Міністру освіти та науки України Гриневич Л. Г.

 Атестаційній колегії МОН України

Шановна Ліліє Григорівно!
Шановні колеги!

Українські науковці протягом останніх років неодноразово висловлювали стурбованість щодо низького рівня дисертаційних робіт у галузі педагогічних наук. Резонансні випадки включення у дисертації антинаукових тверджень та плагіату набували широкого обговорення у соціальних мережах і пресі. Проте слід визнати, що системного контролю за використанням педагогічною наукою наукових досягнень з інших галузей знань не існує, увагу фахівців вони привертають дуже вибірково. Черговий випадок успішного захисту дисертації, що навіть за формальними ознаками не може бути визнана науковою роботою, на жаль, із запізненням, але змушує реагувати спільноту фахових істориків.

18 квітня 2018 р. у спеціалізованій вченій раді Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди відбувся захист кандидатської дисертації Дерев’янко Інни Володимирівни «Педагогічні ідеї християнського виховання підлітків Київської Русі (кінець Х – середина ХІІІ століття)» за спеціальністю «13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки». Проте відповідно до чинної постанови президії ВАК України від 25.06.1998 № 37-06/6 такі напрямки досліджень як «Історія Київської Русі», «Релігія і церква в історії України», «історія культури українського народу» входять до паспорту спеціальності 07.00.01 «історія України». При захисті міждисциплінарних досліджень чи робіт, які захоплюють тематику інших наук, рекомендується участь фахівців з відповідної галузі знань. У даному випадку маємо всі підстави вважати, що жоден спеціаліст з історії Давньої Русі не ознайомлювався з дисертацією на стадії її підготовки та захисту, і ні дисертант, ні спеціалізована вчена рада не мали змоги дізнатися реальну фахову оцінку її змісту.

На жаль, загальна оцінка роботи не може бути позитивною. Історична складова дисертації не витримує критики, дана робота взагалі не є науковим дослідженням: текст дисертації представляє собою компіляцію різноманітних, переважно фантастичних та ненаукових тверджень, часто базованих на інформації з інтернет-сайтів, застарілих публікацій, що суперечать результатам сучасної української і світової історичної науки в галузі історії Давньої Русі. Матеріал викладено безсистемно, текст просто переповнений фактичними помилками та неточностями. Методологічна база, критичний аналіз історичних джерел, посилання на сучасні праці фахівців з історії Давньої Русі відсутні. Висновки не мають жодної наукової новизни. Особливо турбує, що системне використання праць істориків педагогіки замість робіт істориків-джерелознавців призводить до реконструкції вкрай викривленої картини Давньої Русі, яка потім нав’язується у процесі навчання студентам і учням.

У дисертації виявлені грубі порушення академічної доброчесності: некоректні текстові запозичення (плагіат), приписування собі дисертантом уведення в обіг нових джерел, фальсифікація бібліографічної бази та списку використаних архівних матеріалів.

Слід також відзначити необ’єктивність і заангажованість дисертанта, несумісну з принципами наукового дослідження – усі проблемні питання, пов’язані з особливостями середньовічних уявлень церкви про навчання та виховання, як-то ксенофобія, нетолерантність до інших релігій і конфесій, тілесні покарання дітей, повністю ігноруються.

Натомість у тексті та висновках дисертації де-факто пропонується запровадити християнський світогляд (виключно православного зразку) в сучасних школах як елемент педагогічного виховання, залучати учнів до участі у богослужіннях та релігійних практиках. Заклик І. В. Дерев’янко до використання досвіду середньовічного релігійного виховання в сучасній школі України, має ознаки порушення ст. 35 Конституції України, ст. 3 та 6 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації».

Факт успішного захисту даної дисертації змушує констатувати, що вказана спеціалізована вчена рада, науковий керівник дисертанта та офіційні опоненти безвідповідально поставилися до своїх професійних обов’язків, що ставить питання про їх фахову придатність. Діяльність спецради має бути ретельно перевірена та піддана відповідній оцінці.

Пропонуємо ознайомитися й взяти до уваги рекомендації фахового Відгуку істориків на дисертацію (Додається нижче) та відхилити рішення спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди щодо присудження Дерев’янко Інні Володимирівні наукового ступеню кандидата педагогічних наук.

 08.05.2018

Міністру освіти та науки Л. Г. Гриневич

Голові та членам Атестаційної колегії МОН

ВІДГУК
на дисертацію на здобуття наукового ступеню кандидата педагогічних наук
Дерев’янко Інни Володимирівни
«Педагогічні ідеї християнського виховання підлітків Київської Русі
(кінець Х – середина ХІІІ століття)»

18 квітня 2018 р. у спеціалізованій вченій раді Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди відбувся захист кандидатської дисертації Дерев’янко Інни Володимирівни «Педагогічні ідеї християнського виховання підлітків Київської Русі (кінець Х – середина ХІІІ століття)».

Дисертація захищена за спеціальністю «13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки», проте історія педагогіки, нарівні з історією інших галузей науки, техніки, мистецтва, культури, економіки, політики, – це передусім розділ історичної науки. Відповідно до діючої постанови президії ВАК України від 25.06.1998 № 37-06/6 такі напрямки досліджень як «Історія Київської Русі», «Релігія і церква в історії України», «історія культури українського народу» входять до паспорту спеціальності 07.00.01 «історія України». Отже, вчені-історики мають право скласти своє враження і дати професійну оцінку цієї дисертації, бо вона потрапляє в царину їх досліджень.

