Повертаючись до контактів Івана Франка з Мартіном Бубером, варто звернути увагу ще на один важливий аспект, що цим разом відрізняє кардинально обох мислителів – ставлення до єврейської містики і хасидизму. Відомо, що Мартін Бубер вже у 1904 році починає активно працювати з текстами хасидів, осмислювати і опрацьовувати свою концепцію містики та хасидизму. Очевидно, що саме завдяки філософській праці М.Бубера відбувся такий успішний ренесанс хасидизму у 20 столітті, про що написано вже не один десяток книг. Дослідники стверджують навіть, що Мартін Бубер намагався сконструювати із своїх хасидських історій своєрідний зразок Заратустри, тобто оповідання про хасидів у задумі М.Бубера повинні були вплинути на духовний світ Європи початку 20 століття так, як вплинув на кінець 19 століття трактат Ніцше. Тому М.Бубера часто називають неохасидським цадиком¹.

Ставлення Івана Франка до єврейської містики взагалі і до хасидської зокрема абсолютно протилежне. Український автор часто писав про різноманітні містичні єврейські течії у зв’язку з своїми дослідженнями давньої української, польської і російської літератури. Саме у такому контексті він згадує знаменитого Сабатая Цві (1626-1676): "Поява жидівського месії Сабатая Цві в Єрусалимі дала привід до дуже розповсюджених поголосок у цілій Польщі і на Україні про те, що антихрист уже явився"².

Щодо хасидизму, то його оцінка у Івана Франка виключно негативна, починаючи з ранніх розвідок, присвячених єврейській проблематиці і закінчуючи перекладами єврейських авторів вже на початку 20 століття. Так, у статті 1886 року про Мозеса Мендельсона І.Франко писав: "переважна часть жидів силою природного протиділання поперлася на дорогу ще більшої ексклюзивности і замкнутости в тіснім крузі талмудизму і в крайніх своїх виприсках – чудотворних рабинах (цадиках) – цілковито відчужилася від окружаю чого її світу"³. Подібне критичне ставлення до хасидизму і хасидів із долею іронії та сатири Іван Франко висловлює у передмові до своїх перекладів двох віршів Вольфа Еренкранца Збиразького (Wolf Benjamin Ehrenkranz, Wölwel Zbarazer, 1819-1883): один вірш розповідає про месіанські мрії хасида, а другий про концепцію світу як театру у хасидів⁴. В.Еренкрац відомий як мандрівний поет, що висміював хасидизм і писав сатиричні вірші про хасидів⁵.

У передмові до перекладів І.Франко пише про "легкий гумор та не надто гризку сатиру, що освіжує Духа і дає йому хвилю спочинку", а далі письменник згадує "гостру сатиру на жидівську секту, так званих гуситів і їх рабинів-чудотворців, так званих цадиків", підкреслюючи, що "свободолюбні жиди" в "забобоннім хасидизмі бачуть велику перешкоду задля духовного розвою жидівського народа". Як бачимо, оцінка хасидизму у Івана Франка не змінилась з часів його молодості: поет оцінює це явище у духовному житті євреїв виключно негативно як перепону на шляху до поступу і цивілізаційного розвитку. У такому підході до хасидизму і проявилась кардинальна відмінність між Іваном Франком і Мартіном Бубером.

Зустріч з М.Бубером була тільки одним – хоча і дуже важливим – із багатьох епізодів у єврейському дискурсі Івана Франка⁶. З одного боку, цей дискурс свідчить про супідрядні тенденції єврейства і українства у епоху європейської модерни. З другого боку, він є прикладом осмислення суті галицького єврейства на фоні тих суспільних і політичних конфліктів, що мали місце у імперії Франца Йосифа.

Зауважимо тепер спеціально, що з перспективи історичної та політичної Іван Франко торкнеться справи єврейства у дискусії із такими єврейськими авторами, як Карпель Ліппе (Carpel Lippe, 1830-1915), Леопольд Каро (Leopold Caro, 1864-1939), Альфред Носсіґ (Alfred Nossig, 1863-1943), Є. Хасін (псевдонім Хаїма Житловського – Chaim Zhitlowski, 1865-1943), частково згаданий вже вище Вільгельм Фельдман. Ця дискусія І.Франка презентує не стільки його критичні погляди на галицьке єврейство, скільки висвітлює концепцію українського письменника щодо долі єврейства та його перспективи у контексті європейської історії та культури взагалі. Погляди І.Франка найповніше представлені у двох розвідках, друкованих польською мовою. Це стаття 1887 року Semityzm i antysemityzm w Galicji⁷, надрукована у часописі „Przegląd Społeczny“ та цикл статей 1893 року Żydzi o kwestji żydowskiej, друкованих у додатку до газети „Kurjer Lwowski“, додаток називався „Tydzień“. До цієї ж тематики примикає рецензія Івана Франка на книжку Теодора Герцля Єврейська держава⁸, оскільки письменник у цій рецензії теж висловлюється на теми єврейства та сіонізму. До сіоністської проблематики примикає також листування Івана Франка з такими представниками сіоністського руху, як Натан Бірнбаум (Nathan Birnbaum, 1864-1937) і Сауль Рафаель Ляндау (Saul Rafael Landau, 1870-1943)⁹.

На жаль, поза увагою дослідників залишається інтерес І. Франка до єврейської містики, хасидизму і вчення Сабатая Цві, не досліджене сьогодні також і коло знайомих І. Франка – євреїв Львова, про яких згадує сам письменник у своїх текстах. Так, у тексті розвідки Притча про сліпця і хромця, котра була написана на початку 1904 року, тобто вже після фатального 1897 року, після полеміки з Карпелем Ліппе, український письменник, наприклад, з вдячністю за допомогу при читанні талмудичних текстів згадує вчителя-гебраїста доктора Гріллєра, а також львівського рабина Каро. Йдеться, очевидно, про Езехіеля Каро (Jecheskiel Caro, 1844-1915), історика, автора надрукованої у Кракові в 1894 році книжки Geschichte der Juden in Lemberg von der ältesten Zeiten bis zur ersten Teilung Polens im Jahre 1792. Він був рабином так званої прогресивної синагоги у Львові (1891-1915). З іншим, Леопольдом Каро (Leopold Caro, 1864-1939), асимілятором і одним із найвідоміших економістів свого часу, І.Франко полемізував на сторінках преси, обговорюючи його публікації про лихву і єврейство.

Текст розвідки Semityzm i antysemityzm w Galicji відрізняється особливим критичним тоном і твердженнями про те, що євреї мали абсолютно негативний вплив на розвиток галицького суспільства. Хоча сам Іван Франко неодноразово писав і підкреслював позитивний ідейний вплив єврейства на культуру та літературу Київської Русі, наголошуючи, що „важним елементом у житті Південної Русі були в ту пору також жиди“ (41;217), тепло і абсолютно позитивно відгукувався про своїх знайомих-євреїв – Ісаака Тігермана (46;286), Адольфа Інлендера (41;464), Віктора Адлєра (50;361), Ісидора Зінгера (50;362), Гайнріха Каннера (50;362) тощо.

Натомість у публіцистиці Івана Франка та його статтях, присвячених соціально-економічним та історичним проблемам, ми зустрічаємо практично на кожному кроці твердження про „визискування жидівське“, про „жидів-лихварів“ і „жидівську кліку“, про те, що саме „брати мойсеєвої віри“ є spiritus movens усіх махінацій та операцій в банках Галичини, що вони спричинились до повного розорення галицьких міст (про місто Броди у цьому контексті І. Франко писав спеціально у ряді статей). Правда, треба зазначити, що український письменник почасти хоче відокремити багатих євреїв від бідних і пише про це у своїх текстах. Зокрема 1882 року у статті І. Франка Письма из Галиции читаємо:

„Скажу еще о третьей пиявке края – о евреях, а именно: о больших капиталистах. Что между галицкими евреями две трети – пролетарии, это, кажется, известно всем. Меньше известно, что между еврейскими богачами и пролетариями разъединение и зависть не меньшие, чем и в христианских кругах. Богатые евреи презирают „капцанов“, стараются отделиться от них одеждою и образом жизни, за что бедные платят им ненавистью. И хотя религия и замазывает это разделение, но все-таки оно есть, и нужно небольшого толчка, чтобы оно выступило наверх. Нашествие на Галицию евреев-капиталистов очень разоряет край“ (44 (1); 128).

Аналогічні висновки щодо єврейства і його ролі в історії Галичини ми спостерігаємо в багатьох текстах Івана Франка. Наведу ще тільки один приклад із статті 1896 року І ми в Європі, присвяченій протестам галицьких русинів проти мадярського тисячоліття:

„Ми не антисеміти і далекі від того, щоб ворогувати проти кого-небудь задля його раси, релігії або народності. Та проте годі заперечити, що історичні та соціальні обставини нашого краю витворили доволі велику і вельми шкідливу верству жидів-паразитів і безсовісних експлуататорів мужицької парці. Особливо треба се сказати про більшість тих жидів, що живуть по селах як шинкарі, лихварі, дрібні торгівці та перекупці. Можемо сказати без помилки, що де в селі більше таких жидів, тим нижче стоїть просвіта, народ бідніший, темніший і більше здеморалізований“ (46;347)¹⁰.

Треба зазначити, що Іван Франко не завжди був послідовним у своїх висловлюваннях про євреїв. І якщо у 1887 році, в статті Semityzm i antysemityzm w Galicji він писав про те, що євреї зайняті тільки собою і переслідують тільки власні інтереси, що „ані в літературі, ані в науці, ані загалом у духовнім житті Польщі та Русі аж до найновіших часів не бачимо ніякого сліду впливу чи співділання євреїв; натомість у економічнім розвою тих народів був їх вплив, без сумніву, фатальний“ (на цьому тексті нижче ми зупинимось детальніше), то через декілька місяців, у 1888 році, в рецензії на роман Вінцентія Рапацького До світла! (назва така сама, як і відомого оповідання І.Франка) український письменник про євреїв писав абсолютно протилежне:

„Ми в 1400 р. Небагато часу минуло від запрошення євреїв до Польщі Казимиром Великим. Ці пришельці з Іспанії, Франції і Німеччини приносять з собою до Польщі великі багатства, великі досягнення Західної цивілізації, стають справжніми апостолами освіти і пропагандистами корисних відомостей у войовничій і варварській країні“ (27;182).

Причому, цю абсолютно позитивну оцінку ролі єврейства не можна у даному випадку пояснити історичною дистанцією до часів Казимира Великого, бо буквально на цих же ж сторінках І. Франко пише про покривджених і понижених євреїв вже наших днів:

„Боротьба за світло науки, а отже, і за суспільну рівноправність двох елементів, сторіччями покривджених і принижених – жінок і євреїв, – така суспільна основа роману Рапацького. Жінки та євреї! Подібне зіставлення могло б видатися парадоксальним, якби не було виправданим віковою історією і подіями наших днів“ (курсив мій – Р.М.).

У контексті ставлення І. Франка до єврейства важливим та найчастіше дискутованим є питання про антисемітизм письменника. Підсумковою на сьогоднішній день інтерпретацією цієї проблеми є розділ Франко та його євреї у монографії Ярослава Грицака Пророк у своїй вітчизні¹¹. Загальні висновки Я. Грицака такі:

„Дослідникам єврейського питання неважко означити погляди молодого Франка: вони є виявом т.зв. "прогресивного антисемітизму", що ставить собі за мету використати єврейське питання для поширення революційних настроїв та дій. На відміну від "консервативного" антисемітизму, прогресивний принципово виступає проти шовінізму і расизму, а також проти використання антисемітизму для захисту і легітимації старого режиму. Хоча така класифікація передбачає чіткий поділ на "прогресивний" та "реакційний" підвиди антисемітизму, насправді у політичному житті Східної Європи ХІХ-ХХ століть тяжко здистилювати чисте й чітке позиціонування публічних постатей себе саме так, а не інакше. Але за будь-яких обставин конечними умовами, відмова від яких виводила поза межі "прогресивного" антисемітизму, були підтримка емансипації євреїв і принципове протистояння організованому "реакційному" антисемітизмові“¹².

Я.Грицак з точки зору історика аналізує і пише про такі важливі проблеми, як: єврейське питання в автономній Галичині, Франків досвід спілкування з євреями молодих літ, Франко і єврейське питання у 1881-1883 роках, дискусія про єврейське питання у часописі „Przegląd Społeczny“, і насамкінець про Франків випадок у порівняльному аспекті з постатями Віктора Адлєра і Елізи Ожешкової. Зауважу однак, що пропоноване дослідником окреслення Івана Франка як „прогресивного антисеміта“ не є таким однозначним і простим, як це видається на перший погляд, передусім через саму справу прогресивного антисемітизму у Галичині кінця ХІХ – початку ХХ століття¹³. Позиція та інтерпретація Я. Грицака є серединною поміж статтями про Івана Франка як своєрідного філосеміта¹⁴ та Івана Франка як явного антисеміта¹⁵. Щоправда, книжка Я. Грицака доводить події із життя письменника лише до 1886 року, але висновки дослідника є узагальненими і скоріше накреслюють перспективу ставлення І. Франка до єврейської проблематики взагалі, ніж замикають це ставлення у певний період життя письменника.

Як уже зазначалось, наші сьогоднішні уявлення про антисемітизм трохи відмінні від тих філосемітських та антисемітських реалій, у яких жили галичани за часів Франца Йосифа І, передусім через страшний досвід голокосту у ХХ столітті. Інакше важко зрозуміти, яким чином „прогресивний антисеміт“ Іван Франко спілкувався і співпрацював з такими видатними євреями в історії європейської культури, як Вільгельм Фельдман, Натан Бірнбаум, Віктор Адлєр, Герман Бар, Альфред Носсіґ, Рафаель Ляндау, нарешті Мартін Бубер. Кожен із цих видатних діячів по-своєму сприймав Івана Франка, але поза усяким сумнівом ніхто із названих тут людей не вбачав у постаті українського письменника „прогресивного антисеміта“.

При сьогоднішньому стані франкознавчих досліджень важко сказати, чому Іван Франко не завжди був послідовним у своїх висловлюваннях про євреїв. Це стосувалось не тільки окремо взятих текстів письменника, кардинально відмінних в своїй оцінці щодо євреїв і їх ролі у культурі Європи (про що свідчать наведені вище приклади). Інколи протиріччя ми спостерігаємо у І.Франка у межах одного і того ж тексту. Так, при описі фабрики парафіну у Дрогобичі І.Франко, з одного боку, пише про спритність євреїв і їх лихварство, а з другого, про тяжку працю єврейських дітей: „Щодо національностей поділ такий: українців 45%, поляків 30% (враховуючи машиністів і персонал канцелярії), а євреїв 25%. Євреї, як завжди, уміють завоювати собі дещо вигідніше становище і зайняті на легших роботах у ливарні і при пакуванні. Число дітей від 12-15 років доходить до 18, з них 12 хлопців, серед яких 6 євреїв, і 6 дівчат, усі єврейки“ (44(1);60, курсив мій – Р.М.).

