2018 10 10 martianov1

 

Біографії членів першого українського радянського уряду – Народного Секретаріату – вже більш менш відомі історикам. Декому з них присвячена досить велика література, іншим – по декілька статей чи хоча би енциклопедичних заміток1. Яків Мартьянов становить тут виняток – про нього є  лише кілька побіжних згадок, які самі по собі лишають багато запитань. Так радянський історик Петро Варгатюк в добу перебудови писав, що Я.В. Мартьянов був призначений народним секретарем пошт і телеграфів рішенням Центрального Виконавчого Комітету Рад України 23 грудня 1917 р. (старого стилю). «Залишений для підпільної роботи в тилу ворога, він зрадив товаришів по підпіллю, видавав їх врангелівській контррозвідці. Справедлива кара Радянської влади спостигла його в 1927 р.»2 Решта дослідників, якщо й згадували це прізвище, коли цитували документи 1917 – 1918 рр., то залишали його без коментарів.


      Керуючий справами Народного Секретаріату, відомий згодом як «націонал-ухильник» Георгій Лапчинський згадував що проти призначення Мартьянова «гостро заперечували харків’яни, хоча нам він імпонував своєю енергією, агітаторським хистом та вмінням поводитися із специфічною масою поштово-телеграфних службовців. Крім того, він добре володів українською мовою, виявляв правильне розуміння української політики і в усіх конфліктах із харків’янами ставав на наш бік. Його було призначено «тимчасово виконувати» обов’язки народного секретаря… Як відомо у 1920 р. у Криму, у врангелівському підпіллі Мартьянов перейшов на службу до контррозвідки й викривав їй наших підпільних робітників. Про його долю є різні чутки – чи то його було десь розстріляно нашими карними органами, чи то він утік за кордон»3.


      Між тим у архіві Харківського управління СБУ зберігається кримінальна справа Я. Мартьянова, заведена у 1926 р. Але досі дослідники чомусь не звертали на неї уваги. Її документи дозволяють більш-менш докладно висвітлити життєвий шлях цього більшовицького діяча4.


      Отже Мартьянов Яків Васильович народився 8 січня 1888 р. в родині харківських міщан. Свою національність в анкетах він визначає як українець, хоч і пише, що недостатньо добре володіє українською мовою. Дві власноруч заповнені ним анкети дозволяють спростувати думку Михайла Ковальчука про те, що Мартьянов був росіянином5. Родина очевидно не була досить заможною, бо в графі «освіта» в анкеті він пише «самоосвіта». Із 16 років він пішов працювати до типографії сільськогосподарського журналу у Харкові й тоді ж у 1904 р. вступає до місцевої організації РСДРП. Того ж таки року він вперше бере участь у першотравневій демонстрації й був вперше заарештований поліцією на два тижні. В грудні 1905 р. він бере участь у повстанні на харківському заводі «Гельферіх-Саде», де він вперше познайомився із більшовиком Артемом (Федором Сєргеєвим). В повстанні тоді разом виступали представники різних соціалістичних партій: більшовики, меншовики, анархісти, есери. До останніх належав зокрема й студент-медик Алєксандр Дмітрієв, якому судилося зіграти потім у долі Я. Мартьянова зловісну роль. А тоді він знімав кімнату разом із студентом-ветеринаром І. І. Виноградовим, який потім у лютому 1918 р. працював із Я. Мартьяновим у народному секретарстві пошт і телеграфів.
      12 грудня 1905 року після артобстрілу заводу «Гельферіх-Саде» повстання було придушене. Якова Мартьянова заарештували і разом із 137 іншими учасниками повстання віддали під суд. Вийшов він на волю в червні 1906 р., але через місяць знову був заарештований й висланий під нагляд поліції в містечко Охтирку Харківської губернії. Звідси походив його пізніший псевдонім «Ахтырский». Тим не менше він не припинив політичної діяльності, натомість перейшов на нелегальне становище й вирушив до Москви, де став у розпорядження Московського комітету РСДРП. Останній відправив його у Перм, а звідти в Єкатеринбург для підпільної роботи. Там у 1908 р. він знову був заарештований поліцією, хоч і жив під псевдонімом «Двінов», й засуджений до трьох років ув’язнення. Саме в тюрмі він познайомився із відомими діячами більшовицької партії Яковом Свердловим, Йосипом Теодоровичем (народний комісар продовольства у першому складі Ради Народних Комісарів Росії в жовтні-листопаді 1917 р.), Ісааком Шварцем («Семен», перший голова Всеукраїнської ЧК) тощо. Відбувши ув’язнення, він у 1916 р. повернувся до Харкова, де до 1917 р. працював службовцем земської управи6.


