Рецензована книга – нове вагоме дослідження політичної історії, посталої в ході революційних подій середини XVII ст. Української держави. Її автор – талановитий російський вчений, один з найкращих у Центрально-Східній Європі фахівців з проблематики національно-визвольних змагань української політичної еліти середини XVII – початку XVIII ст., спрямованих на виборення суверенітету (у сприятливіших геополітичних умовах) або збереження обширної автономії (у гірших), соціально-політичних процесів у Гетьманщині й зовнішньої політики її уряду. Присвятивши науково-дослідну творчість вивченню фундаментальних аспектів ранньомодерної історії України, Тетяна Таїрова-Яковлєва проявила себе надзвичайно сумлінним, відповідальним, об’єктивним дослідником, для котрого досягнення правдивості висловлюваних суджень й зроблених висновків є альфою й омегою методологічних засад проведення наукового пошуку. Безперечно у цьому відношенні її постать слугує яскравим зразком громадянської мужності й професійної честі вченого, непідвладного впливам імперських ідеологем, породжених офіційною доктриною «русского мира», що істерично захлиснули сучасну російську історіографію, котра вдалася до масштабного фальшування історії України з часів раннього середньовіччя до сьогодення.

Обрана тематика дослідження не породжена примхливістю випадку, як це нерідко трапляється у творчому процесі. Вона обумовлена довготривалими роздумами автора над комплексом питань, пов’язаних зі суперечливим і відверто конфліктним характером українсько-російських відносин після укладеного 1654 р. договору щодо прийняття царської протекції, що майже через 5 років призвели до його розриву (Гадяцький договір з Річчю Посполитою у вересні 1658 р.). Тобто, виявилася плодом досягнення глибокого осмислення (у десятках написаних праць, включаючи монографії) масштабів даної події та її ролі в історичних долях козацької України, Московії, Речі Посполитої й Кримського ханства. Іншими словами, актуальність тематики «відкрилася»/усвідомилася лише на основі накопиченого у процесі роботи багатющого багажу знань. За власним визнанням Т. Таїрової-Яковлєвої, «После десятилетий изучения различных периодов истории Украинского гетманства мы считаем необходимым вернуться к истокам, к самому началу инкорпорации Украины в состав Московского государства» (с. 6).

Визначившись з предметом дослідження, чітко сформулювала основні аргументи його актуальності, мету й коло завдань, які намагатиметься розв’язати для її досягнення. Зокрема, наголосила щодо необхідності «Посмотреть, какие договоренности были достигнуты, как они трактовались сторонами и какие конкретные шаги по их воплощению в жизнь предпринимались в течении первых четырех лет после Переяславской рады. Такое исследование, на наш взгляд, позволит лучше понять причины конфликтов, ссор и споров, вылившихся в прямое военное противостояние и отсоединение Украины уже в 1658 г.» (с. 6-7). Слушно звернувши увагу на факт існування істотних відмінностей у ментальності, соціальній сутності і політичному устрої українського і російського суспільств, констатувала наступне: «… мы хотим определить глубину этих различий и их многосторонность, посмотреть на цели сторон, на то, как они осуществлялись или, наоборот, терпели крах. Мы намеренно не затрагиваем аспекты внешней политики Украинского гетманства, касательно которой в последние годы было написано ряд серьезных исследований. Нас интересует социально-экономическое состояние, в котором Украинское гетманство подошло к инкорпорации, а также вопросы административного и налогового управления после 1654 г. В этом смысле проблема введения воеводского правления в Украине представляется нам ключевой. Наконец, мы полагаем важным обратиться к русско-украинским противоречиям, возникшим из-за различного представления о подчинении белорусских земель, отвоеванных у Речи Посполитой в ходе русско-польской войны» (с. 7).

Ми умисне подали обширний огляд роздумів автора з приводу бачення ним завдань наукового пошуку. Адже сам їх аналіз дозволяє глибше збагнути не лише творчий задум, але й інструментарій його здійснення, виявити настільки точно обрана структура розкриває зміст сформульованої теми роботи. І з цього приводу вважаємо за доцільне висловити кілька міркувань. По-перше, запропоновані хронологічні межі дослідження та назви розділів не спроможні сповна розкрити запропоновану назву «Инкорпорация…». Адже вони спрямовані на з’ясування лише її початкового періоду, до речі про що повідомила власне сама Т. Таїрова-Яковлєва: «…считаем необходимым вернуться к истокам, к самому началу инкорпорации Украины в состав Московского государства» (с. 6). А відтак, логічно напрошується уточнення до неї. Наприклад, хоча б таке: «Попытка инкорпорации и ее провал: Россия и Украина…». Зрозуміло, що можливі й інші варіанти. Без врахуванню цього нюансу у читачів, недостатньо глибоко ознайомлених з проблематикою, може з першого погляду скластися хибне уявлення, що направду у 1654-1658 рр. відбулася інкорпорація України.

По-друге, вважаємо творчою погрішністю відмову від з’ясування комплексу питань українсько-російських суперечностей, що з’явилися у сфері зовнішньої політики. Наведений доказ на користь такого кроку (бо, мовляв, «в последние годы было написано ряд серьезных исследований» (с. 7)) не є переконливим, оскільки й інші, порушені у книзі проблеми, більш-менш непогано висвітлені істориками (інше питання, що не ставали предметами спеціальних розробок). Їх «заміна» аналізом протиріч між Гетьманщиною та Московією, що виникли внаслідок прагнень обох сторін взяти під свій контроль частину білоруських земель, у науковому відношенні не «повноцінна», бо, як на наш погляд, має тільки опосередковане відношення до інкорпораційних зусиль Москви. У даному випадку точилася боротьба обох держав за реалізацію своїх зовнішньополітичних інтересів, у якій виступали безпосередніми конкурентами. А ось показ політики російського уряду, спрямованої на позбавлення України самостійності у відносинах з іншими країнами (за винятком Речі Посполитої й Порти), передбаченої укладеним договором, безсумнівно посприяв би глибшому з’ясуванню порушеної проблеми. У зв’язку з чим у рецензії обмежимося тільки загальним оглядом змісту даного розділу.

Ще одна, якщо можна так висловитися, заувага загального характеру. Хотілося б побачити у змістовій структурі монографії вдумливий аналіз історіографічного доробку істориків у дослідженні обраної теми. Вельми жалкую, що автор потрапила до «полону» поширеної серед сучасних українських і російських науковців незугарної практики ігнорування у своїх працях історіографічних сюжетів. Його наявність дозволила б досягнути наступного. По-перше, змалювати (в найголовнішому) панораму стану її висвітлення, чітко визначити ті питання, що знайшли повніше з’ясування, виокремити слабко досліджені чи не досліджені зовсім, окреслити дискусійні аспекти тощо. Це допомогло б читачам краще зорієнтуватися у складнощах розуміння нюансів актуальності творчого задуму автора та напрямів його реалізації і, саме основне, скласти точніше уявлення не тільки про рівень новизни одержаного результату, але і також їхньої наукової цінності. По-друге, конкретизувати формулювання поставлених завдань, акцентувавши увагу на найменш розроблених і дискусійних питаннях, які у першу чергу вимагають, якщо не розв’язання, то хоча б обговорення. По-третє, допомогло б читачу глибше збагнути сутність відмінностей, зрозуміло, насамперед не в деталях (хоча й вони інколи важливі), а в судженнях, оцінках, інтерпретаціях, узагальненнях тощо позицій Т. Таїрової-Яковлевої, у порівнянні з поглядами інших фахівців. Можливо б тоді відпала потреба на сторінках книги вдаватися до вкраплень історіографічного характеру з метою уточнення окремих міркувань чи зауваг дискусійного спрямування, зокрема, наприклад, стосовно думок Віктора Горобця (див.: с. 186, 194-195, 247-248, 258, 273, 306).

І, нарешті, по-четверте, одна з особливостей історичної науки полягає в тому, що її поступ органічно пов’язаний з необхідністю засвоєння усього масиву уже існуючого об’єму знань, без чого він неможливий. Іншими словами, кожне покоління науковців спроможне творити винятково у системі координат, розробленій попередниками, себто, образно кажучи, стоячи на "їхніх плечах". Спроби «злізти» з них, почавши з «нуля», як це, наприклад, трапилося у радянську добу, завершуються для історичної науки глибокою кризою у кращому випадку, деградацією (катастрофою) – в гіршому. Не випадково у ній і з’явилася така галузь як історіографія, що дозволяє осмислювати плюси і мінуси наукової спадщини, стан розробки тих чи інших проблем, виконуючи своєрідне призначення дороговказу. Так і в написанні праць, особливо монографій, як на моє розуміння, належна увага повинна приділятися авторами історіографічним сюжетам, які, окрім фахового призначення, мають й етичне. Негоже замовчувати доробок учених – попередників і сучасників, навіть якщо він мізерний. Слід віддавати їм належне аби запобігати можливій появі у читача спотвореного уявлення про роль і місце того чи іншого доробку автора у висвітленні досліджуваної тематики. Відзначу, що дана заувага носить методологічний характер і торкається не стільки рецензованої книги, скільки подібного підходу, що набирає поширення серед сучасних науковців.

Тепер перейдемо до безпосереднього аналізу змісту дослідження. Відразу ж відзначу, що дослідниця вперше в історіографії спромоглася виокремити у самостійну проблему з’ясування комплексу причин, які неминуче відразу ж після укладеного договору обумовили, за її визначенням, «взаємне непорозуміння» між Україною й Московією. Сповна розділяємо її думку, що «…понимание основополагающих явлений, на фоне которых осуществлялась инкорпорация Украины в структуру Московского государства, на наш взгляд, является залогом объективной оценки событий и возможностью вскрыть внутренние механизмы и логику, которые ими двигали» (с. 10). Тому цілком обґрунтованим стало прагнення вияснити насамперед «хто і за що боровся в Україні». І слушно торкнулася насамперед вияснення причин козацьких повстань упродовж кінця XVI – першої половини XVII ст. До них віднесла порушення Польською Короною релігійної толерантності та погіршення соціального становища селянства (с. 11-12).

З’ясовуючи, хто боровся, стисло, але містко, розкрила чинники, що перетворювали козацтво у провідну політичну силу (політичну еліту) спротиву політиці польських владних структур на терені України. Не можна не погодитися із висловленими судженнями щодо його прагнень брати активну участь у політичному житті Речі Посполитої, урівняння у соціальному статусі з шляхтою, домогтися права «управлять своей территорией и жить по своим законам», формування в нього особливого менталітету «свободного и уважающего себя человека» тощо. І саме "Стремление участвовать в управлении своей страной – это то, что отличало украинское реестровое казачество от донского" (с. 14). Проте «Полное осознание политической элитой Украины того, что она может и должна осуществлять свои вольности в смысле права управлять собственной страной, пришло в годы восстания Б. Хмельницкого…» (с. 16).

Водночас декілька важливих, з погляду методологічних підвалин концептуального бачення Т. Таїровою-Яковлєвою досліджуваної проблеми, сформульованих тверджень потребують або уточнень, або носять дискусійний характер. Так, з тексту не зовсім ясно кого вона маркує політичною елітою. Адже в одному випадку нею називається «реєстрове козацтво» (с. 12), а в іншому – козацька старшина (с. 17). По-друге, кидається у вічі ідеалізація ролі реєстрового козацтва та явна недооцінка нереєстрового городового і запорозького козацтва. Помилковим є твердження, що начебто реєстрові козаки врятували «Речь Посполитую и короля под Хотином» (с. 13). Адже з’ясовано, що чисельність козаків під Хотином складала бл. 45-47 тис. осіб, а реєстрових де-юре налічувалося, відповідно до Вільшанської комісії, щонайбільше 1 тис. осіб (Роставицька комісія 1619 р. не спромоглася ухвалити 3-х тисячний реєстр)¹. Отже, якщо вести мову про «порятунок» Речі Посполитої, – то це справа рук не «реєстрових козаків», а всього козацтва, що взяло участь у Хотинській битві.

По-третє, вельми категоричними виглядають наступні твердження: «верхівка Б. Хмельницького» направду становила собою «тесный сплав среднепоместной православной шляхты и казацкой старшины» і «шляхетско-казацкий союз был очень тесным и значимым». І при цьому робиться посилання на відому працю В”ячеслава Липинського (с. 13). Однак, наведені останнім цифри про кількість шляхти у лавах козацтва (вписаного, відповідно умов Зборівського договору 1649 р., до 40-тисячного реєстру) – бл. 1500 осіб зі 750 родин потребують серйозної корекції у бік зменшення. Адже обрана ним методика їх ідентифікації зі шляхтою переважно на основі співпадання прізвищ є, м’яко кажучи, далеко не доскональною. Вона «дозволяє» нам «побачити» серед козацтва представників як князівських родин (Капуст, Корецьких, Глінських й інших), так і таких знаних польських, литовських, українських родин як Ходкевичі, Калиновські, Лещинські, Сапєги, Чарнецькі, Тишкевичі й багатьох інших, що є очевидною неправдою. Невідомо також на якій підставі дослідник відносив «до одного і того ж роду» 12 Богунів чи 20 Гуляницьких². Одним словом, сприймати виконані ним підрахунки за встановлену істину є, як на наш погляд, хибним кроком.

Аналіз опрацьованого нами комплексу джерел не дозволяє погодитися з висловленим твердженням історика про існування «сплаву» старшини й «середньопомісної» шляхти та існуванням «шляхетсько-козацького союзу». Якби реально «сплав» і «союз» мали місце, то їх результатом безсумнівно стало б витворення незалежної Української держави. На превеликий жаль виник «сплав» і «союз» української православної шляхти з польською і католицькою шляхтою у боротьбі проти повсталого українського народу. І тільки незначна частина переважно дрібної, а не середньопомісної шляхти, «покозачившись», приєдналася до неї. Проте далеко не всі з неї перейняли козацькі цінності й сповідувані Військом Запорозьким моделі політичного й соціально-економічного устрою розбудови держави, залишаючись вірними традиційним підвалинам польської політичної культури. І невипадково найвпливовіші постаті з-поміж неї – Іван Виговський, Іван Груша, Григорій Гуляницький, Григорій Лісницький, Павло Тетеря й інші з часом повернулися до лона «своєї Вітчизни» – Корони Польської, бо козацька Україна нею не стала. Воднораз відзначимо, що справді, як відзначає автор рецензованої монографії, генеральні старшини і полковники шляхетського походження відігравали важливу роль у її політичному житті, а в 1655-1657 рр., як на наш погляд, мали вирішальний вплив на політику Богдана Хмельницького. Сповна поділяємо висловлене міркування, що старшина – «Это была новая политическая элита, которая, не найдя компромисса с польской шляхтой, не желавшей допускать ее к политической жизни, теперь с оружием в руках, ценой сложных внешнеполитических комбинаций и противостояния мощной машине Речи Посполитой завоевала право управлять своей страной» (с. 17).

 Павло Тетеря (1620-1670)

З’ясувавши «хто і за що боровся в Україні», автор цілком слушно поставила завдання вияснити бачення політичною елітою своєї «Вітчизни», за незалежність якої боролася. При цьому звернула увагу читачів на труднощі його з’ясування, пов’язані як з фрагментарністю джерельного матеріалу, обумовленого відсутністю гетьманського архіву, так і специфікою таких джерел як статейні списки і відписки та тексти українських богословів, пройнятих «духом українського бароко» з властивими йому великою кількістю метафор й алегорій та канонами «барокової форми» (с. 17-18). Такий підхід дозволив аргументовано спростувати домінуючі у російській історіографії погляди на деяких представників українського духовенства як палких прихильників приєднання України до Росії й початок формування ними у 60-х рр. XVII ст. нової концепції «единой с Московским государством, идентичности» (с. 18-20).

Як вияснила дослідниця, «В годы Руины в среде старшины и авторов исторического нарратива формируется новое понятие «отчизны» применительно к Украинскому гетманству» (с. 20). На її думку, у 60-х рр. термін «Мала Росія» «начинает означать исключительно Левобережную Украину, входящую в состав Московского государства». Внаслідок чого з’являється «необходимость термина, который подчеркивал бы единство двух территорий, несмотря на разделяющую их границу. Таким термином для элиты становится Украина. Свое окончательное осмысление этот термин получил в 1728 г. в пьесе неизвестного автора «Милость Божия», в которой главным действующим лицом выступает Украина» (с. 20-21). І робиться наступний висновок: «…формирование понятия новой отчизны – Украинского гетманства – только начиналось у старшины, а у духовенства еще не началось» (с. 21).

Вивчені нами джерела й фундаментальне дослідження Тараса Чухліба комплексу питань пов’язаних із поняттями «Україна», «Український», «Українська держава», «Отчизна» та «народ» в «офіційному дискурсі Війська Запорозького»³ дають підстави внести наступні уточнення до цих міркувань Т. Таїрової-Яковлєвої. По-перше, поняття «Вітчизна» серед еліти почало формуватися ще з початку 50-х рр. XVII ст. й набрало інтенсивного розвитку з 1668 р. Як відзначав Т. Чухліб, «Від другої половини 60-х рр. XVII ст. у мовний тезаурус усіх гетьманів Війська Запорозького (як правобережних, так і лівобережних) та їхнього найближчого оточення міцно входять такі словосполучення, як «мила Отчизна матка Україна», «своя Отчизна», «Україна Отчизна наша», «бідна Україна» тощо⁴. По-друге, термін «Мала Росія» і в 60-х – 70-х рр. вживався для означення не тільки Лівобережної України, але, як і раніше, стосовно всієї Гетьманщини, включаючи Правобережну Україну. По-третє, термін «Україна», як назва витвореної держави, почав широко використовуватися у старшинському середовищі з початку 60-х рр., а з їх кінця й до середини 70-х рр. уже отримав «окончательное осмысление». У невеликому за обсягом історико-політичному трактаті «Пересторога України» (1669 р.) терміни «Україна» зустрічаємо понад 30 разів, «українці» – понад 10 разів, а «Мала Росія» – тільки 1 раз⁵.

Вельми перспективною для подальшого вивчення є наступна сформульована проблема: «Кого и почему присоединяло Московское государство?». Відкинувши міф про «братські народи», дослідниця спростувала також концепт православної єдності України і Московії. Акцентувала увагу й на істотних відмінностях між ними й у соціальній сфері, зокрема в становищі селянства. Не обійшла мовчанкою існування у московському уряді й оточенні царя різних поглядів на доцільність приєднання України. І вирішальну роль у прийнятті монархом відповідної ухвали, на її переконання, відіграв патріарх Нікон, а не Посольський приказ. Саме «Религиозный ореол и спешка в принятии столь важного решения объясняют тот факт, что на первом этапе условия и механизмы фактического присоединения даже не обсуждались» (с. 21-27).

Не можна не погодитися з міркуванням дослідниці, що «у царского окружения не было точного представления, ни что именно присоединяется, ни в каких границах» (с. 27). Відзначивши слушно, що зміна царського титулу на «Всея Великия и Малыя Росии» відбулася з ініціативи української сторони, вона наголосила на існуванні відмінностей у поглядах еліт Гетьманщини й Росії на кордони «Малої Русі». Якщо перша з них допускала можливість розширення її теренів (обмежувалися Брацлавським, Київським і Чернігівським воєводствами) за рахунок приєднання до неї решти українських й частини білоруських земель (програма-максимум), то друга – визнавала її кордони тільки в складі Київського і Чернігівського «великих князівств». Таким чином, дослідниця погодилася з думкою Сергія Плохія, що, висуваючи на чільне місце династичну ідею зв’язку царів зі «святим Володимиром», Москва отримувала «…юридическое обоснование претензий на царскую вотчину»» (с. 27-29).

Торкнувшись проблеми відношення до «підданства», передбаченого договором 1654 р., еліт Гетьманщини й Московії, дослідниця на основі аналізу концепції сучасного російського історика Вадим Трєпавлова щодо параметрів приналежності тих чи інших приєднуваних «під високу руку» царя територій до Московської держави, зробила важливе наукове спостереження. На її переконання, «…реально территория Левобережной Украины вошла в состав Российского государства лишь в конце XVIII в., после ликвидации гетманского правления и административно-судебных структур Украинского гетманства. До этого Украина подчинялась центральной власти только номинально, имела широчайшую автономию, собственные административную и судебную системы, собственное законодательство и даже таможню и таможенные сборы» (с. 31-33). Сприймаємо його з одним застереженням: далеко не завжди козацька Україна «имела широчайшую автономию», особливо після укладення Переяславського (1659 р.) і Московського (1665 р.) договорів. І цей відтінок слід враховувати.

Поза сумнівом дуже важливим стало розв’язання поставленого запитання: «Как же смотрела украинская казацкая элита на свое подданство?». Адже «С точки зрения Московского государства подданный – это подчиненный власти царя», котрий зобов’язаний виплачувати данину, якої Україна і не платила (с. 33). Автор переконливо довів російському читачу, що укладені «статті» з царем представляли собою двохсторонній договір (на чому десятки років наполягала українська історіографія!), який накладав певні зобов’язання і на московського монарха. Відштовхуючись від політичних традицій Речі Посполитої, «українська еліта», вихована на них, вважала, що невиконання чи порушення останнім «договорных статей» слугувало безумовним приводом «для освобождения от присяги – так же, как и в случае с польским королем» (с. 34-37).

Розглядаючи джерела непорозумінь між обома сторонами, що виникали після укладення договору, фахівець вперше в історіографії звернула увагу на ряд чинників, яким раніше не надавалося значення. Перелічимо їх: це – відмінності у мовах й небезпека невірних перекладів; різне тлумачення вживаних термінів, часто породжене відмінностями традицій, а також нерозуміння російською владою «реалий Украинского гетманства образца 1654 г.», яке «не может не поражать» (с. 37-41). В силу наведених нею аргументів важко не погодитися зі зробленим висновком до 1-го розділу, що «в 1654 г., после присоединения Украины к Московскому государству, стороны очень мало знали друг о друге, во многих случаях просто не понимали, о чем идет речь (подчас в прямом смысле этого слова) и к тому же не слишком серьезно относились к данному объединению (виділено нами – В.С.)» (с. 42). Правда, викликає подив використання терміну «объединение», адже давно з’ясовано в історіографії, що Гетьманщина тільки визнала протекцію царя (і то швидше всього номінальну), а самим автором на початку цього ж речення використано термін «присоединение». А між цими поняттями існує істотна відмінність. Від поняття «об’єднання» (в українській мові між іншим означає також єднання на ґрунті спільної мети, поглядів, інтересів; з’єднувати в одне ціле; споріднювати тощо (виділено нами – В.С.)) дуже легко перекидається смисловий місточок до поняття «возз’єднання» (виділено нами – В.С.). Хотілося б думати, що має місце прикра випадковість! Однак, у наступному тексті знову надибуємо словосполучення «объединение двух сторон» (с. 45).

Цілком доречно виокремлено у самостійний розділ з’ясування соціально-економічного становища Гетьманщини у середині XVII ст. Адже справді «Этот вопрос имеет ключевое значение для понимания проблем, возникших в русско-украинских отношениях в процессе фактического осуществления механизмов вхождения Гетманства в административную структуру Московского государства» (с. 44). Сповна погоджуюсь з висловленим міркуванням, що «…социальные изменения, происшедшие на территории Украины в результате победы восстания, носили, на наш взгляд, революционный характер» (с. 45). І Т. Таїрова-Яковлєва змалювала вражаючу панораму кардинальних перетворень, що відбувалися не лише у соціальній сфері, але й економічній, включаючи формування української державної скарбниці й механізму зібрання податків (с. 45-74). Внаслідок чого переконливо довела докорінну відмінність українського суспільства від суспільства Московської держави, «…базировавшегося на крепостном праве и холопстве всех подданных…» (с. 45).

