Див. початок >>

10.

Напередодні Російської революції здавалося, що прагнення українців до національного самовизначення гальмуються тільки імперськими колами, які гуртувалися навколо царя-самодержця. Та в розбурханій революцією країні кількість ворогів українського суверенітету почала множитися з вражаючою швидкістю. Поряд з білим рухом, який прагнув реставрувати імперські порядки, «українського питання» впритул не бачили ні прибічники конституційної демократії (партія кадетів), ні соціалістичні течії – від поміркованих до екстремістських. У післяреволюційній Україні політичні партії з однаковими суспільно-політичними і соціально-економічними програмами розкололися за національною ознакою (конституційні демократи і соціалісти-федералісти, соціалісти-революціонери і українські есери). Тимчасовий уряд, який прийшов до влади в Петрограді після повалення царизму, відкладав розв’язання фундаментальних проблем на майбутнє, до Установчих зборів. Центральна Рада не збиралася, однак, зволікати з розв’язанням національного питання. Володимир Винниченко, який незабаром прибув до Петрограда на чолі представницької делегації, руба поставив питання про автономію.

В українсько-російських переговорах труднощі почалися уже з визначення кордонів України. Українська делегація виїхала на переговори з довідками Академії наук, в яких аналізувалися підсумки першого Всеросійського перепису населення 1897 р. Перепис засвідчував, що україномовне населення переважало у трьох губерніях Правобережжя (Волинській, Подільській і Київській), трьох губерніях Лівобережжя (Полтавській, Харківській та Чернігівській) і трьох губерніях Півдня Росії (Катеринославській, Херсонській і Таврійській). Переважало україномовне населення і в деяких повітах інших губерній, що межували з основним ареалом розселення українців. Більшість населення в них становили молдавани, поляки, білоруси і росіяни. Проте Центральна Рада вважала за необхідне окреслити спочатку контури України на картах з губернським адміністративно-територіальним поділом. Українці переважали і в Кубанській області, козацьке населення якої користувалося самоврядуванням. Поважаючи права козацької Кубані, Центральна Рада вважали передчасним ставити перед російським урядом питання про включення області до складу української автономії.

Тимчасовий уряд передав питання про українську автономію на розгляд комісії науковців і політичних діячів, але вона не визнала кордонів, визначених Центральною Радою за етнографічною ознакою. У крайньому разі комісія погоджувалася вважати Україною територію, яка була приєднана до Російської держави на автономних засадах у 1654 р. Позицію, що її зайняли професори-експерти, Винниченко охарактеризував у своїх спогадах з властивим йому уїдливим гумором: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахували руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономію. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це – Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав би йому тримати й не пускати ці багатства»¹.

Незабаром після того як більшовики скинули Тимчасовий уряд, Центральна Рада своїм Третім Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки у складі дев’яти губерній без Криму (де українці не становили більшості населення). Але більшовики, як і Тимчасовий уряд, погоджувалися визначати кордони України не за етнографічним, а за історичним принципом: з чим прийшов гетьман Богдан Хмельницький до царя Олексія Михайловича. Від 1917 р. вони почали пристосовувати територіальну структуру своїх організацій до конфігурації національних регіонів. На Півдні Європейської частини Росії виникло два аморфні територіальні об’єднання – Донецько-Криворізька область з центром у Харкові і Південно-Західний край із центром у Києві. На обласній конференції у Києві, що відбулася в грудні 1917 р. за участю деяких більшовицьких організацій Чернігівщини, Полтавщини і Херсонщини, з ініціативи ЦК РСДРП(б) було поставлене питання про утворення всеукраїнського більшовицького центру². Навпаки, на конференції більшовицьких організацій Донецько-Криворізької області, яка тоді ж відбувалася у Харкові, ідея створення всеукраїнського партійного центру не обговорювалася. У цьому регіоні більшовики не сприймали самого поняття «Україна», а партійний центр в Петрограді не наполягав на розгляді такого питання. Отже, у перші тижні урядування Раднарком на чолі з В.Леніним дотримувався рішення поваленого ним попереднього уряду про визнання України тільки у складі п’яти губерній, без південних та східних.

Події, однак, підштовхнули більшовиків до визначення кордонів України в іншій конфігурації. Їм треба було протиставити свої дії політиці Центральної Ради, яка готувала скликання Всеукраїнських установчих зборів. Було вирішено зібрати у Києві Всеукраїнський з’їзд більшовизованих рад робітничих і солдатських депутатів і утворити на ньому замінник Центральної Ради – Центральний виконавчий комітет рад України. На цей з’їзд треба було обов’язково запрошувати представників від рад Півдня і Сходу України. У цих регіонах мережа рад була найрозвинутішою, і вони здебільшого контролювалися більшовиками. В інших губерніях України мережа рад була малорозвинутою, і далеко не у всіх з них більшовики здобули перевагу.

Існує документальне свідчення зміни позиції більшовицького керівництва у питанні про кордони конструйованої ним радянської України. Воно відноситься до 30 листопада 1917 р., коли у розмові з представником обласного комітету РСДРП(б) Південно-Західного краю С.Бакинським нарком у справах національностей Росії Й.Сталін заявив: «Ми всі гадаєм, що безусловно необхідний крайовий з’їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів… На нашу гадку, взятися до скликання з’їзду повинні ви – кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін.»³.

Ідентифікація більшовиків за місцем їх проживання у цьому тексті є безсумнівним, хоч і опосередкованим свідченням визнання Раднаркомом заявлених Центральною Радою кордонів України у складі дев’яти губерній. Мова йшла, звичайно, не про кордони УНР, а про прагнення більшовицького керівництва сформувати надійний склад Всеукраїнського з’їзду рад, який мав створити маріонеткову радянську Україну.

Отже, радянська Україна успадкувала від УНР конфігурацію території, яка визначалася за етнографічним принципом. Спроби радянського українського уряду в 20-х рр. приєднати до України заселені в основному українцями прикордонні райони Російської федерації не увінчалися успіхом. Більше того, у 1925 р. до складу РСФРР були передані за рішенням керівництва РКП(б) Таганрозький і Шахтинський округи. Проте територіальна експансія Кремля призвела до істотного приросту території УРСР, тому що західноукраїнські землі могли бути включені тільки до складу України.

Імперії традиційного типу, які розпалися після Першої світової війни, породили цілий ряд нових держав. Конфігурація їхніх кордонів визначалася або державами, що перемогли в цій війні, або в ході міжнаціональних війн, якими супроводжувався розпад імперій. Керівники Антанти при утворенні нових держав надавали перевагу етнографічному принципу, але процес державотворення не завжди відбувався під їхнім контролем. Зокрема, вони воліли бачити відроджувану Польщу в її етнографічних кордонах, а тому визначили польський східний кордон по лінії, якою обмежувалися землі з переважно польським населенням (у 1920 р. її назвали лінією Керзона). Натомість керівники Польщі бажали встановити її межі,  максимально наближені до кордонів Речі Посполитої XVIII ст., тобто з включенням українських, білоруських і литовських земель. Вони домоглися поставленої мети, але створили нестійку державу, яка в 1939 р. була атакована своїми сусідами – гітлерівською Німеччиною і сталінським Радянським Союзом. Сталін передбачливо відмовився від етнічних польських земель, які мав дістати за пактом Ріббентропа-Молотова (щоправда, в обмін на країни Балтії, які переходили з німецької до радянської сфери впливу). До складу Радянського Союзу були включені тільки західноукраїнські і західнобілоруські землі, які возз’єднувалися з відповідними союзними республіками. Однак тінь зловісного пакту не мусить тяжіти на возз’єднанні українських земель. Вступ радянських військ на територію Польщі був актом окупації, але задеклароване вперше Актом злуки 1919 р. возз’єднання обох частин України стало легітимною реальністю завдяки прийнятим у 1943 р. рішенням Тегеранської конференції глав держав антигітлерівської коаліції. Відроджена вдруге за XX століття Польща відійшла у східних кордонах до лінії Керзона, але ця втрата компенсувалася землями переможеної Німеччини. Польща Ягеллонів була переформована на Польщу середньовічної династії Пястів.

Характеризуючи рух кордонів України в часі, треба відрізняти етнічні, тобто споконвічні українські землі від етнографічних, тобто колонізованих українцями. Україна втратила етнічні землі на захід від лінії Керзона (Холмщину, Підляшшя, Посяння, Лемківщину) внаслідок того, що Антанта у 1918 р. не розмежувала з достатньою точністю місцевість, де поляки або українці були етнічними меншинами. Але за волею Кремля вона втратила значну частку колонізованої території, на якій українці переважали всі інші національності, разом узяті.

У колонізаційному процесі, який тривав віками, брали участь як українці, так і російські козаки і селяни. Імперська влада сприяла народній колонізації, навіть у випадках, коли селяни тікали на нові землі від поміщиків. Найдавнішим об’єктом колонізації була Слобожанщина. З кінця XV ст. тут, на незаселеній південно-західній окраїні Московської держави почали осідати збіглі селяни. Утікачі з України були, як правило, закріпаченими селянами. Засновуваним селам надавалися «свободи» («слободи») – тимчасове звільнення від оподаткування. Звідси пішла назва самих сіл – слободи. Після створення в 1630-х рр. Білгородської смуги укріплень проти татарських набігів колонізація посилилася. У Воронезькій і Курській губерніях серед колоністів переважали росіяни, а в Харківській – українці.

Від другої половини XVIII ст. розпочалася інтенсивна колонізація території так званого «Дикого поля» – від нижньої течії Дніпра до передгір’їв Кавказу і Каспійського узбережжя. Учасниками колонізаційного процесу тут теж були переважно російські та українські козаки і селяни. Землі, на яких переважали українські поселенці, простягалися далеко на схід від сучасної Луганської області, аж до Кубані і деяких районів Ставропілля. Разом з тим значна частина росіян у східних і південних областях України веде свій родовід від колоністів-першопоселенців.

Сучасна Україна складається з двох етнічних і трьох колонізованих регіонів:⁴

Бачимо, що в сучасних кордонах землі освоєння практично дорівнюють первинній етнічній території. Для народу, який не мав власної етнічної державності впродовж сотень років, такий результат є унікальним. Він засвідчує не стільки наявність сприятливих обставин для розселення під імперською парасолькою, скільки величезну життєву силу українського народу. За даними, опублікованими видатним українським політичним діячем М.Шаповалом, у 1914 р. територія суцільного розселення в двох імперіях, на якій українці переважали чисельність всіх інших національних груп, разом узятих, становили 739 тис. кв. км.⁵ Отже, в XX ст. українці спромоглися побудувати національну державність, але втратили 135 тис. кв.км. території, на якій становили більшість населення. Слід додати, що мільйони українців освоювали землі, які за означенням не могли б увійти до створюваної ними національної держави – в Поволжі, Західному Сибіру, Далекому Сході, Канаді і США.

11.

Визвольні змагання 1917-1923 рр. закінчилися трагічними поразками, внаслідок чого землі українського народу були поділені між Росією, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. Війна з білогвардійцями не завадила Москві розгорнути жорстку боротьбу за повернення національних республік в лоно вже нової, радянської імперії. З третьої спроби Кремлю вдалося за допомогою мільйонної армії закріпитися в Україні. Російські комуністи могли змиритися із втратою Фінляндії, Польщі і країн Балтії, але виявили наполегливість у завоюванні України.

Причини поразки визвольних змагань були різноманітні, але при розгляді проблеми українсько-російських відносин в часі і просторі слід зупинитися на двох головних. По-перше, на відміну від поляків, українці в своїй масі не вважали росіян ворогами. З одного боку, за два з половиною століття перебування в Російській імперії вірус малоросійства поширився серед значної кількості українських підданих царя-самодержця. З другого боку, росіяни виступали перед українцями у двох протилежних іпостасях: як прибічники відновлення «єдиної і неподільної Росії» і як захисники української національної державності в її радянській оболонці. По-друге, Червона армія несла в Україну на своїх прапорах гасла експропріації великих власників і зрівняльного переділу орних земель між селянами. Взаємодіючи з вірусом малоросійства, вірус комунізму руйнував підвалини новонародженої української державності.

Виникає запитання: наскільки український соціум був вражений вірусом комунізму? Екстремістські форми соціал-демократії, які заперечували саму її суть, тому що пропагували необмежену класову війну замість класового миру, народилися в центральній Росії на початку XX ст. В ситуації тривалої світової війни, яка до краю загострила класові суперечності, лівий екстремізм поширювався у багатьох країнах, і національні регіони Російської імперії не стали виключенням. Немало вихідців з України, у тому числі українців за національністю, відігравали вагому роль в партії більшовиків. Після кількох розколів на комуністичні позиції перейшла основна частина найбільш впливової серед українського селянства партії соціалістів-революціонерів – боротьбисти. Однак перебіг визвольних змагань дає чітку відповідь на ступінь ураженості українського соціуму вірусом комунізму. Без втручання у різноманітних формах з боку Росії комунізм в Україні не мав шансів на успіх.

Виникає й інше запитання: чому російські більшовики виявилися найбільш наполегливими й послідовними оборонцями української національної державності, але тільки в її специфічній, радянській оболонці?

Специфіка встановленого В.Леніним політичного режиму полягала в дуалізмі влади. Радянська влада являла собою симбіоз диктатури партійних органів і цілком реальної, у тому числі в національних республіках, управлінської влади радянських органів. Партія, ради, профспілки, інші організації будувалися на засадах «демократичного централізму», із сліпою підпорядкованістю нижчих ланок вищим. Аби ще більше зміцнити політичну диктатуру більшовицьких вождів, в радянському вертикалізованому суспільстві були заборонені самостійні, тобто без відома вищої ланки, горизонтальні зв’язки між усіма існуючими організаціями, у тому числі компартійними. У ході комуністичних перетворень уособлювана купкою вождів держава експропріювала суспільство, тобто поставила всі його верстви, не виключаючи номенклатури, в економічну залежність від себе. Отже, політична диктатура вождів була доповнена диктатурою економічною.

За конституцією радянські органи влади формувалися на виборах, тобто формально залежали від суспільства. Насправді, однак, не представлені в конституції компартійні структури тримали під контролем виборчий процес і стежили за діяльністю радянських органів, не втручаючись, як правило, в конкретні справи. По радянській лінії національним республікам міг надаватися навіть статус незалежних держав, але по компартійній вони сліпо підпорядковувалися вождям більшовицької партії. А сама партія будувалася як єдина і неподільна організаційна структура, якщо використовувати вираз білогвардійських генералів про єдину і неподільну Росію.

Перелік особливостей ленінського політичного режиму не вичерпується сказаним вище. Було б взагалі помилкою відділяти радянські органи влади від партійних. Вони не являли собою дві окремі політичні сили. Ради складалися з підпорядкованих залізній дисципліні членів партії, але були розбавлені добре перевіреними в парткомах безпартійними функціонерами. Безпартійні депутати своєю присутністю в радах повинні були замаскувати той незаперечний факт, що радянські виконавчі і представницькі органи являли собою іншу форму існування державної партії.

Кінцевою датою визвольних змагань в Україні (без західноукраїнських земель) слід вважати 1920-й рік. Саме тоді російські війська на її території більше не мали перед собою регулярних збройних сил, з якими треба було б воювати. Заключним акордом міждержавних, міжнаціональних і громадянських війн в Україні було укладення 28 грудня 1920 р. Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР. Договір з Росією укладав створений нею український радянський уряд.

Радянська Україна виглядала як повноцінна держава – з власними кордонами, столицею, законодавчими і виконавчими органами влади, державною символікою і незалежним статусом. У преамбулі Союзного договору урочисто підтверджувалися «незалежність і суверенність кожної з договірних сторін». Стаття 1 проголошувала вступ обох сторін у воєнний і господарський союз. У статті 2 декларувалося, що «з самого факту колишньої приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливає ніяких зобов’язань відносно кого б то не було»⁶.

Насправді, однак, народжена в ході жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді більшовицька держава-комуна поневолила Україну. Видатний російський історик і політичний діяч доби горбачовської «перебудови» Юрій Афанасьєв підкреслював: «Жовтень був способом закріплення російського традиціоналізму і консерватизму, а не розривом зі старим заради становлення нового»⁷. Українці опинилися в надцентралізованій хижій державі, яка долала опір встановлюваним порядкам жорстокими методами, не зупиняючись навіть перед геноцидом.

