2015 року у відомому і знаковому для українських інтелектуалів видавництві “Критика” вийшла довгоочікувана (для тих, що був посвячений в авторську таємницю, або просто цікавився відповідною проблематикою) книга Ігоря Чорновола “Компаративні фронтири. Світовий і вітчизняний вимір” [28]. На момент виходу саме слово фронтир для певної категорії українських науковців лишалося мало зрозумілим і загадковим, для іншої – надто знайомим і практично рідним. Впевнена, що кожний дослідник, який використовував цей термін, розумів його по-своєму, але переважна більшість мала завдячувати своїм рефлексіям попереднім статтям того ж І. Чорновола. Фраза І. Чорновола “Під час Всесвітньої Колумбової вистави в Чикаго 1893 р. на з’їзді Американської історичної асоціації 32-літній асистент Вісконсинського університету Фредерік Джексон Тернер (1861–1932) виступив із доповіддю: “Значення фронтиру в історії США”, якою він виразно заявив про свої фронтирні студії стала класичною і багато разів повтореною ( самим автором та його рецензентами) [3, 17, 25, 27, 28, 32]. З того часу слово фронтир стало лунати зі сторінок історичних, науково-популярних видань частіше, аж поки не стало модним, своєрідним лакмусовим папірцем, за який згодні були заплатити навіть українським історикам грантодавці різного калібру і походження, що із задоволенням виступали спонсорами видань, конференцій та навіть наукових досліджень.

      Фредерік Джексон Тернер (1861–1932)

     Попри свою неординарність як для пострадянського простору передусім через спробу поєднати «все і вся» - нові методологічні підходи в їхньому довготривалому розвиткові, епізоди всесвітньої історії та український контекст, книга І. Чорновола не спричинила наукової дискусії, хоча на те заслуговувала. І мова не лише про текст І. Чорновола, а про ті можливості, що мали б виникнути у вітчизняного гуманітарного співтовариства, яке за свій професійний обов’язок має концептуально переосмислювати минуле, після уважного прочитання цієї книги. Лише портал historians, який взяв на себе місійну роль в українському інтелектуальному середовищі змінювати сам зміст та форми історичного знання, у відповідній рубриці “Дискусії” надрукував розлогу, місцями достатньо прискіпливу і критичну рецензію Владислава Грибовського та термінову і водночас типову як для вітчизняного наукового простору відповідь на неї автора з головним посилом: “дякую, але принципово лишаюся при своїй думці” [6, 29]. Тож маємо класичний приклад вітчизняного “дискусієзнавства” - розмова двох, де кожний про своє, але надто болюче. Прикметно, що поштовхом став текст, який розповідає саме про наукову, довготривалу, часто надто гостру дискусію, а отже, мав шанс надати можливість українським гуманітаріям вийти за межі свого, обтяженого відповідними формами наукового знання, мислення (навіть, якщо ця форма – дисертація – заважає). Цілком усвідомлюючи своє місце у цій дискусії, спробую перетворити її на розмову трьох, де кожний все одне буде чути тільки своє:
1. Автор тексту – теоретик Фронтиру, знавець складних історіографічних підходів.
2. Рецензент 1 – знавець історії Степу (переважно південноукраїнського, який корінням сягає далеких заволзьких теренів), з величезним, інколи абсолютним наголосом на його  кочовій і тюркській складовій.
3. Рецензент 2 – представник тих, кого в українській історіографії звикли називати козакознавцями (з задоволенням відмічу, що саме ці “знавці” одними з перших почали застосовувати фронтирну теорію у своїх конкретно-історичних, а інколи навіть й компаративних дослідженнях [1, 15, 20, 23].
     Передусім хочеться звернути увагу на структуру книги, яка за жанром, зрозуміло, відноситься до наукової монографії. Однак від перших сторінок, особливо вступної частини, відверто демонструє себе як надрукована, дещо підкорегована докторська дисертація. Традиційно саме ця частина викликає найбільше зауважень з боку рецензентів/опонентів. Не обійшлося від відповідних зауваг й у рецензії В. Грибовського, особливо стосовно констатації об’єкт/предмет дослідження, термінологічної чіткості вживаних дефініцій. І якщо з другою частиною зауваг – стосовно обережного вживання термінів у тексті, який претендує на статус наукової монографії, ще можна погодитися, то об’єктно-предметну частину, яка є такою необхідною для кожного наукового дослідження, виконаного на пострадянському просторі, на мій погляд, можна було взагалі опустити (як автору книги, так і його шанованому рецензенту). І в даному випадку розмова може бути про більше: вихід монографії є обов’язковою процедурною частиною на шляху до набуття почесного статусу доктора історичних наук, що його присуджує ДАК України. Однак автору вирішувати, чим має бути його книга (тим більше видана у доволі популярному і престижному українському видавництві чисельним накладом, з розрахунком на подальші додаткові перевидання) – надрукованою дисертацією чи авторською монографією, яка може бути не просто науковою, а ще й науково-популярною. Переконана, що подібні, чітко окреслені та дуже “наукоємні” частини книги тільки відштовхують читача, якого автори звикли обзивати словом пересічний. Однак популяризація науки відбувається саме за рахунок таких, все одне дуже очікуваних кожним автором читачів. Відповідно, не знімається відповідальність й з тих установ, які в умовах постійних реформ, мали б реагувати на виклики наукового суспільства та його готовності змінюватися. Простіше кажучи: чи готові ДАК України та інші науково-чиновницькі структури визнати за автором гарної книжки, яка зробила певний інтелектуальний переворот або просто була з цікавістю прочитана, відповідний науковий статус і таким чином не примушувати гуманітарія ламати свій авторський стиль за уподобаннями і переконаннями стандартів, які з’явилися за радянських часів, а у пострадянські набули ще більш хворобливих форм. Результатом дотримання таких вимог є численна кількість кандидатських і докторських дисертацій з красивими і головне правильно (відносно теми) виписаними об’єктами і предметами дослідження та відвертим сумом у самому тексті роботи.

      Овен Латимор (Owen Lattiomore) (1900-1989)

      Прикметно, що такі думки особливо гостро постають саме після прочитання книги І. Чорновола. Найвиразніші герої його дослідження – ті самі, які займалися розвитком теорії фронтиру, інколи взагалі не переймалися набуттям докторських ступенів. Можливо, тому у них виходили такі цікаві тексти? Завдяки публікаціям І. Чорновола знаємо, що Овен Латимор, який на думку В. Грибовського заслуговує значно більшої уваги, ніж це дозволив собі автор монографії, взагалі не мав завершеної вищої освіти, що не завадило йому працювати в університеті Джона Хопкінса (США) та університеті Лідса в Англії. Однак його вплив на розвиток історіографії фронтирів, а відтак й формування нового покоління істориків, є неперевершеним (що абсолютно справедливо підмітив В. Грибовський). Волтер Прескот Веб отримав докторат Техаського університету за свою книжку “Великі рівнини”, а не навпаки – книжка стала результатом докторату. Наступні його книги мали відверто популярний (за визначенням І. Чорновола) характер: книга “Роз’єднані – тримаємося: криза безфронтирної демократії” (1937 р.) належить до жанру політичного памфлету. Однак ідеї, висловлені у них, дозволили йому стати директором Історичної асоціації Техасу, президентом Історичної асоціації долини Місисипі, а у 1959 р. – Американської історичної асоціації. В цьому переліку цікаві не лише кар’єрні досягнення В. Веба, а й форми організації історичної науки у США. В зв’язку з цим є пропозиція для І. Чорновола – написати хай навіть коротеньке дослідження про американські наукові історичні установи, частоту зміни їхніх керівників (тим більше, що значна частка президентів Американської історичної асоціації сповідували теорію фронтиру). Переконана, що вийде цікаво, особливо для сучасних очільників українських наукових і дуже державних установ. А для сучасних українських політиків цікавими будуть ті сюжети, в яких йдеться про вплив теоретиків фронтиру на формування державної політики окремих урядів США (щастить тим країнам, де політики дослухаються до істориків!) [28, с.65].
