10 вересня 2015 р. у Львові відбулося відкриття фотодокументальної виставки «Українська Друга світова війна». Вона створена зусиллями співробітників Українського інституту національної пам’яті та Центру дослідження визвольного руху. Організатори поставили собі за мету, здавалося б, реалізацію доброї і, зважаючи на «гібридну» війну з Росією, нагальної справи. З одного боку, показати український погляд на події Другої світової війни, а з іншого, спростувати численні радянські міфи, що побутують в інформаційному просторі та використовуються сучасною російською пропагандою проти України.
Виставка має широкий суспільний резонанс. Презентації за участі співробітників вже відбулися в ряді міст, зокрема в Києві, Одесі, Черкасах. Але чи служить вона задекларованим цілям? Чи не породжує нові чи ті ж старі, але далекі від історичної достовірності, міфи?
Зважаючи на те, що кожний із 24-х інформаційних стендів потребує окремого фахового аналізу та оцінки, зосередьмо увагу лише на одному з них – під номером 13: «Народні месники чи диверсанти? Радянські партизани в Україні». Як бачимо, він має назву в двополярній системі координат: «свій» (народні месники) та «чужий» (диверсанти) та наштовхує на думку, що на стенді має бути висвітлена одна із сторінок боротьби українців проти нацизму у складі радянських партизанських формувань. Однак чи так це?
Стенд складається з шести текстових рубрик, 12-ти фотографій та карти. Провідна теза першої рубрики «За що боролися радянські партизани?»: партизанські загони створювалися виключно радянськими спецслужбами і комуністичною партією для боротьби проти нацистської адміністрації та військ. У другій – «Партизанські командири» – перераховано короткі біографічні довідки кількох керівників партизанської боротьби (Т. Строкача, О. Сабурова, М. Наумова, О. Федорова та С. Ковпака), в яких наголошувалося на причетності їх до партійної роботи та службі в органах НКВС. З невідомих причин С. Ковпаку одним рядком також приписали участь у громадянській війні на боці прорадянського проекту української державності. «Дід» згадується як «учасник боротьби проти Української Народної Республіки». Однак, формулюючи довідку в такому ракурсі, організаторам варто було б зазначити, що С. Ковпак водночас був учасником боротьби проти Української Держави П. Скоропадського (супроти якої, як відомо, воювали й прибічники УНР) та учасником боротьби проти повстанських загонів Н. Махна, який воював проти всіх. Доречно було б згадати, що С. Ковпак послідовно виступав за українську державність у формі республіки Рад.
У третій рубриці стенду «Війна на винищення» розміщено дві цитати. У першій цитаті – витримки з відомого радіозвернення Й. Сталіна до громадян від 3-го липня 1941 р. із закликом до створення партизанських загонів та необхідності евакуації до радянського тилу матеріальних ресурсів, а в разі неможливості вивезення – знищення. У другій – витримка з наказу Ставки № 0428 (на стенді помилково «04028») від 17 листопада 1941 р. про руйнування населених пунктів прифронтової зони. Обидві засвідчуюють жорстокість війни та ілюструють місце, яке при цьому відводилося партизанським загонам.
У четвертій рубриці «Партизани проти українського визвольного руху» наведено дві цитати, що, очевидно, мають свідчити про вказаний епізод з діяльності радянських партизанів. Одна з них – радіограма М. Хрущова П. Вершигорі № 991 (1944 р.), у якій перший секретар ЦК КП(б)У повідомляє партизанському командиру про передачу його частини у підпорядкування НКВС УРСР для боротьби з українськими націоналістами. Інша цитата – витримка з оперативного плану ЦШПР від 15 січня 1943 р., в якій перед українськими партизанськими загонами ставилися завдання, спрямовані на розкладання поліції і націоналістичних формувань противника. Якщо з приводу доцільності розміщення слів керівника ЦК КП(б)У зауважень немає, то витримку з оперативного плану ЦШПР від 15 січня 1943 р. організатори виставки подали помилко (що найбільш вірогідно) або ж пішли на свідому провокацію. В ній мова йде не про український визвольний рух, а про допоміжні формування нацистів, такі як Волзько-татарський легіон, Туркестанський легіон, Українське визвольне військо, Українське вільне козацтво, білоемігрантські козачі частини тощо. Більше того, за логікою організаторів виставки (не враховуючи адекватність цитат) варто було б розмістити витримку з оперативного плану П. Пономаренка на першому місці, а радіограму М. Хрущова – на другому, оскільки до 1944 р. керівники радянського партизанського руху не розглядали українських повстанців як головних ворогів і перейшли до цілеспрямованої боротьби з ними коли територія України була вже практично звільненою від нацистів, але існувала загроза для тилу Червоної армії.
Якщо попередня рубрика очевидно мала б розповідати про боротьбу українських радянських партизанів проти українського націоналістичного проекту державності, що не викликає запитань, то щодо логіки розміщення і змісту другої запитань багато. Її назва «Партизанський терор». В основу покладена витримка з доповідної записки М. Шеремета до М. Хрущова від 13-го травня 1943 р., в якій показані жорстокі методи поводження партизанів з колаборантами.
Відомо, що терор є найбільш гострою формою боротьби проти супротивників із застосуванням надмірної жорстокості, залякування. Як бачимо з послідовності рубрик і смислового навантаження, «поліцаї, старости, бургомістри» зараховані до умовних прогресивних сил, з якими боролася радянська влада. Не вдаючись до аналізу адекватності такої виставкової презентації, було б добре показати й терор з іншого боку: від нацистів, тих же колаборантів, бійців УПА та Служби безпеки ОУН(б).
