Зауваження на статтю Георгія Касьянова
1. Про терміни й моделі
Пам’ять – це властивість людського розуму, але це поняття часто поширюють на групи, колективи, нації. Зокрема, теорія колективної пам’яті М.Гальбвакса постулює, що суспільне середовище обмежує й упорядковує спогади про минуле, слугує джерелом як самих спогадів, так і понять, за допомогою яких вони формуються.
Та на погляд Я.Ассмана, Гальбвакс оголосив колектив суб’єктом пам’яті й тим створив поняття «колективна пам’ять», де сам термін «пам’ять» перетворюється на метафору1. Натомість Я.Ассман запропонував теорію культурної пам’яті, де центральним є розрізнення між комунікативною та культурною пам’яттю. Комунікативна пам’ять – то уявлення про минуле, що формуються в процесах повсякденного спілкування кількох (3-4) поколінь живих членів спільноти. А культурна пам’ять пов’язує між собою багато поколінь спільноти, є наслідком існування численних засобів збереження інформації про минулий досвід, що їх використовує спільнота, аби зберегти свій спосіб життя, спільну ідентичність2. Цю сукупність «мнемо-технологій» Ассман називає культурою пам’яті.
Закид Я.Ассмана до терміну «колективна пам’ять» слушний, коли розуміти пам’ять як властивість людського розуму, однак якщо трактувати і окрему людину, і людську спільноту з позиції теорії систем, тоді відмінності між їхніми «пам’яттями» втрачають засадничий характер. В обох випадках пам’ять може трактуватися як підсистема з особливими функціями: вона забезпечує здатність суспільства накопичувати й зберігати достатньо повну й адекватну інформацію (знання) про пережитий спільний досвід, а в потрібні моменти – актуалізувати й використовувати її з метою самозбереження, саморегулювання, саморозвитку спільноти. Системність не означає централізованості чи односуб’єктності формування колективної пам’яті; аналогом тут є екосистема.
Як спостеріг Ю.Шаповал: «колективна пам’ять – доволі умовний і крихкий конструкт, що вибудовується, як правило, у зіткненні корпоративних інтересів, політичних уподобань, ідеологічних настанов. Минуле (пам’ять) не дає себе зберегти, “законсервувати”, воно постійно опосередковується теперішнім, пристосовується до нього...»3.
До поняття «історична пам’ять» зазвичай виставляють вужчі рамки: це не все, що увійшло до спільної пам’яті суспільства (нації), а якась його вибірка, продукт «фільтрування» та впорядкування (цілеспрямованого чи мимовільного), бажано несуперечливий і такий, що поділяється більшістю спільноти.
Та чи притаманні «історичній пам’яті» впорядкованість і несуперечливість? Чи можливо їх добитися, і як? Спробою відповісти на подібні питання стали такі концепції історичної пам’яті, де явно фігурує суб’єкт її формування, а результат (система колективних уявлень) вважається продуктом його цілеспрямованої діяльності. Прикладом саме такого підходу є дефініція Г.Касьянова:
«”Историческая память” – это целенаправленно сконструированный средствами исторической политики относительно устойчивый набор взаимосвязанных коллективных представлений о прошлом группы, кодифицированный и стандартизированный в общественных, культурных, политических дискурсах, мифах, символах, мнемонических и комеморативных практиках…. “Историческая память” с одной стороны, представляется результатом культурной, социальной, политической инженерии, с другой – является инструментом конструирования культурной, социальной, политической, религиозной идентичностей, в эпоху национализма синтезирующихся в идентичность национальную»4.
«Політична інженерія» – це вже не «зіткнення корпоративних інтересів, політичних уподобань, ідеологічних настанов» тощо. Від такого визначення віє хрестоматійними сталінсько-горьківськими «інженерами людських душ». Як суб’єкт такого конструювання (єдиний чи принаймні головний) розглядається, вочевидь, держава, і то держава недемократична.
Із такого бачення «історичної пам’яті» логічно випливають і відповідні дефініції політики пам’яті – її розглядають як цілеспрямовані заходи влади, що мають на меті формування у суспільстві таких колективних уявлень про власне минуле, котрі відповідають певним вимогам, визначеним самою ж владою. Наприклад, російські історики І.Савельєва та А.Полєтаєв так характеризують політику пам’яті: «…йдеться чи то про вивчення способів ідеологізації минулого, чи то про сам процес ідеологізації знань про минуле»5.
