Наше минуле вийшло з-під тіні історії СРСР у 1989 р., коли київське видавництво «Радянська школа» опублікувало матеріали до підручників для загальноосвітніх шкіл з історії Української РСР. У 1991 р. видавництво змінило свою назву на «Освіту» і опублікувало підготовлені тими ж науковцями Інституту історії АН УРСР навчальні посібники з історії України, яка почала вивчатися в школі замість курсу історії СРСР. Кількість опублікованих навчальних і науково-популярних курсів вітчизняної історії відтоді вимірюється сотнями. Вони відрізняються один від одного, але переважна їх більшість збудована за єдиною концепцією, розробленою в інститутах НАН України.
Одним з вагомих досягнень в діяльності спільної українсько-російської комісії істориків, яка працювала до недавнього часу при Інституті історії України НАН України та Інституті всесвітньої історії РАН, було видання курсів з історії України в Росії та історії Росії – в Україні1. Задум полягав у тому, що наукова громадськість ознайомилася з пострадянськими концепціями вітчизняної історії, розробленими в академічному середовищі кожної країни. На жаль, курс історії України при заявленому накладі в 2 000 примірників московське видавництво опублікувало накладом в 300 примірників. Внаслідок цього наша концепція історії України залишилася надбанням невеликої кількості російських фахівців. Виявилося також, що ця концепція взагалі нецікава російській частині академічної комісії істориків. Російські вчені виступили з ідеєю підготовки спільного підручника з історії, яка зустріла розуміння в урядових колах часів Миколи Азарова, але була відкинута провідними українськими істориками. Після цього й виникла ідея підготовки курсу історії України силами російської частини спільної комісії.
Видавництво «Алетейя» опублікувало цю книгу в авторській редакції. Академік РАН Алєксандр Чубарьян у передмові підкреслив, що «від наявних в останній час спроб «новаторського» тлумачення історії українського народу та українських земель авторів цього твору відрізняє насамперед схильність до академічного підходу в дослідженнях». Здається, що книга, яка потрапила до нас на рецензування, є своєрідною відповіддю на згадану вище «Историю Украины», яку наші шановні колеги спромоглися видати в Москві накладом в 300 примірників. В усякому разі, варто продовжити наведену цитату з того місця, на якому вона перервана: «Під академічним стилем розуміємо уважне ставлення до фактів, суджень колег, знання сучасної історіографії питання, а також відмову від політизації і політиканства» (с.5).
На відміну від мого молодшого колеги Дмитра Вирського, я знаю авторів рецензованої книги давно і добре. Схиляюсь перед науковим авторитетом професора Вищої школи економіки Ігоря Данилєвского. Глибоко шаную Татьяну Таїрову-Яковлєву хоча б за те, що вона опублікувала біографію Івана Мазепи в знаній книжковій серії «Жизнь замечательных людей». Адже наш Мазепа уперше був названий в Росії «замечательным человеком»… Нескінченну кількість разів зустрічався з Алєксандром Шубіним, головна книга якого допомогла мені зрозуміти витоки і природу російського комунізму2. Слідкую за ним по Фейсбуку і захоплююсь його громадсько-політичною позицією, яка нерідко приходить у суперечність з офіційною. З керівником Центру українських досліджень в Інституті Європи РАН Віктором Мироненком теж з’єднаний Фейсбуком і поважаю його глибоку емоційну відданість українській справі, яку так непросто виявляти тепер у Москві колишньому чернігівчанину.
Алєксандр Шубін
Ось така довга передмова до критичного розгляду тих розділів санкт-петербурзької «Истории Украины», які близькі мені за фахом. Усім нам важливо знати, як ставляться до минулого українського народу в російському академічному середовищі.
Посилання на цифри і цитати в рецензованій книзі відсутні, але я помітив, що досить багато цифр А. Шубін запозичує з опублікованого в Москві нашого курсу історії України. Використовується навіть цитата з цього курсу у полеміці зі мною, про що далі буде мова. Приємно все-таки, що наша праця помічена російськими вченими, й необов’язково – тільки з полемічною метою. Надалі мої зауваження по тексту рецензованої книги торкатимуться тільки деяких важливих інтерпретацій, з якими важко погодитися, або з допущеними помилками. На редакційні огріхи, аж до суто орфографічних помилок, уваги не звертатиму. Книга справді готувалася до видання у поспіху.
