Рец: Адамский Л. Волынский негационизм как фактор, отягощающий польско-украинские отношения: анализ дискуссии 2016 года, „Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры”, № 2, 2016, с. 102-125.
Історія не перестала бути предметом жорстких баталій науковців і політиків, залишаючись дієвим інструментом у реалізації внутрішньо/зовнішньополітичних цілей. Дослідники минулого досить часто виступають зовсім не борцями за «об’єктивне» знання, а своєрідними адвокатами націй, виконуючи важливу функцію легітимізації сучасності через історію. Польсько-українські відносини, на жаль, стали заручником надмірної інструменталізації минулого, що засвідчив градус минулорічної дискусії над, мабуть, найбільш контроверсійним епізодом спільної історії – Волинським злочином. Резолюція Сейму 22 липня 2016 року з визнанням подій 1943-1944 рр. «геноцидом» викликала бурхливу і не завжди виважену реакцію української суспільної думки. У цій невеличкій репліці висловлю деякі міркування щодо нещодавно опублікованої статті польського історика Лукаша Адамського, присвяченої цій темі. Тут не буду детально аналізувати власне дебати, відішлюсь лише до кількох, на мій погляд, слабких елементів у діагностуванні Автором польсько-українського конфлікту пам’яті.
Терміни
Слова мають підступну властивість спотворювати думку. Вичерпна і точна дефініція ключових понять дозволяє оминути низку небезпечних інтерпретаційних пасток і більш аргументовано донести свій погляд до читача. Для прикладу Автор дуже добре оперує юридичним терміном «геноцид», слушно звертаючи увагу на помилкову його інтерпретацію у працях українських істориків та публіцистів. Інакше виглядає справа з винесеним у назву статті терміном «волинський негаціонізм», який, припускаю, можна інтерпретувати як заперечення відповідальності УПА за масові вбивства поляків.
Відсутність чіткої дефініції створює заплутану ситуацію і викликає додаткові питання: чи є «негаціонізмом» заперечення самого факту вбивства чи відповідальності УПА? Чи критика юридичної класифікації «геноцид» з одночасним засудженням дій окремих загонів УПА теж є «негаціонізмом»? Кого зі згаданих у текстів істориків та публіцистів Автор вважає «волинськими негаціоністами»: В’ятровича, Патриляка, Сергійчука чи Ільюшина і Грицака? Брак чіткого пояснення розмиває предмет аналізу і створює враження позірної одностайності українських істориків у цьому питанні.
Польські дебати 2016 року
Автор підкреслює, що розбіжність щодо оцінки подій Другої світової війни не з’явилася раптово у 2015 році після приходу до влади право-консервативної партії Право і Справедливість. Ключовою подією в актуалізації польсько-українського конфлікту пам’яті стало, на його думку, прийняття пакету декомунізаційного законодавства у квітні 2015 року, де знайшлося місце, зокрема, і для закону «Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у XX столітті». Документ зараховував до списку «борців за незалежність» ОУН та УПА, а також вводив юридичну відповідальність за публічне заперечення правомірності такої боротьби. Прийняття цього нормативного акту, ще й у день візиту в Україну президента Броніслава Коморовського, викликало роздратування у частини польського істеблішменту, котре, на мій погляд, слушно почало вимагати негайно декриміналізувати критику цих формацій. З цього Адамський робить висновок: «Завершення процесу присудження Волинському злочину статусу геноциду, що відбулося 22 липня 2016 року на рівні декларації Сейму, було досить передбачуваним» (с. 110).
В аналізі польської дебати 2016 року Автор надто легковажить внутрішньополітичну складову. Після впевненої перемоги на президентських і парламентських виборах 2015 року Право і Справедливість отримало повний карт-бланш у реалізації своєї передвиборчої програми. «Наступальна» історична політика була однією з ключових обіцянок, з якими Анджей Дуда і партія Ярослава Качинського вступали у виборчі перегони.1
. Виступаючи у ролі продовжувача лінії трагічно загиблого президента Леха Качинського, Дуда 17 листопада 2015 року ініціював зустріч у Бельведері, під час якої близькі до партії ПіС інтелектуали (серед інших, професор Анджей Новак) обговорили стратегію польської історичної політики2. Публічні заяви президента, а також новопризначеного керівника Інституту Національної Пам’яті Ярослава Шарека засвідчують повернення до «нової історичної політики», що мала місця під час попередньої каденції ПіСу у 2005-2007 рр. і полягала у посиленні ролі держави у політиці щодо пам’яті. Поруч з цим постулювалася відмова від «педагогіки сорому» і агресивніша реакція на історичну політику сусідів3.
Перемога політичної сили, що виступає за інтенсивну історичну політику, було головним каталізатором липневої резолюції Сейму. У цілій історії з дискусіями 2016 року не можна оминати політичної складової, котру Автор вважає «іноді дійсною, але значно частіше надуманою» (с. 110). Тут не йдеться про спробу виправдати діяльність Українського інституту національної пам’яті методом «whataboutism», але намагання проаналізувати справжні причини і природу дискусій, що мали місце у 2016 році.
Липнева резолюція Сейму, вважає Адамський, була пов’язана з «радикалізацією польської суспільної думки, викликаною з одного боку наростанням героїзації ОУН і УПА в Україні [...] і результатом невдоволення у Польщі попереднім формулюванням резолюції 2013 року з евфемізом «злочини з ознакою геноциду» (с. 120). Не заперечуючи вищесказаного, підкреслю лише, що правляча партія не могла не скористатися з такої можливості для мобілізації правого і «кресового» електорату. Після кількох політичних актів засудження Волинського злочину, які, хай евфемізовано, але згадували слово «геноцид» (2009, 2013) чергова резолюція стала звичайною грою з публічною думкою. Наведена Автором статистика незаперечно вказує на одностайність польського суспільства щодо «геноцидної» класифікації подій на Волині і у Східній Галичині (с. 103). Під час обговорення законопроекту польський парламент тимчасово перетворився на театр, де кожна з політичних сил намагалася справити на глядача (виборця) якнайкраще враження. Ініціатор резолюції депутат від ПіСу Міхал Дворчик став одним з головних реципієнтів політичного капіталу і медійним обличчям парламентського спектаклю. Інший представник правлячого істеблішменту – державний секретар у МЗС Ян Дзєдзічак – не приховував внутрішньополітичної мотивації законопроекту, критикуючи опозиційні Громадянську Платформу та Польське Народне Угрупування (PSL) за непослідовность4.
Автор не розглядає дискусію 2016 року в ширшій перспективі. Помістивши «волинську дискусію» у контекст «нової історичної політики» після 2015 року (боротьбу з окресленням «польські концентраційні табори», перегляд спадщини Солідарності, «негаціонізм» Єдвабного, ґлорифікація «Проклятих Солдатів» і, зрештою, ревізіонізм в оцінці акції Вісла) отримуємо досить явне свідчення надмірно інструменталізованої ролі історії у сучасній польській політичній дійсності. Нова влада у риториці відмежовує себе від «посткомуністичної Третьої РП», що у вимірі історичної політики часто означає скочування до екзальтованого патріотизму і безапеляційної критики «непатріотичних» попередників. Відкриті дискусії на теми, які протягом десятиліть перебували на маргінесі публічних дискусій з мотивів політичної коректності, вміло використовуються творцями історичної політики для стигматизації конкурентів з опозиційного табору, звинувачень у відступі від «історичної правди» заради приязних стосунків зі східними сусідами. Поступово стирається причинно-наслідковий зв’язок між автентичними суспільними настроями і свідомою політикою їхнього нагнітання в умовах гострого внутрішньополітичного конфлікту. Тож ужите щодо українських прихильників ґлорифікації ОУН і УПА окреслення «захисники патріотизму» (с. 107) не менш влучно відбиває суть курсу реалізаторів «нової історичної політики».
Українські дебати 2016 року
Пишучи про українські дебати на тему Волинського злочину, Автор розглядає праці та висловлювання тих українських політиків та інтелектуалів, котрі викликали «особливо помітний суспільний резонанс» (с. 102). Важко говорити про суспільний вимір пам’яті в Україні без відповідних статистичних даних, хоча абсолютно зрозуміла присутність тут тез голови українського ІНП Володимира В’ятровича. Цього однак не скажеш про іншого «героя» огляду – декана історичного факультету Київського університету ім. Шевченка Івана Патриляка, абсурдні висловлювання якого подивилися у мережі аж! 2270 разів5. Дуже красномовно, що під цим інтерв’ю немає жодного «українського» голосу, котрий би погодився з тезами Патриляка. Більшість коментарів написані польською мовою і носять ознаки характерного «тролінгу», що його продукують «російські фабрики тролів». У цьому контексті дивує також брак відсилання до виважених дебатів у програмі Олександра Зінченка «Розсекречена історія» (жовтень 2016). В програмі поруч із Лукашем Адамським виступив Іван Патриляк, закликаючи колег відійти від спрощених оцінок у представленні кількості жертв волинського злочину6. Зрештою, на даний момент це відео набрало 7260 переглядів, що не менш красномовно свідчить про зацікавлення української аудиторії історією польсько-українських відносин під час Другої світової.
Попри початкові наміри, стаття Лукаша Адамського є не так представленням поглядів українських та польських істориків – учасників дискусії 2016 року – як полемікою з візіями, що домінують в Україні. Зокрема Автор закидає Ігорю Ільюшину неправильне розуміння, а відтак невживання терміну «геноцид», що читач може неслушно інтерпретувати як прояв «волинського негаціонізму». З іншого боку заперечує висловлену Ярославом Грицаком оцінку польсько-українського конфлікту як «взаємного геноциду», хоча подана Автором дефініція («не ціль, а намір вбити заради реалізації певної мети [...] не лише «цілу» групу, але і частину цієї групи») на мій погляд цілком відповідає характеру польських «відплатних акцій». Дивує теж надмірно категорична віра в існування «єдиноправильної» інтерпретації Конвенції 1948 року. Переконаний, ніхто не має мандату на «суверенітет» інтерпретації поняття «геноцид» і виправданості його вживання для характеристики Волинського злочину.
Адамський безперечно правий, що українські інтелектуали комунікують передусім з представниками польських ліберальних та лівих кіл і тому заздалегідь не усвідомили, що у Польщі немає консенсусу щодо історичної політики. Мантра про успіх польсько-українського примирення, що її протягом кількох десятиліть можна було чути з вуст інтелектуалів з обох берегів Бугу, стосувалася передусім самих творців порозуміння, котрі врешті знайшли спільну мову між собою. На жаль, часом це була езопова мова, що залишала невирішені проблеми особам, несхильним до компромісів.
Не можу погодитися з тезою Автора про «просвітницьку» функцію резолюції Сейму та фільму «Волинь 1943» Войцеха Смажовського. Вони не лише не «збільшили усвідомлення української громадськості, що з діяльністю ОУН і УПА є, м’яко кажучи, проблеми» (с. 123), але навпаки: посилили позиції тих інтелектуалів та політиків, котрих Автор, приписукаю, зараховує до «волинських негаціоністів». У цьому сенсі справді маємо справу з game changer`ом тільки зі знаком мінус. У відповідь на резолюцію Сейму деякі речники діалогу радикально загострили свою риторику, найбільш вимовні приклади чого (Андрій Павлишин) вміщені у рецензованій статті. Заклик до «більшої виваженості в українській дискусії» варто було б переадресувати також польським політикам і значній частині опінієтворчих кіл, діяльність яких суттєво загострюють градус дискусій в Україні. Не можна ображатися на реальність: Україна перебуває у стані війни, запізніле націєтворення вимагає поквапної реакції у вигляді продуманої культурної та історичної політики, тому серйозна і щира суспільна дискусія над неоднозначним спадком підпілля є поки чимось фантастичним. Відмова від розрахунків з минулим (хоча б на кшталт польської дискусії про Єдвабне) без сумніву є одним з тягарів у відносинах, однак далеко не єдиним. Отруює спокійну дискусію (справді неминуча) політизованість питання, але і брак належної реакції впливових польських інтелектуалів і керівників аналітичних think-tank’ів на таку політику.
Висновки
Неправильно поставлений діагноз зумовлює помилкове, а часом шкідливе лікування. Ця відома всім лікарям максима стосується і рецензованої статі. На мій погляд, Автор має надто емоційний стосунок до предмету дослідження, що загрожує браком уваги до всіх елементів складного пазлу, яким є сучасні польсько-українські відносини загалом і дискусія 2016 року зокрема. «Захисники патріотизму» мешкають з обох сторін Бугу, а, що найголовніше – саме вони наразі надають тон державній політиці щодо пам’яті в обох країнах. Відомий британський журналіст Тім Джуда без сумніву має рацію, пишучи, що історична політика – це «ахіллесова п’ята України» у будуванні позитивного візерунку держави закордоном7. Безперечно короткозорий курс УІНП має теж внутрішньо українську ціну, адже для великої частини суспільства ОУН і УПА асоціюються з бандитами і вбивцями, що загрожує зміцненням свідомісних поділів. Верховна Рада мала б давно внести поправки до закону про «борців за незалежність», депеналізуючи їхню критику8. Добре було б зробити це найближчим часом, аби напередодні відзначення Дня пам’яті жертв геноциду (11 липня) вибити з рук деяких польських політиків козир у вигляді «бандеризації» України. Але навіть це не знизить градусу дискусій, адже cуть проблеми полягає не тільки в українській історичній політиці. Конфлікт роздмухується невідповідальними польськими політиками, які побачили значну електоральну вигоду в грі «українською картою». Якби В’ятровича не було – його варто було б вигадати.