     Самому ж автору книги про фронтири ця об’єктно-предметна частина вступу явно заважає: те, що у монографії чітко окреслено як об’єкт – “процес становлення та розвитку теорії фронтиру” [28, с.14], у відповіді на рецензію В. Грибовського вже виступає у ролі предмета “предметом моєї монографії є теорія фронтиру, а не генеза кочових суспільств” [29]. Висловлю припущення, що для більшості читачів ця термінологічна чистота має мало значення (підозрюю, що книгу будуть читати ще й ті, хто не переобтяжений складністю жанру дисертації). Співчуваю автору, який, сконструювавши достатньо складну структуру монографії, в якій намагався вмістити “все і вся” можливе про фронтир, зумів продемонструвати справжню віртуозність  у визначенні її предмету – “аналіз пізнавального потенціалу компаративного підходу до тези про фронтир у контексті всесвітньої (порівняльної історії) – в США, а також Австралії, Канаді, Великій Британії, Латинській Америці, Росії та Україні” [28, с.14]. Зізнаюся, що сама пару разів перечитувала цю фразу з метою осягнути найтаємніший авторський задум, аж поки не прочитала відповідь на рецензію В. Грибовського і не зрозуміла її  справжньої мети: “…робота претендує на ступінь доктора історичних наук у галузі всесвітньої історії та історії України. До того ж історіографічну спеціалізацію львівським науковим осередкам ДАК досі не дозволив і вони залишаються київським столичним привілеєм” [29]. Ще раз співчуваю автору, а відтак і всім науковцям, особливо гуманітаріям, які у наш час – моди на все міждисциплінарне і дуже компаративне – мають підлаштовуватися під державні стандарти, щоб усидіти відразу на двох стільцях: і книжку цікаву написати, і науковий статус отримати. Це ще гірше, ніж відповідність до сучасних наукометричних стандартів (яких, до речі, сайт histоrians, мабуть, не має, тому й читається з цікавістю). Принагідно зазначу, що вчена рада з історіографії є у Дніпровському національному університеті, якщо вже так чомусь не хочеться до Києва (приїжджайте! – до речі, й до фронтиру ближче), і без надії сподіваюся, що прийде й для українських науковців той час, коли вони зможуть обирати для себе установу для захисту з метою бути уважно почутим тими, хто на їхній проблемі розуміється найбільше. Можливо, тоді й сама процедура захисту перетвориться на справжню дискусію та історіографічну подію.
     Найбільшої полеміки у розмові двох шанувальників фронтирної теорії (І. Чорновола та В. Грибовського) викликало головне термінологічне питання: як правильно перекласти або знайти адекватний відповідник  американського визначення слова frontier і при цьому не втратити його смислу. Хоча й смисл кожний з дискутантів відчуває свій: якщо І. Чорновол розуміє фронтир як певну зону, антикордон, а кордон як лінію, антифронтир, то його В. Г … (однією фразою думки рецензента не перекажеш – вони займають кілька сторінок), ймовірно, від самого слова фронтир ні в якому разі не відмовляється (про що свідчать його численні публікації і видання часопису “Фронтири міста”, де він є головним редактором) [8, 9]. Його більше хвилює спосіб, в який І. Чорновол намагається довести свої нові пропозиції щодо подальшого використання терміну або його справжнього українського аналогу вітчизняним науковим співтовариством. Прикметно, що визначальне для розуміння фронтиру слово в уявленні В. Грибовського не змінюється: поняття “фронтир” підкреслює “… ентропію державної влади та характерної для центру суспільної організації на периферії, де постають розмаїття гібридних, синкретичних форм соціальності та культури, переважання гнучкого звичаю над кодифікованим правом, збільшення варіативності індивідуальної поведінки й підвищення мобільності населення. … Розгляд фронтиру як ентропійної зони…” [6]. Отже, найголовніше у цій дискусії, визначення характеру цієї зони: як зіткнення варварства з цивілізацією (за Ф. Тернером у переказі І. Чорновола) чи неупорядкованості, певної хаотичності (за В. Грибовським, якщо я правильно його зрозуміла), з якої має виникнути порядок, але свій, особистий. Такий синергетичний підхід, безсумнівно, дає нові дослідницькі перспективи. Їх вдало продемонстрував Алфред Рибер у своїй останній монографії [34]. Саме на такі перспективи натякає, вірогідно, й В. Грибовський, наголошуючи на текстах О. Латимора та їхньому бажаному впливові на тих українських істориків, котрі бажають займатися українським простором та інтерпретацією або популяризацією теорії фронтиру.

      Ярослав Дашкевич (1926-2010)

     У цьому контексті абсолютно не погоджуюся з «невдалим», на думку автора монографії перекладом поняття “Great Frontier”  на “Великий кордон”, яке начебто прийшло в українську з французької (cordon) і означає властиво те саме, що й границя [28, с.28]. Процес творення наукової мови є складним і довготривалим, особливо для тих народів, які довгий час своєю мовою у відображенні своїх творчих досягнень користуватися не могли. На жаль, український науковий простір є таким, до того ж ще на довгі десятиліття відірваним від своїх закордонних колег по цеху. Кому, як не історикам, це розуміти краще. Підозрюю, що термін “Великий кордон” прийшов до українських науковців зовсім не з французької мови, а зі статей Ярослава Дашкевича, який одним з перших переклав його саме так (мабуть, просто з допомогою словника), з метою зовсім іншою, ніж почати термінологічну дискусію – довести до наукової вітчизняної громадськості основний зміст теорії Ф. Тернера та В. Вебба та окреслити  можливості її застосування для українських теренів [13]. Саме публікації Я. Дашкевича як базові відзначалися у всіх працях вітчизняних козакознавців 1990 – початку 2000-х рр.– безумовно тієї частини, якій ця теорія сподобалася [1, 15, 19, 20, 21, 22, 23]. Тому звинувачувати когось у невірному застосування терміну в ті роки, коли більшість українських дослідників займалися чистим позитивізмом і переказували віднайдені історичні джерела, не замислюючись ні над якими теоріями (і то вже був прорив, якщо історичні сюжети були цікавими і малодослідженими, або взагалі невідомими), навряд чи коректно. Однак за останні два десятиліття українські історики зробили надто багато, особливо якщо порівняти наші досягнення з науковцями інших галузей, що більш залежні від фінансової підтримки держави. Одночасно швидко змінювалася і збагачувалася наукова мова: порівняйте тексти вітчизняних гуманітаріїв початку 1990-х рр. і сучасні! Праці закордонних дослідників стали доступними, а відтак виникли нові питання, в тім числі термінологічні. І це прекрасно. Якщо ж звернути увагу на дослідження тих українських істориків, котрі займаються козацтвом, то легко помітити, що поступово більшість з них стали використовувати термін “фронтир”, розуміючи під ним ту саму зону взаємодії, в якій держава є довго відсутньою. Прикладом можуть бути тексти Віктора Брехуненка. Його монографія, видана 2011 р. називалася “Козаки на Степовому Кордоні Європи”.  Її перша частина присвячена аналізу концепції Великого Кордону, а статті цього ж автора з “Енциклопедії історії України”, виданої 2013 р. називаються “Фронтир. Фронтир України” [1, 2]. З останніх цитуємо: “ФРОНТИР (від англ. Frontier – “кордон”, “прикордонна смуга”; Великий кордон) – широка смуга незалюднених земель, яку тривалий час не в змозі поставити під свій надійний контроль жодне із сусп-в, розташов. по обидва її боки. … Фронтир України (Степовий кордон України) – складова Степового фронтиру як пд.-сх. ланки Великого фронтиру (кордону) Європи між європейською та азійською цивілізаціями” [2, с.335-337]. Однак попри таку “термінологічну нечіткість” конкретно-історичне дослідження В. Брехуненка 2011 р. не стало менш цікавим, а навпаки – засвідчило новий історіографічний рівень розвитку української науки. Якщо ж уважно подивитися на енциклопедичну довідку В. Брехуненка, то легко побачити, що тут і Ф. Тернер не забутий, і О. Латимор присутній (отже, мають бути задоволеними й І. Чорновол, й В. Грибовський).

      Ігор Чорновол

     Того ж 2011 р. часопис “Україна модерна” запропонував дискусію “Поверх кордону”: концепція прикордоння як об'єкт дослідження”, учасники якої послугувалися різними термінами, але при цьому прекрасно розумілися і прагнули обговорити можливість застосування теорії Ф. Тернера до українського простору. Цікаво, що так саме як і В. Брехуненко, Сергій Леп’явко у своєму розумінні специфіки застосування цієї тези для історії південно-східних теренів України так само більше схиляється до концепту О. Латимора, підкреслюючи, що “Тернерова концепція “фронтиру” тісно пов’язана з рухом, з різного роду процесами, якщо не колонізації, то освоєння цивілізаційно “порожнього”, або відносно порожнього простору. Тому, якщо брати його теорію у вузькому сенсі, вона не зовсім придатна для досліджень історії Центрально-Східної Європи. Водночас, концепція “прикордоння” є більш гнучкою, ніж теорія “фронтиру”, і тому, на мою думку, цілком придатна для вжитку. Щодо України, то і в минулому, і нині вона перебуває відразу на кількох прикордоннях. … історія українського козацтва є історією фронтирної та прикордонної спільноти. І, як це не називати, при дослідженні політичної, військової, економічної, соціальної історії козацтва слід завжди зважати на обставини його виникнення й довготривалого буття” [24, с.70]. Отже, дискусія, яка мала навести лад у застосуванні термінів, особливого успіху не мала. І це зрозуміло, з огляду на особливості ведення вітчизняного “дискусієзнавства”, де кожний про своє. Але в даному випадку цікавим є наступне: історики, які займаються конкретикою, заглиблені у джерела і відчувають епоху, слово “фронтир” розуміють за Ф. Тернером, а “фронтир України” за О. Латимором. Ті ж з них, хто займаються козакознавством, все активніше підкреслюють тюркські впливи, заангажованість українського козацтва у подіях Кримського ханства та Османської імперії [1, 16]. Це саме робить у своїх публікаціях й В. Грибовський, рефлексуючи при цьому над термінологією та змінюючи з роками свій понятійний апарат [4, 5, 7, 8, 10, 11, 12]. Це є абсолютно зрозумілим, позитивним та переконливим, свідчить про постійний рух наукової думки, а можливість змінювати свої думки є колосальним особистим досягненням науковця, особливо чоловічої статі.
     Що ж до пропозиції І. Чорновола віднайти новий, більш український аналог американському “фронтиру”, то вона виглядає не дуже переконливою, хоча б тому, що якби це була принципова авторська позиція, то її легше були винести на обкладинку книги. Враховуючи незначний як для українського наукового простору індекс посилань на вітчизняні фронтирні студії (особливо у вигляді монографій), змінити термінологічний вектор застосування не так було б і важко: “Компаративні порубіжжя” - могло б бути переконливо. Однак автор книги, як і його шанований рецензент, наполегливо, у багатьох публікаціях і публічних виступах використовували термін “фронтир”. І саме вони чи не найбільше послугували його поширенню і широкому звучанню. Маємо констатувати, що на сьогодні термін “фронтир” став загальновживаним в українському інтелектуальному просторі, складовою мислення і уявлення численного кола інтелектуалів, перейшов на рівень загальновживаного. Не можу погодитися, що історикам варто апелювати до історичних джерел і використовувати ті терміни,  які звучали за відповідної історичної епохи. Тим більше, що в часи появи державних кордонів на українських землях джерела писалися чужою мовою. Тож чи варто починати деамериканізацію/ деєвропеїзацію в той час, коли ми ще не до кінця засвоїли весь той колосальний потенціал, на який спроможні західні теорії, не говорячи вже про віднайдення власних теорій пояснення складного українського історичного минулого (ми ще “декомунізації” не пережили, тож почекайте трішки!). Так само не варто, на мою думку, звичайно, викидати когось на “смітник історії”: “якщо Тернера з Віттеком, то Ратцеля – тим більше” [29]. Кому, як не нашому поколінню істориків зрозуміло, що “смітник” рано чи пізно доведеться розбирати, при чому смердіти будуть ті, що згори – тобто ми. Для тих же дослідників, хто займається справжньою історіографією, має бути цікава думка кожного попередника, із врахуванням багатьох обставин появи цієї думки. Ми ще навіть імена їх не засвоїли: О. Латимор у книзі, О. Латтімор – у відповіді на рецензію? Те саме з В. Веббом чи В. Вебом [28, 29]?

     Владислав Грибовський

     В той же час маємо відзначити надзвичайний вплив саме тези Ф. Тернера на подальший розвиток фронтирних студій, незважаючи на численне коло його попередників. Так часто буває, що міфотворцем вважають не того, хто міф почав творити, а того, кому пам’ятники ставлять. Для історіографії українського козацтва в цьому розумінні варто згадати Аполлона Скальковського, який міф почав творити, але п’єдестал Дмитра Яворницького як головного міфотворця від цього не похитнеться. Інша річ, якщо попередні думки дозволять всю дискусію розвернути в інший бік. Підозрюю, що саме це мав  на увазі В. Грибовський у тій частині своєї рецензії, де наполягав на більш ранніх, “дотернерових” рефлексіях стосовно військового просування Росії в Центральній Азії або персько-туркменського фронтиру (Валентин Бекер). Йому, як досліднику євразійського простору, сформованому у зоні контактів і хаосу, однак все одно з переважанням впливу Степу і Сходу (того, який для українців на півдні, але наслідування європейським колоніальним студіям є вже історіографічною аксіомою), безсумнівно, така початкова позиція підходить набагато більше. І з цим важко не погодитися тим дослідникам, які бажають вписати у світовий контекст український вимір (окремі частини книги І. Чорновола саме про такі спроби).
     Цікаво, що конкретно історичні дослідження так званих козакознавців, відбуваються саме у такому напрямку. Останні праці В. Брехуненка та С. Леп’явки все більше враховують тюркську складову в історії українського козацтва як фронтирного населення, мінливість стереотипів свій/чужий, ставлення до релігії, повсякденну, дуже варіативну, модель поведінки. Однак і в цьому сюжеті розмова може бути про більше: чи готовий вітчизняний історичний цех принципово змінити своє ставлення до “козацького міфу України” і значно його підкорегувати. Очевидно, що тоді тюркська (або, можливо, фронтирна) складова займе більш почесне місце, що, нарешті дозволить змінити основні риси українського характеру на менш мирні/землеробські, та, навпаки, більш кочові/войовничі. Історичні карти  X – першої XVII ст. це наявно демонструють. Правда, тоді доведеться зрозуміти, що класичні вітчизняні історичні міфи продукували не лише представники російської офіційної історіографії (які послідовно, з якісним продовженням за радянських часів, викорінювали все татарсько/тюрське з вітчизняного історичного наративу та переводили його до розряду постійно негативного), а й класики українського націотворення. Особливо це стосується релігійної складової у житті фронтирного населення – сюжету, який заслужив на окрему увагу І. Чорновола як у його монографії, так і у попередній апробації на сторінках часопису “Фронтири міста” [30].
     Останні дослідження В. Брехуненка, якісно враховані І. Чорноволом, дозволили виділити окрему третю стадію “творення конфесійної ідентичності” українського козацтва як 1624 р. – кінець XVII ст. та схарактеризувати її за принципом “і нашим і вашим”: “православна ідентичність як каталізатор воєн за незалежність козацького стану (до кінця XVII ст.), карколомні зміни політичної ситуації супроводжують щораз частіші військові альянси з мусульманами” [28, с.252]. Дивне поєднання двох дещо протилежних думок в одному реченні. Не менш цікавим є перший період “стрибка у варварство” - так по відношенню до XV – XVI ст. характеризується “тюркське-мусульманське коріння феномену козакування” [28, с.246]. Сподіваюся, що наші південні сусіди не образяться на таку дивну характеристику періоду розвитку Кримського ханства та Османської імперії у свої найкращі історичні часи (ще раз про стійкість міфологем!). Як історик, який звик читати і знаходити відповіді в історичних джерелах (школа професора Миколи Ковальського приємно заважає все життя)  не можу погодитися й з останнім періодом творення конфесійної ідентичності українського козацтва. За періодизацією І. Чорновола XVIII – XIX ст. позначені православною ідентичністю як каталізатором інтеграції до Російської імперії. Зазначу лише, що саме у цей час активна частина цього козацтва - та, що намагалася триматися своєї фронтирної ідентичності, докладала значних зусиль, щоб інтегруватися спочатку до Кримського ханства (Кам’янська та Олешківська Січі), а потім й Османської імперії (політичні авантюри Пилипа Орлика та інших мазепинців, Задунайська Січ). Дозволю собі послатися на власну невеличку розвідку щодо релігійності фронтирного населення на прикладі саме козацького у цей самий період [18]. Короткий посил її наступний: виживання було їхньою релігією, а православна риторика використовувалася лише з метою переконати російських чиновників у вирішенні питання щодо надання зручної землі для поселення черговій групі козаків (або людей, які бажали себе так називати). Просто саме у цей час Російська імперія докладала значних зусиль для формування свого образу як захисника православних від мусульман і впевнено просувалася у південно-західному напрямку на шляху своїх “героїчних” територіальних здобутків, а відтак і “вивільнення християн з-під мусульманського панування хижацької Османської імперії”. Тож всі “правильні” герої, а серед них й українське козацтво, мали слугувати “вірній меті – захисту православних”. Тому більшість тих, хто волів називати себе козаками на початку XIX ст., при переході з Османської імперії у теперішні південноукраїнські землі називали себе “природными российскоподдаными” або “природными россиянами” (мовою тогочасних джерел). Типовими були пояснення, складені, ймовірно тими російськими чиновниками, які вміли «переконливо» писати (враховуючи неписьменність більшості тодішніх козаків)  “прибыли  в пределы России по добровольному нашему согласию, по приглашению и вышли с Задунайской Сечи, депутатом Усть Дунайских казаков Савелием Михайловым сыном Чернявским, который чувствуя христианскую веру, своим добродушием и наставлением избавляет нас от изверов и неверных людей, за что мы верно чувствуем ему благодарность” [14, арк.6]. Для кожного історика, який звик читати історичні джерела, зрозумілим є, що це лише формула, своєрідне вдало складене кліше, яке абсолютно відповідає смакам тодішніх російських бюрократів. Воно швидше свідчить про кмітливість тих, хто вмів так красномовно домагатися свого – більш життєвого, ніж про справжні релігійні уподобання козаків. Більша частина неодноразово у своїх свідченнях зазначала, що церкву відвідувала вкрай рідко та релігійних обрядів не дотримувалася. Відтак, і ці сюжети потребують ще свого уточнення, а головне - іншого концептуального осмислення. Це лише один з прикладів, які кожен дослідник південноукраїнського регіону може поповнити. Він більше свідчить про доцільність застосування теорії фронтиру до пояснення українського минулого, а також про необхідність продовження як конкретно історичних досліджень, так й узагальнюючих праць теоретичного характеру. Тож дискусію варто продовжити…
     Подібні думки/зауваги не варто розглядати як критику монографії І. Чорновола. Вони швидше свідчать про інше: книга сподобалася, її будуть читати і переказувати, на неї будуть багато разів посилатися. Чергова рецензія (тим більше написана не на прохання автора) - зайве тому свідчення.

