Після року дискусій про кризу в Україні та війну Росії проти України, час  підбити підсумки. Відновлення геополітичного фаталізму, коньюнктурні експерти-самозванці, заборона на висловлювання своєї думки, а також мовчання фахівців, особливо істориків, приносять невтішний результат: німецькі експерти з питань Східної Європи не дали ради з найбільшим викликом, який постав перед ними.

У центрі Європи ядерна держава веде війну проти сусідньої держави, ослабленої та дестабілізованої після громадянського повстання. На наших очах гинуть тисячі, а один із найважливіших промислових регіонів згаданої країни лежить у руїнах. Ми знаємо, хто почав цю війну, і навіщо. Нам відомі дати вторгнень, акти анексії та окупації, а також порушення домовленостей про припинення вогню. Є фотографії, які підтверджують перебування  військ в тих місцевостях, де за міжнародним правом вони не повинні бути, а також докази того, що бойову зброю, тримають у руках люди, які взагалі не повинні її мати.

Нам відомо про референдуми та вибори, проведені всупереч закону. Ми знаємо маршрути буцімто гуманітарного конвою, який порушує кордони, як йому заманеться, ввозить зброю і повертається назад, вивозячи демонтоване обладнання промислових підприємств. Відомі нам висловлювання самих агресорів та членів їхніх добровольчих підрозділи, не залишають жодних сумнівів щодо їхніх мотивів та цілей. Нападник виразно закликає до силової ліквідації сусідньої країни, він креслить нові карти та винаходить нові назви для територій.

Нас дивує абсурдність та незвичність цієї війни, нас жахає потужна пропагандистська діяльність, яка поширює ненависть і страх, і ніхто вже не підбирає слів, як це було в 1940-і роки. Ми усвідомлюємо, що тепер уже недостатньо із новин, які надходять з такого джерела, вилущувати з ретельністю філологів саму суть фактів, ми розуміємо, що новини просто вигадані. Ми дивуємося, що агресор вперто не зізнається. Ми чуємо, як він чорне називає білим, двічі по два, на його думку, дорівнює п’ять, а справжня регулярна армія – це місцева самооборона або заблукалі туристи – тоді як справжніх туристів вбивають у небі зброєю, призначеною для протиповітряної оборони. Ми чуємо про історичні права, які освячують кровопролиття.  Більше того, всі ці заяви про плани, мотиви та історичні підстави, а також схеми цього спектаклю – подібні війни та пропагандистські війни, схожі акти агресії та заморожені конфлікти відомі нам здавна.

Зараз 2014 рік, ми в Східній Європі. Мова йде про конфлікт між Україною, однією з найбільших країн Східної Європи, та великою євразійською державою Росією. На нашу думку, це саме той час, коли вивчення історії Східної Європи справді необхідне. Воно пояснить нам причини конфлікту, хто його учасники, які їхні мотиви, виявить історичне тло й дозволить класифікувати всі процеси; воно відокремить зухвалу брехню від тверджень, які можна довести, та викриє історичні міфи. Воно також виявить амбівалентність та внутрішні суперечності учасників конфлікту і пояснить їхні висловлювання. Фахівці з історії Східної Європи відстоюватимуть свої позиції відкрито і, можливо, запитають себе, наскільки все це можна було передбачити, посилаючись на історичний досвід.  

Безпорадність учасників дискусії

Натомість вимальовується зовсім інша картина. У час найбільшого, від 1989 р.,  виклику, який триває вже цілий рік, експерти з питань Східної Європи цілковито провалили своє завдання – це сталося і через бездіяльність, і через намагання діяти. Не вся вина лягає на тих, хто був бездіяльним або діяв. Певну роль відіграють структурні причини, характерні для нашої новішої фахової історії. Найбільшим гріхом була бездіяльність. Коли на Майдані відбувалася ескалація революції і потреба в поясненнях стала гострою, як ніколи, утворилася порожнеча. Експерти з питань Східної Європи не могли або не хотіли її заповнити. У ток-шоу та в есеях, а навіть і на політичних консультаціях в парламенті та уряді, ціла низка експертів-самозванців та тих, кого на думку ЗМІ можна вважати експертами з питань України та «знавцями Росії», взяла на себе завдання інтерпретації фактів, а з боку науковців не було відчутного опору.

Це не було шкідливим у випадку представниці Піратської партії Німеччини, Марини Вайсбанд, яка окрім дитинства, проведеного в Києві, та декількох люб’язних слів про Майдан не сказала нічого нового. Смішно згадувати про німецьку топову феміністку Алісу Шварцер, запрошеного експерта, яка в авторитарному кремлівському правителі вбачала стражденного чоловіка.  Однак у випадку наших колишніх канцлерів, соціал-демократів Ґергарда Шредера та Гельмута Шмідта – це вже просто катастрофа. Один роз’їжджає країною як лобіст російських нафтократів, другий, з геополітичними закличними інтонаціями  колишнього офіцера вермахту пояснює “загалом зрозумілі” вимоги Росії поступово ліквідувати “штучне державне утворення” під назвою Україна.¹  Виникає враження, що покоління соціал-демократів, яке брало участь у війні - окрім Шмідта ще й Ергард Епплер та Еґон Бар, а також їхній журналістський ескорт в особі Єнса Єссена, керівника есеїстичної рубрики газети Die Zeit  – намагається спокутувати історичну вину Німеччини саме за рахунок країни, яку в червні 1941 р. першою розтоптали чоботи вермахту, тобто, (Радянської) України, громадяни якої у Другу світову війну заплатили величезне криваве мито.

Вони не тільки постійно плутають Радянський Союз із Росією. Вони також дозволяють Росії, країні-спадкоємиці Радянського Союзу, з огляду на досвід Другої світової війни, реагувати гостріше на нібито загрозливі ситуації, ніж іншим країнам. Однак вони не здогадуються до того, що інші країни-спадкоємиці, такі як Україна або країни Прибалтики, або Польща, з огляду на такий самий досвід можуть бути так само вразливими.²  Як і в часи “Солідарності” ґранди політики розрядки міжнародної напруги 1970-их відчувають незручність, коли непокірний східноєвропеєць вставляє палиці в колеса механізму угод та взаєморозуміння з Москвою.

Ергард Епплер зосереджений на тому, щоб перешкодити вступу України до НАТО. Проте зараз це питання зовсім не стоїть на порядку денному, хоча й значно більше українців після подій цього року, підтримують цей процес, ніж це було у 2013 р. Епплер вважає за неморальне просування Атлантичного блоку в «серце Росії», до якого українці належать «з давніх-давен». Те, що частина України належить від Другої світової війни і, якщо бути точними, “належала” не до Росії, а до Радянської України – це такі надокучливі дрібнички, які наші експерти з питань геополітики охоче ігнорують. Незважаючи на брак знань в галузі країнознавства та історії Східної Європи, Епплер ставить оцінки за демократію та політичну культуру. Україні, яка в умовах війни двічі провела коректні, демократичні вибори, він закидає «брак політичної культури» та «ненависть до всього російського», яка щоправда, за результатами опитувань та за результатами виборів зокрема дуже відстає від організованої в Росії ненависті до України.³  В інших питаннях Епплер теж втрачає почуття міри. Ксенофобію та антизахідну мобілізацію мас у Росію він м’яко окреслює як «грубу» пропаганду традиційної європейської країни, ототожнюючи її з хоч не такою грубою, але «витонченішою» західною пропагандою.

У текстах Епплера проступають просто зразкові і на диво глибокі переконання  західнонімецького соціального педагога, який бере до уваги пом’якшувальні обставини, щоб виправдати напрочуд агресивного російського  зловмисника, бо в самого була тяжка молодість із ЄС та НАТО. Українців Епплер не дуже розуміє. Соціал-демократ, який сам безперечно «не хотів би жити в країні, якою керують так, як Путін керує Росією», таки схиляється до патерналістично-імперської російської перспективи, за якою українці надто незрілі та невиховані, щоб будувати свою державу. Звісно ж, ніхто не хоче псувати добрі стосунки з великою російською цивілізацією через цих грубіянів-селюхів, що б’ються в парламенті. Навіть якщо російський уряд – хоча й не у власному безправному парламенті, а в сусідній країні – дозволяє не тільки битися, а й стріляти.

Східнонімецький соціал-демократ Матіас Плятцек, який, якщо взяти до уваги його власний досвід участі в рухах за громадянські права, мав би знати це краще, в інтерв’ю із газетою Passauer  Neuen  Presse викликав фурор, висловивши пропозицію, що Україна мала б добровільно відмовитися від окупованих Росією територій, «адже розумніший поступається».  Хоча після численних протестів Плятцек дуже неохоче дистанціювався від цього формулювання, однак  він по сьогоднішній день схиляється до тієї самої аргументації: його пріоритетом є «стабільність» Росії, яка, на його думку, опинилася під загрозою через санкції та наполягання на дотриманні норм міжнародного права. Стабільність, хоч вона й куплена кров’ю поза межами Росії, в очах німецько-російського форуму, на якому головує Плятцек, - це найвище добро, та й мова тут іде зовсім не про Україну, а про економічні інтереси Німеччини в Росії.⁴  Нібито зовсім випадково в мову демократа вкрадається принцип путінської системи: “Нам немає альтернативи”, “Крим наш”,  “Без нас стабільності не буде”. Позиція, до якої Плятцек хоче нас підвести, поєднана з такою тривалою і властивою Німеччині післявоєнною традицією співпраці з диктатурами – від фашистської Іспанії до хунт в Чилі та Аргентині, а потім і до квітучого Китаю – співпраці, орієнтованої на стабільність та розвиток економіки.

Історики пояснюють кризу в Україні

Іронія історії полягає в тому, що першим фахівцем з історії Східної Європи, який авторитетно оцінив кризу в Україні, був Йорґ Баберовський, той самий, що 1998 року на шпальтах часопису OSTEUROPA розпочав дебати про сенс і користь від вивчення історії Східної Європи.⁵ Тоді провокаційним було його зауваження, що цей фах, оскільки з  часом став історично зайвим, міг би розквітнути в рамках загальної історії, тільки орієнтуючись на історію регіoнів.

Висловлювання Баберовського про Україну – це найкращий показник того, що східноєвропейська історія справді якоюсь мірою самоліквідувалася: самоліквідувалася як дисципліна, що її репрезентують фахівці з власною етикою, що зобов’язує кожного промовця, висловлюючи свої твердження, посилатися на знання історії країни, власні дослідницькі досягнення та глибокі знання дослідницької літератури. Можливо, Баберовський хотів вчинити таку провокацію, як це зараз роблю я. Але що зробило його слова такими фатальними, то це не провокація, як така, а послідовне застосування подвійних стандартів в інтерпретації українсько-російської проблематики – і це все в світлі повідомлення, що зараз він пояснить німцям питання України, після того як усі інші провалили це завдання.⁶

До певної міри він мав рацію, після того як нечисленні німецькомовні викладачі університетів, експерти з питань України, під час кризи самі не побажали сказати своє слово. Тому довелося звернутися до Йорґа Баберовського, відомого фахівця з питань сталінізму та історії насильства у Радянському Союзі, однак він ніколи не був знавцем історії українського націотворення або історії Радянської України. Можливо, він сам вважає ці теми несуттєвими. Це його право. Проте це не звільняє його від обов’язку послідовно застосовувати до предмету дослідження вибрані критерії аналізу. Це стосується і України, і Росії.  Перефразувавши слова Горкгаймера про капіталізм і фашизм, у цьому випадку можна сказати: «Хто не хоче говорити про Росію, нехай мовчить про Україну».

Хибно припускаючи, що рівень знань історії українського націотворення такий самий, як за романтичного націоналізму ХІХ ст., а тому пора йому покласти край, Баберовський піддав українську національну ідею та українську державу, як таку, аналізу, який мав би втішити кожного прихильника конструктивістської школи – і мене також, адже мені, ще коли була аспірантом в 90-их роках, під час дискусій в Україні доводилося отримувати прочухана за «конструктивістські», «федералістичні», «драгомановські» та інші перспективи  українського націотворення з лівим ухилом. От тільки Баберовський завершив свій огляд висновком, що ідея української державності штучна, державна територія України така сама нестабільна, як і ідея державності та й створена вона була аж за Сталіна; частина населення України цієї держави і так не хотіла, бо вона, як більшість росіян страждає від «імперського фантомного болю» і має врешті-решт радянську ідентичність. На завершення історик дав пораду українцям і росіянам, Сходові й Заходові цивілізовано розійтися, як свого часу зробили чехи й словаки.

Поставлений діагноз та прилюдно висловлена порада виявляють три речі: по-перше, замовчування факту, що українці зі своєю «нацією ХІХ ст.» перебувають у кращому європейському товаристві, адже походження з доби утворення націй – це така особливість сучасних національних ідей.⁷  Українська національна ідея виникла подібним чином, що й чеська, італійська, польська, німецька, фінська чи норвезька. Як і для них, для неї характерні типові інтелектуальні провісники та історично пізніший масовий вплив, вона має свою міфологію, внутрішні суперечності, героїчний наратив та наратив негідників. Але передусім Баберовскі забув використати свої знаряддя зі скрині деконструктивізму також щодо великоросійського націоналізму та його міфологій, який власне поширюється силовими методами в Криму та на сході України та відрізняється від ідей російського імперіалізму тим, що аргументується з позицій етноцентричності. Складається враження, що російський міф не було піддано взагалі ніякому аналізу. Київ – це буцімто центральний елемент історичного міту росіян – а українців уже ні? – і це пояснює реакцію росіян, яку всім іншим слід люб’язно зрозуміти.

По-друге, Баберовський не помітив того, що діагностований «фантомний біль» в більшості людей колишнього Радянського Союзу цілком певно має не імперський, а соціальний характер. По-третє, якщо ділити Україну, в якій, як нам відомо, нема «східних» російських та «західних» українських територій (навіть якщо таке враження знову й знову складається через погану картографію в нашій публіцистиці), за мовною ознакою, то це означає втягувати її в громадянську війну. Це власне й вимагало б цілковитого роздроблення країни, поділу міст, мікрорайонів, осель і сімей – деконцентрації, яку ми називаємо таким евфемізмом як «репатріація» або наклеюємо цинічний ярлик «етнічна чистка» - процес, надто добре відомий нам з ХХ ст. Цього в Україні не хоче ніхто, окрім меншості серед українських правих та проросійських націоналістів на Донбасі, які прагнуть приєднання до Росії.⁸

Однак, можливість переконувати в потребі поділу російська державна пропаганда використовувала цілими роками в деяких регіонах України то делікатно, то доволі грубо і, на жаль, досягнула успіху. Вона не тільки вмовляннями й брехнею викликала «громадянську» війну, вона ж  її і влаштувала, достачивши дійових осіб та зброю. Помилка в тому, щоб ставити знак рівності між переважанням якоїсь мови, «етнічною» належністю та політичною орієнтацією, натомість ігнорувати багатомовність або двомовність в деяких регіонах України, на ранній стадії конфлікту призвела в нашій країні до примітивно-хибних уявлень, що це етнічний конфлікт. Таке помилкове розуміння спостерігалося і в правлячих колах і було на руку Росії, зацікавленій в ескалації конфлікту. Адже коли хтось такий, як віце-канцлер Зіґмар Ґабріель наголошує на існуванні в Україні регіонів, де «більшість становлять росіяни»⁹, тоді можна погодитися з тим, що Росія має законне право захищати своїх «земляків». Хто уявить собі карту України, на якій позначено, як розподіляються етнічні групи, в того не буде ніяких заперечень щодо фактичного поділу. Однак нема таких земель, які  варто було б відокремити за політичними чи мовними ознаками і нема потреби когось захищати. Окрім безглуздої з політичних міркувань ініціативи Верховної Ради прийняти після втечі Януковича новий мовний закон, на який виконувач обов’язків президента  все-таки наклав вето, в Україні не було більше ніяких спроб порушити status quo росіян.¹⁰

Із радянською ідентичністю, як критерієм поділу українського суспільства теж не все так просто. Я працювала декілька місяців у рамках дослідницького проекту в українському атомному місті Кузнєцовськ – засноване 1973 року місто, де проживають виключно технарі й робітники, переважна більшість - «радянські люди», місто, де традиції, соціальна ідентичність та культура свят радянської доби переплелася з традиціями, ідентичністю та культурою свят пострадянської України так само нерозривно й загадково, як російськомовні мігранти-технарі з усіх кутків колишнього Радянського Союзу перемішалися з місцевими поліщуками. Кузнєцовські інженери,  іт-фахівці  та  турбо-машиністи обслуговують чотири атомні реактори; вони спілкуються і українською, і російською мовою, і безперечно ж не хочуть увесь свій досвід та спогади з Радянського Союзу викинути на смітник історії. Однак і серед цих людей нема нікого, хто сприймає розпад України, як лікування від імперського фантомного болю, а Путіна, як головного лікаря.¹¹ Більше того, з сумною усмішкою на устах вони розповідають мені, як їхні рідні та друзі з Росії пояснюють їм по телефону ситуацію в Україні. Не так легко зруйнувати мур, зведений з пропаганди та упереджень.

Щоб зрозуміти, що сьогодні тримає Україну разом, а не розриває її – за умови, що українські кордони залишаться непорушеними – недостатньо класифікувати людей за тим, якою мовою вони розмовляють. Щоб зрозуміти це, треба розмовляти з ними або читати їхні тексти. Українське повстання взимку 2013–2014 років великою мірою відбувалося завдяки російськомовним українцям. І сьогодні захисники України говорять і російською, і українською мовами. На відміну від Народного Руху 1990-их років, який був однозначно україномовним і презентував виключно українську культурну програму, сьогодні ми маємо справу з генезом надетнічного державного націоналізму. За українську національну державу однаковою мірою виступають люди в Києві, Дніпропетровську, Харкові та Одесі, Львові та Рівному, Чернігові і Полтаві. Чому не виступають в Донецьку та Луганську – точніше, чому тих, які підтримують ті самі цілі, змусили замовкнути або виїхати – про це ще треба поговорити окремо.

Те, що цей націоналізм має історичні корені і що двомовність, теж історично, є його товарним знаком, Йорґ Баберовський заперечив, не знаючи результатів досліджень: «Київ та Харків не були центрами творення української ідентичності, український патріотизм – це західноукраїнський, навіть західний концепт, штучно припасований до решти країни. Він нічим не відрізняється від міфів про жертви Голодомору та недооцінювання націонал-соціалізму». Цей останній термін Баберовський слушно вжив щодо катастрофічних наслідків історичної політики за президентства Віктора Ющенка, коли партизанів-націоналістів, які боролися проти радянської влади, було проголошено національними героями, а, раніше першорядну, історичну пам’ять Радянської України  про Другу світову війну, було великою мірою поставлено під сумнів.¹² Це й справді призвело до розколу між українцями, однак радше між поколіннями, ніж між сходом і заходом.

Стосовно всіх інших аргументів доведеться все-таки заперечити Баберовському. Це зробили двоє швейцарців: історик-емерит, фахівець з історії Східної Європи Андреас Каппеллер і славіст та культурознавець Санкт-Галленського університету Ульрих Шмід у газетах Die Zeit  та Neue Zürcher Zeitung  - зробили вкрай по-діловому та розсудливо, а я зі свого боку висловила заперечення відкритим листом.¹³ За інтерпретацією Баберовського – українська нація – це західноукраїнський конструкт. Насправді ж все було зовсім не так: поки в Галичині русофільський клир очолював русинський національний рух і мріяв про культурне відродження східних слов’ян під царем та православ’ям, всі українофільські імпульси, проекти мовної кодифікації та інтелектуальні натхненники націотворення надходили з тієї частини України, що була під Росією  –  а також і передові теоретики  демократичної та територіальної реформи Російської імперії, як напр., Михайло Драгоманов чи в ХХ ст. національний історик Михайло Грушевський.¹⁴  Також і в Радянській Україні знову й знову дивує те, скільки представників сучасного націотворення – наприклад, в лавах так званих «шестидесятників» - були вихідцями з Південного Сходу України і з самого Донбасу; прикладом цього є відомий поет та дисидент Василь Стус.

Радянська Україна має амбівалентну історію, та історія ніколи й не буває однозначною, часто вона іронічна. Звичайно, це правда, що приєднання за Сталіна тих земель, які раніше належали до Польщі, це важливий етап у формуванні сучасної території української держави. З іншого боку насильницька совєтизація та колективізація забрали в Україні мільйони життів. Але після Другої світової війни, зокрема під час правління Хрущова та Брежнєва, радянська індустріалізація та урбанізація були вагомими стимулами українського націотворення. Вони сприяли формуванню урбаністичного і, попри всі репресії, напрочуд живого  та полікультурного українського суспільства.

Це все – після повного знищення цілого покоління українських інтелігентів, вчених, політиків, фахівців-адміністраторів, інженерів та військових під час Великого терору  - стало другою хвилею українського модернізму в ХХ ст. Звичайно, він був радянським! І, звичайно ж, настануть ще ті часи, коли українські історики напишуть історію Радянської України, беручи до уваги її амбівалентність, оминаючи пафос антиколоніалізму, аксіому русифікації, порівняння з геноцидом та національний кіч – молоді українські історики вже почали це робити.¹⁵  Але чому пізню, радянську, фазу націотворення українців можна використовувати як аргумент того, що сучасна українська держава має менше прав на існування порівняно з сучасною російською державою – залишається для нас загадкою. Хто намагається пояснити німцям щось про Україну і при цьому схвалює ліквідацію України, як наслідок неоімперських супутніх збитків, той не пояснює нічого – він капітулює перед агресором.
 
При цьому Україна запропонувала історикові насильства Баберовському напрочуд широке поле діяльності. Насильницькі суспільства, активні в Криму й на Донбасі, нетерпляче очікують наукового аналізу. В останньому випадку ми маємо справу зовсім не з бунтом шахтарів і сталеварів проти Києва, який випливає з антифашизму, що розвинувся не в тому напрямі, та пролетарської гордості. Шахтарі тепер розбирають руїни затоплених шахт та зруйнованих снарядами фабрик і намагаються якось впоратися з труднощами. Хто на Донбасі, батьківщині та політичному плацдармі Віктора  Януковича, кинувся у владний вакуум, що утворився після втечі екс-президента, і сьогодні чинить насилля та виконує державну владу псевдодержави, це зовсім не шахтарі, а озброєні діячі із  темних кіл  місцевого рекетного капіталізму олігархів та куплених ними органів влади, а також імпортовані злочинці із збіднілих територій на периферії Російської Федерації.¹⁶

Ці емісари та організатори насилля, ці найманці та  міліція можуть чинити тільки так, як чинять, бо вони знаннями, схваленням та активним втручанням російського уряду та органів влади до цього підготовані та озброєні. Донбас – це вже простір для насилля і свавілля; а його гінтерланд, який дає змогу чинити насильство, - це Росія з центром у Ростові, місті на південному заході Росії, де збираються набрані російськими військкоматами бійці, проходять інструктаж в навчальних таборах; звідти вони отримують постачання та підкріплення з боку регулярних військ.¹⁷

Таким чином Донбас може стати територією на зразок Придністров’я в Молдові, Абхазії або Східної Осетії в Грузії – псевдодержавним утворенням, яке ніхто не визнав на дипломатичному рівні і яке потрошку підживлює Росія, щоб дестабілізувати Україну та підірвати її сили. Ця проміжна країна отримала ідеологічну зброю – відродження «консервативних цінностей», пропаговане в Росії, як нова народна ідеологія; воно зводиться загалом до  патерналізму, примату фізичної сили, расизму, антираціоналізму, ненависті до євреїв, православної побожності та гетеронормативності.

Нехай мовчить про Україну той, хто не хоче говорити про Росію: цей конгломерат із насилля, яке порушує кордони, організованої злочинності та розкладу місцевої влади, підсиленому правоідеологічними постулатами та освяченому такими інститутами, як «сильна держава» та Московський патріархат, яким слід дати пояснення та чітку політичну характеристику. Але навіть офіційно визнані фахівці бояться явно назвати речі своїми іменами. Те, що відбувається на Донбасі, німецькі історики, мої колеги, залюбки називають конфліктом, подібним до громадянської війни або Громадянською війною, завдяки чому призвідники насилля залишаються невідомими і складається враження, що мова йде про внутрішню проблему України. Також, розмовляючи зі мною, колеги стверджували, що це не їхнє завдання виявляти свої політичні погляди або з позицій історика висловлювати припущення про можливість розвитку подій.¹⁸

Історики з Росії та України, Ніколай Мітрохін та Андрій Портнов, що працюють у Німеччині, значно охочіше подали свої тези і навіть потрудилися підтвердити їх ретельними дослідженнями. З їхнього аналізу випливає тільки один висновок: криза в Україні – це насправді криза Росії, яка проявилася на українських землях. Хто намагається пояснити все геополітичними вічними істинами або ж місцевими проявами ідентичності, які в Україні ведуть до сепаратизму, той не здатний усвідомити, наскільки важливі для цього конфлікту внутрішньополітичні стосунки в Росії. Адже є внутрішній зв’язок між глобальною структурою цін на сировину, прибутками від сировини для російської еліти та суспільства, а також соціальною стабільністю в країні. Окрім цього ще є стратегії подолання кризи, які можна пояснити з погляду історії, та технології влади, які застосовуються в Росії, щоб відновити стабільність. Також слід згадати внутрішню інтеграцію та мобілізацію суспільства з допомогою кампаній проти уявних зовнішніх ворогів, а також вивільнення внутрішнього потенціалу агресії із застосуванням насильства.¹⁹  Процеси, які приблизно рік тому виливалися в ксенофобські погроми кавказців та вихідців із Центральної Азії, в кампанії проти мистецтва та в процеси проти «осквернительок Церкви», тепер завдяки київському «путчеві», який на думку Москви інсценізували США, щоб знищити «русский мир», знайшли новий простір для розвитку.

Очевидно те,  що плюралістична, демократична, багатомовна Україна з орієнтацією на ЄС та губернаторами-євреями є антипроектом до російської концепції інтеграції та стабілізації та, на думку московських можновладців становить смертельну небезпеку. Саме це, а не розширення НАТО або турбота про «російську меншину» є головним мотивом діяльності Росії у цій кризі. Ось як висловила це одна москвичка, одна з небагатьох, що з квітами та свічками наважилися прийти до нідерландського посольства: «З неба падають літаки, а рейтинг Путіна зростає». До цього можна додати: літаки падають з неба, тому що  впав був рейтинг.

Гегемоніальний німецький дискурс про Росію та його “заборонені зони”

Спрямування агресії у певне русло, виведення її з середини назовні, політика кампаній та стабілізації через мобілізацію суспільства проти зовнішніх ворогів – ці стратегії не беруться в Росії нізвідки. Вони включені в історичний контекст. Мова йде про політтехнологічні традиції, випробувані з часів сталінізму. Проте, всеохопне ідеологічне turn to the right,  яке ми спостерігаємо в Росії вже декілька років, про що в Німеччині майже ніхто не хоче говорити, черпає сили й із дореволюційних традицій чорносотенського націоналізму. Якщо антиамериканізм та цькування космополітів походять із 40-х років ХХ ст., то антисемітизм та українофобія, які в наш час зливаються із двома згаданими напрямами, це добре відомі  складові  російського радикал-націоналізму до 1917 року та Білого терору. Те, що сьогодні називають американськими інтригами, тоді називали польськими або австрійськими: зваблення чесних, але трохи примітивних малоросів, яких темні зовнішні сили вмовляють бути українцями, щоб ослабити великий російський народ.   

На Заході численні інтерпретатори за давньою кремлівсько-астрологічною традицією схильні тлумачити ситуацію як персоналізацію та міфізацію політичної діяльності найвищого уряду Росії. Однак політику Путіна, якщо не брати до уваги суспільства, з якого він походить, та економіки, з якою пов’язані еліти цього суспільства, годі зрозуміти. Іноді персоналізація переходить у демонізацію. Тоді починаються розмови про другого Сталіна чи Гітлера.²⁰ Таким чином конфлікт в Україні локалізують в мозку диктатора, але його не пояснюють і не контекстуалізують.

Інша фракція – до неї належать деякі впливові німецькі історики – вважає за краще накласти табу на спроби пояснити конфлікт з погляду історії, контекстуалізацію чи навіть порівняння російської політики з давнішими історичними зразками. Прикладом цієї позиції була реакція на промову Федерального президента Йоахима Ґаука з нагоди святкування пам’яті 75 річниці нападу Німеччини  на Польщу, яке відбувалося 1 вересня 2014 р. на півострові Вестерплятте. Цікаво, що в Польщі його промову сприйняли з великим захопленням, зате в Німеччині історики Норберт Фрай, Ульріх Герберт та Андреас Віршінґ сприйняли її як виклик, і закинули Ґаукові, що його висловлювання викликають «ескалацію».²¹  Його розумні слова: «Історія вчить нас, що компроміси щодо питань території дуже часто тільки підсилюють апетит агресора», - було сприйнято як ототожнення Путіна з Гітлером. І знову порівняння переплутали з ототожненням. Також і Уте Фреверт напередодні 50-го Конгресу німецьких істориків застерегла від «спроб порівнювати» політику путінської Росії до вчинків нацистської Німеччини.²²

Що ж таке сказав Ґаук? І хто став причиною ескалації влітку 2014 року у Східній Європі? Чи це був Ґаук? Чи може все-таки політичний уряд Росії? Ці всі питання можуть піти в забуття, якщо брати до уваги стурбованість наших колег, які вважали, що Ґаук не повинен був так говорити: «до того ж на Вестерплятте, всього-на-всього 75 років потому» (Норберт Фрай). Ґаук, однак, сказав тільки те, що недопустимо ігнорувати міжнародні кордони дійсні на сьогоднішній день у Європі, недопустимо анексувати територію іншої держави: «І це був для нас шок, коли ми стали перед фактом, що в межах Європи знову триває збройна боротьба. Збройна боротьба за нові кордони та новий порядок. Так, це факт: стабільності та мирові на нашому континенті знову загрожує небезпека».²³

Ґаук не ототожнював Гітлера з Путіним, і Росію – з нацистською Німеччиною. Можливо, для нього важливішим було висловити погляди жителів Центральної та Східної Європи в пам’ятний 2014 рік, коли ми відзначаємо річницю двох великих воєн, що відбувалися в Європі. Адже люди, що живуть між Одером, Дунаєм і Доном, просто вимушені порівнювати, коли вони, маючи перед очима Крим і Донбас, згадують минуле; от тільки порівнюють вони в ширшому ракурсі. Адже, ключові слова «Друга світова війна» викликають спогад не тільки про Гітлера, якого німці звикли сприймати як нульовий меридіан історичного відліку. Сталіна вони згадують теж. Для них 1 вересня та 17 вересня – це дати,  нерозривно пов’язані між собою. Згадуючи Вестерплятте, вони завжди згадують і про введення радянських військ в західні території  Білорусії та України, які на той час належали до Польщі.

Це був початок невимовно кривавої історії репресій, які чинили німецькі націонал-соціалісти та радянські комуністи і які спочатку, одностайно та узгоджено, відбувалися проти однієї суверенної європейської держави – Польщі. Це становить частину колективної пам’яті не тільки поляків, а й українців, які в цій війні як «бездержавна група» зазнали цілковитого відкинення: з одного боку в ролі тих, в інтересі яких нібито відбулася анексія, в ролі, нав’язаній з боку Сталіна, який евфемістично називав інтервенцію допомогою «повернутися додому» братам – східнім слов’янам у радянську імперію і відправляв фахівців зі Східної України на завойовані території. З іншого боку представники  західноукраїнської місцевої еліти, так само як і польської, і єврейської, стали жертвами розстрілів та депортацій, тільки-но радянська репресивна машина запрацювала в Східній Галичині.

Зухвалий твіт  «Danke Frau Ribbentrop», який українські активісти поширювали під час зустрічі Путіна з Меркель у Бразилії 2014 р., пояснюється  відчуттям того, що Україна знову може стати об’єктом завоювання та планів розподілу, тоді як з боку західних демократій не буде нічого протиставлено до цих намірів, або протиставлено надто пізно. Українці були розгнівані за постійно повторювані заяви про «стурбованість», не підкріплені ніякими діями, за довготривалу брехливу еквідистанцію, з якої німецькі та західні політики закликали «обидві сторони конфлікту» до поміркованості. На їхню думку, для Німеччини було важливішим зберегти зв’язок з Росією, ніж називати речі своїми іменами, тобто,  насильницькі дії на сході України називати не громадянською війною, а війною. «Danke Frau Ribbentrop» було сказано сердито – однак ці слова вказують на те, з чим зіткнуться жителі Східної Європи західніше від Росії, якщо прислухатимуться до дискусій, які точаться в Німеччині. Ці слова виявляють те, як українці ставляться до життя: ті українці, яких історія ХХ століття кинула під колеса та перемолола між двома фронтами.²⁴ Нащадки цих людей – родичі і потомки мільйонів українців, яких обидві системи депортували і вислали на примусові роботи, та українських радянських солдат, що воювали проти нацистської Німеччини та гинули в німецькому полоні – 2014 року прогнали геть свій корумпований уряд. А нащадки німецьких злочинців тепер докоряють їм за те, що участь у повстанні, хоча й мінімальну, брали праві радикали, та за те, що незначна частина їхніх земляків під час Другої світової війни співпрацювала з нацистами.