На жаль, загальна оцінка роботи не може бути позитивною, оскільки історична складова дисертації не є науковим дослідженням, це скоріше компіляція фантастичних та ненаукових тверджень, що суперечать результатам сучасної української та світової історичної науки в галузі історії Давньої Русі.

І. Актуальність теми та джерельна база дисертації.

Проблеми рецензованої дисертації починаються вже на рівні формулювання актуальності теми, адже її обґрунтування обмежується всього одним реченням: «Дієву допомогу в розвиткові духовного світу підлітка, прищепленні йому християнських та загальнолюдських цінностей, розумінні сенсу свого існування на Землі може надати вивчення та творче використання педагогічно цінних ідей християнського виховання підлітків за часів Київської Русі, коли було накопичено оригінальний зміст, форми та методи організації такого виховання» (с.4).

Яким же саме чином у вихованні сучасних підлітків можуть допомогти педагогічні ідеї тисячолітньої давності? І чому саме Київської Русі, а не, скажімо, Візантії чи Давнього Риму? Чи варто очікувати від педагогів також дисертацій про «творче використання педагогічно цінних ідей» давньогрецької Спарти або мисливців на мамонтів доби палеоліту з метою «використання педагогічно цінних надбань в умовах сьогодення» (с.6)? Де саме проходить межа здорового глузду?

Актуальність нового дисертаційного дослідження з історії «виховання підлітків Київської Русі» доволі сумнівна. Ось лише неповний перелік дисертацій та монографій, присвячених різним аспектам проблеми:

Бабишин С.Д. Школа та освіта Давньої Русі (ІХ – перша половина ХІІІ ст.). Київ, 1973. 188 с.
Бабишин С. Д. Основные тенденции развития школы и просвещения в Древней Руси: X – первая половина XIII вв.: дисс. докт. пед. наук. Ивано-Франковск, 1983. 452 с.
Онищенко Е.В. Образование в Древней Руси IX – начала XIII вв.: дисс. канд. ист. наук. Москва, 2005. 160 с.
Радул О.С. Виховання дітей в процесі життєдіяльності давніх східних слов’ян (VI – XIII ст.). Кіровоград, 2013. 448 с.
Радул О.С. Виховання дітей в процесі життєдіяльності давніх східних слов’ян (VI – XIII століття): автореф. дис. ... докт. пед. наук. Умань, 2014. 44 с.
Тхоржевська Т.Д. Розвиток теорії та практики виховання дітей на засадах православної моралі в історії педагогіки України: автореф. дис. … докт. пед. наук. Київ, 2006. 38 с.
Тхоржевська Т.Д. Православне виховання в історії педагогіки України. Київ, 2005. 412 с.
Шкабара І.Є. Генезис парадигм воспитания в отечественной истории VIII – XVII век: автореф. дис. … докт. пед. наук. Екатеринбург, 2007. 45 с.

Враховуючи надзвичайну обмеженість існуючої джерельної бази, він виглядає для фахівція-історика навіть завеликим, адже автори не могли уникнути повторів, значного перетину з роботами один одного, що є небажаним для дисертаційного жанру. Що ж саме міг запропонувати дисертант після своїх попередників, для того, щоб віднайти в таких умовах необхідну наукову новизну дослідження: нові джерела, нові методичні підходи, кардинально нове бачення проблеми?

Жодної нової методики дисертація не пропонує і навіть не претендує на це. Більше того, з переліку заявлених у Вступі методів, нібито використаних у дисертації, у подальшому тексті неможливо знайти застосування історико-типологічного, історико-структурного, ретроспективного методів, аналізу і систематизації. Приписування такого роду виглядають жалюгідно і свідчать про низький методологічний рівень підготовки дисертанта, що яскраво підтверджується чи не кожною сторінкою основних розділів роботи.

Опис джерельної бази у Вступі (с. 7–9) взагалі є анекдотичним для рівня дисертації. У один ряд з реальними джерелами – давніми творами (літописами, повчаннями, житіями святих) чомусь зараховані публікації (причому окремо: «дослідження науковців ХVIII–XX ст.», «богословська література», «матеріали педагогічних періодичних видань», «наукові праці») та навіть цілі фонди бібліотек. Зауважимо, що окремий підрозділ «характеристика джерел», всупереч вимогам до дисертаційного дослідження, у рецензованому тексті відсутній, тож зрозуміти, як така каша могла утворитися у голові дисертанта, важко. Судячи з постійного вжитку далі термінів «історичні та історико-педагогічні джерела», автор якимось чином їх таки класифікувала, проте посилання прозоро свідчать, що у якості цих «джерел» малися на увазі переважно публікації істориків і педагогів. Системне нерозуміння різниці між джерелом і науковим дослідженням, фактичними даними і гіпотезами, призводить до плачевних результатів – дисертант серйозно вважає «аналізом джерел» механічне висмикування думок й інформації з публікацій інших дослідників.

У дисертації, окрім публікацій, використані інтернетні сайти загального характеру, на яких представлені різнорідні збірки перекладів історичних джерел (наприклад, http://izbornyk.org.ua/links/info.htm ), часто любительські, а не наукові. Автор преспокійно посилається на інтернетну публіцистику (у т.ч. анонімну), «Православний календар» та іншу релігійну літературу, підручники, хрестоматії, не проводячи жодної різниці між ними і науковими публікаціями.