Єврейська тематика присутня у творчості Івана Франка практично з його перших друкованих текстів, як художніх так критично-публіцистичних, і супроводжує письменника до останніх років життя. Згадаймо, що перша редакція повісті Петрії і Довбущуки, де ми зустрічаємо вже згадану вище постать Ісаака Бляйберга, появляється 1875 року, а рік пізніше, у рецензії на твір Теодора П’юрка Перше Мізерівка, потім Гараздівка І. Франко пише про те, як „село Мізерівка, підупадає через піянство і жидівську лихву до тої степені, що грунти і газдівства прудко переходять в жидівські руки“¹⁶. Треба пам’ятати, що І. Франко також пильно стежив за усім обсягом публіцистики і художньої літератури, що стосувалась єврейства, відгукувався рецензіями і полемізував. Вже у 1886 році І. Франко, як він сам признається, „з великою розкішшю“ читає „оповідання з жидівського“ життя Елізи Ожешко¹⁷, пізніше читає економічні і політичні праці, присвячені єврейству і сіонізмові, пише рецензію на трактат про ідею єврейської держави Теодора Герцля.

Повертаючись до проблеми антисемітизму Івана Франка, зазначу, що він міг мати дуже різноманітні корені, і їх часами важко однозначно інтерпретувати. Так, наприклад, дочка І. Франка Анна згадує про суперечки дітей письменника з євреями і відповідно навіть трагічні конфлікти з цього приводу:

„У Нагуєвичах, як майже в усіх селах у Галичині, побіч українського населення було декілька жидівських і подекуди й польських родин. Жиди звичайно оселювалися вздовж головної вулиці села і в їх руках були всі крамниці, а найголовніше – корчми. Таких корчем часом у селі було й більше і за їхньою допомогою жиди випивали всі життєві соки з українського населення. З цієї причини селяни жидів ненавиділи, бо знали добре, яку шкоду вони їм чинять, але позбутися їх з села не могли, бо їх підпирав дідич, польське населення і уряд. Ця ненависть перенеслася і на дітей. Між україснькими і жидівськими дітьми був постіний антагонізм і сільські хлопці провадили „завзяті війни“ з жидиками. Ці „війни“ звичайно полягали на побиванню жидівських хлопців, і пошкоджуванню їх дорогоцінних пейсів. Тарас і Петро залюбки брали участь в таких змганнях. Андрій, старший, був лагідної, доброї вдачі, і кривдження чужих дітей, хоч би й жидиків, не було йому в смак. Жидики слабші і трусливіші по природі, звичайно або бігли жалітися батькам, або мстилися, кидаючи із-за плоту каміння. Жертвою такої помсти впав невинний Андрій. Одного разу вечором ми верталися домів. Нараз вискочив з-за плоту жидик, кинув великим каменем і поцілив Андрія простісінько в голову. Андрій упав на землю безпритомний, обіллятий кров’ю. Тато заніс його до дому, покликав лікаря. Згодом рана загоїлася й здавалося, що горе проминуло. Та так не сталось – в мозку залишилася травма, і під її впливом бідний Андрій після кількох років дістав тяжку невилікувану недугу – епілепсію. Ця його хвороба наповнила жахом наші дитячі серця, прибила важким горем тата й маму, особливо маму. Андрій був улюбленою дитиною мами, – тихий, спокійний, добрий і слухняний. Тепер ціле його трагічне життя, – це була постійна незагоєна рана маминого серця. Цю недугу тато описав з великим відчуттям і болем в своїй притчі про св. Валентина“¹⁸

Певні антисемітські пасажі ми можемо знайти теж у автобіографічних текстах самого письменника. І поряд із пізнішими спогадами про вигадану кров християнських дітей у єврейській пасці¹⁹ ми можемо прочитати, наприклад, такий пасаж:

„Як довго вдивлявся щілиною в той фантастичний рай – не тямлю. Та, певно, я й не швидко ще був би відірвався від нього. Коли б мене не був сполошив якийсь незвичайний шелест за другим парканом, тим, що відділював подвір’я від гарбарні. Я відірвав очі від щілини, крізь яку видно було огород із садом, і заглянув у іншу щілину. Там був зовсім відмінний вид. Малесеньке подвір’я, з трьох боків обведене низькими, обдряпаними будинками гарбарні, виглядало радше як огидливий смітник, ніж як подвір’я... Невисокий парубок, жидок, з довженними, майстерно в спіраль закрученими пейсами, брудний і обшарпаний, з ідіотичним виразом на лиці, власне ніс на плечах прегарне красне телятко. Виніс з-поза угла, з якогось невидимого входу, що вів із гарбарні на се подвір’я, і, придвигавши на середину смітника, гепнув ним на землю. Тільки тепер побачив я, що на тім місці, обік сього телятка, лежало ще одно, біленьке з чорною латкою над очима. У обох зав’язані були всі чотири ніжки докупи, обоє вони лежали тихо, безпомічно, не пручалися, а тільки своїми синіми, меланхолійними очима гляділи немов у німім остовпінні на цю огидну нору, куди в невідомій цілі придвигав і закинув їх отсей жидок. Та коли жидок із-за халяви видобув здоровий, блискучий ніж і почав, ідіотично всміхаючись, пробувати пальцем його вістря, телята якимось дивним інстинктом зрозуміли, що їм грозить, почали пручатися і кидатися, а далі забегетали жалібно обоє в один голос... Жидок не зважав на се. Приступивши до одного телятка, він клякнув одним коліном на його тілі з такою силою, аж, здавалося мені, його реберця захрустіли. Теля відразу замовкло. Жидок узяв його голову, підніс її догори і загрутив так, що мордочка оперлася о його коліно, а очі на момент зустрілися з моїм поглядом. Потім звільна черкнув ножем по випруженій шийці. Острий ніж входив у тіло, дальше, глибше, поки з-під нього не вибризла рубінова струя крові, міняючися до сонця блиском дорогого кришталю... Теля почало кидатися, поки гаряча кров косицею била з його рани. Жидок дивися на ту кров з якоюсь демонською радістю, і знов на його лиці заграв ідіотичний усміх“²⁰

Полярність, чи інакше кажучи амбівалентність в оцінці письменників, приятелів, історичних постатей чи історичних фактів і суспільних явищ, полярність в оцінці єврейства і євреїв – все це наскрізна прикметна риса текстів Івана Франка. Як уже зазначалось, практично про кожну історичну подію, письменника чи громадського діяча у текстах І.Франка ми можемо знайти дві абсолютно протилежні оцінки.

Надзвичайно цікавим явищем, пов’язаним із рецепцією єврейської проблематики у випадку з Іваном Франком, є приклади паралельних і синхронних різножанрових текстів письменника, що відображають єврейський дискурс. Наведу тільки два такі випадки, що мають безпосереднє відношення до нашої проблематики. У 1887 році І.Франко написав рецензію на роман польського письменника Вінцентія Рапацького (Wincenty Rapacki) Do światła. Цей твір розповідав про тяжку долю краківських євреїв у XV столітті, на боці яких була симпатія як автора роману, так і Івана Франка як рецензента. А у 1890 році письменник сам написав оповідання з такою ж назвою про важку долю єврейського хлопця Йоськи Штерна, і таким чином метафора-концепт „до світла“ стала символом загальної долі галицького єврейства. Другий приклад пов’язаний із паралелями між художньою та публіцистичною творчістю письменника. У 1886 році І.Франко, оцінюючи роботу галицького сейму, пише розвідку Що значить солідарність? Galizische Zwecke. Із статичтики більшої посідлослі в Галичині, де ми читаємо таке:

„Кілька літ тому весь наш край був дуже здивований рідкою солідарністю нашої сеймової більшості. Ухвалено закон рибацький, із многих оглядів нещасливий, а між іншими й тому, що забуто в нім докладно означити, які божі сотворіння тими параграфами мають бути охоронені від виловлювання через мужиків, а заховані на те, аби могли вилювлювати їх жиди. По ухваленні всіх параграфів того закону хтось пригадав нарешті, що в нім не згадано про раків. Що робити? Чи ухвалити ракову новелу до закону про риби? Чи поминути зовсім ті сотворіння, так важні в нашім краї вже хоч би як символ нашого поступу і програм нашої правительственної та пануючої партії? Один дотепний політик вивів сейм із клопоту, вносячи до ухвали додатковий параграф: «Сим законом про охорону риб мають бути обняті також раки»“²¹.

Парадоксальним чином цей сеймовий закон про раків відобразиться 1888 року в оповіданні Івана Франка Гава, де єврейський хлопчина Гава саме на ловлі раків починає свій перший у житті „гешефт“.

Серед євреїв, з якими доля зіткнула Івана Франка, згаданий вже вище Карпель Ліппе (Karpel (Carpel) Lippe) посідає особливе місце – з ним український письменник вступив у гостру дискусію, котра спричинилась до написання статті Семітизм і антисемітизм в Галичині, що вперше була надрукована 1887 року польською мовою у часописі “Przegląd Społeczny”²². Карпель Ліппе був надзвичайно колоритною постаттю на свій час і в контексті сіоністського руху Галичини відігравав дуже важливу роль. Він народився 17 листопада у Станіславові, студіював медицину у Львові, а згодом отримав ступінь доктора в університеті Ерланґен в Баварії. Після цього оселився у румунському місті Ясси і працював як лікар, час від часу виїжджаючи на різні сіоністські зустрічі, конгреси або в справах харитативної діяльності для євреїв. З 1911 по 1914 рік К.Ліппе жив у Перемишлі, а потім переїхав до Відня, де і помер 2 серпня 1915 року, у віці 85 років. Карпель Ліппе був на свій час дуже відомим політичним (сіоністським) діячем, брав участь у зібраннях і з’їздах сіоністів, а на Першому сіоністському конгресі у Базилі в серпні 1897 року був почесним головою.