12.

У заснованих на натуральному господарстві державах традиційного типу носієм суверенної влади був монарх. В міру того, як натуральне господарство згорталося під тиском товарно-грошових відносин, у третьому стані (всі інші, крім дворян і духовенства) народжувалася буржуазія. Вона була вже не станом традиційного, а класом модерного суспільства, що розвивався завдяки непідконтрольному владі вільному ринку. Під впливом буржуазних реформ або революцій суспільство суверенізувалося, а монархи або зникали, або їх влада обмежувалася конституціями. Незалежні політично і економічно від владної вертикалі громадські організації пов’язувалися між собою горизонтальними зв’язками і починали перетворюватися на громадянське суспільство. Однак в Радянську Союзі, який являв собою сукупність вертикально побудованих організаційних структур, громадянське суспільство не могло виникнути за означенням. Навіть поодинокі незалежні від центру горизонтальні структури, які утворилися в самодержавній Росії і зміцнилися в УНР, були ліквідовані. Але громадянське суспільство в багатонаціональній країні виступає як політична нація. Це означає, що в Радянському Союзі не існувало політичної нації за означенням. Що ж існувало?

Існувала сукупність вертикально побудованих і підпорядкованих єдиному центру етнічних титульних націй. Термін «титульна нація» з’явився в Європі, щоб позначити кількісно переважаючу в кожній країні етнічну націю – французів у Франції, німців в Німеччині, англійців у Великій Британії. У кожній країні могла існувати тільки одна титульна нація, через це вона так і називалася. Радянські титульні нації не були схожі на європейські. Вони не мали ознак державності, а кількість їх просто-таки зашкалювала. Титульною вважалася національна спільнота, яка становила більшість у будь-якій адміністративно-територіальній одиниці. Утворилася ієрархія етносів, визначена політико-адміністративним поділом. На чолі ієрархії, але неофіційно(!), знаходилися росіяни, (в недалекому минулому – великороси), тобто титульна нація загальносоюзного масштабу. Титульні нації другого порядку утворили союзні республіки, третього – автономні республіки, четвертого – національні округи, п’ятого – національні райони. На початку 1930-х рр. українці, які в недалекому минулому вважалися малоросами, мали три різні статуси: представників титульної нації в союзній республіці, претендентів на перетворення в титульну націю в українізованих районах Північного Кавказу і Центральної Чорноземної області, і представників національної меншини в інших регіонах СРСР. Росіяни, слід з притиском підкреслити, не вважали себе національною меншиною в будь-якому регіоні. Так само слід підкреслити, що вони, як і всі інші радянські нації, не мали ознак реальної державності. Нація, яка контролює свої органи державного управління, не може обернути проти себе жахливу зброю геноциду. Тим часом перші випадки геноциду були застосовані саме проти росіян. В.Ленін і Ф.Дзержинський організували геноцид донських і кубанських козаків. При загальній чисельності населення в 3 млн. осіб в 1919-1920 рр. були знищені або депортовані від 300 до 500 тис. осіб⁸. За безпосередньої вказівки В.Леніна, який дав карт-бланш місцевим виконавцям, було організоване вбивство близько 100 тис. втікачів з радянської Росії до Криму після поразки П.Врангеля у 1920 р.⁹ Пояснювати такі епізоди ексцесами громадянської війни неможливо. Під час війни з селянством у 1930-1933 рр. радянський уряд теж застосовував зброю геноциду у вигляді терору голодом – не тільки проти українців, але й проти російських козаків й селян (Північний Кавказ, Нижня Волга).

Радянські громадяни незалежно від національності, соціального і службового становища були однаково безправними перед диявольським винаходом В.Леніна – державою-комуною. Політичний режим, уособлюваний вождями, не залежав ні від партії, яку він підім’яв під себе, ні від суспільства, яке покірливо обирало в радянські органи влади наперед визначених кандидатів від «блоку комуністів і безпартійних». Не залежав він в особі вищого керівництва й від номенклатури, яка була його матеріальним підґрунтям. Представників номенклатури постійно тасували репресіями (в сталінські часи) або ротаціями, щоб не закорінювалися в суспільстві й не прагнули до меншої залежності від вищих інстанцій. Їм забезпечували матеріальні блага за потребами, що для всіх інших радянських громадян залишалося недосяжним «світлим майбутнім», але до кожного використовуваного ними предмету додавалися інвентарні бірки. В суспільстві, позбавленому приватної власності, і в державі, де експропрійована у суспільства приватна власність зосередилася згідно із засадами «демократичного централізму» на вершині піраміди влади, людина користувалася ресурсами і обсягом повноважень згідно з посадою, яку займала. Позбавлена посади, вона втрачала все.

Наявність багатьох титульних націй не підривала привілейованого становища росіян. Не треба переоцінювати їх привілеїв у поневоленому державою-комуною вертикалізованому суспільстві, але слід визнати, що кремлівський центр відбивав передусім російські національні інтереси. Це засвідчили, наприклад, безуспішні спроби радянського уряду України збільшити територію республіки за рахунок суміжних земель Російської федерації з переважаючим українським населенням. З іншого боку, радянській Росії не дозволили створити в Москві або Ленінграді компартійно-радянський центр, рівновеликий тим, який мали інші союзні республіки. Ленінсько-сталінський політичний режим не міг мати двох конкуруючих один з одним центрів влади в державоутворюючій республіці. Коли конституційна реформа М.Горбачова зробила можливою появу повноцінного радянського центру в Росії, ленінсько-сталінська імперія в лічені місяці втратила зовнішній пояс країн-сателітів в Центрально-Східній Європі, а потім розпалася по периметру кордонів союзних республік.

Оцінюючи радянську практику розв’язання національного питання, слід відштовхнутися від тези про те, що тільки більшовики спромоглися відмовитися від гасла єдиної і неподільної Росії. Завдяки особливостям створеної В.Леніним політичної системи централізований характер Російської держави зберігався, але виникала можливість будувати її в оманливому вигляді сукупності спочатку незалежних, а з 1923 р. – союзних республік-держав. Реалізація цієї можливості тягнула за собою необхідність визнання керівництвом більшовицької партії наявності трьох самостійних слов’янських народів на території Східної Європи, а також поділу між ними історичної спадщини Рюриковичів. Кремль пішов навіть далі, оголосивши на тривалий період війну шовінізму панівної, тобто великоруської нації. Це не становило проблеми, тому що у багатонаціональній державі-комуні жодний народ не мав реального суверенітету. Носієм суверенітету стала не згадувана в конституціях до 1936 р. партія в особі її найвищого керівництва.

13.

Мімікрія більшовицького керівництва в сфері національної політики досягала максимуму в період утвердження при владі і зводилася до мінімуму в той період, коли воно упевнено тримало в руках важелі влади. Існує вражаюча відмінність у методах, за допомогою яких керівники РКП(б) створювали першу і другу радянські республіки в Україні.

До проголошення в грудні 1917 р. першої республіки вони підійшли відповідально. Раднарком погодився з висунутим Центральною Радою етнографічним принципом визначення кордонів, щоб задіяти в державотворчому процесі більшовизовані ради робітничих і солдатських депутатів у південних та східних губерніях УНР. З’їзди рад, на яких Центральна Рада мусила бути усунута від влади Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом рад робітничих і селянських депутатів, організовувалися двічі. Перший раз – у Києві, але той з’їзд виявився непідконтрольним Раднаркому. Тоді російські війська окупували Харків, і повторний з’їзд рад у цьому місті проголосив радянську владу в Україні. Проголошену державу назвали Українською Народною Республікою, тобто запозичили назву, яку дала своїй державі Центральна Рада. Український радянський уряд назвали не Раднаркомом, за аналогією з московським урядом, а Народним секретаріатом, за аналогією з Генеральним секретаріатом Центральної Ради.

Натомість до створення роком пізніше другої радянської республіки Кремль підійшов по-іншому. Український радянський уряд був утворений в залізничному вагоні на вокзалі в Курську. Його творці не потурбувалися організувати з’їзд рад. Організовував уряд Й.Сталін – з людей, яким він особисто довіряв. На запитання В.Затонського, якого теж зарахували до уряду, чому ніхто не порадився з українськими комуністами, Сталін цинічно відповів: «Всякому овочу свій час»¹⁰. Отаборившись у Харкові, «сталінські овочі» 6 січня 1919 р. назвали створювану в Україні державу за аналогією з радянською Росією – Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Через три тижні Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР був перейменований, теж за аналогією з Росією, в Раду народних комісарів (Раднарком). Пропозиція В.Затонського відновити стару назву – Народний секретаріат не дістала підтримки¹¹.

Конституційно визнана влада радянських органів принципово відрізнялася від неконституційної влади партійних органів. Якщо перша була суто управлінською, тобто другорядною, то друга – диктаторською. Тим не менш, управлінська влада була справжньою, у тому числі в національних регіонах. Утворюючи в них республіки, більшовицьке керівництво повинне було потурбуватися про те, щоб вони не вислизнули з-під партійного контролю. Це означало, що в радянських республіках потрібно було організувати функціонування влади, ЗМІ, освітніх і культурних закладів переважно з місцевих людей. Узагальнюючи досвід перших років комуністичного будівництва, нарком РСФРР у справах національностей Й. Сталін опублікував у жовтні 1920 р. в газеті «Правда» статтю «Політика радянської влади з національного питання в Росії». На його думку, укорінення в Україні, Азербайджані, Туркестані та інших національних регіонах «диктатури пролетаріату» вимагало «перетворення їх на радянські країни, тісно пов’язані з центральною Росією в одне державне ціле». Таке укорінення, як він стверджував, було «немислиме без широкої організації місцевої школи, без створення суду, адміністрації, органів влади та ін. з людей, які знають побут і мову населення»¹².

Здатність радянської влади обертатися своїм обличчям до робітничо-селянських мас, одночасно залишаючись максимально централізованим політичним режимом, дозволила Сталіну називати національні регіони країнами й агітувати за максимально можливе насичення адміністративного апарату цих «країн» місцевими кадрами і людьми, які знали побут і мову місцевого населення. Стаття популяризувала тезу В.Леніна, перетворену на резолюцію VIII Всеросійської партконференції «Про Радянську владу на Україні» в грудні 1919 р.: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план»¹³. Політика, яку озвучував нарком у справах національностей, була продуктом колективної творчості вождів російського комунізму. Але в 1919-1920 рр. вона ще не мала своєї назви. Назва з’явилася на першому після декларації про утворення СРСР XII з’їзді РКП(б): коренізація.

Йшлося про втягнення в комуністичне будівництво неросійського населення СРСР й передусім – про «націоналізацію» загонів правлячої партії в союзних республіках. Але термін «націоналізація» у значенні втягнення в РКП(б) представників неросійських національностей не міг бути використаний, оскільки його звикли вживати у значенні передачі засобів виробництва «в руки нації», а тут радше йшлося про «націоналізування». Тому для означення втягнення у владу, яка будувала комунізм, представників неросійських національностей винайшли термін «коренізація» (у значенні «укорінення»). Ним позначався зміст кампанії – укорінення в республіках Комуністичної партії – носія диктаторської влади, розбудови влади як сукупності трьох взаємопов’язаних вертикалей – партійної, радянської і чекістської.

Паралельно з узагальнювальним терміном «коренізація» виникли інші – похідні від назви титульної нації в кожній національній республіці (в Україні – українізація). Завдання укорінення радянської влади вдало поєднувалося з процесом національного відродження. Тому в кампанії українізації треба розрізняти форму і зміст. Форма завжди була однакова: розвиток мови і культури народу, який тривалий час піддавався асиміляційним впливам. А зміст цій кампанії надавав політичний режим, який її проводив.

Більшовицьке керівництво прагнуло керувати коренізацією так, щоб українці втішалися користуванням своєї мови і добре відцензурованої культури, але не зазіхали на здобуття реальної державності. Вожді уважно стежили за процесом коренізації, розправляючись з тими, хто надто захоплювався українізацією, перетворюючи її на самоціль. Політичному забарвленню таких розправ надавався класовий, а не національний характер. Тільки в умовах тяжкої економічної кризи, яка змусила Кремль припинити взимку 1932/1933 рр. повторний комуністичний штурм, Сталін «розщепив» радянську українізацію на дві протилежні за змістом кампанії: більшовицьку і «петлюрівську».

Українізація, яку проводили лідери Української революції в 1917 р., була найдійовішим важелем у творенні національної державності. Створювані Центральною Радою державні установи повинні були спілкуватися з народом його мовою, діти в школах – вчитися рідною мовою, солдати на фронтах – об’єднуватися в українські підрозділи. «Українізація багнета» дозволила Центральній Раді спертися на реальну силу в прагненні перетворитися з громадської організації на державну.

Українізація, яку проводили вожді радянського комунізму, зводилася до коренізації влади. Затвердив її, як уже підкреслювалося, XII з’їзд РКП(б) 23 квітня 1923 р. після розгляду доповіді Й.Сталіна «Про національні моменти в партійному і державному будівництві». Обґрунтовуючи життєву необхідність коренізації, доповідач вказував: «У зв’язку з непом у внутрішньому нашому житті народжується нова сила – великоруський шовінізм, який гніздиться в наших установах, який проникає не тільки в радянські, але й у партійні установи, який блукає по всіх кутках нашої федерації і веде до того, що коли ми цій новій силі не дамо рішучої відсічі, коли ми її не підсічемо в корені, – а непівські умови її вирощують, – ми ризикуємо опинитися перед картиною розриву між пролетаріатом колишньої державної нації і селянами раніше пригноблених націй, що означатиме підрив диктатури пролетаріату»¹⁴.

Слід вказати, що великоруський шовінізм не був «новою силою» при непі. Він становив постійну загрозу для влади вождів у словесному оздобленні «диктатури пролетаріату». Після утвердження цієї влади носіями великоруського шовінізму ставали вже не білогвардійські генерали, а радянські чиновники. Це знищувало ілюзію народності радянської влади у середовищі неросійського, переважно селянського населення.

Формула коренізації радянської влади була викладена Сталіним у доповіді на XII з’їзді РКП(б) в таких словах (цитату слід навести російською мовою, щоб точніше передати особливості вживання російського слова «русский»): «Для того, чтобы Советская власть стала и для национального крестьянства родной, – необходимо, чтобы она была понятна для него, чтобы она функционировала на родном языке, чтобы школы и органы власти строились из людей местных, знающих язык, нравы, обычаи, быт нерусских национальностей. Только тогда и только постольку Советская власть, до последнего времени являвшаяся властью русской, станет властью не только русской, но и междунациональной, родной для крестьян ранее угнетенных национальностей, когда учреждения и органы власти в республиках этих стран заговорят и заработают на родном языке»¹⁵.

Кампанія українізації набула в Україні особливо великих масштабів, коли Сталін затвердив на посаді генерального секретаря ЦК КП(б)У свого найближчого помічника Л.Кагановича (1925-1928 рр.). Попередній керівник КП(б)У Е.Квірінг ще на початку червня 1923 р. назвав два обличчя радянської українізації: позитивне для партії (укорінення радянської влади) і негативне (здатність її переростати в «петлюрівську»)¹⁶. Сталін використав термін «петлюрівська українізація», як уже зазначалося, тільки через десять років. Проте, не називаючи цю небезпеку на ймення, він разом з Кагановичем розгорнув в Україні превентивні репресії проти націонал-комуністів. Так називали порівняно нечисленну групу відповідальних працівників КП(б)У, які мали переважно боротьбистське походження й гуртувалися навколо наркомів освіти – О.Шумського (1924-1927 рр.) і М.Скрипника (1927-1933 рр.). Їхня культурницька діяльність спрямовувалася на дерусифікацію, завдяки чому здобула широку громадську підтримку. Кращі представники національної інтелігенції, починаючи від М.Грушевського і С.Єфремова, які в минулому очолювали визвольний рух і будували демократичну державу українського народу, знайшли в радянській Україні застосування своїм силам у галузі освіти, науки, літератури та мистецтва.

14.