Як джерела дисертації вказані також Конституція України, закони та нормативні акти України, хоча їх зміст дисертанту, напевне, залишився невідомим, інакше вона б мала знати ст. 35 Конституції України, де вказано, що «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви». Це ж підтверджує і Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» у ст. 6: «Державна система освіти в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер… Громадяни можуть навчатися релігійного віровчення та здобувати релігійну освіту індивідуально або разом з іншими, вільно обираючи мову навчання. Релігійні організації мають право відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування. Викладачі релігійних віровчень і релігійні проповідники зобов’язані виховувати своїх слухачів у дусі терпимості і поваги до громадян, які не сповідують релігії, та до віруючих інших віросповідань». У відповідності до Конституції України та Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», «християнське виховання підлітків» можливе лише в рамках навчальних закладів, створених відповідними релігійними організаціями. Автор замовчує цей факт у дисертації і свідомо поширює висновки про «актуальність християнського виховання підлітків» на всю «сучасну школу», тим самим різко перебільшуючи практичне значення дисертації для педагогічної науки.

Дисертант ставить собі в заслугу той факт, що вона нібито увела нові джерела до наукового обігу, навіть зазначила їх кількість – 55 (Анотація, с. 4). Це твердження не відповідає дійсності. Уведення в науковий обіг нових історичних джерел означає, що автор відшукав десь (в архівах, музеях, рукописних збірках бібліотек) нові, не відомі раніше, рукописи чи провів археологічні розкопки, в результаті яких знайшов нові матеріали, документи, епіграфічні написи на камені чи інших матеріалах, інші артефакти, що дозволяють по-новому подивитись на історію навчання доби Давньої Русі. І для того, щоб їх увести в науковий обіг, недостатньо їх знайти чи послатися на існування, потрібно ще опублікувати факсимільні чи критичні наукові видання з коментарями, зробивши джерело доступним для аналізу іншим дослідникам. Ні в тексті дисертації, ні у списку наукових робіт дисертанта нема жодного свідчення, що вона дійсно ввела хоч одне історичне джерело з давньоруської історії у науковий обіг. Такі твердження – це приписування собі неіснуючих результатів, що є грубим порушенням наукової доброчесності.

Хронологічні межі дисертаційного дослідження визначені доволі дивно. «Вибір нижньої межі дослідження – 988 рік – зумовлений хрещенням Київської Русі, започаткуванням спеціальних училищ для підлітків; появою перших джерел як носіїв християнських цінностей («Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона)». По-перше, дисертант у тексті притримується позиції раннього хрещення Русі, ще в 866 р., і стверджує постійну присутність тут християн протягом усього Х ст., у т.ч. пише: «Уже під час правління княгині Ольги, коли вона у 957 році прийняла хрещення у Константинополі з ім’ям Олена, спостерігався розквіт християнства у Київській Русі. За 12 років після свого хрещення, вона встигла посіяти зерна християнської віри у серці свого онука Володимира» (с. 90–92). Залишивши осторонь питання точності наведених фактів, не є зрозумілим, чому тоді «християнське виховання підлітків» у Русі не включає принаймні час виховання Ольгою Володимира. Друге, дисертант не розуміє, що події, описані у найдавнішій частині давньоруського літописання, датовані літописцем ретроспективно з великим допуском, і одна літописна стаття може включати під умовною датою навіть значні історичні проміжки. Так, за комплексом хронологічних повідомлень різних письмових джерел, хрещення киян не могло відбутися раніше 989 р. (найвірогідніше, у 990 р.), освячення першого кам’яного храму – Десятинної церкви, сталося у 996 р. і лише після цього могли з’явитися перші школи, запроваджені Володимиром Святославичем. Третє, зовсім не зрозуміло, яким чином з 988 р. і подіями хрещення Русі пов’язаний твір Іларіона «Слово про закон і благодать», вперше виголошений автором у вигляді промови у 1050 р.

«За верхню межу взято 50-ті рр. ХІІІ століття, що пов’язано з переглядом педагогічних ідей щодо змісту, мети, завдань, принципів, форм та методів християнського виховання підлітків у зв’язку з монголо-татарською навалою та політичною роздробленістю Київської Русі; із поступовою втратою Києва як релігійного центру» (с. 9). Речення знову включає зовсім різночасові й не пов’язані між собою події: фактична «роздробленість Київської Русі» почалася одразу після смерті Ярослава Мудрого (1054 р.) і була остаточно закріплена юридично Любецьким з’їздом князів (1097 р.); завоювання монголами Русі сталося у 1237–1241 рр.; центр Київської митрополії перенесено у Володимир у 1299 р., але Київ так ніколи і не перестав бути «релігійним центром». Що ж з цього у 50-ті рр. ХІІІ ст. спричинило «перегляд педагогічних ідей», взагалі залишається загадкою.

Зауважимо, що в статтях, у яких оприлюднені результати досліджень дисертанта, «Київська Русь» датована рамками VIII–XV ст. (Див.: Дерев’янко І. В. Дослідження етапів становлення та розвитку питань християнського виховання підлітків у Київській Русі (8–15 століття). Гуманізація навчально-виховного процесу. Слов’янськ, 2013. Вип. LXV. С. 253–258; Дерев’янко І. В. Дослідження методів і форм організації християнського виховання підлітків за часів Київської Русі (VIII–XV століття). Педагогічні науки. Херсон, 2014. Вип. 66. С. 63–67). Такі хронологічні вольності неприпустимі навіть для школяра старших класів.

