Зауваження на зауваження, мабуть, є справою не вельми вдячною у поважному академічному просторі. Принаймні, особисто мені завжди здавалося, що академізм, як певна мудрість, прагне до якомога більш виваженого висловлювання, а значить, у такому своєму прагненні має бути висловленням неодмінно відкладеним. Але ось тепер одна фраза із наговорених на камеру роздумів Андрія Портнова озвалась таким чином, що забаритися із реакцією на неї було б просто-таки невиправною втратою контексту. Ба, більше, сама затримка означала би втрату внутрішнього сенсу для усього того, що повинно бути сказаним. Зрештою, так завжди буває, коли мова іде про пристрасть, адже дослівно було сказано таке: «<…> Поєднання національного і універсалістського є захопливим». І хоча, вочевидь, це лише частина фрази, підхоплена ізсередини, тим цікавішою вона виглядає у загальному контексті. Саме так, позначаючи сильне почуття («захоплення»), це слово, непримітно розташувавшись посередині власного потоку вираження-висловлювання, має вказувати на глибші рівні смислу.

Захоплення – сильне слово, бо вже саме по собі може правити за причину якоїсь дії, власне, причину усіх дій, але так само воно ж завжди залишає за собою запитання про своє, вочевидь приховане, джерело. Отже, моє запитання таке: що змушує фахового історика бути захопленим запитуванням про співвіднесеність національного і універсального – і з необхідністю продовжуючи цей ряд – універсального та локального, цілого й частини, зрештою, тотального й безкінечного. Тобто бути захопленим питаннями вочевидь давно і небезпечно філософськими (коли ж бо таке віталося у наукоподібній історії?), а ще більше, бути захопленим так відверто і так усього лише декларативно: «<…>[питання] є захопливим не тільки для марксизму, але і в марксистському контексті, також і в нашому регіоні, напевно»; фраза явно закінчується простою констатацією, мабуть, недаремно згадуючи «контекст», контекстуальний стан взагалі, та й позитивну програму, що із неї має випливати, ми можемо тільки уявляти, але не вивести безпосередньо.

Втім, не ставимо тут на карб Андрію Портнову, що він не розкрив у короткій принагідній рефлексії всієї глибини задекларованого ним зусилля, але запитую, що змушує історика проявляти відданість таким, свого роду, «проклятим питанням», принаймні, у просторі його професійного існування. І то, навіть не зважаючи на загрозу наразитися на роздратовану реакцію колег, що, власне тут-таки і сталося, коли Георгій Касьянов [Про тяглість, конструктив і позитив (Репліка)], прямо адресуючись Андрію Портнову, каже: «Мені здається, що це твердження [про залежність сучасного стану науки від характеристик переходу від УРСР до незалежної України], вкупі зі змістом статті імпліцитно передбачає <…> формулу з "якби"». Отже, що означає вся ця ситуація, коли Касьянов пригадує давно знане кліше-формулу «що було би, якби...» (чи воно у такому своєму вигляді раптом не із суто нашого, постсовєтського контексту, то окреме питання), якою історик – грізно застерігає він – жодним чином не може послуговуватися, але якою, – очевидно, додамо вже від себе – не може не послуговуватися той, хто захоплений питанням про співвідношення універсального й локального (національного). Нарешті, аби замкнути коло тотальності, звернемося і до згаданого Портновим Ореста Субтельноного, що у продовження отої відомої статті про стан української історіографії на початку доби незалежності надає прикметну (не в останню чергу своєю лапідарністю) характеристику доробку Георгія Касьсянова: «Касьянов критикує обмеженість домінантної національної історіографії, але не подає натомість ніякої альтернативи» [Субтельний О. Від совєтського до національного : тенденції в написанні  історії України з 1991 р. // Україна : процеси націотворення. – К., 2011. – С. 37]. У цій лапідарності аналітика-історіографа, як видається, концентроване зауваження не стільки і не тільки якомусь одному авторові, але цілому ряду, серед інших і Портнову.

Отже, якщо і справді цією цитатою можна замкнути якусь тотальність, тим самим у певний, цілком визначений, спосіб уневажлививши різницю між двома авторами (Касьяновим і Портновим), – різницю, яку вони самі, перш за все, і зауважили, – то, гадаємо, натомість слід встановити те, що кожен із них, тих, хто бере участь у дискусії, може проговорити до кінця як квінтесенцію свого захоплення.

Принаймні, поки що захоплення Андрія Порнова прочитується як відчайдушне запитання до самого себе, а чи можна закохатися у раціонально і селективно відібраний, навіть не об’єкт бажання, але якийсь об’єкт – об’єкт, що ще не має жодних характеристик, а головне для мене самого (того, хто питає) таких характеристик ніколи не отримає, і, відтак, ніколи не буде бажаним. Якщо конкретніше, то його друга теза, що її він маркує як найцікавішу – «чи можлива не політична, не ідеологічна марксистська критика про історію або сучасність?» – є таким собі «субститутом», заміною, запитання про власний об’єкт бажання, точніше про причину його відсутності. Як мінімум, це означає, що, перш ніж таке запитання може бути почуте (розчуте) у просторі, де бажання не має точки відліку, де не можна відстежити його початок, а значить, у просторі для якого сама категорія «бажання» виявляється категорією трансцендентальною, воно (це питання) має бути піддане щонайприскіпливішому перекладові-переосмисленню на засадах власної виключності. Цього, звісно, не можна зробити без досвіду переживання травми завжди не остаточного зречення колись набутої тобою віри (не знати коли, але «десь», десь у часи власного становлення). Досвіду, якого як досвіду саме марксистського, ніхто із покоління Андрія Портнова і молодше, вочевидь, не міг і не може мати. З іншого боку, цього не захочуть зробити всі ті, хто досвід такий має, але у силу професійних (рівно як і онтологічних) настанов не здатен переживати бажання як власне бажання, тобто старші історики і залежні від історії інтелектуали. А що залежність інтелектуального життя від Історії в сучасній Україні настільки очевидна, то годі відповісти на питання, чи варто при описі такої ситуації вдатися до парафраза ленінської формули – верхи не хочуть, низи не можуть. Мабуть, очевидність – це останнє, до чого можна апелювати у просторі Історії.

Віталій Паращич – аспірант кафедри теорії культури та філософії науки філософського факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна