Воєнно-історичних досліджень раннього модерну, а особливо перекладних, на українському книжковому ринку відчутно бракує. Проте попит є чималим. Адже неможливо зрозуміти наріжні сюжети української історії XVI–XVII ст. (воєнні конфлікти з Московією, формування українських еліт, козаччину, Хмельниччину, тощо) без заглиблення у мілітарну проблематику доби. Кожна нова публікація такого жанру одразу привертає до себе неабияку увагу як академічних істориків, так і широкі маси ентузіастів найрізноманітнішого профілю, керунку і кваліфікації.

Тому поява наприкінці 2019 року українського перекладу праці польського дослідника, доктора наук гуманістичних Радослава Сікори присвячену ранньомодерним річпосполитським гусарам (так, тим самим, з крилами і списом) обіцяла бути неабиякою подією (Сікора 2019). Оригінальне видання «Гусарії» побачило світ на початку 2019 року у Кракові (Sikora 2019), воно, в свою чергу, є доповненою і значно розширеною редакцією книги цього ж автора «Z dziejów husarii» (Sikora 2010), український переклад якої вийшов у київському видавництві «Дух і літера» (Сікора 2012).

Українським виданням «Гусарії» опікувалися Польський інститут в Києві та Польська академія наук, переклад зробив відомий український письменник Андрій Бондар, передмову написав Бартош Мусялович – Перший Радник Посольства Республіки Польща в Україні, Директор Польського Інституту в Києві. Всі ці імпозантні імена та інституції вказані у вихідних даних книги. Тому вартує поговорити про обидва видання – і оригінал, і переклад. Одразу зауважу, що пагінація обох видань поза кількома випадками співпадає, тому цитуватися вони будуть взаємозамінно. Із змістом, передмовою, вступом українського видання можна ознайомитися на сайті видавництва, тому додатково на його структурі я зупинятися не буду.

Cпочатку – невелика історична довідка для читача невтаємниченого у проблематику. Гусарія – кінна формація польсько-литовського війська XVI–XVIII ст. – є цікавим воєнно-історичним феноменом загальноєвропейського масштабу. На зламі XV і XVI ст. у військово-фіскальних документах корони Польської та Великого князівства Литовського терміном «по-гусарськи» позначалися наймані вершники, котрі на відміну від рицарів-копійників, що воювали у суцільному латному обладунку, були споряджені у обладунок кольчужний (панцер) та щит особливої форми (тарч, який ще називали гусарською павезою) і сиділи на легших конях, проте, як і копійники, застосовували в бою давній рицарський прийом – таранний удар кушованим, тобто нахиленим горизонтально і затиснутим під пахвою списом), що завдавався за рахунок руху коня. Така кіннота мала південно європейське походження і вперше з’явилася у латинській Європі в другій половині XV ст. – на службі у Венеційської республіки. Там цих вершників називали страдіотами, вони відмінно зарекомендували себе під Форново (1495) - першій битві Італійських воєн. Венеційські страдіоти були греками та албанцями, проте подібні мілітарні технології побутували і на Балканах. Саме балканські вершники за угорським посередництвом першими імпортували стиль озброєння «по-гусарськи» в Польщу та Литву. Розуміння ідентичності страдіотів та гусарів в польських джерелах XVI ст. фіксується у так званих «Книга гетьманських» – воєнному трактаті, створеному руським шляхтичом Станіславом Сарніцьким в останній третині XVI ст. Описуючи італійські війська при Форново, Сарніцький зазначає що там було 600 «легкозбройних греків венеційських гусарською справою, з шаблями» (Sarnicki, 222). Гусарський тренд в державах Ягеллонів зробив настільки блискучу кар’єру що місцева шляхта масово запозичувала і впроваджувала його у своєму середовищі – ймовірно у битві під Оршею (1514), і певно у битві під Обертином (1531) більшість вершників споряджених «по-гусарськи» мала польське, литовське або руське походження. Гусарський комплекс озброєння  «панцир, прилбиця, павезка, древце з прапорцем [тобто спис]» згідно Першого литовського Статуту став обов’язковим для шляхти, котра мала служити в посполитому рушенні. Реєстри посполитого рушення Великого князівства Литовського 1565 та 1567 рр. так само вказують на те що значна кількість тамтешньої шляхти служила «по усарську» (Литовская метрика 1915, с. 237 passim). Відповідно до того як традиційна рицарська мілітарна технологія відходила в минуле, гусари, котрі так само володіли технікою таранного бою, перебирали на себе її функції, а разом з цим – сильні та слабкі риси середньовічного рицарства як бойової сили. Військові реформи польських королів Стефана Баторія і Владислава IV Вази були черговими етапами перетворення гусарської кінноти у ранньомодерний аналог рицарської. Гусари все частіше почали використовувати латний обладунок замість кольчужного і через це відмовлялися від щитів – хоча ще так званий «Стокгольмський сувій», виготовлений у 1610 рр. містить зображення гусарів в кольчугах за щитами. Протягом XVII ст. гусарські формації не раз відмінно рекомендували себе як високопрофесійна ударна кіннота, наглядно демонструючи що рицарська мілітарна технологія не втратила своєї ефективності в добу вогнепальної зброї. Саме через «рицарськість» старого зразка гусарія приваблювала до служби у своїх рядах найкращу шляхту Речі Посполитої і постійно привертала увагу іноземців. Але подібно до рицарства, ефективність гусарії залежала від взаємодії з іншими родами військ. Найгромоподібніша атака гусарських списів могла закінчитися нічим без підтримки легше озброєних вершників, як то сталося у битві зі шведами під Варшавою (1656). В силу своєї елітарної нечисленності гусарія була хоча і надзвичайно яскравим але не більше ніж одним і то далеко не головним компонентом складної системи «старопольського воєнного мистецтва» XVII ст. Так само як і у випадку рицарства, її занепад не пов’язаний напряму з прикладними воєнно-технологічними чинниками – скоріше із глобальними військово-політичними змінами та трансформаціями елітарної культури. У поборових, жорстко ієрархізованих арміях XVIII ст. цим вільнонайманим «вершникам у сяючій броні» не було місця.

Проте через свою харизму гусарія дістала друге життя у літературі та образотворчому мистецтві. З легкої руки польських романтиків ХІХ – першої половини ХХ ст.: художників Олександра Орловського, Яна Матейки, Юзефа Брандта, Юліуша та Войцеха Коссаків, Станіслава Батовського-Качора, і осолбиво письменника Генріка Сенкевича, гусари стали своєрідною візитівкою польських національних чеснот та військової звитяги. Успіх екранізації Сєнкевичової «Трилогії» авторства Єжи Гофмана закріпило цей образ у культурі другої половині ХХ ст.

Актуальність теми для українського академічного та культурного простору важко перебільшити. Як тому, що протягом усього періоду існування формації шляхта України-Руси активно у ній служила, так і тому, що «крилата гусарія» давно перетворилася на своєрідний символ популярної культури, котрий активно експлуатується у медійному просторі Центрально-Східної Європи. Виглядає на те, що цьому символу неабияку увагу приділяють польські культурні інституції в Україні, скоро як пропонують нашому читачу друге видання праці Радослава Сікори на ту саму тему.

Доктор наук гуманістичних Радослав Сікора займається історією гусарів тривалий час. Його щире захоплення темою разом з досвідом та оригінальним дослідницьким підходом, що поєднує кабінетні студії та практичні реконструкційні експерименти, неабияк імпонує. Книга містить масу цікавих джерельних цитат (додатковим бонусом є те, що іншомовні подані як у перекладі так і в оригіналі), а також багато візуального матеріалу XVII–XVIII ст. Праця компонована за проблемно-тематичним принципом. Тож читач, особливо пересічний, для якого власне, книга і призначена, чимало нового дізнається про коней, зброю, одежу, зачіски, тактику і техніку бою, повсякдення і врешті про історичну та культурну роль цієї легендарної кавалерії. Найкращим і найцікавішим місцем роботи є спроба прослідкувати бойовий шлях окремої гусарської роти Марціна Казановського, підкріплена публікацією її реєстру від 15 березня 1580 р. (Сікора 2019, с. 319–328). Сильною стороною роботи є послідовне поєднання текстових та візуальних джерел, характерне для сучасної західної історіографії. Автор відмінно орієнтується не лише в історії гусарії, але і в найдрібніших воєнно-історичних деталях ранньомодерної доби і вміє їх доступно подати.