Цитуючи тезу Михайла Грушевського, яка теж присутня в нашій «Истории Украины», («Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли будувати місцеві люди і ним розпоряджатися без втручання центральної влади»), А. Шубін запитує читачів: «Кого розуміти під “місцевими людьми” – етнічних українців чи всіх жителів регіону? Концепція не просто територіальної, а національно-територіальної автономії передбачала переваги етнічних українців, що ставило питання про рівноправність жителів у майбутній автономній Україні» (с.261). Проте з наведеної тези М.Грушевського переваги українців аж ніяк не випливають. Більше того, сам М.Грушевський у тому ж таки квітні 1917 р. заявляв у газеті «Нова Рада»: «Україна не тільки для українців, а для всіх, хто живе на Україні, а живучи любить її, а люблячи – хоче працювати для добра краю і його людності». Серія його квітневих статей у «Новій Раді» стала політичною програмою Центральної Ради.
Ми визнаємо окупаційний характер влади, встановленої на західноукраїнських землях у 1939-1940 рр. Ситуація в 1917-1919 рр. у Центрально-Східній Європі була істотно іншою: вірус комунізму, який приховувався у «Квітневих тезах» Владіміра Лєніна, вразив Російську революцію і згодом поширився на Австро-Угорщину та Німеччину. Отже, важко не погодитися з таким твердженням російського фахівця: « “Тріумфальна хода радянської влади” по Україні не була результатом просто вторгнення червоної армії із зовні – часто владу брали місцеві прибічники радянської влади з допомогою тилових частин, в яких служили й етнічні українці» (с.282). Проте Шубін уникає розповіді про те, якими методами здійснювалася «тріумфальна хода» більшовиків по території колишньої імперії. Чого вартий, наприклад, бій під Крутами під час першої українсько-російської війни 1917-1918 рр.! Тоді росіяни розстріляли 27 українських студентів і гімназистів, що потрапили в полон. Йшла світова війна, людське життя втратило цінність, але холоднокровний розстріл полонених у віці 16-18 років – про таке ніхто ніколи не чув. Розповідаючи далі про взяття Києва військами Міхаіла Муравйова, Шубін спочатку зазначав, що відступаючі українські гайдамаки розстрілювали людей, які здавалися їм підозрілими, а потім для балансу додавав: «червоні здійснили арешти і розстріли офіцерів, що залишилися в місті» (с.283). Тобто муравйовська різанина опинилася поза рамками його розповіді. А вбивали не тільки і не стільки офіцерів, скільки всіх, хто говорив українською мовою. Мало не вбили члена уряду радянської України Володимира Затонського, як він згадував. За неповними даними, встановленими комісією з розслідування різанини, загинуло тоді 2587 осіб.
Про другу українсько-російську війну зими 1918-1919 рр. Шубін теж розповідає дуже своєрідно: був утворений Український фронт на чолі з Владіміром Антоновим-Овсієнком, який почав просуватися на Донбас, щоб вести там боротьбу з білими, але УНР оголосила війну Росії, після чого російські війська розгорнули наступ в бік Києва і Одеси (с.298-299). А як було насправді? Голова уряду УНР Володимир Чехівський кількаразово телеграфував у Москву наркому закордонних справ, щоб дізнатися, чому російські війська просуваються в Україну без оголошення війни. Гєоргій Чічєрін відповідав, що російських військ в Україні нема, а воєнні дії ведуться між військами Директорії і радянського уряду України, який цілком незалежний. Одночасно Чічєрін шифровкою підганяв главу маріонеткового радянського уряду України Георгія П’ятакова: «Оскільки ми заявили про наше невтручання в українські справи, то нема абсолютно нічого, що б перешкодило розвивати далі Ваші успіхи». Чи не нагадує це путінську тактику на Сході України? Керівники сучасної України все-таки засвоїли уроки з подій 95-річної давнини. Вони не надали АТО статус українсько-російської війни, який загрожував негайною окупацією України мільйонною російською армією.
