Victoria Harbour, Hong Kong by Bertrand Duperrin. Flickr. Some rights reserved 

Чи ще можлива глобальна історія, або ж її час уже минув?

Історики прославляли глобалізм у дослідженнях про космополітів і перетин кордонів, проте влада місця ніколи не зникала.

Що ж, ця історія тривала недовго. Нещодавно, один із провідних істориків світу Лінн Гант у своїй книзі «Написання історії в глобальну еру» (2014) впевнено стверджував, що більш глобальний підхід до минулого зробить для нашої доби те саме, що національна історія зробила в період розквіту націотворення: він мав би змінити людей зсередини, що, як казав Жан-Жак Руссо, вимагалося від творців нації. Глобальна історія мала створити толерантних і космополітичних громадян світу. Вона перетворювала минуле на дзеркало сутності майбутніх нас, що перетинають кордони. Ми могли бути схожими на Барака Обаму, сина кенійця і білої американки, який зростав в Індонезії і навчався в одному з університетів "Ліги плюща". Він став взірцем наших згасаючих мрій про меритократію без обмежень.

Поміркований німецький історик Юрген Остергаммель може слугувати прикладом цього глобального повороту. Коли його книга «Трансформація світу. Глобальна історія дев’ятнадцятого століття» (2014) була опублікована англійською мовою, один із оглядачів охрестив автора новим Фернандом Броделем. На той час книга вже стала сенсацією в Німеччині. Одного дня в кабінеті Остергаммеля в Констанцькому університеті задзвонив телефон. На тому боці лінії була канцлер Німеччини Ангела Меркель. «Ви не читаєте смски», злегка дорікнула вона йому. У той час вона вставала на ноги після перелому тазових кісток і політичних наслідків європейської боргової кризи. Під час одужання вона для терапії прочитала книгу Остергаммеля обсягом 1200 сторінок. Вона телефонувала і запрошувала автора на вечірку з нагоди її шістдесятого дня народження, де він мав прочитати лекцію гостям про час і глобальні перспективи. Підйом Китаю та наслідки дигіталізації не давали їй спокою, і вона звернулася до мудреця сучасності – глобального історика.

Важко уявити, що Остергаммеля могли б запросити на таку вечірку сьогодні. У наш гарячий час гасел «Нація Х перш за все» та відродження етнонаціоналізму, який сенс вивчати глобальне минуле? Меркель, донька Сходу, неочікувано стала мабуть останньою представницею інтернаціоналізму в дусі Атлантичної хартії. За два роки після її шістдесятого дня народження образи майбутньої інтеграції та поширення толерантності вимушені поспіхом відступати.

Що стане з цим підходом до минулого, який зовсім недавно збирався реформувати класичну дисципліну історії? Якими мають бути глобальні наративи в часи, коли антиглобалізм завдає удар у відповідь? Чи значить підйом гасел «Америка перш за все!», «Китай понад усе!», «Індія передусім!», що мрії та дослідження істориків, які створювали глобальні наративи, були лише інтелектуальним запоєм та безвідповідальним святкуванням неолібералізму?

Донедавна практика сучасної історії зосереджувалася перш за все на національній державі. Більшість історії була історією нації. Якщо Ви пройдете поміж рядами книг з історії або біографій в реальних або віртуальних книгарнях, домінувати будуть патріотичні персонажі та герої. У Сполучених Штатах такі автори, як Волтер Айзексон, Девід Маккалоу і Доріс Кернс Гудвін допомогли мільйонам читачів краще зрозуміти минуле та сьогодення. Звісно, на сторінках своїх книг вони створили героїчних творців нації. Кожна нація шанує власну історію, і всяка країна має плеяду тих, хто зберігає знання про минуле.

З приходом глобалізації похитнулися старі, обмежені уявлення. Історики швидко відреагували на падіння Берлінського муру, руйнування захисних укріплень національного капіталізму, бум контейнерних перевезень та розвиток космополісів. На світ з’явилися нові масштаби та нові ідеї. Підписання Шенгенської угоди в Європі в 1985 році, Північноамериканської угоди про вільну торгівлю в 1993 році та заснування Світової організації торгівлі у 1995 році стали провісниками нового рівня міжнародної інтеграції. Ці договори, які тепер знаходяться під загрозою, обіцяли світ без кордонів. «Світ роблять пласким» -  такий був висновок відомої книги Томаса Фрідмана «Світ плаский» (2005), що стала маніфестом глобалізації. «Я не починав глобалізації, і тобі її не зупинити», писав Фрідман у відкритому листі до своєї дочки, «хіба що ціною великих втрат для розвитку людства і твого власного майбутнього».  

