Сучасні студенти-історики, аби отримати омріяний диплом, мають прослухати декілька курсів, пов’язаних із давньою історією людства загалом та території сучасної України зокрема. Якщо конкретизувати, то це «Основи археології» та «Історія первісного суспільства». З археологією ситуація більш-менш зрозуміла і зазвичай вкладається у формулу: археолог – той, хто «копає» і вивчає давнє минуле за викопними, матеріальними залишками. Археологія як наука формувалась у ХІХ ст., і відтоді основні принципи цієї науки залишились незмінними. Набагато більше питань викликає курс «Історія первісного суспільства». На сьогодні цей курс складається з вивчення історії давніх суспільств, що включає в себе питання походження людини та її соціального життя в давнину (ранніх форм сім’ї, релігійних вірувань, використанні знарядь праці, побуті та ін.).
Постає закономірне питання: як ми можемо реконструювати давні суспільства, живучи в сучасному світі? Саме це лежить в основі проблеми «палиці-копачки». Яким чином можна дізнатись про суспільство минулого, про його соціально-економічне буття, якщо маємо тільки речі давніх людей? Та й то не повний арсенал, а лише ті, які збереглися археологічно. Зокрема, легендарна «палиця-копачка» не може зберегтись археологічно, бо вироблена з дерева. На перший погляд подібна реконструкція виглядає або зовсім неможливою, або фантастичною. Відповідь на це питання варто пошукати у вимірі пізнавальних можливостей власне археології, а також інших наук, які можуть нам дати певну інформацію про давнє минуле людства.
Ідея дослідження давнини бере свій початок ще з античних часів, але на науковому рівні розгляд цих питань почався в середині ХІХ ст. Тоді дослідження давнини мало характер речознавчий. Перша класифікація – це класифікація артефактів за матеріалом, з якого вони вироблені. У 30-х рр. ХІХ ст. директор Данського національного музею в Копенгагені Крістіан Томпсон розподілив усі наявні артефакти на три групи й розмістив їх відповідно у трьох залах: кам’яні, бронзові та металеві. У такий спосіб народилася «система трьох віків», від якої взяли початок усі хронологічні, періодизаційні схеми та історико-культурні побудови.
У ті часи історія людства уявлялась як поступовий розвиток із переходом з одної якісної характеристики в іншу. Основним критерієм ступеня розвитку давніх суспільств вважалися знаряддя праці. Первісна археологія була тісно пов’язана з природничими науками, по суті, розглядалася як їхня частина. З’ясування геологічних умов залягання археологічного матеріалу, особливості самих речей були у фокусі уваги дослідників. Перехід до звичного нам розуміння первісної археології як історії стався пізніше, у 30-х рр. ХХ ст., під тиском радянської влади (більш детально про це викладено нижче).
Окремою тематикою реконструкції дописемного минулого виявилася поява нових наук та дисциплін – між іншим і на просторах Російської імперії. На початку ХХ ст. в Російській імперії стала зароджуватись така галузь знань як генетична соціологія. Найперші дослідження пов’язані з іменами Максима Ковалевського та Костянтина Тахтарєва. К. Тахтарєв визначав генетичну соціологію як своєрідне поєднання соціології та антропологічних методів дослідження еволюції суспільства. Порівняльно-історичний метод і залучення етнографічних аналогій – основні методи генетичної соціології.
Загалом на початку ХХ ст. відбулась соціологізація гуманітарних дисциплін. Соціологізм порушував питання про історію від «низів», особливості устрою суспільних взаємин і з новими тлумаченнями підходив до загальних проблем та явищ. Соціологізм був напряму пов’язаний з політичними течіями, які набули поширення в другій половині ХІХ ст. До нас дійшов унікальний документ1 – донос службовця Київської рахункової палати Василя Веледницького на членів «Старої Громади»: Павла Чубинського, Михайла Драгоманова, Хведора Вовка та ін. У цьому документі члени громади зображені аморальними людьми, а одним із їхніх «злочинів» названо читання лекцій соціалістичного спрямування, де транслювались ідеї Йогана Фіхте, Людвига Феєрбаха, Карла Маркса та ін.
Чільне місць у підтримці генетично-соціальних методів належить корифею української історичної науки Михайлові Грушевському. Після приходу більшовицької влади до Києва частина науковців та суспільно-політичних діячів емігрувала, серед них і Михайло Сергійович. У 1919 р. професор виїхав до Праги, а згодом і до Відня, заснував Український соціологічний інститут (УСІ). Протягом 1920–1921 навчального року Михайло Грушевський в УСІ читав курс лекцій «Початки громадянства (генетична соціольогія)». Однією із цілей, які ставив перед собою М. Грушевський, створюючи такий курс, було запропонувати універсальні соціологічні підходи, які можна адаптувати до українських реалій.
Як пізніше писав сам Михайло Грушевський, цей час був вимушеною паузою в студіях з історії України. Оскільки доступ до України, а відповідно й архівів, для історика був закритий, то він звернувся до іншої тематики – генетичної соціології.