     Каюк Світлана, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Дніпропетровського національного університету ім. Олеся Гончара. Наукові інтереси – історія українського козацтва у “післякозацьку добу”, історія південноукраїнського регіону, українська ділянка фронтиру, турецький і татарський чинник української історії.

      Література:

1. Брехуненко В. Козаки на Степовому Кордоні Європи: Типологія козацьких спільнот XVI – першої половини XVII ст. - К.: Національна академія наук України, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського, 2011. - 504 с.
2. Брехуненко В.А. Фронтир  // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. - К.: Наук. думка, 2013. - Т. 10 : Т - Я.  С. 335-337.
3. Булкина И. Украинский фронтир. Рецензия. Ігор Чорновол. Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір. - К.: Критика, 2016. - Режим доступу: http://gefter.ru/archive/19680
4. Грибовський В.В.  Запорозько-ногайське порубіжжя у XVI – XVIII ст. // Матеріали Міжнародної наукової конференції “Сучасні проблеми в дослідженні історії запорозького козацтва”, 11-12 жовтня 2007 р., м. Запоріжжя. - Запоріжжя, 2007. - С. 26-46.
5. Грибовський В.В. Запорожці і ногайці в контексті Великого Кордону // Козацька спадщина. Альманах Нікопольського регіонального відділення Науково-дослідного інституту козацтва Інституту історії України НАН України. - Вип. 1. – Нікополь-Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2005. — С. 95-131.
6.  Грибовський В. Межа межі. Нотатки на полях книги Ігоря Чорновола “Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір” (К.: Критика, 2015. – 376 с.). – Режим доступу: http://archive.is/gvAsy
7. Грибовський В.В. Ногайці в структурі українського степового кордону ХVI–ХVIII ст.: економіко-географічний аспект // Східний світ. – 2012. – № 1. – С. 60–69.
8. Грибовський В.В. От фронтира к линейной границе: разграничение степных владений Турции и России в 1704 и 1705 гг. // Границы и пограничье в южнороссийской истории. Материалы Всероссийской научной конференции (г. Ростов-на-Дону, 26–27 сентября 2014 г.). – Ростов-на-Дону: Изд-во Южного федерального ун-та, 2014. – С. 187–199.
9. Грибовський В.В. Поняття “фронтир” і “азійський кордон” як інструменти дослідження українського степового порубіжжя ХVI–ХVIII ст. // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – Т. 25. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, 2012. – С. 109–136.
10. Грибовський В.В. Стабілізація польсько-кримського кордону як умова розгортання української колонізації степового порубіжжя ХVIII ст. // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. Збірник наукових праць. - Вип. 7. - Дніпропетровськ: ДНУ, 2009. - С. 203-215.
11. Грибовський В.В. Територія розселення і характер відносин причорноморських ногайців із землеробським населенням українського степового порубіжжя у період 1739-1768 рр.  // Козацька спадщина: Альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НА-НУ. – Вип. 2. – 2005. – С. 60-76.
12. Грибовський В.В. Сень Д.В. Проблема стабилизации российско-турецкого порубежья первой трети XVIII в. и роль элит Крымского ханства: кубанский султан Бахты-Гирей // Востоковедные исследования в Калмыкии: Сб. науч. трудов / отв. ред. С. М. Мугаев. - Элиста: Изд-во Калм. ун-та, 2010. - Вып. 4. - С. 68-94.