Волинська дискусія 2016 року, як слушно відзначив Автор, має бути «уроком історичного діалогу, збудованого на скелі, а не на піску» (с. 122). Інструментальне вживання минулого для будування політичного капіталу, на мою думку, є поки найбільшою перешкодою українсько-польському будинку на скелі. Адамський має абсолютну рацію, пишучи, що історію не можна віддати історикам з огляду на її важливу політичну функцію. Але для цього власне існують інтелектуали та аналітики, щоб застерігати політиків від шкідливої інструменталізації історії. У середовищі польських фахівців зі «східної політики» досить відкрито говорять про неефективність експертної бази та брак дискусій щодо курсу МЗС у політиці зі східними сусідами (Литва, Білорусь, Україна). Аналітики з престижних установ – як от Польський Інститут Міжнародних Справ (PISM) чи Осередок Східних Студій (OSW) – у своїх рекомендаціях не можуть критикувати політику уряду, тож записки часто носять описовий характер. Можу помилятися, але над Автором – віце-директором Центру польсько-російського діалогу та порозуміння – теж може лежати тягар «урядового think-tank`у», що пояснює відсутність критичної рефлексії над сучасною польською історичною політикою.
Остання ремарка стосуватиметься критики Автором «суверенітету щодо історії», що на неї дійсно покликаються українські історики. По-перше, у даному випадку слід розрізняти ілюзорний «суверенітет щодо історії» і цілком реальний (і потрібний) «суверенітет щодо історичної політики». По-друге, те, що Автор назвав «суверенітетом щодо історії» є типовою рисою «малих» східноєвропейських націй між Німеччиною і Росією, котрі болісно реагують на патерналізм своїх «старших» сусідів. Мені невідома жодна польська книга з історіографії, у якій би не підкреслювалася критика «німецьких та російських істориків» і їхнього «стереотипного бачення» польського минулого. Алергічна реакція політиків та дослідників на фразу «польські концентраційні табори» – з тієї ж опери про «суверенітет» та «історичну правду». Історичні наративи у сусідів були і завжди будуть конкурентими, тож описане явище не є типовою рисою української науки. Дискурс влади, що його містить кожен наратив про минуле, до певної міри завжди набирає форми «історичного імперіалізму».
Я не маю однозначного рецепту на розв’язання (а радше нейтралізацію) польсько-українського конфлікту пам’ятей. У Польщі, а нині щораз частіше в Україні, полюбляють відсилатися до традиції Єжи Ґедройця і осередка «Культури» як своєрідного посібника з порозуміння. Не всі з постулатів легендарного Редактора дотепер зберегли актуальність і практичну цінність, однак напевно варто повернутися до принципу: «кожен критикує себе». Спроби змусити сусіда до історичного ревізіонізму виявляються контрпродуктивними, адже маємо справу з націями, що зберегли сильні комплекси та фобії власне на історичному ґрунті. Українську ситуацію погіршує не лише війна, а й ціла низка проблем з націєтворенням, котрі фактично унеможливлюють критичний перегляд свого минулого. І ґлорифікація ОУН, і польська відповідь на неї ілюструють характерні для східноєвропейського регіону комплекси, позбутися яких вкрай складно. Надмірна політизованість історії тільки ускладнює порозуміння, додаючи аргументів і впливу «захисникам екзальтованого патріотизму» в обох країнах.
Олександр Аврамчук - докторант Варшавського університету. Дослідницькі інтереси: польсько-українські відносини, історія ідей, польська історіографія у ХХ ст.
[1] 10 zobowiązań Andrzeja Dudy. Kandydat PiS na prezydenta podpisał umowę programową. Електронний ресурс: http://www.gloswielkopolski.pl/artykul/3768571,10-zobowiazan-andrzeja-dudy-kandydat-pis-na-prezydenta-podpisal-umowe-programowa-zdjecia-video,id,t.html (відвідано 15.04.2017). Program Prawa i Sprawiedliwości 2014, s. 9, 140.
[2] Zapis spotkania inaugurującego prace nad powstaniem Strategii Polskiej Polityki Historycznej w Belwederze, 17 listopada 2015, 67 s.
[3] Див.: R. Traba, Przeszłość w teraźniejszości: polskie spory o historię na początku XXI wieku, Poznań 2009, 325 s.
[4] 22. posiedzenie Sejmu w dniu 6 lipca 2016 r. s. 218
[5] Как в Киеве историки оправдывают зверства ОУН: поляки сами виноваты в Волынской резне, 30.06.2016. Електронний ресурс: https://www.youtube.com/watch?v=pBYnlqbLZsE (відвідано 18.05.2017)
[6] Розсекречена історія. Волинь. Що призвело до польсько-українського конфлікту? 16.10.2016 https://www.youtube.com/watch?v=SWJPhZzi8A8 (відвідано 17.05.2017)
[7] T. Judah, Czas wojny: opowieści z Ukrainy, Kraków 2016.
[8] Проект Закону про внесення змін до Закону України "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність України у ХХ столітті" (щодо уточнення статусу борців за незалежність України у ХХ столітті та свободи історичних досліджень), № 4975 від 14.07.2016.