Німці стурбовані не тільки ситуацією на сході України; особливо їх турбують прояви правого екстремізму, зате жодного слова вони не присвячують аналогічному явищу в Росії, хоча й там праві екстремісти займають високі посади і, як професори та державні радники з милості Путіна, чинять різні неподобства. З огляду на малий процент кількості голосів, які кандидати від правих екстремістів та правих популістів, набрали на виборах в Україні в 2014 р., порівняно з добропристойними європейськими квотами, які здобули такі партії як Національний Фронт, Йоббік, Фламандський інтерес, а недавно ще й  партія «Альтернатива для Німеччини»  –  адміністрація Путіна приймає їх як братів по духу через їхні антиамериканські та антиєвропейські настрої – краще, щоб ми, європейці, не висловлювали ніяких докорів. А ми, німці, і поготів. У Німеччині, де терористичне неонацистське угрупування роками вчиняє вбивства по всій країні і не зустрічає ніякого опору з боку служби безпеки, показувати пальцем на українських правих екстремістів, без чого не обходиться жодна доповідь,  нагадує радше спроби виправдатися. Отож, навіть тут ми зауважуємо подвійні стандарти. Коли в Німеччині хтось сприймає Путіна як Гітлера, з’являється низка есеїв з виявами обурення. Однак, якщо в кожному українцеві вбачати Дем’янюка, то це сприймається як належне.²⁵

Геополітичний фаталізм та історичні телеології

Заборона висловлювати свою думку, коли йдеться про порівняння, та згода з Росією в тому, що їй щось загрожує, мають одну спільну причину – відродження геополітичного фаталізму, який нам подають як реалізм.  Головною ознакою цього уявного реалізму є певний спосіб мислення впливових кіл, він сприймається як такий, що випливає з природних законів. З такого погляду Україну можна трактувати виключно як об’єкт діяльності потужних зовнішніх сил, а її територію – як яблуко розбрату, від якого – шкода звісно, але тут, на жаль, нічого не вдієш – сильніший відкушує більший шматок. Причини такого відродження криються в нашій молодій (фаховій) історії.

Карл Шльоґель цього року на Конгресі німецьких істориків самокритично визнав: після трансформації 1989–1991 років, ми впали в ейфорію і, як наслідок, були наївними; ми дуже довго не звертали уваги на те, що діється в Росії та Україні. Тому зараз ми стоїмо безпорадні в пітьми над горою розбитих ілюзій, а майбутнє оповите невідомістю. З ним можна погодитися, а ще слід зауважити, що Шльоґель – це один із небагатьох фахівців-представників класичної – тобто, центрованої на Росії – історії Східної Європи, які висловили своє mea culpa і відверто визнали, що до цього часу або взагалі не помічали України або дивились на неї крізь російські окуляри.²⁶

У 90-их роках, коли більшість активних сьогодні істориків, що вивчають історію Східної Європи, починали свою кар’єру, невідомості ще не було. Тоді панувала доктрина детермінованого, але все-таки зрозумілого майбутнього. Мова йшла про кінець історії та перемогу цивілізованого суспільства у Східній Європі. Передбачався хіба-що період перехідної історії і для багатьох установ, де відбувалися історичні та передусім політично-наукові дослідження Східної Європи, це означало завершення їхнього існування. Здавалося, що змагання між системами скінчилося, всі дослідницькі проекти супроводжувало  оманливе захоплення буцімто всебічною вигодою і для Заходу, і для Сходу, адже в Східній Європі відбувалася «трансформація» до демократії, прав людини, ринкового лібералізму, ЄС та НАТО, тому всі забули, що дуже багато тих, хто залишився в програші, фактично втратили сенс існування.

Так, були ті, що залишилися в програші, проте ми вдавали, що їх нема. Частину з них дуже успішно згуртував Путін або принаймні мав намір це зробити. До тих, що залишилися в програші належали зубожілі, безробітні та декласовані жителі пострадянських держав, які ще зовсім не дозріли до демократії та громадянського суспільства. Крах Радянського Союзу та перехід до «вовчого капіталізму» у 90-их роках приніс їм не тріумф, а особисту життєву катастрофу. Я не маю на увазі катастрофу імперського чи чекістського відчуття власної гідності, яка по нинішній день навідує пана Путіна та його номенклатуру в страшних снах.

У програші залишилися і ті країни, які, що Україна й Білорусь, опинилися за межами нового східного кордону Європейського Союзу. Україну, як і раніше, не сприймали як країну і як завершену державу. Це стосується західної перспективи майже так само, як і російської. Україну у кращому випадку розцінювали як постачальника дешевої робочої сили та батьківщину потенційно небезпечних іммігрантів, або ж як «чорну скриньку», в якій продукують атомні катастрофи та примусову проституцію. Спільним для всіх було уявлення, що Україна – це перехідний та транзитний регіон, штучне утворення, тому втягнути його у власну зону впливу вважалося цілком легітимним. А що передусім цікавило всіх, то це надійність газопроводу, який тягнувся в Європу через територію України.

Прикладом сприйняття України як транзитного та загрозливого простору були сварки за газ та «афери з візами», характерні для 2000-их років. Абсолютно всі спостерігачі  сприймали Україну, залежно від того під яким кутом дивитися, як легітимну частину сфери впливу Росії або як сцену, на якій розігруються американські, європейські та російські амбіції.²⁷

Всі хибні оцінки політичних, етнічних та соціальних умов в сучасній Україні походять від такого способу мислення. У Німеччині ніколи не намагалися сприймати українців як суб’єктів своєї історії. Ніколи не говорили про саму Україну, розмови завжди велися «навколо» України, розташованої «між» іншими учасниками політичної гри, про її функції, залежно від історичної перспективи, у польсько-російських, європейсько-російських чи американсько-російських стосунках.²⁸

Слова «конфлікт навколо України» стали заголовком і для одного з заходів на Конгресі німецьких істориків  2014 року і всі знову сприйняли це, як підтвердження того, що не українці у вирішальну мить своєї історії керують подіями, а виключно зовнішні сили керують українцями. Така об’єктивізація діяльності великих держав на території України дивно контрастує з одночасною млявістю сприйняття та визнання російської інтервенції на українську територію.

Геополітичний фаталізм має свої наслідки. Політичні конфлікти між низами та верхами, між капіталом, здобутим з рекету, і громадянськими протестами помилково було витлумачено як етнічні конфлікти між українцями та росіянами; з’явилися спотворені політичні карти України буцімто «розколеної» на проєвропейський захід та проросійський схід. У цих когнітивних картах нема нічого правдивого, окрім факту, що вони більше свідчать про наші обставини, ніж про обставини в Україні. Однак східно-європейські історики майже нічого не зробили для того, щоб ці карти виправити.

Банкрутство лівих

Криза в Україні виникла через економічні та соціальні причини, які підготували ґрунт для застосування сили на сході України – менш важливими були культурні, мовні чи пов’язані з ідентичністю причин, яким надає перевагу наше культурознавство. Можливо, ми саме тому не зуміли передбачити кризу, бо забули не тільки про історію Східної Європи, а й про її суспільство та економіку?

Економіка та суспільство на сході Європи, зокрема стрімке зубожіння та олігархізація пострадянського суспільства як база для конфліктів із застосуванням сили, могли б бути чудовим полем діяльності для тих, хто хотів би провести марксистський аналіз кризи в Україні. Про це згадував Андрій Портнов: Також і в інших, стабільних регіонах України спостерігається гордість робітників промисловості та російськомовні міські культури; також і в інших, не тільки в східних регіонах України у людей роками залишається   враження, що Київ їх «не чує». Проте тільки на Донбасі знайшовся цей специфічний конгломерат  із масової бідності, застарілої промислової структури та мафіозних економістів, які зруйнували із середини державні структури. Тільки опортунізм місцевої еліти та політика й економіка між Києвом і Москвою створили передумови для терору так званих “сепаратистів”.²⁹   

Однак наших лівих не цікавили ні соціоекономічні відносини на сході України, ні  складний марксистський аналіз виробничих сил в паралелограмі організованої злочинності, нелегального видобування вугілля, олігархічної реальної економіки та корумпованих виконавчих органів. Цей місцевий цілковитий розпад держави і права з виразним застосуванням сили нагадує латиноамериканські зразки, наприклад, Мексику, обкрадену наркомафією.

Однак такого тонкого аналізу та міжнародного порівняння бракує критиці капіталізму в добу глобалізації. Для наших лівих Україна – це лишень місце, де, відповідно до маніхейських уявлень,  розігрується світова змова. Для публікацій німецьких лівих про Україну властива поверховість, що межує з халтурністю та інтелектуальна вбогість, яка шукає собі подібних. Еріх Шпетер дійшов до того, що вмістив у  журналі  Konkret статтю під ганебним заголовком «Мета війни – расова держава», у вступі якої він написав про закоріненість Майдану в націонал-соціалістичних традиціях – і це в статті, в якій не було жодного рядка власне про Майдан сьогодні, а самі розважання з приводу інтегрально-націоналістичних та фашистських напрямів ОУН 1930-х та 1940-х років.³⁰

У східнонімецькій провінції, а також і в моєму рідному місті, в Ляйпціґу,  місцеві політики лівих партій не потрудилися навіть це прочитати – їхні заперечення звучать так, ніби взяті просто з темника російського консульства.³¹ Зате колишній редактор ГДР-івської комуністичної газети Junge Welt, Юрґен Ельзессер, видає, окрім центрального органу теоретиків світової змови  журналу Compact,  також і промови Путіна  «до німців». Прояви такого дивовижного “Querfront”-у, “спільного фронту” правих та лівих екстремістів ad  majorem  gloriam  Germaniae  et Russiae трапляються і на сучасних «понеділкових демонстраціях» за «мир».

Видавець журналу Konkret Герман Л. Ґремліца надто розумний і надто порядний, щоб підтримувати таке безглуздя. Однак подвійні стандарти та геополітичний фаталізм в розмовах про Росію та Україну, а передусім перенесення антифашистських радянських узаконених міфів з 1945 р. на Росію, яка сьогодні набирає правого ухилу, можна знайти і в його регулярних репліках. Ґремліца та інші ліві автори охоче говорять про боротьбу імперіалізмів – німецького проти американського (sic!) у цьому випадку  – «за» Україну» та  максимальне використання її ресурсів; російський імперіалізм або неоімперіалізм, а навіть і російські економічні інтереси автори навіть уявити собі не можуть. Росія залишається поза всяким аналізом і існує тільки як (позитивний) стереотип. А передусім створюється концепція, що Росія стала об’єктом агресії, що вона виступає глобальним контргегемоном до американо-німецького імперіалізму. Тому в Німеччині вона стала об’єктом безпрецедентного цькування з боку ЗМІ, підсиленого давньою ненавистю буржуазії до Червоного жовтня та реваншизмом німців, які не можуть вибачити Росії поразки в колоніальній війні.³²

Те, що комунізм, як емансипаторський та міжнародний проект, помер і його поховали, і те, що сьогодні в Росії найгірші аспекти колишнього Радянського Союзу  злилися з найгіршими аспектами ancien règime Росії – цілком у дусі того «мозкового центру» між озером Селіґер та Ізборським клубом, який прагне примирення між «червоними» та «білими» – здається, нашим лівим про те взагалі не відомо.³³ Їх не вражає, коли проросійські бойовики на Донбасі відверто заявляють, що боряться “проти фашизму та жидівської влади в Києві” чи коли ватажок в масці на прес-конференції забороняє жінкам в дусі диктату талібану ходити до кав’ярні без супроводу чоловіків, бо їхнє призначення полягає в тому, щоб оберігати “русский очаг” та російську мораль.

Ліві мали б, як люди з політичним мисленням помітити ще й те, що «фашизм» у східноєвропейській полеміці – це не категорія політичного аналізу, а назва ворога, яка має довгу традицію ще зі сталінських часів. Окреслення «фашисти» вживалося постійно, починаючи від 1953 р. щодо  Берліну, потім в 1956 щодо Будапешту, а потім і в 1968 р. щодо Праги.  Фашист означає «не наш». Цього досить, щоб докладно пояснити “антифашизм” путінської адміністрації та її “сепаратистської” руки на Донбасі: безперечно, що плюралістичний український проект «не наш», отже, він фашистський. Однак ліві в Німеччині не читають ні російською, ні українською, а ще вони не бувають ні в Росії, ні в Україні. Зате (колишні) ліві, такі як Карл Шльоґель чи Ґерд Кьонен, ті, що можуть це робити і роблять, вже декілька років публікують дуже розумні статті в консервативній газеті “Frankfurter Allgemeine Zeitung”, в яких аналізують російський дискурс.³⁴

Оскільки ліві цілком захоплені “Querfront”-ом, спогадами про Сталінград та антиімперіалізмом, їм нíколи аналізувати Україну – ані економічний базис, ані надбудову.  Однак такий аналіз дав би результати, особливо, якщо вийти за межі сталінського поняття фашизму і ретельно дослідити справжній праві сили в Україні, як їхня діяльність проявляється, скажімо, в амбіціях добровольчих батальйонів. Можна припускати, що ліві, аналізуючи Україну, могли б розглянути всі неоліберальні втіхи, що чекають на українців, тобто, проведення славнозвісної дерегулязиції за європейськими стандартами, приватизація державного сектору, політика жорсткої економіки,  або загроза збереження олігархічних структур. Але в цих питаннях, за рідкісними винятками, панує цілковита некомпетентність та незацікавленість.³⁵

Що робити? Завдання історії як фаху

Який висновок можна зробити? Криза в Україні виявила багато тенденцій – відродження або стійкий вплив геополітичного фаталізму та способу мислення впливових кіл, напрочуд широке розуміння, яке шановані історики виявляють до російських політиків,  через що непорушні досі цінності стають відносними або й зовсім скасовуються, а також процвітання стереотипів, теорій змови та політика згоди з Росією, яка веде в хибному напрямі, адже згода і заспокоєння – це не одне й те саме. Небилицями про Україну заповнені майже всі газетні шпальти, їх продукує і мейнстрім, і ультраліві, і ультраправі. Історія Східної Європи не протиставляє небилицям майже нічого, тому що, з одного боку, бракує кваліфікованих фахівців, а з другого боку, люди, які могли б проводити просвітницьку роботу, роблять тільки одне: вони мовчать. Звичайно, у нас відбулося декілька семінарів,  декілька курсів лекцій та подіумів в університетах. Але чого бракувало, то це ясного і, в силу необхідності, політичного слова, яке можна було б почути поза захищеним простором вищої школи. Представники нашого фаху уникають такого політичного слова, бо воно відрізняється від академічного розважного стилю за девізом audiatur  et  altera  pars, за яким виховували усіх нас. Якби не декілька зацікавлених журналістів, як напр., Конрад Шуллер, які дещо виправили в німецькому просторі, або таких постатей як професори-емерити Андреас Каппеллер та Ґергард Сімон, то висновки були ще більш невтішними.

Рахунок, з огляду на брак експертів або через їхній страх політичних висловів, відкривається сьогодні. У нас нема відповіді на питання, чому ми ніколи не помічали тих, хто залишився в програші, по той бік східних кордонів ЄС, зате тепер ми помітили їх, як ніколи. Люди, травмовані війною, що знову й знову, шукаючи щастя, стають найманими солдатами, декласовані та ті, чиї ілюзії розвіялися, ті, що за мішок картоплі продають свій голос, обділені, які хочуть нарешті в Росії знову «встати з колін», ідеалісти, які прагнуть захищати Україну, як свою землю, і самі чинять несправедливість. Зруйновані люди, які стають кондотьєрами, а також пересічні люди, що стають героями.
 
Після двох десятиліть скорочення нашого фаху нам бракує істориків, які знають Україну, її архіви та її амбівалентності. У нас майже нема фахівців, які окрім російської володіють українською хоча б пасивно, підтримують контакти з колегами, а також користуються дослідженнями українських істориків та беруть до уваги її політичний дискурс. Якщо молодий науковець всі свої зацікавлення зосереджує на Україні, то це  було і надалі залишається ризиком для його кар’єри. За логікою людей, відповідальних за наш фах, історія Східної Європи, як і раніше, центрована на Росії, дослідження Центрально-Східної Європи, центровані на Польщі або Богемії. Хто спеціалізується на Україні, на того чинає небезпека, що в дослідницькій діяльності та в академічних колах він завжди буде маргіналом.

Те, що Україна історично належить і до Східної і до Центрально-Східної Європи, це чудовий шанс для повного дослідження Східної Європи. Території та історичні регіони цього проміжного простору дуже бажані для таких аспектів наших досліджень, як транснаціональність, інтедисциплінарність та постколоніальна чутливість. Однак на заваді стає брак зацікавлення. Немає університетів з факультетом історії Східної Європи, де історію України викладали б як предмет. Мабуть, на поодиноких німецьких точніше німецькомовних кафедрах є дослідниці й дослідники, які опрацьовували українські теми.  Але на превеликий жаль ні з цих колег ніхто під час кризи не сказав нічого виразного, ні з експертів в питаннях Росії, які все-таки мали б помітити поступове сповзання російського дискурсу в напрямі правих російсько-національних збірних фантазій. Хто вміє читати, той ще задовго до 2014 р. міг збагнути, що всі ці фантазії крутилися навколо України, а  її суверенітет, як суверенітет держави, яку зневажливо називали  «недогосударство», тобто «неповноцінна держава», давно було поставлено під сумнів.