Досить цікавим є той факт, що 6 січня 1897 року, тобто напередодні конгресу, Карпель Ліппе відвідав Дрогобич – рідне місто Івана Франка, про що повідомила єврейська газета „Die Welt“ (Ja 1 (1897) Nr 17, S.14):

„Drohobycz. Montag, den 6. d.M. hatten wir hier einen ehrwürdigen Gast. Herr Dr. Karpel Lippe, der Alterspräsident unseres Congresses, weilte bei seiner Rückkehr aus Basel in unserer Mitte und beehrte uns mit einem Vortrage über den Congreß, zu dem sich eine zahlreiche Zuhörerschaft eingefunden hatte. Von allen Seiten strömte das jüdische Volk dem Lokale des Vereines „Zion“ zu, um den Worten des Referenten zu lauschen. Bald waren die Säle überfüllt. – Kopf an Kopf stand die Menge und lauschte mit Begeisterung den Ausführungen des Redners. Hierfür sprechen wir auf diesem Wege dem Herrn Dr.K.Lippe unseren Dank aus“.

Цього ж року у Дрогобичі інший відомий дрогобичанин і єврейський діяч, видавець Арон Герш Жупник (Aron Hersch Żupnik, 1848-1917) у своєму дрогобицькому видавництві опублікував книжку Карпеля Ліппе Rabbinisch-wissenschaftliche Vorträge, доповіді та промови, головним чином вони стосувались теологічних дискусій.

Дискусія між українським письменником і К.Ліппе почалась із публікації у часописі “Przegląd Społeczny” циклу статей Івана Франка, в котрих він різко виступив проти єврейського лихварства, „здобування євреями землі галицької“ і проти Israelitische Allianz zu Wien – заснованої у Відні 1873 року єврейської інституції, що мала метою фінансування різноманітних заходів, пов’язаних із підтримкою єврейських освітніх організацій чи потерпілих під час погромів²³. І.Франко, аналізуючи діяльність і статистику бюджету Israelitische Allianz zu Wien, вказував на те, що ця інституція сприяє розоренню селян Галичини і „здобуванню євреями землі галицької“. Після публікацій Івана Франка Карпель Ліппе надрукував брошуру Symptome der Antisemitischen Geisteskrankheit²⁴, у якій захищав політику Israelitische Allianz zu Wien. А вже на брошуру К.Ліппе український письменник відгукнувся згаданою вище польськомовною статею Semityzm i antysemityzm w Galicji.

Не вникаючи зараз у теологічні аспекти дискусії між І.Франком і К.Ліппе (про сутність християнського Бога і його відмінність від старозавітнього Господа, про місії апостолів чи талмудичні контексти Нового Завіту), зазначимо найпринциповіші моменти власне суспільної суперечки. Книжечка К.Ліппе складається із вступу, трьох розділів та додатку. У вступі автор роз’яснює загальні тенденції публікації, котра спровокована, як сигналізує автор, ростом антисемітизму у Європі: „Darin besteht eben das grosse Verdienst der Antisemiten um das Judenthum, das sie diese Fragen aus dem Schutte des Mittelalters in unserer Zeit der geistigen Unabhängigkeit und des schwindenden Autoritätenglaubens heraus gewühlt haben“. Перший розділ присвячено полеміці із книжкою німецького філософа Едуарда Гартмана (1842-1906) Das Judentum in Gegenwart und Zukunft, надрукованою у Ляйпцігу в 1885 році. У розділі другому Карпель Ліппе розглядає теж у полемічному дусі польсько-єврейські стосунки у контексті публікацій на цю тему у часописі “Przegląd Społeczny” (передусім К.Ліппе полемізує із А.Носсігом). Власне полеміці із І.Франком присвячено третій розділ брошури, де на тридцяти сторінках (докладніше с.44-78) Карпель Ліппе дискутує передусім з двома текстами українського автора: 1) Iwan Franko: Eine teuflische und vervorfene Aufreizung, "Przegląd Społeczny" 1886, s.458-461; 2) Iwan Franko: Co znaczy solidarność. Galizische Zwecke. Ze statystyki większych posiadłości w Galizji, "Przegląd Społeczny" 1886, s. 310-314.

