На початку 2019 р. у видавництві Олександра Савчука у Харкові має побачити світ чергове перевидання «Історії Слободської України» Дмитра Багалія з моєю передмовою та коментарями. Це досить складна, але, мушу визнати, цікава робота. На шпальтах historians протягом наступного місяця буде викладено кілька уривків з передмови до цього видання, що мають однак незрідка самостійну сутність. Дані тексти швидше для обговорення, вони ще досить чорнові і подекуди супровідні посилання не завжди відтворені. Основний текст передмови буде доопрацьовано і змінено.
Одним із основних питань щодо пояснення минулого стане функціонування схеми української історії як завершеного окремого процесу, що знайшла своє логічне втілення у працях Михайла Грушевського. Власне, Михайло Грушевський був напевно основним колегою і великою мірою конкурентом Дмитра Багалія; настільки виявляться важливими відносини між двома провідними українськими істориками початку ХХ ст. Ці взаємовідносини повсякчас викликають низку суперечок, їм присвячено досить важливу публікацію1. Здається, вікова різниця у дев`ять років (саме на стільки Грушевський був молодшим за Багалія) була усе ж фатальною для характеристики політичного наповнення наукової діяльності. Дмитро Багалій уникав політичного забарвлення у своїх працях; він волів займатися історією побуту, культури, інституцій. Для Грушевського основним об`єктом дослідження виступала національна спільнота, усе інше було похідним від політичних видозмін. Говорячи сучасною мовою, для Грушевського історія була передусім політичною, для Багалія – соціокультурною. Але у багатьох питаннях дані історики виявляться радше подібними аніж відмінними. Дмитро Багалій визнавав сам, що схема історії України Михайла Грушевського була оптимальною2. Багалія з Грушевським поєднували і дружні відносини (не лише приналежність до кола Володимира Антоновича). Дмитро Багалій зупинявся в Грушевського у Львові під час свого відрядження до Європи 1908 р.3 Хоча сам Грушевський і визнавав «московство» доньок Дмитра Багалія, російськомовність самого професора та ухиляння від українських політичних інтересів. У своєму листі до Дмитра Багалія 1907 р. він висловив відвертий подив «що Ви, будучи українцем, не пишете по-українськи»4.
Висловлювання Дмитра Багалія про Грушевського та його схему історії також очевидні, загалом з листа Івана Джиджори, історика учня Михайла Грушевського, що перебував у Харкові 1910 р. і відвідав університетський виклад Багалія щодо «южно-русской истории», були суперлятивні, дуже хвалебні5. Та й надалі Багалій висловлювався про Грушевського як найвидатнішого історика України6 і, напевно, слід зазначити про присвоєння Михайлові Грушевському професорства у імператорському Харківському університеті часів ректорства Дмитра Багалія.
Грушевський творив основну схему історії великої східноєвропейської спільноти – української нації, у той же час, незаперечно, Багалій мав скромніший, але і вагомий успіх, показати історію однієї (чи власне, не однієї, зважаючи на студії над історією Гетьманщини та Півдня) з частин України, вписавши те все у ширший контекст та зваживши на ті ділянки історії, що зазвичай нехтуються національними діячами, але наситивши те усе «зливою» фактів та униканням висновків. Уже сучасники зважали на такі риси притаманні історичному описові, характеризуючи у листі до Михайла Грушевського французьку історіографію, Федір Вовк саркастично зазначав «на біду у теперішній Франції істориків немає – є або тутешні Багалії та Лазаревські, або політичні пройдисвіти…»7. Писання Багалія визнавалися «поза політикою».
Дмитро Багалій досить обережний та тактовний щодо Грушевського, а основну критику поглядів та ролі історика він висловив у досить пізніший час, насичено, зібравши воєдино погляди на історію і погляди колег на діяльність науковця. Не зміг Багалій утриматися від типово харківської ремарки, учень Михайла Грушевського Василь Гарасимчук у статті до ювілею вчителя 1922 р. зазначив щодо доробку історика «се без сумнівно найсильніший до тепер вираз нашої наукової творчости» Багалій не погодився з таким висновком «забуваючи однак про велетня думки О.О. Потебню, якому уже без усякого сумніву належить перше місце в нашій науковій творчости»8. Тут буде важливе іще одне зауваження – пізнішого часу, що знову ж таки свідчить про велику особистісну різницю істориків: у 1930 р. – Дмитро Багалій затаврував учасників справи СВУ як «жовто-блакитну петлюрівщину», Грушевський відмовчався9. Ці політичні та особисті різниці насправді є дуже важливими для характеристики різниці поглядів на історію.
Уже у своїй «Ілюстрованій історії України» 1917 р. Михайло Грушевський виніс Слобідщині певний присуд як експериментального поля («пробного каменя») для реформ царського уряду щодо інших козацьких автономій, невеликого значення в історії України10, присуд продовжений на тривалий час низкою істориків. Зрозуміло, Михайло Грушевський був дуже києвоцентричним, але до його метафор не слід ставитися дуже однозначно.
Свій погляд на початки історії Слобідської України і дещо інакший аніж у Багалія зі значними політичними конотаціями Грушевський висловив у останніх томах «Історії України-Руси» VIII – X, але згаданий восьмий том вийшов уже після «Історії Слободської України», у 1922 р. Один із кращих учнів Михайла Грушевського Віктор Юркевич опублікував свою вагому працю з історії колонізації Слобідської України уже після смерті Дмитра Багалія, із багатьма спростуваннями і своїм баченням процесу залюднення просторів11. Лихі часи не дали змоги ані Грушевському дописати і опублікувати наступні томи «Історії України-Руси», ані Вікторові Юркевичу продовжити свої студії. Та найприкрішим виявиться той факт, що дані міркування і праці значно доповнювали роботу Дмитра Багалія, але через «буржуазно-націоналістичні» тавра на школу Грушевського часто не були використані ані радянським, ані емігрантським істориком і незрідка нехтуються істориком незалежної України. Хоча сам Дмитро Багалій використав доступні йому публікації Михайла Грушевського у своїй пізнішій «марксистській» праці з історії заселення Слобідської України 1929 р. (видано лише 2007 р.)12. Історики насправді виявляться дуже подібними у головному – своєму праві показати і довести існування українського народу та визнати його право на самостійну політичну сутність, тобто певною мірою обидва творили національний канон.
Засадничою різницею у поглядах Багалія і Грушевського на початки залюднення Слобожанщини виявиться зрозуміло різниця соціально-політична. Для Грушевського – колонізація Слобідської України – вияв того як «енергія екстенсивна бере гору над енергією інтенсивною», «втрата незалежності України вбита ціною її територіального розширення»13. Простіше кажучи, замість того аби розбудовувати державні та суспільні інституції, вести тривалу війну, сприяти гетьманському уряду, значна частина населення обрала простіший шлях – шлях еміграції, утечі від численних проблем. Саме переселення і облаштування містило у собі надто конфліктний характер, суперечки з місцевою російською адміністрацією були очевидними. Пожвавлення і основні події переселення чітко пов`язані з військово-політичними подіями в гетьманській Україні. Як це не видається дивним, але часто цих аспектів і уникав Дмитро Багалій, енергія народу переселенця для нього була радше творчою, а не наслідком деструкцій, «інтенсивною», а не екстенсивною. Попри синкретичність поглядів, саме у характеристиці «колонізації на схід» дуже проглядаються національні позиції. Однак багато у чому погляди на історію колонізації поєднувалися та Грушевський слідом за Багалієм висловлює погляд про українську народну стихію, що зустрічається з великоруською «державною» колонізацією і витісняє, покриває у багатьох випадках ту державну ініціативу, і навіть досить таки радикалізує значення заселення Слобожанщини, бо за географічними і політичними обставинами саме ці території призначені українській людності для сколонізування навіть в часи великих лихоліть14.
Однак для політика Грушевського важливий зовнішньополітичний контекст як у невдалому оселенні Чугуєва, так і у переселенні до Сум 1655 р., низці подальших подій, особливо ситуації початку гетьманування Івана Виговського 1657 – 1658 рр. Саме Михайло Грушевський висуває низку цікавих і на сьогодні не спростованих гіпотез про вплив ходу воєнних дій та внутрішньої політики на ситуацію на прикордонні, спроб сформувати промосковське військо чи причини гадяцьких умов 1658 р. Початки Слобідської України втягнуті у широкий контекст різних державних інтересів, військових дій та міжнародних відносин, чого насправді зі зрозумілих причин бракувало працям Дмитра Багалія. «Історія Слободської України» Дмитра Багалія 1918 р., попри своє велике політичне значення, мала досить таки невелике політичне наповнення і несла швидше ознайомчу, а не аналітичну місію, певно історіографія історії цього регіону такою і залишилася.
1. Заруба В. Михайло Грушевський та Дмитро Багалій // Березіль. – 1991. – № 9. – С.141 - 154.
2. Кравченко В.Багалій в світлі та тіні своєї «Автобіографії». – С.39 – 40.
3. Багалій Д.І. Автобіографія. – С.138 – 139.
4. Заруба В. Михайло Грушевський та Дмитро Багалій. – С.150.
5. Грушевський М. Листування Михайла Грушевського. – К., 2008. – Т.4. – С.212.
6. Багалій Д.І. Академік М.С. Грушевський і його місце в українській історіографії (Історично-критичний нарис) // Червоний шлях. – 1927. – № 1. – С.160 – 217.
7. Лист Федора Вовка. Paris 7-го марця 1897 р. // Листування Михайла Грушевського. Ред. Любомир Винар. – Київ – Нью-Йорк – Париж – Львів – Торонто. – С. 127.
8. Багалій Д. Академік Грушевський та його місце. – С.215.
9. Заруба В. Михайло Грушевський… - С. 146
10. Грушевський М. Ілюстрована історія України. – К., 1992. – С.389.
11. Юркевич В. Еміграція на схід та залюднення Слобожанщини за Б. Хмельницького. – К., 1932.
12. Багалій Д.І. Історія колонізації Слобідської України // Багалій Д.І. Вибрані праці. – Харків, 2007. – Т.5. Частина 1. – С.176 – 178.
13. Грушевський М. Історія України-Руси в 11 томах, 12 книгах. – Т.VIII. – С. 78. Див. досить таки метафоричні роздуми Михайла Грушевського щодо боротьби із дезертирством та хто винен в «трагедії України» (Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.ІХ. 1654 – 1657. – С. 1231).
14. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.VIII. – C. 58.