      В 1917 р. він став членом Харківського комітету РСДРП(б) та депутатом Харківської Ради робітничих депутатів7. Після повалення влади Тимчасового уряду в Петрограді, в Харкові 26 жовтня 1917 р. (старого стилю) за рішенням усіх соціалістичних партій та революційних організацій було утворено Військово-революційний комітет (ВРК), головою якого став український есер Опанас Сіверо-Одоєвський, а виконавчим органом – Бюро з дев’яти осіб, в тому числі двох більшовиків – Артема (Федора Сергєєва) та Якова Мартьянова8. Владу Тимчасового уряду намагалися тоді захистити подекуди на місцях: донський отаман Алєксей Калєдін, штаб Київського військового округу тощо. Серед цих прибічників поваленого уряду Керенського були й викладачі та юнкери Чугуївського військового училища на Харківщині. Щоби з’ясувати їх наміри та умовити не виступати проти нової влади, Харківський ВРК відрядив до Чугуїва Якова Мартьянова. Із цим епізодом пов’язане перше звинувачення його у зрадництві справи революції. Ще у 1922 р. в одній з харківських газет були надруковані спогади більшовика Костянтина Гулого про те, ніби Мартьянов під час цієї місії до Чугуєва визнав владу уряду Керенського і навколішках просив у юнкерів помилування. Сам Мартьянов свідчив, що насправді він нічого не просив, а заявив що влада має належати «Тимчасовому уряду, сформованому з усіх соціалістичних партій», бо власне й Харківський військово-революційний комітет, який його відрядив до Чугуїва, був сформований саме за коаліційним принципом. Та навіть і ленінська Рада Народних Комісарів РСФСР називалася спершу «Тимчасовий робітничо-селянський уряд», бо планувалося що, вона буде діяти до Всеросійських Установчих зборів. Як би там не було, а спеціальна партійна комісія Харківського комітету РСДРП(б) у складі М. Рухимовича, С. Покко та М. Данилевського виправдала Я. Мартьянова, й він залишився членом комітету9.

2018 10 10 martianov2


     

В ніч на 9 (22) грудня 1917 р. в Харкові північний революційний загін Рудольфа Сіверса за сприяння місцевої Червоної гвардії роззброїв автопанцирний дивізіон, що складався переважно із росіян – прибічників партії есерів, але невдовзі перед тим склав присягу Українській Центральній Раді10.  Харківський комітет більшовиків був категорично проти втручання загонів Сіверса у місцеві справи й надіслав Якова Мартьянова із вимогою припинити їх виступ, але було вже пізно11. Хоч у місті ще залишалися два полки, вірні Українській Центральній Раді, наступного дня Харківська Рада (Совіт) робітничих депутатів та Рада селянських депутатів сформували новий Військово-революційний комітет, куди увійшли також представники лівих партій (п’ять більшовиків, семеро лівих есерів, по одному меншовику-інтернаціоналісту, українському есдеку та українському есеру), але головою став більшовик Мойсей Рухимович12.


