Із прийняттям та введенням у дію у квітні-травні 2015 року «декомунізаційного пакету законів»1 в українській історичній культурі відбулися зрушення, які не мають однозначного трактування і призводять до значного збурення громадської думки. Тональність оцінок цих процесів коливається від повної підтримки до тотального несприйняття. Це обумовлено тим, що централізовані дії «згори» несуть в собі загрози ятрогенії2. Таким чином, очікувані позитивні наслідки від процесу декомунізації, а саме – винесення висновків із помилок зроблених у минулому й уникнення їх у майбутньому, засудження антигуманності тоталітарних режимів, їхніх злочинів проти людяності та людства – можуть мати протилежні негативні результати, що мають непередбачуваний характер. Особливо коли процес декомунізації розглядається як виправлення історичних помилок, пошук і покаранням «винуватців», відновлення «історичної правди» й «справедливості».
Серед таких непередбачуваних результатів є загрози політично обумовленого (коли кон’юнктурні політичні інтереси задовольняються під гаслами суспільного блага) переформатування колективних уявлень і знань про минуле з супутніми викривленнями й перекрученнями фактів, провокування конфлікту «пам’ятей» (як політ технологічного інструменту), і, що найбільш важливо, повторення історичних помилок замість їх уникнення (в тому числі, помилок радянських часів). Про всі ці загрози у тій чи іншій мірі говорять представники громадськості, фахівці з різних галузей гуманітарних наук, тощо.
У процесі декомунізації проблеми виявлення, дослідження, інформаційного використання та, особливо, збереження нерухомих пам’яток розглядаються з інструментальних позицій, як щось другорядне поруч із ідеологічними питаннями. І, навіть, захисники пам’яток часто виходять із позицій ідеологічної доцільності. Гостроти проблемі додає та обставина, що Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», позірно дозволяє відкинути норми законодавства, що регулює правовідносини у сфері нерухомих історико-культурних цінностей. Декомунізаційний закон, ніби, створює правові підстави для демонтажу пам’яток, що підпадають під заборону публічного використання тоталітарної символіки. Іншими словами, якщо на думку радикальних декомунізаторів об’єкт відпадає під заборону, він має бути демонтований, незважаючи на його юридичний статус пам’ятки.
У даному випадку, імплементація закону відбувається не стільки виходячи із аналізу його тексту, скільки згідно із суспільним історико-політичним дискурсом, пов’язаним із оцінкою радянської спадщини.
Дослідження цього більш ніж двадцятип’ятирічного історико-політичного дискурсу, які тривають від самого початку громадських дискусій, зважаючи на суспільний резонанс, набули великої популярності серед гуманітаріїв. Серед них виокремлюються спеціалісти із вивчення політики пам’яті або історичної політики [визначення, запропоноване Г.В.Касьяновим, див. 9]. Наприклад, Ю.О.Зерній у своїй дисертації, захищеній у 2009 р., тобто за шість років до прийняття «пакету декомунізацій них законів», декларуючи необхідність інклюзивного підходу в тлумаченні історичних процесів, неприпустимості монополізації державою історичного наративу, акцентувала увагу на тому, що «оздоровлення символічного простору колективної пам’яті залишається «вузьким» місцем державної політики пам’яті» [6, с. 150]. Всупереч декларованому інклюзивному підходу (який включає, а не виключає), дослідниця висловлювала переживання з приводу засилля пам’ятників Леніну серед офіційно зареєстрованих нерухомих пам’яток, які, очевидно, мали б бути вилучені із символічного простору України. Ю.О.Зерній виходила із позиції, що національній пам’яті українців протистоїть імперсько-радянський історичний метанаратив, тому останній має бути якось «неконфліктно» демонтований, а криза дуалізму пам’яті, яку дослідниця визнавала реально існуючою (а, скоріше, сформованою численними суперечками в ЗМІ – Р.С.), подолана, шляхом заміщення деконструйованих пластів уявлень про минуле, новими. Для цього мали б бути «суттєво розширені» повноваження Українського інституту національної пам’яті. Серед «великого арсеналу» форм та засобів формування історичної пам’яті провідне місце, зокрема, відводилося історичній освіті, актуалізації національних «місць пам’яті», історико-культурної спадщини, музейних експозицій [6, с. 187–188]. Як бачимо, здійснивши теоретичне обґрунтування політики пам’яті (при чому, досить однобічне) часів президентства В.А.Ющенка, Зерній відвела пам’яткам роль засобу історичної політики, фактично, допускаючи їхню ліквідацію в рамках очищення символічного простору. Важливо також звернути увагу, що історична політика, на її думку, постає як процес боротьби, при чому лише двох сил, що в залежності від перемоги однієї із них, ставить під загрозу існування цілого пласту пам’яток (не важливо, радянського, чи націоналістичного наративу). Це дуже нагадує ставлення радянської влади до сакральних пам’яток, багато з яких було знищено в рамках утвердження ексклюзивної атеїстичної ідеології.