Відмовившись від нової економічної політики, Й. Сталін з 1929 р. розпочав повторний комуністичний штурм. Його основними складовими стали форсована індустріалізація країни, експропріація селянських засобів виробництва в рамках колективізації сільського господарства і утвердження радянської культури – «соціалістичної за змістом і національної за формою». Мета сталінського, як і ленінського штурмів полягала у втіленні комуністичної доктрини, тобто ліквідації приватної власності на засоби виробництва і заміні регульованого вільним ринком товарообігу державним розподілом виробленої продукції (продуктообміном). Розпочатий у 1918 р. штурм закінчився в 1920 р. господарським колапсом, після чого Ленін перейшов до нової економічної політики. Другий штурм закінчився так само колапсом у 1932 р. На відміну від Леніна, який залишив у державній власності «командні висоти» економіки, але відносини між усуспільненим і приватним секторами побудував на засадах вільного ринку, Сталін зберіг державний контроль над селом, хоч визнав передчасною заміну товарообігу продуктообміном. Щоб врятувати колгоспи, генсек застосував у зимові місяці 1932-1933 рр. терор голодом в основних хлібовиробних регіонах, який призвів до загибелі мільйонів селян.

Першопричиною терору голодом був провал комуністичного штурму, але в україномовних регіонах (УСРР і Північний Кавказ) в ньому чітко простежувався національний аспект. Виснажене Голодомором українське селянство перестало бути загрозою для радянської влади. Відповідно в політиці українізації сталися принципові зміни. Українізація Кубані та інших територій з українським населенням поза межами УСРР була назавжди припинена. Офіційний поділ українізації на більшовицьку і «петлюрівську» відкрив шлях до посилення великодержавного шовінізму. Шовіністична істерія набула відкритого характеру у зв’язку з оголошенням «буржуазного націоналізму» головною небезпекою для партії і держави. Разом з тим в УСРР кампанія українізації не припинялася. Використання національних символів тепер могло зміцнити тільки владу, а не ледь жевріючий визвольний рух. Модифіковану національну політику Кремля з 1933 р. почав здійснювати в Україні один з найбільш наближених поплічників Сталіна П.Постишев. Він демонстративно користувався етнографічними барвами (на кшталт вишиваної сорочки, яку одягав замість популярного серед комісарів сталінського френчу), але жорстоко переслідував потенційно небезпечну для режиму національну інтелігенцію.

У повоєнні десятиліття коренізація більше не здійснювалася як така, що вичерпала свої завдання. Навпаки, від 1970-х рр. в Україні і Білорусії розгорнулася кампанія русифікації, спрямована на підвищення питомої ваги росіян в населенні країни, яка скоротилася з 58,4 % за Всесоюзним переписом 1939 р. до 52,5% за переписом 1979 р.¹⁷

Головним результатом коренізації стала поява титульних націй радянського типу. У перші пореволюційні роки вони існували лише як ідея в головах конструкторів держави-комуни. Разом з іншими суспільно-політичними і соціально-економічними перетвореннями 1920-1930-х рр. коренізація зробила реальністю відмінний від усіх інших радянський тип нації.

Облік і контроль, до запровадження яких закликав В.Ленін, коли формулював чергові завдання радянської влади, торкнувся не тільки виробництва матеріальних благ, але й тих, хто їх виробляв. Ленінсько-сталінська держава пронумерувала і зафіксувала своїх громадян за ознаками національності і соціального становища. В анкетах громадяни обліковувалися навіть за національністю батьків і соціальним походженням. Одночасно держава-комуна атомізувала громадян, забороняючи їхнє неконтрольоване спілкування по горизонталі і заштовхуючи їх у підконтрольні своїм інститутам вертикалізовані організації. Радянські люди звикали жити під невсипущим оком патерналістської держави, яка позбавляла їх свободи, але гарантувала певний рівень задоволення матеріальних і культурних потреб. Під гаслом «національної за формою і соціалістичної за змістом» культури відбувалося руйнування національних традицій, які формувалися віками. Змушуючи громадян відвертатися від національних цінностей, агітаційно-пропагандистські відділи парткомів і підконтрольні їм установи гуманітарного профілю стали уникати термінології, пов’язаної з титульними націями. Термін «український народ», який натякав на існування української нації, в 1970-80-ті рр. почали замінювати терміном «народ України» в розумінні всього багатонаціонального населення одного з географічних регіонів СРСР. Цим самим підкреслювалася причетність кожної людини в будь-якій союзній республіці (народ Білорусії, народ Казахстану тощо) до всієї сукупності громадян СРСР – радянського народу. Наприклад, в Конституції УРСР 1978 р. підкреслювалося, що вона приймається «народом УРСР», який керується ідеями наукового комунізму і усвідомлює себе невід’ємною частиною радянського народу¹⁸.

Ратуючи за розквіт національних формою і соціалістичних змістом культур, Й.Сталін на XVI з’їзді партії у червні 1930 р. все-таки заявив, що комуністи – це «прихильники злиття в майбутньому національних культур в одну спільну (і формою і змістом) культуру з однією спільною мовою»¹⁹. Можна здогадатися, як мусила називатися ця спільна мова. Не випадково заява була зроблена на вершині кампанії коренізації, тобто укорінення радянської влади в національних регіонах. Орієнтована нібито в далеке майбутнє, заява підбадьорювала російських «патріотів», страшенно незадоволених визначенням великодержавного шовінізму як головної небезпеки для партії. Не пройшло і трьох років, як головною небезпекою був оголошений український буржуазний націоналізм, і в республіці під акомпанемент запевнень про продовження українізації почалося цькування націонал-комуністів. На прийнятті вищих керівників партії і держави в Кремлі 2 травня 1933 р. Сталін встав на свій стілець (тоді мікрофонів не було) і виголосив тост, в якому пролунала така фраза: «Росіяни – це основна національність світу, вона першою підняла прапор Рад проти всього світу»²⁰. У вузькому колі керівників можна було робити такі заяви. Для публікації вони не призначалися.

Наступні вожді партії теж запевняли в пресі, що вони – переконані інтернаціоналісти, для яких однаково важливими є інтереси людей праці всіх національностей. Однак інтереси імперської нації для них були дорожчими за всі інші. Домігшись у 1957 р. співмірної із сталінською влади, М.Хрущов практично негайно став готувати плани побудови повного комунізму за 20 років. Він не залишив поза увагою й проблему міжнаціональних відносин, як вона мусила виглядати після переходу до розподілу матеріальних благ за потребами. Теоретичний орган ЦК КПРС журнал «Комуніст» у передовій статті безапеляційно заявив: «На вищих стадіях комуністичного суспільства є неминучим зникнення національних відмінностей і злиття націй. Майбутнє злиття націй передбачає утворення єдиної мови для всіх народів»²¹. Знову-таки можна здогадатися, як мусила називатися ця спільна мова.

Після провалу програми розподілу матеріальних благ за потребами впродовж найближчих 20 років партійні вожді стали більш обережними. У тезах ЦК КПРС до 100-річчя від дня народження В.Леніна (1970) і в доповіді Л.Брежнєва на XXIV з’їді КПРС (1971) з’явилося поняття радянського народу як нової історичної спільноти. Георгій Касьянов охарактеризував його як синонім політичної нації²². Здається, однак, що це був антонім, оскільки політична нація – це продукт демократичного суспільства. Вона не могла сформуватися ні в межах союзної республіки, яка була суто конституційним поняттям в країні, де конституція виконувала роль фігового листка для прикриття диктатури, ні, відповідно, в усій цій країні. Титульні нації залишалися суто етнічним поняттям. Держава турбувалася про те, щоб визначити і зафіксувати національність людини в усіх документах, ідентифікуючих особу. Справа доходила до того, що реєстраційні органи мали інструкції, як визначати національність людини, якщо її батьки були різної національності.

Не знаходячи відповідника серед існуючих термінів, компартійні теоретики оголосили всю сукупність радянського населення – від чеченців до якутів, принципово іншою спільнотою, ніж усі знані історії (рід-плем’я, союз племен, народність, нація). Нова історична спільнота проголошувалася вищою за попередні і більш зрілою. А насправді це була спроба поставити силоміць створену і підтримувану силою єдність радянських громадян в один ряд з попередніми історичними спільнотами, які виникали природним шляхом.

15.