Переслідувана владою мета «ідеологізації» – вочевидь, зміцнити свої позиції, а завдання того, хто досліджує подібні практики, виглядає просто: розкрити й описати, як саме влада маніпулює історією, бо ж сам факт маніпулювання та його цинічне призначення – апріорно встановлені.
У схожий спосіб визначає політику пам’яті (називаючи її «історичною політикою») й Г.Касьянов: «Историческая политика – это целенаправленное конструирование и утилитарное использование в политических целях “исторической памяти” и других форм коллективных представлений о прошлом и его репрезентаций – в том числе профессиональной историографии. Историческая политика осуществляется в интересах политических, культурных, этнических и других общественных групп в борьбе за власть»6.
Неясно, про які «інші форми» колективних уявлень про минуле йдеться, Дефініція породжує й інші запитання: звідки відомо, що всі елементи знання про минуле, котрі належать до «устойчивого набора коллективных представлений о прошлом», опинилися там завдяки цілеспрямованій діяльності влади? Чи взагалі можна достовірно визначити, завдяки чому те чи інше уявлення про подію входить до масової свідомості? Наприклад: чи виконував Мел Гібсон завдання керівництва SNP, знімаючи фільм Brave Heart, що таки вплинув на уявлення людства про шотландську історію? Якщо ж ідеться власне про шотландців, то хто візьметься з певністю визначити, які чинники сформували їхні уявлення про часи Воллеса й Брюса – чи фільм Мела Гібсона, чи хрестоматійні балади Роберта Бернса, чи політика пам’яті уряду SNP?
Простіша справа з формуванням картини минулого в Росії: замість меверіка Мела Гібсона у них вірний престолу Міхалков, замість балад селюка Бернса – «Клєвєтнікам Россії» государєва камер-юнкера Пушкіна, а замість усіх партій і громадянського суспільства раніше був сам государ, а тепер – Путін. Тож для Росії касьяновські дефініціі придатні цілком.
Подібні підходи до політики пам’яті розроблялися в Українському інституті національної пам’яті під керівництвом В.Солдатенка (хіба що останній вживав термін «національна пам’ять»):
«Національна пам’ять розглядається як феномен суспільної свідомості, селективно збережена нацією (тут і далі курсив у цитатах мій – О.Г.) сукупність знань, уявлень та ціннісних оцінок тих подій минулого, які справили вирішальний влив на її становлення, самоідентифікацію, державотворчі й цивілізаційні досягнення, та консенсусно сприймаються у суспільстві як найбільш значущі для його самозбереження, консолідованого існування та конструктивного розвитку у майбутньому»7.
Тут не фігурує «цілеспрямоване конструювання», та замість нього є «селективне збереження», що зводить формування суспільних уявлень про минуле до не-збереження (витіснення з пам’яті) тих уявлень та оцінок, котрі, на погляд «нації», не справили «вирішального впливу» на її існування й розвиток. На додаток «селективне збереження» тут-таки виправдовується шляхетною державотворчою метою «самозбереження, консолідованого існування та конструктивного розвитку».
Це нагадує «брежнєвську» Конституцію, де гарантії свободи слова, зібрань тощо нівелювалися доповненням на кшталт «з метою побудови комуністичного суспільства». А що означало «консолідоване існування і конструктивний розвиток» за В.Януковича, ми теж пам’ятаємо.
Недоліком підходу до історичної пам’яті/політики, що його пропонує Г.Касьянов, є також те, що апріорна визначеність головного (чи, власне, єдиного) суб’єкта політики пам’яті та його цілей збіднює її дослідження, адже прибічник цього підходу, хоч би яку ділянку політики пам’яті він досліджував, заздалегідь знає: єдиною метою дій влади є нав’язування «ексклюзивного національного/ націоналістичного» наративу, засоби її – суміш «етносимволізму й бюро-кратичних штампів», а головним наслідком такої політики буде провокування суспільних конфліктів між «тим сегментом суспільства, що поділяє антикомуністичні погляди та схильність до етносимволізму», і всією рештою (Касьянов воліє термін «значительная часть населения») – не націоналістами, а, так би мовити, нормальними людьми.
Тож аби уникнути цього недоліку, відійти від ідеологічно-обмежених (сказати б, нео-франкфуртських) схем і наблизитися до реальності, доцільно визначати політику пам’яті (memory policy) ширше, не зводячи її цілей до боротьби за політичну владу, а саме – як напрямок публічної політики, як цілеспрямовані заходи держави (публічної інституції, суспільно-політичної сили), що мають на меті формування й утвердження в свідомості суспільства бажаних уявлень про історичне минуле.
Політика пам’яті, як і будь-яка публічна політика, передбачає явно чи неявно визначені цілі, певний набір принципів та інструментів реалізації. Вона може керуватися ідеальним образом історичної (національної) пам’яті і прагнути до нього, але може й не мати такого ідеалу, обмежуючись вирішенням тих проблем політики (тобто такі масштабні суспільні проблеми, для вирішення яких потрібне державне втручання) що виникають у сфері колективної пам’яті.
Якщо говорити про сучасну Україну, то головну проблему для державної політики пам’яті дуже по-різному визначають навіть експерти в цій сфері, не кажучи вже про суспільний загал. Наприклад, для Я.Грицака це проблема – в «історичній амнезії»8 українського суспільства; М.Рябчук9 додав до цього ще й «амністію» радянського минулого; Ю.Зерній10 та інші бачать головну проблему в «розколотості історичної пам’яті» (на її національну й радянську версії), натомість Г.Касьянов та О.Толочко11 вбачають основну проблему не в цьому, а в «анахронічній націоналізації історії». А от В.Солдатенко бачив проблему в засиллі «трагедійної моделі пам’яті» за В.Ющенка, але про це – далі.
Важливим аспектом аналізу політики пам’яті є питання типів та моделей цієї політики. Воно є доволі добре розробленим для культурної політики12. Натомість політику пам’яті досі досліджують переважно історики, розглядаючи її як складовий елемент націєтворення, тому й типи та моделі політики пам’яті (історичної політики) виглядають похідними від типів націоналізму/ націотворення.
Прикладом такого підходу є моделі, описані Г.Касьяновим у критичному огляді діяльності УІНП. Він пропонує «несколько типов или моделей коллективной/исторической памяти в зависимости от их идеологического направления, институционных и дискурсивных практик и форм репрезентации».
Зазначу: тип і модель – різні речі. Об’єкти одного класу типологізують за однією чи кількома ознаками, притаманними їм усім, але так, щоб будь-який об’єкт належав лише до одного типу, і не було б об’єктів, що їх неможливо віднести до жодного. Інакше вийде щось на кшталт китайської класифікації тварин у відомому оповіданні Борхеса – смішно, але непрактично. Призначення типологій – розкриття спільного й відмінностей між об’єктами одного класу.
Натомість модель – це схематичне представлення одного об’єкта, що має охоплювати всі його важливі характеристики, складники та функціональні особливості. Модель може бути придатною для аналізу інших об’єктів цього типу чи навіть класу, якщо вони мають схожі характеристики, елементи, механізм функціонування, але описує вона тільки один об’єкт. Модель, що передбачає взаємодію кількох об’єктів – то вже модель іншого рівня, вона моделює іншу реальність. Натомість придумувати ще одну модель для опису того самого об’єкта варто лише якщо попередня незадовільно його описує.
Формальні вимоги до моделі визначеної Касьяновим історичної пам’яті виглядають приблизно так: вона має описувати, а) які засоби «целенаправленного конструирования» використовує «историческая политика», б) які цілі вона ставить; в) яким способом наміри суб’єкта політики втілюються в «общественных, культурных, политических дискурсах, мифах» тощо; г) які наслідки дає «конструювання», чи відповідають вони поставленим цілям; д) чи немає в суспільстві інших «коллективных представлений о прошлом», міфів тощо, не менш поширених, аніж продукт «політичної інженерії», і завдяки чиїм діям вони там існують?
Погляньмо, наскільки відображені ці моменти в «моделях» Г.Касьянова.
«Ексклюзивна модель» за Касьяновим, тут «речь идет о том, чтобы исключить из “общей” коллективной/исторической памяти некий набор мифов, представлений и репрезентаций прошлого, который мешает формированию ее “правильного” гомогенного варианта, очистить ее от “чужеродных” элементов».
Ця дефініція дуже нагадує Солдатенківське визначення «національної пам’яті». Однак формально в ній описаний лише намір суб’єкта політики – сформувати «правильний гомогенний варіант» минулого – та метод, що для цього застосовується – «исключить из общей... памяти» все, що цьому заважає (пор. Солдатенкове «селективне збереження»). Жодних інших елементів, процедур та результатів формування історичної пам’яті тут не моделюється. При цьому об’єкт «ексклюзивізації» м’яко підмінюється: ним стає вже не «устойчивый набор взаимосвязанных коллективных представлений о прошлом», а вся колективна пам’ять спільноти. Іншими словами, ті, хто проводить «ексклюзивну» політику, за Касьяновим, зазіхають не лише на «устойчивый набор преставлений», а й на всю спільну пам’ять суспільства. Далі Касьянов так само м’яко пояснює, хто ж діє за ексклюзивною молеллю:
«В Украине в рамках эксклюзивной модели наблюдалось противостояние двух основных нарративов памяти, связанных с разными формами культурной и политической идентичности: национального/националистического и советско-ностальгического», і додає «об’єктивне» судження, що така модель «по определению предполагает конфликт» і являє «форму культурного и политического трайбализма».
Виходить, що в цій моделі не один, а принаймні два суб’єкти, і кожен – намагається «витіснити» інших. Котрий із цих суб’єктів – влада? Лише хтось один, чи обоє (поперемінно), чи жоден? І чи є якась відмінність у поведінці суб’єкта ексклюзивної політики, її засобах і результатах, залежно від того, при владі він чи ні? На всі ці питання касьяновська «модель» відповіді не дає. Однак, оскільки існування «наративів пам’яті» за визначенням трактується як результат історичної політики влади, а радянської влади давно вже нема, то читачеві прозоро натякають: національний наратив тотожний націоналістичному, він є продуктом ексклюзивної політики української влади, породжує конфлікти і є формою трайбалізму, тобто міжплемінної ворожнечі в дикі, нецивілізовані часи. Усе науково, об’єктивно, неупереджено...
Що ж, на доказ «ексклюзивності» історичної політики В.Ющенка згадаймо низку його указів, «нетерпимих» щодо радянської та етнічно неукраїнської спадщини: про присвоєння О.Бересту звання Герой України (№ 753/2005) та присвоєння Харківському університету Повітряних Сил імені І.Кожедуба(№ 1206/2005), про 150-річчя Шолом-Алейхема (№ 428/2007), проголошення Року міжкультурного діалогу (№ 153/2008), про 65-річчя Перемоги (№ 1152/2008), про 64-річчя Перемоги (№ 242/2009), про 100-річчя академіка М.Боголюбова(№ 1154/2008), про 65-ті роковини депортації кримських татар (№ 281/2009), про 70-ті роковини початку Другої світової війни (№ 656/2009), про присвоєння імені Св. Луки (проф. В.Войно-Ясенецького) Військово-медичному центру Криму(№ 689/2009), про 70-ті роковини трагедії Бабиного Яру (№ 800/2009) та ін.
За часом видання указів бачимо, що трайбалізм і нетерпимість В.Ющенко проявляв упродовж усього періоду президентства.
Можна сказати: ну добре, в незалежній Україні «чисто-екслюзивна» модель історичної пам’яті не застосовувалася, але ж як наукова конструкція вона має право на існування? Право має, але аналітичного сенсу – ні. Державна політика, спрямована на ексклюзивне, тобто цілковите виключення з колективної пам’яті небажаних елементів мала місце хіба що в деяких тоталітарних режимах до настання епохи супутникового ТБ й інтернету, та й то зазнала невдачі. Приклад – комунікаційна пам’ять українського суспільства про голод 1933 року в Україні. Сьогодні ж навіть путінські «історики в цивільному» не заперечують, як раніше, масового голоду 1933-го, а пишуть про нього книжки як «трагедию российской деревни»13.
Перейдімо до другої касьяновської моделі – «інклюзивної»: «Она предполагает интеграцию в единое мемориальное и символическое пространство разных вариантов коллективной/исторической памяти и их объединение в некий общий нарратив, например, объединенный идеей гражданского патриотизма».
Зауважу: колективна пам’ять суспільства, на відміну від історичного наративу, різних варіантів одночасно мати не може; хіба що в суспільстві, формально об’єднаному політичними чи територіальними рамками, співіснують, мало перетинаючись, дві чи більше великих частин, фактично – окремих суспільств, між якими настільки мало спільного, що й системи їхніх уявлень про минуле – цілком різні. Але твердження про різні «варіанти історичної пам’яті» в рамках однієї «інклюзивної моделі пам’яті» знову викликає запитання: що ж, власне, моделює ця модель? Адже якусь модель (чи моделі) мусять мати й оті «різні варіанти»? Інклюзивні вони, ексклюзивні чи ще якісь? Дефініція відповіді на це не дає. Існує й інша проблема з цією моделлю: незрозуміло, що таке «интеграция в единое мемориальное и символическое пространство». Чи це означає механічне включення всього, що є в отих «різних варіантах», чи все ж таки припускається певна селекція або хоч реінтерпретація того, що суперечить «идее гражданского патриотизма» (для прикладу, ідея «русского мира»)?