Воднораз вважаємо за доцільне висловити кілька зауваг, побажань й уточнень. Насамперед викликає здивування повне ігнорування наукового доробку українських істориків доби незалежності (на 30 сторінках розділу – тільки 2 посилання на "Очерки истории Украины / под ред. П.П. Толочко. К., 2010" (с. 54, 61), виданої при сприянні фонду "Президентський центр Б.М. Єльціна" і написаної в світлі концептуальних засад "возз’єднання України з Росією"), а це десятки й десятки монографій і статей. Не вдаючись у їхній перелік, назву тільки фундаментальні, видані колективами авторів: Історія українського козацтва. У двох томах. К., 2006. Т. 1-2; Історія українського селянства. Нариси в 2-х томах. К., 2006. Т. 1; Економічна історія України. Історико-економічне дослідження в двох томах. К., 2011. Т.1. І в них ґрунтовно з’ясовано не тільки коло питань, які автор розглядає у даному розділі, але й чимало інших аспектів соціально-економічного становища козацької України на час укладення договору з Московією. Можна погоджуватися/не погоджуватися з висловленими у них міркуваннями (дискусії завжди сприяють поглибленню наших знань з предмета дослідження), але не зовсім гречно просто обходити це надбання учених мовчанкою, створюючи у такий спосіб для читачів (особливо російських, котрі, зрозуміло, не багато знають про сучасний стан української історіографії) обманливу картину його відсутності. Оскільки при цьому дослідниця час від часу посилається на власний внесок у вивченні цієї проблеми (с. 47, 53, 56, 58, 60-64), то, всупереч її переконань, у декотрих з них може скластися уявлення про неї як єдиного сучасного історика, котрий займався і займається даною проблематикою.

Тепер висловлю кілька зауваг, уточнень і побажань безпосередньо до змісту розділу:

1. Не переконливо виглядає спроба умалити масштаби покозачення міщан 1648 р.: «Значительно реже встречаются свидетельства о показачивании мещан» (с. 48). З урахуванням того, що кількість міст у порівнянні з селами була значно меншою, то, зрозуміло, що і число скарг на них, відповідно, й менше. Аналіз джерел, а також наукового доробку вчених, навпаки засвідчує масовий характер їх покозачення⁶. Наприклад, за підрахунками В. Грабовецького на західноукраїнських землях серед 26 керівників повстання, які прибрали собі козацькі військові титули (9 полковників, 1 підполковник, 11 сотників, 3 хорунжих, 1 осавул і 1 десятник), 50% складали міщани – 13 осіб, 26% селяни – 6 осіб, 15% священники – 4 особи і 9% шляхтичі – 2 особи. На теренах Волині міщани упродовж 1648-1652 рр. взяли участь у 54 виступах зі 137, що становить 39,4%⁷.

2. Вимагає уточнення поняття «насильного показачивания» (с. 50). Окремі факти насильної мобілізації до лав українського війська, які справді мали місце, ще не означали існування такого явища.

3. Як на наш погляд, помилковою є висловлена думка, що покозачені селяни «не возвращались в свои села" після укладення Замостянського перемир’я у листопаді 1648 р. А в наступні роки тільки менша їх частина повернулася «к своему обычному труду, теперь уже свободному от панов» (с. 50-51). Мовляв, Брацлавський край «был настолько опустошен, что немногие решались восстанавливать хозяйство на руинах» (с. 51). Як слушно спостеріг ще в 1991 р. Валерій Смолій, «Селянин-хлібороб часто не бажав відриватися від землі, власної домівки і займатися небезпечним козацьким ремеслом, але прагнув здобути козацькі привілеї»⁸. Покозачуючись, посполиті залишалися проживати у своїх поселеннях і лише менша їх частина вливалася до складу козацьких полків (чисельність всього війська восени 1648 р. складала бл. 140-160 тис. осіб, враховуючи тих, котрі знаходилися у складі залог у тилу воєнних дій; слова Б. Хмельницького щодо 360 тис. вояків – це свідоме перебільшення ним чисельності, зроблене з метою демонстрації своєї мілітарної потуги).

Не зрозуміло, чому ігнорується той факт, що українське (козацьке) військо не становило собою постійної армії, сформованої з «профессиональных военных», і йому не потрібно було виплачувати платні (с. 50, 69). Адже обов’язком кожного козака було особисте несення ним за власний кошт військової служби. У разі ухилення від нього – втрачав усі козацькі права і свободи, включаючи право приватної власності на землю. Показовою у цьому відношенні є ухвала старшинської ради (осінь 1663 р.) Правобережної Гетьманщини позбавити козацьких свобод усіх козаків, котрі не з’являться до війська⁹. У разі озлиднення, а відтак неможливості нести військову службу, козаки поверталися до лав посполитих. Як констатував восени 1653 р. чигиринський козак І. Богаченко, «з-за бідності у козаках бути не захотіли і почали бути у міщанах»¹⁰. Отже, принципи функціонування козацького війська аж ніяк не могли забезпечувати постійного утримання покозачених селян у мобілізаційному становищі. Зі завершенням воєнних кампаній вони, як і козаки, поверталися до домівок займатися господарством. Інше питання, що ті з них, котрі брали участь у походах, не сумнівалися у легітимності виборених ними прав перебування у козацькому статусі, а відтак й бути зарахованими до реєстру, рішуче протестували проти обмеження його чисельності після укладення Зборівського й Білоцерківського договорів. Внаслідок чого у тих чи інших полках значна частина покозачених і нереєстрових козаків («випищиків»), виступаючи супроти їхніх умов і соціальної політики гетьмана, відмовлялася розходитися по домівках.

4. Впадає у вічі цілеспрямоване навіювання читачу негативної оцінки ролі покозачених посполитих у розбудові Української держави. У трактуванні Т. Таїрової-Яковлєвої значна їх частина становила «…деклассированную массу, искавшую возможности грабежа и наживы и активно прикрывавшуюся «казацким именем»» (с. 50). На неї покладається відповідальність і за «панику под Берестечком» (с. 50), і за негативну роль у перебігу «Руїни» (с. 70). Мало цього, констатується той факт, що саме «Для масс показачившихся и ряда «вольных вожаков» Украинское гетманство как государственное образование являлось ограничением вольностей казачества и виделось как измена казацкому делу. Именно в этот период (після укладення Зборівського договору – В. С.) Данило Нечай, Степа, Кривоносенко и ряд других старшин попытались сыграть на недовольстве рядовых казаков ради смещения гетмана» (с. 71). І робиться наступний висновок: «… самым опасным (для Українського гетьманства – В.С.) был социально-психологический феномен показачивания, который не только создал огромную победоносную армию, но и породил многотысячную группу людей, выбитых из привычной жизни, привыкших силой и криком добиваться добычи и привилегий и не желавших возвращаться к мирному существованию» (с. 74).