Відійти від дуалістичного та конфронтаційного сприйняття проблеми колективної пам’яті запропонував О.А.Гриценко, звертаючи увагу у своїх роботах на те, що рецепція минулого на території України є досить різноманітною, зокрема, на національному та місцевому рівнях, а політика пам’яті має бути спрямовано не на подолання супротивника, а відповідати природним процесам самоорганізації знань і уявлень про минуле, спираючись на громадські інтереси, уникаючи надмірного втручання, зокрема, з боку держави [2]. О.А.Гриценко не висловлює конкретної позиції щодо очищення символічного простору від пам’яток радянської доби. З одного боку, «війна пам’ятників» розглядається ним як об’єктивне явище, пов’язане із оновленням суспільного життя, а з іншого, він не вбачає за доцільне вважати демонтаж цих історико-культурних цінностей як пріоритет державної політики пам’яті, пропонуючи підходити до цього питання із урахуванням місцевої специфіки. В цілому, дослідник бачить раціональнішим збереження нерухомих пам’яток, незалежно від їхнього політичного контексту
Історик Г.В.Касьянов розглядає символічний простір, а заразом і нерухомі пам’ятки як його частину, в контексті взаємодії замшілих ексклюзивних радянського та націоналістичного наративів [7]. Науковець наголошує на тому, що приблизно до 2004 р. обидва наративи продовжували співіснувати, поєднуючись у амбівалентну конструкцію, яка підтримувалася такою ж амбівалентною і безсистемною історичною політикою. Після цього, в процесі боротьби за політичну владу, суперечності між наративами почали загострюватися, в результаті чого, кожен із наративів почергово заганявся на маргінес, що породжувало загострення внутрішньосуспільного протистояння. В зв’язку із цим, Г.В.Касьянов відстоює ідею інклюзивного натариву, а отже, й толерантного ставлення до історичних символів, зокрема, пам’яток. На відміну від амбівалентної форми співіснування наративів інклюзивна передбачає, по-перше, збільшення кількості наративів, які не конкурують між собою, а лише описують реальність, співіснують, а, по-друге, зниженням емоційної напруженості довкола них за рахунок визнання їхньої рівнозначності, уникнення маргіналізації якогось із них. Науковець вважає, що процес декомунізації в Україні, має ті самі риси, що й у Східній Європі, проте відбувається чи то із перервою, запізніло, чи то вдруге (як дежавю). Декомунізація, на думку вченого, має значний політичний потенціал, оскільки дозволяє списати актуальні проблеми на тяжку історичну долю, відволікти населення від вимог до влади вирішити нагальні питання. В той же час, наслідки актуалізації тих, чи інших символів можуть мати протилежні до очікуваних або й, взагалі, непередбачувані наслідки. Вчений не пов’язує успіхи східноєвропейських країн із декомунізацією, розглядаючи цей процес, в цілому, як безглуздий. В зв’язку з чим, він пропонує пережити його із мінімальними соціальними потрясіннями. В той же час, Г.В.Касьянов висловлює занепокоєння з приводу руйнування об’єктів, пов’язаних із радянською добою, оскільки розглядає їх як специфічні джерела, з якими працюють історики.
В цілому, Г.В.Касьянов задля зниження напруги в суспільстві, пов’язаній з актуалізацією різноманітних символів, пропонує не ставитися до них надто серйозно. В зв’язку з цим, науковець жартома пропонує не ламати пам’ятники, а лише прикручувати їм, за необхідності, відповідну голову постаті націоналістичного або радянського наративу (очевидно, як у радянському фільмі за мотивами О.Генрі «Королі і капуста»), або ж перетворити монумент Батьківщини-Матері на найбільший у світі «Текіла-Хауз».
Оскільки проблема очищення фонду офіційно облікованих нерухомих пам’яток від постаті Леніна, на яку звертала увагу Ю.О.Зерній у 2009 р., набула у 2014–2015 рр. значного суспільного резонансу (хоча багато із них втратили відповідний статус згідно із постановою Ю.В.Тимошенко, див. 14), а у практичній площині вилилася у стихійне руйнування радянських монументальних об’єктів, це стало предметом дисертаційного дослідження аспірантки Г.В.Касьянова О.Ю.Гайдай [1]. Дослідниця звертає увагу на те, що пам’ятники Леніну в контексті декомунізації можна не лише демонтувати або зберігати у первісному вигляді, а й частково змінювати їхній зовнішній вигляд (аби уникнути цілковитої деструкції) або деінтерпретувати їх, відповідним чином виділивши в оточуючому середовищі, чи спорядивши пояснювальними матеріалами, текстами. Дієвими, на її думку, можуть бути заходи із музеєфікації нерухомих пам’яток радянського часу (в сенсі перенесення до спеціальних музеїв). О.Ю.Гайдай цілком слушно підкреслює (хоч думка виражена досить плутано, без розрізнення понять «пам’ятка» та «пам’ятник»3) [1, с. 187], що пам’ятники радянської доби не обов’язково треба продовжувати сприймати відповідно до їхнього первинного призначення та здійснювати їхню політичну актуалізацію. Ці об’єкти можуть розглядатися як пам’ятки радянської культури в цілому та культури пам’яті (або ширше – історичної культури) того періоду зокрема. Як минуле, що є предметом рефлексії, а не визначальним фактором сучасного громадського життя. Дослідниця також зауважує на тому, що дерадянізація або ж декомунізація має стосуватися, насамперед, ментальної сфери, на чому наголошують й інші дослідники.
Проаналізувавши наведені вище міркування приходимо до висновку, що вказані науковці є, скоріше, не дослідниками або аналітиками процесів, які звуться декомунізаційними, а, радше, високоінтелектуальними учасниками відповідного суспільного історико-політичного дискурсу. Їхні роботи підводять до оціночних суджень щодо предмету дослідження, і займають певне місце у тональній шкалі: «за», «проти», «байдуже». Іншими словами, Ю.О.Зерній обґрунтовує правомірність деструктивної декомунізації, О.А.Гриценко займає нейтральну позицію, як фаховий кібернетик сподіваючись на позитивні наслідки процесів самоорганізації, Г.В.Касьянов виступає противником маргіналізації комуністичного спадку (як, зрештою, і націоналістичного), О.Ю.Гайдай пропонує шляхи амортизації невідворотної діяльності деструкторів, займаючи проміжну позицію між О.А.Гриценком та Г.В.Касьяновим.