Дискусія було гострою, а кожна із сторін захищала свої інтереси: К.Ліппе виступив проти будь-яких проявів антисемітизму, натомість І.Франко у критиці єврейства вбачав ключ до розв’язання соціальної і політичної кризи у Австро-Угорщині, особливо у Галичині²⁵. Дискусія з Карпелем Ліппе ніяк не закривала І.Франкові співпраці з єврейськими видавництвами і діячами єврейського сіоністського руху: український письменник продовжував писати відгуки та рецензії на тексти, що висвітлювали єврейську проблематику, далі „критикував колонізацію євреями Галичини“²⁶, листувався з колегами-євреями і представниками єврейських інституцій і сіоністичних організацій: від співробітників віденського часопису „Die Zeit“ до Натана Бірнбаума і Мартіна Бубера вже на початку ХХ століття. Така ситуація ще раз нас переконує у тому, що поняття антисемітизму на той час не означало антиєврейської постави взагалі, воно виражало скоріше суспільно-політичні погляди несправедливого суспільства. Вельми цікавим, наприклад, так званим „сіоністським“ епізодом у біографії Івана Франка було коротке листування у березні 1898 року з головним редактором віденського сіоністського часопису "Die Welt" Саулем Рафаелем Ляндау (1870-1943)²⁷. Заслуговує на особливу увагу вже сам факт, що С.Р.Ляндау мав намір писати статтю про Івана Франка до іншого віденського часопису "Die Wage", у зв'язку з чим просив прислати фотографію. Але одночасно С.Ляндау писав: "pozwalam sobie prosić Pana ... dla naszego tygodnika który jest centralnym organem partii syonistycznej napisać artykuł o syonizmie. Zna Pan przecież dobrze i galicyjskich Żydów... zdanie Pańskie dla naszych czytelników byłoby ciekawie" (1626-0267). Така оцінка С.Ляндау наукового рівня І.Франка, як і сама пропозиція до українського письменника – написати статтю про сіонізм, кажуть самі за себе. Тут залишається згадати лише, що сіоністичний часопис "Die Welt" був заснований Т.Герцлем у 1897 році, а сам Самуель Ляндау став пізніше головним редактором іншого єврейського часопису „Neue National-Zeitung“, котрий у 24-у числі за 1910 рік надрукував ювілейну замітку про Карпеля Ліппе, „що свою літературно-публіцистичну діяльність протягом всього життя присвятив виключно захисту єврейства“₂₈.

Як бачимо, історія єврейського дискурсу Івана Франка наповнена протиріччями, полеміками та загадками, і її об’єктивне висвітлення ще попереду. У сьогоднішньому франкознавстві (особливо українському), натомість, за окремими винятками переважають два дискурси: критичний в стосунку до колишнього радянського франкознавства та постмодерністичний, що намагається з’ясовувати та інтерпретувати наратологічні та інтертекстуальні стратегії письменника. Якщо перший дискурс, перекладаючи одну теорію на іншу, „переписує“ франкознавчі дослідження у руслі „національної ідеї Каменяра“, замінюючи атеїста на глибоко віруючу особистість, а галицького соціаліста на націоналістично зорієнтованого патріота всієї України, то для другого дискурсу характерним є накладання сучасних методологічних стратегій на тексти Івана Франка і відповідна інтерпретація таких експериментів. На жаль, сьогодні у франкознавстві ще бракує головного – кропіткої роботи з оригінальними текстами та документами, без яких будь-які теоретичні постулати і висновки перетворюються на звичайне пустослів’я, про що, зрештою, попереджав нас і сам Іван Франко: „Горе з заскорузлими теоретиками, що на підставі теорій компонуюють собі історію“ (50; 319).