Проте загальний тон праці, жорстко витриманий у руслі ідеї «dobre, bo polskie!», спонукає до певних рефлексій і зауважень. Автор трактує гусарію як суто польський національний феномен і в цьому він повністю калькує ідеї польського національного відродження півторасторічної давності. Уже підзаголовок книги – «duma polskiego oręża», який, до речі, в українському перекладі зник із обкладинки і титулу, але був набраний дрібним шрифтом як «гордість польського війська» у вихідних даних книжки (Сікора 2019, с. 2), змушує поставити таке питання. А чи гусарія, військова формація, що побутувала на всій території Польсько-Литовської держави в раньомодерний час, і мала грецьке, балканське та угорське історичне коріння, наглядно доведене в історіографії, може вважатися суто польським національним феноменом? Питання певною мірою риторичне, тому що саме в польській історіографії на нього дали цілком задовільну відповідь Єржі Ціховський і Анджей Шульчинський ще 1977 року, у чи не першій об’ємній науковій розвідці з історії гусарії:

«Підкреслюючи (слушно і згідно з історичною правдою) те що гусарія була чисто польською національною кіннотою, прикметник «польська» належить застосувати в межах кордонів тогочасної Речі Посполитої. Гусари походили з різних частин держави, не лише з Великопольщі, Малопольщі, Мазовії, Помор’я, але так само з Лівонії, Литви, України, Волині і Поділля. Гусарія, відтак, складає предмет нашої національної гордості у мілітарній сфері, проте є в певному сенсі спільною власністю інших націй, що входили тоді в Річ Посполиту Обох Народів. Так розуміємо «чисто польський» характер гусарії - в значенні багатонаціональної Речі Посполитої». (Cichowski, Szulczyński 1977, с. 15).

Кидається в очі певна селективність, якщо не сказати тенденційність, у використанні історіографічного та джерельного матеріалу. Немає сумніву що автор у цьому матеріалі орієнтується відмінно, проте його добір та інтерпретація викликає, м’яко кажучи, подив. Обмежуся найсуттєвішими, на мою думку, застереженнями.

У бібліографії рецензованої праці Радослава Сікори робота цитованих вище дослідників Циховського і Шульчинського відсутня, немає також «Гусарії польської» Здіслава Жигульського-молодшого (Żygulski-jun. 2000), та інших текстів цього знаного зброєзнавця та історика мистецтва, котрі, власне, і заклали наукове підґрунтя для дослідження теми. Мовчить «Гусарія» Радослава Сікори і про свого прямого жанрового попередника: роботу «Polish Winged Hussar 1576–1775» авторства Рішарда Бжежинського що вийшла англійською у британському воєнно-історичному видавництві Osprey у серії Warrior (Brzezinski 2006). Сікора приділив чимало місця моралі та повсякденню шляхти у війську, проте оминув увагою найновіші праці по темі  дві роботи Тадеуша Срогоша – «Вояк свавільний. До історії звичаїв в коронному війську XVII ст.» (Srogosz 2010) та «Повсякденне життя вояків коронного та литовського війська в XVII ст.» (Srogosz 2018). Можливо, невипадково, адже у Срогоша збірний портрет шляхтича-воїна, що служив у коронному та литовському війську XVII ст. виходить далеко не таким компліментарним як у автора рецензованої роботи, але про це нижче.

Ані на мить не можу запідозрити фахівця рівня Радослава Сікори у незнанні вищезгаданих праць. Тому таке демонстративне ігнорування попередників хотілося б виправдати «популярним» характером праці, проте так вчинити не випадає. Адже роботу супроводжує потужний науково-довідковий апарат та бібліографія, детальні посилання, розлогі паралельні цитати джерел. Кожен автор має беззастережне право на селекцію літератури у власному дослідженні, проте такі зіяючі лакуни навівають підозру у свідомій маніпуляції історіографічним матеріалом і, відповідно, читачем. В нашому випадку ще і українським. Адже ігнорування поважного доробку попередників (яке читач-фахівець прийме за полеміку) у читача пересічного і особливо в пересічного українського, із зрозумілих причин не втаємниченого в проблематику гусарії, опосередковано створює хибне враження, що Радослав Сікора є чи не першопроходцем у досліджені крилатих вершників.

Хронологічно історію «польської гусарії» автор цілком слушно починає з 1498 року – першої документальної згадки терміну «по усарську» у реєстрах найманих рот що споряджалися при дворі польського короля Яна Ольбрахта. Проте наступна дата згадана в роботі – це 1531 рік, тому бодай найкоротшого послідовного викладу історії гусарії першої третини XVI ст. тут шукати годі. У виданні, де неабиякий акцент поставлено на цитування візуальних джерел, повністю випущена іконографія тріумфальної перемоги польсько-литовського-руського війська над московитами під Оршею 1514 року, автором якої був православний русин, великий гетьман литовський, князь Константин Іванович Острозький, І це неабияк дивує, оскільки саме там містяться перші зображення гусарії XVI ст. на службі у Ягеллонів. Натомість на 386 сторінок праці припадає 8 фотографічних портретів самого автора у різних образах та костюмах, і кілька десятків зображень його колег по реконструкційному руху, тому навряд чи відсутність оршанської гусарії можна пояснити браком місця для ілюстрацій.

Гусари у битві під Оршею (1514).

Чітко помітний таранний удар кушованим списом, нерухомо затиснутим під пахвою, який здійснює перша шеренга вершників і до якого готується друга.

Така відверта селективність матеріалу іноді набуває анекдотичних форм. Попри те що у роботі є розділи під назвою «Як перемогти гусара» і «Занепад формації» надаремно шукати в них бодай найкоротшої згадки про дводенну битву під Батогом (1652) – найтрагічнішу воєнну катастрофу як «крилатої гусарії» так і всього коронного війська в XVII ст. Натомість битва коротко пом’янута лише раз на початку книги у контексті військової кар’єри Яна Собеського і Стефана Чарнецького, причому без вказівки на хід та результат цієї акції. (Sikora 2019, c. 47; Сікора 2019, с. 48) Чи випадковим є це замовчування? Навряд. Адже тоді, коронна кавалерія (серед якої був значний відсоток гусарів) не витримавши зіткнення з татарською кіннотою, першою втекла з поля бою, результатом чого було взяття коронного табору і винищення майже всього війська (включно з польним гетьманом Марцином Каліновським та всією старшиною) козаками Богдана і Тимоша Хмельницьких і союзними їм татарами. Під Батогом було 8 гусарських хоругв, згідно реєстрів вони складалися з 873 «гусарських порцій». Аби отримати реальну кількість бійців, Томаш Цісельський пропонував відняти кількість сліпих порцій та вакантних позицій під хоругвами у розмірі 20 відсотків (Ciesielski 2007, с. 20-21). Отже на полі битви, куди другого дня битви гетьман Каліновський виправив усю кінноту, мало знаходитися приблизно 700 гусарів. Наздоганяючи логіку Радослава Сікори, в тексті якого постійно надибуємо твердження на кшталт «гусарська корогва (70 коней) атакує полк російських кірасирів (близько 700 коней), … в атаку рушає гусарська корогва (ще 70 коней, москалі не витримують другого удару…» (Сікора 2019, с. 35), або «31 липня 1649 р. 400-600 списників розбили 4-5 тисячну кінноту ворога»¹ (Сікора 2019, с. 185) від такої кількості «крилатих рицарів» треба було б очікувати рішучіших дій. Натомість коронна кіннота разом з гусарами втекла з поля бою, залишивши напризволяще табір та решту війська, і то так ганебно, що розлючений гетьман наказував своїй піхоті стріляти по відступаючим вершникам. (Ciesielski 2007, с. 30).