Будучи переконаним противником більшовизму, А. Шубін все-таки спотворює суть «тріумфальної ходи», оскільки у протистоянні центру з національними регіонами ленінська партія уособлювала росіян. Тобто націю, що прагнула посісти панівне становище у відроджуваній імперії. Однак ототожнювати більшовиків з росіянами навряд чи варто, в усякому разі – в період, коли палахкотіла громадянська війна. Тим часом, розповідаючи про боротьбу з «Руською армією» Пєтра Врангеля наприкінці 1920 р., науковець обмежується короткою фразою: «В Криму розгорнувся терор проти прибічників білого руху, які не встигли евакуюватися» (с.326). Додати б до цієї фрази ще одну, скориставшись працею його колеги з сусіднього інституту РАН: «Впродовж зими 1920-1921 рр. в Криму було розстріляно, потоплено в морі, прилюдно повішено чи не 100 тис. осіб»3. Прагнучи придушити опір, лєнінскій уряд не зупинявся перед терором у масштабах, які давали підстави визначати його дії як геноцид. У даному разі – геноцид власного народу.
А тепер подивимося, як А. Шубін ставиться до проблеми геноциду українського народу. Голодомор 1932-1933 рр. не можна замовчати, як бій під Крутами або кримську трагедію 1920-1921 рр. Людство знає, щоправда, із запізненням у півстоліття, про те, що відбувалося в українському селі. Однак у розповіді про Голодомор шляхом зміщення а) хронології подій і б) послідовності дій влади – можна уникнути визначення Голодомору геноцидом. Тут вчений цілком покладається на найбільш авторитетного російського фахівця з цієї проблеми Віктора Кондрашина.
В.Кондрашин користується тим, що у розповідях свідків і в українській історіографії голод 1932 р. і Голодомор 1933 р. зливаються в певну цілісність. Насправді український голод 1932 р. відрізнявся від загальносоюзного голоду 1932-1933 рр. тільки інтенсивністю (доходило до поодиноких випадків канібалізму), але не причиною. Причина була одна: викачування зерна. Коли дійшло до канібалізму, очільники Кремля вдалися до екстраординарних заходів (скорочення хлібного експорту і навіть закупівлі зерна в Персії і Китаї), щоб врятувати посівну кампанію 1932 р. Натомість Голодомор був наслідком терору голодом, коли під прикриттям зимових хлібозаготівель в січні і на початку лютого 1933 р. Сталін конфіскував не хліб, якого у селянських садибах вже майже не було, а все їстівне, після чого заблокував пограбовані села і огорнув їх інформаційною блокадою. Голодуючі не знали, що робиться у сусідів і були навіть вдячні вождю, коли той через три-чотири тижні після конфіскації їжі почав під фанфари, але вибірково надавати їм продовольчу, фуражну і насіннєву допомогу, щоб врятувати посівну кампанію 1933 р. Датувати Голодомор двома роками можна тільки тому, що розроблена надзвичайними хлібозаготівельними комісіями Вячєслава Молотова (УСРР) і Лазаря Кагановича (Північний Кавказ) під безпосереднім керівництвом Іосіфа Сталіна терористична операція у листопаді і грудні 1932 р. була випробувана у багатьох селах, поставлених на «чорну дошку». У свідомості людей, які розповідали про події через півстоліття, фази голодування злилися воєдино, після чого змінена за хронологією і характером дій Кремля картина увійшла в історіографію.
Розповідь про голод російський дослідник починає так: «У січні 1933 р. в деяких районах СРСР …виконавці височайшої волі вилучали у голодних людей уже не тільки хліб, придатний для експорту, але й гриби та сушені овочі, які можна було кинути в казан робітничих їдалень Дніпрогесу і Сталінградського тракторного» (с.358). Залишимо «деякі райони СРСР» поза увагою, мова йде в даному випадку про адресовану українському селянству (sic!) новорічну телеграму генсека ВКП(б) з вимогою здавати прихований від державного обліку хліб. Телеграма була сигналом до повсюдних обшуків, під час яких все їстівне (а не тільки хліб та «гриби») вилучалося бригадами голодуючих незаможників. Розповіді про робітничі їдальні – це, звичайно ж, фантазія Кондрашина і Шубіна.
В. Кондрашин – добросовісний дослідник. Він розповідає про всі три частини чекістської каральної операції: фізичну та інформаційну блокади і конфіскацію не тільки зерна, а й «грибів» – збірного поняття, під яким фігурує продовольство тривалого зберігання, яким селяни запасалися до літа 1933 р. Коли з’єднати три акції воєдино, неминуче випливає висновок про утворення умов, несумісних з життям. Проте Кондрашин не з’єднує ці акції, а розміщує їх в різних місцях своєї фундаментальної праці. Цей нехитрий прийом не вводить в оману фахівців, але скільки їх? Заворожені цифрами державної допомоги Україні і Кубані в першій половині 1933 р., зарубіжні спостерігачі розгублено запитують: про який геноцид може бути мова?
