Чого бракує в роздумах Габермаса про Європу, так це будь-якої нагоди непередбачуваних політичних, соціальних або культурних обставин; за припущенням, справи просто йдуть усе краще – якщо не завжди, то принаймні переважно.

Після Брекзіта й за перспективи другого референдуму в Шотландії, та коли Каталонія теж вимагає незалежності, виявилося, що важко повернутися до норми. Ми не стільки маємо хвилюватися через юридичні суперечки, скільки змушені переосмислити набагато фундаментальніше питання. Чи наші традиційні соціологічні та політичні поняття досі мають цінність? Чи вони все ще відображають все, що вони вдають, ніби відображають? Придивіться до недавніх праць одного з найбільших прихильників Європи Юрґена Габермаса, і соціологічні концепції, що колись мали велике значення, сьогодні здаються, можливо, більше перешкодою для нашого розуміння. Особливо, коли ідея Європи зводиться до суто геґелівського тропа або ще гірше – певної політичної теології.

Припущення щодо ентропії

За майже три роки до публікації цієї статті німецька газета «Frankfurter Allgemeine Zeitung» (скор. FAZ) писала про дискусію, що відбулася в Принстонському університеті (див. статтю Патріка Банерса «Демократії не потрібні народи» (Bahners 2014)). Принстон здавався ідеальним місцем, де Юрґен Габермас міг запропонувати певні попередні пропозиції щодо того, як реформувати європейські інститути, щоб відповідати нашим зміненим умовам і зробити процес прийняття рішень в новому ЄС більш легітимним і, можливо, демократичнішим. Габермас висунув ідею створення європейського уряду, що буде безпосередньо підпорядкований і контролюватиметься новою двопалатною системою, на кшталт Конгресу. Несподіванкою для слухачів у Принстоні стала не так ідея посилення влади Європейського парламенту – подібні ідеї висловлювалися й раніше – як припущення про те, що треба створити європейський аналог Сенату США, якому безпосередньо підпорядкується Європейська Рада міністрів. На думку Габермаса, перевага буде в тому, що кожна національна держава, яка є членом ЄС, буде на рівних з іншими, незалежно від кількості її населення, тим самим формуючи противагу першій палаті або Палаті представників, в якій кількість населення кожної національної держави-члена все ще матиме значення.

Дехто з науковців, присутніх в аудиторії, найвідвертішим серед яких був інтелектуальний історик Джонатан Ізраель, заперечив Габермасу за низкою пунктів: Хто буде посилати аналог двох сенаторів до цього новоствореного європейського органу? Чи будуть це національні держави або народи? Що буде з тими європейськими націями і народами, які не мають своєї держави – наприклад, Шотландія?

За свідченнями, Габермас відхилив питання Ізраеля як прояв вузького націоналістичного мислення або ще гірше – романтичного і зверненого в минуле погляду, що також різко суперечить великому руху, що супроводжує сучасність, тобто глобальній інтеграції і проблемам, які вона створює, наприклад, з точки зору спроможності національної держави реагувати та діяти належним чином у відповідь на економічні та політичні потреби. Щодо останніх, то для Габермаса ЄС являє собою важливий крок вперед, перший крок до справді глобального суспільства. Для того, щоб досягти поступу в цьому напрямку, на думку Габермаса, потрібні лише певні інституційні реформи.

Дискусія продовжилася за вечерею. Згідно з «FAZ», німецький філософ відкинув будь-які аргументи на користь шотландської незалежності (або за незалежність будь-якої іншої нації в подібній ситуації) і разом з тим ідею представництва справжніх народів або націй замість національних держав. Посилання Джонатана Ізраеля на особливості та відмінні риси шотландської нації, такі як шотландська правова та освітня система, або своєрідна релігійна історія Шотландії, не змогли переконати Габермаса. Для критичного теоретика Франкфуртської школи шотландська мрія про незалежність була просто прочуханкою для Англії. Іншими словами, як і багато других націоналістичних мрій, це була політична форма ностальгії, що не мала нічого спільного з «реальними» питаннями і проблемами.

Це не перший раз, коли роздуми Габермаса про Європу і його нехтування регіональними, націоналістичними рухами і рухами за незалежність стали приводом для пристрасних дебатів, навіть призводячи до протестів. За майже дванадцять років до обговорення в Принстоні Габермас у ході візиту до Іспанії відкинув каталонські та баскські пошуки більшої автономії та/або незалежності, вважаючи їх дратівливими голосами з минулого – так само, як він пізніше заперечив шотландські проблеми.

У той час Габермас в інтерв’ю ліберальній каталонській газеті «La Vanguardia» від 4 листопада 2003 року відзначив іспанський конституційний патріотизм як найкращий шлях розвитку. Він стверджував, що Конституція Іспанії забезпечувала всі необхідні канали і засоби для того, аби висловити невдоволення громадян і вирішити політичні проблеми; не було необхідності вдаватися до радикальних форм протесту, не кажучи вже про насильство, і, звичайно, не було потреби відокремлюватися або проголошувати незалежність від іспанської держави. Не дивно, що в ті часи втручання Габермаса з ентузіазмом вітали не тільки його шанувальники з Іспанської соціалістичної робітничої партії (скор. PSOE; в основному юристи, як-от Бальтасар Ґарсон, що зробили кар’єру, відправивши за грати велику кількість баскських громадян, лише деякі з тих були активними членами або прихильниками ЕТА), але й інші, консервативніші гравці.

Вимога ширшого використання демократичного конституціоналізму де-факто робила марними і безрезультатними будь-які спроби окремого національного будівництва. При цьому, як і у випадку з Шотландією, Габермас продемонстрував вражаюче незнання політичної історії Піренейського півострова або формування політичної географії Іспанії. Не було згадки про проблемні асиметричні владні відносини як в минулому так і сьогодні між різними автономіями (autonomias), регіонами та історичними націями (Галісією, Каталонією та Країною Басків), а також про перехід Іспанії до демократії ( la Transición española), крім, можливо, помітного підспудного страху, що занадто сильне «розгойдування човна» зруйнує все ще ненадійний і на позір крихкий розвиток іспанської правової держави ( Rechtsstaat).

Деякі спостерігачі, напевно, не могли не помітити іронії в протиставленні нової іспанської правової держави легітимним демократичних вимогам щодо залучення до прийняття рішень, згоди керованих і суверенітету, який з цього випливає, особливо для тих історичних націй, які під примусом пішли на нове конституційне врегулювання після диктатури Франко. Багато в чому іспанський приклад нагадує повоєнну німецьку ситуацію: наявні паралелі з мовчанням про жахливе минуле і дуже проблемні сторони невдалої денацифікації, особливо в політиці, дипломатії та бізнесі, що дозволило колишнім нацистам зробити хорошу кар’єру шляхом перетворення на успішних лідерів у цих галузях. Іспанський «перехід» рясніє сумнівними історіями наступництва, найвідоміші з яких можна знайти на самій верхівці: саме Мануель Фрага Ірібарне (колишній міністр внутрішніх справ в уряді Франко, а пізніше лідер Народної партії ( Partido Popular)), зіграв вирішальну роль у передачі влади до Хосе Марії Аснара, чий дід був відомим фалангістом, а батько належав до вищих ешелонів іспанських військових під командуванням Франко. Коли його термін закінчився, Аснар став агентом впливу Маріано Рахоя, на час публікації – останнього і досі чинного прем’єр-міністра Іспанії (2011-2018).

На карту були поставлені й інші речі: адже Іспанія була ще відносно новим членом Європейського Союзу. У цьому світлі непокірну Каталонію або Баскські землі (Euskal Herria) можна було вважати лише початковими каменями спотикання, що лежали на шляху до праводержавного (rechtsstaatlich) устрою Іспанії в Європі. Тут наявні сильні елементи як веберівських, так і кантіанських міркувань. У той час, як веберівський елемент стосується посиленої раціоналізації, яку тепер переносять на постнаціональну, європейську і навіть глобальну стадію, і яскравим прикладом якої стає розвиток права, кантіанська складова пов’язана з дотриманням як легітимності, так і легальності: більш войовничі форми опору вважаються не тільки марними, але й небезпечними. Лише мирний процес видається легітимним у концепції Габермаса. Це дивно навіть за власними стандартами Габермаса; він неодноразово наполягав на тому, що правова і соціальна держава не повинна дорівнювати демократії (Habermas 1992).