Дозволимо собі висловити кілька міркувань у захист покозаченого поспільства. По-перше, саме воно склало більшість, передбаченого Зборовом, 40-тисячного козацького реєстру – 10 полків із 16, причому на теренах Брацлавського і Чернігівського полків – усі 100%, який у наступні роки трансформувався у ядро української армії. Саме воно слугувало джерелом постійного поповнення чисельності козацького стану й армії, що зазнавали немалих втрат під час воєнних кампаній і міжусобиць, а відтак важко переоцінити його роль у боротьбі за самостійність України.

Гетьман Богдан Хмельницький (1648-1657)

По-друге, саме покозачені селяни і міщани відігравали визначальну роль у відновлюванні, а за сприятливих умов і розвитку, господарського життя козацької України, яке час від час руйнувалося воєнними діями. І не має підстав стверджувати про її суцільне розорення на середину 50-х рр. Звичайно спустошення мали місце в окремих районах, однак, якщо там залишалося населення, воно намагалося відродити як зруйновані поселення, так і господарство. Джерела промовляють, що в цілому економічне становище в Українській державі в рази було кращим ніж в окупованих поляками регіонах Волині, Поділля, Галичини тощо. Наприклад, коли в серпні 1651 р. польська армія вторгнулася у козацьку Україні, то шляхта і жовніри були шоковані її вельми задовільним господарським становищем. За свідченням анонімного автора, неподалік Білилівки «застали інший край: копи на полі густі, достаток всякого збіжжя і худоби на полях». А в околицях м. Ружина «досягнули начебто обітованої землі, повної збіжжя і пасік». Саме місто було наповнене «старого збіжжя й іншої живності, пива й меду». Неподалік трипільських хуторів помітили «неохоплене оком збіжжя» й через годину обоз війська «наповнився всілякою живністю», а великий гетьман Миколай Потоцький не міг не надивуватися надзвичайній дешевизні у козацькому краї продуктів харчування і напоїв¹¹. Величезну господарську активність влітку 1654 р. посполитих і козаків Брацлавщини та їх заможність фіксує у свому щоденнику син антіохійського патріарха Макарія Павло Халебський, котрий проїхав усю козацьку Україну від Рашкова на Дністрі до Путивля на Сеймі¹².

По-третє, покозачення, як соціальне явище, не має жодного відношення до люмпенізації («деклассирования») частини населення. До речі, її складали не тільки покозачені, але й реєстрові і нереєстрові козаки та непокозачені селяни і міщани. Тобто всі ті особи, котрі виявлялися розореними воєнними діями, втрачали домівки і сім’ї, були вичавлені тими чи іншими обставинами зі звичного ритму життя й трудової діяльності.

По-четверте, не покозачені влаштували паніку під Берестечком, а вона виявилася спровокованою нерозважливими діями обраного гетьманом І. Богуна й групи старшин, котрі залишили табір аби розвідати шлях виведення армії з оточення.

По-п’яте, аналіз виявлених нами джерел не дає жодних підстав вбачати у покозачених неприятелів (супротивників) Української держави (Гетьманщини). Вони не розглядали її функціонування зрадою «казацкому делу». Навпаки, завжди ставали у її захист від наступів ворога. Наприклад, саме їх самовідданість врятувала Українську державу від загибелі у кінці липня – вересні 1651 р., коли польська і литовська армії вторгнулися у її межі. Хибною є спроба трактувати опозицію частини старшин у кінці 1649-1650 рр. (Данило Нечай, Прокіп Шумейко, Кривоносенко, Михайло Гладкий, Степан Пободайло й інші) політиці гетьмана, спрямованої на реалізацію Зборівського договору, боротьбою за владу, в якій начебто прагнули скористатися невдоволеними козаками для позбавлення Б. Хмельницького булави тощо.

Безперечно центральним розділом монографії є третій «Вопрос о воеводах: административная власть и налоги», що складається з двох частин (с. 76-180). Обрання цієї проблеми є повністю доречним, бо саме її дослідження дозволяє «установить, о чем собственно стороны договорились в 1654 г., как они это интерпретировали, какие дальнейшие шаги предпринимали для имплементации соглашений и в какой момент одна сторона или обе отступили от первоначальных договоренностей» (с. 78). І необхідно підкреслити, що Т. Таїрова-Яковлєва блискуче розв’язала поставлені завдання. Цілком обґрунтованим є висловлене нею припущення, що «украинская элита, присоединяясь к Московскому государству, придерживалась модели отношений с Речью Посполитой» (с. 80). Розкрито наявність суперечностей у позиціях Б. Хмельницького і старшин щодо виплати платні російським урядом реєстровим козакам, збору податків до царської скарбниці та запрошення воєвод. Ґрунтовний аналіз джерел дозволив вияснити сутність українсько-російських непорозумінь, що виникли з приводу прибуття до України воєвод. Якщо українська сторона розглядала їхню присутність лише під кутом зору отримання від них воєнної допомоги, то російська – як ознаку підданства України (с. 82-86).

Скрупульозне вивчення «Березневих статей» 1654 р. дозволило вияснити, що українське посольство погоджувалося на запровадження воєвод до Києва й Чернігова, проте в остаточному варіанті ухвалили про приїзд воєвод тільки до Києва, котрі не мали права втручатися у місцеві суди. Не заперечувало воно й проти сплати податків до царської скарбниці, проте домагалося виплати платні Війську Запорозькому (с. 87-92). Перша ж спроба Москви вчинити перепис «доходов и всяких угодий» (червень 1654 р.) зазнала невдачі, бо, як вияснила дослідниця, населення й духовенство України не приховували неприязні до київських воєвод, а також виникли побоювання, що гетьман може змінити свою позицію відносно Москви (с. 92-94). Зроблений нею аналіз місії Пєтра Протасьєва, котрий мав виплатити царську винагороду реєстровикам, дозволив вияснити, що вона була в десятки разів меншою передбаченої платні за службу й спробою «под благовидным предлогом получить действующие списки казаков», бо російські урядовці не мали точних даних (с. 95-97). Принагідно, висловлюється думка, з якою можна погодитися, що полковники рішуче відмовилися від цієї «премії» аби «не поднимать вопрос о «реестре» и не злить «показаченных» в разгар военной кампании» (с. 99-100).