На думку дослідника, перші відомості про українські традиції можна почерпнути з «Повісті минулих літ». Він пов’язує найдавніші українські традиції з етнографічними даними про життя синполітейних (так званих «відсталих») народів. Фактично Михайло Грушевський намагався в українських традиціях побачити пережитки давніх соціальних укладів життя, властивих суспільствам палеолітичних часів.
Найдавніша форма людського співіснування, за Грушевським, – скупина (орда). Подальший соціальний розвиток людства (поступовий) ділився на дві великі епохи: родо-племінний уклад та політичний. Причому родо-племінний уклад зароджувався в палеолітичні часи і тривав до появи перших держав. Головна одиниця такого типу життя – рід, який лежить в основі послідовних стадій: фратрія (декілька родів, які обмінювалися шлюбними партнерами), плем’я та федерація племен.
У подальшому роботу Михайла Грушевського продовжила його донька Катерина. Протягом 1926–1929 рр. видавався часопис «Первісне громадянство та його пережитки на Україні», де Катерина Грушевська була редакторкою. Вона зверталась до гендерної проблематики в традиційних суспільствах, проводячи паралелі від палеоліту до початку ХХ ст. Так вона визначила, що за часів привласнювального господарства чоловіки займались полюванням, а жінки – збиральництвом. За часів же відтворювального господарства стихією жінки стало городництво, рільництво. Але видання часопису перервалось наприкінці 20-х рр. ХХ ст. через методологічний переворот в радянській історичній науці, так званий «червоний наступ».
Радянська «правильна» схема бачення минулого сформувалась в системі партійної освіти. Павло Кушнер у своєму підручнику курсу «Історія розвитку суспільних форм» (ІРСФ) Інституту червоної професури (ІЧП) ім. Свердлова в Москві сформулював схему використання пережитків давнини в пізніших епохах. Перше видання підручника відбулось у 1921 р. Після того книга витримала майже десяток перевидань. Здавалось би, радянський учений створив новий більшовицький погляд. Але ситуація не така проста, як це може здатись.
Павло Кушнер одним із перших радянських науковців «вписував» давню історію в матеріалістичні марксистські догми. «Буття визначає свідомість», – цитував класика марксизму Кушнер. Відповідно, економічний рівень розвитку суспільства (кажучи мовою Карла Маркса – «базис») визначає всі сфери людського життя (соціальну, ідеологічну і т.д.). Історія загалом розвивається за одними законами й проходить декілька різних форм (формацій). Як наслідок такого підходу у 30-х рр. ХХ ст. народилась т.зв. «п’ятичленна історія людства». Тобто, якщо археологічна давня спільнота та сучасна перебувають на одному рівні економічного розвитку (формації), то цілком коректним є порівняння цих спільнот.
Ідеї з ІРСФ Павла Кушнера просочувались до праць провідного дослідника кам’яної доби Петра Єфименка. Структурно та ідейно роботи Єфименка (1934, 1938, 1953) ґрунтувались на книжці Павла Кушнера. Нічого ніколи не виникає на порожньому місці. Сам Кушнер зазначав, що в його праці використані малюнки німецького дослідника Гуго Обермаєра. Річ у тім, що 1912 р. побачив світ російськомовний переклад роботи французького археолога німецького походження Гуго Обермаєра «Доісторична людина». «Копнувши» глибше, можна виявити, що ідентичні не тільки малюнки, а й повністю структура та окремі шматки тексту відверто «запозичені» Кушнером. Щодо структури: у роботах Петра Єфименка «Дородовое общество. Очерки по истории первобытно-коммунистического общества» (1934), «Первобытное общество. Очерки по истории палеолитического времени» (видання 1938 та 1953 рр.) повністю повторюється структура робіт Кушнера та Обермаєра.
У 30-х рр. ХХ ст. в радянській археології значно зростає кількість праць теоретичного характеру і одночасно зменшується число публікацій результатів польових досліджень. Фактично, теоретична складова мала політичний характер. Доводилась правильність формаційного розуміння історії людства, хибність, фашистськість протилежних ідей (міграціонізму).
Радянське суспільство було наскрізь політизованим. Цієї долі не уникла й наука. На сьогодні в українському соціумі активно обговорюється тема політичних репресій. Але передувало розгортанню масових репресій утвердження радянської версії марксистської філософії та більшовицької політичної практики.
Протягом 1929–1932 рр. в археології СРСР відбувся методологічний перелом. У вивченні первісності він проявився у переході від природничого вектору розвитку до історичного. Традиційно вважається, що 20-ті рр. ХХ ст. – це останні віяння свободи наукової думки в Союзі. Після того починається тотальне засилля радянської ідеології. Насправді це і так, і ні. Справа в тому, що у 20-х рр. ХХ ст. була певна свобода саме для археологів, а не дослідників первісної історії. У підрадянській Україні діяло декілька археологічних установ, і всі вони були визначені як природничі. Ближче до середини 1930-х рр. вони стали переорієнтовуватись на історичну направленість. Кожен науковець мав нести ідеологічну (а почасти і кримінальну) відповідальність за свої думки/праці. Яскравою ілюстрацією цього процесу є свідчення секретаря Кабінету/Музею антропології ім. Вовка Михайла Рудинського під час його арешту в 1934 р., у якому він зізнався, що визначення Кабінету/Музею у межах природничої секції Всеукраїнської Академії Наук було антирадянським актом. А також чи не головним своїм «гріхом» підслідний зазначав, що раніше вважав науку явищем інтернаціональним і що ніякої особливої радянської науки не існувало. Тепер же, під слідством, він чітко «зрозумів», що помилявся. Особлива радянська наука була і «почала наступ» з 1929 р. у стінах Державної академії історії матеріальної культури в Ленінграді, а повномасштабне розгортання цього процесу почалося з 1933 р. Таким чином утвердилось «обличчя» науки про первісність як історичне.