Автор стверджує, що «Тема дисертації є складником комплексної програми науково-дослідної роботи кафедри історії педагогіки і порівняльної педагогіки Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди «Підготовка викладацьких кадрів для середньої та вищої школи в науково-педагогічній спадщині вітчизняних та зарубіжних педагогів, діячів освіти і культури України ХІХ – ХХ ст.» (державний реєстраційний номер 01110006445 від 26. 05.2011 р.)» (с.6). Однак тема дисертації стосується підлітків, а не «підготовки викладацьких кадрів», і обмежується хронологічним періодом Х–ХІІІ ст. З яким же формулюванням її могли включити у вказану планову тему Харківського національного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди?

 ІІ. Основні розділи дисертації.

Розділ 1 «Християнське виховання підлітків як науково-педагогічна проблема», напевне, не мав би цікавити історика. Проте дисертант, за незрозумілою логікою, саме сюди включила підрозділ 1.4 «Передумови становлення педагогічних ідей християнського виховання підлітків у Київській Русі», а не у Розділ 2 «Етапи становлення та розвитку педагогічних ідей християнського виховання підлітків у Київської Русі (кінець Х – середина ХІІІ ст.)».

Не можна оминути і підрозділ 1.1 «Ступінь дослідженості проблеми», оскільки у ньому дисертант вирішила змішати у хаотичний переказ одночасно огляд робіт, присвячених християнському вихованню, та робіт з історії церкви і освіти у Давній Русі. Підрозділ вкрай вибірковий, не містить навіть натяку на якусь систематизацію, на виділення шкіл, напрямків, дискусій тощо. Замість реального дисертаційного розгляду історії розвитку наукової думки з теми, перед нами рваний студентський реферат, позбавлений будь-якої авторської ідеї.

Постійне намагання притягнути до проблем дитячої педагогіки авторів, що ніколи цим професійно не займалися, призводить часом до кудмедних у своїй абсурдності висновків, наприклад, Серафим Саровський та низка інших релігійних діячів, які жили задовго до оформлення сучасних стандартів педагогіки і, відповідно, спеціалізованих педагогічних праць не писали, звинувачені дисертантом в тому, що вони «фрагментарно визначили мету, зміст, принципи, форми і методи християнського виховання підлітків» (с. 102).

Підрозділ 1.2 «Термінологічне поле дослідження» – очевидно, за задумом автора, є сурогатним замінником обов’язкового дисертаційного підрозділу про методику дослідження. Через повну теоретичну безпорадність дисертант не знайшла нічого кращого, як заповнити текст компіляцією думок різних авторів з приводу релігійно-філософських термінів на кшталт «духовність», «православне виховання», «християнська мораль». Проте читач буде марно шукати в огляді імен провідних світових філософів, дослідників культурної антропології тощо – на думку дисертанта, для цієї мети цілком зійдуть цитати з повчань «святителів» та педагогів провінційного розливу.

Підзрозділ 1.3 «Зміст християнського виховання підлітків на сучасному етапі» та весь Розділ 3 однозначно написані носієм релігійного світогляду і прихильником моноконфесійності. Автор навіть не намагається для наукоподібності згадати про існування в Україні різних християнських конфесій, про множинність релігійних груп, що позиціонують себе як християни, не розглядає особливості їх ставлення до проблеми «християнського виховання». Для автора не існує християн поза межами «Православ’я» та «Української Православної Церкви», не існує, відповідно, і жодної традиції вивчення проблеми у країнах католицького чи протестантського світу. У списку використаних джерел дисертації присутня всього одна назва латиницею, і та належить самому дисертанту!

Квінтесенція підрозділу 1.3: «Християнське виховання підлітків не можливе поза Церквою. Тільки «воцерковлення особистості призводить до її спасіння»» (с. 69). Позиція зрозуміла для спеціальності «Богослов’я», але ж дисертація захищена у державному університеті за цілком «світською» спеціальністю 13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки. Чи означає це, що позиція Міністерства освіти та науки передбачає толерантність до перенесення релігійних догматів у наукові дисертації нефілософського профілю? І яка з галузей тоді буде наступною – геологія, біологія, фізика?

Перейдемо, нарешті, до історичної частини дисертації (підрозділ 1.4 та Розділ 2). Історичне дослідження вимагає від науковця володіння хоча б базовими уявленнями про предмет дослідження та методологію історичної науки, особливо методи критики джерел. Саме критичне мислення є головною складовою наукового світогляду. Проте, як ми з’ясували вище, її автор є носієм релігійного типу світогляду, а тому ВІРИТЬ без запитань, у т.ч. у будь-яку ахінею, опубліковану коли-небудь у науковій, педагогічній чи релігійній літературі.

Братися за відтворення історії навчання та виховання на теренах давньоруських земель можна лише за умови оволодіння базою історіографії, яку історична наука накопичила за весь період свого існування. Проте відсутність фахової освіти не дозволяє дисертанту самостійно розуміти й аналізувати вузько спеціалізовані історичні праці. У списку використаної літератури дисертації їх обмаль, і мова йде лише про узагальнюючі або дуже застарілі роботи оглядового характеру. Посилання на праці провідних сучасних дослідників в галузі історії Давньої Русі відсутні, натомість їх заміняють посилання на роботи фахівців у галузі історії педагогіки, підручники, довідкову літературу, хрестоматії текстів для студентів тощо, у яких представлено спотворені перекази історичних досліджень та подано спрощену картину досліджуваного історичного періоду. За наявності фактичних розбіжностей, головний метод дисертанта для відбору вірного варіанту: чим давніше, тим ліпше або чим вражаюче, тим краще.