Але найбільшою несподіванкою стало припущення, що боротьбу таких народів можна без проблем включити в щось більше, що розвивається – загальний дух, логіку або обґрунтування, яке також лежить в основі й формує думки Габермаса про Європу. Іншими словами, незважаючи на сильну кантіанську схильність до тріангуляції закону, легітимності та легальності, існує потужна геґелівська тенденція, що виходить на перший план у його аргументах. Це майже так, ніби нормативне припущення Габермаса про розуміння і комунікацію було піднято на вищий постнаціональний рівень, що сповнений тавтологічних міркувань і на якому експлананс (лат. explanans – те, що пояснює) ідентичний експланандуму (лат. explanandum – пояснюване явище). Магічний трюк, звичайно, полягає в припущенні щодо певної ентропії, коли мова заходить про культури меншин і неохочих до модернізації.

В очікуванні на світове суспільство

Зовсім не завжди було зрозуміло, що європейський аргумент критичного теоретика Габермаса перетвориться на світський аналог повномасштабної сучасної версії світового духу (Weltgeist) Геґеля. Одна справа – бачити Європу як колективне представництво, що, принаймні потенційно, може діяти як політичний агент і представник, і служити основною платформою та гравцем у нещодавно глобалізованому світі (які б інші протиріччя це не спричинило); і зовсім інша – вдавати, ніби тут діє внутрішня тенденція, що веде до утворення більших єдностей і навіть передбачає світове суспільство, включно з формами досі невідомого глобального управління. (Для Габермаса цей процес переважно очолюється і виражається у формі сучасного міжнародного права. Цей аргумент не новий, оскільки з’являється вже в його книжці «Фактичність і значимість» («Faktizität und Geltung»; Habermas 1992), але відсувається на рівень випадковості (contingency) в есеї «Щодо конституції Європи» («Zur Verfassung Europas»; Habermas 2011).

У збірці есеїв «Ах, Європа» ( «Ach, Europa»; Habermas 2008), яка вийшла ще до великої фінансової кризи і містила матеріали, опубліковані в період між 2001 і 2008 роками, вступні зауваження Габермаса про видалення позитивного знаку оклику з «Ах, Європа!» символізували досить приземлене, можливо навіть скептичне ставлення до європейського проекту. Тут не було жодного посилання на «світове суспільство» (Weltgesellschaft) або на, ймовірно, ще більш проблемне «світове управління» (Weltregierung). Тож що саме змінилося і навіяло ці нові геґелівські роздуми?

Побіжне читання та зіставлення «Ах, Європа» з пізнішим есеєм, опублікованим під назвою «Щодо конституції Європи» (Habermas 2011), допомагає визначити деякі відмінності. Не випадково один із текстів першої збірки про Європу присвячений Річарду Рорті. У своїй оцінці цього мислителя Габермас похвалив загальну обізнаність Рорті щодо випадковостей (contingencies), включаючи його наголос на непередбачуваних політичних обставинах ( political contingencies) і його надання переваги політиці над філософією. Габермас зазначив, що, згідно з Рорті, будь-яка критика Платона повинна призвести до філософії, яка усвідомлює своє історичне ядро. На думку його дослідника, Рорті взяв до уваги розуміння Геґеля, що філософію слід розглядати як вправу, за допомогою якої мислитель намагається серйозно вхопити і висловити свій час у думці. Проте, Габермас також підкреслив, що Рорті зовсім по-іншому розумів цю максиму, ніж, наприклад, Гайдеґґер (Habermas 2008: починаючи зі с. 33). На відміну від переходу екзистенційного філософа Німеччини до самовихваляння, Рорті розумів суспільне завдання філософів як спрямоване проти метафізики і сцієнтизму, але також і як критику багатьох лібералів за те, що вони відмовилися від намагань звернутися до широкої громадськості за допомогою філософських засобів та ідей. Габермас вважав, що Рорті досяг значного успіху у виконанні цього завдання завдяки розумінню і поясненню випадковостей, посилаючись на іронію або іронічні констеляції. Особливо привабливою в цьому контексті виявилася самосвідомість Рорті, коли він говорив про Америку як американець. Як справедливо зауважив Габермас, він знав, що для наддержави космополітизм означав щось зовсім інше, ніж експорт власного способу життя (Habermas 2008: 38).

Випадковість та іронія – це одна справа, але Габермас ще більш конкретно говорив про роль публічних інтелектуалів в іншому есеї в тій же збірці, де він окреслив завдання інтелектуалів в європейському контексті. Для Габермаса інтелектуальне завдання полягає у передбаченні тенденцій і виявленні актуальних проблем у той момент або час, коли інші все ще тримаються «звичного стану справ» (Habermas 2008: 84). Для досягнення цієї мети, інтелектуали повинні мати певні чесноти, такі як здатність помічати тенденції, які можуть кинути виклик «нормативній інфраструктурі» даного суспільства або спільноти; він або вона повинні вміти передбачити небезпечні ідеології, мати відчуття можливостей і того, чого не вистачає; він/вона мають проявляти певну винахідливість, коли мова йде про представлення альтернатив, і він/вона іноді повинні провокувати (див. там само). Як зазначав сам Габермас, усі ці якості потенційно можна хибно тлумачити чи неправильно зрозуміти як критичне занепокоєння, або іноді помилково прийняти за щось «екстремальне». Тому демонстрація навіть деякої частини цього критичного усвідомлення – це «ходіння по канату», і Габермас схилявся до ще більшого усвідомлення небезпек притаманних інтелектуальному дискурсу, пов’язаного з європейськими справами.

Пряміше висловлюючись про деякі з найнагальніших європейських проблем, він також згадав про необхідність повернути місце для політичного маневру на наднаціональному рівні і таким чином застеріг від повернення до «інтровертованої політики» національної держави. У той же час Габермас визнав небезпеку централізованого прийняття рішень у Брюсселі, коли їх часто лише формально затверджують в національних парламентах. Для нього обидві констеляції вказували на дефіцити демократії та легітимації, які перешкоджають Європі говорити одним голосом і діяти відповідно.

Габермас просив своїх читачів визнати, що часи змінилися, і стверджував, що європейцям буде краще, тільки якщо вони більш відкрито визнають ці зміни. Для франкфуртського теоретика незворотнім фактом було те, що всі європейські національні держави відмовилися від своєї старої національної відданості і перетворилися на демократичні правові держави (Habermas 2008: 93). Габермас навіть визнав ліберальні внески, які націоналізм зробив через створення демократичної національної держави, як ми знаємо її сьогодні. (Він вже зробив це в останніх розділах «Фактичності і значимості»; проте, цей зв’язок завжди розглядався як певний компроміс і тимчасовий стан, на зміну якому приходили нові системні обставини.)

Але незважаючи на всі досягнення, Габермас також відзначив, що все ще залишаються певні дефіцити громадянського суспільства, особливо коли йдеться про визнання іммігрантів новими громадянами. Для Габермаса інтеграція неможлива без розширення горизонтів для всіх громадян. Щодо політики на вищому, наднаціональному рівні, він висловлював сувору критику і підкреслював, що Європа, на жаль, залишалася проектом зближення національних еліт, тоді як звичайні громадяни залишалися виключеними з будь-якого змістовного процесу обговорення і з перетворення цього обговорення на активну участь у прийнятті рішень. Натомість часто досягалися компроміси, які навряд чи були прозорими для пересічного громадянина (Habermas 2008: 99). Можливо, найбільшою проблемою, крім різних розмірів і різноманіття мов і культур, була парадоксальна ситуація, коли постійне розширення ЄС вимагало все більш гармонійної інтеграції, що в процесі викликало всілякі напруження. Зрештою, Габермас звів свій аргумент до двох ключових питань, які потребували термінових відповідей: дефіцит демократії та кінцева мета (finalité) Європи. Він висловив надію, що на обидва питання можуть бути знайдені відповіді – по-перше, через сприяння процесу громадського обговорення, а по-друге, як один з позитивних результатів такого публічного осмислення, шляхом складання конституції для Європи (Habermas 2008: 105).

