Юрій Зазуляк. Час історіографії¹

   В опублікованому в 1898 р. "Вступі до дослідження історії" автори, відомі французькі історики Шарль-Віктор Лянглуа і Шарль Сеньобос зазначали: «...терплячість є головною чеснотою науковця. Не працюйте занадто швидко; дійте так, ніби завжди можна досягнути чогось зачекавши; краще залишити роботу незавершеною, аніж зіпсувати її. Ці принципи легко декларувати. Однак особам, не наділеним спокоєм та витримкою, їх важко дотримуватися на практиці». І далі: «Правдивий вчений є спокійним, врівноваженим і обачним. Посеред життєвих потрясінь, які пропливають повз нього мов бурхливий потік, він ніколи не спішить. Навіщо йому поспішати? Важливо, щоб праця, яку він робить, була ґрунтовною, завершеною і нетлінною. Краще потратити тижні, вдосконалюючи текст для того, щоб переконати двох-трьох з поміж вчених Європи, що якась грамота є сфальшованою, або ж провести десять років за реконструкцією тексту певного документу, аніж віддати за той час до друку кілька томів відносно правдивих історичних анекдотів, які одного дня майбутні вчені повністю перепишуть від початку до кінця".²

     Особливе ставлення до часу і особливий ритм праці історика, окреслені у роботі Лянглуа і Сеньобоса, була важливою складовою уявлень самої спільноти істориків про сенс і завдання дисципліни, які сформувалися у процесі зростання ролі історії як академічної науки у ХІХ ст. Це професійно обумовлене сприйняття часу, яке передбачало його правильне впорядкування і використання, разом з ретельністю, методичністю і ґрунтовністю у проведенні дослідження становили одну із головних "епістемологічних чеснот", слідування яким формувало індивідуальну і дисциплінарну ідентичність сучасних істориків.³  Іншими словами, категорія професійного часу становила важливе підґрунтя професійного етосу і була засобом дисциплінування членів академічної спільноти. Можна також додати, що системно-методичний і детально регламентований режим праці, втілений і опосередкований особливими часовим ритмом, зближує цю концепцію діяльності історика з розумінням модерної професії як квазі-релігійного покликання, особливою формою мирської аскези, яку так блискуче свого часу описав Макс Вебер.⁴ Невипадково, що у Лянглуа і Сеньобоса рефлексія над природою часу наукової праці була невід’ємною складовою ширших культурних та диспиплінарних уявлянь про особливий темперамента науковця-історика та необхідність його культивування як частини професійної етики та дисципліни. Справжньому досліднику приписувалися психологічні та емоційні риси та якості, як от постійний самоконтроль та емоційна відстороненість. Саме вони становили важливу запоруку його успішної наукової дяльності. Особистість історика, його внутрішій емоційний світ, мали бути підпорядковані дисциплінарним вимогам та нормам повідінки, властивим членам професійного цеху істориків.

       Водночас концепція професійного часу історика, як її розуміли Лянглуа і Сеньобос, мала також інші важливі імплікації для історичного фаху. Згадане розуміння часових рамок діяльності історика дозволяло дослідникам практикувати те, що можна умовно назвати "глибинною історіографією". Твердий емпіризм та майстерне володіння критичними методами в тлумаченні історичних джерел, помножені на переконання у можливості перевірити і встановити достовірність історичних свідчень, були наріжним каменем такої історіографії. Представники цієї історіографічної традиції часто зосереджувалися на дуже спеціальних і на перший погляд малозначимих аспектах вивчення минулого, що давало опонентам підстави звинувати їх у вузькому позитивізмі, а інколи переростало у карикатурне зображення фаху історика. Водночас, можливість методологічних та концептуальних інновацій у історичних дослідженнях цього типу була наслідком свого роду кумулятивного ефекту, який виростав насамперед з досвіду кропіткого і тривалого емпіричного дослідження джерел та вдосконалення професійної майстерності їх критики, а не з «імпорту» теорії суміжних соціальних чи гуманітарних наук. Згадані засади формували практику «глибинної» емпіричної історіографії незалежно від історіографічних напрямків, шкіл та ідеологічних орієнтацій. Ці принципи залишалися справедливими як для істориків, які представляли традиційні історико-філологічні методи критичної школи, так і багатьох представників соціальної, економічної чи інституційної історії ХХ ст., які широко залучали підходи та методи суміжних соціальних наук та вкрай критично ставилися до ранкеанського історичного методу та засилля традиційної політичної історії. Ця "глибинна історіографія" дала немало видатних праць, які залишаються вартісними незважаючи на швидкий процес історіографічних змін. Ба більше, у дещо парадоксальний спосіб деякі з цих робіт виявилися надзвичайно співзвучними до нових напрямків, теоретичних підходів та методологій сучасної історіографії.

Фернан Бродель (1902-1985)

    Історіописання, засноване на цих засадах, було головним джерелом скептицизму, а то й ворожості щодо нового погляду на академічну історіографію як практику постійного переписування історії відповідно до нових модних теорій та методів, які диктувала зростаюча орієнтація історичних досліджень на міждисциплінарність. "Насправді немає нічого більш застарілого, аніж минулорічні інтелектуальні моди" - могло б бути гаслом цих істориків.⁵ Цей принцип дозволяв уникати ефекту своєрідної "стелі" методологічної і теоретичної новизни, обумовленої ґенераційними та інституційними чинниками, якої досягали і яку не були здатні подолати багато представників «нової історії». Прикладом тут може бути інтелектуальна біографія Фернана Броделя, одного з "патріархів" нової історії. Прикметно, що свою знамениту концепцію множинності соціальних історичних часів та їх дослідження Ф. Бродель сформував ще наприкінці 30-х років і вона фактично не зазнала радикальних змін протягом усієї довгої академічної кар’єри науковця.⁶ При цьому Бродель не приховув свого скептицизму чи навіть ворожості до деяких нових історіографічних напрямків, які зявилися вже після нього.

     Сьогодні мало хто з теоретиків і практиків сучасної історіографії та гуманітарних наук розділятиме погляди Лянглуа та Сеньобоса. Останні десятиліття засвідчили радикальні зміни у формуванні уявлень про часові ритми праці історика та концептуалізації методологічних інновацій та ґенераційних змін в історіографії. Поняття "повороту", напевно як жодна інша концепція сучасної гуманітарної теорії, відображає ці нові часові модальності продукування академічної історії та їхню обумовленість сучасними інституційними і культурними контекстами функціонування гуманітарних наук.

    Автор цього есе не береться сказати, коли саме слово «поворот» увійшло до лексикону сучасної гуманістики.⁷  А тим більше не наважиться спробувати перелічити усі можливі теоретичні і методологічні "повороти", що їх пережили західні гуманітарні науки за останні два десятиліття. Подібний список міг би бути довгим і містити доволі екзотичні назви.⁸ Натомість з більшою певністю можна сказати, що наприкінці 90-х років гуманітарні науки вже жили в академічному світі, в якому не лише відбувся, але й проминув лігнвістичний та культурний поворот.

      В історіографії поворот до культури був частиною ширшого контексту великих дискусій щодо природи історіописання, які велися протягом 1990-х років і які похитнули впевненість багатьох істориків у головних засадах власного ремесла. Гостра критика академічної історії з позицій радикального пост-структуралізму перетворила кінець минулого століття в епоху великої епістемологічної кризи історичної науки, яка змусила істориків переглядати і по-новому окреслити ключові проблеми історіографії, зокрема об’єктивності історіописання, репрезентації минулого та природи історичних свідчень.⁹ Наслідком культурного та лінгвістичного повороту в гуманістиці стала методологічна вразливість дослідників різних спрямувань на питання дискурсу, сфери символічного, культурних комунікацій та обміну при аналізі історичних феноменів. У випадку академічного історіописання культурний поворот приніс кардинальну зміну наукової парадигми, яка проявилася у появі нової культурної історії, яка часто також розглядається як альтернатива соціальній історії.

     Головні лінії пояснення феномену нової культурної історії, окреслення її дослідного поля є сьогодні добре знаними, вони неодноразово ставали предметом обговорення істориків.¹⁰ Перехід від соціальної до культурної історії знаменував собою також фундаментальні зміни методологічних і теоретичних засад практики історіописання. В межах моделі соціальної історії домінували дослідження великих соціальних структур, глобальних економічних і демографічних циклів довгого тривання, які ставили за мету виявити загальні закономірності цих тривалих процесів і структур, а також ґрунтувалися переважно на аналізі великих вибірок серійних джерел. Аналіз макро-соціальних довготривалих процесів, пошук загальних, регулярних і об’єктивних причин і тенденцій, які обумовлювали ці глобальні зміни чи структури, поєднувався з нехтуванням окремими подіями, індивідуальними біографіями та суб’єктивним досвідом в історії. У теоретичному і епістемологічному плані соціальна історія цього типу була позначена виразним впливом марксизму, теорій модернізації та економічного росту, а також підходів істориків, повязаних з журналом"Аннали," таких як Ф. Бродель і Е. Лябрус.

    Натомість коло питань, на якому зосереджувалася нова культурна історія було принципово іншим. Представників цього напрямку насамперед цікавило як категорії та практики культури, різноманітні символи, традиції, вартості чи дискурси, обумовлювали горизонт людського досвіду, впливали на соціальну поведінку людей, визначали базові параметри соціальної ідентичності. Нова культурна історія привнесла в історичні дослідження увагу до цілком інших, аніж у випадку класичної соціальної історії, вимірів соціального: замість традиційного погляду на первинність і першість соціальних та економічних відносин у стосунку до культури, наголос було зроблено на тому, як культурні практики та вартості самі активно приймають участь у процесах конституювання соціальних категорій і соціальних дій. У цих концепціях культура мислилася як динамічна система змінних символів та сенсів, з допомогою яких люди взаємодіють між собою, активно класифікують та змінюють соціальний світ. Ці спроби переосмислення підстав соціального крізь призму культури реалізовувалися як шляхом відкриття нових територій історії, так і через пропозицію нової аналітичної мови дослідження: саме новій культурній історії дослідники завдячують появі і популярності такі категорії історичного аналізу як тіло, дискурс, гендер, ритуал, народна культура. Епістемологічний виклик нової культурної історії означав також важливі зміни у стилі історіописання, зокрема новий наголос на важливій ролі оповіді та суб’єктивного голосу історика у інтерпретаціях і поясненнях минулого. Багато праць в ділянці нової культурної історії є водночас якісними літературними текстами. "Відродження наративу", вживаючи тут знамениту фразу Лоуренса Стоуна, стало важливим етапом у процесі зростаючого освоєння професійними істориками ролі публічних експертів та авторів на ринку популярної історичної літератури та історичної медіа продукції.

   У 1990-ті та 200-ні роки під впливом культурного і лінгвістичного повороту простір дослідження культури надзвичайно ускладнюється і урізноманітнюється. Свідченням цього розширення методологічного плюралізму та зростаючої міждисциплінарної гібридністі історичного аналізу культури була поява нових підходів та напрямків культурологічного аналізу, які виникали поряд і часто на перехресті з новою культурною історією. Серед найвідоміших напрямків були новий історизм та культурні студії, які постали на основі різних пост-структуралістських, феміністичних, пост-колоніальних, пост-марксистських теорій. Домінуючим у методологічній програмі цих культурологічних досліджень стало трактування культурних символів, репрезентацій чи дискурсивних формацій як цілком автономних та позбавлених будь-яких значимих взаємозалежностей з соціальними контекстами, соціальними акторами чи соціальними інститутами.¹¹ Згідно цього погляду соціальне не має жодного позадискурсивного виміру, оскільки усі практики та досвіди так чи інакше є дискурсивними конструктами. Усе що доступно історику - це аналіз різних дискурсивних відображень та репрезентацій соціального, а не вибір між дискурсивними та недискурсивними феноменами. Перефразовуючи індійську байку, яку наводить у своєму знаменитому есе Кліффорд Гіртц, дослідження культури зводилося до аналізу символів, які пояснювали лише інші символи, або ж до дискурсів, за якими можна були віднайти лише ще один черговий дискурс. Подібний аналіз, який ставив за мету "текстуалізацію" культури, проголошував злиття тексту та контексту і проявлявся у інтерпретаціях історичних феноменів як мережі взаємоповязаних текстів, які не відсилали до жодної позатекстової реальності. У межах цих підходів категорії соціального були зведені лише до звичних культурних конвенцій, які можна було аналізувати як ще один текст з допомогою методів пост-структуралістського літературознавства.

     Усеохопна присутність дискурсивних режимів у визначені феноменів соціального світу, яка дозволяла зводити аналіз категорій соціального до текстів та текстуальності викликала критику з кількох напрямків. Зокрема, окремі дослідники вказували на неможливість редукувати досвід до дискурсу та на необхідність розмежування герменевтичної логіки продукування дискурсів та практичної логіки, яка лежить в основі соціальних дій та поведінки.¹² Іншим важливим моментом цієї критики був новий наголос на важливості суб’єкта, індивідуальної дії та практики в історії. Цей фокус на практиці та досвіді дозволив звернути увагу як культурні сенси і символи творяться у процесі використання семантики щоденної комунікації і таким чином вийти поза усталену ієрархію символів та норм, які вони займають у системі культури. Важливим стало, отже, досліджувати розбіжності між семіотичними системами культури і дискурсивними режимами з одного боку, та практичною раціональністю соціальних акторів, їхніми індивідуальними культурними компетенціями у використанні тих чи інших символів та норм для власних цілей.¹³ Водночас активні дискусії та пошук нових методологій та теоретичних концептів, спрямованих на подолання обмежень пост-структуралістських та пост-модерністських підходів до аналізу культури, здатних по-новому сформулювати взаємовідношення та взаємовплив культури та соціального через переосмислення і підкреслення важливості категорій практики, досвіду, дії, тощо, містили також критику деяких усталених на той час методологічних засад нової культурної історії.¹⁴

   Зазначені дискусії навколо культурного повороту серед істориків ознаменували не лише піднесення, але й певною мірою і смерть нової культурної історії як цілісного академічного проекту. З одного боку, новий епістемологічний клімат пов’язаний з домінуванням різноманітних теорій, методів та аналітичних категорій культурного аналізу в гуманістиці посилив відчуття неможливості чітко визначити саме поняття культури, яка служить головним теоретичним орієнтиром цих напрямків гуманітарних досліджень. Сучасні культурологічні дослідження пропонують надзвичайно широкий спектр трактувань культури, який виходить далеко за її традиційне елітарне поняття як мистецької та інтелектуальної діяльності, або ж сукупності текстів та артефактів, які разом творять сферу високої культури. Культура була водночас скрізь і усім. У майже нескінченому переліку дефініцій культури, які породила сучасна гуманістика, важливим є тенденція до перетворення культури на універсальний концепт у поясненнях історичних процесів та феноменів. Відомий британський історик Пітер Берк, один з провідних представників нової культурної історії, вказуючи на багатозначність і суперечність визначення культури і культурної історії сьогодні, зазначає "як можна писати історію чогось (культури), що позбавлене чітко визначеної ідентичності. Це як спробувати зловити хмару у сачок для метеликів".¹⁵  У схожий спосіб Мірі Рубін у своєму огляді нової культурної історії стверджує, що термін "культура" охоплює так багато різних речей і значень, що насправді означає дуже мало. При цьому дослідниця цитує відомого антрополога Адама Купера, який пропонує узагалі уникати цього "гіпер-референтного" поняття.¹⁶

     Ця невизначеність підставових аналітичних категорій нової культурної історії посилюється з появою на початку нового тисячоліття безлічі нових "поворотів", теоретичних маніфестів та декларацій про заснування нових напрямків дослідження і використання нових методологій у ділянці історичного аналізу культури. Розуміння того, чим є теоретичні повороти і яку роль вони відіграють у сучасній гуманістиці залишається дискусійним. Прихильники твердять, що повороти переважно представляють транс-дисциплінарні та гібридні форми гуманітраного знання, чиї об’єкти досліждень важко віднести до якоїсь усталеної гуманітарної дисципліни. На їх думку, «повороти» важко піддаються описові у термінах стійких і когерентних теорій та парадигм. Вони радше уособлюють пост-парадигмальний етап у розвитку сучасної гуманістики. Повороти розглядаються як своєрідний іноваційний імпульс, новий теоретичний фокус, який виникає на підставі критичного переосмислення чи невдоволення існуючим станом дослідження серед групи дослідників-однодумців і згодом активно поширюється і пропагується на вибраних академічних форумах. Вони виступають своєрідними постійно змінними теоретичними дороговказами, як допомогають історикам щораз по-новому збирати блоки вже існуючого чи нововідкритого знання у процесі вивчення минулого і конструювання історичних оповідей.

    Натомість критики говорять про хвилю різноманітних теоретичних поворотів як про швидкоплинні інтелектуальні моди, які значною мірою і визначають динамічність та пріоритети академічного "ринку" сучасної гуманістики. Поняття інтелектуальної моди та породжене ним постійне очікування нових теорій з погляду критиків є чинниками, які сьогодні часто визначають пріоритети досліджень сучасної західної гуманістики, формують розподіл символічного капіталу і влади в межах академії. Повороти диктують прискорений темп постійного, справжнього і вдаваного оновлення теоретичного знання сучасної західної гуманістики. У такий спосіб вони формують новий досвід часу сучасного західного гуманітанрія, що його можна виразити фразою з радянського анекдоту, яку цитує в одній зі своїх праць Райнгарт Козеллек: «Спи швидше товаришу!». Ключовим аспектом часової акселирації нової гуманістики є радикальний перегляд ставлення до власних дисциплінарних традицій, що часто призводить до наголосу на розриві з попередніми поколіннями дослідників, надуживання риторикою власної новизни та постійна потреба у нових теоретичних маніфестах. Цей часовий ритм сучасних гуманітарних наук є частковим вираженням типового для модерного світовідчуття і модерного способу життя феномену прискорення часу, що його проаналізував той же Козеллек.¹⁷ Здатність до постійного нового переоснащення та оновлення власного теоеретичного інструментарію є сьогодні важливою умовою успішної академічної кар’єри. Час тривання та застосування нових парадигм та поворотів стає усе коротшим, а відмінності у досвіді різних поколінь гуманітаріїв щодо ваги і способів застосування теоретичного знання усе глибшими. Важливо, що подібний тип академічної діяльності також визначається новими інституційними рамками функціонування гуманітарного знання у сучасних західних університетах. Перетворення університетів на капіталістичні корпорації глобальної освітньої індустрії та менеджеризація університетської освіти супроводжуються збільшенням числа бюрократичних правил керування виробництвом знання, зокрема зростаючим тиском демонструвати видимий і бажано обчислювальний суспільний вплив та поступ науки. У цьому прискореному процесі маркетилогізації знання гуманітарії інколи опиняються у безрадній ситуації інтелектуальної фрустрації і можуть запропонувати лише заміну одних слів на інші.

Рональд Грігор Суні

   У своєму аналізі теоретичних дебатів навколо нової культурної історії, відомий американський історик Рональд Грігор Суні критично зауважує, що, судячи з постійного використання у своїх назвах метафори руху у часі і просторі, згадані спроби теоретизування і концептуалізації культурних досліджень історії мали б засвідчувати постійний динамічний процес якісно нових змін і проривів у дослідженні культури і минулого.¹⁸ Однак новаторство теоретичних "поворотів" останнього десятиліття, які постулюють радикальний розрив з попередніми традиціями дослідження та заявляють про вичерпаність та застарілість підходів своїх попередників, є далеко не очевидним. При ближчому розгляді виявляється, що за багатьома теоретичними чи методологічними спостереженнями і концептами, що їх нові теоретичні повороти проголошують власним відкриттями та власним внеском у розвиток гуманістики, стоїть насправді тривала і багата традиція досліджень, що їх ідеологи та практики «поворотів» часто намагаються ігнорувати. Або ж зустрівшись з цією історіографічною традицією, не в змозі прояснити та визнати власне відношення та спадкоємність з нею.¹⁹  Крім того, у випадку історичної науки нові теоретичні маніфести, попри численні пропозиції нової концептуальної мови та нових об’єктів дослідження, вкрай рідко привносять новизну чи радикально змінюють підставові процедури роботи історика з джерелами.²⁰ Наслідком явного перевиробництва і знецінення «мови теорії» в сучасній гуманістиці, яка часто продукує своєрідні концепти-симулякри, що лише доволі умовно пов’язані з емпіричними дослідженнями, є посилення кордонів між теоретиками та практиками історіописання.²¹

     Дискурс теоретичних поворотів не лише сформував пріоритет теорії над емпіричними пошуками у історичних дослідженнях, але й також утвердив особливі способи розуміння та репрезентації теоретичного знання в гуманістиці. Хоча «повороти» часто розглядають як пост-парадигматичний етап у гуманістиці, усе ж тенденція до їх пояснення як когерентних, несуперечиливих і логічно цілісних теоретичних напрямків та форм теоретичного знання, які приходять на зміну одна одній, або ж коригують і доповнюють одні одних є помітною. Ці тлумачення базувалися на уявленнях про теоретично-методологічну когерентність поворотів, можливість їх представлення як завершених в часі історіографічних моментів, і часто додатково підріплювалися конструюванням приналежності їх послідовників до одної дослідницької генерації. В подібних інтерпретаціях станусучасної гуманістики концептуалізовані в такий спосіб «повороти», а не окремі науковці та їхні дослідження, творять дисциплінарне знання і визначають інноваційну спрямованість дослідних пошуків. Тому порада Кліффорда Гіртца, який колись говорив, що для того, щоб зрозуміти чим є та чи інша наука, треба дивитися не на її теорію і не на те, що говорять її апологети, але на те, що роблять практикуючі вчені, залишилася не почутою у концепціях змін в гуманістиці як ряду нових теоретичних поворотів та маніфестів.²² Однак подібне нехтування складними індивідуальними науковими траєкторіями та виборами окремих дослідників веде до вкрай спрощеного пояснення теоретично-методологічних змін, які відбувалися в історичній науці та гуманістиці протягом останнього півсторіччя. Останні дослідження інтелектуальної генеалогії лінгвістичного повороту та нової культурної історії добре ілюструють процес формування цих теоретичних напрямків як вкрай децентралізованих академічних проектів, який до того ж супроводжувався постійною полемікою та критикою навколо евристичних можливостей застосування широкого кола різноманітних і часто взаємосуперечних ідей, підходів, теорій в історичному аналізі культури.²³

   У вищеописаному інтелектуальному кліматі постійних нових поворотів прикметними є спроби деяких колишніх активних адептів нової культурної історії критично переглянути історію становлення цього напрямку історичних досліджень та його відношення до соціальної історії. Характерним у процесі подібного переосмислення є активна артикуляція власного досвіду професійного історика та учасника цих історіографічних змін. Наслідком є доволі різні за багатством нюансів та глибиною рефлексії оцінки та спостереження, з якими автори представляють і розуміють історіографічну ситуацію останніх кількох десятиліть.

     Так, наприклад, Вільям Сюелл вкрай спрощено пробує пов’язати перехід від соціальної до культурної історії зі зміною домінуючих форм капіталізму на Заході, не надто приховуючи особисту фрустрацію, спричинену втратою епістемологічної впевненості колишнього соціального історика.²⁴ Виразно критичне ставлення Сюелла до проекту нової історії створює суперечливе враження, особливо враховуючи той факт, що до недавна автор вважався одним із головних теоретиків цього напрямку. Політично-економічні причини, зокрема перехід від фордизму до глобального капіталізму, наголошені автором, ведуть до дещо штучного протиставлення соціальної та культурної історії, яке доповнюється закликами до реабілітації дослідницької програми класичної соціальної історії, проте майже цілковито оминає спільні для цих напрямків численні та різнопланові пласти ідей, підходів та тематичних інтересів. Пропонуючи пояснення «культурного повороту» як цілісного, внутрішньо не суперечливого проекту теоретичних підходів і концептів, який можна відділити від соціальної історії і який відповідав глобальним політично-економічним змінам, Сюелл зовсім не враховує, що індивідуальні академічні та інтелектуальні біографії істориків, які стали адептами нової культурної історії, відзначалися великим розмаїттям у плані їхніх теоретичних симпатій, часу «навернення» до нової культурної історії та відношення до спадщини соціальної і культурної історії. Значне число робіт, які прийнято вважати приналежними до нової культурної історії, постали у контексті традиційних для соціальної історії дискусій над проблеми формування класів, природи соціальних рухів та ідентичності соціальних груп. Вони були на час свого створення радше спробою розширити дослідне поле, вдосконалити інструментарій та запропонувати нові інтерпретаційні можливості самої ж соціальної історії. Тому накреслений Сюеллом образ переходу від соціальної до нової культурної історії є вкрай спрощеним. Спроба чіткого розмежування нової культурної історії і конструювання теоретичного консенсусу серед її послідовників є своєрідною історіографічною операцією, здійсненою пост-фактум у процесі пошуку власної дисциплінарної ідентичності, інституціоналізації та творення своєрідного канону цього напрямку історичних досліджень.

     На відміну від Сюелла Джефф Ілі пропонує складніший аналіз політичних, культурних та академічних контекстів появи нової культурної історії.²⁵ Як і Сюелл Ілі є прихильником політично ангажованої історії і приділяє багато уваги зв’язкам між історіографією та сферами публічного та політичного. Однак для Ілі ці взаємовідношення ніколи не були послідовними, стабільними та очевидними. Ілі показує складні і різнопланові зв’язки історіописання та політичної ідеології, звертаючись до власного досвіду послідовника марксизму та члена генерації 1968 р. (для Ілі це завжди і виключно досвід західноєвропейський і він не містить навіть найменших спроб висвітлити проблемні сторони марксистської ідеології) та через розповіді про політично заагнажованих істориків, знову ж таки переважно марксистів, які в різний час та в різний спосіб справили відчутний вплив як на нього особисто, так і на розвиток досліджень соціальної так культурної історії загалом. Важливим у книжці Ілі є наголос на умовності вибору між соціальною та культурною історією та можливості власне різнопланових гібридних форм історичного аналізу, здатних інтегрувати різні епістемологічні традиції, методологічні підходи та теоретичні ідеї. Власне у гібридизації методів емпіричних досліджень з культурної та соціальної історії, яка більше притаманна дослідженням покоління істориків, що заявили про себе вже у новому тисячолітті, Дж. Ілі бачить один з можливих шляхів подолання своєрідного "пуризму" теорій і диктату численних теоретичних поворотів. Водночас для Ілі подібна гібридність та практикування міждисциплінарності є також своєрідною відповіддю на спроби деяких істориків (Річард Еванс) заново утвердити дисциплінарні кордони та дисциплінарні стандарти аналізу в історичних дослідженнях.

    Зауваження Дж. Ілі співзвучні з недавніми міркуваннями Каролайн Байнум. На думку Байнум історичні дослідження сьогодні продовжують відчувати значний вплив теоретичних дебатів 80-90- років минулого століття. Це стосується навіть тих нових напрямків і концепцій, які на перший погляд спрямовані на розрив та заперечення культурного повороту (дослідження матеріальності). Сучасне історіописання абсорбувало та критично переосмислило концепції і підходи культурного повороту, і це зробило його цікавішими, складнішими та більш витонченими у плані застосування теорії, аніж у попередній період.²⁶  При цьому, важливим є не орієнтація на якусь нову "велику" теорію, яка б могла прийти на зміну культурному повороту і яка б могла мати універсальне застосування, але власне велике розмаїття інтерпретацій та підходів, в яких з одного боку теорія вплетена у аналітичні процедури емпіричних досліджень, а з іншого боку нові теоретичні пропозиції формуються чи коригуються в ході вивчення конкретних дослідних об’єктів та проблем.

     Історіографії та історики Східної Європи відкривали для себе нові західні історичні підходи у вивченні культури, народжені у дискусіях навколо культурного повороту у 80-ті та 90-ті роки (можливо за кількома такими винятками як гендерна історія, дослідження націоналізму) з суттєвим запізненням. Можна говорити про своєрідні різні темпоральності західноєвропейських та східноєвропейських історіографій, які визначали відмінності у концептуальних пріоритетах історичних досліджень. В оцінках окремих східноєвропейських істориків, історіографічні зміни початку 90- років минулого століття могли асоціюватися швидше з ідеями Френсіса Фукуями та поверненням «Історії» після закінчення холодної війни та падіння комунізму, а не з дискусіями навколо нових підходів культурної історії чи культурного повороту в гуманістиці.²⁷ При цьому пропозиції методологічного і теоретичного оновлення історичних досліджень культури, які формулювали історики регіону у той час, часто не виходили поза межі класичних структуралістських методологій та понять, виявляючи відсутність будь-якого ширшого інтересу до пост-структуралістських підходів, що на той час вже активно поширювалися в західній гуманістиці.²⁸

Ніколай Копосов

     Повільна рецепція нової культурної історії була обумовлена різними причинами та обставинами. З одного боку, інституційна організація історичної науки, яка спрямовувала дослідження у вузько зрозумілому позитивістичному руслі, не завжди сприяла швидкому засвоєнню нових теоретичних ідей та підходів.²⁹ Безсумнівним є радше обережне ставлення, а то і неприйняття пост-модернізму чи лінгвістичного повороту серед практикуючих істориків регіону.³⁰ Цікаво, що власне у східноєвропейській історіографії однією з найпомітніших реакцій на децентралізацію історичних методологій та виникнення нових численних ділянок історичного аналізу під впливом культурного повороту є голоси ностальгії, які доповнюються закликами до повернення до великих і всеохопних теорій та пояснювальних парадигм в історичних дослідженнях (Діна Хапаєва).³¹ Показовими у цьому плані можуть бути праці Ніколая Копосова з його критикою мікроісторії та лінгвістичного повороту, які, на думку вченого, прийшовши на зміну соціальній історії, знаменували собою відмову істориків від постановки і дослідження фундаментальних і глобальних питань, процесів та явищ.³²

    З іншого боку, нова культурна історія як у часи свого становлення, так і у своїй сьогоднішній іпостасі є значною мірою інтелектуальним продуктом англо-американської історичної думки. Інтелектуальна генеалогія більшості ідей, теорій та досягнень практики історіописання нової культурної історії нерозривно пов’язана з академічним світом англо-американської гуманістики. Великий, часами визначальний вплив робіт теоретиків французького пост-структуралізму на становлення епістемологічних та методологічних засад нової культурної історії можна пояснити насамперед в контексті рецепції та особливої моди на "французьку теорію" серед американських гуманітаріїв. Так само значення праць окремих французьких істориків в каноні нової культурної історії випливає з того факту, що саме французька історія була сферою наукових інтересів значного числа американських дослідників, відповідальних за творення дослідницької програми і теоретичних маніфестів нової культурної історії (Лінн Гант, Віллям Сюелл, Наталі Зімон Девіс, Габріел Спігел). З погляду цього своєрідного трансатлантичного обміну ідей та теорій між істориками та гуманітаріями двох континентів нова культурна історія не є явищем унікальним, але відображає різноманітні досвіди пошуку нових концептів культури та нових підходів у її дослідженнях в західній історіографії. Становлення нової культурної історії виявляється співзвучним і перетинається з іншими епістемологічними програмами та напрямками історичних досліджень культури, такими як історія ментальностей у Франції, історична антропологія та історія понять у Німеччині чи мікроісторія в Італії.

    У цьому зв’язку не випадково, що нові підходи до вивчення культури приходили в історіографії Східної Європи під іншими, аніж нова культурна історія, назвами. У сучасних рефлексіях над розвитком історіографії окремих країн регіону, східноєвропейські історики, аналізуючи появу і поширення нових методів історіописання, будуть радше говорити про нову інтелектуальну історію, історичну антропологію, історію ментальностей чи історію понять, аніж називати нову культурну історію.³³  Очевидно, що інколи ці різні назви використовуються як збірне окреслення усіх нових історіографічних напрямків загалом, не розрізняючи особливо підходи нової культурної історії. Водночас сам вибір цих імен для позначення нового поля історичних досліджень вказує на значно сильнішу традицію орієнтації місцевих історіографій на європейські, передовсім французькі, методологічні здобутки.³⁴ Добре відомим прикладом у цьому відношенні є історія становлення історичної антропології у пізньому Радянському Союзі. Як відомо, поява та академічна інституціалізація цього напрямку була значною мірою інспірована активними контактами чільних представників "альтернативної радянської медієвістики" (Арон  Гуревич, Юрій Бессмєртний) з науковцями Франції, передовсім середовища "Анналів".