Те, що гусари тікали з поля бою ми знаємо достеменно з мемуарів товариша гетьманської гусарської хоругви Станіслава-Зігмунта Друшкевича, який пише що його взяли в полон татари уже під час переслідування «за милю від Батога». (Druszkiewicz 2001, с. 90) Ані сам Друшкевич, ані його мемуари у тексті Радослава Сікори, ясна справа, не згадані.

Натомість в роботі є цілий об’ємний розділ під назвою «Моральний дух, або мова про те що перемагає людина а не сама зброя», котрий справляє враження начисто запозиченого із романтичної польської публіцистики ХІХ ст. оскільки, щиро кажучи, є набором архаїчних штампів та міркувань суто апріорних, проте надзвичайно компліментарних для ідеалізованого образу польського шляхтича-громадянина, створеного в добу польського ж національного відродження.

Деякі пасажі цього розділу взагалі дивно чути від доктора наук гуманістичних. Наприклад: «Польський шляхтич із почуттям вищості дивився … на шляхту в інших європейських країнах, яка зі страхом гнула шиї перед своїми володарями» (Сікора 2019, с. 49). Цікаво, що б на це відповіли англійські джентрі, котрі розпочавши проти монархії Стюартів війну, врешті детронізували і стратили свого короля Карла І? Як би оцінило такий закид кілька поколінь французьких нобілів – учасників Релігійних війн а потім Фронди? Або нідерландська протестантська шляхта, котра замалим не століття вела війну за незалежність проти іспанських Габсбургів, своїх монархів, і врешті перемогла державу над якою не заходило сонце?

Не менше вражає висловлена цілком на поважно теза про «що на відміну від решти Європи, де існували вищі та нижчі стани шляхетські, в Польщі у політичному плані вся шляхта була рівною між собою» і що за цим йде – «кожен товариш гусарський чи панцерний теоретично був рівний не лише своєму ротмістру але також королю» (с. 49). Про деконструкцію міфу загальної шляхетської рівності останнім часом написано багато, на цьому не хотілося б зупинятися окремо. Вкажу лише на те, що гусари не становили якогось винятку і чітко відчували не тільки військову але суспільну ієрархію. Пошлюся на випадок, певно, відомий і самому Радославу Сікорі. Ян Владислав Почобут Одланіцкий, гусар-мемуарист, а до того відомий у війську дуелянт, пише, що будучи викликаним на поєдинок магнатом Казіміром Яном Сапегою, майбутнім великим гетьманом литовським, відмовився битися за таким резоном: «Як мене поб’є то невелику славу мати буде коли Сапега Почобута побив, але борони Боже, Почобут – Сапегу то ціла монархія щастя його б виділа і таку вікторію». (Poczobut-Odlanicki 1987, с. 232-233). Немає певності, чи ця історія трапилася насправді, але очевидним є повне розуміння Почобутом суспільної дистанції між ним – товаришом гусарської хоругви та членом однієї з найвпливовіших родин Речі Посполитої, котре Почобут наглядно демонструє у цьому пасажі.

Радослав Сікора однозначно стверджує, що серед шляхти до служби у війську домінували «мотивації етичні та ідеологічні» (с. 41), оскільки «Польща і свобода стали синонімами і звідси походить глибокий, непідробний патріотизм польського шляхтича» (с. 49). Але замість конкретних джерельних прикладів такої мотивації він цитує пафосну риторику Станіслава Геракліуша Любомирського вміщену ним у взоровану на античній літературній спадщині «Розмову Артекса та Евандра». І, здається, не випадково, оскільки, як то випливає з особистих свідчень коронних жовнірів, теза про домінування «високих» мотиваційних чинників, м’яко кажучи, далеко не завжди відповідала дійсності. Скоріше, як то вважають Тадеуш Срогош та Анна Чекай, чинники були комплексні і безпосередньо залежали від соціального та матеріального становища кожного окремого шляхтича:

«Різними речами керувався магнат, який стояв на чолі хоругви (а може навіть кількох), середньозаможний землевласник і мазовецький «шарачек», що ділив одне село з родичами. В першому випадку, здається, переважало питання престижу та влади. Оскільки становище визначають не тільки статки, але так само, а може і передусім, повага спільноти до якої належиш. Для другої з названих груп військова служба була одним з етапів освіти, набуття досвіду для політичної діяльності. Що приносило свої вигоди при кандидуванні до локальних адміністративних посад. … Бідна шляхта найбільше розраховувала на здобуття засобів до існування. Для них плата за службу була найважливішою, але так само важливим було знаходження «місця під сонцем», заняття яке давало засоби до утримання, але не декласувало» (Czekaj 2002, c. 95).

Грубо кажучи, військова служба тим і приваблювала шляхту, що там можна було стати в пригоді Вітчизні з очевидними вигодами для себе. Наведу два приклади із гусарських мемуарів.

Яна Владислава Почобута Одланіцкого, молодщого сина не особливо заможної і не особливо давньої шляхетської родини, у віці 18 років у руслі старої рицарської традиції, на військову службу виправили, старші брати. Послуживши кілька років «по козацьки» Ян Владислав купив у свого брата «почет з усім порядком до трьох коней гусарських … не панський, але товариський худопахольський, ще з четвертим поводовим конем, за що дав, не переплачуючи і як у брата купуючи, 1600 злотих» (Poczobut Odlanicki 1987, с. 128).

Багатьох приводили у військо проблеми з законом де вони знаходили імунітет від судових переслідувань. Блискучий початок кар’єри іншого майбутнього гусара-мемуариста - Станіслава-Зигмунда Друшкевича при дворі князя Богуслава Радзивілла перервав прикрий випадок – як пише сам Станіслав-Зигмунд, ще у зовсім юному віці «бо ще нічого не росло на обличчі», «за жарти» він убив «якогось Зглембицького» і був змушений тікати в жіночому вбрані на Дикі Поля, де одразу найнявся служити «в пару коней по козацьки» до кодацького губернатора Криштофа Гродзіцького (Druszkiewicz 2001, с. 87). Як на баніта, Друшкевич зробив блискучу воєнну, а потім і політичну кар’єру, одним із епізодів котрої була коротка служба у гусарській хоругві польного гетьмана Марцина Калиновського, в складі якої він опинився під Батогом (Druszkiewicz 2001, c. 87- 89).

 Анна Чекай окремо зауважує:

«Чи в мотиваціях вищеназваних груп займало якесь місце бажання захисту батьківщини і служби на її користь? Важко відповісти однозначно. Певно, ступінь присутності цього аргументу в життєвих рішеннях вищеназваних груп був різний, так само як в індивідуальному виборі сильно різнилася – найменше його було в вояків найбідніших, а найбільше – у середньозаможної шляхти, відносно добре освічених і свідомих свого обов’язку відносно держави. З них, власне і складалися відбірні гусарські хоругви» (Czekaj 2002, c. 96).

Але характерно, що обидва гусари-мемуаристи, згадані вище, надзвичайно стримані у пафосі стосовно власних заслуг перед вітчизною. А от хто багато писав про свій патріотизм та безкорисну любов до вольностей і прав шляхетських та батьківщини так це сам князь Богуслав Радзивілл, однак загальновідомим є те, що його політичні та життєві стратегії кардинально відрізнялися від декларованого ідеалу.

