2018 02 12 sokyrko2Взятися до написання цього опусу мене спонукала дуже цікава і грунтовна стаття Дениса Шаталова, присвячена уявленням українських інтелектуалів першої половини ХІХ ст. про побут і зовнішній вигляд козаків — гетьманських, запорозьких і слобідських1. Питання верифікації знань/уявлень про козацьку минувшину в добу Романтизму назріло давно й потребує критичного розв’язання. З одного боку, матимемо бодай начеркову матрицю історичної свідомості тих, хто зараховував себе до українофілів, чи то просто цікавився історією й культурою Малоросії, був її стихійним симпатиком. З іншого боку, дослідники й залюблена в козацьку добу читацька спільнота, значною мірою і досі перебувають під впливом (сказав би, навіть, в тенетах) того образу козацького побуту, який емоційно і яскраво накреслили  покоління вчених і митців, що вже були безнадійно відірвані від побуту Старої України. Те, що цей компільований образ (принаймні зовнішній) ліг в основу національного міфу, в котрому козацтво, яко виразник народного духу, посідало чільне місце, є так само очевидним, як і те, що він увібрав у себе не так багато рис, відповідних історичним реаліям. Історики Гетьманщини та Запорозької Січі вже неодноразово натякали, або ж прямо писали про змішування, підміну, відверті огріхи в описах зовнішності степових лицарів, котрі перекочували в класичну літературу, живопис і сценічне мистецтво ХІХ ст.2, а згодом були розтиражовані в популярній культурі, підручниках і масовій свідомості ХХ ст. Через це, образ козака а’ля “шапка-бирка, зверху дірка” etc. і по сьогодні лишається домінуючим.

Попри мої подальші полемічні зауваги, маю одразу сказати, що дослідження Дениса Шаталова справило на мене якнайкраще враження — починаючи від постановки проблеми, закінчуючи скрупульозністю відстеження всіх можливих філіацій  етнографічних описів-художніх текстів-зображень у яких відтворено зовнішність, одяг, зброю та спорядження козаків. Не викликає в мене заперечень і засадниче motto Автора щодо того, що на бачення зовнішності козака справили описи кінця XVIII ст., а також “сучасні авторам зразки уніформи козацьких формувань Російської імперії”. Але не лише самі вони. Не забуваймо, що “козацький стиль” залишався популярним у вбранні хатньої прислуги (камердинерів, лакеїв, покоївок) та слуг (козачків, осавульчиків) у заможних родинах українських дідичів і наприкінці XVIII і протягом майже всього ХІХ ст.3* Ця своєрідна візитка була не лише виявом матеріального благополуччя хазяїна, але й модним у добру Романтизму етнографізмом. Це було відгомоном ще старосвітських традицій, коли домашня челядь в старшинських домах вбиралася в “барву” - такий собі різновид служебницького одягу, що в загальних рисах взорувався на чоловічий одяг  XVII -  XVIII ст., з часом перетворившися на ліврею4. Відмітною ознаки барви, котра купувалася і шилася коштом хазяїна, була одноманітність її кольору й крою. Змінивши з початком імперської доби жупани й кунтуші на сюртуки й жилети, нащадки старшини, втім, затримали “старовизну” в одязі слуг. На тлі європеїзованого побуту дворянства, тубільний одяг почту виглядав яскраво, екзотично, пестячи самолюбство господарів. В окремих випадках, збереження старосвітського вбрання, очевидно, могло бути показною даниною традиції. Відомий український правник і мовознавець Ілля Тимковський (1773-1853), описуючи свої дитячі спогади від перебування в Переяславі першої половини 80-х рр. XVIII ст., зазначав: “В храмовые выезды архиерея по городским церквам на служение, отбирали в семинарии четырех богословов старейших, одевали в старинный ученый наряд: широкие темно-синие либерии, обшитые цветным снурком, с широкими разрезными рукавами и пуговицами до низу, с черными четвероугольными шапками, и давали им верховых убранных лошадей. Два парадировали впереди, и два по сторонам кареты”5.

Не можна скидати з шальок терезів і вживання традиційного козацького костюму в побуті самих старшин, особливо старшими людьми, що доживали віку в перших десятиліттях ХІХ ст. Згадуваний нами Тимковський так описує свого дядька, колишнього сотника гельмязівського Йосипа Тоцького: “Сотник в штофном кафтане с красным богатым поясом, и досужая сотничка, с поговорками: мати моя, сестро, дитя мое! радушно принимали гостей”6. Якщо для людей поважного віку старосвітський одяг був не просто спогадом про минуле, але ще й комфортним з ергономічної точки зору, то для молодших він, очевидно, ще довго лишався актуальним через свою дешевизну й доступність. Замовляти повсякденне вбрання європейських типів і фасонів — а саме таким був новочасний костюм — означало звертатися до кравців, котрі вміли його шити. Здебільшого це були міські майстри й навіть у провінції їхні послуги коштували недешево. Сила-силенна сільських і містечкових майстрів, що обшивали дрібну старшину, козаків і посполитих, очевидно не втратила своїх замовників принаймні у першій половині ХІХ ст. (пізніше вони не витримають конкуренції із дешевшим фабричним одягом). І, цілком імовірно, що ці вироби мало чим відрізнялися від тих, які носили їхні предки кілька десятиліть до того. Зрештою, старі речі з міркувань економії довго доношували й перешивали. Парадоксально, що деколи в таку переробку йшов новомодний одяг, а не старий. Так, писар канцелярії Чорноморського війська Іван Мигрин, описуючи свій вступ до Коша наприкінці 80-х рр.  XVIII ст., відзначав анекдотичність свого вигляду: “Таким образом мне остригли волосы, отрезали длинную мою косу (тогда носили еще косы) и оставили только одну косичку на переди, называемую “чуприна”, — и я стал черноморцем, и зачислен казаком в Васютинский курень. Платье мое собственное было: кафтан — по нынешнему фрак, и плащ. Из плаща велели мне сшить казачий кафтан; но пока шили его, я гулял во фраке — с чуприной. Казаки, смотря на меня в таком костюме, говорили:
— “Се шведин!”
— “Ни, — говорили другие, — се прусин!” ”7.

З цієї точки зору, було б дуже доречним проаналізувати іконографію мешканців Малоросії раннього ХІХ ст. На жаль, пізніші етнографічні й мистецькі фіксації, котрі є в нашому розпроядженні, як-от альбоми де ля Фліза, на такий аналіз не надаються: художній та науковий канон прагнув увічнювати не звичайне й профанне, а яскраве й своєрідне. Тож з’ясувати, яким був стан речей із збереженням елементів старосвітського одягу в цей час буде доволі непросто.

Взагалі, входження в побут Малоросії нових явищ, звичаїв та речей було відчутним для сучасників, але лишило по собі досить неоднорідну й вкрай лапідарну фіксацію в джерелах. Для останніх поколінь “автономістів”, таких як Андріан Чепа, Тимофій Калинський, Василь Капніст і наближеного до них, але цілком аполітичного кола українських інтелектуалів, “золота осінь” Гетьманщини була не просто джерелом розпуки й сентиментів. Освічені нащадки старшинських родів, свідомі того, що в небуття йдуть не лише політичні інститути козацької автономії, але й цілий культурний континент, заходилися ретельно фіксувати всі його матеріалізовані ознаки, в т.ч. й побут. Тут я не зовсім поділяю гіперкритичну недовіру Дениса Шаталова до текстів кінця XVIII ст. в яких він бачить модифіковані або ж недостовірні описи козацького костюму та озброєння. Ким би не був автор живописних типів, вміщених у «Летописном повествовании о Малой России»  Олександра Рігельмана, принаймні частина з них — зображення Сотника й Виборного Козака — мають прямі аналогії в актовій документації 60-70-х рр.  XVIII ст., співпадаючи з описами “мундирного плаття”, впровадженого за часів Розумовського. Так само достовірними деталями наповнені рядки “Енеїди”, де згадано воєнні приготування козацьких полків. Котляревський, фактично, був молодшим сучасником останніх років існування лівобережних реєстрових полків, котрі, здається, навіть після у їх переформування на регулярні в 1783 р., ще деякий час доношували стару форму. Ще більшу достовірність мають описи козацького вбрання з «Изъявление настоящего образа правления Малыя России» авторства Олександра Безбородька (1747-1799), що був безпосереднім свідком реформ останніх років Гетьманщини. Зрештою, варто також звернути увагу на ще один джерело з описами козацького вбрання та спорядження, яке текстологічно не сполучене з проаналізованими Автором свідченнями: "О Малороссии: О древних обычаях малороссийских, о службе воинской и гражданской, о чинах и должностях чиновников" Василя Ломиковського (1808)8. Зауважимо, що в цьому тексті, попри його компілятивність, вміщено опис форми, амуніції та озброєння не лише виборних козаків, але й інших формувань гетьманського регіменту: компанійців, жолдаків і артилеристів. Однак, рукописна традиція мало сприяла утриманню пам’яті про культуру й побут, котрі мало-помалу таки відходили в минуле. Показово, що через 30 років після писань Ломиковського, інший літописець побуту Гетьманщини — Микола Білозерський (1833-1896) — фактично з нуля розпочинає збирати власний словник старовини, ретельно фіксуючи терміни з побутової, соціальної, економічної та військової лексики, котрі вже потребували наукової розшифровки й тлумачення для освіченої публіки9.

Особливо скептично Автор поставився до інформації про козацьку моду в “Історії Русів”. Справді, вже давно історіографічною аксіомою став критичний погляд на цей твір, як на пам’ятку історичної публіцистики, аніж історичне джерело. Не сперечаючись із цим, лишень зазначу: в усьому, окрім років, сучасних анонімному авторові твору. В тому, що стосується останніх десятиліть Гетьманщини, описаних “Історією”, критицизм дослідника має змінитися на гіперчутливу акустику, адже йдеться про оповідь і реакцію очевидця. А в ній, попри переважання громадянської риторики й сюжетів політичної історії, трапляються й побутові спостереження. До таких вповні достовірних картин повсякдення я б відніс діалог козака-гетьманця із колишнім козаком, а нині пікінером (будемо вважати, що він відбувся між земляками — мешканцями Полтавського полку, територію якого в 1776 р. було відведено під поселення пікінерних полків). “Новоявленная пикинерия пользовалась нарочитыми льготами… внушалось им о их преимуществах, и что они от малороссиян суть лучше и предпочтительнее. Для сего отличия нашиты им на обыкновенных их шапках белые банты из холста и тесьмы. Они снимали сии шапки с голов только внутри церкви, но и то уже перед алтарем. Встречаясь с малороссиянином, обыкновенно грозил ему пикинер: «Вороты з дорогы, гетманец; бо я за тебе лутчый!» А когда вопрошано его, по чему лучший? То отвечал: «Я и сам того не знаю; але рохмыстры нашы так говорят и лыбонь за тым, що маем корону на шапках”10. Отже, тут “новизна” у одязі виглядає тим зовнішнім подразником, котрий сигналізував про подальші зміни, був помітним і, ймовірно, пробуджував далеко несхвальну реакцію тубільців.

Нове вбрання, до якого мусили призвичаїтися, в першу чергу, солдати й офіцери — вчорашні козаки й старшини, а також новоспечені чиновники часто викликало кпини й іронію. “Тогда и отец мой, отправясь в Киев, возвратился избранный заседателем уездного суда в Золотоношу. - Згадує Ілля Тимковський, —  Он явился в другой перемене. Поехал в черкеске с подбритым чубом, шапкою и саблею, приехал в сюртуке и камзоле, с запущенной косою, мундиром, шляпой и шпагой. «То таки бывало выидет», говорили меж собой люди, «a-бо на коня сядет, уже пан, как пан; а теперь абы-что, немец не немец, так себе подщипанный». И я помню эту крепкую вольную героическую фигуру в черкеске, с турецкой саблей по персидскому поясу, на злом коне, каких он до страсти любил”11.

Ще одну ремарку маю зробити стосовно опису “Історію Русів” вбрання сердюків гетьмана Петра Дорошенка. “... мундир [сердюків — О.С.]… состоящий из куртки или камзола с рукавами красной мальвы бумажной, набитый часто баволною и выстеганный частыми полосами, и из шаровар суконных голубых, а вместо плащей из одного турецкого дуломана белого сукна, называвшагось габою, с воротником по пояс”12. Свого часу цей фрагмент ліг в основу моєї текстової і художньої  реконструкцій сердюцької барви. Моя аргументація полягала в тому, що набір предметів гардеробу цілком відповідав реаліям другої половини XVII ст., а жонглювання такими побутовими дрібницями давно минулих років не відігравало в наративній стратегії анонімного автора “Історії” жодної ролі13. Доводи були схвально зустрінуті колегами-істориками й історичними реконструкторами, описи й зображення пішли у вільне цитування та художні реконструкції інших авторів. Денис Шаталов, критично сприймає мою лінію аргументації, покликаючись виключно на те, що сам твір носить публіцистичний характер, а я, й слідом за мною художник Сергій Шаменков14 “піддався чарівливому впливу” й “магії унікальних свідчень” “Історії Русів”. “Отже, замість верифікації унікальних свідчень — продовжує Автор - неоднозначного за походженням джерела, у сучасній українській історіографії ми, натомість, бачимо повну «легалізацію» їх, здійснену за допомоги не надто переконливих логічних конструкцій”. При цьому якихось доказових контраргументів моїм судженням Автор так і не навів.

2018 02 12 sokyrko4


Насправді, в реконструкції зовнішнього вигляду сердюків “сонця Руїни” я ані тоді, ані зараз не збирався ставити крапки над “і”. На початку 2000-х років, коли писався текст книжки “Лицарі другого сорту”, в історіографії були практично відсутні спеціальні дослідження з історії одягу, озброєння та символіки гетьманської армії. Ми взагалі дуже мало знали про матеріальний конвой козацької епохи й більшість студій тоді грунтувалася переважно на опублікованих джерелах. Тоді у відомих мені документах, сучасних авторові “Історії Русів”, я не бачив жодних аналогів описаного однострою, який би міг бути основою для його творчої ампліфікації. Тепер такі аналоги знайдені. Кілька років по виходу друком “Лицарів” я почав розробляти історію гетьманського і старшинського надвірного війська і виявив, що в часи Розумовського в його почті був сформований особливий Запорозький курінь, вояки якого мали особливо пишні мундири, пошиті в гербових кольорах ясновельможного — червоному, білому й синьому.

“Запорожская команда, которая имеет быть при свите Его Сиятельства в поезде в Москву” почала формуватися наприкінці 1751 — на початку 1752 р.15 Для неї було відібрано 13 старшин і товаришів з компанійських полків, котрим пошили нові однострої, відмінні від тих, які мала гетьманська надвірна хоругва: червоний (“пунцовый”) гризетовий каптан поверх якого вдягався білий сукняний кунтуш, підшитий крашениною та бавовною. Кунтуш прикрашався петлицями зі срібного та блакитного шнурів та обшивався срібним позументом. Однострій доповнювався штанами червоного сукна, червоним кумачовим поясом та сап’яновими чоботами, червоними в рядових і жовтими в старшин16. Цілком очевидно, що перед поверненням до імперторського двору, гетьману хотілося мати при собі екзотично вбраний супровід, що своїм зовнішнім виглядом не був схожим на ліврейних слуг решти вельмож і водночас підкреслював би ексклюзивний статус самого Розумовського, як носія гетьманського титулу.

