2015 06 05 davies


Німеччина та Євромайдан

Протестувальники, що в листопаді 2013 р. почали збиратися на Майдані Незалежності в Києві, назвали своє повстання «Євромайдан», з одного боку тому, що протест викликала відмова президента Віктора Януковича підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, з іншого боку, тому, що Європа стала важливим орієнтиром для протестувальників. До того ж мова йшла не лише про геополітичне прямування України до певної «сфери впливу», а про цінності, символом яких для багатьох стала саме Європа як уособолення свободи, демократії, верховенства права і просто кращого життя. У лютому 2014 року історик Андрій Портнов писав про те, що європейський міф України «не тільки перевершує зміст угоди про Асоціацію, яку не підписав Януковича, а й прикрашає сучасний стан Європейського Союзу»1.

Узимку 2013–2014 р. міф Європи став одним із мобілізаційних факторів. Водночас, поки ще тривали протести, українська інтелігенція тверезо оцінила таку бажану «Європу», адже хоча представники Європейського Союзу символічно підтримували Євромайдан, їхнє сприйняття його, сформоване великою мірою під впливом вмілої російської пропаганди в Європі, було надзвичайно суперечливим. Українці помітили певну прихильність до Путіна, характерну особливо для німецького дискурсу2.

Російська пропаганда – це не єдина причина, чому в німецьких ЗМІ говорять частіше про «кризу в Україні», ніж про революційні протести та демократичний перелом (хоча можна б запитати разом із Портновим, чи таке окреслення не маскує того, що щонайпізніше з лютого 2014 р. можна говорити і про «кризу в Росії»)3. Для Помаранчевої революції  2004 р. ще можна було використати цей термін, який, хоч не має однозначно позитивних конотацій, означає принаймні, що відбувається щось значуще, щось нове: перші масові протести у пострадянській Україні, коли люди після численних фальсифікацій результатів виборів вимагали нових виборів. Те, що у випадку Майдану термін «революція» у німецькому дискурсі конкурував із термінами «переворот», «криза», а навіть із терміном «путч», цікаве ще й тому що Помаранчеву революцію значно більшою мірою організовували та спрямовували тодішні опозиційні партії і тому вона втрачала спонтанність і неповторну динаміку, характерну для протестів на Майдані у 2013–2014 р.

Звичайно, через політичну неоднорідність та відсутність явних лідерів Євромайдан ставав більш непередбачуваним. З цим пов’язані і різні мовні óбрази, які породили обидва рухи  протесту: в особах двох опозиційних політиків Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко Помаранчева революція отримала дві яскраві постаті, що добре надавалися до медійної презентації. Саме ці обидві особистості  стали точками дотику  для публіки, мало знайомої із внутрішньополітичною ситуацією в Україні. Віктор Ющенко буквально носив на собі знаки силових методів режиму Кучми, а Юлія Тимошенко вміла подати себе так, щоб викликати широкий резонанс в суспільстві. Обидві постаті після виснажливої боротьби між собою, яка показала наскільки неправдиві всі заяви про новий початок у політичному житті, викликали розчарування в Україні та поза її межами. Це, мабуть, третя причина порівняно холодної реакції на Євромайдан. Друга революція менш ніж за десять років, після того як перша так швидко вичерпала свої можливості? Але не тільки це пояснює, чому протестувальників Майдану Європа, до якої вони хотіли належати, сприйняла так стримано. Це можна пояснити тільки явним непорозумінням. Боротися, мерзнути і навіть вмирати за Європу? Це не має нічого спільного з реальним життям в Лондоні, Парижі та Берліні. Складається враження, що протестувальники Майдану та принаймні частина європейського суспільства живуть у різних світах. У Києві «Європа» взимку 2013–2014 р. була символом кращого, вільнішого та справедливішого життя. Натомість у Німеччині «Європа» давно вже перестала бути чимось бажаним, та й сумнівно, чи була вона коли-небудь аж настільки бажаною.  Чи німці вийшли б на вулиці задля «Європи», як ідеї? Хіба ж багато хто не вважає за конструктивний недогляд те, що Європейський Союз був елітним проектом?  Недоліки Європейського Союзу, брак демократичних прав, вплив лобізму, криза європейської валюти та твердження, що передусім Німеччина повинна заплатити борги південно-європейських країн – оце і є теми Європи в німецькому дискурсі. Переваги об’єднання європейських країн, право вільного пересування і проживання, порівняно з іншими країнами високі правові гарантії, якими користуються громадяни ЄС, бліднуть на цьому тлі і сприймаються як щось очевидне.

Тло, на якому здобували досвід українці, не змінилося, відколи президентом у 2010 р. став Віктор Янукович. Корупція, нефункціональна юстиція  і тісне об’єднання олігархів із напівкримінальним або кримінальним минулим та політиків, відповідальних за прийняття рішень  з 1991 р. належать до українського повсякдення. Однак, коли президентом став Янукович, самозбагачення можновладців набрало нечуваних досі обертів. Унаслідок судової реформи 2010 р. законодавчі органи опинилися під повним контролем виконавчих органів. Політичні опоненти Януковича потрапляли до в’язниці, Юлія Тимошенко – це тільки один із найяскравіших прикладів. Державні підприємства та гроші було розподілено між членами «сім’ї» і через це втратився хисткий баланс між різними регіональними кланами, який до цього часу мав вплив на українську політику. Президент розглядав державу та її ресурси як  щось таке, чим він може особисто розпоряджатися. Журналісти, які наважувалися повідомляти про ексцеси президента та його оточення, часто отримували погрози  або й зазнавали знущань. На Майдан Янукович відреагував новими репресіями, прийнявши в парламенті в середині січня 2014 р. пакет законів, за якими все те, що відбувалося на Майдані протягом останніх двох місяців, вважалося злочинним4.

Саме цей режим хотіли врешті скинути активісти Майдану. А тому й безглуздо закидати київським революціонерам, що вони хотіли скинути «демократично обраного» президента. Невже українці повинні були визнавати президента, який грабував країну, намагався позбавити їх усіх громадянських прав і врешті сам утік? Те, що німецьким коментаторам спало на думку протести проти Віктора Януковича порівнювати з (можливими) протестами проти Анґели Меркель5,  свідчить про те, в наскільки різних світах живуть українці та німці на початку ХХІ ст. в одній і тій самій Європі. Український інтелектуал Юрко Прохасько назвав це «історичною асиметрією»: «Нам бракує безпосереднього досвіду спільного бачення очевидних речей», європейські досвіди «дуже давні, а наші зовсім свіжі. Ми будемо говорити не до голих, вразливих весняних тіл, а до сухої, ламкої шкіри з минулого року». Тому Євромайдан зустрів у Німеччині не тільки схвалення, а й підозри і навіть відверто вороже ставлення.6

Люди, що вийшли на Майдан, назвали цю революцію «Революцією гідності»7. Для них були важливими ті речі, за які в Німеччині зараз уже нікому не треба боротися. У Німеччині питання економіки, збереження та захист добробуту визначає, принаймні дискурсивно, політична «Програма ХХІ століття», для України були важливими цінності та новий початок для країни, який навряд чи можна було сформулювати точніше, а зараз, поки триває війна з Росією, важливе життя співгромадян. Ті німецькі коментатори, які, вдаючи критичних та розсудливих спостерігачів, в ім’я «миру» (так ніби на Донбасі нема ніякої війни) вимагають порозуміння з Росією коштом України, роблять це, перебуваючи в «зоні добробуту, комфорту та безпеки», про які практично всі українці, та й росіяни теж, можуть зараз тільки мріяти. Юрій Андрухович описав (Західну) Європу як «надмір секуляризовану, надмір захищену, надмір упорядковану». Тільки асиметрією досвідів можна пояснити, чому багато хто на заході Європи хоч і намагався зрозуміти Путіна, але при цьому навіть не пробував зрозуміти ще й Україну8.

Ще тривожніше те, що наступне припущення Андруховича може виявитися правдою: Європейський Союз, власне кажучи, боїться України, тому вдається до політики опортунізму, яка полягає то в наближенні до України, то віддаленні від неї, щоб перешкодити повному членству України в ЄС. Принаймні в багатьох колах німецької громадськості справді чути гарячі заперечення проти наближення Європи до України. Здається, слушним припущення, що тут мова йде про збереження добробуту та страх економічного занепаду. Якщо навіть найбільші прихильники інтеграції України в ЄС визнають, що зараз повне членство можна розглядати тільки непевний план на майбутнє, то очевидно, що навіть ця віддалена можливість викликає у декого страх або навіть лють. Це пояснюється ще й тим, що Європейському Союзу бракує позитивного досвіду, коли йдеться про розширення  на схід. І на це теж є своя причина. Той шлях розвитку, яким іде Угорщина, поки що не викликає особливої радості, також у випадку Румунії та Болгарії цілком слушним буде питання, чи не був занадто поспішним план прийняття цих країн до ЄС.

Отож, з огляду на це історичні досягнення Європейського Союзу в Центрально-Східній Європі сприймаються як відносні. Але хіба ж це не здобуток, що відбулося німецько-польське примирення і Польща вступила в Євросоюз? Розширення Євросоюзу на схід зовсім не було імперською експансією в «зону впливу» колишнього Радянського Союзу і врешті кордони Євросоюзу опинилися небезпечно близько від України. Хоча й нема ніякої слушної причини, чому у ХХІ ст. Європейський Союз ще повинен діяти за принципами геополітики, адже це було власна політична воля, яка спонукала країни  Центрально-Східної Європи, прагнути членства у Європейському Союзі. Тут Європі бракує позитивного інтеграційного проекту власного розвитку.


Уявлення про Україну: розколена, безперспективна країна

Ідеологічним узаконенням анексії Криму та збройної інтервенції на Донбасі Росія вважала уявну загрозу для російськомовного населення України, яка нібито походила від українських «фашистів» у Києві та на Заході. Такої загрози ніколи не було. Навіть якщо Майдан був проектом радше Західної та Центральної України, то люди на Майдані розмовляли і російською, і українською мовою. В багатьох регіонах України двомовність належить до реалій життя і надання переваги українській мові чи російській залежить не від етнічної ідентичності і не від політичних уподобань. Стратегія Путіна перевести політичний конфлікт в етнічну та культурну площину з допомогою широкої пропагандистської діяльності була цілком успішною передусім у Росії та в деяких регіонах Східної України, однак і в Німеччині теж. Топос «розколеної» країни, «проросійське» населення на сході якої не може нічого добитися від «проукраїнського» націоналістичного заходу, використовується знову й знову.

Від часу проголошення незалежності України у 1991 р. модель «схід-захід» стала  улюбленим інструментом аналізу, яким користуються західні спостерігачі. Семюел Гантінґтон вважає, що один із кордонів цивілізації пролягає впоперек України, а  ЦРУ прогнозувало ближче до президентських виборів 1994 р. можливість розпаду країни За словами історика Ярослава Грицака Україна звикла до таких прогнозів, «як хвора людина звикає до діагнозів, які ставить їй лікар».9

Однак уявлення про глибокий розкол – це не просто чиясь фантазія, спроектована на Україну ззовні, воно наявне і в українському дискурсі. На початку другого тисячоліття Микола Рябчук опублікував  свій есей про «реальну та уявну Україну», у якому протиставляв «уявний» Львів з його католицькими церквами, ренесансною архітектурою та габсбурзьким стилем «уявному» Донецьку, типово радянському місту. Для Рябчука обидва ці полюси «уявні», тому що ніяка з цих «двох Україн» не існує в «чистому вигляді», натомість для України характерне співіснування ідентичностей.10  Зовсім необов’язково, щоб «російська» та «українська» ідентичність виключали одна одну. Така культурна різноманітність зумовлює те, що вузький етнічний український націоналізм в пострадянській Україні ніколи не міг стати панівним серед проектів нації, які конкурували між собою.