Глобалізація посіла панівне становище і створила новий популярний жанр, який можна назвати патріотичним глобалізмом. «Проблема з пекла. Америка і доба геноциду» (2002) Саманти Пауер, «Ми хотіли б повідомити Вам, що завтра нас і нашу сім’ю вб’ють. Історії з Руанди» (1998) Філіпа Гуревича та книги Адама Гохшильда зобразили жахливі кризи та їх майбутніх героїв, які не створюють нації, а розбудовують гуманітарний світ. Також з’явилося багато історій про спільне планетарне майбутнє та звичне минуле залежності від вуглецю. "Саміт Землі", який відбувся в Ріо-де-Жанейро в 1992 році, дав поштовх розвитку екологічної історії та перетворив "стійкість" на модне слово, що руйнує кордони. Двома десятиліттями раніше Альфред Кросбі не міг знайти видавця, який би прийняв його книгу «Обмін Колумба» (1972). Вона розповідала про екологічні наслідки інтеграції представників біомів Нового Світу до Євразійських екосистем. Сьогодні його книга стала класикою.

У 2006 році академічна спільнота офіційно приєдналася до руху глобалізації. Група науковців заснувала «Журнал глобальної історії». Професор Лондонської школи економіки Патрік О’Брайан відкрив його закликом до публікації нових космополітичних мета-наративів для «нашого світу, що глобалізується». Журнал було присвячено історіям, які долали (О’Брайан цитував консервативного філософа вісімнадцятого століття лорда Болінгброка) «національні забобони та упередження». За лаштунками, університети в Європі (частиною якої принаймні ще декілька місяців залишається Сполучене Королівство) і також деякі з вищих навчальних закладів Японії, Китаю та Бразилії, а особливо США, відкривали нові курси, нові дослідницькі центри та нові програми на здобуття ступеню доктора філософії з проблем глобалізації.

Після років зменшення кількості вступників, непопулярності історії як першого вибору серед студентів-бакалаврів та сумних перспектив на ринку праці для докторів філософії з історії, «глобальна історія» здавалася багатьом панацеєю, можливістю повернути собі суспільну важливість. Глобалізація здобула шалену популярність. Як писав Гант у 2014 році, історики пропагували наративи взаємозв’язку та інтеграції. Книги Джареда Даймонда, які синтезували тринадцять тисяч років глобальної історії, опинилися в газетних кіосках аеропортів. Білл Гейтс відкрив свій проект Великої історії - «13,8 мільярдів років історії. Безкоштовно. Онлайн. Круто!» - аби зацікавити учнів середньої та старшої школи історією в космологічних масштабах. Пізніше книга Свена Бекерта «Бавовняна імперія. Всесвітня історія» (2014) виграє різні нагороди та злетить на перше місце серед бестселлерів сайту Амазон у рубриці «Мода і текстиль».

Аби краще зрозуміти що таке глобальна історія, корисно знати, що вона мала замінити. Раніше кафедри історії в США зазвичай займалися здебільшого американською та європейською історією. У центрі уваги вчених Канади, Австралії та Британії так само була національна історія. Історія була історією нації, її представників і їх походження. Коли з’явилася соціальна та культурна історія, увага дослідників змістилася з президентів і прем’єр-міністрів на Голлівуд і робітників швейної промисловості. Проте рамки досліджень залишилися переважно національними. Історики продовжували писати книги про становлення англійського робочого класу та перетворення селян на французьких громадян. Разом із іншими істориками зрідка могли також працювати дослідники історії Східної Азії та Латинської Америки. Часто їх відокремлювали у регіональні дослідницькі відділи або об’єднували разом як «дослідників незахідної історії» (як на моїй рідній кафедрі в Принстоні). Таких істориків визначали за їх принциповою відмінністю, і вони прикрашали, а не заперечували національний канон. Важливим винятком було вивчення вимушених або добровільних міграцій і діаспор. Проте навіть ці дослідження зазвичай проходили в тіні національних гігантів. Спочатку відбувався огляд американської (або французької чи британської) історії, а потім уже вивчали історію афроамериканців.