   У випадку Східної Європи, інновації у сфері історичної та культурологічної теорії під прапором численних "поворотів" виступають ще одним "концептуальним імпортом", привнесеним з Заходу і відображають доволі типовий приклад нерівного інтелектуального діалогу між Сходом і Заходом у сфері гуманістики.³⁵ Один з важливих аспектів подібної рецепції нових західних теорій культури у контексті східноєвропейської гуманістики був нещодавно підкреслений російськими соціологами Михаїлом Соколовим та Кірілом Тітаєвим.³⁶ Російські дослідники запропонували концепцію "провінційної науки" для аналізу особливостей перенесення та функціонування західних теорій у східноєвропейській академії. Поняття "провінційної науки" засноване на нерівноправному доступі до комунікації та розподілі академічних ролей між західними та східноєвропейськими гуманітаріями у сфері продукування, циркуляції та обговорення нових теорій та концепцій. Дисциплінарні та інтелектуальні підстави такого обмеження чи виключення учених зі Східної Європи, яке формує їх провінційну позицію, Соколов та Тітаєв описують наступним чином. Представники провінційної науки переважно слухають та читають на одній мові, але водночас говорять та пишуть на іншій; вони слідкують за теоретичними дискусіями, які відбуваються на одних академічних форумах, але самі поширюють знання про ці теорії та виступають на інших інтелектуальних майданчиках. За таких обставин взаємність наукової комунікації та діалог виявляються радше умовними: західні учасники наукової комунікації мають мало або ж жодних шансів і можливостей дізнатися про існування своїх східноєвропейських колег. У цьому сенсі "провінційна наука" за словами Соколова і Тітаєва становить свого роду форму імітативної та контигіозної магії.

     Напевне найвідомішою спробою останнього часу подолати цей традиційний розподіл стала велика дискусія про "антропологічний поворот" у російській гуманістиці, яка розгорнулася в останні роки на шпальтах "Нового Літературного Обозрєнія". За розмахом та тривалістю ця дискусія без сумніву стала безпрецедентною подією. Такі широкі та інтенсивні дебати над перспективами нових культурологічних методологій саме серед російських науковців є значною мірою закономірними. Цьому сприяє як багата спадщина вивчення історії культури у пізньорадянський період, так і значна інтернаціоналізація досліджень з російської історії і культури, їх високий академічний статус на Заході. Російська історія і російські студії стали тою ділянкою західного гуманітарного знання, де вироблені у ході культурного повороту нові методологічні теоретичні підходами заявили про себе надзвичайно швидко.

     Пропозиція нової дослідної парадигми для російської гуманістики, в основі якої мала бути нова антропологія культури і нова дослідницька програма її вивчення, охопила надзвичайно широке коло питань, які неможливо детально розглянути в межах цієї оглядової статті. Автори програмних маніфестів (Іріна Прохорова, Кевін Платт, Ніколай Посєлягін) говорять вже традиційно про кризу сучасної гуманістики; обмірковують нові перспективи відкритості та діалогу, які антропологізація досліджень культури створює для російської гуманітарної науки та сприяє пошуку її місця у сучасному глобальному академічному світі; дискутують про можливості нового методологічного інструментарію для кращого розуміння особливостей історичних та культурних процесів в Росії; розглядають концепції локального та універсального, соціального і текстуального; підкреслюють важливу роль візуальності та перформативності у сучасному розумінні культури; зрештою ставлять питання про те, що і як розуміти під поняттям антропології, антропологічного повороту у відношенні до інших дисциплінарних традицій гуманістики. У своїй загальній теоретичній настанові більшість з цих текстів зорієнтовані на концептуальний і теоретичний багаж, який напрацювала західна гуманістика під час дискусій над культурним та лінгвістичним поворотом. Звідси, наприклад, голоси в дискусії, які всіляко підкреслюють текстуальність культури та дискурсивні і текстуальні виміри соціального. Подібні погляди належали переважно філологами та антропологами літератури, які виразно домінували у дискусії. Проте деякі з цих підходів часто обмежують антропологічний аналіз до усталеного набору пост-структуралістської герменевтики літературних текстів високої культури, наслідком чого є етнографічна "бідність" та відсутність вичерпного і насиченого контекстуального аналізу. Такі застереження вже висловлювалися раніше істориками на сторінках НЛО, але вони не знайшли належного обговорення в дискусії. ³⁷

     Російські дискусії навколо "антропологічного повороту" певною мірою виявили схожі проблеми у розумінні ролі теорії в гуманістиці, які вже сформувалися у західній академії. З одного боку, полеміка показала виразну перевагу абстрактних теоретичних міркувань та рефлексій, які залишили на маргінесі обговорення проблему співвідношення дослідної практики та теоретичної рефлексії. Деякі виступи в дискусії були свого роду спробами інвентаризації різних теорій, які існують у сучасній гуманістиці. На тенденцію зосереджувати дискусію виключно на питаннях теорії і заради самої теорії, не пропонуючи зрозумілих цілей і програми дослідження безпосередніх культурних практик, звертають увагу у своїй критиці Сєргєй Ушакін та Ілья Калінін.³⁸ За його словами, важливим є не апропріація, але переосмислення наявних теорій через практику. Місце теорії в новому антропологічному повороті має визначатися не шляхом засвоєння і застосування вже готових теоретичних концептів, а не через напрацювання нових теоретичних підходів, народжених через аналіз конкретних дослідних проблем. Подібні некритичні способи запозичення західної теорії засвідчують недостатню інтегрованість російської гуманістики у мережі глобального інтелектуального обміну та комунікації і знову ж таки, повертають дискусію до питання про актуальність поняття "провінційної науки".

    Поняття «провінційної науки» не лише фіксує вододіли та специфічні відносини між західними центрами продукування гуманітарного теоретичного знання і периферіями глобальної академічної гуманістики. Воно також описує іншу фундаментальну рису особливої академічної ситуації периферійної гуманістики, а саме відмінності та співвідношення між «провінційною» та «туземною» наукою. Згідно Соколова і Тітаєва, туземна наука, на відміну від провінційної, представляє собою систему наукової комунікації та інституційних практик, яка переважно зосереджується на дискусіях та діяльності всередині самої спільноти і потребує лише мінімальних інтелектуальних контаків та наукового обміну із зовнішими світом (часто такі контакти будуть зведені до виключно ритуальних жестів). Така туземна наука побудована як ієрархія власних наукових авторитетів, власних наукових шкіл та власних винайдених традицій, які виявляють схильність до мітологізації та мегаломанії, коли йдеться про процес історичного тлумачення власної діяльності, уявлень про самих себе як експертну спільноту, представлення та розуміння власної ролі у суспільстві, тощо. Крім того, саме туземній науці притаманний особливий «стиль письма», який майже не піддається перекладу і тому виключає можливість її актвного залучення до простору міжнародної наукової комунікації.³⁹

