100 років тому сталися дві історичні події, які мали великий вплив на історію української революції та особливо її осмислення в суспільній свідомості та історіографії. Перша - це бій між військами Української Центральної Ради під командуванням  сотника Аверкія Гончаренка та совітськими військами підполковника Михайла Муравйова біля станції Крути на Чернігівщині. Цей бій тривав два дні 29-30 січня (за старим стилем це 16 - 17 січня) 1918 р. і закінчився поразкою та відступом військ УЦР. Саме цю подію відзначають зараз в Україні на державному рівні, й до сотої річниці навіть знімають повнометражний художній фільм «Крути».
     Друга подія – це повстання робітників та солдат київського гарнізону проти тієї ж Української Центральної Ради, яке почалося 28 (15-го за старим стилем) січня 1918 р на київському заводі «Арсенал», і яке було придушене урядовими військами за тиждень кривавих боїв. Друга подія була найбільш популярною в радянській літературі, їй присвячено чимало спогадів та творів мистецтва, найбільш відомий з яких  - кінострічка Олександра  Довженка «Арсенал» (1927р.).

2018 02 07 arsenal6new

 

Обидві події стали об’єктами міфологізації та обросли великою кількістю легенд, що іноді мають багато спільного. Навіть число жертв міфологізованих героїв доволі часто в літературі називають одне й те саме ніби магічне число 300. В радянській літературі часто можна зустріти твердження, що петлюрівці, взявши штурмом «Арсенал», розстріляли 300 полонених робітників – учасників повстання. «Увечері 20.І., вдершися на територію «Арсеналу», петлюрівці розстріляли 300 червоногвардійців», пише енциклопедичний довідник, виданий у 1987 р. Інститутом історії партії при ЦК КПУ1. Хоча спогади безпосередніх учасників цих подій і самих полонених, як ми побачимо далі, це заперечують. В сучасній українській літературі часто можна зустріти думку про те, що російським військам під Крутами протистояли 300 необстріляних студентів та гімназистів, які всі полягли в бою із більшовиками. Хронологічний довідник, підготовлений фахівцями Інституту історії України у 1995 р. пише: «1918, 16 січня. Крути. Нерівний бій між переважаючими більшовицькими радянськими частинами і студентським українським куренем, внаслідок якого було взято у полон і розстріляно близько 300 українських бійців-студентів та гімназистів»2. При чому серед авторів першого і другого довідників можна зустріти прізвища тих же самих істориків. У Ореста Субтельного ці 300 студентів перетворюються на 300 гімназистів: «В оточення потрапив загін з 300 гімназистів, які всі загинули»3. І це при тому, що спростуванню версії про 300 студентів, яку найбільше пропагував С. Збаразький у своїй книзі «Крути. До 40-річчя великого Чину 29 січня 1918 р.» (Мюнхен-Нью-Йорк, 1958), було навіть присвячено спеціальне дослідження Віктора Зарицького, що вийшло у 1972 р. в Чикаго. Він зокрема встановив, що сили Аверкія Гончаренка налічували понад 600 бійців, з яких власне помічний студенський курінь становив лише одну сотню (і загинула з них лише одна чота – 27 осіб)4.

 

На цьому паралелі не закінчуються. Реальне число встановлених імен та прізвищ загиблих захисників УНР під Крутами становить близько 20 осіб5, а список загиблих повстанців на «Арсеналі» в січні 1918 р. налічує 21 прізвище6. Перед розстрілом бійці Помічного студенського куреня під Крутами співають гімн України7. Полонені робітники в «Арсеналі», очікуючи розстрілу, теж співають – відому революційну пісню «Вы жертвою пали в борьбе роковой…»8.

 

2018 02 08 arsenal1new


     До 100-річчя штурму «Арсеналу» вже вкотре київська організація ВО «Свобода» організувала історичну реконструкцію «придушення сепаратитського заколоту», а на сайті  «Цензор» історик Ярослав Тинченко стверджує, що головною силою цього повстання були «кримінальні елементи»9. Жодних доказів цієї тези автор не наводить, але думаю, що в документах царського департаменту поліції не важко буде знайти дані про робітників «Арсеналу», що були засуджені за царських часів до різних строків тюремного ув’язнення або заслання, бо завод був дійсно багатий на революційні традиції.


     Думка про кримінальних злочинців була озвучена ще колишнім генеральним секретарем земельних справ, пізніше головою Ради Міністрів УНР Борисом Мартосом, хоч Тинченко і не посилається на нього: «В кінці січня 1918 р. вибухнуло повстання. Большевики вночі напали на тюрму, випустили злочинців і, збільшивши так свої ряди, захопили телеграф і деякі установи. Одночасно вони оголосили невтралітет і в боях участі не брали»10. На чому засновано цю інформацію, опубліковану вперше у 1954 р. залишається невідомо, бо автор не пише, ні про те, що він сам бачив цей напад на тюрму, ні про те, що він сам брав участь у бойових діях.


     Насправді всі документи 1918 р.  і спогади учасників боїв, написані в перші роки після революції, називають центром повстання завод «Арсенал». Заснований ще в другій половині XVIII ст. як казенне підприємство із ремонту та виробництва гармат, «Арсенал» в роки першої світової війни був одним з найбільших постачальників артилерії для російської армії. На 1 травня 1917 р. в «Арсеналі» працювало 2946 робітників, на 1 вересня 1917 р. – 3259 робітників та службовців11. Їхній національний склад був поліетнічним: тут були українці, росіяни, євреї, поляки тощо. У 1900 р. при заводі було відкрито приходське училище для дітей робітників, із 1904 р. - двокласне. Його завідувачка А.П. Снєжкова згадувала: «Нас звинувачували в тому, що ми даємо учням  надто широкі знання, погрожували звільненням за те, що учні в стінах училища не говіють й говорять рідною українською мовою»12. А в робітничому театрі про «Арсеналі» ставили п’єси українських драматургів Івана Карпенка-Карого «Безталанна» та Марка Кропивницького «Глитай або ж павук» (заборонена поліцією у 1907 р.)13.

 

2018 02 07 arsenal5new


     У роки першої світової війни царський уряд спрямував на завод групу мобілізованих в армію робітників-металістів із Росії, до них зокрема належав майбутній голова Київського Совіту робітничих депутатів більшовик Андрій Іванов, родом з Костроми14. Але в той же час прибула й група польських робітників евакуйованого Варшавського арсеналу, серед яких була досить сильна група членів Соціал-Демократії Королівства Польського та Литви на чолі  якої стояв Іполіт Фіалек, що був обраний членом Української Центральної Ради від національних меншин та депутатом Всеросійських Установчих зборів від Київської губернії (за списком більшовиків)15.


     Те, що серед робітників «Арсеналу» було чимало українців підтверджують не тільки вище згадані спогади А. Снєжкової, але і формування на заводі одного з куренів київського «Вільного козацтва», що визнавав і сам Ярослав Тинченко16. Про свої виступи перед арсенальцями у 1917 р. згадував і Олександр Шумський – лідер лівого крила УПСР, який у 1926 р. вказував Андрію Іванову, що на тих робітничих зборах він у дискусіях із Івановим не раз виходив переможцем17.


    Наприкінці жовтня 1917 р. (за новим стилем це початок листопада) в Києві спалахнули бої між прибічниками поваленого в Петрограді Тимчасового уряду Керенського та  більшовиками, головною опорою яких був саме завод «Арсенал» та сформовані тут загони Червоної гвардії. Прибічникам Керенського (юнкерам, донським козакам тощо) довелося скласти зброю. Влада в Києві перейшла до Української Центральної Ради, але в тих боях загинуло троє робітників «Арсеналу»: П. Аїстов, І. Колюшниченко, Г. Титаренко18.


     Намагаючись позбавити більшовиків їхньої найбільшої опори в Києві, військове командування УЦР в ніч проти 18 (5) січня провело своєрідну зачистку міста. На всіх найбільших заводах було проведено обшуки, вилучено близько 1500 гвинтівок, велику кількість патронів тощо, а на заводі «Арсенал» було навіть частково виведено з ладу обладнання: порізано паси верстатів, пошкоджено електропроводку тощо19.

 

2018 02 07 arsenal4new


     Ремонт пошкодженого тривав до 28 (15) січня. Це був понеділок і робітники зібралися, щоби вирішити як приступити до роботи, але на зборах оголосили наказ віськового міністерства: негайно відправити все вугілля із «Арсеналу» для потреб бронепотягів. Телефонограму про це заводоуправління прийняло саме тоді, коли представник міністерства праці того ж самого уряду УНР якраз виступав на мітингу перед робітниками і доводив, що уряд знайде гроші і завод буде працювати в незалежній Україні. Ясна річ, що після цієї звістки представникові УЦР довелося залишити завод. Натомісць повну підтримку робітникам висловили присутні тут же представники українських полків імені Петра Сагайдачного й Тараса Шевченка та охорони заводу із Богданівського куреня20.


     Член Київського комітету більшовиків Дора Іткінд пише, що 15 січня 1918 р. заводський комітет „Арсеналу” та осередок більшовиків скликали нараду. Приводом для неї стало рішення „Центральної Ради” (імовірно Генерального Секретаріату чи коменданта міста) про вивезення із заводу усього вугілля, що означало зупинку виробництва й закриття підприємства. „На нараді був присутній секретар партійного комітету І. Крейсберг, арсеналець Фіалек, теж член комітету, та делегати двох військових частин, що стояли коло „Арсеналу”. Останні пропонували негайно підняти повстання, обіцяючи „Арсеналові” цілковиту підтримку.


     Таким чином, Київському комітету довелося стати перед доконаним фактом (виділено нами – А.З.). Товариші Крейсберг і Фіалек прибігли до мене повідомити про прийняте рішення. Іншого виходу не було”21.


