ВІД РЕДАКЦІЇ

     Чесно кажучи, розміщуючи першу частину зауважень доктора Юрія Мицика про фільм Берестечко, ми не сподівалися зливи листів від авторів фільму з вимогою опублікувати їхню сміливу відповідь історикові. Та відповідь розрослася до великих меж, з порушенням логіки і запереченням історіографії як такої. Вона нагадувала театр абсурду, а фейлетонічність заперечень і аргументи викликали подекуди усмішку і, звичайно, та відповідь тішила…До нас прийшов «постмодернізм»…але запізно і у політичних шатах, де професійний історик (тобто людина з освітою, ступенем і фаховими навичками) – питомий зрадник, викоханий за бюджетні гроші, яких так бракує і,залежний від текстів, зрадливих текстів, історію можна писати як завгодно і, власне, доводила, що історичний фільм може зняти кожен…головне, політ фантазії і зневажання авторитетів.  Доктор Юрій Мицик знову не втримався, коли вийшла друга частина фільму. Наразі розміщуємо його рефлексію…на яку уже є відповідь від авторів фільму      

     Однак змагання у патріотичності, навряд чи приховають той факт, що в Україні функціонує фентезі чи наук-поп, що пропонує фасмагорічні версії і заперечує набутки попередників. Більше того, це поволі стає масовим продуктом. Це абсолютно питоме явище для популярної культури і, власне, питома відповідь на споживацьку потребу суспільства у пізнанні минулого, цікавого минулого, що заперечує стереотипи. Для схильної до «революцій» країни – «нове минуле» є річчю самозрозумілою. Однак настільки готові до сприйняття цього продукту історики чи постаті з елементарними історичними знаннями, чи здатні вони створити питомі відповіді і власний продукт? Чи зможуть фасмагоричні уявлення і фантазія опанувати суспільством, у стані пошуку цінностей,  залишається дуже риторичним питанням.   

     Знову «порадували» шанувальників історії все ті ж  творці  з Рівного Петро Опанасюк,  Андрій Смусь,  Валентин Дем’янів,  випустивши вже другу частину фільму про Берестецьку битву 1651 року.  Ще й рівненський «Родовід» (важко сказати  кого представляє ця  організація,  підозрюю, що це ті ж самі автори) огризнувся сердитою відповіддю на мою статтю, розміщену на сайті голови інформаційного управління  УПЦ Київського Патріархату  єпископа  Євстратія. Під іншою назвою («Творцям неграмотних казок. Про фільм «Берестечко. Битва за Україну») та з  деякими скороченнями вона вийшла в газеті «Слово Просвіти».-14-20.07.2016.-№ 28(872).

     Що сказати про новий опус творців? Ті ж побрехеньки, що і в першій частині. Але причому тут Берестецька битва червня-липня 1651 р.? Береться ж осінь 1651р., тільки замість вигаданої битви біля Мізоча поставлено таку ж вигадану битву під Сквирою. Отже виходить за авторами Берестецька  битва  тривала півроку. Такого ще не знала історія! Капітально змінили автори й хід історії Національно-визвольної війни українського народ 1648-1658 рр., який стверджують десятки тисяч джерел (не лише писемних, але й матеріальних), бо Збаразька й Зборівська битви 1649 р., поставлені авторами після Берестецької 1651 р. Але взагалі особливого зацікавлення фільм не викликає. Все ті ж нападки на попередніх істориків, все та ж самореклама, все ті ж фантазії…Не варто все це аналізувати. Зупинюсь лише на деяких моментах, часом відгукуючись на листа від «Родовіда».

     Автор (чи автори?) листа дивуються: чого це заслужений діяч науки і техніки написав свою критичну статтю на ч.1  фільму? Зі свого боку скажу, що тут маємо   лукавство. Коли професійні  історики мовчать, не відгукуючись на подібні опуси, тоді мюнхгаузени, які величають себе істориками з великої літери, переможно стверджують: «Мовчать, бо нам  нема нічого сказати! Ми праві!». Коли ж хтось їм відповість, тоді дивуються: навіщо писати про «скромний дослідницький відеофільм».(Слово «дослідницький» треба б взяти в лапки, але ж я наводжу цитату).

     Історія, як і кожна наука, не стоїть на місці, весь вона збагачується фактами і артефактами і тому змінює або уточнює картину минулого. Якщо наприклад знайдуть колись Атлантиду, тоді історики й скоригують картину стародавнього світу.  Але це станеться тоді, коли її знайдуть! Що ж заважає  авторам знайти кошти на розкопки могил під Мізочем, спорядити наукову археологічну експедицію і здобути сподівані факти? От покійний археолог Свешніков спираючись на історичні джерела, в т. ч. на  Освєнціма, знайшов місце однієї з козацьких переправ на полі Берестецької битви, вів розкопки близько 20 років, знайшов сотні козацьких речей (що й ці предмети закопали в землю фальсифікатори?). Автори фільму пропонують  лише голі посилання на те, що можливо колись  щосьзнайдуть.

  Про історичні джерела авторів фільму й не питай!На всі боки лають Освєнціма, хоч він не самостійний автор, а переписувач  документів. Але крім Освєнціма існують ще сотні, якщо не тисячі,  джерел,  які нічого спільного з Освєнцімом не мають і  які постійно знаходять дослідники в архівах. Так, про смерть полковника Данила Нечая у лютому 1651 р., тобто до Берестецької битви, говориться десятках нововідкритих джерел незалежних від Освєнціма. Є також велика різниця між джерелом і історичним дослідженням,  про яку не знають на жаль автори.  В стислій  статті не буду розводитися на цю тему. Рекомендую тільки авторам прослухати вузівський курс «джерелознавство».

   Тепер про саму другу частину фільму. Якщо в першій у Берестецькій битві бере участь полковник Данило Нечай, який  загинув на півроку раніше,   то у 2-й частині некрофілія прогресує: адже воює вже 3 покійника! Це - Нечай, Морозенко (автори зробили його чомусь начальником охорони Богуна, та ще й освітнім діячем),   а з польського боку Ярема Вишневецький. Абсолютно вигаданий якийсь Редьковський, котрого взагалі не згадують джерела, а тут він постає як якийсь визначний державний діяч Речі Посполитої…Старовинний рід князів Радзівілів перевертається в гробах: одного з них (не названого по імені) зробили козацьким полковником та ще й зрадником! Командувачем польського війська зробили князя Сангушка, який не був помітним на політичному полі Речі Посполитої, а після 1648 р. суттєвих згадок про нього в джерелах взагалі не знаходимо.    Нечай за фільмом веде своє військо  до Рівненського полку, який ніколи не існував! Ще автори  вигадують якийсь Овруцько-Коростенський уділ в ХVІІ ст., хоча останнє удільне князівство  на території України (Київське)  припинило своє існування в 1470 р.  Згадується і якась Почаївська паланка, хоч паланки існували лише на землях Січі. Масони вбились у пір’я з ХVІІІ ст. До цього часу в умовах панування феодальних держав вони й не могли мати тієї влади і фінансової могутності, яку їм приписують автори.  А більш ранні згадки про масонів – це переважно з області легенд….Згадки про  «Білівську школу характерників» (с. Білів західніше Рівного) з того ж джерела, що й казка про Червону шапочку! Можна продовжувати і продовжувати перелік авторських нісенітниць і вигадок, але навіщо? На жодне поставлене мною  питання в першій статті,  не було дано відповіді! Тільки патякання про фальсифікаторів джерел. У авторів на все заготовлена стереотипна відповідь: «все що написано до нас – неправда, бо це писали фальсифікатори». Марно питати у авторів, де вони  взяли свої факти? Посилань у них немає та й не може бути!  А навіщо ж посилатися, коли всі джерела підроблені на думку авторів фільму. Якщовже ви відкидаєте існуючу джерельну базу (а це тисячі джерел!), то назвіть свої  джерела!  Дуже хотілося б знати звідки береться така сенсаційна інформація! Тільки прошу не посилатися на «Интересную газету» та белетристику а ля Силенко (це називається, як говорить стара народна приказка, «послався циган на свої діти»). 

Автори не мають зеленого поняття що є історія, історичне джерело і т.д. Вони думають, що історія це вид фантастичної літератури і тому малюють таку картину минулого, як їм забагнеться, зовсім не переймаючись  тим, що вона немає нічого спільного з дійсністю. «Я так бачу!» - і цим все сказано.  Якби вони називали свої книги художніми та ще фантастичними (а фільми –  екранізацією цих книг), то це ще туди-сюди. Але ж називають це історичними дослідженнями!Та власне, що там ті історичне джерела і їх історична критика! Автори мають аж два потужних  універсальних та найдостовірніших (на їх думку) джерела: стеля (з якої списують під час творчого натхнення) й палець (з  якого висмоктують «факти»).

     Автори високо оцінюють слова  Яна Маклеода, (цей філософ настільки відомий, що його навіть у  goоglі  не можна знайти): «Історія  - це занадто серйозна справа, щоб довірити її історикам». І це вважається аксіомою! Тоді можна продовжити цей логічний ряд: «Математика (ядерна фізика, хімія, медицина і т.д.) – це занадто серйозна справа, щоб довірити її математикам (фізикам, хімікам, лікарям і т.д.)». Цим можна займатися  не дипломованим спеціалістам, а тільки домогосподаркам, двірникам, дояркам…Словом якщо у вас апендицит чи потрібно зробити трепанацію черепа, то звертайтесь до найближчого ЖЕКУ і вільний від роботи сантехнік   зробить вам необхідну операцію. Буде дешево і сердито!

     Дуже й дуже важливий релігійний аспект фільму. Як і в першій частині, тут вилазять «рахмани» тощо. В інтернеті про рахманів є замітка того ж Дем’яніва і посилання на його книгу «Велич Дулібії Рось. Суренж. (Таємниці Волинської землі)». Тут і волхви, яким приписуються магічні сили,  і «енергетичні крадіжки для власного низьковібраційного існування», і ще багато чого. На словах – критика окультизму, а на ділі його пропаганда, на словах – оборонці православ’я, а на ділі – боротьба проти нього. Нагадаю авторам, що окультизм і християнство несумісні!

     Хотілось би відзначити ще  одну суттєву річ. Автори постійно представляють себе як великих українських патріотів, котрі борються за правдиву українську історію. Які вони історики,  вже сказано. А от щодо їхнього патріотизму… Знову простежується нехіть авторів до галичан. У цій вигаданій битві беруть участь 13 тисяч поляків і аж 37 тисяч галичан - галичани, львів’яни, перемишляни. (В авторських фантазіях місця мазурам, сєрадзянам, лєнчицянам тощо не знайшлося). Це дуже  нагадує спроби московських політтехнологів розділити й посварити українців різних регіонів. Знову знаходимо авторські нападки на інститут гетьманства. Точнісінько  як КПУ  (читай антиукраїнці) настирливо домагалась ліквідації інституту президентства в сучасній Україні. Особливо автори ненавидять Гетьманщину. Але в країнах, які зазнали колоніального ярма (Румунія, Молдавія, Польща…), шанують свою державу, навіть автономну, бо це краще, ніж бути придатком якоїсь іноземної імперії, а нам пропонується поливання багнюкою своєї держави. А що взамін? Знов колоніальне ярмо чи анархічна отаманія махновського типу?

     Отже, на словах автори фільму дуже й дуже великі українські патріоти. А на ділі – московські агенти впливу!