      11-12 (24-25) грудня 1917 р. в Харкові пройшов так званий перший з’їзд Рад України, сформований шляхом об’єднання делегатів Всеукраїнського з’їзду Рад у Києві, що залишили засідання 5 (18) грудня 1917 р., протестуючи проти дій Української Центральної Ради, та делегатів ІІІ обласного з’їзду Рад Донецького і Криворізького басейнів. На цьому зібранні перевагу мали більшовики та їх союзники, які й проголосили в Українській Народній Республіці владу Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів, та обрали їх Центральний Виконавчий Комітет, куди також був обраний Яків Мартьянов13. Невдовзі 23 грудня 1917 р. (5 січня 1918 р.) він став членом нового уряду – народним секретарем пошт і телеграфів14. Георгій Лапчинський згадував: «Дуже енергійно працювало також Народне Секретарство пошт і телеграфів. Мартьянов зумів не допустити жодного саботажу, захопивши харківську п.-т. округу, апарат якої він також використав для Народного Секретарства. Це було дуже важливо для нас, бо ми здобули зв’язок з цілою Україною та иншими частинами федерації і таким чином були завжди добре інформовані. Крім того телеграфом ми широко користувалися для агітації за радянську владу та проти Центральної Ради. Зокрема сам Мартьянов весь час полемізував із генеральним секретарем пошти та телеграфу Шаповалом, своїми циркулярними телеграмами закликаючи поштово-телеграфних робітників не виконувати розпорядження буржуазної влади та підтримувати владу радянську»15.
      Частина цих розпоряджень публікувалася також у «Віснику Української Народної Республіки», офіційному органі ЦВК Рад України. Так розпорядження від 28 грудня 1917 р (10 січня 1918 р.) до всіх начальників поштово-телеграфних округів  України забороняло виконувати будь-які розпорядження Генерального Секретаріату та погрожувало «зрадникам справи революції» звільненням із посад та революційним судом16. Більше того 12 січня 1918 р. народний секретар пошт і телеграфів Яків Мартьянов запровадив посаду революційних контролерів телеграфу, обов’язом яких було не допускати телеграми контрреволюційного характеру, заклики до страйків та непокори владі Народного Секретаріату17. Як бачимо, важливість інформаційної війни та інформаційної безпеки більшовики розуміли вже тоді.


      У січні – лютому 1918 р. Яків Мартьянов як представник Народного Секретаріату разом із іншими його членами (Георгієм Лапчинським, Володимиром Ауссемом та Юрієм Коцюбинським) брав участь у поході червоних військ під командуванням Михайла Муравйова з Харкова на Київ та штурмі останнього. У Києві  був членом Надзвичайного комітету оборони від західних імперіалістів. В березні 1918 р. на ІІ Всеукраїнському з’їзді Рад в Катеринославі був знову обраний до складу ЦВК Рад України та народним секретарем пошт і телеграфів. На цій посаді він працював до ліквідації Народного Секретаріату 18 квітня 1918 р., після  чого «по эвакуации из Украины сдал в кассу Президиума ВЦИК на имя Украинской тройки оставшиеся у меня деньги в размере от 100 до 200-300 тыс. рублей»18.


      Наприкінці 1918 р. Яків Мартьянов з території Радянської Росії знов вирушив в Україну й прибув до Маріуполя, де за допомогою брата влаштувався на одному з місцевих заводів, а незабаром вступив до партизанського загону Нестора Махна, який тоді вів бої проти білих та військ Директорії УНР19. Під час наступу Червоної Армії на початку 1919 р., як відомо, загін Нестора Махна уклав угоду із більшовиками та влився як окрема бригада до складу 1-ї Задніпровської стрілецької дивізії під командуванням Павла Дибенка. 29 березня 1919 р. ця дивізія вибила білогвардійців з Маріуполя, а у квітні 1919 р. – очистила від них майже весь Крим. Після цього дивізія була перетворена на Кримську радянську армію, командувачем якої став той же Павло Дибенко, а членом революційної-військової ради та начальником політвідділу – Яків Мартьянов20.


      Проте панування більшовиків у Криму було недовгим і вже в червні 1919 р. вони змушені були відступити з Криму під ударами «Збройних сил Півдня Росії» –білогвардійської армії Антона Денікіна. Яків Мартьянов був залишений для підпільної роботи як член Кримського підпільного обкому РКП(б) під псевдонімом «Аким Ахтирський» й продовжував працювати у підпіллі проти білих до середини квітня 1920 р., коли був заарештований білою контррозвідкою. При чому вистежив та заарештував його колишній товариш по революційним подіям у Харкові 1905 р., а тепер помічник начальника контррозвідки Сімферополя  осавул Алєксандр Дмітрієв21. Сучасні кримські історики не сумніваються в тому, що Яків Мартьянов (Ахтирський) був агентом врангелівської контррозвідки, що видав понад 50 підпільників22.
      Саме такі звинувачення були підставою для арешту Мартьянова органами ДПУ УСРР 1 вересня 1926 р. у Харкові. Слідство проводили спершу працівники ДПУ УСРР, а з кінця жовтня 1926 до лютого 1927 р. – слідчі Секретного відділу ОДПУ СРСР у Москві. Вирок у справі відсутній, хоча в одному з листів Кримського управління НКВС загадується, що Мартьянова-Ахтирського було розстріляно. Слідчі опитали більше десяти свідків та провели декілька очних ставок. Всі опитані стверджували, що бачили Мартьянова у приміщенні білої контррозвідки, а деякі прямо звинувачували в тому, що він допомагав білим. Однак виникає питання, чому Мартьянов відкрито жив у Радянському Союзі й не намагався втекти за кордон? Адже навіть в харківській радянській пресі 1922 р. більшовик К. Гулий писав, що Мартьянов став агентом білих і втік разом із врангелівцями за кордон. Сам Мартьянов пояснював, що звинувачення К. Гулого він прочитав вперше у 1926 р. і сам намагався їх спростувати, звернувшись до заступника голови Раднаркому УСРР Олександра Сербиченка. Останній дав вказівку ДПУ заарештувати Мартьянова. Якщо той дійсно був білим агентом, то навіщо йому було цього добиватися?


      За словами Мартьянова, у квітні 1920 р. його старий знайомий, який тепер виявився ворогом, Алєксандр Дмітрієв запропонував йому виступити посередником у переговорах між начальником сімферопольської контррозвідки Муравйовим (колишній товариш прокурора Петербурзької судової палати) та підпільним Кримським обкомом РКП(б). Муравйов пропонував допомогу у звільненні заарештованих більшовиків в обмін на гарантії власної безпеки від більшовиків в разі перемоги червоних та певну матеріальну винагороду. Мартьянов був уже виданий іншими підпільниками, крім того білі погрожували йому, що заарештують його дружину та дочку, які також жили у Сімферополі, отже погодився на пропозицію Дмітрієва і був звільнений. Він передав пропозицію Муравйова керівнику Кримського підпільного обкому РКП(б) Ніколаю Бабахану (Сергій Бабаханян), але той відмовився дати такі гарантії й запропонував тягнути час та вимагати негайного звільнення усіх заарештованих. Очевидно Сергій Бабаханян не довіряв уже Мартьянову й вирішив, що той зрадник. Тим не менше самому Бабаханяну вдалося врятуватися, як вдалося й провести обласну конференцію більшовиків 5–7 травня 1920 р. в Коктебелі.


      Чи була насправді така пропозиція від керівника сімферопольської контррозвідки Муравйова підпільному обкому РКП(б), чи Мартьянов це вигадав для власного порятунку? Навряд чи зараз можна з упевненістю дати відповідь на це питання. Нагадаємо коротко ситуацію в Криму того часу. Навесні 1920 р. Червона Армія вщент розгромила білу армію Денікіна на Північному Кавказі, зайняла колишні основні бази білогвардійців Дон і Кубань, захопила Одесу й впритул підступила до Криму. В січні – березні 1920 р червоні війська намагалися прорватися через Перекоп та Чонгар у Крим, але були відбиті військами генерала Якова Слащова. 4 квітня 1920 р. генерал Антон Денікін склав повноваження головнокомандувача збройними силами Півдня Росії й передав їх генералу Петру Врангелю. Командувач 2-го (Кримського) корпусу генерал Яков Слащов згадував пізніше, що в квітні 1920 р. загроза з боку червоних зберігалася: «фронт став розкладатися, почалися частково грабежі, частково навіть перебіжки до червоних (перебігло до 70 осіб) й службу стали нести абияк (рос. «спустя рукава»)». Більше того сам Врангель розглядав можливість укладення перемир’я із більшовиками, чого вимагала англійська військова місія. Чутки про ці переговори деморалізуюче діяли на бійців Російської (білої) армії у Криму. «Становище стало настільки серйозним, що мені довелося звернутися до Врангеля із доповіддю,  –  пише Яків Слащов, – що треба вести переговори таємно, а військам оголосити, що боротьба продовжується, інакше більшовики, дізнавшись про розклад у кримських військах, ні на який мир не погодяться, а просто візьмуть Крим силою. Моя доповідь була прийнята. Врангель дав наказ про продовження боротьби й обіцяв вести переговори про мир, але таємно»23.


      Можливий й третій варіант, що біла контррозвідка запропонувала переговори для того, щоб обманути й виманити підпільників-більшовиків. Хоча і можливість звільнення в’язнів повністю відкидати не варто. Наприкінці 1919 р., наприклад, військово-польовий суд у Сімферополі виправдав більшовичку Євгенію Багатурьянц («товариш Лаура»), що була навесні 1919 р. головою ревкому, але за неї вступилися місцеві громадські діячі (ректор університету, начальниця жіночої гімназії, голова земської управи, письменники), які довели, що вона невинна у червоному терорі, а навпаки рятувала від нього інтелігенцію. Хоча генерал-губернатор Ніколай Шиллінг не затвердив вирок суду й зажадав доставити її до себе в Одесу, але «товариш Лаура» вже встигла втекти24. В Єкатеринодарі перед вступом туди Червоної армії 17 березня 1920 р. місцевий підпільний комітет більшовиків вів переговори про звільнення в’язнів місцевої тюрми з членами Кубанської Крайової Ради та домігся в обмін на гарантії безпеки для них та членів їх сімей звільнення близько 200 політичних в’язнів25.


      Проте переговори Мартьянова зірвалися. Сергій Бабаханян поставив вимогу звільнення члена підпільного комітету Мойсея Гореліка. Але Муравйов відмовився, вказуючи, що той вже засуджений військово-польовим судом до смертної кари і цей вирок затвердив особисто командувач 1-го (Добровольчого) корпусу генерал Алєксандр Кутєпов. Війська цього корпусу тільки нещодавно евакуювалися з Кубані під ударами червоної армії і палали бажанням помсти, а сам Кутєпов уславився як один із найжорстокіших білих генералів. 22 квітня за його наказом були страчені  четверо членів татарської секції при Кримському обкомі РКП(б) (Мідат Рефатов, Мурад Асанов, Асан Урманов, Абдулла Балічієв) та підпільниця Євгенія Жигаліна26. У їх загибелі С. Бабаханян звинуватив Я. Мартьянова.


      Про діяльність контррозвідки генерала Кутєпова досить красномовне свідчення залишив його начальник штабу генерал Євгеній Доставалов. Цитую мовою оригіналу: «Прибыв в Крым и расположившись со штабом в Симферополе, Кутепов решил сразу произвести соответствующее впечатление и затмить Слащева. Последний был уже достаточно знаком Крыму. Надо было найти большевистскую организацию, а если нет, то придумать ее и виновных (возможно больше) повесить. Для усиления впечатления надо было публично демонстрировать крымскому населению прибытие железного генерала.
      Так началась карьера нового начальника кутеповской контрразведки подпоручика Муравьева. Бывший, по его словам, товарищем прокурора уже пожилой человек и карьерист, он сразу понял, чего хотел Кутепов, и работа началась… Через месяц после начала работы Муравьева на улицах Симферополя закачались на столбах первые повешенные. Среди них было несколько несовершеннолетних мальчиков-евреев и одна женщина в костюме сестры милосердия.
      Напрасно обращались к Кутепову различные делегации от города и земства с просьбой о помиловании несовершеннолетних, Кутепов был неумолим и искренне возмущался просьбой членов Городской Думы не производить публичной казни в городе, так как это зрелище тяжело отражается на психике детей и подрастающей молодежи. Конечно, просьбу эту Кутепов отклонил, и вскоре за первой партией последовали вторая, третья и так далее»27.

2018 10 10 martianov3


     

Чи допомагав Мартьянов викривати підпілля? Сам він стверджував, що не давав контррозвідці жодної нової інформації. Якщо йому вірити, то єдиним, кого заарештували за його показаннями, був начальник карного розшуку Сімферополя Стесенко, відомий у місті садист, в якого підпільний обком більшовиків купляв іноді за гроші бланки карного розшуку для звільнення своїх. Врешті-решт, зрозумівши, що переговори провалилися, а довіру як більшовиків, так і білих вони втрачають, Яків Мартьянов разом із Алєксандром Дмітрієвим в червні 1920 р. втекли з Криму на пароплаві «Маргарита» у Батумі, там Дмітрієва заарештувала англійська контррозвідка, а Мартьянов із дружиною та дочкою перебрався до Сухумі, де й жив під прізвищем жінки (Я. Рошковський) до 1924 р.28, працюючи на агрономічній дослідній станції.  Перенісши туберкульоз, він не відновлювався у партії. Буваючи раз на рік у родичів в Харкові, він дізнався про звинувачення на свою адресу, але не став тікати за кордон, а вирішив добиватися спростування. Наслідком цього був його арешт. Вже перебуваючи в камері Бутирської тюрми, Яків Мартьянов в жовтні 1926 р. оголосив голодування, протестуючи проти жорстокого поводження, але на 12-й день голодування слідчий заявив йому, що в разі подальшої упертості  його будуть годувати насильно. Мартьянов змушений був припинити голодування та звернутися із листом до голови ОДПУ СРСР В’ячеслава Менжинського29. Та все було марно. В лютому 1927 р. слідство було завершено й справу передали на розгляд Особливої наради при ОДПУ СРСР, яка очевидно й винесла смертний вирок.


      Зараз напевно знайдуться ті, хто напише, що Мартьянов був зрадником відтоді, коли став більшовиком і зрадив тим самим Україну, або відтоді, коли став членом Народного Секретаріату, що був лише прикриттям російської окупації України. Але чомусь він не втік за кордон ні разом із Врангелем, ні разом із іншими противниками більшовизму, хоч мав таку можливість. Мабуть найбільш точною буде думка, висловлена щодо іншого члена першого українського радянського уряду Володимира Затонського – він став жертвою тієї самої системи, до творців якої і сам належав.
      
      
     
      
      1. Гриценко А.П., Тимченко Ж.П. Євгенія Богданівна Бош. – К.: Політвидав України, 1964 – 92с.; Астахова В.И. Революционная деятельность Артема в 1917-1918 гг. – Харьков: Изд-во ХГУ, 1966. – 178с.; Солдатенко В.Ф. Незламний. Життя і смерть Миколи Скрипника. – К.: Книга пам’яті України, 2002. – 352с.; Коваль М.В., Телячий Ю.В. Володимир Затонський: нарис життя і діяльності. – Тернопіль: Збруч, 2008. – 271с.; Бакинский Сергей Сергеевич // Деятели революционного движения в России. Биобиблиографический словарь / Всесоюзное общество политкаторжан и ссыльнопоселенцев. – Т.5. – М.,1931. – Стб. 197-200; Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. – К.: УРЕ, 1987. – С.45,319,321 («Ауссем Володимир Християнович», «Лугановський Емануїл Вікторович», «Люксембург Володимир Сергійович»); Євселевський Л.І., Юренко О.П. Повернувся назавжди (Г.Ф. Лапчинський) // Реабілітовані історією. – К., Полтава: Рідний край, 1992. – С.201-213; Усенко І.Б. Терлецький Євген Петрович // Реабілітовані історією. Полтавська область. Кн. 5. – К., Полтава: Оріяна, 2007. – С.587-593; Юренко О.П. Василь Шахрай: сторінки життя й діяльності. Світогляд. Доля // Український історичний журнал. – 1995. – № 1. – С.67-79; Гриневич Л. В. Ауссем Володимир Християнович // Енциклопедія історії України: у 10 т. — К.: Наукова думка, 2003. — Т. 1. – С. 152; Усенко І.Б. Люксембург Володимир Сергійович // Енциклопедія історії України: у 10 т. — К.: Наукова думка, 2009. — Т.6. – С.390; Нетреба Ю.Б. Володимир Ауссем. Життя та діяльність // Науковi записки. Збiрник праць молодих вчених та аспiрантiв / ІУАД ім. М.С. Грушевського. — Т. 21. — К., 2010. — С. 359-366.    
2. Варгатюк П.Л. Перший радянський уряд України: відоме й невідоме // Про минуле – заради майбутнього. – К.: Вид-во КДУ, 1989. – С.209.
3. Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні // Літопис революції. – Харків, 1928. – №1. – С.165.
4. Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Висловлюю вдячність працівникам ГДА СБУ, архівного відділу УСБУ в Харківській області та архівного відділу УСБУ в Одеській області за надану можливість ознайомитися зі справою.
5. Ковальчук М. Битва двох революцій. Перша війна Української Народної Республіки із Радянською Росією 1917-1918 рр. – Т.1. – К.: Стилос, 2015. – С.368.
6. Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.1. Арк. 64, 162, 29-32. Т.2. Арк.2-3.
7. Большевистские организации Украины: организационно-партийная деятельность (март 1917 – июль 1918 гг.): Сб. док. и мат. – К.: Политиздат Украины,1990. – С.275, 313, 530.
8. Фарсобин В.В. О времени установления Советской власти в Харькове // Исторические записки. – М., 1963. – С.275.
9. Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк. 4.