Що ж слід зробити? По-перше, завданням істориків, які вивчають Східну Європу, є розвинути чітке сприйняття України як суб’єкта історії.  Україна – це точка перетину європейських культур. У цьому її привабливість і сила, але передусім Україна – це Україна. Недавно створена при Спілці істориків Німеччини німецько-українська комісія – це перший крок до  такої зміни перспективи.³⁶ Окрім цього слід запровадити історію України – не як етноісторію укранців, а як поліфонічну історію території та країни під назвою Україна – в нашому фаховому курикулумі та в дослідницьких програмах. Це не так складно, як багато кому може здаватися, бо ті, хто вивчає історію України, зробили велику послугу і історії Росії, і історії Радянського Союзу, адже завдяки їм стали доступними результати досліджень історії України для з’ясування питань, що стосуються імперської історії та транснаціональності. Загалом історію України легко було б інтегрувати в сучасні навчальні програми східноєвропейської історії.

А передусім східноєвропейські історики мають провести політичну просвітницьку роботу. Для цього необхідна раціоналізація та історична класифікація сучасних подій і, передусім, критичний перегляд поширеної ментальної картографії  сходу Європи, прийнятої в Німеччині та в Росії.  

Окрім цього не треба забороняти порівняння та історичну контекстуалізацію, слід  використовувати їх цілеспрямовано, щоб оцінити в історичній перспективі спільні та відмінні ознаки технологій авторитарного здобування влади на сході Європи. Це поверне до реальних політичних масштабів і демона Путіна, і активного злочинця Путіна, якому можна співчувати і якого треба заспокоювати, якого під час кризи в Україні цитують залежно від  політичної своєчасності.

Історична класифікація передусім дозволить з’ясувати одну річ: президент Росії – це не другий  Сталін або Гітлер, це авторитарний голова держави, соціалізований в КГБ,  який вдається до історично традиційних форматів подолання кризи, прийнятих і перевірених в його соціополітичному середовищі.  Путін – не божевільний, він використовує всі засоби для досягнення влади, у, принаймні короткочасній, ефективності яких, він переконався за час свого становлення. До них належить «гібридне» ведення війни, військові інтервенції та анексії, а також систематична дезінформація; до них належить також інструменталізація кримінальних злочинців для виконання державних завдань – практика, випробувана при придушенні табірних повстань у 1940-их та 1950-их роках, та в Чечні при передачі влади клану Кадирових. До них належить і технологія політики проведення кампаній, чи вона відбувається як відродження консервативних цінностей, як антиукраїнська «русская весна», чи як мобілізація спустошеного суспільства проти «Гей-ропи» та внутрішних «п’ятих колон».

Коли Путін у церкві ставить свічку за Новоросію – породження  «русской весны», яке не слід плутати з Новоросією цариці Катерини, то не тому слід сприймати це серйозно і боятися його, бо він вірить у Новоросію, як Гітлер вірив у велику Німеччину аж до Уралу. Набагато серйозніше і страшніше те, що Новоросія може стати не останнього його кампанією. Замість Новоросії може бути щось інше. Але на сьогоднішній день вона корисна. Тому путінський режим пропагує це утворення так, як пропагував Донецьку чи Луганську Демократичну республіку, щоб залежно від вимог політики дня згадувати час від часу Донецьку та Луганську область сусідньої держави України.

 Ставлення Путіна до таких утворень та дійових осіб чисто тактичне, так само як і його ставлення до правди за давніми традиціями таємних служб. Цей президент ніколи не дозволить, щоб його випередили націоналістичні народні трибуни та  шовіністична чернь. Можливо, в Путіна не має ніяких уявлень про дальші цілі та справжню стратегію для Росії, інакше він не довів би свою країну до такого стану. Однак для ближчої цілі, утримання влади та встановлення уявної стабільності з огляду на гірші варіанти, вибрана тактика видається найкориснішою, до того ж вона освячена й випробувана історичним досвідом.   

На цю хвилину вибраним засобом стала дестабілізація України. Якщо він служить для збереження влади, то слід чекати нового вторгнення на територію України. Бо чого не вміє колишній кагебіст, після того як позвільняв численних радників, то це мислити структурно. Імперський захоплений вигук «Крим наш» на декілька місяців відсунув усвідомлення того, що Клінтон знав давним-давно:  It’s the economy, stupid! Те, що в добу надрегіонального енергопостачання приєднання Криму до України було не настроєвою примхою п’яного Хрущова, а необхідністю, продиктованою інфраструктурою, і те, що тóму, хто сьогодні хоче дбати про постачання та розвиток півострова, потрібні українські атомні станції, українські водні ресурси, українські газопроводи, українські товари та українські дороги – уряд у Москві збагнув це восени, коли на Чорному морі почалися шторми. А тому в середовищі, де компроміс  і організований відступ сприймається як ганьба і втрата авторитету, і в якому публіцисти вголос називають нові цілі європеїзованої війни, на найближче майбутнє не слід чекати нічого доброго.

Карл Шльоґель сказав у вересні в Ґеттінґені, перед переповненою аудиторією, що ми вже не можемо змінити того, що сталося. Тепер наша когнітивна географічна карта немислима без України. Дуже шкода, що в Німеччині аж тоді наповнилися аудиторії і закипіли дискусії про сенс та завдання історії Східної Європи, коли Москва задумала стерти Україну з географічної карти.

Авторизований переклад з німецької Софія Матіяш.

Переклад здійснено за публікацією: Hilflos im Dunkeln. ‘Experten’ in der Ukraine-Krise: eine Polemik, Osteuropa, 2014, No. 9-10, s. 13-34 з дозволу Авторки та Редакції часопису Osteuropa.

1. «Вчинки Путіна можна зрозуміти». Гельмут Шмідт про право Росії на Крим, надмірну реакцію Заходу та недоречність санкцій. // Die Zeit, 27.3.2014 – Helmut Schmidt wirft EU Größenwahn vor. Zeit-Online, 16.5.2014,  www.zeit.de/politik/deutschland/2014-05/helmut-schmidt-ukraine-eu-weltkrieg
2. Erhard Eppler. Putin, der Mann fürs Böse. // Süddeutsche Zeitung, 11.3.2014. Jens Jessen. Teufelspakt für die Ukraine. // Die Zeit, 28.3.2014.  Erhard Eppler. Waffenruhe nutzen //Resonanzboden Echtzeit, 23.10.2014, www. resonanzboden.com/echtzeit/erhard-eppler-waffenruhe-nutzen
3. Див. дані Московського центру Левади та Київського міжнародного соціологічного інституту: Негативне ставлення українців і росіян одне до одного виросло в рази // Українська правда, 17.6.2014, www. pravda.com.ua/ news/2014/ 06/17/7029323/. Попри неоголошену війну РФ ставлення українців до росіян майже не змінилося // Українська правда, 4.10.2014,  www.pravda.com.ua/news/2014/10/4/  7039772/.  Ставлення українців до Росії більш позитивне, ніж Росії до України – опитування. Радіо «Свобода», 7.10.2014,  www.radiosvoboda.org/content/article/ 26624885.html.
4. Інтерв’ю радіостанції «Дойчландфунк» з Матіасом Плятцеком, 17.11. 2014; виступ Плятцека на ток-шоу „Günter Jauch", ARD, 21 23.11. 2014
5. Jörg Baberowski. Das Ende der Osteuropäischen Geschichte. Bemerkungen zur Lage einer geschichtswissenschaftlichen Disziplin // OSTEUROPA, 8–9/1998, с. 784–799.
6. Jörg Baberowski. Zwischen den Imperien // Die Zeit, 13.3.2014.
7. Andreas Kappeler (Hg). Die Ukraine. Prozesse der Nationsbildung. Köln, Weimar, Wien, 2011.
8. Сепаратистські настрої підтримують близько  20%  жителів Донбасу.  Українська правда, 11.4.2014,  www.pravda.com.ua/news/2014/04/11/7022123/. Дзеркало тижня, 7.10.2014, 26% жителів Донбасу хочуть незалежності «ДНР» та «ЛНР», а16% - приєднання до Росії,  http://dt.ua/UKRAINE/26-zhiteliv-donbasu-hochut-nezalezhnosti-dnr-ta-lnr-a-16-priyednannya-do-rosiyi-153094_.html
9. Dauerdruck-macht-krank. ВІце-канцлер Зіґмар Ґабріель в інтерв’ю для газети Welt  am  Sonntag, 24.8.2014: «Територіальну цілісність України можна зберегти тільки тоді. коли запропонувати щось регіонам, де проживає більшість росіян». www.welt.de/print/wams/politik/article131531080/ Dauerdruck-macht-krank.html.
10. Manfred Sapper. Die russische Sprache wird zum Vorwand. Das Land mit der gespaltenen Zunge.  // Der  Tagesspiegel, 31.3.2014, www.tagesspiegel.de/kultur/die-russische-sprachewird-zum-vorwand-das-land-mit-der-gespaltenen-zunge/9694814.html.
11. Anna  Veronika  Wendland.  Es  gibt  noch  Einheit  in  der  Ukraine // Frankfurter  Allgemeine  Zeitung, 13.3.2014.
12. Wilfried  Jilge.  Nationalukrainischer  Befreiungskampf.  Die  Umwertung  des  Zweiten  Weltkrieges in der Ukraine // OSTEUROPA, 6/2008, с. 167–186. Того самого автора. The Politics of History and the Second World War in Post-Communist Ukraine (1986/1991–2004/2005) // Jahrbücher für Geschichte Osteuropas, 1/2006, с. 50–81.
13. Ulrich  Schmid.  Das  ist  eine  Nation. // Die  Zeit,  20.3.2014. Andreas  Kappeler.  Der  grosse Bruder und die kleine Schwester. // Neue Zürcher Zeitung, 19.3.2014. Того самого автора. In Kiew entstand  die  Nation. // Die  Zeit,  3.4.2014. Anna  Veronika  Wendland.  Offener  Brief  an  Jörg Baberowski,  http://euromaidanberlin.wordpress.com/2014/03/25/ein-offener-brief-von-der-historikerin-anna-veronika-wendland/
14. Anna Veronika Wendland. Die Russophilen in Galizien. Ukrainische Konservative zwischen Österreich und Rußland. Wien, 2001.
15. Див. дискусії на форумі historians.in.ua.
16. Про це у статті, підтвердженій емпіричними дослідженнями:  Nikolay  Mitrokhin.  Transnationale  Provokation. Russische  Nationalisten  in  der  Ukraine // Zerreißprobe.  Ukraine:  Konflikt,  Krise  Krieg. Berlin  2014 [=  OSTEUROPA,  5–6/2014],  с. 157–174.   Nikolay  Mitrokhin.  Infiltration,  Instruktion, Invasion. Russlands Krieg in der Ukraine // OSTEUROPA, 8/2014, с. 3–16.
17. Mitrokhin. Infiltration [прим. 16].
18. Подіумна дискусія «Der Konflikt um die Ukraine». 50-ий Конгрес німецьких істориків, Ґеттінґен, 24 жовтня 2014; доповідь Тані Пентер про ситуацію на Донбасі.
19. Лев Гудков. Путинский рецидив тоталитаризма //  Pro  et  Contra, май-август  2014,  с.  129–147,  <http://carnegieendowment.org/files/ProEtContra_63_129-147.pdf>.   Nikolaj  Petrov. Legitimität,  Repression,  Kollaps.  Entwicklungsstadien  des Putin-Regimes //  Osteuropa, 8/2014, с. 85–94.
20. Timothy  Snyder.  Putin’s  New  Nostalgia.  The  New  York  Review  of  Books,  10.11.2014. Ілюстрований карикатурою на Гітлера та Сталіна,  www.nybooks.com/blogs/nyrblog/2014/nov/10/putin-nostalgia-stalin-hitler/
21. www.sueddeutsche.de/politik/vorwuerfe-gegen-russland-historiker-werfen-gauckeskalation-vor-.2117747    www.sueddeutsche.de/politik/weltkriegs-gedenken-undukraine-krise-aus-der-geschichte-lernen-1.2115983
22. Siege  und  Niederlagen,  Irrtümer  und  Erkenntnisse. Інтерв’ю з Уте Фреверт до 50-го Конгресу німецьких істориків. Deutschlandradio, 21.9.2014.
23. Виступ федерального президента Йоахима Ґаука з нагоди ювілею нападу Німеччини на Польщу 1939 р.,  святкування якого відбувалося 1 вересня 2014 р. у Ґданську /Польща, www.bundespraesident.de
24. Такий погляд на Україну запропоновано в авторитетному дослідженні Тимоті Снайдера.  Timothy Snyder. Bloodlands. Europa zwischen Hitler und Stalin. München, 2011.
25. Джон  [Іван]  Дем’янюк  (1920–2012),  колишній учасник українських добровольчих підрозділів СС у таборі смерті Собібор, став відомим, як  підсудний на процесах за участь у масових вбивствах євреїв у Східній Європі.  Дем’янюк потрапив у німецький полон як солдат Червоної армії і пройшов інструктаж для добровольців у таборі Треблінка. Після війни емігрував до США, і 1986 р. його видали  спершу Ізраїлю (там відбувався судовий процес над тими, хто допомагав у масових вбивствах в таборі Треблінка; процес завершився судовим вироком, згодом вирок було переглянуто і в 1993 р. Дем’янюка звільнили (його переплутали з кимось іншим), а потім видали Німеччині. Мюнхенський процес над Дем’янюком (2009–2012) до цього залишається єдиним процесом проти члена іноземних добровольчих підрозділів СС.
26. Karl Schlögel. Доповідь на подіумній дискусії «Der Konflikt um die Ukraine». 50-й конгрес німецьких істориків,  Ґеттінґен, 24 жовтня 2014.
27. Прикладом може бути  карта України у загалом новаторському атласі Atlas du Monde diplomatique. Anna Veronika Wendland. Ikonographien des Raumbilds Ukraine. Eine europäische Transfergeschichte // Peter Haslinger,  Vadim Oswalt (упорядник): Kampf der Karten. Propaganda-  und  Geschichtskarten  als  politische  Instrumente  und  Identitätstexte.  Marburg, 2012. с. 85–120.
28. Прикладом погляду істориків на Україну з перспективи «навколо» є заголовок, який Мартін Ауст дав своїй монографії «Polen und Russland im Streit um die Ukraine». Konkurrierende Erinnerungen an die Kriege des 17. Jahrhunderts in den Jahren 1934 bis 2006. Wiesbaden, 2009.
29. Андрій Портнов. Доповідь на подіумній дискусії «Der Konflikt um die Ukraine». 50-ий Конгрес німецьких істориків, Ґеттінґен, 24 жовтня 2014.
30. Erich Später. Kriegsziel Rassestaat. Die „westlich orientierte“ Opposition der Ukraine hat historische Vorbilder // Konkret, 2/2014. с. 34–36.
31. Прикладом може бути сторінка на фейсбуці лейпцизького «лівого» муніципального радника Алєксєя Данквардта, який вважає, що на Донбасі  «товариші» борються проти фашистської хунти.  
32. Наприклад: Hermann L. Gremliza. Der neue Zar und der Dreck. Hermann L. Gremliza über den deutsch-amerikanischen Krieg um die Ukraine // Konkret, 10/2014, с. 9: «і все-таки колоніальний доступ до такої величезної держави, як Росія,  манить завжди; він може означати і бажаний для німецької Європи кінець автократичного режиму Путіна… якби ж тільки не жахливий досвід  батьків та дідів, які під Сталінградом довідалися, яку силу має  спілка Івана з Дідом Морозом. А невдовзі і їхні діти та внуки в місті Букстегуде, у готелі   «zum Kalten Arsch»  Florian Sendner. Die Drübertrampler // Konkret, 10/2014, с. 40. Збірку текстів про Україну, яку планує видати журнал Konkret і в редколегії якої я не знаходжу жодного фахівця з питань Східної Європи, ще готується до друку і, на жаль, її ще не можна оцінити. Див. також  Peter Strutinsky (упорядник): Ein Spiel mit dem Feuer. Die Ukraine, Russland und der Westen. Köln, 2014. Автори теж хочуть виправити західну «карикатуру» Росії  та показати, чим Україна цікава для Заходу.  
33. Hans-Joachim Spanger. Unheilige Allianz. Putin und die Werte // OSTEUROPA, 1/2014. с. 43-62. Наслідком моєї спроби переконати лівих, що путінська Росія зовсім їм не союзник, стали запальні дискусії в коментарях. Anna Veronika Wendland.  Für ein neues Land. Der Freitag, 11.4.2014, www.freitag.de/autoren/der-freitag/fuer-ein-neues-land
34. Gerd Koenen. Russland ist kein Bär, sondern eine Sau, die ihre Jungen auffrisst. // Frankfurter Allgemeine Zeitung, 22.9.2014. Ще слід згадати таку його монографію: Der Russland-Komplex. Die Deutschen und der Osten 1900–1945. München, 2005.
35. Винятком є, наприклад, Катерина Міщенко.  Ein  schwarzer  Kreis,  //  Juri  Andruchowytsch (упорядник): Euromaidan. Was in der Ukraine auf dem Spiel steht. Berlin, 2014, с. 21-37.
36. З німецьких істориків до комісії увійшли Ґвідо Гаусманн, Таня Пентер, Мартін Шульце Вессель, Рікарда Вульпіус та Анна Вероніка Вендлянд, з українських істориків – Поліна Барвінська, Ярослав Грицак, Юрій Шаповал, Ігор Щупак та Сергій Стельмах.