Але Габермас на цьому не зупинився. Для нього європейське об’єднання було і залишається не самоціллю, а засобом для виконання набагато більшого проекту. На думку Габермаса, реформований Європейський Союз служить своєрідним риштуванням, необхідним для знаходження легітимних політичних відповідей на виклики нового і все складнішого світового суспільства, в якому неможливо вирішити проблеми, спираючись лише на одну наддержаву-гегемон, чиє втручання викликає занепокоєння – тобто США. Натомість надії Габермаса спираються на новий біполярний європейсько-американський альянс, який зможе відновити те, що Габермас назвав «нормативним дискурсом Заходу» (Habermas 2008: 122-3).

Завершує збірник «Ах, Європа» довший есей, який привертає увагу читача до самого центру нормативного горизонту, що для Габермаса було однією з найважливіших особливостей відновленого західного дискурсу, як він його уявляв. Для франкфуртського філософа головними були три умови, які необхідно було виконати і які будь-який змістовний і легітимний європейський політичний проект мав забезпечити: (1) повага до особистої автономії кожного громадянина, зазвичай гарантована правовою конструкцією, згідно з якою кожен європейський громадянин також є громадянином правової держави; (2) існування демократичного громадянства в тому сенсі, що всі рішення випливають і легітимізовані демократичними процедурами їх прийняття, що ґрунтуються на понятті народного суверенітету; (3) незалежна публічна сфера, яка сприяє і направляє раціональне обговорення і робить можливим формулювання політичної волі. Габермас, звичайно, усвідомлює ризики застосування теоретико-правового аргументу до реальних обставин. Особливо з посиланням на третю умову він відзначив, що через відсутність європейської публічної сфери, а також через нові, потенційно менш просвітницькі медіа-засоби, змістовне обговорення у справді європейському масштабі досі виглядає проблематичним (Habermas 2008: починаючи зі с. 163).

Якщо порівняти і протиставити погляд Габермаса на Європу до 2008 року з баченням, що було висловлене лише через три роки в «Щодо конституції Європи» (2011), відразу стає зрозумілим, що криза 2008 року залишила глибокі сліди. Однак, і це, мабуть, справжня несподіванка, вона не призвела до критичної переоцінки власних поглядів німецького філософа. Все якраз навпаки: економічна криза 2008 року та її політичні й соціальні наслідки не призвели до того, що Габермас, як, напевно, можна було подумати, переосмислив чи критично оцінив саму структуру, на якій тримається Європейський Союз, а саме що тільки реально наявні національні держави є повноправними і легітимними членами і таким чином формують основу для всіх інших обговорень стосовно нинішньої та майбутньої інституційної форми ЄС.

Ті, хто не відповідають цим вимогам – регіони, нації та цілі народи, які не мали влади або історичної можливості створити власну національну державу, за визначенням «рухаються до виходу», вважаються асимільованими, зовсім ніби Марксові народи без історії. Отже, тих, хто протестує, просять випробувати свою долю, ставши конституційними патріотами наступного найбільшого політичного суб’єкта: так Шотландія може розраховувати на Вестмінстерський парламент (і некодифіковану англійську конституцію), а Каталонія і Країна Басків повинні з труднощами рухатися шляхом надзвичайно проблемного і скомпрометованого «переходу» Іспанії та його конституційних рамок. Ще більшою загадкою залишається те, як в такі сценарії вписується ірландське питання. Чи збереже Північна Ірландія свої зв’язки з Великою Британією після Брекзіта, або обере республіку Ірландію? На референдумі щодо членства Великої Британії в ЄС Північна Ірландія проголосувала за те, щоб залишитися, але хто знає, за що проголосують юніоністи, коли зіткнуться зі справді екзистенційним питанням? З конституційної точки зору, як Сполучене Королівство, так і республіка Ірландія можуть бути варіантом. (За логікою Габермаса, зараз формується подібний виправданий новий глобальний порядок, що повторюється на вищому рівні, тобто спочатку у формі легітимного правління і, мабуть, на основі певного правового і нормативного порядку, узгодженого між цими національними державами, що формують ЄС, а потім і між ЄС і будь-якою організацією, яка політично представлятиме світове суспільство).

Улюблений проект без людей?