Безперечно, що Україна – країна неоднорідна на етнічному, релігійному та мовному рівні і багато українців сприймають це як виклик, хоч може й не найбільший, для відносно молодої держави. Швидка дезінтеграція державної влади на Донбасі, а також симпатії частини населення до сепаратистів дуже виразно свідчить про слабкі місця української держави в цих регіонах. Для дебатів, які відбуваються в Німеччині, характерно те, що неоднорідність України завжди називають вирішальною перешкодою для стабілізації країни. Така аргументація не тільки заперечує множинні ідентичності багатьох українців, вона ще й віддзеркалює залишки мислення категоріями ХІХ ст.: тільки однорідне суспільство може розвинутися у здатну до життя націю, мультиетнічність та багатомовність можуть тільки заважати. Ще проблематичніше таке припущення, що тільки «справжня» нація може претендувати на державний суверенітет та непорушність кордонів. У газеті Die Zeit від 27 березня екс-канцлер Гельмут Шмідт виправдовує анексію Криму, вказуючи на те, що Україна – це не «національна держава», а історики, мовляв, дотепер сперечаються, чи взагалі існує українська нація. Однак вкрай сумнівно, що до завдань істориків або старшого покоління німецьких політичних діячів належить робити висновки про автентичність української нації та виводити з цих висновків політичні аргументи.

Але що означає уявлення про Україну як про «штучну» націю? Жоден історик не заперечить того, що проекти націй під багатьма оглядами є конструктами. Ніхто не заперечить і проти того, що ідея нації, щонайпізніше з ХІХ ст., набула в Європі неймовірного впливу на історичні події. Україна під цим оглядом теж не виняток: її аж ніяк не можна віднести до «штучних» продуктів сталінської національної політики, навіть якщо ця політика відіграла важливу роль у формуванні кордонів України в ХХ ст.11  Український національний рух бере свій початок з ХІХ ст. і він не виняток в історії Європи. До того ж Україна – це не тільки габсбурзька Галичина; в першій половині ХІХ ст. центр українського національного руху знаходився в Харкові, що належав до Росії, а згодом у Києві. Аж у другій половині ХІХ ст. центр перемістився в Галичину навіть і з тієї причини, що Габсбурзька імперія дозволяла своїм підданим на більшу участь у політичному житті та ширший культурний розвиток, ніж автократична царська держава.

Натомість із російської перспективи ще в ХІХ ст. складно було уявити собі існування самобутньої української мови та культури. Все українське сприймалося радше як «малоросійський» різновид російської нації і для багатьох росіян визнання України як незалежної держави залишається інтелектуальним та емоційним викликом. При цьому українські проекти нації необов’язково означали і означають відмежування від Росії. Ще в ХІХ ст. дехто вважав, що Україна найкраще розвиватиметься в союзі з Росією. Отож, різноманітність українських проектів ідентичності в ХХ ст. має довгу традицію і деякі факти свідчать про те, що Майдан можна сприймати як новий розділ у цій історії. Тут мова йшла передусім не про питання ідентичності чи мови, а про порозуміння щодо спільних цінностей.
 
Тому дещо свідчить на користь тези, що тут було зроблено перші кроки до нового політичного визначення української нації.12  Ще Майдан можна інтерпретувати як досягнення українців, яке  полягає у звільненні від безнадійно корумпованих партій, які ще з 90-их років знову й знову намагаються компенсувати слабкі місця свої програм безвідповідальною мобілізацією контрастів зі сфери культури, мови та політики пам’яті.13  Саме тому варте співчуття те, що редукціоністська модель «схід–захід» так вперто зберігається у дискусіях, що точаться в Німеччині.

Сумніви щодо законності українських проектів нації здаються дивними принаймні тоді, коли вони супроводжуються мовчазним ствердженням прав Росії. Амбіції Росії в Криму та в деяких регіонах України сприймаються в такій інтерпретації як належне, хоча російський президент обґрунтовує їх національними та імперськими міфами, а також історичними конструкціями, які варто було б піддати критичному аналізові. Різне сприйняття російської та української історії відчутне і в ставленні до досвіду з Другої світової війни. Прикладом цього можуть бути міркування Ергарда Епплера, який ставиться до Росії з розумінням і пояснює це тим, що під час Другої світової війни Німеччина пройшла винищувальним походом по Східній Європі. Незрозуміло, чому він відмовляється виявити до України таку саму історично обґрунтовану емпатію і дискваліфікує її як «розколену країну», яка не має розвинутої політичної культури (цікаво, чи має таку культуру Росія?), та ще й приписує їй розрив між кириличною абеткою та латинською.14  Здається, німці майже не усвідомлюють того, що Україна, як і інші країни Центрально-Східної Європи, оглядається на історію страждань, спричинену Німеччиною, і на противагу до Росії була повністю окупована німецькими військами.15

Усі згадані аргументи свідчать про небажання сприймати українців, як незалежних історичних і політичних діячів. Цим пояснюється також і улюблене тлумачення, що в Україні передусім триває конфронтація між «Заходом» або Європейським Союзом та Росією. Якщо Україну і сприймають, як політичного діяча, то хіба що якогось незначного.16  Якобу Ауґштайну вдалося декілька разів присвятити свої щотижневі шпальти подіям в Україні і за кожним разом він дуже багато сказав про «Захід», про Сполучені Штати та Німеччину, а про Україну – майже нічого.17  Різноманітні внутрішньополітичні причини кризи в Україні в такому прочитанні відфільтровуються, вони просто нікого не цікавлять.

Якщо говорити про передісторію Майдану тільки як про конфронтацію між «Сходом» і «Заходом», це означає бездумно повторювати пояснення Владіміра Путіна, що Росія вбачає для себе загрозу в розширенні НАТО та Європейського Союзу  на схід Європи і тому відстоює в Україні виключно свої інтереси – що ж, так поводяться великі держави і так вони поводилися завжди. Та чи справді президент Росії боїться, що Україна вступить у НАТО? Можливо, він побачив, що в Україні виникла загроза для його власних інтересів? Інтервенція Росії відбулася тоді, коли в Києві люди, які говорять і російською, і українською мовою, скинули клептократичний режим та авторитарного президента. Такий сценарій не повинен, на думку Путіна, стати зразком для інших.  Демократична Україна, в якій панує політичний плюралізм, просто викликає певні побоювання в президента Росії. Ефективним засобом для того, щоб зірвати демократичний розвиток, а також економічне піднесення є ведення неоголошеної війни на Донбасі. Сила Путіна в тому, щоб сіяти хаос та викликати етнічну напругу.


Український дискурс, як дискурс ЗМІ та політичного самоствердження

Україна у німецькому дискурсі  має ще й інший вимір, адже не завжди мова йде власне про Україну. Навіть складається враження, що для багатьох коментаторів важливо позиціонувати себе як нібито критичну меншість супроти медійного «мейнстріму» – хоча це й не означає, що їхні аргументи найбільш переконливі.18  Врешті можна навіть вияв надзвичайно скептичного ставлення до путінської Росії пояснити як доказ ліберальної та демократичної згоди щодо цінностей серед журналістських еліт різних політичних течій, що не дуже симпатизують режимові, який застосовує військову інтервенцію до сусідньої країни та з самого початку демонізує пробудження українського суспільства як проект українських «фашистів».

Але не треба заходити аж так далеко. Що ж насправді відбувається з тими, хто захищаючи Путіна, нібито потрапляє на маргінеси ЗМІ? Наведу тільки деякі приклади: Ергард Епплер регулярно друкувався у газеті Süddeutsche Zeitung, а також у журналі Spiegel, Єнс Єссен та Ойґен Руґе – в газеті Die Zeit, Якоб Ауґштайн – у Spiegel Online, а Ґабріелє Кроне-Шмальц та Матіас Плятцек мали змогу захищати напад Путіна на Україну в найпопулярніших передачах телерадіокомпанії ARD, окрім цього у лютому вийшла книжка авторства Кроне-Шмальц, підозрілий бестселер  «Russland verstehen».19  Провівши емпіричний аналіз гостей, присутніх на німецьких ток-шоу, ще в червні 2014 р. можна було зробити висновок, що докоряти  Росії за ворожість в рамках громадського телерадіомовлення просто не дозволено.  І навпаки: захисникам демократичної і суверенної України принаймні на цих каналах німецького телебачення слова майже не давали.20 

Стверджувати, як це заведено в добу постмодернізму, що з того, як подаються повідомлення про Україну видно тільки те, що, коли йдеться про конфлікт, кожен розповідає «свою правду», теж не дуже переконливо. Є величезна різниця між дозволеною, часто сумнівною якістю повідомлень журналістів громадського телебачення в Німеччині та російськими ЗМІ, які систематично й цілеспрямовано поширюють брехливу пропаганду, а журналістів з критичним підходом уряд позбавляє повноважень.21  Журналісти хоч і враховують аргументи обох сторін, однак применшують серйозність російської агресії в Україні і це свідчить водночас про загальне незнання внутрішньополітичної ситуації в путінській Росії. Так звані дебати про Україну звужуються до внутрішньонімецького медійного дискурсу.

Саме тому можна дискваліфікувати деяких лівих-політиків та лівих-публіцистів. В Україні політично неоднорідний рух протесту, в якому горезвісні праві становили меншість і, наскільки незначна підтримка їх з боку суспільства стало очевидним на президентських та парламентських виборах, скинув авторитарний режим, лідер якого безсоромно наживався. Путін узаконив військову інтервенцію в сусідню країну народно-національними аргументами і робить усе для того, щоб зупинити демократичний розвиток і в Україні, і в Росії. Ліві, можна припускати, могли б для себе відкрити в Україні дещо нове, в Росії на цей час нового значно менше. Однак усе відбувається якраз навпаки. Саме ліві-публіцисти виявили цілковиту готовність піддати фундаментальній критиці «західну» політику і бути значно обережнішими з Росією.22  По суті і тут Україна і Росія фігурують як площини проекції політичних сутичок з Європейським Союзом, НАТО, урядом Німеччини та ненависними Сполученими Штатами Америки. Здається майже ніхто не помітив певної суперечності: критики західного «імперіалізму» вважають Україну всього-на-всього об’єктом у  зіткненнях глобальних гравців.


Переклала з німецької Рада-Софія Матіяш

Уперше опубліковано у: Merkur. März 2015, No. 790.

Український переклад друкуємо з люб’язної згоди Авторки та Редакції.

 

  1. Andrij Portnov. Die Ukrainische »Eurorevolution«. Einige Überlegungen. // Claudia Dathe, Andreas Rostek (упорядник) Majdan! Ukraine, Europa. Berlin, Fototapeta, 2014.  
  2. Andrij Portnov. Das Mantra der Nicht-Einmischung. Glaubenssätze der PutinFreunde. // Osteuropa, № 9–10, вересень-жовтень 2014. Jurko Prochasko, Kleine Europäische Revolution. // Juri Andruchowytsch (упорядник), Euromaidan. Was in der Ukraine auf dem Spiel steht. Berlin, Suhrkamp, 2014.
  3. Anna Veronika Wendland, Hilflos im Dunkeln. »Experten« in der Ukraine-Krise: eine Polemik // Osteuropa, № 9–10, вересень-жовтень 2014.
  4. Andrew Wilson. Ukraine Crisis. What it Means for the West. New Haven, 2014.
  5. Ingo Schulze. Der blinde Fleck. // Süddeutsche Zeitung від  29-30 березня 2014 р.
  6. Jurko Prochasko. Kleine Europäische Revolution. // Euromaidan. Was in der Ukraine auf dem Spiel steht.
  7. Yaroslav Hrytsak. Revolution der Würde. // Majdan! Ukraine, Europa.
  8. Juri Andruchowytsch. Wir reden über Werte, ihr redet über Preise // Frankfurter Allgemeine Zeitung від 19 листопада 2014 р.
  9. Yaroslav Hrytsak. Revolution der Würde. // Majdan! Ukraine, Europa.
  10. Mykola Rjabtschuk. Die reale und die imaginierte Ukraine. Berlin, Suhrkamp, 2013.
  11. Так вважають, напр., такі історики: Jörg Baberowski. Zwischen den Imperien // Die Zeit від 13 березня 2014 р.; Jens Jessen. Teufelspakt für die Ukraine // Zeit від 28 березня 2014 р. Однак цей скорочений виклад історії України  наштовхнувся на рішучі заперечення: Ulrich Schmied. Das ist eine Nation // Die Zeit від 20 березня 2014 р.; Andreas Kappeler. In Kiew entstand die Nation // Die Zeit від 3 квітня 2014 р.; Anna Veronika Wendland. Offener Brief an Jörg Baberowski (https://euromaidanberlin.wordpress.com/2014/03/25/ein-offener-brief-von-der-historikerin-anna-veronika-wendland/); окрім цього: www.freitag.de/autoren/franziska-davies/die-ukraine-eine-kuenstliche-nation
  12. Anna Veronika Wendland. Für ein neues Land // Der Freitag від 10 квітня 2014 р.
  13. Petra Stykow. Innenpolitische Gründe der Ukraine-Krise. Gleichzeitige Demokratisierung und Staatsbildung als Überforderung // Osteuropa, № 5–6, 2014 р.
  14. Erhard Eppler im Gespräch mit Wladimir Kaminer, Ein Russland. Zwei Leidenschaften. Süddeutsche Zeitung від 12 липня 2014 р.
  15. Відфільтровування долі Центрально-Східної Європи під час Другої світової війни для Німеччини справа звичайна:  у відомому трисерійному фільмі «Unsere Mütter, unsere Väter», трансльованому на каналі ZDF, полякам приписано внятково роль націоналістичних антисемітів.
  16. Тут моє сприйняття дебатів, які відбуваються в Німеччині, відрізняється від сприйняття Людмили Белкіної. Ljudmila Belkina. Zur Vielheit in der Ukraine // Merkur, № 788, січень 2014 р.
  17. Див. онлайн-шпальти Ауґштайна на цю тему (www.spiegel.de/thema/spon_augstein/). На щастя його колега Ґеорґ Діц думає інакше.
  18. Інтерв’ю з Якобом Ауґштайном у передачі Aspekte каналу ZDF від 12 грудня 2014 р.
  19. Erhard Eppler. Putin. Der Mann fürs Böse // Süddeutsche Zeitung від  11 березня 2014 р.; того самого автора Wir reaktionären Versteher // Spiegel від 28 квітня 2014 р.; Eugen Ruge. Nicht mit zweierlei Maß messen! // Die Zeit від 7 березня 2014 р. Окрім цього передача Ґюнтера Яуха від 23 листопада 2014 р.
  20. Fabian Burkardt. Die Ukraine-Krise in den deutschen Talkshow // UkraineAnalysen, № 135 від 24 червня 2014 р. (www.laender-analysen.de/ukraine/archiv.php).
  21. Johannes Voswinkel. Zynismus mit journalistischem Antlitz. Russlands Medien, die Macht und die Ukraine // Osteuropa, № 5–6, травень-червень 2014 р.
  22. Окрім шпальт Якоба Ауґштайна в Spiegel Online див. також статті Лютца Гердена  у газеті Der Freitag.