     Можлива динаміка взаємодії між трьома зазначеними типами організації академічної науки, а також їх уявне картографування є очевидно набагато складнішими і різноплановішими процесами: «провінційні науковці» можуть мімікрувати в межах туземних інституцій, периферійні та провінційні вчені та школи можуть здобувати визнання у столичних академічних центрах, з’являються міжнародні мережеві спільноти науковців, які долають зазначені поділи. Тому, поділ на провінційну та туземну науку, представлений Соколовим та Тітовим, виглядав на думку критиків занадто статичним. У цьому плані зазначені категорії не лише описують, але й підтверджують цей нерівноправний розподіл ролей в межах гуманітарних і соціальних наук. Учасники дискусії, які виступали з позицій пост-структуралітської антрополонічної критики, також підважували аналітичну вартість зазначених понять, вбачаючи у них некритичне запозичення категорій класичної європейської антропології, вкорінених у тривалу і багату культурну традицію європейського колоніалізму.

    Детальне обговоренння феноменів «провінційної» та «туземної історичної науки», а також виділення аналітичних інструментів, з допомогою яких їх можна описати, не є завданням цього огляду. Тут лише хочу звернути увагу на один засадничий елемент, на підставі якого можна впізнати «туземну історичну науку», але який залишився поза обговоренням зазначеного форуму. Йдеться про особливу інституційну та культурну темпоральність, в якій живе і яку сама ж активно відтворює туземна історіографія. Якщо поглянути на національні історіографії пост-совєтського простору, то стає очевидним, що інституціям академічного історіописання та професійним історикам як експертній спільноті належить ключова роль у творенні та репродукуванні невпинного часового потоку національної комеморації. Активне залучення до ритуалів національної комеморації поєднується і переплітається з комеморативними практиками, які зосередженні на вшануванні самих інституцій. Це дозволяє академічним інституціям та науковцям віднайти та посилити власну легітимність у процесі інституціалізації та само-репрезентації національних спільнот. У межах пост-совєтської академії час національної комеморації є отже найважливішим чинником, який структурує інституційне поле історичних дисциплін та впливає на формування наукових програм історичних досліджень. Переважна більшість найважливіших наукових проектів та конференцій, їхній задум та реалізація, підпорядковані і взаємозалежні з ритмом циклічного і мітологічного часу нації, втіленого у різного роду ювілеях, вшануваннях, круглих датах. При цьому не лише наукова продукція історика, але й загалом увесь світ його професійної життєдіяльності значною мірою взаємопов’язаний з циклом комеморативних національних практик. Вони є вкрай важливими і навіть обов’язковими формами професійної діяльності історика, без яких неможливо отримати і утримати впливове місце у академічній ієрархії. Через участь та саморепрезентацію у різноманітних публічних ритуалах національної комеморації історик безпосередньо проживає і засвоює цей комеморативний час нації як підставу свого професійного досвіду та ідентичності. Достоту як монахи середньовіччя, історики є переважно охоронцями цього сакрального часу національної комеморації. Попри певну незвичність такого порівняння воно здається добре передає і дозволяє відчути архаїчність практик наукових досліджень, а також потяг до архаїзації як особливого культурного стилю туземної гуманістики. І саме ця тотожність часового ритму діяльності історика та національної комеморації дозволяє часом розгледіти ту площину, де зникає славнозвісна відмінність між «двома кліо»: між професійною історією та популярними, ненауковими формами історіописання, які разом і формують колективну пам’ять національних чи квазі-національних спільнот.

Юрій Зазуляк, кандидат історичних наук, співробітник Інституту українознавства мені І.Крип'якевича НАН України, доцент УКУ. Коло наукових зацікавлень, локальна історія Галичини XV-XVIII cт.