Ті, хто відповідають вимогам, можуть претендувати на участь у невпинному поступі до світового суспільства – Габермасів аналог геґелівського світового духу (просто перевернутого з ніг на голову). Тут ми отримуємо оновлену версію критичної теорії – форму філософствування, коли філософський дискурс служить не радикальному переосмисленню того, що могло піти не так, і не розгляду того, що, можливо, від самого початку було помилковим рішенням. Процедура, як її уявляє собі Габермас, тепер служить лиш одній меті, а саме додатковому забезпеченню легітимації (Legitimationsbeschaffung) на вищому рівні, головним чином за допомогою методу побудови соціально-правових конструктивістських міркувань.

Все, що вважалося важливим і заслуговувало на подальше обговорення в «Ах, Європа», наприклад, необхідність залучення громадян до громадянського суспільства, тепер відходить на другий план, щоб звільнити місце для нового улюбленого проекту – нового європейського Левіафану (чи це Бегемот – без морської сили, якою колись була Британія?). Здається, цей новий європейський Левіафан увібрав у себе все, тобто права людини, складові функціональності і навіть легітимність. Але при ближчому огляді виявляється, що нове створіння може функціонувати зовсім без конкретних людей, тому що політика, культура і життєсвіт (life-world) або повністю зникли, або стали теоретично зайвими. (Нікласа Луманна, безумовно, розважив би цей останній системний поворот його колишнього публічного опонента.)

Тож, як саме Габермас робить неможливе можливим і пропагує цей новий стан Європи і її конституції (зверніть увагу на подвійне значення німецького слова Verfassung – стан і конституція, на яке посилається Габермас; Habermas 2011: 8)? У притаманному йому герменевтичному стилі, коли обговорюється тільки те, що видається корисним для досягнення мети, Габермас протиставляє дві крайні позиції: позицію тих, хто захищає національну державу, і тих, хто виступає за Сполучені Штати Європи. Перша позиція, як стверджує Габермас, просто не помічає прогалин в концепції суверенної нації, яку нині серйозно підірвали економічні та інші сили. Друга позиція робить внесок, можливо проти своєї волі, до становлення неконтрольованого бюрократичного Левіафану під назвою «виконавчий федералізм» (Exekutivföderalismus). На противагу цим альтернативам Габермас пропагує власну транснаціональну модель демократії, яка б надавала рівної важливості громадянам і народам національних держав (Habermas 2011: 9).

То які гарантії має кожен громадянин проти нового Левіафану? Тут Габермас вказує на роль, яку грають права людини і людська гідність для будь-якого проекту, що починає виконувати юридично обов’язкові функції (Habermas 2011: 13-38). Проте в цьому ширшому контексті вражає те, що наголос робиться зовсім не на можливий аналог американського Білля про права, тобто права, які громадяни матимуть проти уряду, а на основне відчуття прогресу, як задокументовано в правовому дискурсі, законах і конституціоналізмі в цілому – тепер це просто переноситься на європейську і глобальну стадію.

В роздумах Габермаса про Європу не залишається жодної нагоди для непередбачуваних політичних, соціальних або культурних обставин, або для будь-якої реакції на самі інститути влади; за припущенням, справи просто йдуть усе краще – якщо не завжди, то принаймні переважно. Хоча Габермас визнає, що реальна історія виникнення права є більш складною, це ніде адекватно не відображено в його коментарях щодо Європи (Habermas 2011: 46-7). Здається, Габермас став жертвою власної риторики, яку він спочатку систематично розвинув у «Фактичності і значимості», що згодом стала наріжним каменем його критичного юридичного дискурсу. У цьому тексті раціоналізаторські та цивілізаційні функції права займають помітну роль, вказуючи на першу можливу політичну кристалізацію все більш інтегрованого світового суспільства (Habermas 2011: 45). Для Габермаса всі юридичні структури в кінцевому підсумку є результатом складних взаємозв’язків між системними та життєсвітовими силами й констеляціями – світова стадія тут не відрізняється від інших.