10. Фарсобин В.В. О времени установления Советской власти в Харькове // Исторические записки. – М., 1963. – С.279-280; Зуб Едуард. Харківське добросердя. Як заїжджі гастролери посварили більшовиків з українцями // Ділова столиця. 22 грудня 2017 р. http://www.dsnews.ua/nasha_revolyutsiya_1917/harkivske-dobroserdya-yak-zayizhdzhi-gastroleri-posvarili-22122017160000 перегляд 8.10.2018.
11. Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – Т.1. – М.: Высший Военный Редакционный Совет, 1924. – С.54.
12. Гамрецький Ю.М. До питання про час встановлення влади Рад у Харкові // Боротьба за владу Рад на Україні. Зб.ст. – К.: Наук. думка, 1977. – С.116-117; Игнатов А.Ф. Борьба большевиков Харькова за упрочение в городе Советской власти // Вопросы истории СССР. – Харьков, 1989. – Вып. 34. – С.19-20; Визвольні змагання очима контррозвідника (Документальна спадщина Миколи Чеботаріва). – К.: Темпора, 2003. – С.23 і сл.
13. Всеукраинский с’езд Советов // Літопис Революції. – Харків, 1928. - № 1. – С.283.
14. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. Ф.1. Оп.1. Спр.3. Арк. 4А.
15. Лапчинський Г. Перший період Радянської влади на Україні // Літопис революції. – Харків, 1928. – №1. – С.169.
16. Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. Сб. док и мат. в 3-х т. / Под ред. С.М. Короливского  – Т.3. – К.: Госполитиздат УССР, 1957.  – С.291.
17. Там само. – С.538-539.
18.  Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк.5. Див. також: Бош Е.Б. Год борьбы.  – К.: Политиздат Украины, 1990. – С.229-230.
19. Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк.5.
20. Владимирский М.В. Красный Крым в 1919 г.  – М.: Изд-во Олега Пахмутова, 2016. – С.169. До речі про зустріч із «товаришем Ахтирським» у Криму навесні 1919 р. згадує російський поет і письменник Максиміліан Волошин. Див.: Волошин М. Записки 1932 г. О Н.А.Марксе. Режим доступу: http://az.lib.ru/w/woloshin_m_a/text_0300.shtml Переглянуто 8.10.2018.
21. Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк.9.
22. Зарубин В.Г. Проект «Украина».  Крым в годы смуты (1917-1921 гг.) – Харьков: Фолио, 2013. – С.158; Крестьянников В.В. Белая контрразведка в Крыму в гражданскую войну // Культура народов Причерноморья.  – Симферополь, 1998. – № 5. – С. 248-254. Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/bitstream/handle/123456789/91382/43-Krestyannikov.pdf?sequence=1 переглянуто 8.10.2018.
23. Слащов-Крымский Я.А. Белый Крым в 1920 г. Мемуары и документы. – М.: Наука, 1990. – С.80. До речі згадати тут, що й сам Яків Слащов в листопаді 1921 р. повернувся до Радянської Росії та був помилуваний, хоч в роки громадянської війни особисто віддавав накази про розстріли більшовиків.
24. Владимирский М.В. Красный Крым в 1919 г.  – М.: Изд-во Олега Пахмутова, 2016. – С.150-160.
25. Черный В.Ф. От инициативной группы до краевого комитета // Героическое подполье в тылу деникинской армии. Воспоминания. – М.: Политиздат, 1976. – С.29.
26. Ратьковский И.С. Хроника белого террора в России. Репрессии и самосуды (1917–1920 гг.) – М.: «ТД Алгоритм», 2016. Режим доступу: http://www.e-reading.club/bookreader.php/1060512/Ratkovskiy_-_Hronika_belogo_terrora_v_Rossii._Repressii_i_samosudy_%281917-1920%A0gg.%29.html переглянуто 8.10.2018.
27. Доставалов Е.И. Очерки. О белых и белом терроре. С. 670-671. Режим доступу: http://feb-web.ru/feb/rosarc/ra6/ra6-637-.htm перегляд 9.10.2018.
28. Архів УСБУ в Харківській області. Справа № 6440. Т.2. Арк.17.
29. Там само. Арк. 46.