Вже з перших рядків підрозділу 1.4 дисертант намагається вразити «знаннями»: «Історія є свідченням того, що в V – VI столітті завершилося розселення слов’ян та їх поділ на три групи: східну, західну і південну» (с. 87), переплутавши початок і кінець процесу.

Ще більше «відкриття» чекає нас через сторінку: «Поширення християнських ідей на теренах Київської Русі здійснювалося проповіддю Слова Божого видатними місіонерами – Святим апостолом Андрієм Первозванним, святими рівноапостольними Кирилом та Мефодієм, укладачами слов’янської абетки. … Ще у I столітті святий Апостол Андрій Первозванний встановлює хрест на горі, де виник пізніше Київ» (с. 89). Дисертант явно не розрізняє історичні та легендарні події, а візит Андрія до «Скіфії» належить саме до останніх. Реальних історичних джерел, які б підтвердили існування самого апостола, як це не прикро звучить для віруючих, наразі не існує. Історія Орігена про кидання жеребу апостолами з метою розподілу земель для проповідування не належить до канонічних. Натомість вона народила пізніше велику кількість агіографічних оповідей, в яких апостолів «відправляли» у все дальші й дальші місіонерські подорожі, адже усім християнам хотілося, щоб і на їх землі проповідували учні Христа. Чому дисертантці здається, що у І ст. н.е. вже існували «терени Київської Русі» – загадка, як і те, з якого джерела вона взяла відомості про візит до Русі Кирила і Мефодія. Костянтин Філософ (Кирило) у 860–861 рр. у якості візантійського посла-місіонера відвідав лише Крим і Хозарію, і тільки «суперпатріотична» сучасна російська агіографія називає це «візитом в Росію».

Дисертант безапеляційно упевнена, що «князь Аскольд був християнином» (с. 90); що у 911 р. імператор Лев «прагнув доповнити мирний договір статтею про християнське віросповідання для Русі» (с. 90); що «у 940 р. військовий союз з Візантією було відновлено»; що «945 р. у Києві був побудований Соборний храм на честь Святого Пророка Іллі візантійськими купцями, які прибували до Києва» (с. 91) і т.д., народжуючи недоведені, або взагалі не відомі науці «факти» чи не на кожній сторінці історичних підрозділів. Перевіряти, чи є ці помилки фантазіями власне автора, чи недолугим переказом інших робіт, зайняло б надто багато часу.

В ряді випадків зрозуміло, що дисертант не має уявлення про текстологію давньоруських пам’яток писемності, про дискусії у їх вивченні, про різницю між протографом, списком, зводом, редакцією. Так, наприклад, уся «Повість минулих літ» у дисертації приписується перу Нестора, що є рівнем науки ще ХІХ ст. Але з «Житієм св. Бориса і Гліба» автор потрапляє у пастку: «хрестоматійно» його автором називається Нестор, але час складання першого зведення житія відносять до сер. XI ст.; в результаті у дисертанта виходить, що Нестор став його автором вже в сер. ХІ ст. (с. 149), тобто в дитячому віці.

 Деякі пасажі дисертації примушують задатися питанням, чи справді автор добре знає історію християнства, наприклад: «У Київській Русі складається новий тип святого, що безвинно страждає, не чинячи опір, щоб у такий спосіб наслідувати приклад Христа» (с. 148). Інші – чи справді дисертант розуміє принципи давньоруської дидактики, на кого саме були орієнтовані повчання. В результаті їх аналізу робиться висновок: «Головна педагогічна ідея цих праць, яка є корисною для християнського виховання підлітків на зазначеному етапі, це – уславлення таких принципів християнського виховання як аскетизму, чернецтва, самозаглиблення, духовного вдосконалення, духовної мудрості, яку можна знайти в книгах» (с. 150). Дисертант абсолютно не усвідомлює, що, намагаючись будь-яким чином розширити коло давньоруських джерел про виховання підлітків, насправді зарахувала сюди переважно тексти, орієнтовані на священиків, монахів, князів-правителів, тобто не лише на цілком зрілих людей, які самі мали займатися вихованням, але й на дуже малу частку давньоруського суспільства. Навіть улюблене всіма педагогами джерело – «Повчання» Володимира Мономаха – написане наприкінці життя князя у жанрі заповіту і орієнтоване на його дорослих дітей.

У тексті дисертації (як у інших працях з історії педагогіки) не розрізняються випадки вживання в давній літературі слова «чадо» у значенні «дитина» і у значенні «духовне чадо», коли авторами є священики та монахи (напр., с. 177). Така ж ситуація з терміном «отрок» (с. 125), яким в Давній Русі називали також молодих слуг та молодшу дружину.

Іронічно виглядають у дисертації і сюжети, які суперечать давньоруським текстам християнських повчань, що різко засуджували язичництво. Так, на думку дисертанта, «християнський менталітет» був притаманний східним слов’янам ще до прийняття християнства (с. 94–95). З цим би зовсім не погодився автор «етнографічного опису» слов’янських племен з «Повісті минулих літ» (переклад українською Л. Махновця): «А деревляни жили подібно до звірів, жили по-скотськи: і вбивали вони один одного, [і] їли все нечисте, і весіль у них не було, а умикали вони дівчат коло води. А радимичі, і вятичі, і сіверяни один обичай мали: жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте, і срамослів’я [було] в них перед батьками і перед невістками. І весіль не бувало в них, а ігрища межи селами. І сходилися вони на ігрища, на пляси і на всякі бісівські пісні, і тут умикали жінок собі,— з якою ото хто умовився. Мали ж вони по дві і по три жони».