В цілому, можна констатувати, що суб’єкти дискурсу і, навіть, його учасники із числа науковців, мало переймаються напрацюваннями пам’яткознавчої науки. Автор статті в попередніх публікаціях звертав увагу на те, що ігнорування пам’яткознавства збіднює теоретичні напрацювання науковців, що спеціалізуються на дослідженнях історичної політики (політики пам’яті) [16], а також робить небезпечною діяльність провайдерів цієї політики (яких консультують – радять або обґрунтовують рішення – деякі науковці). Ті ж, хто ставить на перший план пам’ятки і їхнє збереження, залишаються або за межами дискурсу й на них ніхто не звертає уваги, або вимушені обирати одну із запропонованих історико-політичним дискурсом позицій. В той же час, пам’яткознавство мало цікавиться політичною кон’юнктурою. Його основною проблемою є органічне поєднання минулого, сучасності та майбутнього в особливій комунікації, медіумом в якій виступають пам’ятки. Ця комунікація має на меті інформаційне забезпечення оптимального розвитку суспільства у довгостроковій перспективі.
Розлогий аналіз суспільного дискурсу про радянську спадщину був необхідним для того, щоб зрозуміти контекст, в якому осмислюється і використовується декомунізаційне законодавство, яке, як і теоретичні напрацювання пам’яткознавства, посідає у ньому другорядне місце. Обмеженість дискурсу породжує обмеженість сприйняття декомунізаційного законодавства. Воно розглядається не стільки як інструмент оптимізації суспільних відносин, скільки як аргумент у полеміці на користь деконструкторів радянського спадку.
Критика цих нормативних актів, в основному, полягала у застереженнях, висловлених з приводу надмірного втручання держави у тлумачення минулого, обмеження свободи наукової творчості, підбурювання конфліктів, провокування порушення прав людини, вандалізму тощо. Г.В.Касьянов, намагаючись комплексно проаналізувати «меморіальні» закони [8], зокрема, звернув увагу на зауваження Венеціанської комісії, в яких мова йшла про обмеження списку заборонених символів, необхідність дати чітке визначення терміну «пропаганда», лапідарно окреслити зміст поняття «злочини режиму» та ін. Проте, тема пам’яток, знову-таки, була проігнорована.
Декомунізатори-деконструктори, наділені владними повноваженнями, використовуючи «меморіальне» законодавство як жупел, вимагають цілковитого «усунення» із символічного простору радянської спадщини, що передбачає перенесення об’єктів у спеціально відведені місця (Музей тоталітаризму?), а, насправді, підлягають «ліквідації» [див. 17, 4 хв. 12 с., коли сталася симптоматична обмовка «по Фрейду», допущена директором Українського інституту національної пам’яті]. Цією риторикою «руйнівники», погрожуючи «відповідальністю по закону», насправді, прагнуть утвердити в суспільстві практику стихійної самочинної декомунізації. Враховуючи все це, а також застереження, висловлені багатьма істориками, громадськими діячами тощо, у середовищі спільнот, небайдужих до проблеми збереження пам’яток, укорінилася думка про несумісність декомунізаційного закону та нормативно-правової бази у сфері охорони нерухомих пам’яток. Таким чином, прихильники охорони пам’яток, фактично, визнають, що у 2015 р. деконструктори отримали законодавчі важелі для реалізації тих ідей, які вони послідовно відстоювали з кінця 1980-х років.
Чи, справді, таке бачення ситуації відповідає дійсності, можна дізнатися лише проаналізувавши текст Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» [4] поза межами історико-політичного дискурсу про радянський спадок. Натомість, на передній план мають бути висунені наукова концепція пам’ятки й пам’яткознавства [див., зокрема, 15] і, власне, правовий аспект окресленої проблеми. Таким чином, стаття має на меті з’ясувати, наскільки означений «меморіальний» закон є небезпечним з огляду на збереження нерухомих пам’яток.
Перш за все, необхідно звернути увагу на те, що Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», фактично, ігнорує Закон України «Про охорону культурної спадщини»: він жодного разу не згадується в тексті. Серед обширних змін до вітчизняних законів, які визначені у прикінцевих та перехідних положеннях декомунізаційного закону, нормативні акти, що регламентують відносини у сфері пам’яток не фігурують (щоправда, згадується законодавче поняття «Музейний фонд України»). Уникнення пам’яткового питання викликає певний подив, з огляду на те, що певні об’єкти радянської доби мають юридичний статус нерухомих пам’яток. Можна припустити, що автори закону, вважаючи за необхідне провести «очищення простору» у стислі терміни (про що мова йтиме нижче), вирішили, що посилання на пам’яткоохоронне законодавство може загальмувати декомунізаційні процеси. Проте, проігнорувавши його, відмовившись від регламентації правовідносин, що можуть виникати при застосуванні декомунізаційного закону щодо нерухомих пам’яток, автори закону уникли і юридичних колізій. Іншими словами, ігнорування пам’яткоохоронного законодавства не викликає його суперечності із меморіальним законом. Отже, норми пам’яткоохоронного законодавства формально діють паралельно із декомунізаційним законом.
Теза про відсутність колізії є надзвичайно важливою з огляду на аргументацію руйнівників-декомунізаторів, відповідно до якої нормами Закону України «Про охорону культурної спадщини» можна знехтувати, якщо вони входять у «суперечність» із положеннями новішого «меморіального» закону. Ця аргументація спирається, зокрема, на лист Міністерства юстиції України від 26.12.2008 № 758-0-2-08-19 щодо практики застосування норм права у випадку колізії [11]. Проте, положення пам’яткоохоронного законодавства не можна вважати «застарілими», оскільки вони жодним чином не уточнюються чи заперечуються Законом України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Іншими словами, якщо у декомунізаційному законі не регламентовано демонтаж об’єктів культурної спадщини, в тому числі, пам’яток радянської доби, таким чином, щодо них діє норма Закону України «Про охорону культурної спадщини», який не передбачає демонтажу пам’яток як такого [5].
Розглянемо детальніше, які історико-культурні об’єкти, крім тих, на які поширюються норми Закону України «Про охорону культурної спадщини» (тобто які не мають юридичного статусу пам’яток), можуть підпадати під заборони «декомунізаційного» закону.
Відповідно до «меморіального» закону пропаганда комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів полягає у публічному запереченні або виправданні злочинного характеру (хоча доцільніше було б говорити про заперечення самих злочинів) цих режимів.