Радослав Сікора за своїми патетичними формулами забуває повідомити нам головне – і то очевидне для його польських колег по фаху – військова служба в ранньомодерній Речі Посполитій була чи не найшвидшим соціальним ліфтом і найнадійнішим засобом накопичення соціального капіталу, котрий при сприятливих обставинах давалося конвертувати у матеріальний. Нащадкам шляхетських родин вона відкривала шлях до адміністративних та виборних посад, а посполитим надавала шанс на нобілітацію, а отже, на отримання політичних прав і свобод. Валеріан Трепка Неканда (1584–1640), у своїй «Книзі хамів», об’ємному каталозі осіб, котрі видавали себе за шляхту, не маючи на це права, наводить чимало випадків, коли військова служба відкривала перед підприємливим індивідуумом нові горизонти: «Ястрембським називався бастард пана Миколая Млошовського з Млошової… Той бастард пробавлявся, в основному, затягами. Був між лісовчиками коли ті в Угорщині грабували церкви в 1619 р. і в Сілезії 1620 р., де проти них виступали повітові хоругви. Лише одного коня мав, але йдучи до Сілезії за тиждень так набрався коней по різним місцям, що за кордоном вписався (в реєстр із почтом) в дванадцять коней». (Trepka Nekanda 1995, c. 179).

Недвозначна емоційність суджень та образів Радослава Сікори: «незвичайна кавалерія, яку не можна порівняти з іншими тогочасними формаціями», «поляки – природжені вояки», «гусар - досконалий, оборонець Вітчизни і віри», «глибокий, непідробний патріотизм польського шляхтича», – мені, українському читачу, навіває до болю знайомі асоціації. Під пером доктора Сікори, безсумнівного патріота, гусар, слава польської зброї, виглядає братом близнюком свого заклятого ворога, опереткового шароварного козака, затиснутого у російсько-імперське, а пізніше радянське ідеологічне кліше. У ХХІ столітті така архаїка працює погано, якщо працює взагалі.

Кілька програмних положень тексту Радослава Сікори теж вартують окремих коментарів, оскільки загальна структура аргументації автора будить застереження. Беручи певну історіографічну тезу, далеко небезперечну по своїй суті, проте здатну підсилити апріорні глорифікаторські міркування автора, останній видає її за очевидність і будує на такій уявній очевидності компліментарні для героїв свого дослідження висновки. Обмежусь найхарактернішими прикладами.

Загальним місцем в історіографії проблеми є твердження: харизма та оригінальність крилатої гусарії полягала в тому що ця формація в добу «порохової революції» та стрімкого поширення ручної вогнепальної зброї користувалась традиційною рицарською тактикою таранного бою. Тактику, що виникла в другій половині ХІ ст., багато сучасних фахівців вважають архаїчною для ранньомодерного часу, проте рицарі в XVI ст. а гусари і в XVII ст. за її допомогою отримали чимало блискучих перемог.

Таранний поєдинок Річарда Левове Серце із Саладином та гусара з турком

Зображення віддалені один від одного у часі більше ніж на 250 років (1325-1340 і 1598 рр), відповідно персонажі армовані у різних стилях, відповідних своїм епохам. Проте в обидвох ілюстраціях ясно прочитується спільний сюжет – кінний поєдинок із застосуванням традиційної рицарської зброї – кушованого спису призначеного до таранного удару.

Радослав Сікора йде ще далі і обстоює тезу, що непересічна ефективність, а заразом і оригінальність гусарії в XVII ст. базувалася на особливій, «унікальній» (Сікора 2019, с. 156) конструкції та розмірах гусарського спису для кінного бою, якого не знало західне рицарство. А саме: «гусарський спис – на відміну від списа середньовічного лицаря – був не суцільним, а видовбаним посередині» (Сікора 2019, с. 154) і за рахунок такого зменшення ваги вся конструкція вигравала у довжині.

Натомість списи з висвердленими чи видовбаними із середини древками фіксуються на озброєні західної рицарської кавалерії щонайпізніше від кінця XV ст. Французький мемуарист Філіп де Коммін, описуючи свою участь у битві під Форново (1495), згадує: «як тільки наші коні трохи відпочили ми рушили швидкою риссю назад… але ледве від’їхавши… звеліли своїм зброєносцям зійти з коней і зібрати на полі списи, яких там було багато, особливо з товстими дерев’яними древками, які, правда, небагато вартували, оскільки були пустотілими всередині і важили не більше сулиці для метання (javeline), проте були пречудово розфарбовані…» (de Commynes 1903, p. 280-281). Свідчення іншого учасника цієї битви, венеційського лікаря Аллесандро Бенедетті, опосердковано говорить про те що ці пустотілі древка були довші за цільнодерев’яні французькі – певно, французи користувалися саме такими, скоро як Коммін дозволяє собі іронізувати над італійською зброєю: «Багато французів падало з сідла і гинуло в першому зіткненні через те, що в них були закороткі списи, і, таким чином, вони пропустили перший удар, проте оскільки французи краще пристосовані до меча, особливо до короткого, у тісняві битви їм пішло краще» (Benedetti 1967, c. 108-109). Таким чином бачимо, що у пустотілості гусарського спису не було нічого ані революційного, ані питомо «гусарського» - цю зброю як і багато чого іншого «крилаті» гусари безпосередньо запозичили у свого прямого предка – рицарської кінноти.

Так само не є суто «гусарським» винаходом (як вважає Радослав Сікора) так званий – вток (tok), футляр для підтримання спису як у вертикальному так і горизонтальному положенні прикріплений до сідла на шкіряному ремені. Згадки про такі застосунки трапляються в західних текстах XV–XVI ст. дотичних воєнної справи та турнірів. Наприклад, у «Книзі про верхову їзду у всякому сідлі» португальського короля Дуарте І створеній біля 14340 р., та трактаті італійського фехтмайстра і кондотьєра іспанського походження Пієтро Монте, виданого 1509 р. (The Book of Horsemanship by Duarte I 2016, с. 103; Forgeng 2018; с. 164).

Розвиваючи тезу про те, що через зменшення ваги за рахунок пустотілості гусарський спис вигравав на довжині у порівнянні з іншою древковою зброєю, автор стверджує: «… гусар використовував спис довжина якого сягала 6,2 м» (с. 148 обох видань), ця ж цифра повторена на с. 149 та на с. 296 обох видань. Намірявши у піхотному списі щонайбільше 6 м., автор додає, що «зазвичай для зручності … використовували піки 4 – 4,5 м» (Сікора 2019, с.152) і таким чином визнає за крилатими вершниками неабияку тактичну та моральну перевагу над вишикуваною до битви піхотою, оскільки «пікінери, усвідомлюючи що їхня зброя неспроможна дістати противника під час атаки першою, у психологічному аспекті вже перед самим зіткненням були у програшному становищі» (с. 156 обох видань).

Кращими пікінерами в Європі від середини XVI ст. вважалися іспанці. Санчо де Лондоньо (1515?–1569), капітан іспанської піхоти та учасник багатьох конфліктів свого часу, у трактаті «Дискурс про запровадження військової дисципліни античного зразка» наполягає на тому що піхотна піка повинна мати довжину у 26 palmos de vara (на думку польського перекладача твору біля 5,4 м) і окремо застерігає від використання так званої короткої піки 20 palmos de vara довжиною (4,2 м) оскільки остання значно обмежувала комбатанта у бойових прийомах (Londoño  2016, с. 51-52).

Раймондо Монтекуколлі (1609–1680), генераліссімус габсбургзьких військ, один із кращих європейських полководців свого часу у «Записках про воєнне мистецтво» хоча і вказував на те що довжина піки може коливатися в діапазоні 15–17 футів, наполягав на тому що ця зброя мусить бути не коротшою за 18 футів, що складало так само приблизно 5,5 м. (Montecuccoli 1821, c. 87, 97).

Тоді як 6,2 метри – довжина екстремальна для древкової зброї, тим більше для спису призначеного виключно до таранних атак, яким рицарі та гусари маніпулювали однією рукою. Розмір кількох гусарських списів, датованих XVIII ст, що збереглися в польських музеях, коливаються у межах 450–498 см. (Żygullski-jun. 1982, с. 270). Довжина рицарських турнірних списів XVI ст. із західних музеїв складає 3,5–4,5 м. (див. приклад). Іконографія XV ст., як наприклад «Битва під Сан-Романо» Паоло Учелло навіває припущення про існування довших списів, проте і ті не перевищували приблизних 5 м. Тоді, як Радослав Сікора у рецензованій праці тричі подає цифру 6,2 м. без посилання, як загальновідому і повсюдно прийняту. Тому джерело наведених автором розмірів потребує детального критичного аналізу.

Почнемо з посилання на джерело такої екстремальної довжини. Його подає інша праця автора – «Феномен гусарії» (Sikora 2004, c. 70). Там Радослав Сікора вказує на те що довжина спису у 6,2 м. згадується у полемічному трактаті Яна Йоахима Кампенгаузена (1680–1742) «Хвала та апологія списів та пік разом із спростуванням деяких закидів стосовно них», виданого 1737 р., тоді коли слава крилатої гусарії була в недалекому, але минулому. Проте Радослав Сікора не цитує відповідного місця трактату, але посилається на статтю одного із фундаторів польського зброєзнавства та музейництва Броніслава Гембаржевського (1872-1941), де той приводить опис гусарського спису, запозичений ним із художнього оповідання відомого польського історика середини ХІХ ст. Кароля Шайнохи (1818–1868) «Гусарський спис». У цьому описі (який, до речі, Гембаржевський вважав «баламутним») Шайноха вказує довжину спису як таку, що складала «близько три сажені» (Szajnocha 1876, с. 156). Шайноха, в свою чергу, наголошує на тому, що оповідання написано ним на матеріалі вищезгаданого полемічного трактату Яна Кампенгаузена де автор, як то очевидно з назви, обстоює переваги древкової зброї перед вогнепальною. До речі, довжина, у Гембаржевського складає 6,19 м, а не 6,2 м. (Gembarzewski 1999, c. 33–34).

Проте з цими метрами не все гаразд. Cажень старопольський, згідно сеймової конституції 1764 року складав 1,787 м.  Звідси довжина гусарського списа відповідно до тексту Шайнохи мала б бути менше 5,3 м. – показник цілком співвідносний із збереженими екземплярами. Яким же чином древко цієї зброї видовжилося у тексті Гембаржевського майже на метр? Виглядає на те, що Броніслав Гембаржевський, уродженець Санкт-Петербургу і капітан саперних військ Російської імператорської армії, поміряв гусарський спис російською мірою. Справа в тому, що сажень російський, котрий царстві Польському став обов’язковим від 1849 р. був довшим і складав 2,1336 м. За такими підрахунками, ймовірний максимум мав би скласти 6,4 м., котрий автор, певно, з огляду на текст Шайнохи, та «мілітарну ймовірність» скоротив до 6,19 м. Цей анахронізм некритично повторив і Радослав Сікора².

Замір польської зброї російським сажнем, механічно скопійований у Броніслава Гембаржевського, не лише викривлює конструктивні показники але і порядно збиває загальний патріотичний настрій тексту «Гусарії». В світлі уточнень довжини гусарського спису більш ніж сумнівною виглядає постульована автором безумовна перевага гусарії над піхотою в ранньомодерний час.

Кілька слів про самого генерал-майора Яна Кампенгаузена (1680–1742), і його трактат, котрий Радослав Сікора сприймає без найменших критичних застережень. Кампенгаузен спочатку служив у шведському війську, був близький до польського королівського двору і вважався неабияким ентузіастом гусарії, кавалерійського та піхотного списа, чим і привернув свого часу увагу короля Августа ІІ. Проте захоплення Кампенхаузена через свою архаїчність не знайшли практичного застосування. Військову кар’єру в Речі Посполитій він зробив в якості піхотного командира і коменданта декількох річпосполитських замків, в тому числі і Львівського. «Хвала і апологія списів та пік разом з спростуванням деяких закидів щодо них» за жанром є полемічним воєнним трактатом. Подібні твори складали популярний напрямок військової думки в XVII–XVIII ст. Ствердження переваги одних родів війська чи видів зброї над іншими здебільшого і було основною ціллю такої полеміки. Проблемність подібних текстів полягає в тому що їх авторів часто цікавила не стільки мілітарна ефективність виголошених ними тез, скільки переконливість літературного викладу. Дехто з популярних авторів свого часу, як то англієць Джон Крузо, не були навіть фаховими військовими, проте це не заважало їм публікуватися. Тому сприйняття Радославом Сікорою такого роду творів із безоглядною довірою дещо дивує. Одна з основних задач «Хвали і апології пік» полягала в тому аби обґрунтувати ефективність таранної кінної атаки. Попри енергійний стиль викладу, така ідея для першої половини XVIII ст. була відвертим анахронізмом. Піддавалася вона критиці і раніше. До прикладу, габсбурзький генералісимус Раймондо Монтекуколлі, (старший сучасник неабиякого ентузіаста гусарії, польського короля Яна Собеського), виголошував тези кардинально протилежні:

«Спис віддавна був королем серед кавалерійської зброї, як піка – у піших, проте тримати, використовувати, возити за собою спис діло складне, саме через це від нього довелося відмовитись. Так само теперішні коні є не досконалі, не виїжджені у манежі, і недосвідчені, людям аби бути в обладунках потрібні зброєносці, слуги, верхові коні та інші зручності, котрі надзвичайно багато коштують, до того ж коли терен є нерівним, на ньому корчі та ями які перешкоджають скакати чвалом, списом нічого зробити не можна» (Montecuccoli 1832, с. 88-89).

Тому залишається лише дивуватися – чому Радослав Сікора беззастережно вірить генерал-майору Кампенгаузену але повністю ігнорує генералісимуса Монтекуколлі – може тому, що перший виголошує тези які пасують до апріорних тверджень автора «Гусарії», а другий обстоює протилежні?

Радослав Сікора хоробро кидає виклик кільком генераціям вчених, котрі формулювали тези так званої мілітарної революції – кардинальних трансформацій європейського суспільства XVI–XVII ст. викликаних розповсюдженням ручної вогнепальної зброї – радикально заперечуючи бойову ефективність останньої. Сформульоване доктором Сікорою питання-твердження «Чому вогнепальна зброя не зупиняла рішучої атаки кавалерії» винесене в окремий розділ (Сікора 2019, с. 165–176). Там автор постулює беззаперечну перевагу гусарської кінноти над вогнепальною піхотою. Обґрунтовуючи це не стільки недосконалістю вогнепальної зброї в XVII ст., скільки нездатністю або небажанням великої кількості стрільців послати кулю точно в ціль, через битевний стрес та/або інстинктивний опір вбивству, який, як вважає автор, має біологічну природу, притаманний більшості індивідуумів. Ця ідея запозичена Радославом Скорою із праці підполковника армії США Дейва Гроссмана (р. н. 1956) «Вбиваючи: психологічна ціна навчання вбивати на війні та суспільство». (Grossman 1996) Гроссман, колишній військовий, відомий передусім контраверсійними заявами про те що насильство в сучасній популярній культурі, зокрема у комп’ютерних іграх, розвиває у дітях здатність до вбивства, більше того такі ігри мають реальний навчальний ефект в оперуванні зброєю, а також скандалами навколо своїх майстер класів для працівників американських силових структур. Гроссман, в свою чергу, посилається на тезу генерала Семюела Маршалла, котрий стверджував у своїй програмній роботі «Люди під обстрілом», вперше виданій 1947 р., що під час Другої світової війни лише 15–20 % американських піхотинців у зіткненні з ворогом мали намір убити ворога і наважилися застосувати для цього свою зброю (Marshall 2000, c. 54).

Лишаючи осторонь питання коректності використання досвіду Другої світової війни у студіях раннього модерну, необхідно зауважити таке. На даний момент доведеним фактом є те, що генерал Маршалл не проводив ніяких «детальних досліджень» (як то вважає Радослав Сікора на с. 169 обох видань) в цьому напрямку, наведений ним процентаж є повністю вигаданим для того аби привернути увагу своїх читачів, а відтак і військового істеблішменту, до очевидного: не кожен рекрут сучасних регулярних армій, набраних загальнообов’язковим призовом, здатен застосувати зброю за прямим призначенням. Маршаллових містифікацій зараз не приховують навіть його видавці (Marshall 2000, c. 4–7). Комерційна заангажованість Дейва Гроссмана у педалюванні деактуалізованої тези є зрозумілою – той активно пропагує власну спосібність виправити гуманізм людської натури за посередництвом своїх майстер-класів та лекцій. Подібною маніпулятивністю грішать інші тези Гроссмана. Розгромна рецензія його творчості авторства Роберта Енгена (Engen 2009), вміщена в «Канадському воєнному часописі» (де той, на основі якраз детальних досліджень довів протилежне), а особливо відповідь Гроссмана на критику, публікована там само (Grossman 2009), показала повну методологічну безпорадність останнього перед вимогами і викликами академічної науки. Натомість сліпа довіра Радослава Сікори до подібного типу інсинуацій не робить честі його науковому званню.

Авторська теза про унікальність та «абсолютну перевагу» гусарської кінноти над іншими родами військ, базована на таких сумнівних ідеях, містифікаціях та помилкових підрахунках, мало переконує. Не маючи на меті підважувати ефективність та харизму гусарської кінноти, зауважу таке. В першій половині XVII ст. наявність армованої ударної кавалерії у війську була загальноєвропейською тенденцією. Про що свідчать, серед іншого, трактати присвячені практичному застосуванню різних видів кінноти та кавалерійської зброї першої половини XVII ст. авторства Йогана Вальгаузена та Джона Крузо, де таранний бій кушованим списом розглядається як поважна та ефективна тактична концепція. Характерно, що і Вальгаузен і Крузо вказують 18 футів (5,4 м) як приблизну довжину списа, призначеного до такої атаки, що співпадає із коректним прочитанням Шайнохової інтерпретації Кампенхаузена. Проте, Крузо сумнівається у тому, що зброєю такої довжини взагалі можна оперувати однією рукою (Cruso 1632, c. 20).

Найяскравішим прецедентом ефективності ударної кінноти є битва при Рокруа (1643) де французькі вершники поклали кінець авторитету непереможних іспанський терцій. Застосовування «крилатими» гусарами модифікованої рицарської тактики таранного бою добре вписувалися в ці процеси. Проте ця тактика, як і будь яка інша, не була «абсолютною зброєю» і використовувалася з перемінним успіхом. Останній залежав від взаємодії багатьох тактичних, логістичних, географічних і технологічних факторів, які годі пояснити уявною неефективністю вогнепальної зброї чи моральними чеснотами польської шляхти. Врешті самих громоподібних таранних атак гусарії виявилося недостатньо для перемоги під Берестечком (1651), не переломили вони ситуації під Варшавою (1656), не порятували коронне військо під Батогом (1652). Тому голосні заяви про «непереможність» крилатої гусарії виглядають в такому контексті як мінімум ненауково.

Проте, Радослав Сікора йде далі і ставить по-справжньому оригінальне питання – скількох ворогів можна було пробити одним ударом гусарського списа? Посилаючись на поетичні гіперболи з віршованих творів Яна Рудоміни, Самуеля Лещинського і Веспасіана Коховського, вояцькі байки, цитовані в листі Павла Сапеги, геральдичну легенду переказану Яном Кампенгаузеном у своєму полемічному трактаті про спис, а також на власну думку Кампенгаузена, автор подає на своє питання не менш оригінальну відповідь: «пробиття шести людей одразу було можливе» (Sikora 2019, с. 148), презентуючи своє гадку як безперечний історичний факт. Автор помірковано вибирає між числами 3–4 у Рудоміни, числом 5 наведеним у поезіях Лещинського і Коховського, і числом 10 у Кампенгаузена, на користь середньоарифметичного показника – числа 6 від Павла Сапеги, хоча останній чесно признається, що «сам такого не бачив» (Sikora 2019, с.147) Цей пасаж черговий раз демонструє нам фірмову авторську манеру роботи з джерельним матеріалом. Кожен притомний історик знає – поезія, геральдична легенда, полеміка в силу своєї жанрової специфіки вартують якнайпильнішої критики. Проте, скоро як вони збігаються з напрямком думки автора рецензованої праці, то сприймаються ним буквально без жодних застережень.

То правда що на війні, як казав класик, «може трапитися все що завгодно». Кілька ворогів нанизаних на спис наче м'ясо на рожен – є одним з найпоширеніших мотивів мілітарної героїки доби середньовіччя та раннього модерну. До прикладу, про це пише у своїй «Книзі повчань» і сірійський емір Усама ібн Мункиз, що жив у ХІІ ст., і польський хроніст Мацей Срийковський, у віршованому описі битви під Оршею (1514). Проте у літературній спадщині вояків XVII ст. зачаїлося немало пасток для некритичного дослідника. Військовий-мемуарист Ян Хризостом Пасек, не раз цитований Радославом Сікорою, в протокольних деталях і найповажнішому тоні описує весільну процесію домовиків «по німецьки вбраних», «котрими в королівстві Шведському служаться як в Туреччині невільниками», виступаючу з мишиної нори. Свідок цієї процесії навіть дістав від них гостину. (Pasek 1923, c. 61–62) Є резони вважати, подібні вояцькі історії, сприйняті некритично, мають для дослідження ранньомодерної військової справи таку саму цінність як і реляції про шістьох чи десятьох ворогів одним ударом нанизаних на гусарський спис.

Інші підрахунки автора теж бентежать. На сторінці 18 обох видань він рішуче заявляє що у битві під Берестечком брало участь «щонайменше півмільйона озброєних осіб», проте не подає ані способів ані джерел такого обліку. Тоді як куди обережніші підрахунки здійснені нещодавно Іваном Гаврилюком, на широкій джерельній та історіографічній базі, подають менші числа, 60–80 тисяч коронного війська і невідому кількість слуг, проти 100 тисяч армії козацько-татарської при невідомій кількості «черні» та некомбатантів (Gavryluk 2019, c. 248–249, 253–254). Проте і ці більш помірковані лічби теж будять сумніви логістичного плану. Ранньомодерне війську завжди супроводжувала значна кількість возів та тяглової та харчової худоби, не кажучи про бойових коней. У випадку військ під Берестечком це десятки тисяч возів і в кілька разів більше тяглової худоби. Питання яким чином такі маси народу, коней та худоби могли не лише вміститися, розбити табори, задовольняти фізіологічні потреби та забезпечувати повсякденну життєдіяльність, але і не один день здійснювати сплановані воєнні операції на території котра складає трохи більше 35 квадратних кілометрів залишається відкритим. Однак, Радослава Сікору ані логістика, ані картографія битви не бентежить.

Створений автором – і то в результаті копіткої багаторічної дослідницької роботи – образ крилатого супермена-поляка, взірця усіх моральних і громадянських чеснот, котрий побиває п’ятсоттисячні війська, одним ударом нанизуючи на свого списа ворогів десятками, пропонується українському читачу уже вдруге. Як і всякий яскраво виписаний образ, він заслуговує на увагу. Проте на мою думку, місце йому скоріше в блокбастері чи коміксі, аніж в науковому ба навіть науково-популярному тексті, яким позиціонує себе робота Радослава Сікори. Оскільки результат такої щільної промоції, зазвичай, виходить протилежним бажаному.

Льєжський канонік Жан Ле Бель, котрий добре знався і на війні, і на історіописанні, оскільки не без успіху займався тим та іншим, попереджав кожного хто брався описувати рицарські чини: «…Пишучи так химерно можна настільки недолуго перебільшити доблесні діяння певних рицарів та зброєносців, що їх чесноти цим будуть лише принижені, оскільки їх істинним подвигам уже не буде віри. І від цього їм буде велика ганьба...» (le Bel 1904, c. 1).

Українському виданню найвиразніше бракує українського ж наукового редактора. У вихідних даних публікації нічого не сказано про авторизацію перекладу Радиславом Сікорою, тому претензію до очевидного ляпсусу на зразок «кавалерії без зброї» (Сікора 2019, с. 14) (насправді без захисного обладунку) адресую до перекладача Андрія Бондарa. Хоча з іншого боку, перекладач, дипломований філолог, не зобов’язаний знати, наприклад, що тип холодної зброї з закривленим вістрям або клинком корд не є тотожним мечу, (тому польське слово «кордовник» не варто перекладати як «мечівник») (Сікора 2019, с. 120). Для таких нюансів існує науковий редактор. Який певно вберіг би перекладача від необхідності протиставляти гусарів якимось загадковим «гузарам». (Сікора 2019, с. 314) Хто це? В оригіналі йдеться про гусарські формації європейських регулярних армій XIX - XX ст., які польською (на відміну від української) позначаються окремим терміном. Що характерно, перекладач попереднього українського тексту Сікори, Леся Лисенко, з цими складнощами перекладу справилася набагато краще. Цитата: «Гусарами називалися два зовсім не схожих різновиди кінноти. Їх дуже часто плутають між собою. Гусари, яких у XVІI ст. в Польщі називали усно й на письмі ussarze, а згодом husarze — це кіннота списників, яка зазвичай носила лати. Інші гусари (польською huzarzy) — це легка кавалерія, яка не користувалася списами й не носила лат» (Сікора 2012, с. 86).

На жаль, видавцям не вийде виправдатися відсутністю українських спеціалістів на роль наукового редактора. Відразу спадають на думку двоє дослідників військової проблематики ранньомодерної доби Олексій Сокирко, та Іван Гаврилюк, котрі мають і фаховий рівень, і літературний хист. Гаврилюк, до прикладу, захистив дисертацію у Варшавському університеті під керівництвом визнаного фахівця з воєнної історії XVII ст., професора Мирослава Нагєльського і опублікував в престижному польському воєнно-історичному видавництві “Napoleon V” монографію про війну Богдана Хмельницького. Тож не є «чужим» у польському академічному світі.

Підсумовуючи написане, скажу, що робота Радослава Сікори має очевидні сильні сторони, перш за все тому що знайомить українського читача з проблематикою і джерельною базою досліджень на тему крилатих гусарів. Проте вади тексту не менш очевидні, оскільки це знайомство відбувається в досить специфічний спосіб.

Загальний настрій праці Радослава Сікори – послідовне намагання зарезервувати за гусарією специфічну «польскість», зробити її польським національним (narodowym) феноменом, суперечить одній з видових ознак рицарської воєнної культури, до якої вважали себе приналежними і гусари – її відкритості, космополітизму. Таранний бій кушованим списом, яким перш за все славилися гусари, виник в Західній Європі. Турнірні гусарські поєдинки про які пише Радослав Сікора (Sikora 2019, c. 159–163), і адаптація латного обладунку до гусарських потреб прийшли в Польсько-Литовську державу із Заходу. Неприємно мало пише автор про співучасть угорських воєнних еліт у створенні, впровадженні до ягеллонських держав і підтриманні гусарського мілітарного тренду, тоді як роль угорської шляхти в історії гусарії була не менш важливою ніж польської (Plewczyński 2015, c. 227–251).

Так про це пише Марек Плевчинський: «Не виглядає на те аби переозброєння гусарії з кольчуг у латний обладунок що відбувалося в часи Зигмунта Августа було оригінальною польською ідеєю. В цьому випадку скоріше за все використано габсбурзький досвід. Уже в оточені імператора Максиміліана І існували спроби озброєння угорських гусарів у шишаки і лати, причому йшлося основному про вирізнення гусарської військової старшини і створення нового різновиду турніру – гусарського. Перші гусарські латні обладунки мають виразні риси нюрнберзької продукції» (Plewczyński 2015, c. 234).

Заризикую твердженням що «люд рицерський», і то повсюдно в Західній Європі, постійно адаптував до свого середовища осіб темного походження, але яскравих мілітарних чеснот. І шляхта Речі Посполитої не складала в цьому винятку. Багатьох це дратувало, як наприклад невтомного борця за чистоту шляхетської крові Валеріана Трепку-Неканду, котрий описав механізм такого проникнення іронічно проте правдиво. Проте той факт що він не виграв жодного з численних судових процесів, котрі вів із «неправдивими», на його думку, шляхтичами, говорить сам за себе. Етнічність, як до речі, і конфесійна приналежність, особи якщо навіть і бралася в цих процесах до уваги то грала третьорядну роль. Що доводять кар’єри багатьох іноземців у війську Польсько-Литовської держави про яких Марек Плевxинський написав об’ємну роботу цитовану вище. (Plewczyński 2015) Не polskość але rycerskość була основною ознакою гусара.

Складається враження що перед нами – попри гучні заяви автора та видавців - не стільки наукове чи бодай популярно-наукове дослідження, скільки досить непереконлива і, певною мірою, наївна спроба конструювання із надзвичайно цікавого і актуального історичного матеріалу нового міфу за допомогою архаїчних публіцистичних тверджень і банальних перебільшень. Сам по собі намір воскресити на початку ХХІ ст. історіографічні стереотипи ХІХ за допомогою містифікаторських тез, на зразок теорій Маршалла-Гроссмана, привертає увагу своєю курйозністю. Втім нічого нового до наявних академічних досліджень історії гусарії і воєнної культури ранноьмодерної Центрально-Східної Європи такі зусилля не додають.

Тоді як сучасні польська воєнно-історична література що стосується доби середньовіччя та раннього модерну має непересічно високий фаховий рівень, а наукове співтовариство що працює у цьому напрямку складається з десятків яскравих імен. Ця галузь гуманітарного знання у наших західних сусідів динамічно розвивається, в тому числі в напрямку «українознавства». Дозволю собі тут згадати праці Марека Плевчинського про оборону поточну, та про війни Ягеллонів із східними та південними противниками в XV ст., які великою мірою точилися на території України-Руси і де руська шляхта брала найактивнішу участь. Вартують якнайпильнішої уваги українського читача роботи Тадеуша Грабарчика, Александра Болдирєва чи згаданих вище Тадеуша Срогоша та Івана Гаврилюка. (див. перелік джерел та літератури) Їх поява на українському видавничому ринку могла б прислужитися до налагодження плідних зав’язків між польським та українським академічним простором. На що хотілося б звернути увагу поважних польських культурних та наукових інституцій, згаданих на початку мого тексту.

1. Йдеться про битву під Чудновим (1660), та битву під Лоєвим (1649). Радослав Сікора в першому випадку посилається на поетичну реляцію учасника битви Самуеля Лєщинського, (Potrzeba z Szeremethem 1661, с. 33-34), б у другому – на опис битви вміщений в анонімних «Мемуарах до панування Зигмунта ІІІ, Владислава IV та Яна Казиміра» (Pamiętniki do panowania 1846 ,с. 105) Симптоматично, що у цих джерелах не вказано жодних цифр та пропорцій сил противників під час гусарських атак, тому вся ця епічна лічба є цілковитою фантазією 1 автора.
2. Для довідки: піка польських уланів початку ХХ ст., останньої військової формації в Європі, котра мала спис на озброєнні, була 2,940 м довжиною.