Звісно, вже давно існує поняття «світової історії». Звичним курсом зі світової історії був огляд цивілізацій, що передували чи примикали до «Західної цивілізації». Галузь історії Західної цивілізації з’являється на початку двадцятого століття. У той час коли відбувалася поступова спеціалізація, істориків закликали закласти системні основи для виховання студентів як громадян своєї нації. У золоту добу НАТО, Спутніка та державного фінансування відбувся бум галузі історії Західної цивілізації, а також американістики, коли імена Арнольда Тойнбі та Вілла й Аріел Дюрант стали загальновідомими. Одним із найбільших діячів цієї галузі був історик Чиказького університету Вільям Гарді Мак-Ніл, автор популярного посібника «Історія Західної цивілізації» (1949). Коли у 60-х роках двадцятого століття історія Західної цивілізації якоюсь мірою стала пережитком минулого, їй на зміну прийшли «світова історія» та «цивілізації світу», які також могли пояснити тріумф Заходу, і як наслідок, занепад решти світу. Фундаментальна праця Мак-Ніла «Піднесення Заходу. Історія людської спільноти» (1963) була провідним прикладом загального погляду на минуле планети, де цивілізаційні блоки змагаються за світове панування. Це ще не була глобальна історія, але багато майбутніх глобальних істориків починали з вивчення інших цивілізацій. Отже, ця історія звертала увагу на решту світу аби пролити світло на минуле Заходу.

З початку 80-х історики вже не завжди асоціювали решту світу з занепадом, а Захід з розвитком. Для декого решта світу стала новою загрозою для визначення місії Заходу. Книга Самуеля Гантінгтона «Зіткнення цивілізацій та перетворення світового порядку» (1996) пропонувала аргументи проти зростання бравури всесвітнього героїзму. На думку Гантінгтона, рушійною силою історії залишилося принципово песимістичне бачення підходу світових цивілізацій, згідно з яким вони змагаються та ворогують між собою. Не обманюйте себе, попереджав він: падіння Берлінського муру було лише провісником повернення давнішого та глибшого цивілізаційного конфлікту. Новим утіленням цієї думки стали прогнози головного радника та стратега Білого Дому Стівена Беннона щодо неминучого зіткнення «іудейсько-християнського Заходу» зі джихадистським Сходом. «Зараз готується велика війна, яка вже стала глобальною», повідомив він своїм слухачам у 2014 році. «Кожен день, коли ми відмовляємося помічати, що відбувається та в яких масштабах, а також з якою жорстокістю це робиться, стане днем, про який ви пошкодуєте, що нічого не робили.».

Проте здавалося, що поняття непереборних поділів усе більше суперечить високотехнологічній глобалізованій сучасності, яка надихнула нове покоління істориків вийти за межі історій про наші відокремлені сутності. Цей проект глобальної історії розкривав зв’язки між суспільствами, а не всередині них. Класичний порівняльний, цивілізаційний підхід поступився дослідженню контактів і зв’язків. Поняття зв’язку увійшло в моду; мережі були на слуху. Глобальна історія показала ґратчасту структуру обмінів та контактів – від Великого шовкового шляху чотирнадцятого століття до надзвичайно потужних каналів постачання двадцять першого.

Як ніхто інший, Санджай Субрахманьям, який зараз працює в Каліфорнійському університеті у Лос-Анджелесі, зробив внесок у розвиток поняття «пов’язаних історій». Однаково рішуче налаштований розвінчати міф про індійську цивілізацію (чию ідеологію Хіндутви цінують трайбалісти індійської партії правого напряму Бхаратія джаната партi) та спростувати ідею Великої європейської траєкторії (від Афін до Просвітництва – цей поступ цінують європейські трайбалісти), син вишуканого Делі перетворив зустрічі та контакти з багатьма відправними пунктами та багатьма значеннями на глобальний бриколаж, який передував багатокультурному складу сучасних нас. Завдяки вивченню подорожей, відкриттів, перекладів та поширення книжок, срібла й опіума – «історії, які рухали», як їх назвав Субрахманьям у своїй інавгураційній лекції в Колеж де Франс в 2013 році – він створив образ взаємопов’язаного світу, що існував задовго до підйому Заходу.

