Ян БЕРЕНДС. Кінець “східної політики”?


FacebookMySpaceTwitterDiggDeliciousGoogle BookmarksTechnoratiLinkedin

Ян БЕРЕНДС. Кінець “східної політики”?

 

2015-02-05-behrendsЗа часів холодної війни у взаєминах СРСР та ФРН так і не вдалося досягти «змін через зближення». На наших очах провалилася ще одна спроба.

Чи розумно було б просто прийняти результати російської агресії проти України? Чи призведе визнання нового статус-кво у традиціях німецької “cхідної політики” до такого бажаного послаблення напруги? Такі пропозиції свідчать про нехтування міжнародним правом і українським суверенітетом, а крім того схиляють до легітимізації подальшої агресії та захоплення територій. Вони неправомірні ще й тому, що ґрунтуються на хибній основній гіпотезі: Путін – не Брежнєв. І уявлення про «зміни через зближення» – лише ілюзія. Як під час холодної війни, так і зараз. Але розумінню цього факту заважає міф про “східну політику”, яку лише частково можна співвіднести з історичною реальністю.

  Німецька “східна політика” з’явилася під час холодної війни. Соціально-ліберальна коаліція Віллі Брандта була спробою послабити міжнародний конфлікт. Задля цього Бонн був готовий визнати результати Ялтинської конференції. Угоди з Москвою, Варшавою і Східним Берліном заклали фундамент для створення стосунків із комуністичними країнами – учасницями договору. Проте одночасно вони посприяли зміцненню гегемоністичних настроїв Москви у напрямку на Схід від Ельби. Неоднозначне попервах ставлення німецької громадськості до цих угод з часом змінилося на позитивне. Ставши ініціатором “східної політики” Бонн створив інструмент, що мав би впоратися із холодною війною – принаймні, так здавалося.

  Однак вже наприкінці 1970-х років стало зрозуміло, що “східна політика” не всемогутня. Обіцяного покращення, що мало народитися із гасла «зміни через зближення», не відбулося. Навпаки: на територіях, підконтрольних Радянському Союзу, дедалі частішими ставали репресії, а режим провадив гонку озброєнь. Від “східної політики” лишилися лише гарні стосунки Бонна із Москвою, прибутковий бізнес й послаблення напруги всередині Німеччини. Безперечно, задля цього варто було старатися. Проте з історичної точки зору варто зауважити, що “східна політика” не надто посприяла завершенню холодної війни. Крім того, причиною перебудови у Москві стало розуміння радянською елітою того, що її режим більше не конкурентоспроможний й навряд чи довго проіснує. Цей факт не завадив  основним «дійовим особам» у “східній політиці” після 1990 року проголосити «зміни через зближення» вирішальним внеском у мирну зміну режиму в Радянському Союзі.

  З 1991 року Німеччина розбудовує свої стосунки із Росією. “Східна політика” після холодної війни мала надати Німеччині економічні шанси й нейтралізувати ризики, що надходили зі сторони пострадянської Росії. При цьому внутрішній розвиток Росії завжди лишався за кадром. І хоча країна після 2000 року за короткий відрізок часу повернулася до самодержавства, Берлін навіть назвав свої стосунки із Москвою «стратегічним партнерством». Газопровід Nord Stream – який побудували незважаючи на протест Польщі – став символом німецько-російської співпраці, що не звертає уваги на країни Східної Європи. Врешті-решт Німеччина стала співучасницею російських зазіхань: Nord Stream допоміг розгортанню війни в Україні.

  Після об’єднання Німеччини жоден з урядів ФРН не поставився з належною увагою до  основних засад “східної політики”. Міністерство закордонних справ Німеччини відштовхувалося від того, що економічне зрощування зобов’яже Москву до більш адекватної зовнішньої політики. «Партнерство для модернізації» продовжувалося, й не одразу стало зрозуміло, що Кремль зацікавлений лише у насильницькій моделі ведення політики, покликаній ослабити Європу і Захід. Ґідо Вестервелле прийняв цю пропозицію у 2011 році і в резолюції щодо Лівії разом із Росією і Китаєм голосував на засіданні ООН проти Франції, Великобританії і США. Це було популістичне порушення табу, якому у Німеччині не приділили багато уваги, адже воно відповідало панівним пацифічним настроям.

  Перелом в Україні навесні та вторгнення Росії стали для “східної політики” новим моментом істини. Своїх цілей – миру та стабільності – вона не досягла. На сході Європи ведеться справжня війна. Зараз вже вдруге стає зрозуміло, що в основі “східної політики” лежить принцип, що не витримав перевірки. Взаємність у двосторонніх стосунках між Берліном і Москвою – лиш уявна. Дипломатичні старання Берліна влітку 2014 року довели, що уряд ФРН не має жодного впливу на Кремль. Деескалації не сталося. Росія поводить себе як суверенна сила, для якої способом ведення політики є передусім насилля. Привілейовані стосунки між Берліном і Москвою аж ніяк не посприяли стабільності у регіоні. Вони лише засвідчили глибину розколу Заходу й заохотили Росію напасти на Крим.

  Самообрана ізоляція

  Криза в Україні покінчила із ерою “східної політики”. Яким чином можна відновити мир і безпеку в Європі? Очевидно одне: Німеччина мусить і надалі підтримувати комунікацію з Москвою. Ці канали комунікації є позитивним надбанням “східної політики” і про них забувати не можна. Проте під час кожного діалогу Берлін має знати, що Москва наважилася забезпечити внутрішню легітимність шляхом зовнішньої агресії. Це небезпечний шлях. Починаючи з весни особистий престиж повелителя залежить від подальших символічних, у першу чергу, воєнних досягнень. Поєднання емоційної мобілізації російського населення й економічної кризи стали для Росії вибуховою сумішшю. Берлін має тепер спробувати показати Москві шлях до виходу із ізоляції, яку вона обрала сама. Однак справжнє послаблення конфлікту можливе лише тоді, коли Кремль визнає право суверенних держав пострадянського простору на самовизначення. До того ж Москва повинна припинити гібридну війну проти України. Це вельми непросте завдання, але без цього Росії не повернутися до дружніх міжнародних стосунків. 

  А Росію, що позиціонує себе як наддержаву і прагне перегляду міжнародного порядку, підтримувати не можна. Крім того, Німеччина повинна була б згадати про якорі стабільності на континенті: Європейський Союз і НАТО. Десятиліття після 1989 року – доказ їхньої привабливості і значущості. Стверджувати, що ЄС і НАТО становлять небезпеку для Росії, неправильно. Навпаки, Росія також виграла б від стабільного розвитку Східної Європи. Що ж стосується Німеччини, то вона не має права блокувати шлях України на Захід. Гаслом нової “східної політики” Німеччини повинно було б стати: міжнародне право і національний суверенітет мають панувати і в Східній Європі. Демократична Україна має право самостійно вирішувати, з ким їй укладати союзи. Берлін зобов’язаний бути на стороні демократичної України разом із нашими європейськими партнерами. Якщо треба, навіть проти Росії. 

  Переклала з німецької Інна Сидоренко за публікацією:

 http://www.ipg-journal.de/kommentar/artikel/mythos-ostpolitik-698/


Additional information