В законі чітко окреслено, що собою являє відповідна символіка, проте не визначено, в чому полягає пропаганда цих символів. За логікою «декомунізаційного закону» за роз’ясненням треба звертатися до визначення «пропаганди комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів», де сказано про засоби масової інформації, виготовлення, поширення, публічне використання продукції, що містить символіку комуністичного, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів. Проте, символіка як така не може трактуватися виключно з позиції заперечення або виправдання злочинів тоталітаризму. Все залежить від обраного контексту. Вона так само може використовуватися, наприклад, і для викриття злочинів комуністичного та нацистського режимів. Особливо ясно ця обставина постає щодо історико-культурних цінностей, які характеризуються гіперконтекстуальністю.
Розуміючи хиткість постульованих позицій, що випливають із самого тексту закону, його автори намагаються чітко окреслити, які саме види діяльності, пов’язаної із радянською символікою підлягають забороні, а які ні. До першої групи потрапили виготовлення та поширення продукції, що містить відповідну символіку (крім випадків, коли це дозволяється Законом), а також вельми розпливчате «публічне використання символіки комуністичного тоталітарного режиму, символіки націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму».
Не підлягають забороні рухомі пам’ятки – музейні («в експозиціях музеїв, тематичних виставках, Музейному фонді України», «приватних колекціях»), бібліотечні («бібліотечних фондах на різних носіях інформації») та архівні (державні та приватні архівні зібрання та окремі документи), хоча й з деякими неоковирними зауваженнями. Бажання тотальної декомунізації, подекуди, перевищували освітні можливості деяких авторів закону. Наприклад, пунктами першим і другим частини третьої статті четвертої закону передбачено, що заборона використання та пропаганди комуністичної символіки не поширюється на випадки її використання у документах державних органів та органів місцевого самоврядування (місцевих органів державної влади і управління), закладів освіти і науки, підприємств, установ, організацій, прийнятих чи виданих до 1991 року [4] (тобто, власне, 1991 рік виключається). Відповідно до такого трактування Постанова Верховної Ради УРСР «Про проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 року підлягає забороні, оскільки ми не можемо говорити про 1991 рік як період до 1991 року. Авторам закону варто було б детальніше вивчити, в який саме час на офіційній документації фактично почав застосовуватися Тризуб, який замінив діючий до того герб УРСР – з 19 лютого 1992 р., коли було прийнято відповідне рішення [13]. Цікаво, що на багатьох інтернет-ресурсах, де розміщені закони Незалежної України, що датуються 1991 – 1992 роками, після прийняття декомунізаційного закону радянський герб або відсутній, або замінений тризубом, що не відповідає історичній дійсності, проте відповідає нормам «меморіального» акту й відображає переляк, спричинений радикальними декомунізаторами, що, навіть, примушує відійти на задній план здоровий глузд).
Разом з тим, поверховість юридичних уявлень авторів декомунізаційного закону мала й позитивні наслідки. Так, його дія, крім названого вище не поширюється на об’єкти антикварної торгівлі, якими може бути практично будь-який предмет віком старше 50 років, визнаний як культурна цінність (як стаціонарний, так і мобільний, або ж як рухомі, так і нерухомі пам’ятки)4. Заборона не поширюється й на інші різновиди історико-культурних артефактів. Зокрема, імунітет мають твори мистецтва (в тому числі монументальні, до яких, зокрема, належать пам’ятники), створені до набрання декомунізаційним законом чинності (тобто до 21 травня 2015 року), пам’ятники та пам’ятні знаки, пов’язані з опором і вигнанням нацистських окупантів з України, та присвячені особам, діяльність яких була значною мірою пов’язана із розвитком української науки та культури, фьюнеральних об’єктів, а також об’єктів в експозиціях просто неба (закон не уточнює характер експонування) [4].
Отже, бачимо, що «меморіальний» закон надійно захищає рухомі й нерухомі пам’ятки, при чому не лише ті, що мають статус об’єктів Музейного фонду України, Національного фонду України або бібліотечних фондів. Не підлягають забороні твори мистецтва та інші об’єкти, що можуть бути пам’ятками лише потенційно. Проте, всупереч цьому, протягом 2015–2016 рр. Україну охопила демонтажна лихоманка, що проводиться, ніби, під егідою «декомунізаційного» закону. Розглянемо, на які його положення спираються деконструктори.
Виходячи із аналізу декомунізаційного закону треба звернути увагу на логічний трюк, який, щоправда, не має юридичної сили, проте легітимується практикою. Оскільки цей закон не регламентує процес здійснення декомунізації щодо пам’яток культурної спадщини, він, зрозуміло, не містить жодних норм про їхній демонтаж. Проте, декомунізатори-деструктори, ігноруючи пам’яткоохоронне законодавство, створюють ілюзію, що мають на це законні підстави, посилаючись на «Прикінцеві та перехідні положення» (пункти 2 та 6 статті 7) «меморіального» закону, які, фактично, суперечать духу цього нормативного акту. В цій частину «декомунізаційного» закону зазначається, що «в установленому законом порядку» органи влади у строк, який не може перевищувати 15 місяців з дня набрання чинності декомунізаційним законом (тобто 3 21 травня 2015 по 21 серпня 2016 року), зобов’язані забезпечити демонтаж пам’ятників, пам’ятних знаків, що містять ознаки радянської (нацистської) пропаганди. Перш за все, звертає на себе увагу те, що демонтаж може санкціоновано виключно конкретними органами влади (а не громадськими організаціями, приватними установами, політичними партіями, парамілітарними угрупуваннями тощо). Друге, на що необхідно звернути увагу, це терміни виконання демонтажу.
Виявлення цих термінів дії цих норм є результатом ретельного аналізу заплутаного тексту «декомунізаційного» закону, який необхідно відобразити. У першому абзаці п.6 ст.7 проголошується, що демонтаж символіки має бути здійснено за рішенням місцевих органів виконавчої влади усіх рівнів та Верховною Радою Автономної Республіки Крим. В п’ятому абзаці цього пункту статті 7 зазначається, що коли у шестимісячний термін демонтаж не здійснено з ініціативи сільською, селищною або міською радами (звернімо увагу, що перед тим мова йшла про виконавчі органи місцевої влади), то його мають здійснити відповідно до розпорядження сільського, селищного, міського голови в трьохмісячний термін. Отже, додаємо до шести місяців ще три і отримуємо дев’ять.
У абзаці шостому говориться про те, що коли й вимоги абзацу п’ятого не втілені у відповідні рішення визначених законом виконавців, тобто за дев’ять місяців не вжито заходів щодо демонтажу, відповідальність за прийняття такого рішення лягає на голів обласних держадміністрацій. Відповідні розпорядження мають бути ухвалені у тримісячний строк. Отже, до дев’яти місяців додаємо ще три і отримуємо дванадцять місяців.
Звертає на себе увагу те, що згідно з наведеними вище положеннями на декомунізаційний демонтаж у Криму відводиться 6 місяців, а у Києві та Севастополі – 9 місяців. Зрозуміло, що автори «меморіального» закону, виходячи із воєнно-політичної ситуації, не дуже сподівалися на ефективне проведення демонтажів у Криму, тому не сильно переймалися термінами і порядком її проведення у цьому тимчасово анексованому українському регіоні. Проте, поклавши відповідні зобов’язання на голів обласних адміністрацій, вони свідомо, чи ні скоротили час проведення деструктивних заходів у Києві, оскільки юрисдикція Київської обласної державної адміністрації на місто Київ не поширюється. Іншими словами, якщо Київський міський голова, який одночасно є головою Київської міської державної адміністрації не прийняв відповідного рішення між 6 і 9 місяцем із часу набуття чинності «мемоіральним» законом, відповідне питання, відповідно до встановленого законом порядку більше не повинно підніматися.
Проте, не лише пунктом 6 статті 7 регламентуються терміни клінінгової декомунізації. У пункті 2 вказаної статті, якою, зокрема, запроваджуються зміни до Закону України «Про місцеві державні адміністрації», йдеться про те, що коли протягом строку, визначеним пунктом 6 статті 7, тобто протягом шести, дев’яти або дванадцяти місяців (як було визначено попередньо), ради та голови сіл, селищ та міст не спромоглися здійснити демонтаж пам’ятників та пам’ятних знаків, які підлягають елімінації згідно із «декомунізаційним» законом, то це знову мають втілити голови обласних державних адміністрацій у тримісячний термін, який обчислюється з моменту закінчення строку, визначеного абзацом четвертим пункту 6 статті 7. Принагідно треба зазначити, що цей абзац стосується не демонтажу, а зміни топоніміки. Очевидно, автори тексту «меморіального» закону самі заплуталися у відсилках на його частини. Проте, оскільки мова йде лише про часові відтинки, то до дванадцяти місяців ми можемо додати ще три й отримаємо п’ятнадцять місяців. Це і є граничний строк проведення декомунізаційної елімінації. Оскільки тут знову фігурують обласні державні адміністрації, то місто Київ (як і Севастополь разом із АР Крим) сюди, знову-таки, не потрапляє, тим більше що самоврядування у столиці регулюється іншим законом. Отже, для Києва, Севастополя і Криму терміни декомунізації в частині демонтажу споруд та їх частин залишаються у редакції пункту 6 – відповідно дев’ять, дев’ять і шість місяців.
Як бачимо, у тілі закону прихована його основна «родзинка», а саме строк його придатності. В момент написання статті (вересень-жовтень 2016) всі терміни демонтажів уже сплили (незважаючи на це, на практиці, демонтажі продовжуються). Отже, якщо відповідні органи місцевої влади за відведений час не прийняли необхідних рішень, значить рекомендовані деякими представниками громадськості та Українським інститутом національної пам’яті об’єкти відповідно до Закону не підлягають демонтажу. Чинними є лише списки, укладені відповідно до закону відповідними органами влади (а не інститутом пам’яті). В той же час, прийняття будь-яких рішень після відведеного терміну було б порушенням «меморіального» закону. Отже, якщо об’єкти, що відповідно до «декомунізаційного» закону не підлягають забороні (зокрема й ті, що мають відповідний статус згідно із Законом України «Про охорону культурної спадщини») з якихось причин все ж стають об’єктами демонтажу під гаслами декомунізації, зокрема, після завершення термінів здійснення демонтажу – це є прямим порушенням Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» і є проявом вандалізму. Отже, для запобіганню цим діям необхідно звертатися до відповідних правоохоронних органів.
Дбаючи про перемогу в полеміці з ідеологічними та іншими супротивниками, прагнучи якомога швидше добитися ухвалення закону, а потім у найкоротші терміни його імплементувати, автори «меморіального» закону (які судячи із усього належать до радикального крила декомунізаторів з вандальним ухилом) досить поверхово й недбало поставилися до написання його тексту. Сподіваючись на те, що ніхто його детально не аналізуватиме, ними було зроблено все, щоб максимально ускладнити його можливий науковий аналіз громіздкими й неточними формулюваннями та численними відсилками, а тлумачення покласти на ідеологічно зацікавлені групи «демонтажників». Проте, прибічники використання закону для стихійного самочинного руйнування об’єктів радянської монументальної спадщини не взяли до уваги того факту, що Україна (на відміну від УРСР), все ж, є правовою державою, відносини в якій будуються на основі верховенства права. Створений ними юридичний продукт виявився занадто крихким для реалізації тих цілей, які імпліцитно були у ньому закладені – ліквідації «по максимуму» символів радянського, а подекуди й імперського метанаративу (див. наприклад, Ю.О.Зерній [6]), незважаючи ні на що, в тому числі, юридичний статус та пам’ятковий характер цих символів. Поспіх, недостатня юридична грамотність авторів закону, і, головне, розрахунок на тотальну правову неграмотність учасників процесу імплементації декомунізаційних норм (як прихильників, так і противників) стали на заваді створення надійних правових засад стихійної самочинної декомунізації. Іншими словами, клінінг-декомунізатори цим нормативним документом, скоріше, нейтралізували самі себе. Проте, це стає видно лише після уважного прочитання закону. В контексті цієї статті найбільш важливим є те, що «меморіальний» закон, можливо, неочікувано для його натхненників, зміцнив позиції пам’яткознавців та пам’яткоохоронців.