Наскільки я розумію, піднесення легалізму до нового утопічного європейського проекту є чимось новим у власному концептуальному всесвіті Габермаса. Він захищає його як необхідність, як внесок, що Європа може зробити на шляху до нового політичного устрою світового суспільства ( politisch verfasste Weltgesellschaft; Habermas 2011: 40). Габермас залишається, як і раніше, радикальним філософом, який виступає проти того, що він називає «безголовим інкременталізмом», який не має перспективи і просто блукає (Habermas 2011: 41). І саме в цьому контексті унікальний космополітизм Габермаса зберігає цінність. Право і законність мають вирішальне значення для цього бачення: Габермас вважає обов’язкові правові норми одним із великих досягнень ЄС, тим більше, що європейський легалізм отримує свою владу від згоди держав-членів. Як підкреслює Габермас, у той час як ЄС є наднаціональним органом, він досяг прогресу з точки зору демократичної легітимації, зокрема спираючись на юридичні конструкції.

Озираючись на історію американського федералізму, Габермас бачить певні паралелі в тому, як утворився союз, включно з деякими його дилемами. Він згадує Джеймса Медісона, який першим із батьків-засновників запитав, чи може союз функціонувати демократично без надання певних пріоритетів федеральному уряду. «Ми, народ Сполучених Штатів…» дійсно може означати дві речі: всі громадяни союзу і всі громадяни штатів-членів. Відповіддю Медісона стала концепція розділеного суверенітету (або стримувань і противаг, як відоміша його практика). Габермас бачить певні переваги в цій ідеї розділеного або спільного суверенітету, але також розглядає Європу як інший проект у порівнянні з США: відмінність полягає в тому, що ЄС є неповною федеральною республікою, де громадянин виявляється розділеним між європейським громадянством і водночас громадянством держави-члена.

Хоча загалом Габермас, звичайно, має рацію, він, здається, не помічає за деревами лісу на європейському рівні. Майже за будь-яких обставин треба спочатку бути прийнятим як громадянин, який є членом європейської національної держави, перш ніж можна стати європейським громадянином. Новоприбулі та шукачі притулку можуть розповісти історії про те, як саме це працює (або, точніше, не працює), як і громадяни, що належать до культурних націй ( Kulturnation), які, можливо, поки що не мали щасливої долі перетворитися на європейську національну державу. Практично це означає, що ЄС надає пріоритет національним державам над іншими формами колективності (що, наприклад, чітко продемонстровано в системі голосування Ради міністрів ЄС: кожен член, незалежно від кількості населення, має один голос[1] (це суттєво відрізняється від американської федеральної моделі та системи державного управління), крім того, всі зміни до найважливіших нормативних документів та законів ЄС необхідно приймати одностайно).

Альтернативні Європи

Все це піднімає питання про те, чи існують альтернативні способи думати про майбутнє Європи, які дозволяють серйозно ставитися до конкретних історій і непередбачуваних політичних обставин та не відкидати або засуджувати легітимні місцеві, регіональні чи національні занепокоєння щодо демократії як ідеологічні прояви застарілого і/або націоналістичного мислення. Час і обставини здаються мені слушними, щоб закликати до більш інклюзивного і історично краще поінформованого підходу, ніж геґелівські мантри Габермаса про світове суспільство, включно зі звичною моделлю стадій розвитку, запропонованою в майже передбачуваному геґелівському стилі: спочатку – Європа, потім – біполярний альянс із США, а ще додамо інгредієнт певного кантіанського космополітизму, включаючи легалізм, – і нарешті сподіваємося на виникнення політичного устрою світового суспільства, включно з глобальним громадянством. (Мабуть, тільки тоталітарні конотації «світової держави» ( Weltstaat) змушують Габермаса утримуватися від використання цього терміна).

Вже існують альтернативні способи мислення про Європу. Деякі з них виявляються розважнішими, реалістичнішими та демократичнішими у своїх прагненнях, ніж геґелівський тип міркування, що пропагує Габермас. Я називаю цей альтернативний підхід токвілівським способом мислення. Науковці, які належать до цієї традиції, продемонстрували, що можна розвивати наше розуміння того, чим живе Європа (або чим вона не живе). Жодного з цих мислителів не можна так просто звинуватити в антиєвропейськості. Зовсім навпаки, всі вони щиро вболівають за долю Європи – серед них Ларрі Сідентроп з його книжкою «Демократія в Європі» (Siedentop 2000), автор «Великої ілюзії» Тоні Джадт (Judt 1996), Девід Рансімен та його дослідження «Пастка впевненності» (Runciman 2013), а також Амартія Сен у декількох своїх нещодавніх есеях (Sen 2012). Краще зрозуміти Європу можна навіть завдяки критичним роздумам Джона Покока про межі «Європи» як політичного тропа (Pocock 2002: 55-71).