Якщо так, то не бачу засадничої різниці між вибірковою інклюзивністю та вибірковою ексклюзивністю. Приклад: згадані вище укази В.Ющенка передбачали інклюзію окремих елементів радянської історичної спадщини, а розгорнутий заклик голови Верховної Ради О.Ткаченка (в його доповіді до 7-річчя Незалежності) шанувати те хороше, що було в радянськопу минулому – це інклюзивність дуже широка, та все ж не цілковита (так само вибірково-інклюзивним був О.Ткаченко й до тієї спадщини, що її Касьянов назвав би націоналістичною).
А якщо жодної селекції чи переосмислення не передбачається, то така історична політика є абсолютно зайвою, позаяк жодних дій не потребує й нічого нового не формує, а модель історичної пам’яті, що виходить з повної відсутності історичної політики, також є цілком зайвою.
Нарешті, третя модель – «амбівалентна». За Касьяновим, вона «основана на сосуществовании (но не слиянии в едином нарративе памяти) разных вариантов коллективной/исторической памяти, иногда идеологически и политически несовместимых, но уживающихся рядом то ли из-за отсутствия общественного интереса, то ли благодаря целенаправленной политике нейтрализации их идеологического содержания».
До цієї моделі також є закиди щодо змішування рівнів моделювання й сумнівності тези про кілька колективних пам’ятей в одному суспільстві. У реальності можна говорити, гадаю, чи то про суперечливість і невпорядкованість історичних уявлень суспільства, чи то про глибокі суспільно-культурні поділи (розколи) в самому суспільстві.
На додаток у цій моделі відсутні ті характеристики історичної пам’яті, що обумовили виокремлення двох попередніх моделей – цілі та засоби формування історичної пам’яті. Натомість наголошується лише результат: різні варіанти історичного наративу й далі існують у суспільстві нарізно, а «идея гражданского партиотизма» не запанувала. Чому така ситуація не могла скластися внаслідок неефективного функціонування чи то інклюзивної, чи то ексклюзивної моделі, Г.Касьянов не пояснює. А наведений ним приклад (символічний простір київської вулиці Івана Мазепи, що її він уперто іменує вулицею Січневого повстання) якраз описує наслідки тих двох політик пам’яті, що їх він відніс до ексклюзивних (радянської та націоналістичної). Правда, він забуває додати, що вулиця І.Мазепи спершу доходила до Києво-Печерської лаври, але частина її від площі Слави була перейменована на Лаврську (зі скандалом у Київраді) за президента В.Януковича, аби не сердити високого російського гостя – патріарха РПЦ Кіріла.
Підсумуймо: з трьох запропонованих Г.Касьяновим моделей історичної пам’яті дві перші моделюють лише цілі та методи формування історичної пам’яті, але не наслідки (якщо не рахувати «породження конфліктів»); обидві не існують у «чистому» вигляді, а в «нечистому» – не різняться між собою; натомість третя модель описує лише один із можливих результатів, не згадуючи про цілі та засоби «історичної політики».
Тому такі моделі методологічно неповноцінні й практично незастосовні.
Натомість сумлінний науковець мав би досліджувати конкретну політику пам’яті та її прямі результати, або аналізувати історичну пам’ять як соціокультурну реальність, що її формують численні чинники протягом довгого часу, а не лише політика сьогоднішньої влади. Другим зрідка займаються соціологи, а для першого у світі існує ціла дисципліна – аналіз політики14.
Підходи, розроблені для аналізу культурної політики, цілком можуть бути використані щодо політики пам’яті. Приклад – підхід, розроблений британцями Ф.Матарассо та Ч.Лендрі: «21 стратегічна дилема культурної політики»15. Остання аналізується шляхом пошуку відповідей на 21 ключове питання, що охоплюють основні аспекти культурної політики – об’єкт, цілі, засади, інструменти, наслідки тощо. Модифікація цього підходу для аналізу державної політики пам’яті може виглядати таким чином:
А. Рамкові дилеми
1. Яка концепція нації та національної держави слугує базою для політики (етнічна, чи віросповідна, як у Пакистані, чи «історична», як у Польщі в 1918 році, чи імперська, як у Черчіля, чи громадянська, як у Конституції України)?
2. Чи суб’єкт політики має готовий історичний наратив, чи такий наратив формується в ході реалізації політики, чи не передбачається взагалі?