Як бачимо, незважаючи на деякі недоліки, «декомунізаційний закон» закріплює недоторканність матеріальних історико-культурних цінностей, передбачених 54 статтею Конституція України, згідно з якою культурна спадщина охороняється законом, держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, та статтею 66 Основного закону, відповідно до якої кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду культурній спадщині [10].
Таким чином, пам’яткознавча діяльність, в контексті декомунізаційних процесів має надійні законодавчі підвалини. Проблема постає на рівні довільного тлумачення деякими громадянами та представниками державної влади, зокрема, посадових осіб Українського інституту національної пам’яті положень Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», а, отже, й імплементації його «норм».
Зрештою, суперечність між положеннями «меморіального» закону та його імплементацією деконструкторами можуть бути проілюстровані на трьох «кейсах». Мова йде про пам’ятку національного значення – монумент, присвячений Артему (050003-Н , Постанова Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 № 928, монументальне мистецтво, автор І.Кавалерідзе,1927 р.) у Слов’яногірську Донецької області, пам’ятку національного значення – пам’ятник, присвячений Щорсу (260055-Н, Постанова Кабінету Міністрів України від 03.09.2009 № 928, монументальне мистецтво, автори М.Лисенко, М.Суходолов, В.Бородай, О.Власов, О.Заваров) [12] та монумент Батьківщини-Матері (автор – В.Бородай) у Києві.
Перший і другий об’єкти мають багато спільного, оскільки присвячені більшовицьким лідерам, імена яких підлягають декомунізації (частковій забороні публічного використання, маргіналізації), третій – містить радянську символіку – герб СРСР. Пам’ятник Щорсу, незважаючи на його юридичний статус пам’ятки Український інститут національної пам’яті пропонує демонтувати і не заперечує проти його передачі до відповідного музею (чи то до одного із існуючих, чи то до того, який планується створити як резервацію для радянських творів монументального мистецтва). Причина: Щорс – «активний учасник знищення українського національного руху в 1918–1919 рр., військовий комендант міста Києва (лютий 1919 р.). Його підлеглі вбивали українських військовополонених і творили насильства над мирним населенням» [3, с. 106].
Із пам’ятником Артему ситуація, на перший погляд, ідентична. В методичних матеріалах Українського інституту національної пам’яті так характеризується ця історична постать: «Артем (Сергєєв) Федір Андрійович (1883–1921) брав участь у знищенні українського національного руху, вів активну боротьбу проти державних органів УНР. Входив до складу першого радянського уряду України – народний секретар у справах промисловості і торгівлі (грудень 1917 – квітень 1918 рр.), один з керівників КП(б)У. Засновник і голова маріонеткової Донецько-Криворізької Радянської Республіки (січень-березень 1918 р.). Голова Донецького губвиконкому (1920 р.), секретар Московського комітету РКП(б) (1920–1921 рр.)» [3, с. 54].
Незважаючи на формальну відповідність випадку зі Щорсом, офіційні рекомендації інституту пам’ятника Артему не стосуються. В даному випадку, роль грає не лише мистецька оригінальність, стильова приналежність об’єкта до авангардних течій (які, зрештою, опинилися під забороною в СРСР) та відносна давність (майже 90 років). Справа в тому, що автор монументу – І.Кавалеріздзе наприкінці життя зазнав утисків з боку радянської влади. Отже, декомунізації, фактично, разом із пам’ятником мав бути підданий і його автор – «потенційний» противник радянської влади5. Через це, пам’ятник Артему не належить до офіційного декомунізаційного дискурсу, хоча й присутній у громадських обговореннях означеної проблематики.
Звичайно, відповідно до законодавства, жоден із цих двох об’єктів не підлягає демонтажу, оскільки вони є пам’ятками національного значення і їхнє існування регламентується Законом України «Про охорону культурної спадщини». Крім того, в тексті «меморіального» закону містяться норми, що унеможливлюють демонтаж цих пам’ятників (наприклад, обидва ці об’єкти є творами мистецтва, створеними до набрання чинності «декомунізаційним» законом), не кажучи вже про закінчення терміну демонтажу. Крім того, будь-які дії – ушкодження, руйнування та вилучення із первинного середовища – можуть привести до порушення автентичності цих пам’яток, що завдає шкоду їхньому інформаційному потенціалу. Для цього треба розглядати ці пам’ятники із пам’яткознавчих позицій, а не виходячи із їхнього первинного утилітарного призначення6. Необхідно розуміти, що сутність пам’ятки полягає у її гіперконтекстуальності – її не можна пов’язувати лише із одним, хоч і первинно-утилітарним контекстом.
Щодо Батьківщини-Матері у радикальних декомунізаторів позиція значно пом’якшилася (монумент вже не пропонують знести як на початку 1990-х). Виробився певний консенсус, що базується на компромісі – сама споруда може залишитися попри свою «радянськість», проте герб треба або демонтувати (можливо, замінивши на український герб), або перекрити. Останнім часом все більше думок висловлюється на користь останнього варіанту.