Ще однією характерною рисою глобальної історії був її наголос на взаємозалежності суспільств. Якщо глобалізація відкривала кордони між жителями Заходу та решти світу, глобальні історики особливо цікавилися не просто контактами, а способами того, як країни та регіони окреслювали один одного. Підйом Заходу все більше виглядав не просто як відповідь решті світу, а як процес, що залежав від інших. Під макроскоп глобальних істориків потрапили навіть індустріальна революція і великий стрибок Європи в дев’ятнадцятому столітті, які здавалися головною відмінністю Європи від інших. У книзі «Велике розходження. Китай, Європа і створення сучасної світової економіки» (2000) Кеннет Померанц спростовував думку про те, що європейці самі були творцями свого дивовижного сходження. Він показав, що європейське та китайське підприємництво та накопичення мали багато спільного. Він також показав, що звільнення Європи від загальних євразійсько-мальтузіанських обмежень почалося не через внутрішню унікальність цього регіону, а завдяки доступу до та підкоренню територій, які Адам Сміт назвав "пустищами Америк". У тому ж дусі глобальні історики демонстрували, що страхування, банківська справа та галузь перевезень багато у чому завдячують африканській работоргівлі. Коротше кажучи, європейське диво було збиранням глобального врожаю.

Глобальна історія не значила розповідь історій про все на світі. Об’єкт дослідження не був глобальним. Під глобальністю розуміли наголос на зв’язках, масштабах та, перш за все, інтеграції. Навіть нації та цивілізації ставали більше наслідками, ніж учасниками глобальних взаємодій. Деякі вчені перейшли в рішучий наступ. «Якщо Ви не займаєтеся виразно транснаціональним, міжнародним або глобальним проектом, тоді Вам треба пояснити, чому Ви цього не робите», сказав гарвардський історик Девід Армітаж у 2012 році. Він заявив, що «гегемонія національної історіографії скінчилася».

Історики тільки впіймали хвилю глобалізації, разом із новими модними курсами, журналами, підручниками та популярністю, як ця хвиля, здавалося, впала. Історія змінилася. Виник потужний політичний рух проти «глобалізму». Білі расисти та прихильники Владіміра Путіна з Традиціоналістської партії робітників у США проголосили гасло «Глобалізм - отрута, націоналізм – протиотрута». Дональд Трамп висловив цю думку лише трохи м’якіше. «Нашим кредо буде американізм, а не глобалізм», прогримів він перед республіканцями, які вітали його промову на з’їзді партії у липні 2016 року. Наступного дня після інавгурації Трампа, претендент на посаду президента Франції Марін Ле Пен виголосила запальну промову на саміті в Німеччині і назвала 2017-й роком великого пробудження націоналістичних правих. Вона заявила, що «ми живемо під час кінця одного світу і народження іншого».

Раптом глобальні історики ніби втратили зв'язок із сучасністю. Якщо цей удар у відповідь став "холодним душем" для глобалізаторів, він також виявив деякі проблеми літописців глобальності.

Усі наративи є вибірковими; вони однаково залежні від того, що вони повідомляють і про що вони не згадують. Попри мантри інтеграції та інклюзивності в планетарному масштабі, глобальна історія створила свою сегрегацію, яка починається з мови. Історики співпрацювали незважаючи на кордони і розробили спільний режим комунікації таким чином, що це призвело до нових поділів. У пошуках академічної єдності, англійська стала глобальною мовою. Глобальна історія стала можливою завдяки глобалізації англійської мови. На нещодавньому семінарі в Токіо мене вразило, як італійські, китайські та японські історики обмінювалися думками за чаркою саке завдяки лінґва франка. Проте цей вид рівності може приховувати нову лінгвістичну ієрархію. Один із парадоксів глобальної історії полягає в тому, що спроби подолати євроцентризм сприяли англізації інтелектуального життя по всьому світу. Коли англійська стала глобальною мовою, це знизило стимули до вивчення іноземних мов, які є незамінним ключем від встановлення зв’язку між "нами" та "іншими". Згідно зі звітом Асоціації сучасних мов за 2015 рік, кількість студентів в американських університетах, які вивчають іноземні мови, досягла свого піку в 2009 році і з тих пір тільки зменшується.

Відхід від навчання спілкуванню з іншими відображав ширшу проблему. Незважаючи на успіх глобальної історії, існують докази того, що глобальний поворот, насправді, не допоміг покращити образ решти світу. За результатами  опитування серед 57-ми кафедр історії у Великій Британії, США та Канаді в 2013 році, Люк Клоссі та Ніколас Гайатт виявили, що історики зрештою залишаються відданими історії Заходу. У Великій Британії 13 відсотків істориків вивчають не-західний світ. Найбільш неприємно дивує той факт, що східну Азію досліджують лише 1.9 відсотка новопризначених викладачів історії у Великій Британії. У США цей показник майже дев’ять відсотків. Навіть у Сполучених Штатах менш ніж третина істориків цікавиться не-західним світом. Деякі критики були надзвичайно занепокоєні посяганнями дослідників решти світу на канон Західної цивілізації, але насправді у них немає підстав для хвилювання. «Ми передусім зацікавлені самими собою», роблять висновок Клоссі та Гайатт. Аби виправдати Брекзіт, Прем’єр-міністр Великої Британії Тереза Мей прагне до «глобальної Британії» (ніби Європа не є частиною глобального світу), проте британські історики все ще вдивляються в самих себе. 41 відсоток істориків у Великій Британії вивчають Британію й Ірландію, де проживає один відсоток населення світу. Нещодавно моя альма-матер Оксфордський університет законсервував посаду професора історії Латинської Америки, що була останньою в своєму роді у Великій Британії. За межами Англосфери, справи загалом ідуть гірше. У німецькомовних університетах працюють лише п’ять професорів історії Африки. Для того, аби досліджувати в Японії не-японське та не-«орієнтальне» минуле, потрібно взагалі залишити кафедру історії та викладати про "Іншого" в інакших підрозділах на периферії головної дисципліни.

Які висновки можна зробити з усього цього? По-перше, великі надії на космополітичні наративи про «контакти» між представниками Заходу і решти світу призвели до одностороннього обміну думками про форму глобальності. Важко не зробити висновок, що глобальна історія є ще одним винаходом Англосфери, призначення якого – інтегрувати "Іншого" до космополітичного наративу на наших умовах, нашою мовою. Це схоже на поняття світової економіки.

По-друге, глобальна історія деякою мірою схожа на історію, яка б підійшла тепер уже неіснуючій Глобальній ініціативі Клінтона. Вона була яскравим, авторитетним прагненням наголосити на доброчинному розповіданні історій без кордонів про нашу космополітичну спільність; глобальна історія мала надати глобалізації людське обличчя. Вона віддавала перевагу руху над місцем, історіям, що рухають (histoires qui bougent) над розповідями про тих, кого залишили позаду, наративам про інших для тих, хто через спільний інтерес до власної особи або емпатію відчував якийсь зв'язок з далекими сусідами глобального космополісу.

Можливо нас не має шокувати реакція проти пост-національного, космополітичного розповідання історії. Під час регіональних виборів у Франції в 2015 році, на одному з плакатів Національного фронту було зображено два жіночі обличчя: одне розмальоване кольорами французького триколору, а інше закрите паранджою. Напис на плакаті проголошував: «Обирай собі сусідів: голосуй за Фронт!». Логіка глобальної історії, як правило, передбачала вивчення інтеграції та співробітництва, а не дезінтеграції та конфліктів. Глобальні історики віддавали перевагу історіям про цікавість до далеких сусідів. Вони, тобто ми, були схильні не помічати близьких сусідств, які були затьмарені транснаціональними каналами постачання.

Глобальна історія віддавала перевагу масштабу, який відображав її космополітичну самозакоханість. Вона також непомітно створила те, що соціолог Арлі Рассел Гохшильд у своїй книзі «Чужинці на своїй власній землі» (2016) назвала «мурами емпатії» між лібералами, які вільно подорожують світом, та провінціалами, які тримаються свого коріння. Перехід до глобального бачення часто означав втрату зв’язку з «глибокими історіями» (якщо позичити від Гохшильд ще одне з її bons mots) про невдоволення втратою та загрозою місцевим уподобанням. Старі патріотичні наративи прищепили людям почуття обмеженої єдності. Нові, космополітичні, глобальні наративи перетнули ці межі. Проте вони розірвали зв’язки людей, що живуть на своїй землі, з почуттям місця в світі. У політичному кліматі, коли домінує обурення урядом-Левіафаном, великими банками, мега-договорами з незрозумілими абревіатурами, такими як ТТП, та далекими єврократами, амбіційне прагнення замінити глибокі історії сповнені суму глобальними історіями далеких зв’язків мало зрештою досягти своєї межі. У намаганні зробити "Інших" частиною наших історій, ми мимоволі створили нову когорту чужинців удома.