13. Дашкевич Я. Україна на межі між сходом і заходом (XIV–XVIII ст.) // Записки наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Т. ССХХІІ. Праці історико-філософської секції. – 1991. – С.28-44.
14. Державний Архів Одеської області. – Ф. 1. – Оп. 214. – 1824 р. -  Спр. 5.
15. Каюк С.М. Запорозьке козацтво і Великий степовий кордон (друга половина XVIII –початок XIX ст.) // Четвертий міжнародний конгрес україністів. - Історія. - Ч.1. - Одеса,1999. - С.241-246.
16. Каюк С.М. Запорожці та некрасівці на Дунайському Кордоні наприкінці XVIII – на початку XIX ст. // Гілея: науковий вісник. - К., 2011. - Вип. 52. -   С. 292-296.
17. Каюк С. Карантинні установи як інституції, або фронтирне населення в нових державних умовах // Чорноморська минувшина: Записки Відділу історії козацтва на півдні України. – Одеса, 2016. – Вип.11. – С. 24-38.
18. Каюк С. Релігійність фронтирного населення південноукраїнського регіону в останній чверті XVIII – на початку  XIX ст. // Міждисциплінарні гуманітарні студії. Серія: Історичні науки. – Вип. 3. -  К., 2017. – С. 147- 155.
19. Каюк С.М., Шаталов Д.В. Козацько-татарські стосунки на українській ділянці Великого Кордону в кінці XV – XVI ст. //Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. - Дніпропетровськ: Вид-во ДНУ, 2010. - Вип. 8. - С. 212-221.
20. Леп’явко С. Великий Кордон Європи як фактор становлення українського козацтва (XVI ст.) – Запоріжжя: РА «Тандем-У», 2001 р. – 64 с.
21. Леп’явко С. Великий Кордон і доля європейської цивілізації в концепції Вальтера Прескота Веба: Walyer Prescot Webb. The Great Frontier. – Austin: University of Texas Press, 1964 // Український гуманітарний огляд. – Вип. 11. – К.: Критика, 2005. – С. 46 – 65.
22. Мільчев В. Запорожці на Військовому Кордоні Австрійської імперії 1785 – 1790 рр.  (дослідження та матеріали). – Запоріжжя: РА “Тандем-У”, 2007. – 172 с.
23. Стороженко І. Великий Кордон і українське козацтво кінець XV – середина XVII ст. // Київська старовина. – 2006. - №1. – С. 31 – 45.
24. Форум «Поверх кордону»: концепція прикордоння як об'єкт дослідження // Україна Модерна. – 2011. - №18. – С. 47-78.
25. Чорновол  І. Дискурс колонізації, теорія фронтиру та історіографія України // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. - Вип. 23. - Львів, 2013. - С.260-282.
26. Чорновол  І. З історії історичної науки в США: історіографія Латинської Америки і «теза Болтона» // Історіографічні дослідження в Україні. - Вип. 19. - Київ, 2008. - С.132-157.
27. Чорновол І. Історіографія Австралії у світлі тези Тернера // Регіональна історія України. - Вип.4. - Київ, 2010. - С. 239-248.
28. Чорновол І. Компаративні фронтири. Світовий і вітчизняний вимір. – К.: Критика, 2015. – 376 с.
29. Чорновол І. Межі порубіжжя: пограниччя проблем (відповідь Владиславові Грибовському). – Режим доступу: http://hi-phi.org.ua/historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1958-ihor-chornovol-mezhi-porubizhzhia-pohranychchia-problem-vidpovid-vladyslavovi-hrybovskomu
30. Чорновол І. Релігія та культура на фронтирі // Фронтири міста. – №.4. – Дніпропетровськ, 2015. – С.8-21.
31. Чорновол  І. Теза Веба, Вільям Гарді Макніл і Степовий фронтир Європи // Новітня доба. - № 1. - Львів, 2013. – С. 137-148.
32. Чорновол  І.  Теорія компаративних фронтирів // Регіональна історія України. - Вип.3. - Київ, 2009. - С. 41-66. - Режим доступу: http://history.org.ua/JournALL/regions/3/2.
33. Чорновол  І.  Фредерик Джексон Тернер і концепція фронтиру // Регіональна історія України. - Вип. 5. Київ, 2011. - С. 77-100. - Режим доступу: http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/71029
34. Alfred J. Rieber.The Struggle for the Eurasian Borderlands: From the Rise of Early Modern Empires to the End of the First World War. New York: Cambridge University Press, 2014.