На відміну від перших двох випадків, Батьківщина-Матір не має статусу нерухомої пам’ятки. Проте, вона, фактично є домінантою музейної експозиції просто неба. Згідно з «меморіальним» законом, заборона не поширюється на експонати. Таким чином, ніяке перекриття радянської символіки або її демонтаж не може бути здійснено на законних підставах. Крім того, ця споруда пов’язана із опором і вигнанням нацистських окупантів з України, тому відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» не підлягає елімінації. Захищає споруду також та обставина, що вона є твором мистецтва, створеним до набрання чинності декомунізаційним законом, а отже, не підпадає під заборону (частина четверта пункту третього статті четвертої). Тут треба також зауважити, що «Батьківщина-Матір» може бути віднесена до Музейного фонду України відповідно до Закону України «Про музеї і музейну справу». Юридичним свідченням цього служитиме документально оформлена належність до зібрання Національного музею історії України у Другій світовій війні.
Висновки. В результаті дослідження було з’ясовано, що Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» не лише не несе юридичної небезпеки для збереження історико-культурних пам’яток (як рухомих, так і нерухомих) , а, навпаки, створює додаткові переваги для їхнього убезпечення від стихійної самочинної деструкції. Більше того, він надає необхідну правову базу для збереження радянських пам’яток, що не мають відповідного юридичного статусу. Отже, аналіз закону вказує на посилення, а не послаблення пам’яткоохоронних позицій.
Небезпеки для збереження нерухомих історико-культурних цінностей викликані не стільки самим «меморіальним» законом, скільки його тенденційним прочитанням та втіленням у життя його викривлених інтерпретацій, що базуються на ідеологічних позиціях в рамках суспільного історико-політичного дискурсу щодо долі радянської спадщини. До негативних факторів практики декомунізації належить також звичайне невігластво безпосередніх виконавців, яке компенсується позірною націонал-патріотичною лояльністю, прагненням продемонструвати виконавчу дисципліну, вчиняючи бездумні деструктивні дії. Цим небезпекам треба протиставляти високу правову культуру, а також об’єктивну наукову експертизу цього закону, яка має лягти в основу практичної діяльності з попередження руйнівних дій. Ця стаття показує, наскільки політично вмотивовані позиції деструктивного крила декомунізаторів є крихкими і руйнуються при зустрічі із написаним ними ж текстом закону.
Помилкою пам’яткознавців є очікування експертизи «меморіального» закону ззовні, від дипломованих правників. Натомість, зазначимо, що уважне й неупереджене прочитання закону не є привілеєм юристів. Насамперед, це якнайкраще може бути здійснене практиками, обізнаним із відповідними настроями в суспільстві та особливостями імплементації правових норм. Крім того, аналіз законодавства з пам’яткознавчих позицій, дозволив відкинути нав’язаний політичний контекст і побачити продуктивні з точки зору охорони пам’яток положення декомунізаційного закону.
Перспективним напрямом пам’яткознавчих досліджень вбачається по-перше, формування в межах суспільного дискурсу про збереження й використання радянської спадщини відповідної пам’яткознавчої течії, яка виходитиме не з політичної вмотивованості, а, насамперед, пріоритету збереження суспільного досвіду, виходячи із гіперконтекстуальності пам’яток (на жаль, до цього пам’яткознавці були здебільшого втягнуті у політико-ідеологічні суперечки). По-друге, необхідно з’ясувати, що саме із радянської спадщини треба зберегти, а що може бути еліміновано, базуючись на теоретичних і методологічних засадах, напрацьованих пам’яткознавчою наукою.
Джерела та література:
1. Гайдай, О. Ю. Радянська спадщина в політиці пам’яті та свідомості населення України 1991 – 2014 рр. (на матеріалах Вінницької, Житомирської, Черкаської та Полтавської областей) : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук [2015] [Електронний ресурс] / О. Ю. Гайдай ; Інститут історії України НАНУ // Інститут історії України НАН України : Веб-сайт. — Режим доступу : http://www.history.org.ua/?libid=10543. — Дата звернення : 13.11.16.
2. Гриценко, О. А. Пам’ять місцевого виробництва [Текст] / О. А. Гриценко. — К., 2014. — 352 с.
3. Декомунізація: що і чому перейменувати й демонтувати [Електронний ресурс] / В. М. Вятрович, А. В. Шпак, В. С. Тиліщак та ін. — Режим доступу : http://www.memory.gov.ua/sites/default/files/decomunizaciya-r.pdf. — Дата звернення : 16.11.16.
4. Закон України «Про засудження комуністичного на націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України : Веб-сайт. — Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/317-19. — Дата звернення : 13.11.16.
5. Закон України «Про охорону культурної спадщини» [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України : Веб-сайт. — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1805-14. — Дата звернення : 13.11.16.
6. Зерній, Ю. О. Державна політика пам’яті як чинник утвердження української національної ідентичності : дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук [2009] [Електронний ресурс] / Ю. О. Зерній // Ex.ua : Веб-сайт. — Режим доступу : http://www.ex.ua/82887925. — Дата звернення : 13.11.16.
7. Касьянов, Г. В. Past continuous : Історична політика в Україні, 1980-ті – 2000-і : відео лекція [Електронний ресурс] / Г. В. Касьянов ; Інститут Кеннана // YouTube : Веб-сайт. — Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=RSBMT520-Dc. — Дата публікації : 22.03.16. — Дата звернення : 13.11.16.
8. Касьянов, Г. В. Историческая политика и «мемориальные» законы в Украине : начало ХХI века [Электронный ресурс] / Г. В. Касьянов // Историческая экспертиза : Веб-сайт. — № 2. — 2016. — Режим доступа : http://istorex.ru/page/kasyanov_gv_istoricheskaya_politika_i_memorialnie_zakoni_v_ukraine_nachalo_xxi_v. — Дата обращения : 13.11.16.
9. Касьянов, Г. В. К десятилетию Украинского института национальной памяти [Электронный ресурс] / Г. В. Касьянов // Historians : Веб-сайт .— Режим доступа : http://historians.in.ua/index.php/en/dyskusiya/1755-georgij-kas-yanov-k-desyatiletiyu-ukrainskogo-instituta-natsional-noj-pamyati-2006-2016. — Дата публикации : 14.01.16. — Дата обращения : 13.11.16.