Перед глобальною історією стоять два нібито протилежні виклики для взаємозалежної планети, що перегрівається. Якщо ми хочемо зібрати значущі наративи про спільність між далекими та близькими чужинцями, ми маємо стати глобальнішими і серйозніше підійти до використання інших мов та інших способів розповідання історій. Історики та громадяни, які їх читають, також мають переосмислити важливість місцевих уподобань і значень. Зануритися в історії далеких Інших та близьких Чужинців означає відкинути ідею про те, що глобальна інтеграція була як електричний ланцюг, що приносить світло всім хто приєднався. Створення взаємозалежності не просто набагато складніше за креслення схеми підключення. Для цього потрібно рахуватися з вимірами мереж і ланцюгів, які глобальні історії, та можливо всі наративи космополітичної конвергенції, залишають поза увагою. Висвітлення одних куточків землі залишає інші у темряві. Історія глобалістів проливає світло на одних за рахунок інших, тих, яких залишили позаду, тих, хто не може рухатися вперед і тих, хто втратив рухомість, тому що їх більше не зігріває світло.

Змінимо метафору. Розуміння взаємозалежності означає усвідомлення того, що вона розширює персональні та соціальні горизонти для одних, але також послаблює зв’язки з іншими. Принаймні поки ці зв’язки не стануть важливішими за список Instagram, залишатиметься набагато більше спротиву інтеграції, ніж ми думали.

Для того, щоб краще зрозуміти динаміку та акти спротиву інтеграції, щоб приділити стільки ж уваги поділу, дезінтеграції та крихкості, скільки ми приділяємо зв’язкам, інтеграції та конвергенції, ми повинні позбутися наративів плаского світу та невідворотної глобалізації. Ми маємо врахувати, що більша взаємозалежність може призвести до більшої кількості конфліктів. Так, наприклад, незважаючи на зростання торгівлі та студентських обмінів між Китаєм і Японією, Пекін може встановити (як він це вже робив у 2014 році) два нові національні дні вшанування жертв японської агресії з 1937-го по 1945-й роки.

Зв’язки, мобільність, злиття, єдність – ми зробили ставку на магнетизм ринку та емпатичну владу космополітичного духу, який ніби оволодів верхніми ешелонами вищої освіти, що була віддана ідилії глобального громадянства.

Я теж зробив свій внесок у глобальний поворот. Декілька років я координував рух Принстонського університету до інтернаціоналізації та створення глобальних каналів постачання знань. Мені та іншим ніколи не спадало на думку питання про те, що станеться з менш привабливими, малими масштабами залучення громадськості. Ми не надто цим переймалися. Вони здавалися прикметами провінціалізму, який потихеньку виводили зі сцени, з якої ми мали виховати нового homo globus.

Все це не робить глобальну історію менш актуальною. Навпаки. Один із парадоксів полягає в тому, що рух антиглобалізму є інтегрованим до транснаціональних мереж взаємного обожнювання. Наступного дня після плебісциту щодо Брекзіту, Трамп прилетів до Великої Британії та відкрив свої поля для гольфу. Британці «повернули собі свою країну» -  сказав він перед купою мікрофонів, і потім повернувся додому «зробити Америку знову великою». Також добре відомим є захоплення Ле Пен Трампом. Один із лідерів російської партії «Родіна» Фьодор Бірюков назвав це гуртування «новою глобальною революцією». Варто згадати, що найбільшого удару по надіях мрійників об’єднаного світу завдала глобальна фінансова криза 2008-го -  2009-го років. Ця криза почалася з банківської системи, яка найбільше зробила для інтеграції між Заходом та рештою світу та одночасно посилила поділ суспільства вдома.

Отже, нам потрібні наративи глобального життя, що враховують як інтеграцію, так і дезінтеграцію, як витрати, так і прибуток від взаємозалежності. Вони можливо не стануть популярними серед жвавих виступів на TED, не зможуть змагатися з непохитною вірою Фрідмана у технократію без кордонів, або справді сподобатися людині Давоса. Але якщо ми хочемо зрозуміти глибокі історії глобальних трансформацій, ми повинні нагадати собі про одне з професійних умінь істориків і почути іншу частину світу, далеких і близьких трайбалістів, що  ж вони кажуть у відповідь.

Автор: Джеремі Адельман, професор історії та директор лабораторії глобальної історії Принстонського університету

Перекладач: Павло Шопін, викладач кафедри філософії мови, порівняльного мовознавства і перекладу Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова

Стаття вперше була опублікована англійською мовою під заголовком «What is global history now?» в журналі Aeon 2 березня 2017 року. Автор і редакція журналу надали Павлу Шопіну право зробити й опублікувати переклад статті українською мовою з некомерційною метою