Нещодавно, переглядаючи зміст одного академічного періодичного тематичного видання, яке щойно побачило світ, сильно здивувалась.
У традиційній для цього збірника рубриці «Рецензії» була опублікована коротенька рецензія на книгу, проблематика якої жодним чином не стосувалась проблематики збірника. Щоб зрозуміти тенденцію, подивилась ще раз минулі випуски. Подумалось, а раптом я раніше не зауважувала, що колеги практикують публікацію рецензій на різнопланові видання, а не лише на ті, що безпосередньо стосуються задекларованої у назві даного видання тематики. Ні, раніше такого не було, всі відрецензовані попередні праці чітко «вкладались» у тематику збірника.
До цього здивування додалось й інше. Авторами рецензії виступили два історики, до кола наукових зацікавлень яких проблематика рецензованої книги начебто не належить. Але ж, з іншого боку, хіба можна обмежувати колег у рецензуванні праць з досить-таки опосередковано дотичної до їхніх зацікавлень тематики? Можливо, вони змогли побачили щось таке, що «чисті» спеціалісти пропустили? Ми ж ратуємо за широту кругозору, тому чом би й ні?
Все це заінтригувало.
Прочитала рецензію. Не лише ще більш здивувалась, але й роздратувалась, бо прочитаний текст був надто знеособленим. Відповідно, зрозуміти, що ж то за рецензована книга, було неможливо.
Власне, текст, названий «рецензією на монографію», помістився на двох сторінках, а якщо відкинути інформацію про авторів та назву, то вийде півтори сторінки (або 60 рядків) друкованого тексту.
Я не полінилась і порахувала. Із 18 речень всієї рецензії половину (рівно дев’ять) можна назвати «універсальними».
Колеги, а хто вгадає, про що йдеться? І чи зможете визначити хоча б приблизно хронологічні межі рецензованої монографії? (Спойлер – не вгадаєте і не зможете).
Цитую:
«Цього безумовного здобутку авторові вдалося досягти завдяки розширенню кола історіографічних джерел, застосуванню модерних методологічних підходів, нової інтелектуальної та соціокультурної історії, певних кліометричних методів історіографічного дослідження».
«Постановка дослідних завдань, визначення мети, об’єкту, предмету, географічних і хронологічних меж дослідження, методологічне оснащення, практичне значення роботи та загальне оформлення монографії також не викликають заперечень».
«У рамках дослідження авторові вдалося запропонувати свій варіант відповідей на дослідницькі завдання, виявити та належним чином опрацювати достатньо представницьку джерельну базу».
«Практичне значення роботи полягає в можливості використання основних положень і висновків монографії при підготовці узагальнюючих праць з історії, написанні підручників для викладання навчальних курсів з історії України та спецкурсів історичного спрямування».
«Отримані результати допоможуть науковцям краще орієнтуватися у величезному масиві літератури та неупередженно (так у тексті. – ОЮ) підходити до її вивчення».
«Дослідження складається зі вступу, шістьох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків» (зауважу, що навіть назви розділів, не кажучи про їх аналіз, у рецензії не були наведені. – ОЮ).
«Автор довів, що відповідно до наукового завдання в роботі правильно визначено предмет й об’єкт, мету та завдання дослідження, обгрунтовано (так у тексті. – ОЮ) окреслено його хронологічні межі».
«Імпонують об’єктивні висновки, що відповідають поставленим у дослідженні завданням, відображають наукову новизну роботи».
«Дана наукова праця – це самостійна, актуальна, новаторська за своєю концепцією робота, котра відповідає всім сучасним вимогам».
Що ж до другої частини рецензії, то з неї можна зрозуміти, кому присвячена монографія (згадано ім’я особи), очевидно, переказано (переписано з монографії?) кілька узагальнюючих (як на мене, геть очевидних та загальновідомих на сьогодні) висновків, вказано, що один розділ є «цікавим, але дискусійним» і висловлено кілька критичних зауваг (на мою думку, другорядних для даної теми). Автори рецензії, скоріше за все, книгу гортали, але читали її хіба що по діагоналі.
Стилістично даний текст вписується у категорію «нікому не потрібний, але обов’язковий для захисту» «відгук на автореферат дисертації». Так-так, наведені вище фрази є типовими, «офіційними», обтічними та квазінауковими. Їх (на жаль) широко використовують при написанні необхідних для дисертаційних захистів відгуків на автореферат чи відгуків опонентів, особливо коли пишуть «на відчепись». Я вже бачила такі тексти-відгуки, надруковані з якогось дива у наукових збірниках, вони у мене викликали лише відразу. Адже, зважаючи на їх «офіційний» характер, вони і мали б залишитись лише в дисертаційних справах, бо до наукової рецензії такого типу тести абсолютно не дотягують.
Втім, зацікавившись монографією, проблематика якої (за її назвою) стосується моїх фахових інтересів, я спробувала її знайти. Проте жодного бібліографічного запису про книгу мені поки що відшукати не пощастило (а я вмію добре шукати, повірте). Але в процесі пошуку я – абсолютно неочікувано для себе – знайшла іншу, також свіжу, рецензію на дану працю.
За обсягом другий текст є більшим (24 речення), в ньому чітко видний Рецензент. Жодних сумнівів, що він монографію дивився, немає, стандартизовані типові вирази, що надто впадають у вічі у першій рецензії, тут викладені добре та «вписані» у контекст. Рецензент загалом переповів висновки автора, дав монографії «високу оцінку», все як завжди. До цього досить-таки традиційно як для наших палестин написаного відгуку можна було би поставитись спокійно, якби не два «але». У рецензії вжито дивне написання одного засадничо важливого для даної проблеми терміну (про це йтиметься далі) та – «найцікавіше» – існує дослівний (!) збіг із текстом першої рецензії.
І там, і там йдеться, зокрема, про «розширення кола історіографічних джерел, застосування модерних методологічних підходів, нової інтелектуальної та соціокультурної історії, певних кліометричних методів історіографічного дослідження». Саме ці «певні» методи, на мій погляд, вказують на замовний та несамостійний (імовірно, на основі наданої «кози» чи «риби» – кому як до вподоби називати «заготовку відгуку») характер даних рецензій. Зрозуміло, що відбувається підготовка до захисту докторської дисертації. На монографію, випущену «під захист», «організовуються» рецензії (цікаво, чи буде ще одна рецензія, чи цих двох вистачить?). Про саму монографію наразі нічого сказати не можу, але зверну на неї увагу обов’язково.
* * *
Що ж, надалі інтригу не зберігатиму. Настав час назвати обидві феєричні рецензії.
Перша, половину якої я процитувала вище, була опублікована у періодичному збірнику «Сторінки воєнної історії України», що видає мій Інститут історії України НАНУ. Відповідальним редактором збірника є доктор історичних наук, професор О.Є.Лисенко. Як автори «Рецензії на монографію Романцової Н. І. "Михайло Грушевський в історичній науці (1890–1934). Проблема в українській історіографії» підписались мій колега з Інституту кандидат історичних наук О.В.Лисенко (не плутати з відповідальним редактором) та доктор історичних наук, професор, декан факультету політології і права Національного педагогічного інституту ім. М.П.Драгоманова Б.І.Андрусишин [1].
Автором другої рецензії, опублікованої у сумно відомому в наукових колах «науковому віснику» «Гілея», що видає Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова, ВГО Українська академія наук (не плутати із Національною академією наук України) та Видавництво «Гілея», є доктор історичних наук, професор кафедри методики навчання суспільних дисциплін і гендерної освіти Національного педагогічного університету ім. М.П.Драгоманова І.А.Коляда [2].
Повертаючись до зазначеного вище першого «але». Професор І.А.Коляда виявився не надто уважним рецензентом. Він припустився дуже промовистої помилки. Зазначивши, що Авторка «реконструювала важливі наукові здобутки грушенкознавства, здійснила ґрунтовний аналіз історіографії, що демонструє обізнаність автора з науковим доробком своїх попередників, визначила пріоритетні напрямки подальшого дослідження теми», пан Рецензент, як виглядає, виказав власну необізнаність із науковим доробком попередників. Адже можна визнавати або не визнавати такий напрямок історичних досліджень як «грушевськознавство» (означення Любомира Винара, запроваджене ним ще у 1960-х роках), але обзивати його «грушенкознавством», як зробив Рецензент – це розписуватись у власній непрофесійності. Звісно, «грушенкознавство» можна було би вважати хибодруком, якби цей «термін» не був вжитий три рази поспіль. Отаке.
* * *
Дорогі колеги, не пишіть таких рецензій!
Дорогі колеги, не друкуйте таких рецензій!
Вони ніц не вартують у науковому плані.
Натомість, такі тексти роблять інше.
По-перше, вони зводять на пси вашу репутацію, причому, погоджуючись підписати такі тексти, це ви самі себе множите на нуль, ніхто інший до цього руку не докладає.
По-друге, вони кидають тінь на збірники, які ви видаєте, підважують доброчесність як редакторів, так і членів редакційної колегії та авторів. Звідси – подальша недовіра до вашої праці. Воно вам треба?
По-третє, вони «підкладають свиню» й самому Автору. Адже такі псевдорецензії чітко дають зрозуміти, що до «рецензованої» книги треба ставитись досить критично, а чи й взагалі не зважати на неї.
На серйозні роботи відгуки пишуть спеціалісти з проблематики і вони аж ніяк не користуються «заготовками», завбачливо наданими Автором/Авторами.
Колеги, шануймося!
[1] Лисенко О.В., Андрусишин Б.І. Рецензія на монографію Романцової Н. І. "Михайло Грушевський в історичній науці (1890–1934). Проблема в українській історіографії" // Сторінки воєнної історії України. – Київ, 2019. – Вип. 21. – С. 268–269. – Режим доступу: http://resource.history.org.ua/publ/Sviur_2019_21_15
[2] Коляда І.А. Рецензія про монографію: Романцова Н. Михайло Грушевський в історичній науці (1890–1934 рр.). Проблема в українській історіографії: монографія. Маріуполь: МДУ, 2019, 528 с. // Гілея: науковий вісник: Збірник наукових праць. – Київ, 2019. – Вип. 145 (№ 6). – Ч. 1: Історичні науки. – С. 213–214. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/gileya_2019_145(1)__44