1. Попередня версія тексту була представлена як доповідь на конференції “Баланс трансформації: українська історіографія через 25 років після розпаду СРСР”, Харківський національний університет імені Василя Каразіна. Харків, 16 грудня 2016 р. Її завершення стало можливим завдяки стипендії Олександра фон Гумбольдта в У-ті Гіссена (Німеччина) влітку 2017 р. Автор висловлює подяку Володимиру Склокіну за критичні зауваження до статті.
2. Ch. V. Langlois and Ch. Seignobos, Introduction to the Study of History. Transl. G. G. Berry, preface F. York Powell (New York: Henry Holt and Company, 1912), 126-127. Короткий аналіз роботи Лянглуа і Сеньобоса див. Philippe Carrard, Poetics of the New History. French Historical Discourse from Braudel to Chartier (Baltimore, 1992), 2-9. Частину вищенаведеного фрагменту тексту зі «Вступу» цитує Герман Пауль. Див. Herman Paul, "Performing History: How Historical Scholarship is Shaped by Epistemic Virtues", History and Theory, vol. 50, no. 1 (February 2011), 5.
3. Herman Paul, “Performing History”, 1-19.
4. Макс Вебер, "Аскетичний протестантизм і капіталістичний дух", його ж, Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика. Переклад, післямова і коментарі Олександра Погорілого (Київ, 1998), 359-363.
5. J. H. Hexter, "The Historian and His Day", in his, Reappraisals in History. New Views on History and Society in Early Modern Europe (New York and Evaston, 1961), 2.
6. Peter Burke, The French Historical Revolution (Stanford, 1990), 3.
7. Наприклад термін «лінгвістичний поворот», з’явився в 50-ті роки ХХ ст. і його авторство приписують Густаву Бергманну. Пізніше в 60-х роках поняття було запозичене і використане Річардом Рорті у дослідженні аналітичної філософії. Див. Judith Surkis, “When Was the Linguistic Turn? A Genealogy,” AHR vol. 117, no. 3 (June 2012), 705; Doris Bachmann-Medick, Cultural Turns. New Orientations in the Study of Culture, transl. Adam Blauhut (Berlin and Boston, 2016), 21.
8. Тут обмежуся вказівкою лише на добротні дослідження першокласних істориків: Peter Becker and William Clark, "Introduction", in Little Tools of Knowledge: Historical Essays on Academic and Bureaucratic Practices, eds., Peter Becker and William Clark (Ann Arbor: University of Michigan, 2001), 18; Joseph Mali, Mythistory. The Making of a Modern Historiography, Chicago and London: University of Chicago press, 2003), 30.
9. Richard J. Evans, "Prologue: What is History? - Now," in What is History Now?, ed. by David Cannadine (New York: Palgrave Macmillan, 2002), 6-7.
10. Див. наприклад Victoria E. Bonnell and Lynn Hunt, "Introduction", in Beyond the Cultural Turn. New Directions in the Study of Society and Culture, Eds. Victoria E. Bonnell and Lynn Hunt (Berkeley: University of California Press, 1999), 1-3; Roger Chartier, “History between Narrative and Knowledge,” in his On the Edge of the Cliff, translated by Lydia G. Cochrane (Baltimore and London: The John Hopkins University Press, 1997), 13-27; Richard J. Evans, "Prologue: What is History? - Now," in What is History Now?, 7-10; Miri Rubin, “What is Cultural History Now”, in What is History Now?, 80-94; Андрій Заярнюк, «Про те, як соціяльна історія ставала культурною» Україна Модерна ч. 9 (2005), 249-268.
11. Victoria E. Bonnell and Lynn Hunt, "Introduction", in Beyond the Cultural Turn. New Directions in the Study of Society and Culture, Eds. Victoria E. Bonnell and Lynn Hunt (Berkeley: University of California Press, 1999), p. 3, 9-10.
12. Roger Chartier, “History between Narrative and Knowledge,” in his On the Edge of the Cliff, translated by Lydia G. Cochrane (Baltimore and London: The John Hopkins University Press, 1997), 19-20.
13. Gabrielle M. Spiegel, "Comment on 'A Crooked Line", American Historical Review (April 2008), p. 411-13.
14. При цьому нова культурна історія фігурує у деяких текстах кінця 90-х років ХХ ст. як напрямок досліджень, що залишився вже у минулому. Див. наприклад Richard Biernacki, “Method and Metaphor after the New Cultural History”, in Beyond the Cultural Turn, 62-94.
15. Peter Burke, "Origins of Cultural History", in his Varieties of Cultural History (Ithaca, NY: Cornell University Press, 1997), 1. Пор. також Victoria E. Bonnell and Lynn Hunt, "Introduction", 11-2.
16. Miri Rubin, "What is Cultural History Now?" in What is History Now?, 80.
17. Райнгарт Козеллек, «Чи існує прискорення історії», його ж, Часові пласти (Київ, 2006), 189.
18. Ronald Grigor Suny, "Back and Beyond: Reversing the Cultural Turn," American Historical Review vol. 107 (December 2002), 1476.
19. Див. наприклад Paul Stock, “History and the Uses of Space”, in The Uses of Space in Early Modern History, ed. Paul Stock (Palgrave Macmillan, 2015), 2-4.
20. Dariusz Andrzej Sikorski, "Jak historyk potyka się o antropologię historyczną", Kwartalnik Historyczny, rocz. CXVIII, z. 3 (2011), 486.
21. Caroline W. Bynum, "Perspectives, Connections and Objects. What's Happening in History Now?" Daedalus vol. 138, no. 1 (Winter 2009), 75.
22. Clifford Geertz, “Thick Description: Toward an Interpretative Theory of Culture” in his The Interpretation of Cultures. Selected essays, 5.
23. Judith Surkis, “When Was the Linguistic Turn? A Genealogy,” 700-722; James W. Cook, “The Kinds Are All Right: On the “Turning” of Cultural History”, AHR vol. 117 (2012), 746-771.
24. William H. Sewell Jr., “The Political Unconscious of Social and Cultural History, or, Confessions of a Former Quantitative Historian,” in his, Logics of History. Social Theory and Social Transformation (Chicago and London, 2005), 22-80.
25. Geoff Eley, A Crooked Line. From Cultural History to the History of Society (Ann Arbor, 2005)
26. Caroline W. Bynum, "Perspectives, Connections and Objects", 74, 81.
27. Sorin Antohi, "Narratives Unbound. Historical Studies in Post-Communist Eastern Europe," in Narratives Unbound: A Brief Introduction to Post-Communist Historical Studies, eds. Sorin Antohi, Balázs Trencsényi and Péter Apor (Budapest and NY: CEU Press, 2007), p. xii: "The early 1990s witnessed the rise of a wide spectrum of new public and professional discourses on history and historical studies, ranging from Fukuyama-styled revivals of Kojevian-Hegelian ideas about the End of History to strong claims that History was back, reborn or resurrected after decades of Utopian ahistorical void and Cold War deep freeze."
28. Krzysztof Pomian, „Jak uprawiać historię kultury”, Przegląd Historyczny t. 86, z. 1 (1995), 1-13.
29. Pavel Kolář and Michal Kopeček, "A Difficult Quest for New Paradigms: Czech Hisoriography after 1989", in Narratives Unbound, 180.
30. Balázs Trencsényi and Péter Apor, “Fine-Tuning the Polyphonic Past: Hungarian Writing in the 1990s”, in Narratives Unbound, 61-2
31. Дина Хапаева, Герцоги республики в эпоху переводов. Гуманитарные науки и революция понятий (Моcква, 2005). Схожу тенденцію в угорській історичній науці відзначають також Балаж Тренчені та Петер Апор. Ibid., 18.
32. Н. Копосов, Хватит убивать кошек. Критика социальных наук (Москва: НЛО, 2005). Ця критика є суголосною з загальним патосом книжки Віляма Сюелла.
33. Balázs Trencsényi and Péter Apor, “Fine-Tuning the Polyphonic Past,” 13-17, 30,
34. Про вплив "Анналів" у чеських середньовічних дослідженнях див. Pavel Kolář and Michal Kopeček, "A Difficult Quest for New Paradigms", 181
35. Dietmar Müller, Borbala Zsuzsanna Torok and Balazs Trencsenyi, "Introduction. Reframing the European Pasts: National Discourses and Regional Comparisons," East Central Europe 36 (2009), 4
36. М. Соколов, К. Титаев, «Провинциальная и туземная наука. Введение в дискусию», Антропологический форум № 19 (2013), 11-15, і наступні розголі відповіді учасників форуму.
37. Сергей Глебов, Марина Могильнер, Александ Семенов, «The Story of Us: Прошлое и перспективы модернизации гуманитарного знания глазами историков», НЛО 59 (2003). Критику подібних форм культурологічного аналізу також див. Ш. Ортнер. Sherry B. Ortner, „Resistance and the Problem of Ethnographic Refusal“, Comparative Study of Society and History (1995), 173-193.
38. Див. наприклад Илья Калинин, "Опасности метапозиции, или "Я видел тех, кто видел Ленина", НЛО 122 (2013); Сергей Ушакин, "Верните мяч в игру", НЛО 113 (2012).
39. Марина Могильнер, «От тречленки к третьему пути: апология the middle ground», Антропологический форум № 19 (2013), 79; Сергей Ушакин, «Наука: вещь в себе и вещь для себя» там же, 183.