10. Конституція України [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України : Веб-сайт . — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80. — Дата звернення : 15.11.16.
11. Лист Міністерства юстиції України від 26.12.08 № 758-0-2-08-19 «Щодо практики застосування норм права у випадку колізії» [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України : Веб-сайт. — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/v0758323-08. — Дата звернення : 13.11.16.
12. Нерухомі пам’ятки України національного значення [Електронний ресурс] // Міністерство культури України : офіційний веб-сайт. — Режим доступу : http://mincult.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=244948281&cat_id=244910406. — Дата звернення : 15.11.16.
13. Постанова Верховної Ради України від 19.02.92 «Про Державний герб України» [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України : Веб-сайт . — Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2137-12. — Дата звернення : 15.11.16.
14. Постанова Кабінету Міністрів України від 03.09.09 № 928 «Про занесення об’єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України» [Електронний ресурс] // Офіційний портал Верховної Ради України : Веб-сайт. — Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/928-2009-%D0%BF. — Дата звернення : 13.11.16.
15. Руденко, С. Б. Про поняття «пам’яткознавство» та «пам’яткознавчі дисципліни» [Текст] / С. Б. Руденко // Праці Центру пам’яткознавства. — 2014. — Вип. 26.— С. 5—16.
16. Руденко, С. Б. Про уточнення поняття «пам’ятка» в контексті теорії політики пам’яті [Текст] / С. Б. Руденко // Праці Центру пам’яткознавства. — 2015. — Вип. 27.— С. 316—325.
17. Створення Музею тоталітаризму у Києві : спільна прес-конференція В.В’ятровича (директор Українського інституту національної пам’яті), В. Прокопіва (секретар Київської міської ради) та В. Кадигроба (арт-менеджер) [Електронний ресурс] / В.В’ятрович, В.Прокопів, В.Кадигроб ; Укрінформ // YouTube : Веб-сайт. — Режим доступу : https://www.youtube.com/watch?v=sVV_CLFLNVA. — Дата публікації : 01.06.16. — Дата звернення : 13.11.16.
Примітки:
1 Мова йде про Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». У цій статті він також називатиметься «меморіальним» законом.
2 Ятрогенія – медичний термін, що позначає шкоду від лікування, яка призводить до наслідків гірших за хворобу, на яку спрямований процес лікування.
3О.Ю.Гайдай зазначає, що: «Пам’ятник Леніну може бути включений до музейної експозиції або ж зоставлений в міському просторі, але перед тим візуально та/чи фізично змінений; наприклад, шляхом додавання інформативної таблички та обгородження парканом, що дозволить змінити контекст, в якому він сприймається населенням. Йдеться про збереження пам’ятника як меморіального об’єкту, який вшановували раніше, як пам’ятника попередньому пам’ятнику і тому культу особи Леніна, який існував у Радянському Союзу».
4В цілому, доцільним, на нашу думку, було б організовувати продаж об’єктів, що підпадають під демонтаж в рамках декомунізації. Це могло б бути джерелом додаткових надходжень до місцевих і державного бюджетів, а також створити інші переваги. По-перше, це дозволило б цивілізовано здійснювати вилучення об’єкта із оточуючого середовища – без вандальних шоу, та ушкоджень об’єкту. По-друге, витрати на демонтаж, а також на благоустрій навколишньої території можна було б покласти на покупця. Проте, коли об’єкт стає антикварною річчю, він згідно із «меморіальним законом» перестає підпадати під законодавчу заборону, а, отже й не підлягає демонтажу (ліквідації), що розходиться із цілями радикальних декомунізаторів. Мабуть, через цю обставину, а також закладені у законі «дедлайни», продаж об’єктів, що підлягають забороні в рамках декомунізації не відбувається. В той же час, означена практика продажу, після вирішення юридичних нюансів (можливо, внесення змін до законодавства), могла б бути все ж впроваджена у практику.
5 Зрозуміло, що «меморіальний» закон, незважаючи на назву, має, передусім, антикомуністичну й антирадянську спрямованість. В результаті чого виникають досить цікаві казуси. Наприклад, в Києві було відновлено історичну назву однієї із вулиць – Німецької. До цього часу вона носила ім’я німецького комуніста Е.Тельмана – послідовного опонента Гітлера, замордованого нацистами в Бухенвальді. Отже, декомунізації зазнав один із символів боротьби з нацизмом (що суперечить логіці закону). Проте, очевидно, тут провідну роль відіграло те, що Тельман, насамперед, репрезентував комуністичну ідеологію. Звертає на себе увагу спільне й відмінне в здійсненні історичної політики через зміну топоніміки за радянських часів і сьогодні. У 1944 р., відповідно до політичної кон’юнктури саме згадування німецького етносу у публічному просторі виглядало неприпустимим (хоча в контексті вулиці мова йшла про німецьке кладовище, що в умовах війни було, насправді, досить символічним, проте радянські денацифікатори на це увагу не звернули). В зв’язку з цим, вулицю було названо іменем німця, проте антинациста, що говорило про те, що не треба мазати коричневою фарбою весь німецький народ. Це свідчить про досить високий рівень технологічної вишколеності радянських ідеологів. В той же час, українські спеціалісти, не надто переймаючись вивченням біографії Тельмана, просто зробили навпаки, повернувши одну (!) із історичних назв. Як бачимо, стратегії залишилися радянськими, а ідеологічне мистецтво дещо деградувало.
6 Дико виглядало б, скажімо, руйнування язичницьких пам’яток римського часу сучасними християнами. Різкого засудження зазнали, зокрема, дії ІДІЛ по знищенню немусульманських пам’яток. Проте, означені паралелі, на жаль, часто залишаються непоміченими при розгляді декомунізаційних процесів.
Опубліковано: Руденко С.Б. «Декомунізаційний» закон на сторожі збереження нерухомих пам’яток // Праці Центру пам’яткознавства. 2016. № 30. С. 283—300.