У Конституції СРСР декларувалося право союзної республіки на вільний вихід з федерації, а в Державному гімні СРСР підкреслювалося, що союз вільних республік має бути непорушним («Союз нерушимых республик свободных сплотила навеки великая Русь»). Колізія не мала практичного значення, адже заклики до виходу з Союзу прирівнювалися до антирадянської діяльності з усіма наслідками, що звідси випливали. У 1961 р., коли Левко Лук’яненко обґрунтував необхідність боротьби за самостійність України, спираючись на відповідні статті Конституції УРСР і Конституції СРСР, його засудили до страти за «зраду Батьківщини» і він 72 дні просидів у камері смертників. Але визнання права найбільш чисельних неросійських народів утворювати власні «вільні» республіки означало, що вожді більшовиків не мали наміру перейти в лобове зіткнення з визвольним рухом. Навпаки, вони бажали перетворити поневолені царизмом народи на союзників, щоб полегшити собі головну мету – реалізацію комуністичної доктрини, тобто експропріацію суспільства. Якщо випадала нагода завдяки дуалізму радянської влади «настругати» стільки національних республік, щоб їх вистачило на всі титульні нації, то чому б ні?

Виходить, що радянська національна політика прийшла у суперечність з національною політикою царизму. Замість великоросів на політичній сцені опинилися росіяни, замість малоросів – українці. Уважно вдивляючись в процеси, що відбувалися в радянській Україні 1920-х рр., зарубіжні українці переповнювалися райдужними надіями. Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), яке стало найбільш впливовою політичною силою серед українців Польської держави, проголосило в резолюції свого установчого з’їзду 12 липня 1925 р.: «УНДО не може дати своєї апробати на існуючий на Радянській Україні переходовий диктаторський режим і однокласовий устрій, одначе признає сучасну Радянську Україну поважним і далекосяглим станом державності українського народу та вірить, що під напором свідомих українських мас та своєрідна державна організація завершиться здійсненням універсальних змагань української нації»²³.

Надії зарубіжних українців на національне відродження в радянській Україні були розвіяні масовим терором 1930-х рр. Але в Кремлі твердо трималися проголошеного В.Леніним в 1917 р. постулату: нема жодних малоросів, є український народ, який бореться за національне визволення і досягне цієї мети «під зорею Радянської влади».

Цей постулат прищеплювався в російському суспільстві з великими труднощами. Труднощі відчували навіть вожді більшовицької партії, які були типовими російськими інтелігентами і впритул не бачили «українського питання». Тут нема можливості простежити довгий і чудово задокументований шлях самого Леніна до розуміння того, що по радянській лінії Україна має бути самостійною і незалежною республікою. У кінцевому підсумку В.Ленін та Г.Чичерін з боку РСФРР і Х.Раковський з боку УСРР підписали 28 грудня 1920 р. союзний договір, який підтверджував самостійність і незалежність радянської України. Коли ж керівники партії почали розробляти за відсутності Леніна план втягнення незалежних республік у федеративну державу, вождь стривожився. Його не задовольнило навіть зобов’язання передбачити в союзній конституції і в конституціях союзних республік статті про вільний вихід кожної з них з СРСР. Перебуваючи в напівпаралізованому стані, він звернувся до членів ЦК РКП(б) 30 грудня 1922 р. з листом «До питання про національності або про “автономізацію”», в якому містилися такі проникливі рядки: «Дуже природно, що “свобода виходу з союзу”, якою ми виправдовуємо себе, виявиться пустим папірцем, нездатним захистити російських інородців від навали тієї істинно руської людини, великороса-шовініста, по суті, негідника і насильника, яким є типовий російський бюрократ. Немає сумніву, що мізерний процент радянських і радянізованих робітників потоне в цьому морі шовіністичної великоруської шушвалі, як муха в молоці»²⁴.

Великодержавний шовінізм надовго, аж до 1932 р. був оголошений головною небезпекою в партії і державі. Проте навіть пізніше вожді і керівники партії намагалися додержуватися позірної пристойності у формулюваннях в царині національної політики. Редагуючи шкільний підручник з історії у 1936 р., головний сталінський ідеолог А.Жданов замінив фразу «слов’яни – предки російського народу» на таку: «Пізніше слов’яни, які жили у Східній Європі, утворили три великих народи – росіян, українців і білорусів»²⁵.

Радянська пропаганда завжди трималася ідеологеми «трьох братніх народів», але зробила поступку великодержавникам, допускаючи їхнє походження з одного кореня – міфічної давньоруської народності. Звичайно ж, перше слово мусили сказати маститі вчені. У 1930 р. з’явилася книга М.Рубінштейна «Нарис історії Київської Русі», де вперше у радянській історіографії висувалося положення про цю державу як «спільну колиску трьох братніх народів»²⁶.

Концепт єдиної давньоруської народності використовувався, як уже зазначалося, з дореволюційних часів. Саме він допоміг включити в контекст російської історії спадщину Київської Русі і навіть привласнити етнічну самоназву її населення. Натомість радянські вчені почали розробляти, відштовхуючись від цього концепту, теорію походження «трьох братніх народів» від однієї давньоруської народності. Пальму першості тут посів ленінградський історик В.Мавродін. Монографію «Утворення Давньоруської держави» з обґрунтуванням цієї теорії він опублікував в 1945 р. У лютому 1951 р. він же виступив основним доповідачем на теоретичній конференції в Інституті історії АН СРСР, а негайно після цього опублікував нову монографію, в якій безапеляційно твердив: «Можна вважати встановленим, що в часи Київської держави східнослов’янський світ склався в єдиний руський народ або, конкретизуючи, в єдину руську народність»²⁷.

Коли наближався ювілей Переяславської ради, концепт походження «трьох братніх народів» з однієї давньоруської народності став офіційним. У тезах ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією підкреслювалося: «Російський, український і білоруський народи ведуть своє походження від єдиного кореня – давньоруської народності, яка створила давньоруську державу – Київську Русь»²⁸. Побутуюча раніше в історіографії теорія «меншого зла» була заборонена. Меншим злом вважалося приєднання України до православної Росії, а більшим – приєднання до католицької Польщі або мусульманської Османської імперії. З пропагандистського обігу і наукової літератури термін «приєднання» зник, тепер Україна «возз’єднувалася» з Росією як молодша сестра зі старшою.

Пропагандистська й організаційна робота з відзначення 300-річчя Переяславської ради почалася одразу після смерті Й.Сталіна, тобто в ситуації гострої політичної кризи. На липневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС, який розглядав справу Л.Берії, виступив перший секретар Львівського обкому партії З.Сердюк. У драматичній розповіді про те, як його переслідував «луб’янський маршал», Сердюк знайшов місце для такої заяви: «Ми стоїмо напередодні історичної події – трьохсотріччя возз’єднання двох великих народів: російського і українського»²⁹.

300-річний ювілей Переяславської ради припадав на 18 січня 1954 р. Але його святкування розтягнулося на півроку. Пікові навантаження цього пропагандистського заходу припали на 26 квітня 1954 р., коли Верховна Рада СРСР прийняла закон про передачу Криму Україні.

І.Лисяк-Рудницький надрукував у 1956 р. в журналі «Культура», що видавався польською мовою в Парижі, статтю «Новий Переяслав», у якій аналізувався курс Кремля щодо України після смерті Сталіна. Роздумуючи над еволюцією кремлівського курсу у зв’язку з передачею Україні Криму, він піднявся до широких узагальнень. Зокрема, він зробив висновок, що вся попередня політика центру зводилася до спроби зламати опір українського народу засобами фізичного насильства, але зі смертю Сталіна можливості для здійснення такого курсу вичерпалися. Україну доводилося тепер утримувати в межах імперії, спираючись більше на пропагандистські, а не на силові засоби. У кампаніях, що розгорталися у зв’язку з ювілеєм Переяславської ради і передачею Криму Україні, обігрувалася одна провідна тема – про «доленосне» для України значення її споконвічних зв’язків з Росією. «Сакраментальна формула про “великий російський народ”, – писав І.Лисяк-Рудницький, – знайшла несподіване доповнення у фразі, що її доводилося чути в останніх часах, про «великий український народ». У відношенні до інших націй СРСР цього епітету не вживають»³⁰.

16.