Спільне для всіх цих імен – це те, що їхній підхід ґрунтується на аргументах, які не припускають жодного загального духу, руху або причини так, як це робить геґелівська форма аргументації Габермаса. Я вважаю, що для майбутнього Європи надзвичайно важливо, щоб ми чули суперечливі розповіді, подібні до тих, про які тільки що говорили, і не лишали ліберальний і демократичний дискурс філософу, який, хоча і не раз наполягав на тому, що завдання його покоління – уникнути пасток німецької історії, тепер пропонує альтернативу не таку далеку від того, що він сам критикує. Просто тепер все більш тісна інтеграція ЄС має схвалення Франкфуртської школи. Можливо, більш вдалим стане інший підхід, який має менше приписів (а чим іще є конституція?), більше іронії (згадайте Рорті), менше уроків німецької історії (якщо ви робите щось не так, то ми вторгнемося до вас) і більше слухання інших.

Зрештою, розмір має значення

Наші концепції та розуміння націоналізму давно застаріли і більше не пояснюють те, що насправді відбувається на місцях. Ті, хто сподіваються, що прагнення бути в розумних межах господарем своїх справ і відображати згоду керованих просто зникнуть, помиляються.

Наступні перешкоди вже в полі зору: Що будуть робити Шотландія та Північна Ірландія після Брекзіта? І що буде робити уряд Іспанії в світлі відкритого каталонського опору Мадриду? Ті, хто думають, що «весна народів» закінчилась назавжди, недотепи. Ще більш тривожним стало б повернення до політичної теології – а чим іще є мрія про політичний устрій світового суспільства? – на цей раз не в сенсі Карла Шмітта, а в стилі пізньої Франкфуртської школи. Здається, потрібен певний політичний реалізм. Існує взаємозв’язок між демократією та розміром – прихильникам все більш тісного Європейського Союзу слід звернути увагу на цей факт.

Посилання

Bahners, Patrick. 2014. Demokratie kommt ohne Völker aus. Jürgen Habermas hat in Princeton einen Plan zur Reform der Europäischen Union vorgelegt. Wenn es nach ihm geht, soll die EU sich die amerikanische Verfassung zum Vorbild nehmen, Frankfurter Allgemeine Zeitung, 7. Mai. S. N 3.

Habermas, Jürgen. 1992. Faktizität und Geltung. Beiträge zur Diskurstheorie des Rechts und des demokratischen Rechtsstaats. Frankfurt: Suhrkamp.

Habermas, Jürgen. 2008. Ach, Europa. Kleine politische Schriften XI. Frankfurt: Suhrkamp.

Habermas, Jürgen. 2011. Zur Verfassung Europas. Ein Essay. Frankfurt: Suhrkamp.

Judt, Tony. 1996. A Grand Illusion? An Essay on Europe. London: Penguin.

Pocock, John. 2002. Some Europes in Their History. In: Anthony Pagden (Ed.). The Idea of Europe: From Antiquity to European Union. Cambridge: Cambridge University Press, pp. 55-71.

Runciman, David. 2013. The Confidence Trap: A History of Democracy in Crisis from World War I to the Present. Princeton, NJ: Princeton University Press.

Sen, Amartya. 2012. What Happened to Europe?, The New Republic, August 2.

Siedentop, Larry. 2000. Democracy in Europe. London: Allen Lane.

Автор: Андреас Гесс, професор Школи соціології Університетського коледжу Дубліна.

Перекладач: Павло Шопін, науковий співробітник Фонду Александра фон Гумбольдта на кафедрі англійської філології Фрайбурзького університету.

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «Jürgen Habermas: our European Hegel?» на сайті openDemocracy 15 березня 2017 р.

[1] Голоси держав-членів можуть мати різну вагу в Раді ЄС. Дивись статтю у Вікіпедії «Голосування в Раді ЄС»: «голоси держав-членів мають різні вагові коефіцієнти відповідно до кількості населення цих країн». Більше інформації про голосування в Раді ЄС можна знайти на її сайті. – П.Ш.