89)
6. Зрештою, як показано в рецензії, наведеними Охріменком джерелами не підтверджуються сила-силенна його дрібніших «суджень і припущень». Йдеться про такі тези дослідника, як ведмеді/ведмежатина в англійських містах (прим. 123), зміна в добу Високого Середньовіччя суспільного статусу музикантів (прим. 186-190), втрата мініатюрами на маргіналіях наукових трактатів зв’язку з їхнім текстом, ототожнення в Середньовіччі поняття «Альбіону» з Англією, а не цілою Британією (прим. 269), буцімто характерний саме для лікарів якийсь особливий жест вказівним пальцем, відмова від принципу паралельності стін будинку ледь не як досягнення англійської середньовічної інженерної думки (![3]), ужорсточення на початку XIIIст. шлюбних правил щодо дозволеного ступеню спорідненості членів подружжя (прим. 294), наявність у годинників XIII-XIVстоліть хвилинної стрілки (прим. 301-302), наявність у кожного англійського міста прапору (прим. 309-310), відсутність в Англії рицарських турнірів до Річарда Левове Серце (прим. 303-305), вживання віскі в англійських містах XI-XIIIст. (прим. 289-292), робота елітних зодчих – будівельників величних соборів над звичайними житловими будинками, сплата англійськими містами данеґельду з часів Книги Страшного Суду (прим. 260), відсутність задокументованих пожеж у Лондоні до 1135 року (прим. 261) – і таке інше, і тому подібне. У цьому випадку мені йдеться передусім про потребу дотримання науковості. Деякі (очевидно, далеко не всі, як видно з моєї рецензії) з цих тез можуть навіть бути й правдивими, але – і це, на мій погляд, ключовий момент – у наведених дослідником на їх підкріплення джерелах вони, як я показав у рецензії, належного підтвердження не мають.

Наостанок

Нарешті, зверну увагу на те, на що вже натякав у своїй рецензії: у силі-силенній кандидатських дисертацій можна знайти надзвичайно прикрі та болючі недоліки; до певної міри, як на мене, це є закладеним у самому характері кандидатської дисертації як передовсім кваліфікаційної роботи. Тим паче у випадку кандидатської наявність ґанджів часто пояснюється «родовими плямами» курсових і дипломних робіт ще студентських років дисертанта. Одним словом, рецензент, на відміну від багатьох своїх колег, не схильний надміру прискіпливо дивитися на тексти кандидатських дисертацій як такі.

А проте лише незначна меншість їх публікуються згодом як окремі комерційні книжкові видання. Винесення власного дисертаційного дослідження на загал, значно ширший за власне історичний цех (навіть якщо в підсумку наклад, як зазначає пан Олександр, не розкуповується), накладає на автора відповідальність уже не лише перед наукою, а й перед суспільством у цілому, і просто-таки вимагає повернення до тексту та його грунтовне редагування. Ба більше, сам пан Олександр натякав в інтерв’ю, що здійснював якусь роботу з підготовки книжки до друку - треба б думати, вона включала й поліпшення в тексті також. А між тим практично всі вказані мною в рецензії хиби – за очевидним винятком пов’язаних з видавцями проблем з покажчиком – «перекочували» до книжки саме з дисертації (це, між іншим, до твердження автора, що в книжки «немає наукового редактора й рецензентів»); і навпаки, надзвичайно мала кількість з тих помилок, які були присутні в тексті дисертації, не опинилися зрештою в книжці (винятки стосуються, наскільки мені вдалося помітити, лише деякої орфографічної коректури). І якщо панові Олександру, як можна припускати з його наведених вище слів про відсутність оригінальності у висловлених у моїй рецензії заувагах, був давно відомий текст мого дисертаційного дослідження з розбором помилкових тверджень у його дисертації, чому він не вніс жодних виправлень у свою базовану на цій-таки дисертації книжку?

Під цим-таки кутом зору пропоную поглянути на саме по собі цілком слушне твердження дослідника про необхідність постійного розвитку та вдосконалення науковця і після «галочки» у вигляді кандидатської дисертації – адже між захистом Охріменкової дисертації та виходом фактично тотожної їй за текстом (і, як фактично визнав пан Олександр, сповненої «помилок, одруків і неточностей») книжки минуло майже три роки… Тож принагідно відзначу ще одну проблему з українською наукою – відсутність нормального інституту т.зв. «постдоку», завдання якого якраз і полягає в належній підготовці дисертації до друку.

P. S.: Користуючись нагодою і подякою Автора за мою «редакторську роботу», вкажу ще на одну помилку, яка випала з поля мого зору під час написання первинної рецензії: причетний до будівництва Солсберійського собору Еліас насправді походив не з Дарема (Durham), як в Охріменка (с. 36), а з Дірема (Dereham)[4].

[1] Посилання на «статтю»: Ian Tattersall. Higher Taxa: Reply to Cartmill // Evolutionary Anthropology: Issues, News, and Reviews. – Volume 22. – Issue 6 (November/December 2013). – P. 293.

[2] Herman Pleij. Dreaming of Cockaigne: Medieval Fantasies of the Perfect Life / Trans. by Diane Webb. - New York: Columbia University Press, 2001. – P. 55-61.

[3] У моїй опублікованій рецензії не зазначено, звідки Александр Неккам запозичив таку дивакувату ідею. Імовірно, має рацію Тереза Фріш, стверджуючи, що ця ідея, вірогідно, ґрунтувалася на буквалістичному прочитанні Арістотелевого трактату “Про небо”, переклад якого на латинську мову на той час уже досягнув Західної Європи (Teresa G. Frisch. Gothic Art 1140 – c. 1450: Sources and Documents. (Medieval Academy Reprints for Teaching. – Volume 20.) – Toronto-Buffalo-London: University of Toronto Press in association with the Medieval Academy of America, 1987 (оригінальне видання – 1971). – P. 31-32, n. 29). Цікаво, що на цю працю Терези Фріш – і саме в контексті будівництва - є посилання і в Олександра Охріменка (с. 36, прим. 5), проте він, схоже, не зауважив її тезу щодо химерної теорії Неккама.

[4] Josiah Cox Russell. The Many-Sided Career of Master Elias of Dereham // Speculum. – Volume 5. – Number 4 (October 1930). – P. 378-387.