Хоча комплект вбрання гетьманського конвою не збігається з одягом сердюків в “Історії” буквально, співпадіння кольорової гамми, або ж простьобаного бавовоною кунтуша вже ставить під сумнів автентичність опису. Іншими словами, автор міг скласти його не з оригінального джерела або речей XVII ст. (тим більше, що в текстах XVII ст. ми не маємо жодних описів кольору й фасону барви, а лише загальні згадки про неї), а “за мотивами” барви надвірних козаків останнього гетьмана, або когось зі значних старшин. Цей прийом мав надати оповіді “Історії” алюзій із гетьманськими гвардійцями давнини й сьогодення, але, зрозуміло, повністю девальвував автентичність самої інформації.

У статті Дениса Шаталова рефреном звучить слово, котре, як і весь хід думок Автора, особливо припало мені до душі — верифікація. Саме вона має стати тим підставовим методом роботи з історичними уявленнями й похідними від них витворами українофілів ХІХ ст., нарешті очистивши уявлення сучасного читача від намулу романтичних фантазмів, що й досі заважають неупереджено сприймати історичні реалії XVII – XVIII ст. Адже йдеться про деміфологізацію не лише побуту козацтва, котрий і досі сприймається в етнографічних шатах Костомарова-Яворницького, але й вагоміші речі, такі як соціальні зв’язки, релігійність, економічні моделі, етика й ще багато інших сфер життя про які сучасна наука має ще досить поверхові уявлення, часто підмінені тими таки романтичними “портретами з уяви”.

 

 

1. Денис Шаталов. Уявлення про козацьку зовнішність кінця XVIII – середини ХІХ ст.: тексти, графіка та повсякденні уявлення. Частина 1. Гетьманщина; Частина 2. Cлобідські козаки. Запорожці; Частина 3. Художнє бачення [Електронний ресурс: http://www.historians.in.ua/index.php/en/doslidzhennya/2246-denis-shatalov-yavlennya-pro-kozatsku-zovnishnist-kintsya-xviii-seredini-khikh-st-teksti-grafika-ta-povsyakdenni-uyavlennya-chastina-1-getmanshchina]
2. В якості одного з прикладів, див. про побутування «народного» та «козацького» костюму в середовищі київських українофілів: Олійник М. Традиційний одяг українців у культурно-мистецьких практиках міського повсякдення в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. (за матеріалами м. Києва) //Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. пр. – 2015. – Вип. 46. – С. 22–30.
3. Цікаво, що по-козацькому були вбрані не лише служки малоросійських дідичів, але й польських шляхтичів на Правобережжі.
4. Сокирко О. “Одягати і наглядати” (одяг і соціальний статус найманців Лівобережного Гетьманату кінця XVII – початку XVIII ст.) //Соціум. Альманах соціальної історії. - К., 2002. - Вип.1. - С. 179-180.  
5. Тимковский И.  Мое определение в службу. Сказание в трех частях 1850 года //Москвитянин. - 1852. - №17. - С.19-20.
6.Там само. - С.24.
7. Мигрин И. Похождения или история жизни Ивана Мигрина, черноморского казака. 1770-1850. //Русская старина. - 1878. - №9. - С.5.
8. Словарь малороссийской старины //Киевская старина.– 1894.– № 7.– С.17–32; № 8.– С. 33–36.
9. Матеріали цієї картотеки див.: Національна бібліотека України ім.В.Вернадського. Інситут рукопису. - Ф.204. - №57.
10. История Русов или Малой России. - М., 1846. - С.253.
11. Тимковский И.  Мое определение в службу. Сказание в трех частях 1850 года //Москвитянин. - 1852. - №17. - С.13.
12. История Русов. - С.179.
13. Сокирко О. Лицарі другого сорту. Охотницьке військо Лівобережної Гетьманщини 1669-1726 рр. - К., 2006. - С.203-205, 212-213.
14. Шаменков С. Піхота українських гетьманів XVII – поч. XVIII ст. – К., 2010 – С. 78-79.
15. Сокирко О. “Січовики” останнього гетьмана: Запорозький курінь Кирила Розумовського 1751-1764 рр. //Гілея. Науковий вісник: Збірник наукових праць. - К., 2011. - Вип.52. - С.192-195.
16.  Центральний державний історичний архів України в м.Києві. – Ф.51. – Оп.3. – Спр.11389. – Арк.12–12 зв.