3. Яке місце відводиться політиці пам’яті в державній політиці загалом (засіб виховання «патріотизму й поваги до історичного минулого» чи чинник сприяння гуманітарному розвитку)?
Б. Тактичні дилеми
4. Чи суспільству пропонуються готові оцінки подій та постатей, чи заохочуються бажані (прийнятні) їх інтерпретації?
5. Яке бачення національної пам’яті як результату політики обирається (канон, чи набір ключових подій з бажаними інтерпретаціями, чи проблемне поле для суспільної дискусії)?
6. Які підходи обираються щодо «небажаних» уявленнь про історичне минуле («витіснення з пам’яті», ігнорування, пропонування готової інтерпретації, проблематизація)?
7. Яким критеріям віддається перевага при оцінюванні історичних постатей та подій (значення для боротьби за національне визволення, значення для суспільного/культурного розвитку країни, внесок у культуру і розвиток людства)?
8. Які міжнародні послання (бажаний образ країни) має формувати політика пам’яті (образ борця і жертви, образ сильної держави, образ динамічного, багатоманітного суспільства, образ унікальної національної культури тощо)?
9. Яка тактика обирається щодо місцевих та регіональних культур пам’яті (ігнорування, толерування в рамках «краєзнавства», вибіркова інтеграція в національну культуру пам’яті, асимілювання)?
10. Чи держава як суб’єкт політики будує коаліції з іншими суб’єктами (громадсько-політичними силами, професійними середовищами, етнічними громадами тощо), чи трактує їх як виконавців державних рішень?
11. Яка роль відводиться в реалізації політики «простим громадянам» (залучення до обговорення, залучення до участі у «відновленні історичної правди», роль споживача готового продукту – телепередач, фільмів, «масових заходів»)?
Якщо хтось захоче покритикувати чи вдосконалити цей підхід, ласкаво прошу.
1Ассман Я. Культурная память: письмо, память о прошлом и политическая идентичность в высоких культурах древности. – М., 2004, с. 37.
2 Assmann, J. Collective Memory and Cultural Identity // New German Critique, No 65, 1995.
3 Ю.Шаповал. Вступ. – у кн.: Культура історичної пам’яті: європейський та український досвід (за заг. ред. Ю.Шаповала) – К.: ІПІЕНД, 2013. – с. 5.
4 Г.Касьянов. К десятилетию Украинского института национальной памяти (2006 –2016). – опубліковано 14.01.2016 – Режим доступу:
5 И.Савельева, А.Полетаев. Знание о прошлом. Теория и история. – СПб, «Наука», 2003 – Том 2, с. 408.
6 Г.Касьянов. цит. праця.
7 В.Солдатенко.Український інститут національної пам’яті сьогодні (Звіт УІНП за 2011-2014 рр.) // УІНП. – Режим доступу:
8 Я.Грицак. Історія в особах: до формування історичної пам’яті в Україні, 1991-2011 – у кн.: Культура історичної пам’яті: європейський та український досвід (за заг. ред. Ю.Шаповала) – К.: ІПІЕНД, 2013. – с. 231-250.
9 М.Рябчук. Потьомкінський ювілей, або ще раз про амністію й амнезію. – у кн. М.Рябчук. Зона відчуження – К.: Критика, 2004 – с. 196-206.
10 Ю. Зерній Історична пам’ять як об’єкт державної політики // Стратегічні пріоритети. – 2007 – № 1 – с. 71-76.
11 Г.Касьянов, П.Полянський, І.Гирич та ін. Підручник історії: проблеми толерантності. – Чернівці, 2010. (розділ 1); Kasianov G. Rewriting or Rethinking? Contemporary Historiography and Nation-Building in Ukraine // Dilemmas of State-Led Nation Building in Ukraine – Westport, 2002; Г.Касьянов, О.Толочко. Національні історії та сучасна історіографія: виклики й небезпеки при написанні нової історії України // УІЖ – 2012 – № 6 (507) – с. 4-24.
12Див.: О.Гриценко. Культура і влада. Теорія і практика культурної політики в сучасному світі. – К.: УЦКД, 2000. – с. 57-132.
13 Кондрашин В.В. Голод 1932-1933 годов – трагедия российской деревни. – М., 2008.
14Див.: Веймер, Девід Л., Вайнінг, Ейден Р. Аналіз політики – К.: Основи, 1998. – 654 с.
15 Matarasso F., Landry C. Balancing Act. Twenty-one strategic dilemmas in cultural policy. – Council of Europe Publication, 1999. – 31 p.