2016 07 25 nova knyzhka2

Літвін Г. З народу Руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569-1648). – Київ: Дух і Літера, 2016. – 616 с.

Люди, народжені за націоналізмів, вже не можуть собі уявити донаціональну епоху. Ця для багатьох зовсім не очевидна максима гарвардського професора Романа Шпорлюка добре ілюструє стан нинішньої української історіографії. На жаль, сучасні українські історики, як і належить спадкоємцям гранднаративу Михайла Грушевського, здебільшого трактують ранньомодерні спільноти у категоріях модерних національних проектів. Зміна історіографічного канону, що її принесли на початку 1990-х праці Наталі Яковенко, не торкнулася основної маси українських науковців. Вони продовжують дивитися на історію Русі-України XVI-XVIII ст. з позиції «народницької» школи, увібравши притаманний їй пантеон національних «героїв» і затятих «ворогів» українського народу.

Праця польського історика Генрика Літвіна надзвичайно цікава у цьому контексті. Не тільки тому, що автор вже більше 20 років старанно вивчає історію руської шляхти Речі Посполитої. Його доробок має важливу роль у подоланні історіографічних міфів і стереотипів – як українських, так і польських. Врешті вчений робить спробу наблизити обидві нарації, переконливо доводячи неможливість зрозуміти минуле ізольовано від оповіді сусіда.

Книга являє собою збірник статей різного часу, надрукованих переважно у польських збірниках. Деякі з матеріалів публікуються вперше, що додає виданню актуальності. Відтак праця є важливою публікацією, яка знайомить українського читача з польським поглядом на ранньомодерні сюжети. 

Автор намагається вписати дрібніші «кейси» до ширшої картини ранньомодерної доби, що засадничо різнилася від тією, у якій ми живемо. Головною дійовою особою оповіді є руська шляхта («руський народ»), яка після укладення Люблінської унії стає на шлях поступової культурної і політичної полонізації. І хоч польська вже у XVII ст. стала мовою майже всієї шляхти Речі Посполитої, її загальна поширеність не пов’язана з примусом і тиском. У розумінні Літвіна мовна експансія набувала добровільного, а навіть природного характеру: «Навіть шляхта, яка домагалася вживання німецької або руської як мов урядування, формулювала ці вимоги польською» (с. 23). Попри це, закладений у 1569 році принцип регіоналізму окремих провінцій сформував передумови для перетворення руського елементу у третій суб’єкт федерації – ідеї, яка з певних об’єктивних причин не була втілена у життя.

Генрик Літвін до певної міри репрезентує спадщину «варшавської оптимістичної» історіографії міжвоєнної доби, яка не вбачала у східній експансії (так зв. «ягеллонській ідеї») та «шляхетській демократії» причин поділів Речі Посполитої кінця ХVIII ст. Водночас автор пориває з притаманним польській політичній традиції месіанізмом – «цивілізаційною місією на Сході» і роллю Польщі як «передмур’я християнства» перед натиском «недорозвиненого» Сходу.

***

Книжка Генрика Літвіна є завеликою, аби на кількох сторінках обговорити усі порушені у ній сюжети. Тож спробую зосередити увагу на концептуальних засадах цієї праці. У його інтерпретації укладена у Любліні польсько-литовська унія була для руської сторони не так «інкорпораційним» актом (прилучення до Корони), як своєрідним «контрактом» - зі своїми обов’язками і широким колом автономних прав. Фактично, Русь ставала третім елементом у складній мозаїці відносин Польщі і Литви, хоч історик відзначає, що «міра суб’єктності партнерів не була настільки урівноваженою, як у польсько-литовській унії» (с. 429). 

У такий спосіб автор піддає сумніву не тільки «ланцюги насилля», що їх, за словами Грушевського, принесла унія, але й польське трактування руської знаті як пасивного спостерігача польсько-литовських перемовин. Волиняни вдало розіграли власну «карту», а перебіг сейму 1569 року міг стати основою для не однієї гостросюжетної драми. Вдаючись до політичних інтриг, шантажу і спекулюючи на суперечностях серед коронних послів, руській знаті вдалось виторгувати для себе умови, для яких, на думку Літвіна, не було жодних об’єктивних передумов (с. 419-429).

Люблінський сейм був тріумфом місцевого партикуляризму і засвідчив існування, поруч з литовською і польською, також руської «протонаціональної» спільноти. Розквіт цієї ідеї історик небезпідставно пов’язує з постаттю Адама Киселя – православного (sic!) руського шляхтича, який ревно відстоював концепт «третього народу» Речі Посполитої, однак так і не зміг допровадити до його втілення. Вибух Хмельниччини став справжньою трагедією для тих представників шляхти, які подібно до Киселя декларували лояльність Речі Посполитій, не відкидаючи свого руського походження. Війна поставила їх перед серйозною дилемою вибору, який протягом десятиліть перед тим згладжувався компромісним принципом «Gente Ruthenus, natione Polonus» («руського роду, польської нації»).   

Автор спробував підважити також інший історіографічний міф родом з ХІХ ст. – про «польський плуг» і масовий притік колонізаторів («культурних агентів») на «плодючий, молоком і медом политий простір України»1. За словами Літвіна, «[...] здійснювалася не стільки експансія, скільки зрощення (інтеграція) шляхетських спільнот Корони і «повернених» земель, що супроводжувалося фізичним переміщенням людських потоків у обох напрямках» (с. 113). Польський «Drang nach Osten», який загал українських істориків подає поруч з полонізацією і ледве не поголовним окатоличенням руської шляхти, є нічим іншим як «привидом» національного канону Грушевського, де Польщі і полякам відведено «престижну» роль ворога №1 для українців.

В оцінці Берестейської унії 1596 року історик знову стає на шлях спростування стереотипів. На його переконання, цей акт не порушував свободи віровизнання, натомість мав місце звичайний конфлікт інтересів: з одного боку відданий католик Сигізмунд ІІІ наполягав на ліквідації православної ієрархії, з іншого – шляхетські сейми декларували законність духовних східного обряду. Невизначеність тривала аж до 1632 року, коли врешті прихильний до русинів Владислав ІV визнав відновлення православної ієрархії (с. 169-175). Не дивлячись на труднощі у визначенні статусу, саме православні серед руської шляхти складали більшість на час вибуху війни Хмельницького.

***

Змальований автором світ руської шляхти XVI-XVII ст. мало нагадує знайомий зі шкільних підручників образ полонізації і окатоличення. Йшлося радше про типову для того часу мішанину суспільних зв'язків, коли одна людина могла бути «поляком», «русином» і «литвином» водночас, відстоюючи при цьому окремий волинський регіоналізм. Свідомо відмовившись від примордіального розуміння нації (як спільноти, що існує споконвіків), автору вдалося напрочуд тонко описати специфіку доби, у якій «національні» маркери значили менше, ніж соціальний статус. Саме це – а не часто постульована винятковість – зробило Річ Посполиту «оазою толерантності» у ранньомодерній Європі.

З такого розуміння націєтворчих процесів напрошується ще один важливий висновок. Річпосполитська «шляхетська демократія» є частиною історичного спадку не тільки поляків, але українців і литовців. Погляди автора значно різняться від деяких його співвітчизників, які на польсько-литовську федерацію (з широкою автономією руського елементу) дивляться крізь сучасну призму національних держав.

Праця Генрика Літвіна вкотре актуалізовує дослідницьку перспективу «ягеллонської ідеї». Наразі українські історики мають щодо неї чимало упереджень, накладених тягарем важкого минулого і усталеною традицією «іншування». По суті автор підхоплює розпочату ще істориками-романтиками XIX ст. і продовжену Оскаром Галецьким (1892-1973) і Владиславом Сєрчиком (1935-2014) «реабілітацію» українського минулого. Галецький, який був предметом детальних досліджень автора цих рядків, власне у невирішеності «руського питання» вбачав головну причину краху Речі Посполитої: «Було це ахіллесовою п’ятою Люблінської унії, що існувала унія тільки двох держав, але трьох народів, з яких руський був між тими державами поділений»2.

Українсько-польські відносини зараз переживають далеко не найкращі свої часи. Одна з причин тому – невиправдане звуження їхньої перспективи до драматичної «епохи крайнощів», якою було ХХ ст. Насправді історія відносин двох народів мала чимало позитивних сторінок, особливо якщо відмовитися від «націоналістичного» їх прочитання. Праця Генрика Літвіна може стати поштовхом для українських істориків врешті відкинути застарілу схему Грушевського, чиє ставлення до «польськості» мало неприховану політичну зумовленість.

Зрештою, добре відома «доктрина Ґедройця» мала більше спільного зі спадщиною давньої Речі Посполитої, ніж міжвоєнної Польщі. З цієї перспективи виходив і Оскар Галецький, який, критикуючи національну політику польського уряду, радив звернутися до спадку Ягеллонів – примирення з сусідами на засаді «рівного з рівним, вільного з вільним».

Польсько-український діалог істориків, активним учасником якого безперечно є Генрік Літвін, допоможе обом сторонам відмовитися від нав’язаних минулим упереджень. Причому не слід зосереджуватися винятково на XX столітті. Бо як слушно писав талановитий львівський медієвіст Тадеуш Войчеховський: «Не можна зрозуміти, ані досліджувати, ані писати, ані навчати польської історії без руської, і навпаки – руської без польської»3.

1. Lipiński W. Szlachta na Ukrainie. Udział jejw życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów, 1909.S. 18-19.

2. Halecki O. Unia Lubelska. Wykład habilitacyjny wygłoszony na Uniwersytecie Jagiellońskim. Kraków, 1916 – S. 29.

3.Wojciechowski T. Podział i zakres dziejów polskich // Przewodnik Naukowy i Literacki. – 1884.№ 11. – S. 972.