Після розпаду Радянського Союзу уряд Бориса Єльцина сподівався зберегти за Москвою становище керівного центру за допомогою механізму Співдружності Незалежних Держав. Статус СНД не конкретизувався, щоб у зручний час перетворити цей консультативний орган на конфедеративну або навіть федеративну державу. Будувати таку державу Москва починала окремими блоками. В Угоді про сили спільного призначення на перехідний період (лютий 1992 р.), Договорі про спільну безпеку (травень 1992 р.), Договорі про економічний союз (вересень 1993 р.) передбачалось утворення наднаціональних органів, здатних розв’язувати принципові питання без узгодження з вищими законодавчими та виконавчими органами членів СНД.

Ті, хто очолював незалежну Україну, підтримували курс на економічне співробітництво в рамках СНД. Але вони не бажали перетворення Співдружності у воєнно-політичний альянс або конфедеративний союз. За 1992-1993 рр. в СНД було прийнято близько 400 різних угод, рішень та інших директивних документів, у тому числі й таких, що надавали інститутам Співдружності наднаціональні функції. Україна схвалила і зобов’язалася виконувати близько половини документів, які не загрожували їй підривом державного суверенітету³¹.

Проблеми у відносинах з Росією почали виникати через дві доби після Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р., коли за незалежність України проголосувало 90,32 % її громадян. Для російської правлячої еліти результати референдуму стали несподіваними. Прес-секретар президента Російської Федерації П.Вощанов заявив, що Росія залишає за собою право поставити нерозв’язану, на її думку, проблему кордонів з республіками, які проголосили незалежність. Наступного дня по центральному телебаченню виступив мер Москви Г.Попов, який не тільки підтримав висунуту Вощановим територіальну проблему, але й конкретизував її. Під сумнів ставився суверенітет України щодо Криму й Одеської області. Українська сторона відреагувала настільки гостро, що Б.Єльцин направив у Київ офіційну делегацію на чолі з віце-президентом О.Руцьким, після чого конфлікт було вичерпано.

Однак у свідомості переважної більшості росіян уявлення про «велику і неділиму» Росію залишалися неподоланими. Ворожість щодо української державності російські політики часто демонстрували тільки тому, щоб піднести свій рейтинг. Тому українсько-російські відносини час від часу загострювалися.

Той же Руцькой 30 січня 1992 р. у газеті «Правда» виступив зі статтею, в якій дозволив собі такі вирази: «Історична свідомість росіян не дозволить нікому провести механічне суміщення кордонів Росії і Російської Федерації, відмовившись від того, що становило славні сторінки російської історії… Демаркація кордонів і тільки демаркація кордонів розставить крапки над «і» та визначить Росію як державу, а не жебрака в межах СНД. І це буде зроблено неодмінно заради слави Росії, як би не намагалися політичні лідери націонал-кар’єризму ввігнати її в кордони XII ст.».

Найбільш болючою в українсько-російських відносинах стала кримська проблема. У травні 1992 р. Верховна Рада РФ зробила офіційну заяву про те, що акти про передачу Кримської області Україні не мають юридичної сили з моменту їх прийняття. Поважаючи волю населення Кримської області, висловлену на референдумі, Верховна Рада УРСР ухвалила в лютому 1991 р. постанову про відновлення Кримської АРСР (після 24 серпня 1991 р. – Автономна Республіка Крим). За «доброзичливими» порадами з Москви Верховна рада АРК 5 травня 1992 р. ухвалила Акт проголошення державної самостійності. Була прийняла Конституція Республіки Крим, ключові положення якої суперечили Основному закону України.

Б. Єльцин не підтримав територіальних претензій російських законодавців до України. Разом з тим він переніс вістря кримської проблеми на питання про Чорноморський флот. Принципи поділу флоту між Україною і Росією стали предметом тривалих переговорів. Врешті решт Л.Кравчук і Б.Єльцин домовилися про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на п’ятирічний період. Домовленість зменшила напруженість між двома країнами. Відповідно й кримські політики почали поводитися стриманіше. У вересні 1992 р. Верховна Рада АРК привела у відповідність до Конституції України конфліктні статті Конституції Криму.

Тим часом російські законодавці не заспокоїлися. З’їзд народних депутатів РФ у грудні 1992 р. доручив Верховній Раді розглянути питання про статус Севастополя. У липні 1993 р. Верховна Рада РФ прийняла рішення про надання Севастополю статусу міста Російської Федерації. Б.Єльцин змушений був дезавуювати його. 20 липня 1993 р. у справу втрутилася Рада Безпеки ООН, яка кваліфікувала це рішення як юридично неспроможне (представник Росії за інструкцією з Москви не заперечував).

У листопаді 1994 р. Верховна Рада України прийняла закон про приєднання республіки до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня ц.р. у Будапешті президенти Росії та США і прем’єр-міністр Великої Британії надали Україні гарантії безпеки. Вони зобов’язувалися поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від економічного тиску, спрямованого на те, щоб підкорити своїм власним інтересам здійснення Україною прав, притаманних її суверенітету, і в такий спосіб отримати будь-які переваги. Окремі документи одночасно були підписані главами КНР і Франції.

Відносини між Україною і Росією регулювалися договором, підписаним Л.Кравчуком і Б.Єльциним 19 листопада 1990 р. Переговори про укладення нового рамкового договору, який мав враховувати факт розпаду СРСР і перетворення України й Росії на незалежні держави, тривали роками, але безрезультатно. Каменем спотикання був пункт про взаємне визнання існуючих між двома країнами державних кордонів.

Підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією стало можливим тільки в 1997 р. Українська сторона пішла назустріч російській у справі розв’язання проблеми Чорноморського флоту. Флот і обслуговуюча його берегова інфраструктура були поділені порівну, після чого Росія викупила непотрібні Україні кораблі і берегові споруди. Чорноморський флот РФ дістав право базуватися в Севастополі на період до 2017 р. Сума викупу за кораблі та майно і вартість оренди військової бази у Севастополі покривалися взаємозаліком заборгованості України по енергоносіям.

30-31 травня 1997 р. Б.Єльцин перебував у Києві з державним візитом, під час якого був ухвалений Договір про дружбу, співробітництво і партнерство. Стаття 2 Договору мала такий вигляд: «Високі Договірні сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов’язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів»³². У квітні 1999 р. Б.Єльцин підписав ратифікований Державною Думою і схвалений Радою Федерації договір між Росією та Україною.

Зобов’язання Російської Федерації як ядерної держави по Будапештському меморандуму про надання гарантій безпеки Україні та визнання нею державних кордонів України лягли в основу взаємовідносин двох держав в роки президентства Б.Єльцина. Однак істотна частка російського суспільства не могла змиритися з розпадом Радянського Союзу. Авторитетні представники російської інтелігенції постійно висували територіальні претензії до сусідніх пострадянських країн. Зокрема, такі претензії багатократно озвучував Олександр Солженіцин. В інтерв’ю кореспонденту газети New Yorker в лютому 1994 р. він висловився за перегляд кордонів з Україною, оскільки «ці штучні кордони були встановлені Леніним і вони не збігаються з етнічними кордонами»³³. Письменник і науковець Олег Платонов пішов у своїх твердженнях набагато далі: «Створення “держав” Україна і Білорусь має штучний і тимчасовий характер… Говорячи про Російську націю, я маю на увазі всі її географічні складники, включаючи українців і білорусів… Деякі мовні чи етнографічні відмінності між Україною та Білоруссю пояснюються особливими рисами їхнього історичного розвитку в умовах багатовікової польсько-литовської окупації. Твердження про те, що російський народ в Україні – це окрема нація, є наслідком підривної діяльності австро-німецької розвідки (а згодом – західних спецслужб загалом), спрямованої на розчленування та послаблення єдиного братерського організму Росії»³⁴.