Володимир Гуцул (1978 р. н.), кандидат історичних наук, доцент кафедри археології, етнології та культурології Ужгородського національного університету.

e-mail: volodymyr.hutsul@uzhnu.edu.ua
https://uzhnu.academia.edu/WolodymyrHucul

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА.

Bel, le, J., 1904, Chronique, Tom Premier. Paris: Librairie Renouard.Be

Benedetti, A., 1967, Diaria De Bello Carolino (Daary of the Caroline War), New York: the Renaissance Text Society.

Bołdyrew, A., 2015, Piechota zaciężna w Polsce w pierwszej połowie XVI wieku. Warszawa: Neriton.

Brzezinski R., 2006, Polish Winged Hussars 1576-1775. Oxford: Osprey, (Warrior 94).

Cichowski, J., Szulczyński, A., 1977, Husaria. Warszawa: Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej.

Ciesielski, T., 2007, Od Batohu do Żwańca. Wojna na Ukrainie, Podolu i o Mołdawię 1652—1653. Zabrze: Inforteditions.

Commines, P., de, 1903, Mémoires, Tome II, 1477-1498. Paris: Alphonse Picard et Fils.

Cruso, J., 1632, Militarie instructions for the cavallrie: or Rules and directions for the service of horse collected out of divers forrain authors ancient and modern, and rectified and supplied, according to the present practise of the Low-Countrey warres. Cambridge.

Czekaj, A., 2002, Obywatele czy kondotierzy? Postawy obywatelskie i moralne żołnierzy narodowego autoramentu wojsk Rzeczypospolitej w pierwszej połowie XVII w. в: Staropolska sztuka wojenna XVI-XVII wieku. Prace ofiarowane Profesorowi Jaremie Maciszewskiemu pod redakcją Mirosława Nagielskiego. Warszawa: DIG, C. 85-102.

Druszkiewicz, S., Z., 2001, Pamiętniki 1648-1697 [opracował Marek Wagner]. Siedlce: Wydawnictwo Akademii Podlaskiej.

Engen, R., 2009, Killing for Their Country: A New Look at “Killology”, Canadian Military Journal, Vol. 9, No. 2, 120-128 pp.

Gavryliuk, I., 2019, Niewygrana wojna. Sztuka wojenna Bohdana Chmelnickiego i innych dowódców kozackich w latach 1648-1651. Oświęncim: Napoleon V.

Gembarzewski, B., 1999, Husarze, ubiór, oporzqdzenie i uzbrojenie 1500-1775. Warszawa: Arcadia.

Grabarczyk, T., 2015, Jazda zaciężna Królestwa Polskiego w XV wieku. Łódż.

Grossman, D., 1996, On Killing. The Psychological Cost of Learning to Kill in War and Society. New York & Boston: Back Bay Books.

Grossman, D., 2009, S. L. A. Marshall Revisited...? Canadian Military Journal, Vol. 9, No. 4, 112-113 pp.

Forgeng, J., L., 2018, Pietro Monte’s Collectanea. The Arms, Armour and Fighting Techniques of a Fifteen-Century Soldier. Woodbridge: the Boydell Press.

Lawrence, D., R., 2009, The Complete Soldier. Military Books and Military Culture in Early Stuart England, 1603–1645. Leiden & Boston: Brill.

Londoño, de, S., 2016, Rozważania o sposobie przywrócenia dyscypliny wojskowej do jej klasycznej i doskonalszej postaci. Oświęncim: Napoleon V.

Marshall, S., L., A., 2000, Men Against Fire. The Problem of Battle Command. Norman: University of Oklahoma Press.

Montecuccoli, R., 1821, Opere, Vol. I. Torino: Giuseppe Favale.

Pamiętniki do panowania Zygmunta III, Władysława IV i Jana Kazimierza, Т. ІІ, 1846, Warszawa: Orgelbrand S.

Pasek, J., Ch., [1923] Pamiętniki. Lwów, Warszawa, Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich

Plewczyński, M., 1985, Żołnierz jazdy obrony potocznej za panowania Zygmunta Augusta. Warszawa: PWN.

Plewczyński, M., 2011-2013, Wojny i wojskowość polska XVI wieku. Tom I-III. Zabrże: Inforteditions.

Plewczyński, M., 2014, Wojny Jagiellonów z wschodnimi i południowymi sąsiadami Królestwa Polskiego w XV wieku. Oświęncim: Napoleon V.

Plewczyński, M., 2015, W służbie polskiego króla. Z zagadnień struktury narodowościowej Armii Koronnej w latach 1500-1574. Oświęncim: Napoleon V.

Poczobut-Odlanicki, J., W., 1987, Pamiętnik. Warszawa: Czytelnik.

Potrzeba z Szeremetem, hetmanem moskiewskim, i z Kozakami w roku Pańskim 1660 od Polaków wygrana, 1661, Kraków, drukarnia S. Lenczewskiego Bertutowica, Biblioteka Narodowa, sygn.: mf. B2540

Sarnicki, S., Księgi hetmańskie z dziejów rycerskich wszystkich wieków zebrane, Biblioteka Jagiellońska, BJ Rkp. 171 III.

Sikora, R., 2004, Fenomen husarii Toruń: MADO.

Sikora, R., 2010, Z dziejów husarii. Warszwa: Instytut Wydawniczy Erica.

Sikora, R., 2019, Husaria. Duma polskiego oręża. Kraków: Znak Horyzont.

Srogosz, T., 2010, Żołnierz swawolny. Z dziejów obyczajów armii koronnej w XVII wieku, Warszawa: Wydawnictwo DiG.

Srogosz, T., 2018, Życie codzienne żołnierzy armii koronnej i litewskiej w XVII wieku. Oświęncim: Napoleon V.

Szajnocha, K., 1876, Dziela, Tom II. Warszawa: Nakładem i drukiem Józefa Ungra.

The Book of Horsemanship by Duarte I of Portugal, 2016, Woodbridge: The Boydell Press.

Trepka Nekanda, W., 1995, Liber Generationis Plebeanorum („Liber Chamorum”). Wrocław, Warszawa, Kraków: Zaklad Narodowy imienia Ossolińskich.

Żygulski jun., Z., 1982, Broń w dawnej Polsce na tle uzbrojenia Europy i Bliskiego Wschodu. Warszawa: Panstwowe wydawnictwo naukowe.

Żygulski jun., Z., 1999, Bitwa pod Orsza – struktura obrazu, In: Swiatła Stambułu. Warszawa : DIG, 253-290 ss.

Żygulski jun., Z., 2000, Husaria polska. Warszawa: Pagina.

Żygulski-jun., Z. 1974, The Winged Hussars in Poland, In: Arms and Armour Annual. Volume I. Northfield: Digest Books, 90-113 pp.

Литовская метрика. Переписи войска литовского, 1915, Петроград.

Сікора, Р, 2019, Гусарія. Київ: Якабу Паблішінг.

Сікора, Р., 2012, З історії польських крилатих гусарів. Київ: Дух і літера.

ІЛЮСТРАЦІЇ

1. «Битва під Оршею», фрагмент, темпора на дошці, 1525-1535, Національний музей у Варшаві, № МР 2575, фото П. Лігер.
2. Латрельський Псалтир, fol. 82r, мініатюра на пергаменті, 1325-1340, Британська бібліотека, MS 42130.
3. Rzeczy rozmaite Adama Czahrowskiego z Czahrowa, szlachcica polskiego uczynione w Taborzech y w ziemi Węgierskiey y Horwackiey tam z rozmaitym szczęściem mieszkaiąc począwszy od roku 1588 do roku 1596. Przy tym są y Threny. Wydane na świat Anno 1598, Lwow.