     Представники військових частин, про які згадує Д. Іткінд – це представники українського полку імені П. Сагайдачного (зокрема командир першого куреня його – Сила Міщенко), Богданівського куреня (до нього належала охорона „Арсеналу” на чолі із Киселем, яка перейшла на бік повсталих) та частини полку імені Т. Шевченка на чолі із прапорщиком А. Портом22.


     Саме рішучість українських солдатів підштовхнула робітників „Арсеналу” розпочати повстання. "Необхідний був виступ на арену національного українського більшовизму... Першими виступили з казарм національні українські частини  в особі полків (імені) Сагайдачного і Полуботка",  - писав згодом у своїх спогадах командир першого куреня українського полку імені гетьмана Сагайдачного штабс-капітан Сила Міщенко, який в ніч проти 16 січня привів весь перший курінь полку імені Сагайдачного разом із добровольцями з інших куренів (всього близько 450 бійців) до Арсеналу. На загальних зборах повстанців Міщенко був одноголосно обраний членом ревкому та військовим комендантом23.


     Роль українських частин у повстанні чітко відзначає і відозва Ради Народних Міністрів (так із 18 січня називався Генеральний Секретаріат) до громадян м. Києва від 19 січня 1918 р.: „З наказу большевицьких народних комісарів з Петрограда частина Київської військової залоги (гарнізону) повстала проти Української Центральної Ради... Місто Київ і вся України переповнена надісланими петроградським правительством за великі гроші більшовицькими агітаторами та красногвардійцями... Робітники Києва оголосили 17 січня загальний страйк”24.


     Щодо великих сум грошей, то всіма зусиллями „національно свідомих” істориків вдалося розшукати свідчення лише про пересилку з Петрограду грошей на заробітну плату Арсеналу та деяким іншим заводам25, але про передачу грошей солдатам українських полків немає жодного свідчення.


     Найбільш дивним є те, що прізвище С. Міщенка в енциклопедії „Великий Жовтень та громадянська війна на Україні” (К.,1987) взагалі відсутнє. Причини цього дивного мовчання пояснив лише у 1993 р. московський „Военно-исторический журнал”. „На чисельні прохання читачів” він опублікував коротку довідку „про людину, чиє ім’я не згадувалося в радянській пресі від часу його арешту”. Виявляється, що генерал-майор Міщенко С.М. за доносом одного з колег був заарештований 21 квітня 1941 р. й розстріляний 16 жовтня того ж року, оскільки „він з 1938 р. вів антирадянську агітацію, спрямовану проти політики партії та Радянської держави”, зокрема називав „щасливе життя радянських колгоспників” рабством26.


     У Російському державному військовому архіві нам вдалося розшукати послужний список та декілька анкет, заповнених С.М. Міщенком у 20-ті – 30-ті роки. Отже Міщенко Сила Мусійович народився 30 липня 1897 р. в с. Янівка Потіївської волості Радомишльського повіту Київської губернії (нині с. Іванівка Малинського району Житомирської області) в українській селянській родині. В 1914 р. закінчив церковно-учительску семінарію, в 1915 р. – Київське військове піхотне училище імені великого князя Костянтина. Закінчивши прискорений курс училища, молодий офіцер був направлений на фронт. Під час Першої світової війни дістав два поранення, ордени Станіслава 3 ступеню, Анни 3-го й 4-го ступеню, Володимира 4-го ступеню. Дослужився до звання штабс-капітана. Там же на фронті у червні 1917 р. вступив у партію більшовиків. Час свого перебування у Червоній Армії він визначив так: „із початку Жовтневої революції”. В іншій анкеті наводиться більш точна дата – „В РККА с 15 января 1918 г., командир Украинского Сагайдачного полка (1 месяц)»23. За час служби у Червоній Армії, Сила Міщенко також отримав поранення влітку 1918 р. та орден Червоного прапора за бої влітку 1920 р. під Варшавою, зокрема за виведення з оточення 50-ї стрілецької бригади27.


     Відповідаючи на питання, чи зазнав репресій з політичних мотивів, С. Міщенко у 1922 р. писав: „За Центральної Ради в Києві засуджений за участь у повстанні до розстрілу, але врятувався втечею”28. Іронія долі полягає в тому, що вирок, винесений судом Центральної Ради, був виконаний сталінським НКВС у 1941 р.


     Ще одною причиною замовчування його імені в радянській історіографії могло бути й те, що у 1929 р. Сила Міщенко був начальником Школи Червоних старшин при ВУЦВК у Харкові, єдиного на той час вищого військового навчального закладу, де велося викладання українською мовою. У 1930 р. Міщенко був переведений до Військової Академії імені М. Фрунзе у Москві, де й викладав до свого арешту.


    Спогади безпосередніх учасників повстання свідчать, що  спочатку 15 січня було створено ревком „Арсеналу”, а вже потім 16 січня – міський ревком чи центральний штаб. Причому, як згадує арсеналець М. Костюк, ревком „Арсеналу” «мав з Арсеналу керувати повстанням»29. Це підтверджує і член міського ревкому Д. Іткінд, що згадує, як 20 січня вона вирушила до Арсеналу, «щоб дістати директиви від арсенальського штабу»30.


    Головою ревкому Арсеналу став член Центрального виконавчого комітету (ЦВК) Рад України Олександр Горвіц. У спогадах Сили Міщенка читаємо: «Підготовка до повстання велася під керівництвом Київського комітету більшовиків та представника ЦВК Саші Горвиця, спеціально присланого з Харкову... Але якогось цільного плану повстання не було. Все було розраховано на раптовість та одночасність виступу в усіх кінцях  міста»31. Але того ж таки 1924 р., коли в харківському журналі «Летопись революции» були надруковані спогади С.Міщенка, у московському журналі «Пролетарская революция» було вміщено відкритий лист Євгенії Бош. Вона зазначила, що перед відправкою до «Літопису революції» Сила Міщенко давав їй текст спогадів і там не було фрази про те, що підготовка до повстання велася під керівництвом представника ЦВК України О. Горвіца: «ЦВКУ не тільки не керував січневим повстанням в Києві, але й рішуче заперечував, як і Крайовий парткомітет (б.) (мається на увазі Головний комітет РСДРП (б) – Соціал-Демократії України, обраний на крайовому з’їзді більшовків у грудні 1917 р. в Києві – А.З.), проти рішення Київського парткомітету (б.) негайно почати повстання й пропонував киянам пов’язати повстання із моментом підходу радянських частин, що йшли з Харкова. Саша Горвіц був делегований президією Крайового парткомітету (б.) із дорученням (мною йому переданим) вплинути на київських товаришів й стримати їх од передчасного виступу»32.


     Проте учасники повстання в Арсеналі вказують саме на нього, як на керівника повсталих. О.Б. Горвіц мав тоді лише 20 років, але до РСДРП вступив ще у 1915 р. Він був сином багатих київських комерсантів, проте посварившись із батьком, пішов з дому, вступивши до Казанського університету. Навесні 1917 р. О. Горвіц повернувся до Києва і став членом Київського комітету РСДРП(б), пізніше – був обраний до Головного комітету більшовиків України33. За спогадами М. Костюка, Олександр Горвіц 15 січня на зборах в Арсеналі доповів про утворення Радянського уряду в Харкові (Народного Секретаріату) й про те, що „він уповноважив його прийняти участь в організації в Києві повстання проти Центральної Ради”34.

2018 02 07 arsenal2new


     Чим пояснити, що Олександр Горвіц не виконав доручення Головного комітету РСДРП(б) – Соціал-Демократії України та Народного Секретаріату (обидві ці органи очолювала Євгенія Бош) стримати повстання, а навпаки став на чолі ревкому? Євгенія Бош пише, що це Київський комітет більшовиків прийняв рішення про негайне повстання, але вище ми наводили цитату із спогадів члена Київського комітету більшовиків Дори Іткінд про те, що для цього комітету події 28(15) січня на «Арсеналі» були повною несподіванкою. Очевидно, що наказ військового міністерства забрати вугілля з «Арсеналу» спровокував рішуче налаштованих робітників почати повстання, бо означав фактично закриття заводу. Для більшовиків це означало би втрату головної своєї опори в Києві назавжди. Очевидно, Олександр Горвіц вирішив бути разом із масами: він не виконав розпорядження партійного керівництва, але зберіг авторитет більшовицької партії, хоч і поплатився за це своїм життям. 3 лютого (20 січня), отримавши поранення в руку, Олександр Горвіц намагався пробратися із «Арсеналу» до міста, аби привести допомогу повсталим, проте був помічений та зарубаний вільними козаками35.


     Крім нього до складу революційного комітету було обрано токаря Миколу Костюка, лимаря Іполита Фіалека й військового керівника Силу Міщенка36. Як бачимо, з чотирьох керівників повстання арсенальців двоє були українцями (Костюк і Міщенко), один єврей  (Горвіц) та один поляк (польський соціал-демократ Фіалек). Після загибелі О. Горвіца керівництво у ревкомі перейшло до М.В. Костюка.


     Інший арсеналець І.Т. Дідківський, що був начальником кулеметних команд повстанців, наводить більший список членів ревкому Арсеналу: О. Горвіц, М. Костюк, І. Фіалек, М. Гайцан, Ф. Садовський, Кисельов, Нусбаум,  Морозов, Єфімов, Харченко37. Проте сам  І. Дідківський, за власними ж спогадами, членом ревкому не був, отже міг помилятися.


     Сила Міщенко згадував, що гарнізон «Арсеналу» разом із солдатами українських полків становив близько 1000 осіб, але склад їх постійно змінювався, бо частина учасників уходила додому через брак харчів, поранення та інші причини, натомісць прибували добровольці-робітники з інших районів міста38.


     18 (31) січня керівництво Центральної Ради запропнувало арсенальцям переговори. Ті погодилися, місцем переговорів було обрано Маріїнський палац. На переговорах було озвучено вимоги повстанців:  негайно припинити військові дії проти робітників, роззброїти вільне козацтво, негайно скликати з’їзд Рад робітничих і селянських депутатів Києва та губернії, негайно скликати Всеукраїнськиї з’їзд Рад для виборів нового уряду. Представники УЦР натомісць запропонували повсталим: негайно скласти зброю в обмін на амністію. Оскільки обидві сторони не дійшли компромісу, делегація УЦР запропонувала перерву до 21.00 для консультацій з урядом. Але коли після перерви делегація повсталих прибула до Маріїнського палацу, там не виявилось делегації Центральної Ради, проте невдовзі туди увірвалися козаки полку імені Дорошенка, які заарештували делегатів та відправили у комендатуру міста. Однією з головних помилок повсталих Сила Міщенко вважає те, що складу цієї делегації арсенальці включили й військового керівника (тобто його самого), що дозволило легко захопити його в полон. Другою помилкою Міщенко вважав те, що арсенальці так і не домоглися припинення вогню по всьому місту: в той час, коли делегація «Арсеналу» вела перемовини, війська коменданта міста Михайла Ковенка й штабу округу наступали на Київські головні залізничні майстерні та інші райони міста39.

 2018 02 07 arsenal3new


     Тим часом до Києва повертаються головні й найбільш боєздатні сили Центральної Ради: Гайдамацький кіш Слобідської України під проводом Симона Петлюри (близько 880 бійців)40, Перший курінь січових стрільців Євгена Коновальця (600 бійців)41, Перша Українська військова школа під командуванням Аверкія Гончаренка (600 бійців)42, із Західного фронту прибув кінний полк імені Костя Гордієнка під командою Всеволода Петрова (близько 300 осіб)43 тощо. Участь у придушенні повстання на «Арсеналі» взяли і добровольчі польські загони Северина Айзерта та Юліуша Руммеля44.


     Позбавлені фактично керівництва (Олександр Горвіц загинув, Сила Міщенко потрапив у полон) та відрізані від інших районів міста, бо так званий міський ревком чи центральний штаб на чолі з Андрієм Івановим так і не зміг налагодити взаємодію, арсенальці 20 січня (2 лютого за новим стилем) 1918 р. вирішили, розстрілявши всі патрони, скласти зброю45. Вранці 21 січня (3 лютого) до заводу увірвалися козаки Петлюри. Частині повстанців вдалося вийти підземними ходами. За спогадами арсенальця М. Лещинського, всього їх потрапило у полон 360 осіб (інші учасники повстання називають цифри 300 або 200 осіб), яких вишикували півколом біля казарм понтонного батальйону й поставили перед ними три кулемети. За наказом одного з петлюрівських командирів з лав полонениних відокремили десятьох кулеметників – солдат колишнього Волинського полку, а згодом полку імені Тараса Шевченка (що був сформований у Петрограді з українців гвардійських полків) – яких тут же розстріляли. Решту під конвоєм повели на гарнізонну гауптвахту.

2018 02 07 arsenalnew6


     «На вулиці валялися скрізь телеграфні стовпи, проводи, купи патронів, була ожеледиця – ось-ось посковзнешся, або за щось зачепишся і впадеш, а тих, хто падав, рубали шашками, стріляли в них з гвинтівок. Так загинуло по дорозі чоловік 25, а кількох було поранено (пригадую, що тоді було поранено т. Фіалека, якому мало не відрубали шаблею руку...)
     Мене в цей момент ударили прикладом по голові. В очах потемніло, і я знепритомнів. Коли прийшов до пам’яті, то почув, як хтось говорить: «Добивай». Я зрозумів, що це про мене».
     Побачивши, як козак заряджає гвинтівку, М.Лещинський звернувся до нього:
     « – Чоловіче, що ти робиш? Май совість! За що ти мене, як собаку, вбиваєш?
– А ти що, українець?
– Авжеж, так...»46


     Більшість полонених  арсенальців на гауптвахті дочекалися приходу військ Муравйова, коли їхня охорона або повтікала, або перейшла на бік червоних.
     Список загиблих арсенальців, складений у 1920-их роках працівниками Київського істпарту на основі мемуарів учасників повстання, містить 21 прізвище. З них двоє не були робітниками «Арсеналу» - Олександр Горвіц (голова ревкому) та Гріншпак, секретар Слобідського районного комітету більшовиків. Решта – робітники заводу:
1. Аніщенко А.Г. коваль
2. Благой П.
3. Бондаренко А., молотобоєць.
4. Верземський Ф.
5. Дзержинський, голова цехкому складального цеху.
6. Друзякін.
7. Єгер, робітник «Арсеналу», що загинув під час повстання під Броварами разом із Гріншпаком
8. Забавський Т., коваль.
9. Зєвак П.
10.  Іваненко Олександр, робітник токарної майстерні.
11.  Ігнатьєв П.
12.  Кириленко П.
13.  Крушельницький І., молотобоєць.
14.  Максак І.
15.  Ржедзіцький Ф.
16.  Сагайдак (або Сагайдачний) С., робітник шорного цеху.
17.  Скопічев Олександр.
18.  Федоренко П. А.
19.  Чепек А.47