1. Див. післямови у книзі: Мартин Бубер: Хасидские истории. Москва – Иерусалим 2006, с.490, 495.
2. Іван Франко: Зібрання творів у п’ятдесяти томах. Том 33, с.95 (рецензія на книжку В.Перетца Историко-литературные исследования и материалы, том 2 ).
3. Иванъ Франко: Мозесъ Мендельзонъ – реформаторъ жидốвскій, "Зоря" 1886, число 7, с.115.
4. Ів. Франко: Вольф Еренкрац Збиразький. Вибір віршів, "Літературно-науковий вісник", 1905. Том 32, книга 10, с.87-94.
5. Див. гасло про цього поета: Еврейская энциклопедия. Свод знаний о еврействе и его культуре в прошлом и настоящем. Том 16. Москва 1991 (репринт), c.286-287.
6. Див.: Roman Mnich: Іван Франко і єврейство, "Wiener Slavistisches Jahrbuch". Band 56/2010, Wien 2010, S.99-108
7. "Przegląd Społeczny", 1887, tom 3, zeszyt 5, s.431-444.
8. Dr. Iw.Franko: Państwo żydowskie, „Tydzień”. Dodatek literacki do Kurjera Lwowskiego. We Lwowie 9 marca 1896, s.73-74.
9. Див. листи до Івана Франка, що розміщені на сайті Львівського національного університету ім. Івана Франка, на спеціальній сторінці проекту „Іван Франко”, створеного при підтримці „The American Council of Learned Societies”: http://www.lnu.edu.ua/istoryky/franko-letters/dbr/index.php. При цитуванні листів подаю у дужках сигнатуру за цією сторінкою
10. Для суспільно-політичних текстів Івана Франка досить характерним є послідовне і деклароване заперечення антисемітизму – „Ми не антисеміти“, так само письменник заперечить антисемітизм у статті Радикали і жиди, твердячи – „Радикали не є антисемітами“.
11. Ярослав Грицак: Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886). Київ 2006, с.335-363;
12. Ярослав Грицак: Пророк у своїй вітчизні, с.359.
13. Пор. хоча б спеціальну розвідку на цю тему Бодуена де Куртене: J. Baudouin de Courtenay: W sprawie "antysemityzmu postępowego" (Odbitka z "Krytyki"). Kraków 1911.
14. Про "образи євреїв у наскрізь позитивному світлі", та про те, що "єврейська тема була для Франка органічною", а "українство і єврейство він розглядав як майже співмірні супідрядні поля в колоніальному бутті і всією силою серця та інтелекту прагнув бачити їх не ворогуючими" див.: Зенон Гузар: Єврейська тема у творчості Івана Франка, в: Підготовчі матеріали популярної енциклопедії "Українське єврейство". Випуск 4. Київ 1999, с.90. Напевно і найґрунтовнішу щодо текстів самого І.Франка розвідку Петра Кудрявцева про єврейську справу у творчості письменника теж можна охарактеризувати як "проєврейську". "Виразно соціалістичний світогляд" І.Франка, про який пише П.Кудрявцев вже у першому абзаці своєї розвідки, був, очевидно і тим методологічним стержнем, на якому вчений будував свій текст. Див.: Проф. П.Кудрявцев: Єврейство, євреї та єврейська справа в творах Івана Франка, "Збірник праць єврейської історично-археографічної комісії". Том ІІ. У Києві 1929, с.1-81. У цьому ж контексті пор. також: М.Гнатюк: Іван Франко і деякі проблеми життя єврейської людності в Галичині, "Українське літературознавство". Випуск 58, Львів 1993, с.78-86.
15. Від статті Іван Франко і жидівське питання, надрукованій у газеті "Краківські вісті" (число 112 (850) від 28 травня 1943 року) під криптонімом "К.к." (авторство належить Анатолю Курдидику (1905-2001), див. про це у монографії Я.Грицака, с.526) до останніх публікацій Василя Яременка у книзі: Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, Іван Франко: Жидотрєпаніє…Київ 2005.
16. Цит. за: Іван Франко: Додаткові томи до зібрання творів у п’ятдесяти томах. Том 53: Літературознавчі, фольклористичні, етнографічні та публіцистичні праці (1876-1895). Київ 2008, с.7.
17. Лист до Елізи Ожешко від 31 березня 1886 року, див.: Іван Франко: Зібрання творів у п'ятдесяти томах. Том 49: Листи (1886-1894). Київ 1986, с.47.
18. Анна Франко-Крючко: Іван Франко і його родина. Спомини. Торонто 1956, с.24-25.
19. У спогадах письменника про його єврейських знайомих ці слова належать матері Івана Франка.
20. Оповідання У столярні (том 21, с.174-175).
21. Текст статті Івана Франка Що значить солідарність? Galizische Zwecke. Із статичтики більшої посідлослі в Галичині цитую за виданням: Іван Франко: Зібрання творів в п’ятдесяти томах. Том 44. Книга 1: Економічні праці (1878-1887). Київ 1984, c.454.
22. Iwan Franko: Semityzm i antysemityzm w Galicji, „Przegląd Społeczny” 1887, tom III, z.5, s.431-444 (далі текст І.Франка цитую за цим виданням).
23. Докладніше історію Israelitische Allianz zu Wien див. у монографії: Björn Siegel: Österreichisches Judentum zwischen Ost und West: Die Israelitische Allianz zu Wien 1873-1938. Frankfurt am Main 2010.
24. Med. Dr. K.Lippe: Symptome der Antisemitischen Geisteskrankheit. Jassy 1887 (далі текст К.Ліппе цитую за цим виданням). Висловлюю принагідно вдячність професору Джону Ґледу (John Glad, University of Maryland, USA) за допомогу та копію із Бібліотеки Конґресу США розвідки Карпеля Ліппе Symptome der Antisemitischen Geisteskrankheit (Jassy 1887).
25. У цьому проявив себе характерний для Австро-Угорщини того часу антисемітизм: „Antisemitismus stilisierte die sogenannte „Judenfrage“ zum Schlüssel für die Lösung sozialer und politischer Krisen“ (Eveline Brugger, Martha Keil, Albert Lichtblau, Christoph Lind, Barbara Staudinger: Geschichte der Juden in Österreich. Wien 2006, S.465).
26. Саме так називалась передова стаття Івана Франка у газеті „Kurjer Lwowski“ за 21 червня 1891 року.
27. На згаданій вебсторінці є два листи С.Р.Ляндау з сигнатурами 1626-0267 і 1626-0257.
28. Dr. K.Lippe – als Jubilar, „Neue National-Zeitung“, 1910, S.9.