Використовуючи кондрашинську інтерпретацію Голодомору як прикриття, А. Шубін цитує ось такий абзац з мого розділу у виданій в Москві «Истории Украины»: «Коли у селян, які не мали хліба, забирали горох і фруктову сушку, залишаючи їх у січні 1933 р. без продовольчих припасів до наступного врожаю, це могло означати тільки одне: держава не хліб заготовляла, а завдавала по сільській місцевості превентивний удар, прагнучи за допомогою репресій уникнути ситуації, що виникла в січні-лютому 1930 р.» (с.364-365). Тоді Сталін написав свою статтю «Запаморочення від успіхів», в якій задекларував існування колгоспів в артільній формі і на півроку припинив суцільну колективізацію. Шубін не погоджується бачити в конфіскації всього наявного продовольства репресії і так аргументує свою позицію: «Держава здійснювала вилучення продовольчих ресурсів, а не тільки спеціально хліба. Чому? Необхідно виявити, для чого вимагалися горох і фруктова сушка. Чи могло це продовольство використовуватися для харчування робітничих будов П’ятирічки. Це була також кара – але за недоїмки, а не за повстанські настрої» (с.365). Що тут сказати? Чи розуміє автор, що сушка або горох названі навмання, що суть чекістської операції полягала у конфіскації всього, чим можна було харчуватися? Невже мільйони селян мусили гинути мученицькою смертю, щоб в робітничих їдальнях не переводився компот?
А. Шубін називає дві причини катастрофічних поразок 1941 р.: неготовність до оборонної стратегії і низьку технічну культуру солдат. З першою можна погодитись, з другою – не можна. Обґрунтування другої причини у нього таке: «Радянське суспільство знаходилося на стадії форсованого переходу від аграрного суспільства до індустріального. Люди, сформовані в таких умовах, в масі своїй не могли суперничати з німцями в організованості і технічній культурі» (с.394). Це досить абстрактні міркування, вони не пояснюють суті справи. А суть справи полягає в неготовності захищати радянську владу після Великого голоду і Великого терору. Особливо ця неготовність проявилася в Україні. Німці застрягли під Ленінградом, відступили від Москви, але Україною просунулися до Північного Кавказу. Тільки після того, як українці розібралися в суті нацизму, вони стали воювати по-справжньому.
Тексти російського автора виконані на високому професійному рівні, але є все-таки деякі помилки. Ось розповідь про Варшавську угоду 1920 р.: «Петлюра зробив свій вибір і 21 квітня підписав договір, що визнав польський кордон 1772 року» (с.322). Петлюра відмовлявся насправді тільки від Східної Галичини. На с.360 читаємо, що в першій половині 1932 р. СРСР закупив хліб в Канаді і Австралії. Ні, тільки в Персії та Китаї. На с.370 автор стверджує: «В 1932-1934 рр. на Україні була проведена нова адміністративна реформа – округи розпущені. В 1934 р. були створені 7 областей, в 1937-1938 рр. – ще 5». Насправді округи були ліквідовані в 1930 р., а в 1932 р. створено 7 областей. В 1938 р. Донецька область була поділена на Сталінську і Ворошиловградську. У 1937 р. виникли ще чотири області, в 1939 р. – три, отже всього налічувалося 15 областей.
А .Шубін висвітлює період від 1917 до 1945 рр. (28 років), а В.Мироненко – від 1945 до 2011 рр. (66 років). Співвідношення за роками – 30 проти 70%, а за обсягом текстів – 72 проти 28%. Такі пропорції цілком зрозумілі, один «застій» чого вартий, коли п’ятирічки непомітно минали одна за одною.
