Іван Гаврилюк. Шлях в нікуди (приватні війська олігархів в Україні та роздуми про історичні паралелі)

Наміри Ріната Ахметова щодо створення на Донбасі так званих «загонів самооборони» (хоча найбагатша людина України, очевидно, не проти цього процесу і на всьому Півдні та Сході нашої держави) не можуть не викликати певних історичних паралелей та відповідних побоювань. Ідея донецького олігарха щодо формування, утримання та використання у своїх цілях власних воєнних формувань, зрозуміло, не є новою. Здавна сила зброї була куди дієвішою за мову дипломатії. Відтак, більшість можновладців по всьому світі ще від античних часів (згадати бодай Рим із зародженням патронально-клієнтальних зв’язків) намагалися мати при собі хоча б із десяток озброєних слуг, котрі повинні були в разі небезпеки захищати як свого пана, так і його землі, майно тощо. Із плином часу масштаби цього явища зростали, досягши апогею (принаймні в Європі) протягом XVI-XVIII ст. В деяких країнах місцева еліта утримувала цілі приватні армії, які своєї чисельністю, а часто і професійністю, випереджали державні (коронні) війська. На фоні інших особливо виділялися Іспанія та Річ Посполита.

Перша, переживши протягом XVI ст. завдяки надходженню американського золота небувалий політично-економічний підйом, з початку XVII ст. все більше занурювалась в пучину дивної політичної системи, котру можна було би окреслити «анархічним абсолютизмом». Мадрид тільки де-юре цілком контролював землі не лише за безкрайнім океаном, але й на самих Піренеях. Окрім відсутності сильної центральної влади, це було викликано й вагомими місцевими традиціями та історичними процесами, бо ж Іспанське королівство свого часу буквально клеїли по шматках, поступово відвойовуючи землі у маврів. Все це породжувало владу місцевих «королев’ят», котрі диспонували своїми військами. Так, у 1638 р. граф Медіна Сідонія увів до Португалії задля придушення повстання в Еворі військо в 300 вершників і 8000 піхотинців, набраних у власних маєтках і землях його кузена маркіза Аямонте. Декларована монополія королівської армії на примус та вживання зброї була міфом, як і її зберігання виключно в державних арсеналах. Наприкінці XVI ст. більшість кабальєро мали коней, шпаги і аркебузи, натомість аристократія утримувала справжні арсенали, наповнені артилерією, вогнепальною зброєю та іншим спорядженням. В середині XVII ст. маркіз де Лас Навас розпоряджався 25 гарматами, які він тимчасово позичив королю в 1637 р. Вже згадуваний герцог Медіна Сідонія мав 42 гармати у 1639 р. Арсенал герцога дель Інфантадо у Гвадалахарі в 1643 р. містив більше 400 мушкетів і аркебуз. Мадрид не лише не прагнув підірвати потужність вельмож, навпаки, - королівська політика була послідовно спрямована на збереження та експлуатацію цієї потуги, хоч і під декларованим контролем держави. До того ж у деяких регіонах, наприклад Каталонії, місцеві еліти за допомогою власних загонів виборювали собі право обходитись і без цього контролю.

У Речі Посполитій, де сильна королівська влада не існувала навіть на папері, співвідношення магнатських військ до кварцяних хоругв (найкращої частини коронної армії, що базувалася на українських землях Речі Посполитої і призначалася для захисту від татарських наїздів) було у повній мірі відповідним до масштабів володінь магнатів і короля. Якщо кварцяне військо протягом XVII ст. рідко коли перевищувало 4000 жовнірів, то приватні загони «українських» магнатів, загалом нараховували приблизно 30000 чоловік (ці наведені польськими істориками цифри можна справедливо піддавати сумнівам хоча б з тієї причини, що подібні армії збирались лише за великих потреб, як от під час Хмельниччини, і зрідка діяли злагоджено). Не повинно дивувати, що подібною потугою могли похизуватись лише «українні» магнати (сюди відносились не лише руські князі на кшталт Острозьких чи Вишневецьких, але й польська шляхта в особі Конецпольських, Калиновских чи Браницьких, котрі саме завдяки наданням їм земель в Україні стали елітою в польсько-литовській державі), оскільки місцеві ресурси – як людські, так і економічні – давали змогу формування й утримання протягом якогось часу чисельних надвірних військ. Проте справжній розквіт приватних армій в Речі Посполитій (всупереч, здавалось би, усякій логіці) відбувся у XVIII ст., коли коронні гетьмани, на кшталт Яна Клеменса Браницького, використовували коронні хоругви в якості власної надвірної міліції, а відомий гайдамака Іван Гонта служив сотником (або полковником, що видається більш вірогідним) надвірних козаків Потоцького. Безсумнівно, надвірні війська існували не лише в Іспанії та Речі Посполитій – наприклад свого часу у Франції, яка лише в другій половині XVII ст. стала класичним прикладом абсолютизму, т.зв. релігійні війни часто велись за допомогою приватних формувань (зокрема зі сторони гугенотів). Багато хто вважає за приватний підрозділ і мушкетерів кардинала Ришельє - проте останні хоч й отримували платню від свого патрона, утім офіційно значились частиною королівської армії (як і королівські мушкетери).

