Я належу до покоління, яке цінувало журналістику Марвіна Калба про Радянський Союз. Коли я почув, що він написав книжку про російсько-український конфлікт, то одразу захотів прочитати її. Мій інтерес посилився, коли я послухав онлайн презентацію книжки в Інституті Брукінґса. На ній автор сказав, що до роботи над книгою він бачив регіон лише через російські окуляри. Він також стверджував, що під час дослідження переконався в необхідності оцінювати довгострокові історичні фактори.

Під час подорожі до Вашингтона, мені пощастило знайти примірник у Kramerbooks, одній з небагатьох уцілілих незалежних книгарень-кафе. Зі вступу я дізнався, що Mарвін Калб навчався в Гарварді на магістерській програмі під керівництвом видатного знавця історії Росії Міхаіла Карповіча. Тож можна було очікувати, що ця публікація видавництва Інституту Брукінґса запропонує не просто більше історії, а більше ретельної історії проти більшості журналістських робіт.

Я був скоро розчарований. Таке часто трапляється зі мною, коли автори, що пишуть про модерну історію звертаються до середньовіччя або ранньомодерних часів, але я навіть не буду обговорювати ставлення Марвіна Калба до цих періодів. Втім таж саме можна сказати і про модерну історію, де кожен знайде грубі помилки. Ось цитата:

«Інша Україна, яка називалася Західноукраїнська Народна Республіка, була створена в жовтні 1918 році. Вона охоплювала Галичину, Північну Буковину і Закарпаття, обитель мільйонів католиків українців, які бачили в Москві не рятівника, а гнобителя. Цю Україну підтримувала відроджена Польща, яка сама нещодавно звільнилася від тривалого російського панування, яке почалося з трьох розділів у кінці вісімнадцятого століття. Східні українці, бажаючи затвердити свою владу над своїми західними братами, увійшли до Львова, культурної столиці західних українців, 1 листопада 1918 року. Це настільки боляче зачепило поляків, що вони оголосили війну українцям, яких підтримувала Москва. Три тижні потому, після гірких битв, поляки перевернули контроль над Львовом» (стор. 69-70).

Фахівці з історії Східної Європи або Першої світової війни та її наслідків знають, що новостворена Польська держава не стільки підтримувала Західноукраїнську Народну Республіку, скільки вела криваву війну проти неї. Польські втрати оцінюють близько десяти тисяч, а українські п’ятнадцяти тисяч душ. Ця війна надовго отруїла польсько-українські відносини. Їм також відомо, що «східні українці» не увійшли до Львова 1 листопада 1918 року, або в якийсь інший день під час Польсько-української війни і що нікого в цій війні не підтримувала Москва.

Трохи далі в описі Польсько-радянської війни 1919-1920 років Mарвін Калб говорить:

«До червня росіяни повернулися, після потужного наступу Червона армія дійшла до воріт Варшави. Притиснуті до стіни поляки вирішили, що перемир’я розумніше за захист. Ризький мирний договір, підписаний у березні 1921 року, закріпив статус-кво: поляки визнали країну під назвою Радянська Україна, у такий спосіб відмовившись від петлюрівських «західних» українців». (стор. 71-72).

Не лише польські історики знають про «Чудо на Віслі» і поразку Червоної армії під Варшавою (маємо відмінну книжку Нормана Девіса «Білий орел, червона зірка»). Я не певен також, що хтось із читачів зрозуміє, чому війська Петлюри названі «західними» українцями.

Я не бачу необхідності продовжувати перераховувати помилки Марвіна Калба, які підривають його концепцію українсько-російських відносин та конфлікту. Я радше бажаю привернути увагу до його книги, однієї з останніх робіт з української тематики автори яких – російські фахівці та спостерігачі, які перед тим як робити будь-які констатації та узагальнення, розглядають історію України та різні підходи не комплексно. Особливо вони нехтують транснаціональною природою історії України. Саме з огляду на те, як багато держав та правителів контролювали територію України, або землі на яких жило україномовне населення, історія України транснаціональна. Історики Російської імперії та Радянського Союзу часто розглядають Історію України з російської перспективи, мало звертають увагу на Гетьманщину і зовсім ігнорують українські території, які не були у складі російської держави (зокрема у складі Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Імперії Габсбургів, або міжвоєнних Польщі та Чехословаччини).

Ця тенденція має місце не тільки в журналістських роботах і популярній літературі, але навіть в наукових роботах. Я нещодавно рецензував книгу про українські землі у складі Російської імперії, видану шанованим університетським видавництвом, яка містить помилки про українців в Імперії Габсбургів, подібні до цитованих вище.

Я здивований рівнем рецензування у впливовому Видавництві Інституту Брукінґса. Валєнтіна Калк, директор видавництва, затвердила цю книжку до друку. Я й досі хочу вірити, що книжка пройшла через звичний процес рецензування. Але чи можливо, що будь-який фахівець з історії України міг не звернути увагу на помилки такого масштабу? Чи, можливо, нікого не просили, або ніхто не зголосився прорецензувати рукопис? Звичайно, зараз значно збільшилась кількість англомовних робіт з української тематики, що значно вплинуло на рецензувальний потенціал обмеженого числа відповідних фахівців. Сподіваюся, що це не було причиною того, що книга не отримала належної перевірки.

Коли Марвін Калб навчався у Карповіча в 1950-х роках, англомовної наукової літератури про Україну було обмаль. Відтоді монографій та перекладів побільшало. Сьогодні про Україну читач може дізнатися з робіт Субтельного, Магочія, Єкельчика, з нещодавно опублікованої роботи Сергія Плохія «Ворота Європи». Вони завжди також можуть звернутися до онлайн енциклопедії за фактологічним матеріалом. Втім, багато хто і далі вважатиме авторитетною опубліковану Інститутот Брукінґса книжку, яку рекомендують Генрі Кіссінджер, Ніна Хрущова, Йозеф Йоффе. Mарвін Калб стверджує, що дослідження історії мусить формувати наші погляди та політику відносно російсько-українського конфлікту. Після цієї заяви оцінити його погляди на історії Україну особливо важливо.

Мені цікаво, що думають інші колеги про цю книгу та загальний стан видавництва досліджень з української студій.

Франк Сисин - директор Центру дослідження історії України імені Петра Яцика при Канадському інституті українських студій Албертського університету (Едмонтон), співредактор англомовного перекладу «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. Остання книжка (у співавторстві): «Religion and Nation in Modern Ukraine» (Едмонтон–Торонто, 2003).

Авторизований переклад з англійської Олександра Панкєєва.

Англомовна версія була надрукована у рамках проекту «Форум українських студій».