    «Історія заводу «Арсенал»», видана у 1986 р., в цілому повторює цей список, але додає до нього також робітників Н. Грищенка, Т. Зубатовського (напевно, у списку 1928 р. фігурує як Т. Забавський), Ф. Я. Віленського, М.Я. Снедецького й А.Д. Тальнова48.
     Щодо національного складу загиблих  на жаль даних майже не має. Із упевненістю можна говорити лише про поляків, список яких наводить П. Калениченко: робітник лимарного цеху Ф. Верземський, разом із яким загинула і його дружина; голова цехового комітету складального цеху  Дзержинський (залишається невідомим чи він був далеким родичем засновника ВЧК, чи ні, бо навіть ім’я його не збереглося); по дорозі на гауптвахту гайдамаки зарубали робітника Ф. Ржедзіцького49.


     Розправи над полоненими повстанцями відбувалися в усіх районах міста, і свідчать про це далеко не тільки більшовики. Київський присяжний повірений Алєксей Гольденвейзер, член Української Центральної Ради від Спілки об'єднаних єврейських організацій, у своїх спогадах, виданих у Берліні, пише: “«Вільне козацтво», яке захищало місто, чинило усілякі ексцеси, у дворі нашого будинку розстрілювали людей, які здавалися чомусь підозрілими”50. Лівий український есер Антон Приходько, заарештований 29 (16) січня 1918 р., згадував про своє перебування в підвалі штабу Вільного козацтва на Миколаївській вулиці, 9: «Часто ми чули крик і плач звідти людей, яких очевидно били. А одного разу нашу увагу спинив нелюдський галас над нами у дворі. Хтось несамовито кричав: - ой-оой, ой... Потім чутно було два вистріли... Знову крик, знову вистріл. Хтось страшно і важко стогне... Ще вистріл, і все стихло. Прийшов Полозов і розповів, що у дворі розстріляно двох невідомих людей... Окрівалені ще свіжі трупи їх лежать у дворі, біля їх великі калюжі крові. Їх бачив він своїми очима». Згодом товариш голови вільного козацтва пояснив, що це розстріляно п’ять чоловік у відместку за забитого більшовиками полковника Андруса51.

Помста за загиблих товаришів була одним з мотивів терору з обох боків. Під Крутами, наприклад, червоногвадійці були розлючені не тільки великими втратами в бою, але й тим, що на станції Пліски вони знайшли понівечений труп свого взводного командира Прашмута, що напередодні потрапив у полон до військ Центарльної Ради: на ньому були відрізані ніс, вуха, виколоті очі тощо 52.


     Червоний терор у Києві після вступу військ Муравйова був також реакцією на криваву розправу прибічників Центральної Ради над учасниками Січневого повстання  в Києві. Народний секретар освіти більшовик Володимир Затонський згадував: “Я приїхав до Києва саме тоді, коли його було взято… Побачивши купи пролетарських тіл, червоногвардійці самі посатаніли. Тоді вперше почалася в нас боротьба до загину, пішли розстріли…53.    Секретар спілки друкарів Києва та член ревкому Іван Клименко згадував, що підставою для розстрілів для гайдамаків  на Подолі тоді служили робітничі мозолі на руках54. При захопленні гайдамаками та січовими стрільцями Київських головних залізничних майстерень, другого значного центру повстання, 4 лютого (22 січня) 1918 р. було розстріляно 18 залізничників, що сховалися у їдальні. “Достатньо було пред'явити синє посвідчення особи (залізничника — А.З.), й вас, не підпускаючи на 10 кроків до себе, розстрілювали”, - пише учасник повстання Микола Патлах55. Варто нагадати й те, що приводом до самого січневого повстання стало звіряче вбивство в ніч на 25 грудня 1917 р. козаками, вірними Генеральному Секретаріатові, відомого більшовика, члена виконкому Київської Ради робітничих і солдатських депутатів й депутата Установчих зборів Леоніда Пятакова, якому живому висвердлювали серце шаблею56. Саме звістка про знайдення його понівеченого тіла стала останнім поштовхом для рішення Київської Ради робітничих депутатів 16 січня 1918 р. про оголошення політичного страйку в Києві.


     Вже після того, як Київ був захоплений червоними військами Муравйова в Маріїнському парку 4 лютого було поховано 750 учасників січневих боїв за Київ57, але сюди увійшли як повстанці самого Києва, так і бійці революційних армій, що йшли їм на допомогу.

 2018 02 08 arsenalnew7


     Радянська влада була встановлена в Україні внаслідок жорстоких боїв, великих жертв зазнали обидві сторони. Хотілося би думати, що ці жертви не минулися марно і цей історичний досвід навчить чомусь нащадків. Затягування із вирішенням нагальних соціальних проблем може мати фатальні наслідки. Адже Українська Центральна Рада спромоглася прийняти земельний закон (про відчуження нетрудових поміщицьких земель) лише 18 січня (31 січня за новим стилем) 1918 р., коли навколо будинку самої Центральної Ради лунали вибухи від пострілів гармат повстанців, а закон про 8-годинний робочий день члени Центральної Ради прийняли 25 січня (7 лютого) вже під звук вибухів від гармат з армії Муравйова – буквально перед втечею з Києва, стоячи вже одягнутими із шапками в руках58. Чи не в цьому слід шукати причин поразки Центральної Ради та перемоги більшовиків? Фактично йшло змагання за те, хто краще зможе вирішити завдання української революції. Центральна Рада віддавал перевагу національним, більшовики та їх союзники з лівого табору – соціальним. Нехтування соціальними завданнями дорого коштувало Центральній Раді, нехтування національними – спричиняло поразку більшовиків. Але останні таки змогли зрозуміти цю діалектику, й сприйняти більшою мірою вимоги і завоювання національної революції (українізація в УСРР 20-х). А от керівники Центральної Ради цього не зробили.

 

 

 

1. Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. Відп. ред. І.Ф. Курас. – К, 1987. – С.254.
2. Верстюк В.Ф., Дзюба О.М., Репринцев В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронологічний довідник. – К., 1995. – С.257.
3. Субтельний О. Україна: історія. – вид.3-е. – К., 1993. – С.434.
4. Зарицький В. Крутянська подія. – Чикаго, 1972. – С.47-48. Див також: Гончаренко А. Бій під Крутами // Україна. – 1994. - № 4. – С.10-13; Тинченко Я. Українські збройні сили березнь 1917- листопад 1918 рр. (організація, чисельність, бойові дії) – К. 2009. – С.81-86.