Здавалося би, від тих часів нас відділяють кілька століть, та й не можуть в умовах XXI ст. функціонувати магнати зі своїми непідконтрольними нікому військами. Проте якщо подумати, то цей феномен існував постійно та дійшов до наших днів, хоч і у дещо іншій формі. Італійська мафія, увічнена в романі Маріо Пьюзо, являла собою видозмінену версію надвірних військ: складалась з десятків озброєних людей (підконтрольних одній особі), котрі виконували різноманітні завдання. Щось подібне представляли собою і російські бандитські структури після розвалу СРСР. Проте і ті, і інші були відносно малочисельні (бодай в стосунку до регулярних армій), плюс перебували під постійним наглядом місцевих спецслужб (ФБР чи ФСБ), часто з ними співпрацюючи. Натомість структури, які планує створити Рінат Ахметов, повинні бути недержавними і оплачуватися з його кишені (іншими словами, підлягати наказам лише Ахметова і бути непідконтрольними (де-факто) Києву). Ситуацію погіршує й те, що в планах ці формування не будуть розпорошені по всій країні, а компактно базуватимуться на Донбасі, і, відповідно, ще більше посилюватимуть позицію Ахметова як «правителя Донбасу». Напередодні повстання Богдана Хмельницького подібною роллю міг похизуватися Ярема Вишневецький, який володів цілим «задніпрянським королівством», куди фактично не розповсюджувалась королівська влада. Це, плюс потужні приватні війська (до 6000 чоловік) й непогані зв’язки з козаками (слід нагадати, хто був предком Яреми; до 1648 р. руський воєвода не був запеклим ворогом козацтва, не зважаючи на участь в придушенні повстання 1637-1638 рр., ба більше, часто виступав із ними пліч-о-пліч в боях з татарами) давало право Яремі мало зважати на вказівки з далекої Варшави і провадити по всім «українським воєводствам» свою політику. Хто знає, можливо якби не виступ Хмельницького, Вишневецький зі своїми амбіціями та ресурсами і сам би колись зважився на виклик центральній владі.

То ж не дивно, що подібна «благодійна» ініціатива Ахметова викликала логічне занепокоєння Києва – виконуючий обов’язки голови адміністрації президента Сергій Пашинський заявив, що «влада не допустить створення недержаних воєнізованих формувань». Ідея Ахметова не єдина в своєму роді. Наприкінці квітня екс-губернатор Одеської області Володимир Немировський оцінив витрати на створення загону з 100 чоловік в 700 тис. грн. Дешевизну пояснив надлишком зброї на військових складах. Солдат в таких підрозділах отримує 10-15 тис. грн., офіцер – 25-30 тис. грн. на місяць, відтак враховуючи, що в батальйоні в середньому близько 400 солдатів і 20 офіцерів, щомісячні витрати мали б скласти мінімум 4,5 млн грн.. Інший приклад – батальйон «Дніпро», створений за гроші ще одного олігарха Ігоря Коломойського (доволі упереджене, але цікаве інтерв’ю щодо цього формування). Також вже функціонують й підрозділи «Донецьк-1», «Донецьк-2» тощо. Зараз не будемо говорити, хто на чиєму боці воює, можемо лише констатувати, що подібне розповсюдження приватних армійських підрозділів не призводить ні до чого хорошого. По-перше, не відомо, куди подіти більшість цих людей після закінчення протистояння на сході – постійне їх утримання є задоволенням аж надто дорогим і суперечить всім законам. Служити до державної армії, хай навіть і контрактної, ці люди навряд чи підуть – там абсолютно інші зарплати й умови утримання. Те саме й з структурами МВС. По-друге, незрозуміло, що робити з сотнями одиниць зброї, яка видана їм на руки. Видати зброю легко, забрати - не дуже. Це як в анекдотах про мешканців Карпат, котрі в разі потреби викопують на городах шмайсери і дістають зі схронів гранати. По-третє, дії цих підрозділів напряму залежать від їх патрона, а погляди і примхи цієї людини часто можуть бути відмінними від політики Києва, законів і потреб держави. Свого часу польські історики дискутували (і продовжують робити це нині) щодо значення, яке відіграли приватні формування в житті I Речі Посполитої. Дехто вважає їх за єдину силу, котра могла гідно протистояти ворожим нападам (наприклад татарам), інші – за анархічну масу, котра сліпо слідувала волі своїх покровителів і спричинила зникнення Польсько-Литовської держави з мапи Європи. Слід пам’ятати, що Німий сейм 1717 р. заборонив утримання усіх надвірних формувань в державі, справедливо зазначаючи, що вони можуть бути причиною загального неспокою. Втім ця заборона, як ми вже зазначали, мала протилежні наслідки. Іспанія, в якій приватні підрозділи також відігравали важливу роль, зуміла зберегти свою незалежність, проте вже ніколи не повернулась до своєї могутності зразка XVI ст. Загалом, усі країни, котрі протягом ранньомодерних часів (протягом усієї історії це було зробити нереально) змогли уникнути феномену локальних князьків зі своїми військами (Франція, Британія, Німеччина (зі своєю специфікою)), до сьогодні відіграють важливу роль в європейській політиці. Все це демонструє, що ідея створення приватних озброєних формувань, тим паче в XXI ст., є вкрай небезпечною. Тим більш небезпечною вона є в Україні, з огляду на низький рівень політичної культури та не до кінця зконсолідовану націю (хоч, як не парадоксально, цей процес протягом останніх місяців набрав стрімкої ходи). В наших умовах лише створення єдиної потужної державної армії та забезпечення її всім необхідним може вберегти країну від усіляких ДНР, ЛНР і «незалежного» Криму. Натомість розповсюдження приватних формувань, щедро оплачуваних нашими ж грошима з кишені «добрих» олігархів, – це шлях, який веде в нікуди.


Іван Гаврилюк – аспірант кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянська академія» та історичного інституту Варшавського університету.