Чи завжди колапс цивілізації має катастрофічні наслідки? Занепад єгипетського Давнього царства наприкінці третього тисячоліття до нашої ери супроводжували бунти, пограбування гробниць і навіть канібалізм. «Весь Верхній Єгипет вимер від голоду, і кожна особа дійшла до такого стану, що їла власних дітей», - говорить розповідь 2120 р. до н.е. про життя Анхтіфі, губернатора південної провінції стародавнього Єгипту.

Багато хто з нас знайомий з історичною оповіддю про те, як культури можуть швидко, і бурхливо, занепадати та гинути. Сучасна історія, здається, також це підтверджує. За півтора року після вторгнення до Іраку загинуло 100 000 людей, а потім з’явився ІДІЛ. І повалення лівійського уряду в 2011 році призвело до безвладдя, що дало поштовх відновленню торгівлі людьми.

Однак за цим поглядом на колапс приховується складніша реальність. Насправді, кінець цивілізації рідко нагадує раптовий катаклізм або апокаліпсис. Часто це тривалий, поступовий процес, після якого люди і культура продовжують своє існування роками.

Наприклад, занепад цивілізації майя в Месоамериці відбувався протягом трьох століть у так званий «завершальний класичний період» (англ. Terminal Classic period) між 750 та 1050 р. н. е. Хоча в цей час рівень смертності збільшився на 10-15% і деякі міста були покинуті, інші регіони процвітали, а письмо, торгівля та міське життя зберігалися до прибуття іспанців у 1500-х роках.

Навіть автобіографія Анхтіфі була, мабуть, перебільшенням. Під час першого перехідного періоду в історії Стародавнього Єгипту, що настає одразу після Старого царства, гробниці не представників еліти стали багатшими і поширенішими. Також мало переконливих доказів масового голоду чи вимирання населення. А ще Анхтіфі мав певний особистий інтерес зобразити цей період як час катастрофи: він нещодавно піднявся до статусу губернатора, і ця розповідь прославляє його великі подвиги під час кризи.

Деякі колапси ніколи навіть не відбувалися. Острів Пасхи не був випадком «екоциду», завданого острів’янами самим собі, як стверджував Джаред Даймонд у книжці «Колапс» (2005). Натомість місцеві жителі Рапануї жили стійким життям до XIX століття, коли їх винищили колонізатори і хвороби. До 1877 року їх залишилось лише 111.

Загибель цивілізації може також відкрити простір для оновлення. Виникнення національної держави в Європі не відбулося б без розпаду Західної Римської імперії за багато століть до цього. Тому деякі вчені припускають, що колапс є частиною «адаптивного циклу» зростання і занепаду систем. Як і лісовий вогонь, творче руйнування колапсу забезпечує ресурси і простір для еволюції та реорганізації.

Однією з причин, чому ми рідко звертаємо увагу на ці нюанси, є те, що археологія переважно досліджує, що сталося з життям еліт – це погляд на історію очима одного відсотка. До винайдення друкарського верстата в XV столітті письмові та інші форми документації були прерогативою урядових бюрократів і аристократів. Між тим, спадщина людських мас, як, наприклад, мисливців-збирачів та скотарів без держави, була біорозкладною.

Через цю ієрархію ми зазвичай розглядаємо колапси минулого очима їх привілейованих жертв. Темні віки називають «темними» через прогалини в нашій історії, але це не означає, що культура або суспільство припинили своє існування. Так, це може означати більше воєн, менше культури і торгівлі, але археологічні дані часто є занадто обмеженими, щоб зробити однозначні висновки. І є переконливі приклади зворотного: за часів безладу в Китаї між династіями Західної Чжоу (1046-771 рр. до н. е.) і Цзінь (221-206 рр. до н.е.) конфуціанство та інші філософії розквітли.

Для селян Шумеру в давній Месопотамії політичний колапс, що стався на початку 2-го тисячоліття до нашої ери, був найкращим, що могло статися. У своїй книжці «Проти зерна. Глибока історія перших держав» (2017) політолог і антрополог Єльського університету Джеймс Скотт зазначає, що ранні держави «мали захопити й утримувати більшу частину свого населення за допомогою різних форм поневолення». Зникнення шумерського державного апарату і втеча елітних правителів з міст означали звільнення від довгих годин роботи на полі, важкого оподаткування, поширених хвороб і рабства. Скелетні останки мисливців-збирачів того часу свідчать про більш неквапливе, здорове життя в активному русі та з різноманітнішим харчуванням. Руйнування держави стало, мабуть, полегшенням для цих людей.

