Поспішно ухвалений пакет так званих «декомунізаційних законів» викликав неоднозначні оцінки в суспільстві та серед науковців. Автор був серед підписантів Відкритого листа до Президента України та Голови Верховної Ради України із закликом не підписувати закони «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у ХХ столітті» (№ 2538-1) та «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їх символіки» (№ 2558). Див.:
Після його появи процедура підписання законів уповільнилась, а до закону № 2558 були внесені косметичні зміни. Однак все йде до їх підписання. Відкритий лист та його автори зазнали потужної інформаційної атаки. І якщо інтелектуали звинувачують підписантів у «нерозумінні» поточного моменту, політичної ситуації чи «академічному пуризмі» (цілком радянські ярлики), то коментатори на багатьох сайтах» прямо називають усіх нас агентами ФСБ.
У своїх публікаціях тривогу висловили відомі західні вчені Девід Марплз
Джон-Пол Химка
(http://net.abimperio.net/node/3442),
Пер Рудлінг та Кристофер Гіллі
колишній співробітник Держдепартаменту США Джош Коен
і письменник Сергій Жадан
(http://nv.ua/opinion/Jadan/borba-s-borboy-chem-opasen-otkaz-ot-totalitarnogo-proshlogo-45727.html).
Галя Койнаш показала невідповідність законів про «декомунізацію» нормам сучасного права
(http://khpg.org/index.php?id=1428632777),
а Оксана Шевель – європейським стандартам
(http://voxukraine.org/2015/05/07/decommunization-laws-ukr/).
Основні недоліки цих законів:
- абсолютно неприйнятна непрозора («скорочена») процедура ухвалення;
- спроба встановити державну монополію на історичну правду;
- обмеження права дослідника на свободу творчості;
- абстрактність багатьох термінів. Зокрема, важко зрозуміти що означає «заперечення» або «поширення інформації, спрямованої на виправдання» тоталітарних режимів. І хто буде встановлювати їх наявність або відсутність в наукових публікаціях? Слідчий районного відділку міліції? Районної прокуратури? СБУ? Найчесніший у світі український суд? Чи вистачить кваліфікації? Додам, що в реаліях українського академічного та університетського життя це призведе до написання скарг і доносів у боротьбі за адміністративні посади.
Впадає в око й неадекватність покарання небезпеці вчиненого порушення. Зокрема, публічне виконання групою людей (наприклад, захмелілими пенсіонерами, які вирішили пригадати пісні своєї молодості) «Інтернаціоналу» (був гімном СРСР до 1944 р.), карається позбавленням волі на строк від 5 до 10 років з конфіскацією майна або без такої. В той час, як зґвалтування карається позбавленням волі на строк від 3 до 5 років, умисне тяжке тілесне ушкодження – від 5 до 8 років, а мінімальне покарання за навмисне вбивство становить 7 років.
Ухвалені без обговорення і можливості внесення правок закони створили купу колізій і недоречностей, ще раз довівши, що живу історію, долі живих людей важко увібгати в тісні юридичні рамці. Зокрема, Закон № 2538-1 вимагає вшановувати як борця за незалежність члена Центральної Ради Панаса Любченка, а закон № 2558 забороняє «створювати позитивний образ» голови Раднаркому УСРР Панаса Любченка і вимагає перейменувати всі топоніми, пов’язані з його ім’ям. Так само Антін Драгомирецький, Михайло Полоз, Олександр Шумський, як члени Центральної Ради потребують вшанування, а як особи, що займали керівні посади в Комуністичній партії, ВУЦВК та Раднаркомі УСРР – засудження. А як бути з Михайлом Степаняком, який спочатку працював секретарем Бережанської міської ради, а потім став одним з лідерів ОУН? Лише причетність до розвитку української науки і культури надає «індульгенцію» Павлу Тичині, Миколі Бажану, Дмитру Багалію, Матвію Яворському і Борису Патону.
Прихильники «декомунізаційних» законів часто підкреслюють, що в них комуністичний і нацистський режими оголошуються тотожними. Насправді це не відповідає дійсності. Нацистам зроблено чимало «поблажок». (При цьому автор не є прибічником рестриктивних заходів і не закликає до їх посилення, а лише показує невідповідність таких заяв змісту законів).
Закон № 2558 забороняє гімни СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних або автономних радянських республік або їх фрагменти, але не забороняє гімни нацистської Німеччини та нацистської партії («Пісню Хорста Весселя»).
Під заборону потрапляють не лише герб СРСР та союзних республік, але й осучаснені зображення та атрибутика, в яких відтворюється поєднання серпа та молота; серпа, молота та п’ятикутної зірки; плугу (рала), молота та п’ятикутної зірки. Так, під заборону потрапляє емблема Організації ветеранів України. В той же час відсутній перелік символіки НСДАП і взагалі не згадано свастику. Не йдеться також про заборону неонацизму та його символів – стилізованих форм свастики, «Чорного сонця», «коловрата», «Вовчого гака» (Wolfsangel), подвоєної руни «зіг», закодованого нацистського гасла «1488» тощо.
Не може не викликати тривогу вилучення з Кримінального кодексу статті, яка забороняє «заперечення чи виправдання» злочинів фашизму, Ваффен-СС та тих, хто співпрацював з окупантами. Ані словом не згадуються в законі № 2558 організації, визнані злочинними за вироком Нюрнберзького трибуналу, – СС, СД, гестапо та їх символіка.
Законодавчо заборонено цитати діячів Комуністичної партії, причому з часу її заснування чи то в 1903, чи то в 1912 р., коли партія перебувала в підпіллі і боролася з царатом, виступала за 8-годинний робочий день. В той же час щодо нацистської партії заборона цитування поширюється чомусь лише на період з 1935 р. Забороняється використання цитат працівників радянських органів державної безпеки. Натомість аналогічна заборона щодо працівників нацистських органів безпеки відсутня.
Заборона символіки сателітів СРСР чомусь не поширена на сателітів нацистської Німеччини – Угорщину, Румунію, Словаччину, Болгарію, Хорватію, а також на символіку пронацистських режимів окупованої Європи та символіку нацистських партій Європи – угорської Партії перехрещених стріл, румунської «Залізної гвардії», хорватських усташів, норвезького «Національного єднання» тощо.
Закон № 2558 взагалі не містить заборон щодо виправдання фашистського режиму в Італії, Національної фашистської партії чи використання їх символіки. І це симптоматично, адже, ототожнюючи на словах комуністичний і нацистський режими, прихильники «декомунізації», як правило, чітко розмежовують нацизм і фашизм. А, отже, вважають останній не вартим заборони.
Прихильники «декомунізації» часто пояснюють нетерпимість до комуністичної символіки тим, що вона використовується сепаратистами на Сході України. Але ж символіка «ДНР» і «ЛНР», «Новоросії» та інших сепаратистських організацій в Україні не заборонена.
Схоже на те, що автори закону № 2558, які постійно посилаються на досвід «декомунізації» в Східній Європі (хоча там ще жодна людина не сіла до в’язниці за «неправильні» погляди чи «неправильну» символіку), діяли за принципом Петра І, який, прагнучи наслідувати Європу, переймав зовнішні атрибути – змушував своїх підданих пити каву, палити тютюн, голити бороди й носити європейське вбрання. Водночас, вони чомусь сором’язливо «забувають» про те, що в світі є чимало прикладів «декомунізації» зі знаком мінус. Зокрема, під гаслами боротьби з комунізмом жахливі злочини вчиняли диктатори Парагваю А. Стресснер, Чилі А. Піночет, Аргентини Х. Відела, Гватемали Х. Е. Ріос Монтт, Болівії Л. Гарсія Меса, Домініканської Республіки Р. Трухільйо, Заїру Мобуту Сесе Секо, клани Сомоса в Нікарагуа і Дювальє на Гаїті, режим апартхейду в ПАР. Завзятим борцем з комунізмом був іракський диктатор С. Хусейн. Найкривавішу антикомуністичну акцію було здійснено в 1965–1966 рр. режимом Сухарто в Індонезії, коли загинуло від 500 тис. до 1,5 млн. осіб.
В сьогоднішніх умовах заходи з «декомунізації» лише поглиблюватимуть розкол між регіонами та поколіннями, не сприяючи консолідації суспільства.
Юрій Латиш,кандидат історичних наук, доцент (Київський національний університет імені Тараса Шевченка)