 Артамон Матвєєв, московський боярин, дипломат (1625-1682)

Аргументовано доведено, що другу спробу імплантації «Березневих статей» було зроблено в кінці 1654 р. «руками» посольства Артамона Матвєєва, котре мало домогтися від гетьмана наступу на поляків і домовитися про систему управління козацькою Україною. Однак, той рішуче відхилив пропозиції щодо створення 10 солдатських полків, запровадження воєводського правління й збору податків (с. 101-104). Ґрунтовно розкрито процес визрівання конфліктних ситуацій між обома державами упродовж 1655-1657 рр. Особливо гострою вона склалася в червні 1657 р., коли російське посольство Фьодора Бутурліна і В. Міхайлова прагнуло нав’язати (не цураючись й обману) хворому Б. Хмельницькому волю царя про запровадження воєвод до Чернігова, Переяслава й Ніжина та збір податків до скарбниці. Проте гетьман рішуче відхилив ці домагання (с. 110-112).

З метою допомогти читачу глибше збагнути причини настирливості Москви у домаганнях запровадити у більших українських містах воєводське управління автор цілком слушно вияснила їхні повноваження, які як виявилося, безпосередньо вторгалися «в обычаи Украинского гетманства» (113-115). Вперше в історіографії зроблено успішну спробу висвітлити секретну сторону місії Івана Желябужского до Антона Ждановича, який з українським корпусом допомагав Дьєрдю ІІ Ракоці. Встановлено, що він отримав, окрім офіційної інструкції, ще і «тайный наказ», зміст якого невідомий. І йому «впервые удалось использовать в целях укрепления царской власти в Украинском гетманстве наметившийся раскол между старшиной, «государственниками» и «покозачившимися…» (с. 116-119). Аналіз перемовин посольства П. Тетері влітку 1657 р. у Москві дав підстави Т. Таїровой-Яковлєвой зробити важливий висновок: «В Москве очень хотели использовать смену власти в Украинском гетманстве (помер Б. Хмельницький – В. С.) для имплементации Мартовских договоренностей и прежде всего для введения воеводского правления. Но, видимо, были силы, которые опасались резких действий и предпочитали сделать паузу, чтобы лучше разобраться в новой обстановке» (с. 126). Отже, здійснене нею дослідження українсько-російських відносин упродовж 1654 – серпня 1657 рр. переконливо засвідчує той факт, що Б. Хмельницький не давав Москві жодного шансу розпочати інкорпорацію козацької України.

Ситуація почала змінюватися у гіршу для останньої сторону після його смерті. Вивчення місії Васілія Кікіна та Артамона Матвєєва до Чигирина розкриває плани російського уряду домагатися своїх цілей не лише дипломатичними засобами, але і шляхом розпалювання невдоволення рядових козаків, аби під їхнім тиском спонукати старшину до поступливості (с. 128-132). Проведений аналіз таємних «пунктів» царя, що викликали «бунт» миргородського полковника Григорія Лісницького, дозволив вияснити наступне: вони становили собою «странную смесь правды и вымысла» й були «плодом удачной фальсификации» (с. 136-144). Встановлено, що основною метою місії Дмітрія Рогозіна до Чигирина «было разведать обстановку». Вона засвідчила також, що «видимо, прекращение бунта в Запорожье не входило в московские планы» (с. 145-148). Всебічно охарактеризовано посольство Богдана Хітрово до Івана Виговського. Обґрунтованою є заувага дослідниці, що чутки про його мету (начебто цар має намір позбавити його і полковників влади) налякали гетьмана. Тому, з’явившись до путивльського воєводи Нікіти Зюзіна у кінці січня 1658 р., «…клялся в своей верности» московському монарху, обіцяв при зустрічі з ним і патріархом Ніконом порадити їм, як «удержать Войско Запорожское по их государской воле» і виконати все, що ті забажають «…в таких ключевых моментах, как внешние сношения и подчинение Киевского митрополита (!)…» (с. 150-151). Не викликає найменшого сумніву вірогідність наступного судження автора: «… переговоры Выгосвкого с Зюзиным и Хитрово представляются ключевыми для понимания русско-украинских отношений и политики Выговского…» (с. 152).

 Гетьман Іван Виговський (1657-1659)

Переконливо показано, що Москва намагалася домогтися обрання нового гетьмана «на условиях его согласия на определенные статьи», серед яких чи не найважливішою були згода на запровадження воєвод не тільки до Чернігова, Ніжина і Переяслава, але і до «иных, где пристойно». На основі віднайдення в архіві оригіналу «договору» Івана Виговського з Богданом Хітровим, укладеного ним на таємній зустрічі у Києві напередодні проведення Переяславської ради 1658 р, російський україніст вперше в історіографії спромоглася довести визначальну роль цієї зустрічі у зроблених гетьманом поступках, що стали «платой за власть». До них належав і дозвіл на впровадження воєвод (с. 153-156). Відправлений гетьманом до російської столиці ніжинський протопоп Максим Філімонович повіз згоду гетьмана на прибуття воєвод до 6 міст (окрім Києва). Так хотів «купить поддержку Москвы против внутренних бунтов ценой различных уступок» (с. 161). Цю ж мету переслідувало нове посольство до Москви Григорія Лісницького та Івана Богуна, яке мало клопотатися про надіслання царем «комисаров знатных людей» для складення 60-тисячного козацького реєстру, здійснення перепису міщан, млинів й оренд, аби з’ясувати розмір виплати «доходов» до царської скарбниці тощо (с.163-165).