Але все це не означає, що ми можемо бути задоволеними власними перспективами майбутнього занепаду. Чому? По-перше, ми, як ніколи, залежні від державної інфраструктури, а це означає, що її втрата, швидше за все, призведе до руйнівних наслідків або навіть хаосу. Візьміть, до прикладу, майже повне відключення електроенергії, яке сталося в Нью-Йорку у липні 1977 року. Різко зросла кількість підпалів та інших злочинів, 550 поліцейських отримали поранення, а 4500 мародерів були заарештовані. Це було результатом як фінансових спадів у 1970-х, так і простої втрати електроенергії. На відміну від цього, більшість жителів Нью-Йорку 1877 року, ймовірно, не помітили б її відключення.

Сучасні цивілізації також можуть бути менш здатні відновлюватися після глибокого колапсу, ніж їхні попередники. Мисливці-збирачі мали особисті знання, як жити з землі, а людям в індустріальному суспільстві бракує не тільки базових навичок виживання, але навіть знання того, як працюють «елементарні» предмети, такі як блискавки. Знання все частіше зберігаються не окремими особами, а групами та інститутами. Немає впевненості, що ми зможемо відтворити їх, якщо індустріальне суспільство зазнає краху.

По-третє, розповсюдження зброї збільшило ризики колапсу. Коли Радянський Союз розпався, він мав 39 тисяч одиниць ядерної зброї та 1,5 мільйона кілограмів плутонію та високозбагаченого урану. Не все це вдалося зберегти або контролювати. Дипломатичні повідомлення, які оприлюднила Wikileaks 2010 року, вказують на те, що Єгипту пропонували дешеві ядерні матеріали, вчених і навіть зброю. Що ще гірше, російські вчені, яких найняли протягом 1990-х років, могли підтримувати успішну програму озброєння Північної Кореї. В той час, як людство відкриває нові технологічні можливості, загроза колапсу, що веде до ще сумніших наслідків і  поширення зброї, може тільки зростати.

Нарешті, важливо, що світ став взаємопов’язаним і складним. Це створює нові можливості, але робить системні збої  вірогіднішими.  У 2010 році дослідження математичних моделей у журналі Nature виявило, що взаємопов’язані мережі схильніші до випадкових збоїв, ніж ізольовані системи. Подібно, хоча взаємозв’язок у фінансових системах спочатку може бути буфером, він, здається, досягає переломної точки, коли система стає крихкою, і збої поширюються легше. У своїй книзі «1177 р. до н.е. Рік загибелі цивілізації» (2014) історик і археолог Ерін Кляйн висловлює думку, що історично саме це сталося з суспільствами бронзової доби в Егейському і Середземному морях. Взаємозв’язок цих людей створив квітучий регіон, але він також виставив ряд доміно, які могли впасти через потужне поєднання землетрусів, війни, кліматичних змін і повстань.

Отже, колапс – це палиця на два кінці. Іноді це благо для підданих і можливість відновити інститути, що занепадають. Проте той колапс може також призвести до втрати населення, культури та політичних структур, які створювалися з великими труднощами. Наслідки колапсу частково залежать від того, як люди орієнтуються в подальшому безладі, і як легко і безпечно громадяни можуть повернутися до альтернативних форм суспільства. На жаль, ці особливості свідчать про те, що хоча колапс має строкате минуле, в сучасному світі він може мати лише темне майбутнє.

Автор: Люк Кемп, науковий працівник Центру з вивчення екзистенційних ризиків Кембриджського університету та почесний викладач природоохоронної політики в Австралійському національному університеті.

Перекладач: Павло Шопін, науковий співробітник Фонду Александра фон Гумбольдта на кафедрі англійської філології Фрайбурзького університету.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Civilisational collapse has a bright past – but a dark future» в журналі «Aeon» 21 травня 2019 р.