5.Тинченко Я. Українські збройні сили березнь 1917- листопад 1918 рр. (організація, чисельність, бойові дії) – К. 2009. – С.86.
6. Киевский Арсенал в пролетарской революции / Ленинский райком КП(б)У. Комиссия Истпарта. – К., 1928. – С.127.
7. Михайло Ковальчук.  Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки
// Історична правда. 29.01.2014  http://www.istpravda.com.ua/research/2014/01/29/141189/
8.  Калениченко П.М. Брати по класу – брати по зброї. Участь польських інтернаціоналістів у боротьбі за владу Рад на Україні. 1917-1920 рр. – К., 1973. – С.43 (спогади Іполіта Фіалека).
9.https://censor.net.ua/resonance/3046541/osnovu_schnevogo_povstannya_proti_tsentralno_radi_1918go_stanovili_krimnaln_elementi_storik_yaroslav
10. Мартос Б. Визвольний здвиг України. Зб. ст. – Нью-Йорк, 1989 . – С.196.
11. История завода «Арсенал» имени В.И. Ленина / Под ред. П.Т. Тронько. -  К., 1986. – С.115.
12. Там само. – С.86. Посилання на: Архів музею заводу «Арсенал», спр. 299.
13. Там само. – С. 88.
14. Там само. – С.106.
15. Калениченко П.М. Брати по класу – брати по зброї. Участь польських інтернаціоналістів у боротьбі за владу Рад на Україні. 1917-1920 рр. – К., 1973. – С.42-43; Протасов Л.Г. Люди Учредительного Собрания. Портрет в интерьере эпохи. – М., 2008. – С.407.
16. Тинченко Я. Українські збройні сили березнь 1917- листопад 1918 рр. (організація, чисельність, бойові дії) – К. 2009. – С.59.
17. Шаповал Ю. Олександр Шумський. Життя, доля, невідомі документи: дослідження, архівні матеріали. – К. 2017. – С. 611.
18. Киевский Арсенал в пролетарской революции / Ленинский райком КП(б)У. Комиссия Истпарта. – К., 1928. – С.126.
19. Лещинский Н.К. Эпизоды вооруженной борьбы рабочих Киевского Арсенала // Из истории Октябрьской революции в Киеве. – К.,1927. – С.115.
20. Там само.- С. 116.
21. Иткинд Д. Из воспоминаний о работе Киевской большевистской организации в 1917 г. // Из истории Октябрьской революции в Киеве. – К.,1927. – С.104; Іткінд Д.І. Із спогадів про роботу Київської більшовицької організації в 1917 р. // Великий Жовтень на Київщині. – К.,1957. – С.78.
22. Костюк М.В. На барикадах Арсеналу // Великий Жовтень на Київщині. - К., 1957. – С.103; Лещинський М.К. Епізоди збройної боротьби робітників Київського Арсеналу (жовтень 1917 – січень 1918) // Там само. – С.92-93.
23.    Мищенко С. Январское восстание в Киеве // Летопись революции. – 1924. - № 3. – С.23.
24.     Українська Центральна Рада. Документи і матеріати у 2-х т. – К., 1997. -  Т.2. – С.131.
25.     Лукеренко К. „Арсенал” проти Центральної Ради// Родослав.  - №12 (17). – Київ, 1991. – С.3,7; Реєнт О.П. Українська революція і  робітництво: Соціально-політичні та економічні зміни 1917-1920 рр. – Київ,1996. – С.58.
26.     Генерал Мищенко //Военно-исторический журнал. – 1993. - № 8. – С.71.
27.     Российский государственный военный архив. Ф.37. Оп.5. Д.171–687. Л.1–2.
28. Именная картотека послужных списков РГВА. № 178871 – 178875; Сборник лиц, награжденных орденом Красного знамени и почетным революционным оружием. – М., 1926. – С.163.
29.     Костюк Н. На баррикадах Арсенала // Киевский Арсенал в пролетарской революции. – К.,1928. – С.79.
30.    Иткинд Д. Из воспоминаний о работе Киевской большевистской организации. – С.105.
31. Мищенко С. Январское восстание в Киеве // Летопись революции. – Х., 1924. - № 3. – С.22.
32.     Бош Е.Б. Письмо в редакцию журнала «Пролетарская революция» // Пролетарская революция. – М.,1924. - № 11. – С.269-270.
33. Е.Б. Горвиц Александр //Памятник борцам пролетарской революции. – М.,Л.,1924. – Т.1. – С.143-144;    Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник. – К, 1987. – С.140.
34. Костюк Н. На баррикадах Арсенала // Киевский Арсенал в пролетарской революции. – К.,1928. – С.79.
35. Там само. – С.81; Костюк М.В. На барикадах Арсеналу // Великий Жовтень на Київщині. - К., 1957. – С.105; Лещинський М.К. Епізоди збройної боротьби робітників Київського Арсеналу (жовтень 1917 – січень 1918) // Там само. – С.95.
36.    Костюк Н. На баррикадах Арсенала // Киевский Арсенал в пролетарской революции. – К.,1928. – С.80.
37. Дідківський І.Т. Як ми билися з гайдамаками // Великий Жовтень на Київщині. – К.,1957. – С.123.
38. Мищенко С. Январское восстание в Киеве // Летопись революции. – Х., 1924. - № 3. – С.27.
39. Там само. – С.32-34.
40. Удовиченко О. Перша боротьба за Київ  (1917 - 1918) // Архіви України. – 1992 - № 1-3. – С.57.
41. Кучабський В. Від першопочатків до проскурівського періоду // Історія січових стрільців. Воєнно-історичний нарис. – К., 1992. – С.45.
42. Гончаренко А. Бій під Крутами // Україна. – 1994. – № 4. – С.10-13.
43. Петрів В. Неторованим шляхом // Вітчизна. – 1993. – № 7-8. – С.137-149.
44. Папакін А. Участь польських військових формувань у оборонних боях у Києві в лютому 1918 р. // Київська старовина. – 2007. – № 3. – С. 72-73.
45. Лещинський М.К. Епізоди збройної боротьби робітників Київського Арсеналу (жовтень 1917 – січень 1918) //Великий Жовтень на Київщині. - К.,1957. – С.95; Костюк М.В. На барикадах Арсеналу // Великий Жовтень на Київщині. - К.,1957. – С.106.
46. Лещинський М.К. Епізоди збройної боротьби робітників Київського Арсеналу (жовтень 1917 – січень 1918) //Великий Жовтень на Київщині. - К.,1957. – С.97-98.
47. Киевский Арсенал в пролетарской революции / Ленинский райком КП(б)У. Комиссия Истпарта. – К., 1928. – С.127.
48. История завода «Арсенал» имени В.И. Ленина / Под ред. П.Т. Тронько. -  К., 1986. – С.142.
49. Калениченко П.М. Брати по класу – брати по зброї. Участь польських інтернаціоналістів у боротьбі за владу Рад на Україні. 1917-1920 рр. – К., 1973. – С.43-44.
50. Гольденвейзер А.А. Из киевских воспоминаний // Революция на Украине по мемуарам белых. – К., 1990. – С.25.
51. Прийдешній А. Арешт десяти // Зшитики боротьби. Альманах. – К., 1920. – С. 45-46.

52. Воробьёв И. и др. Против гайдамаков (Первый эшелон Красной гвардии Выборгской стороны) // Красная летопись. – Ленинград, 1934. - № 3. – С.89.
53.    Затонський В.П. Уривки з спогадів про українську революцію // Архіви України. - 1990. - № 4. - С. 54.
54.    Клименко И.Е. Из прошлого революционной борьбы на Украине (вместо воспоминаний) // Звезда — Зоря. — Екатеринослав, 1921. - № 29. - С.47.
55.    Патлах Н. Январское восстание и железнодорожники // Коммунистическая мысль. - Киев, 1922. - № 6 (18) — С.90.
56.    Вбивство Леоніда Пятакова (Документи Держархіву Київської області) // Український історичний журнал. – 1990. - № 4. – С.97-98.
57. Бош Е.Б. Год борьбы. – К., 1990. – С.200.
58. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у 2-х томах. Т.2. – К. 1997. – С. 113, 124; Галаган М. З моїх споминів. – К., 2005. – С.333.