У відповідь на ці «прохання» І.Виговського цар вирішив направити до Гетьманщини київського воєводу Васілія Шєрємєтьєва. Вивчення врученого йому наказу дозволило автору висловити слушне припущення, що «весной 1658 г. уже планировалось не просто присутствие воєвод в Украине, а создание определенной системы воеводского управления, в котором В.Б.Шереметьеву, как киевскому воеводе, была отведена особая роль» (с. 167-168). Як переконливо показано в книзі, цей намір був зірваний розгромом І. Виговським повстанців Мартина Пушкаря та Якова Барабаша й рішучим спротивом правобережних полковників, від позиції котрих залежав гетьман, який тепер змушений був відмовитися від своїх обіцянок Москві (с. 171-174). Правда, останній, на переконання дослідниці, не наважувався піти на розрив з Московією й «колебался до последнего», очікуючи на царський указ, який так і не надійшов (с. 177-178). І робиться цілком обгрунтований висновок: «Первая попытка присоединить Украину потерпела фиаско. Следующая состоялась годом позже, но в совершенно иных условиях» (с. 180).

Серйозна увага у монографії приділена показу українсько-російського суперництва за Білорусь. Як нами уже відзначалося, з’ясування цієї проблеми не має безпосереднього відношення до процесу інкорпорації України. Тому обмежимося лише констатацією вагомого наукового доробку Т. Таїрової-Яковлєвої у висвітленні комплексу питань, пов’язаного з його дослідженням. Вона спромоглася реконструювати цілісну панораму появи витоків цієї боротьби, її ходу, особливостей і наслідків, доповнивши й уточнивши ряд важливих аспектів знань про неї існуючих в історіографії (с. 182-309).

Насамкінець відзначимо, що рецензована робота написана гарною, легкою для сприймання, мовою, її зміст відзначається жвавим, пройнятим динамізмом, розгортанням сюжетних ліній, що часто переплітаються, а відтак породжують цікавість у читача. Одним словом, витворена пером талановитого майстра своєї справи, як вдумливого дослідника-аналітика, так і блискучого белетриста-оповідача.

Валерій Степанков, доктор історичних наук, професор,Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка

Примітки:
1. Дивись: Сас П. М. Витоки українського націотворення. Київ. 2010. С. 377, 391-403; Його ж. Хотинська війна 1621 року. Київ, 2011. С. 117-131.
2. Кривошея В. В. Генеалогія українського козацтва. Нариси історії козацьких полків. Київ, 2004. Вид. 2-е, допов. С. 116-117; Собчук В. Шляхта волинського походження в реєстрі Війська Запорозького 1649 року // Липинський В. Студії. Київ – Філадельфія, 1994. Т. 1. С. 206-209; Степанков Віталій. Політична еліта в роки Національної революції XVII ст.: соціальні джерела формування, структура та циркуляція // Україна в Центрально-Східній Європі. Київ, 2016. Вип. 16. С. 161-162; Lipiński W. Szlachta wpisana do rejestrow Wojska Zaporożskiego w r. 1649 // Липинський В. Твори. Архів. Студії. Філяделфія, Пенсильванія, 1980. Т. 2. С. 547-572.
3. Дивись: Чухліб Т. Поняття «Україна» та «Українний» в офіційному дискурсі Війська Запорозького (1649-1659 рр.) // Україна в Центрально-Східній Європі. Київ, 2015. Вип. 15. С. 13-41; Його ж. Поняття «Україна», «Українний» та «Українська держава» в офіційному дискурсі Війська Запорозького (1659-1665 рр.) // Україна в Центрально-Східній Європі. Київ, 2016. Вип. 16. С. 13-43; Його ж. Поняття «Україна», «Український», «отчизна», «народ» в офіційному дискурсі Війська Запорозького (1666-1672 рр.) // Україна в Центрально-Східній Європі. Київ, 2017. Вип. 17. С. 41-79.
4. Його ж. Поняття «Україна», «Український», «отчизна» … С. 79.
5. Мицик Ю. А. Перший український історико-політичний трактат // Укр. іст. жур. 1991. № 5. С. 133-137.
6. Дивись: Архив Юго-Западной России. Киев, 1914. Т. 4. Ч. 3. – СІ, 946, XLXIII с.; Жерела до історії України-Руси. Львів, 1898. Т. IV – XXXVI, 411 c.; Жерела до історії України-Руси. Львів, 1901. Т. V. – LII, 354 c.; Національно-визвольна війна в Україні 1648-1657. Збірник за документами актових книг. Київ, 2008. – 1011 с.; Грабовецький В. В. Західноукраїнські землі в період народно-визвольної війни 1648-1654 рр. Київ, 1972. 192 с.; Михайлина П. В. Визвольна боротьба трудового населення міст України (1569-1654 рр.). Київ, 1973. – 259 с.; Томашівський С. Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р. // Записки Наук. Тов. ім. Шевченка. Львів, 1898. Т. 23-24. – С. 1-138; Ярошинський О. Б. Волинь у роки Української революції середини XVII ст. Київ, 2005. – 460 с.
7. Грабовецький В. В. Назв. пр. С. 115-116; Ярошинський О. Б. Назв. пр. С. 320-321.
8. Смолій В. А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контексті // Укр. іст. жур. 1991. № 5. С. 68.
9. Бібліотека Інституту Оссолінських. ВР. Спр. 237/ІІ. Арк. 211: Бібліотека Національна (Варшава). ВМФ. № 4214.
10. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. Москва, 1953. Т. 3. С. 229.
11. Дивись: Архів головний актів давніх (Варшава). Ф. 553. Від ІІ. Книга № 18. Арк. 158; Бібліотека музею Чорторийських (Краків). ВР. Спр. 145. Арк. 268; Памятники, изданные Киевской Комиссией для разбора древних актов. Киев, 1898. Т. 2. С. 593-594; Grabowski A. Starozytności Historyczne Polski. Kraków, 1890. Т. 1. S. 276-281.
12. Халебський П. Україна земля козаків. Подорожній щоденник / Упорядкував Микола Рябий. Київ, 2008. С. 64-67, 74-81, 90-95, 176-178, 188.