Дисертант невмотивовано переносить в історичні реалії середньовічного суспільства інституції, термінологію та уявлення, притаманні сучасності. Результатом такої «модернізації» є конструювання викривленої картини, якоїсь фантастичної реальності нібито Давньої Русі, де є «училища для підлітків» (с. 9, 20-22, 127, 163), «державна освіта» (с. 171) і «приватні вчителі» (с.178), «школи, які здійснювали навчання грамоті, і з яких виходили професіонали, які працювали у різних сферах політичного, культурного життя країни» (с. 163), «школи грамоти», що з’явилися в умовах нестачі освітніх закладів, і які навчали дітей за певну платню, а громада укладала з ними угоду» (с. 178), «самоосвіта підлітків» (с. 167), «самовиховання, під час перекладу, переписуванні та розповсюдженні книг при монастирях» (с. 178) і т.д. Давньоруські вчителі нібито мали концепції освіти і переглядали їх в залежності від політичної ситуації, визначали методи, форми і цілі освіти, тощо. Все це дуже гарно б виглядало у белетристичній літературі жанру фентезі, чи альтернативної історії, але не в дисертації на здобуття наукового ступеню кандидата наук.

Текст також просто переповнений безглуздими наукоподібними реченнями. Для зразку: «В культурологічному аспекті, Київська держава була колисковою (sic!) української народності, яка стала прямим нащадком її культури» (с. 88); «У відповідності до теоретичних положень дослідження, історія виховання східнослов’янських народів бере свій початок з глибини віків» (с. 88); «Як свідчить проведений нами аналіз, літописання, як джерело педагогічних ідей християнського виховання у зазначений період, сприяло всебічному формуванню християнської педагогічної свідомості» (с. 147); «Вивчення історико-педагогічних джерел доводить, що з кінця 30-х років ХІІІ ст. спостерігається тенденція до збереження педагогічних ідей християнського виховання підлітків» (с. 167), тощо. Дисертація місцями позбавлена будь-якої логіки викладу матеріалу, від опису подій доби Давньої Русі автор раптово може перескочити до викладу якихось думок когось із релігійних діячів ХІХ ст., чи почати розповідати про сучасну педагогіку

Дисертант демонструє настільки рідкісну некомпетентність як історик і настільки низький загальнонауковий рівень, що навіть за дуже гарячого бажання нікому не вдасться віднайти у тексті хоча б якісь позитивні моменти.

У Розділі 3. «Перспективи творчого використання педагогічно цінних ідей християнського виховання підлітків у сучасній сім’ї та школі» мав би очікуватися виклад методів того самого «позитивного досвіду християнського виховання підлітків Київської Русі» та результати його експериментального впровадження. Натомість розділ не має ані найменшого стосунку до давньоруських реалій чи попередніх розділів. Висновки за його результатами, винесені як «наукова новизна», просто сміхотворні: «На підставі визначення педагогічних ідей християнського виховання підлітків Київської Русі на різних етапах досліджуваного періоду (кінець Х – середина ХІІІ століття) установлено, що творчого використання заслуговують такі педагогічно цінні ідеї: використання духовної літератури; організація благодійної діяльності (допомога хворим, сиротам); відвідування Богослужінь; паломницькі подорожі до Святих місць; особистий приклад вихователя; уміння вихователя бачити у вихованцеві образ і подобу Божу; турбота вихователя про душу дитини; прагнення вихователя не нашкодити душі дитини; виховання з любов’ю; співробітництво педагогічного колективу школи і сім’ї; залучення батьків до благодійної діяльності разом із дітьми».

Дисертант відверто розписується у власній безпорадності виконати мету і завдання дисертації й знайти хоч щось «добре забуте» з давньоруської «педагогічної спадщини», чого б і так не знав пересічний християнин.

Показово також, чого ми не знайдемо у дисертації, а саме: розгляду джерел про різку нетолерантність давньоруської православної церкви до всіх іншовірців та представників інших християнських конфесій і течій, яскраво відображену у циклі антилатинської полеміки, у численних збірниках церковних заборон; про нетолерантність до будь-яких світських розваг (танців, пісень, ігор); заборону плюралізму; вчення про «кари Божі», ордалії тощо. Дисертант ні словом не згадує про систему оцінки, а також про те, що основним методом впливу середньовічної педагогіки був метод фізичної розправи з дитиною за неуспішність чи відсутність старанності у навчанні.

Ця однобокість висвітлення, намагання представити відсталу середньовічну світоглядну систему лише у «білому світлі», демонструє необ’єктивність і заангажованість дисертанта, несумісну з принципами наукового дослідження.

Що більш серйозно, у тексті і у висновках дисертації де факто пропонується встановити християнський світогляд в усіх школах як елемент педагогічного виховання, пропонується навчати учнів християнському світогляду (лише православного зразку), залучати учнів до участі у релігійних богослужіннях та релігійних практиках (покаяння, сповідь, молитва, обов’язкові відвідування церкви, паломництво до святих місць, читання богослужебної літератури – весь арсенал середньовічного релігійного виховання), які на думку І. В. Дерев’янко цілком допустимі як педагогічні методи в сучасній школі України, де за Конституцією, школа відділена від церкви.

Заклики до використання методів християнського виховання в педагогічній діяльності вчителя містять ознаки порушення законодавства (ст. 35 Конституції України, ст. 3 та 6 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»). Зокрема в ст. 3 Закону йдеться: «Ніхто не може встановлювати обов’язкових переконань і світогляду. Не допускається будь-яке примушування при визначенні громадянином свого ставлення до релігії, до сповідання або відмови від сповідання релігії, до участі або неучасті в богослужіннях, релігійних обрядах і церемоніях, навчання релігії».

 ІIІ. Проблеми наукової доброчесності.

У процесі обговорення дисертації І. В. Дерев’янко в групах Facebook: historians.in.ua та Ukrainian Scientists Worldwide активістами було виявлено, що текст дисертації містить плагіат.

Так, на ст. 74–76 є текст, який майже дослівно співпадає із текстом, вміщеним у статті: Жуковський В.М. Духовно-моральні знання вчителя – основа національного відродження України за умов сучасних цивілізаційних змін // Професійна педагогічна освіта: становлення і розвиток педагогічного знання: монографія / за ред. проф. О.А. Дубасенюк. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. С. 262–279.

Це значне (на дві з половиною сторінки, або 11 абзаців тексту, при цьому перший абзац, включає нумерований список) текстове запозичення не було оформлено належним чином, тобто не було взято в лапки, хоч посилання на цього автора є, але аж через дві сторінки, що порушує правила оформлення текстових запозичень в наукових роботах. Зауважимо, що цей текст належить В.М. Жуковському не повністю, наприклад окремі шматки також є на сайті http://dolgomudova.blogspot.com/2012/05/11-20.html, де як зазначається на сайті, він був оприлюднений 13 травня 2012 р. Таким чином, можна зробити висновок, що на с. 74–76 дисертації І. В. Дерев’янко міститься некоректне запозичення фрагменту тексту статті В.М. Жуковського, який в свою чергу, містить плагіат із текстів, доступних в інтернеті. Порівняльна таблиця текстових запозичень додається (Додаток 2).

Кількість некоректних запозичень може виявитися значно більшою, оскільки частина тексту дисертації має ознаки «творчого переписування» російських текстів, де автор часом забувала виправляти посилання на «вітчизняних дослідників» з Російської Федерації (с. 54, 55 та інші).

Список використаних матеріалів включає частину сфальсифікованих «рукописних документів». Так на с. 239 в пунктах 330–333 вказано якийсь незрозумілий документ «Києво-Печерськая Лавра», який нібито міститься у ІР НБУВ, у фонді 128, у справах №№ 2, 3, 73, 261–262. Але Фонд 128 Інституту рукопису Національної бібліотеки імені В.І. Вернадського – це персональний фонд українського бібліотекаря і письменника Івана Никаноровича Сабо (1857–1923). Справа № 2 цього фонду – то його лист до товариства «Просвіта» у місті Куп’янську з проханням повернути йому збірник революційних поезій. А справа № 3 – це «Українські вірші 1861–1907 рр. Рукою Сабо І. Н.». Окрім того, у Фонді 128 ІР НБУВ всього міститься лише 18 справ, тобто справа 73 та справи 261–262 – не існують. Таким чином, пункти 330–333 в списку літератури були сфабриковані.

Це не єдиний випадок фальсифікації, перевірка виявила, що із 26 пунктів цитованих в дисертації архівних справ із ІР НБУВ у 14 випадках насправді під вказаними номерами фондів і справ були інші документи, або ж справ з таким номером не існує взагалі. Ще п’ять пунктів були оформлені з помилками в описі або з неповною інформацією про назву справи. Всі ці помилки дають змогу припускати, що дисертант не працювала із рукописними матеріалами сама, а скопіювала ці посилання із інших робіт, при цьому наробивши помилок у описі, або вигадавши номери архівних справ. Все це є фальсифікацією бібліографічної бази, що, в свою чергу, є грубим порушенням академічної доброчесності, яке в роботі наукового характеру неприпустиме.

Таблиця відповідності цитування в дисертації І. В. Дерев’янко архівних матеріалів ІР НБУВ додається як окремий документ (Додаток 1).

 IV. Оформлення.

Оприлюднений текст дисертації не відповідає вимогам до оформлення наукової роботи. У тексті дуже багато граматичних помилок, чомусь окремі слова пишуться з великої літери, при цьому в одних випадках – з великої літери, в інших – з малої (див. с. 93 – «Літопис», і с. 94 – «літопис», с. 128 – “Святе Письмо” і там само – “Святе письмо”), трапляються посилання лише на номер роботи, але без вказівки сторінок (див., наприклад, с. 94 – серія посилань без вказівки сторінок [1; 21; 42; 84], с. 95, посилання [168], с. 97, посилання [176]). В роботі не дотримано одного порядку оформлення посилань, там є чотири нумеровані списки використаної літератури (с. 106–122, с. 184–196, с. 209–211, с. 215–241), що заплутує систему посилань, номери літератури в прикінцевому списку і в списках після кожного розділу – різні.

Також в окремих випадках подаються неповні дані періодичного видання (див. № 195 загального прикінцевого списку, де не вказано, наукові записки якого саме вузу цитуються), не дотримано єдиної системи опису літератури, в одних місцях стаття в періодичному виданні чи збірнику оформляється за одним стандартом, в інших за іншим (див. зокрема № 189, та № 218 (один стандарт) та № 195 і № 197 (інший стандарт) для періодичних видань, та № 86 та 220 для розділів в збірниках колективних робіт чи збірниках різних матеріалів), неправильно оформлено посилання на рукописні матеріали (див. №№ 325–350 основного прикінцевого списку), тощо.

Висновки

У підсумку ми маємо констатувати факт, що спеціалізована вчена рада Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди провела захист дисертації, яка не є науковим дослідженням із історії педагогіки, а натомість є надзвичайно слабкою компіляцією з включенням численних помилок і бездоказових фантазій, з некоректними текстовими запозиченнями та фальсифікацію джерельної бази. Дисертація не містить наукової новизни, не відповідає формальним вимогам до оформлення дисертаційних робіт та містить ознаки порушення Конституції та законів України.

Факт успішного захисту дисертації змушує зробити висновок, що вказана спеціалізована вчена рада, науковий керівник дисертанта та офіційні опоненти безвідповідально поставилися до своїх професійних обов’язків, що ставить питання про їх фахову придатність. Діяльність спецради має бути ретельно перевірена та піддана відповідній оцінці.
Захист подібних дисертацій знищує репутацію цього вузу як наукової установи та загрожує репутації МОН та всієї української науки, якщо дисертант раптом отримає незаслужений науковий ступінь.

Пропонуємо врахувати фахову рецензію істориків, провести повну перевірку тексту дисертації Дерев’янко Інни Володимирівни «Педагогічні ідеї християнського виховання підлітків Київської Русі (кінець Х – середина ХІІІ століття)» на присутність плагіату, та відхилити рішення спеціалізованої вченої ради Д 64.053.04 Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди щодо присудження Дерев’янко Інні Володимирівні наукового ступеню кандидата педагогічних наук.

Додаток 1. Таблиця (не)відповідності цитування архівних документів

Додаток 2. Порівняльна таблиця текстових запозичень



Олексій Петрович Толочко, д.і.н., член-кореспондент НАН України, головний науковий співробітник Відділу історії України середніх віків Інституту історії України НАН України

Тимур Анатолійович Бобровський, к.і.н.

Олексій Вікторович Комар, к.і.н., ст.н.с., ст.н.с. Відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАН України

Віталій Костянтинович Козюба, к.і.н., н.с. Відділу археології Києва Інституту археології НАН України

Наталя Віталіївна Хамайко, пр.н.с. Відділу історико-археологічних досліджень Музею історії Десятинної церкви

Наталія Олексіївна Зіневич, к.і.н., с.н.с., с.н.с. відділу пам'яток української культури Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

Катерина Євгенівна Чуєва, заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків

Олена Олексіївна Романова, к.і.н., ст.н.с., ст.н.с. Відділу Близького та Середнього Сходу Інституту сходознавства ім. А.Ю.Кримського НАН України

Сергій Іванович Гірік, к.і.н., ст.н.с. Державної наукової установи «Енциклопедичне видавництво», ст. викладач кафедри історії НаУКМА

Євген Валентинович Синиця, к.і.н., доцент кафедри археології та музеєзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Тетяна Миколаївна Євсеєва, к.і.н., ст.н.с. Інституту історії України НАН України

Ігор Олександрович Сердюк, к.і.н., доцент, докторант кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, редактор historians.in.ua

Наталія Олександрівна Лаас, к.і.н., PhD Candidate at Brandeis University (US)

Валерій Васильович Ластовський, д.і.н., професор кафедри міжнародних відносин Київського національного університету культури і мистецтв

Юрій Володимирович Волошин, д.і.н., професор кафедри історії України Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка

Тетяна Дмитрівна Гошко, к.і.н., доцент кафедри КлаВіС Українського католицького університету, докторант Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Андрій Миколайович Домановський, к.і.н., доцент кафедри історії стародавнього світу та середніх віків, доцент кафедри українознавства Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна

Євгеній Юрійович Джумига, к.і.н., головний спеціаліст юридичного відділу управління реєстрації прав та правового забезпечення виконавчого комітету Чорноморської міської ради Одеської області, вчитель історії ЗОШ №4 м.Чорноморськ Одеської області

Леонід Володимирович Тимошенко, к.і.н., професор, декан історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка

Дар’я Володимирівна Черкаська, к.і.н., PhD researcher at Centre of Archaeology, Staffordshire University

Максим Васильович Яременко, д.і.н., доцент кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія"

Вадим Юрійович Арістов, к.і.н., н.с. Інституту історії України НАН України

Ігор Андрійович Цеунов, провідний архівіст Наукового архіву Інституту археології НАН України

Ігор Ярославович Скочиляс, д.і.н., проректор з наукової роботи Українського католицького університету

Наталя Миколаївна Яковенко, д.і.н., професор кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія"

Оксана Олексіївна Романова, к.і.н., н.с. Інституту історії України НАН України

Михайло Володимирович Гаухман, к.і.н.

Анна Сергіївна Яненко, к.і.н., провідний науковий співробітник Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника

Дмитро Васильович Кравчук, к.і.н.

Мар’яна Львівна Долинська, д.і.н., професор кафедри класичних, візантійських і середньовічних студій Українського католицького університету 

Володимир Склокін, к.і.н., доцент кафедри нової і новітньої історії Українського католицького університету

Наталя Петрівна Старченко, д.і.н., с.н.с Інституту археографії та джерелознавства ім.М. С. Грушевського

В’ячеслав Дмитрович Греков, к.і.н., науковий співробітник Центру краєзнавства ім. ак. П.Т. Тронька ХНУ імені В.Н. Каразіна

Ірина Євгеніївна Склокіна, к.і.н., Центр міської історії (Львів)

Шановні колеги, запрошуємо вас приєднатися до нашого листа.

Контакти: olenaromanova@yahoo.com (Олена Романова).