Основним мотивом шостої рубрики є явища, вказані в назві: «Грабунки, мародерство, бандитизм». Як і в попередніх випадках, на розсуд відвідувачів виставки знову наводяться дві цитати. Перша – лист І. Сиромолотного Т. Строкачу від 27 січня 1943 р., в якому той повідомляє про наявність у з’єднанні О. Сабурова великої кількості фактів мародерства. Друга – радіограма Т. Строкача до керівництва Полтавського з’єднання від 15 липня 1943 р., в якій начальник УШПР вимагає вжити заходів щодо припинення фактів мародерства, насильства та розстрілів невинних.
Подані документи без сумніву є цінними свідченнями умов партизанської боротьби. Сьогодні керівництво України на сході нашої держави теж зіткнулося з подібними негативними явищами, що супроводжують будь-яку війну. Але називати всіх солдатів Збройних сил України грабіжниками, мародерами та бандитами, так само як і радянських партизанів несправедливо і необґрунтовано.
Породжує запитання й карта «Дії радянських партизанів і підпільників на території України». Попри всю багатозначність назви, вона не відповідає її змісту. На карті схематично представлено лінію німецько–радянського фронту станом на листопад 1942 року, територію України, що перебувала під окупацією Німеччини, Румунії та Угорщини в часі на той же рік, межу основного району діяльності УПА. Те, що безпосередньо стосується діяльності радянських партизанів і підпільників – це умовні позначки про існування у ряді міст радянського підпілля, з одного боку, і схематичне зображення деяких (але далеко не всіх) рейдів радянських партизанів без вказання часу, коли вони були здійснені – з іншого.
Зважаючи на згадане вище, логічно було б побачити на карті власне географію спалених партизанами українських сіл, бойові дії проти формувань українського визвольного руху та заявлених, слід вважати (!), патріотів України: «поліцаїв, старостів, бургомістів»? Адже, як випливає із наданої інформації, саме націоналісти та колабораціоністи й були головними противниками радянських партизанів.
На стенді є грубі орфографічні та стилістичні помилки. Так, більшість власних назв, обраних для критики партизанських з’єднань, написано з малої літери. На одних фотографіях вказано дати, а на інших (попри їх відомість) – ні.
Підписи до фотографій містять неточності. Так, начальник штабу Житомирського партизанського з’єднання Ілля Бородачов на стенді означений як Іван Бородачів. Загалом же про українськість радянських партизанів та про їх справжню бойову діяльність проти нацизму (що дійсно було б актуально і важливо в умовах «гібридної» війни) на виставці, що претендує на всебічний показ участі українців на всіх фронтах Другої світової війни – ні слова. Це при тому, що попри інтернаціональний склад радянських партизанських формувань в Україні (62 національності!), більшість все-таки становили українці.
Таким чином, ознайомлення із стендом № 13 «Українська Друга світова війна» дозволяє стверджувати: намагаючись у доступній формі спростувати «міфи про боротьбу радянських партизанів та підпільників», організатори виставки поширюють у завуальованій формі нові. Ті, якими у роки Другої світової війни оперували пропагандисти з ОУН(б): про банди мародерів, грабіжників і бандитів, які засилалися з Москви і, керуючись вказівками звідти, вели боротьбу переважно з українським визвольним рухом та цивільним населенням. Куди приведе українське суспільство таке трактування радянського партизанського руху? Складно сказати, але, ймовірно, ні до чого хорошого ні в близькій, ні в далекій перспективі.
Показовим прикладом кричущої амнезії, яку мала б усувати виставка з українським поглядом на Другу світову війну, є випадок, пов’язаний із жовтневою прем’єрою документального фільму «Рейд. Сила нескорених». Як відомо, стрічку створено зусиллями Центральної телерадіостудії Міністерства оборони України («Військове телебачення України») спільно з кінокомпанією «Film.ua». Вона розповідає про бойовий марш українських десантників на сході України, що відбувся в тилу окупованих районів Донецької та Луганської областей у серпні–вересні минулого року. Як зазначив автор ідеї фільму, радник міністра оборони Олексій Макухін, «Фільм народився з того, що я звернув увагу на цитату американського військового експерта Філіпа Карбера, що українські десантники з 95-ї бригади зробили найдовший рейд збройного формування у військовій історії світу (sic! – І.К.). Це понад 400 кілометрів». Очевидно, йому не відомо, що українські партизани під час Другої світової війни здійснювали рейди тилами ворога на тисячу і більше кілометрів. Цю інформацію він, та, очевидно й інші громадяни, могли б почерпнути із виставки. Якби, звісно, там про це йшлося…
Сподіваємося, що інші стенди такої важливої для України виставки «Українська Друга світова війна» оформлені більш об’єктивно і не відбілюють чорні сторінки української історії (які, без сумніву, були), не накручують і так розкручений маховик брехні, ненависті, політичних маніпуляцій, якими вже багато років лихоманить українське суспільство, а натомість сприяють консолідації українських громадян.
Про інші стенди і загалом про виставку див:
http://zaxid.net/news/showNews.do?viverti_propagandi&objectId=1367592
http://zaxid.net/news/showNews.do?krivava_istoriya_viyni_zaradi_miru&objectId=1370049
Відповідь від організаторів фотовиставки: