Запитання не лише фактографічне, але й світоглядне. Друга світова загалом закінчилась 2 вересня 1945 року капітуляцією Японії. Днем завершення цієї війни в Європі є 8 травня 1945-го, коли набув чинності Акт про капітуляцію Німеччини. А коли ж вона припинилась в Україні?

За указом президента, що виданий десятиліття тому, щорічно 28 жовтня відзначають День визволення України від фашистських загарбників. Український інститут національної пам’яті п’ять років тому запропонував вшановувати вказану дату як День вигнання нацистських окупантів з України.

Насправді ж ідеться про завершення Другої світової війни в Україні. Причому очищення української території від військ Німеччини та її союзників завершилось на Закарпатті не 28 жовтня 1944 року, а місяцем пізніше.

Як відомо, село Соломоново Ужгородського району Закарпатської області є найзахіднішим населеним пунктом сучасної України чи, згідно з україномовною Вікіпедією, її крайньою західною точкою. 23 листопада 1944 року, як зазначено в російськомовній Вікіпедії, його "звільнено від німецько-фашистських військ – одним з останніх населених пунктів на території сучасної України".

За угорськомовною версією того ж енциклопедичного гасла поселення тоді здали угорсько-німецькі війська й окупувала радянська "визвольна" армія. У відповідній україномовній статті цей історичний факт залишився поза увагою.

За часів існування СРСР вважалося, що 8 жовтня 1944 року радянські солдати звільнили останнє поселення Української РСР у довоєнних кордонах – село Лавочне нині Сколівського району Львівської області.

У 1995 році, коли святкували 50-ліття возз’єднання Закарпаття з Україною, трохи скоригували прикру історико-меморіальну помилку. Відтоді "визволення України" припадає на 28 жовтня. Це відбито і в указі президента від 20 жовтня 2009 року «Про День визволення України від фашистських загарбників», де фігурує не наукова термінологія, а ідеологічні штампи. Бо Україну очистили восени 1944 року не від фашистів, які правили в Італії 1922 – 1943 років, а від окупаційних режимів трьох держав – Німеччини, Румунії, Угорщини. І не 28 жовтня 1944-го.

Варто почитати мемуари «Шлях солдата» 1969 року генерал-полковника Антона Гастиловича, котрий у званні генерал-майора командував 17-м корпусом і 18-ою армією у складі 4-го Українського фронту відповідно під час першого і другого взяття Чопа. Генерал свідчив: «Із Мукачева і Берегова корпус продовжував переслідування противника і ввечері 28 жовтня після запеклих боїв оволодів крупним залізничним вузлом Чоп. Тут мене чекала перша воєнна невдача. Чоп українською – затичка в бочці, корок – і, дійсно, він став корком, що закупорив подальший наступ. Почалося з того, що вночі, ледь «Совінформбюро» встигло повідомити про взяття Чопа, противник контратакував наші війська і відкинув їх на 1-1,5 км. Взяти Чоп ні в цю ніч, ні в наступні дні не вдавалося. Та й не дивно. Як потім виявилося, всі армії нашого фронту були зупинені на завчасно підготовленому і зайнятому резервами противника рубежі Станчин, Собранці, Чоп – і затрималися на ньому доволі довго, готуючись до прориву» [Гастилович А. Путь солдата. Москва, 1969. С. 20].

Отже, 28 жовтня 1944 року радянські війська підійшли до Чопа. Майже місяць тривала його облога. Окремі частини поселення декілька разів змінювали господаря. Остаточно Чоп здобуто 23 листопада 1944-го. Того ж дня інформаційне агентство СРСР «Совінформбюро» повідомило, що «місто і залізничний вузол Чоп, який переходив із рук в руки, знову зайнятий нашими військами». Жителі Чопа, тоді села, де проживало близько 3 тисяч осіб, переважно угорців, зазнали великої шкоди. Уціліло менше третини будинків. Вокзал і пристанційні будівлі перетворилися на руїни.

В унісон примітив у мемуарах "Через Карпати" 1970 року маршал Радянського Союзу Андрій Гречко, котрий восени 1944 року в званні генерал-полковника командував 1-ою гвардійською армією в складі 4-го Українського фронту. 28 жовтня 1944 року 237-а стрілецька дивізія (командир – полковник Михайло Тетенко), що входила до 17-го корпусу, оволоділа Чопом. Однак наступного дня, 29 жовтня, "противник підтягнув до двох полків піхоти з 12 танками, примусив 237-му стрілецьку дивізію залишити Чоп. Дивізія відійшла на 2-3 км північніше Чопа" [Гречко А. Через Карпаты. Москва, 1970. С. 200-201].

Ілюстративним підтвердженням сказаного слугує схематична карта розташування військ і бойових дій на Закарпатті та Східній Словаччині від 30 вересня до 30 листопада 1944 року, подана А. Гречком. 

Карту взято з видання: Гречко А. Через Карпаты. Москва: Военное издательство Министерства обороны СССР, 1970. С. 161.

Новий командувач 18-ої армії генерал-майор А. Гастилович (доти очолював 17-й корпус) у середині листопада 1944 року розробив план подальшого наступу з проривом у напрямку від нинішнього села Сторожниця (в мемуарах – Йовро-Дарма, похідне від ойконіма словацькою – Jovra – й угорською – Őrdarma), що межа в межу з Ужгородом. Як відмітив А. Гречко, найважливішим результатом наступу стало те, що підрозділи 4-го Українського фронту досягли лівого берега річки Лаборець і повністю оволоділи Закарпатською Україною [Гречко А. Через Карпаты. Москва, 1970. С. 252-254, 273].

Наступати почали масованими ударами авіації та артилерії 23 листопада 1944 року, а село Страж, яке нині є частиною Соломонова, здобуто наступного дня, 24 листопада. Так записано в журналі бойових дій 18-ої армії за листопад 1944 року.

Те саме зафіксував інший учасник подій – полковник Василь Левченко (командир 838-го стрілецького полку, Герой Радянського Союзу), котрий у Москві 1960 року видав книжку про бойовий шлях 1-ої гвардійської армії у вересні-листопаді 1944-го під назвою "Битва в Карпатах". Свої твердження він підкріпив тематичною картою за 23-30 листопада 1944 року. 

Карту взято з видання: Левченко В. Сражение в Карпатах (Наступление 1-й гвардейской армии. Сентябрь-ноябрь 1944 г.). Москва: Военное издательство Министерства обороны СССР, 1960. С. 128-129.

Дуже мало відомо про здобуття радянськими вояками останнього поселення в межах Закарпатської області. Проте не випадково возз’єднавчий форум (Перший з’їзд народних комітетів Закарпатської України) відбувся 26 листопада 1944 року не в адміністративному центрі краю – місті Ужгород, а в Мукачеві – подалі лінії фронту.

Здобутий 27 жовтня 1944-го Ужгород знаходився занадто близько до зони бойових дій. До того ж, вони продовжувалися в тій частині краю, що адміністративно не входила тоді як до новоствореного перехідного державного утворення Закарпатська Україна, так і до самоврядної землі Підкарпатська Русь міжвоєнної пори.

У складі Чехословаччини Підкарпатська Русь займала 12 694 квадратних кілометрів. Площа Закарпатської області 12 777 квадратних кілометрів. Приріст пояснюється наступним.

Після ратифікації радянсько-чехословацького договору про Закарпатську Україну від 29 червня 1945 року Чехословаччина поступилася СРСР частиною своєї території. Це – 11 сіл, що називаються нині Батфа, Галоч, Малі Сельменці, Паладь-Комаровці, Палло, Ратовці, Соломоново, Сюрте, Тисаашвань, Тийглаш, Чоп. Вони не входили у Підкарпатську Русь, а належали до словацької жупи Земплин.

4 квітня 1946 року Радянський Союз передав Чехословаччині зі складу Закарпатської області село Лєкаровці. На цьому територіальний обмін між двома країнами закінчився. До речі, бої за Лєкаровці тривали близько місяці від 27 жовтня до 22 листопада 1944-го.

Автор цих рядків висвітлював зауважену проблематику не раз, зокрема в статті "«Сонце довгожданої волі». Коли ж День визволення і Закарпаття, і всієї України? Та чи визволення?", що на початку 2014 року оприлюднена в щорічнику "Тисячоліття – Millennia", обласній газеті "Новини Закарпаття", а також у книжці "Сталеві нерви тореадора…" (2015) .

Наведені аргументи були почуті. 21 жовтня 2014 року розміщено "Методичні матеріали Українського інституту національної пам’яті до 70-ї річниці вигнання нацистських окупантів з України". Передусім розвінчувалися заяложені міфи.

Ця установа порадила використовувати термін «вигнання нацистських окупантів із України» замість «визволення України від фашистських загарбників». Адже в 1944-му Україна не стала вільною, а опинилася під пануванням іншого тоталітарного режиму. Її визволення відбулося з розпадом Радянського Союзу. Пропагандистське словосполучення «фашистські загарбники» замінено коректним терміном «нацистські окупанти». Пояснено, що 28 жовтня 1944-го радянські війська розпочали бої за Чоп, а вигнали нацистських окупантів з України 25-26 листопада того року.

Український інститут національної пам’яті повернувся до важливої теми 28 жовтня 2016 року в публікації "Щодо 28 жовтня й звільнення території України від нацистів" вміщено витяг із колективної книжки "Війна і міф. Невідома Друга світова" (2016).

Насамперед виправлено три неточності в усталеній фразі "Радянські війська визволили Україну від фашистських загарбників 28 жовтня 1944 року". Резонно мовилося, що, по-перше, "не визволили від окупантів, а тільки вигнали їх"; по-друге, "останні бої з окупантами на території сучасної України відбулися майже на місяць пізніше"; по-третє, некоректно нацистів називати фашистами.

Складно відповісти на те, що завадило Українському інституту національної пам’яті як центральному органу виконавчої влади домогтися за каденції Петра Порошенка видання президентського указу на заміну чинному – про «День визволення України від фашистських загарбників».

Офіційно 28 жовтня є саме такою датою. Насправді Друга світова в Україні завершилась не раніше 24 листопада 1944-го, коли радянські війська вибили противника з найзахіднішого села в межах її сучасної території.

Втім, встановити істину ніколи не пізно. Надто, коли історичній події ювілейні 75 років.