Російські великодержавні шовіністи розуміють, що загравання більшовиків з національно-визвольним рухом пригноблених народів призвело до розпаду Радянського Союзу. Тому після 2000 р. в Росії відродилися під оболонкою «Русского мира» погляди, пропаговані дореволюційними шовіністами. Ставлячи проблему з ніг на голову, вони твердять, що саме національна політика більшовиків послужила вирішальним чинником перетворення українців і білорусів з етнографічних «гілок» єдиного народу на самостійні нації. Характерним прикладом є критика цієї політики політологом В.Шимовим: «Термін “східні слов’яни”, який вживали в одному ряду із західними слов’янами, дещо лукавий. Цей термін був запроваджений в обіг у XX столітті як результат більшовицької національної політики, спрямованої на формування трьох самостійних націй – російської, білоруської й української. Саме у цьому контексті він витіснив поняття «русские», яке використовувалося до революції»³⁵.

***

Під заспокійливі розмови про співробітництво і дружбу народів-побратимів путінська Росія створювала в Україні потужну п’яту колону, а з лютого 2014 р. перейшла до відкритої агресії. Агресія стала колосальним шоком для громадян обох країн. Слід визнати, що цей шок дав протилежні результати. Громадяни України рішуче взяли курс на демократію і висловилися за входження в Європу, а не в «Русский мир». Російські громадяни в масі своїй з ентузіазмом підтримали дії свого уряду, спрямовані на знищення «київської хунти». Можна зрозуміти, що схвалення агресії більшістю росіян є наслідком промивання мізків засобами масової інформації. Проте фактом залишається те, що російська загроза українській державності та й самому існуванню української нації йде не тільки від правлячого класу, який тримає свій народ в інформаційному рабстві, а й безпосередньо від населення. У листопаді 2014 р. соціологи московського «Левада-центру» запитали своїх респондентів, чи має Росія визнати незалежність Донецької і Луганської народних республік? «Так» або «Швидше так» відповіли 63%, «Ні» або «Швидше ні» – тільки 12 % опитаних³⁶.

Військовий потенціал Росії не може йти в будь-яке порівняння з потенціалом України. Тим більше, що путінська п’ята колона роками знищувала українську армію. У відкритій війні з Росією Україна не має шансів. Не будучи членом НАТО, вона не зможе також отримати військову допомогу блоку. Навіть надання летального озброєння для відсічі агресору заблоковане Бараком Обамою.

Чи означає все це, що «Русский мир» поглине Україну? Треба взяти до розрахунку, що путінська Росія тільки поверхово схожа на Радянський Союз – одну з двох світових наддержав. Майже всі свої потреби сучасна російська економіка задовольняє за рахунок імпорту, експортуючи «валютні» корисні копалини. Золотовалютні нагромадження Путін та його оточення без всякої користі для вітчизняної економіки або привласнювали, або витрачали на військові потреби. Економічна ізоляція припинить потік валютних ресурсів і відповідно – промислової продукції країн Заходу, без якої російська економіка довго не проіснує. Розуміючи це, Путін запевняє, що в Україні точиться громадянська війна, в якій російські війська не беруть участі.

Економічні санкції, запроваджені Євросоюзом і США після анексії Криму і війни на Сході України, є досить ефективними. Однак вони негативно впливають й на економіку країн Заходу. Тому в Європі лунають голоси на користь їх припинення.

Проте агресора треба зупиняти. Україна не є кінцевою метою для Путіна, так само як Чехословаччина не була кінцевою метою для Адольфа Гітлера. Імперіалісти взагалі не мають кінцевої мети, тим більше що тепер у них є ядерна кнопка. Україна або вистоїть з допомогою Заходу, або буде окупована і перетвориться на такий же густо насичений зброєю плацдарм, яким була в другій половині 1980-х рр. Тоді на її території розміщувалися три загальновійськові і дві танкові армії, чотири повітряні армії, армія протиповітряної оборони і ракетна армія з сукупним особовим складом в 780 тис. військовослужбовців. Згідно з радянською воєнною доктриною ці війська мусили зламати оборону НАТО і вийти на узбережжя Ла Маншу за два тижні після початку війни³⁷. Час замислитися, яким чином можна знеструмити ту негативну енергію, яку путінська Росія спрямовує на весь світ.

Відбудова владної вертикалі після Революції гідності, героїчні дії відродженої в найстисліші строки української армії, могутній волонтерський рух на її підтримку, беззастережна підтримка незалежності України вільним світом – все це служить запорукою успіху у боротьбі українського народу за свою свободу.

1. Винниченко В.К. Відродження нації. Частина I. К., Відень, 1920 (препринт: К., 1990). С. 167–168.
2. Протоколы Центрального Комитета РСДРП(б). Август 1917 – февраль 1918. М., 1958. С. 157.
3. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. Т. 1. К., 1996. С. 458. Текст за повідомленням «Робітничої газети» і в її перекладі на українську мову. – 1917, 19 листопада (ст..ст.).
4. Кульчицький С. Російська тінь на незалежності України // Політика і час. 1993, № 11. С. 52; Урядовий кур’єр. 2002, 28 грудня.
5. Шаповал М. Засади української визвольної програми. Прага, 1927. С. 6, 7.
6. Історія Радянської Конституції в декретах і постановах Радянського уряду. 1917–1936. К., 1937. С. 152–153.
7. Афанасьев Ю. Как России заново обрести свою историю // Судьбы российского крестьянства. М., 1996. С. XXIV.
8. Верт Николя. Государство против своего народа // Черная книга коммунизма. Преступления, террор, репрессии. М., 1999. С. 119.
9. Булдаков Владимир. Красная смута. Природа и последствия революционного насилия. – М., 2010. – С. 506.
10. Юрійчук Є.П. Становлення і характер радянської влади в Україні. Історико-правові аспекти (1917–1922). К., 1998. С. 41.
11. Затонський В. Із спогадів про українську революцію // Літопис революції. 1930, № 5. С. 172.
12. Сталин И. Сочинения. Т. 4. С. 359.
13. В.І. Ленін про Україну. Частина II. 1917–1922. К., 1969. С. 359.
14. Сталін Й. Твори. Т. 5. С. 235–236.
15. Сталин И. Сочинения. Т. 5. С. 240–241.
16. Мартин Терри. Империя «положительной деятельности». Нации и национализм в СССР. 1923–1939. М., 2011. С. 119.
17. Всесоюзная перепись населения 1939 года. Основные итоги.  М., 1992. С. 57; Численность и состав населения СССР. ПО данным Всесоюзной переписи населения 1979 года. М., 1984. С. 71.
18. Конституції і конституційні акти України. Історія і сучасність. К., 2006. С. 121.
19. Сталін Й. Твори. Т. 12. С. 364.
20. Російський державний архів соціально-політичної історії.  Фонд 558.  Оп.11.  Справа 1117. Арк. 10.
21. Коммунист. 1958, № 11. С. 17.
22. Касьянов Георгій. Теорії націй та націоналізму. К., 1999. С. 48.
23. Українська суспільно-політична думка в XX столітті. Том II. Мюнхен, 1983. С. 114.
24. Ленін В.І. Останні листи і статті. К., 1989. С. 17.
25. Дубровский А.М. А.А.Жданов в работе над школьным учебником истории // Отечественная культура и историческая наука XVIIII-XX веков. Брянск, 1996. С. 139.
26. Юсова Наталія. Генезис концепції давньоруської народності в історичній науці СРСР (1930-ті – перша половина 1940-х рр.). Вінниця, 2005. С. 14.
27. Мавродин В. Образование единого русского государства. Ленинград, 1951. С. 215.
28. Правда. 1954, 10 января.
29. Лаврентий Берия. 1953. Стенограмма июльского пленума и другие документы. М., 1999. С. 119.
30. Лисяк-Рудницький Іван. Історичні есе. Том 2. С. 291.
31. Кульчицький Станіслав. Закономірності державотворчого процесу у незалежній Україні. К., 2001. С. 48.
32. Великий договір України з Росією: історичний компроміс чи реальний план на стратегічне партнерство? Матеріали «круглого столу» 30 квітня 1999 р. К., 1999. С. 16.
33. Див.: Шпорлюк Роман. Імперія та нації. К., 2010. С. 304.
34. Платонов Олег. Мир русской цивилизации // Литературная Россия. 1994, 11 февраля.
35. Див.: Борисенок Ю. А. На крутых поворотах белорусской истории. М., 2013. С. 54.
36. День (Київ). 2014, 28–29 листопада.
37. Литвин Володимир. Україна: утвердження незалежної і суверенної держави (1991-2004). К., 2005. С. 14.