Віктор Мироненко
В текстах другого дослідника нема істотних різночитань з тими інтерпретаціями, які містяться у московському виданні нашої «Истории Украины», проте деякі акценти розставлені по-іншому. Зокрема, підлягає уточненню така теза: «В ході Другої світової війни і повоєнного мирного врегулювання об’єктивно продовжувався і навіть прискорився процес формування і визнання української державності» (с.438). Тут слово «об’єктивно» не дозволяє атакувати автора з усієї можливою потужністю, але все-таки суть української радянської державності може бути визначена однією реплікою слідчого, який займався справою Левка Лук’яненка. Коли Лук’яненко заявив, що діяв в рамках радянських конституцій, домагаючись суверенізації України, той відповів по-простому: «Конституция существует для заграницы!»
Викликає заперечення така теза В.Мироненка: «Партійна і державна еліта (т.зв. «номенклатура») Української РСР була другою за чисельністю, а в окремі періоди історії першою за впливом в КПРС і Радянському Союзі» (с.451). По-перше, не можна відділяти партію від держави. Те, що називалося радянською владою, було насправді трьома переплетеними між собою вертикалями влади – партійною, чекістською і радянською. Отже, «еліта» була партійною (з домішкою чекістів – матеріалізованого виявлення партійної диктатури) і радянською. Відокремлювати партію від держави не годиться, автор мав би відчувати це з особливою гостротою, перебуваючи у минулому житті на посаді першого секретаря ЦК ВЛКСМ. По-друге, велика кількість вихідців з України у президії ЦК КПРС часів Нікіти Хрущова не може характеризувати ступеня українського впливу в політичному житті країни. Хрущов підбирав в орган, який реально здійснював компартійну диктатуру, тих людей, з якими спрацювався під час довгого перебування на посту першого секретаря ЦК КП(б)У.
Перехід Криму до складу УРСР В.Мироненко називає «подарунком» у лапках, за що йому варто подякувати. Але тут же стверджує: «Крим ні історично, ні етнічно, ні культурно не був українським» (с.461). Думаю, що з цим теж можна погодитись, але стає смішно, коли росіяни вважають Крим російським історично, етнічно і культурно. Гомерично реготати мусять кримські татари, яких витискували з півострова від часів Єкатєріни II. Не треба забувати, що в сучасній Туреччині налічується до 5 млн. потомків депортованих кримських татар.
Слід визнати, що санкт-петербурзька «История Украины» – якісний продукт, позбавлений стереотипів радянської епохи. Його автори справді знайомі з сучасною історіографією, як підкреслює у передмові академік А. Чубарьян. До цього можна додати, що вони знайомі і з нашою «Историей Украины», опублікованою в Москві. Важко судити, чи виконували вони політичне завдання, коли критикували наші інтерпретації минулого, чи слідували велінням свого серця. Визначити грань між російською владою та інтелігенцією завжди було непросто. Не випадково сам термін «інтелігенція» народився в Росії.
Жаль, що припинився діалог між українськими і російськими істориками, який тривав до останнього часу. Але слід запитати самих себе, чи був той діалог повноцінним? Згадую, як радів, коли московський журнал «Историческое пространство» надрукував мою статтю про Голодомор: тепер, мовляв, колеги, якщо не погодяться, то хоча б знатимуть нашу позицію в деталях. Згодом, коли побачив стоси цього номеру, які були одержані з типографії і залишилися нерозпечатаними, то зрозумів: російська сторона готова йти навіть на матеріальні втрати, щоб підтримувати діалог, але тільки про людське око…
Станіслав Кульчицький - доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник Інституту історії України НАН України. Коло наукових інтересів: історія України ХХ ст. Е-mail: s_kul@ukr.net
- Нариси історії Росії: Пер. з рос. / Б.В. Ананьїч, І.Л. Андреєв, Є.В. Анісімов та ін.; За заг. ред. О.О.Чубар’яна. Російська академія наук. Інститут всесвітньої історії. - К.: Ніка-Центр, 2007. - 800 с: іл.; История Украины: научно-популярные очерки / Под. ред В. А. Смолия. НАН Украины. Институт истории Украины. – М.: ОЛМА Медиа Групп, 2008. – 1070 с. Електронний варіянт у форматі pdf розміщений на сайті Інститута Історії НАН України. Режим доступу: http://history.org.ua/LiberUA/978-5-373-02355-9/978-5-373-02355-9.pdf
- Шубин А.В. Социализм. «Золотой век» теории. – М.: Новое литературное обозрение, 2007. – 744 с.
- Булдаков Владимир. Красная смута. Природа и последствия революционного насилия. – М., 2010. – 506 с.