У той же час, у 20-х рр. ХХ ст., створювалася радянська схема бачення давньої історії людства. Формувалась ця схема в системі партійної освіти, здебільшого в Москві та Ленінграді. Фактично, партійні функціонери, а не науковці визначали, що саме і як необхідно писати про історію первісних часів. Курс ІРСФ існував до кінця 30-х рр. ХХ ст. У той час побачив світ перший підручник з історії первісного суспільства під авторством ленінградського т.зв. «червоного» археолога Владислава Равдонікаса (1939).
Догматичність ідей, висловлених у праці Равдонікаса, беззаперечна. Адже роком раніше від виходу Історії первісного суспільства світ побачив «Короткий курс історії ВКП(б)». У вступній частині «Короткого курсу» поданий абзац щодо первісної історії, ідентичний абзацу Владислава Равдонікаса. А будь-які опоненти, інакші думки вже на той момент були викошені репресіями.
У другій половині ХХ ст. поглиблювались напрямки, затверджені у першій половині ХХ ст. Науковці продовжували діяти за вже розробленими принципами. Починаючи з 70-х рр ХХ ст. почав видаватися підручник для ВНЗ «Історія первісного суспільства» під авторством Абрама Першица, Олександра Монгайта та Валерія Алексєєва. З тих пір підручник витримав шість перевидань. Найбільший наклад та популярність має третє видання 1982 р. Останнє датоване 2007 роком (останні видання випущені під авторством лише Абрама Першица та Валерія Алєксєєва). Цікаво, що у виданні 2007 р. наявні правки з огляду на вимоги сучасності. Так зазначено, що називати сучасні народи з нижчим рівнем суспільного розвитку за загальноприйнятими уявленнями відсталими – неетично. Фактично, перевидання, що виходили після падіння СРСР є спробою маскування радянської схеми давнини під сучасність.
Між іншим, єдиний сучасний український підручник Володимира Станка, Михайла Гладких, Сергія Сегеди (1999) написаний на новітніх відомостях, але інтенційно цілком вписується в концепцію радянських підручників «Історії первісного суспільства». Авторами використано структуру підручника А. Першица та інших. Український підручник так само складається з 4-х розділів: розділ 1 містить загальні положення (історіографію та джерела первісної історії – у підручнику Першица та ін.), розділ 2 присвячений походженню людини та суспільства («Становлення первісного суспільства» у Першица), у розділі 3 мова йде про первісну общину (відповідно «Розквіт первісного суспільства»), розділ 4 описує розклад і занепад первісного суспільства. У всіх підручниках, починаючи з роботи Владислава Равдонікаса 1939 р., наявна табличка синхронізації періодизацій первісної історії (наприклад, с. 32 у підручнику Станка та ін., с. 10 у виданні Першица та ін. 1982 р.). Звісно, український підручник побудований на нових фактах, але ідея, яка лежить в основі, – стара.
Таким чином, маємо сталий зв’язок між сучасною університетською історичною освітою та ідеями початку – першої половини ХХ ст. Що робити сьогодні з подібними курсами та подібними підходами до розуміння давньої історії – питання відкрите. Автор цієї статті не схильний тотально очорняти радянські наративи, але виступає за усвідомлене застосування тих чи інших наукових ідей під час викладання. Адже освіта формує особистість, формує світоглядні позиції, які потім – свідомо чи ні – впливають на розуміння історії в цілому.
P.S. Нагадаю, що згідно з новітніми уявленнями, людиноподібні істоти з роду Homo з’явились на Землі приблизно 3 млн р.т., а Homo sapiens – 350 тис. р.т. Найдавнішу ж писемність відносять до 7 тис. р.т. Неважко порахувати, що первісна історія – це більш ніж 99 % від загальної історії людства. Думаю, що складно не погодитися з тезою про важливість розгляду цих 99 %.
Ігор Цеунов. Кандидат історичних наук. Інститут археології НАН України.
1. Зберігається в Науковому архіві Інституту археології. Ф. 1. Спр. 384а. Документ опубліковано фрагментарно: Цеунов І. Суспільно-політична діяльність Хведора Вовка крізь призму доносу Василя Веледницького. Київські історичні студії. 2018. № 1. С. 132-136.
На заставці картина Івана Їжакевича. Кирилівська стоянка. (Стійбище первісної людини в Києві). Поштова листівка 1956 р.