У квітня 2013 р. виповнилося 95 років з моменту, коли гетьман Павло Скоропадський проголосив про створення Української Держави, одного з найбільш дискусійних періодів новітньої української історії. В сучасній Україні цей ювілей, як і 140 років з дня народження її засновника, безсумнівно, видатної особистості, пройшли більш ніж скромно.

Павло Скоропадський - гетьман Української Держави

Павло Скоропадський - Гетьман Української Держави.

Очевидно й владі, і суспільству ще треба навчитися цінувати своїх героїв, як і своє минуле, яке не можна писати в чорно-білих тонах. Історія Української Держави довжиною в 7,5 місяців – усього лиш мить в історії європейської цивілізації, і ця мить була повна звершень і поразок, а іноді фатальних помилок, від яких не застрахований жоден керманичів держави, існуючої у переломний час. У той же час – це також і спроби створення державної системи допомоги тим, хто став жертвами Першої світової війни, це одні з перших міждержавних договорів з повернення полонених і репатріації біженців. Тому соціальна історія Гетьманату заслуговує на вивчення та пам’ять.

***

Важливим аспектом внутрішньої політики Української Держави стало розв’язання комплексу гуманітарних проблем, породжених Першою світовою війною. Військовополонені, інваліди війни, діти-сироти, виселенці, біженці були визнані нею як об’єкти особливої уваги і допомоги. У цей час біженство, як соціальне явище, вийшло за межі компетенції одного державного утворення і набуло суто міжнародного характеру, а Україна, серед іншого – як транзитна територія, опинилася в епіцентрі подій, пов’язаних із процесом їх реевакуації. Прагнення гетьманського керівництва порозумітися з відповідними структурами Німеччини, Австро-Угорщини, Радянської Росії та Польщі засвідчили його бажання якомога скоріше вирішити проблеми перебування сотень тисяч біженців в Україні. Відтак комплекс питань, пов’язаних з біженством Першої світової війни, був визнаний одним із напрямків внутрішньої політики Української Держави.

Слід зазначити, що формування державної політики в окресленій царині, як і у всіх галузях тогочасного державного будівництва, відбувалося уже в ході практичної діяльності відповідних структур. Керуючою інституцією у справах біженців був визнаний біженецький департамент (офіційна назва – Департамент у справах біженців, проте в архівних документах постійно вживається саме як біженецький департамент) Міністерства внутрішніх справ. Інституція розміщувалася у Києві по вулиці Лютеранській, 32, величній споруді в стилі ампір, збудованій на початку ХХ століття1.

Будинок, де за доби Гетьманату розміщувався біженецький департамент УД, (Київ,  Лютеранська, 32)
Будинок, де за доби Гетьманату розміщувався біженецький департамент УД, (Київ,  Лютеранська, 32)

Після гетьманського перевороту його роботою продовжував керувати Юрій Старицький (1883 – 1936) – син видатного українського драматурга та громадського діяча Михайла Старицького. З нечисленних даних відомо, що він здобув юридичну освіту в Київському університеті. 1902 р. брав участь у студентській демонстрації і був затриманий, за що до Лютневої революції перебував під постійним наглядом поліції.
 

Юрій Старицький - директор біженецького департаменту МВС Української Держави 
Юрій Старицький - директор біженецького департаменту МВС Української Держави

Надалі керував українською «Просвітою», потім був членом Сочинської місцевої ради, але через різні обставини разом із дружиною художницею Варварою Савич був змушений переїхати до Сухумі, де до смерті займався адвокатською практикою2. Також залишився на своїй посаді й помічником директора департаменту Врамшпу Гаспар’ян, колишній представник Всеросійського союзу міст.

***

Надзвичайно складним завданням для української влади стало налагодження репатріації українських біженців з території радянської Росії, які у 1915 р. з прифронтових Волині та Поділля були евакуйовані у тилові губернії імперії Романових. Ще на початку квітня 1918 р. у «Пояснюючій записці до проекту закону про реевакуацію біженців», яку готував біженецький департамент МВС УНР зазначалося: «Кількість українців-виселенців [біженців. – Л. Ж.] з Московщини з’ясувати зараз неможливо, але вона, напевне, велика…»3. Спеціальній ж реевакуаційній комісії (Станіслав Москалевський, Марія Вітерова та Сильверст Сосай)4 при Крайовій нараді у справах біженців, одному із державних оганів, регулюючих царину біженства за доби УЦР, вдалося визначити орієнтовну кількість «біженців, які зараз живуть у Московщині, але постійно мешкали в Україні – 540 тисяч»5. Ці люди усіма шляхами прагнули повернутися якщо не до своїх домівок, то хоча б у прикордонні з Росією українські повіти, оскільки ситуація, в якій вони опинилися була просто нестерпною. Причиною такого стану було скасування, відповідно до постанови Народного комісаріату внутрішніх справ Ради народних комісарів від 1 січня 1918 р., видачі «казенного пайка» для біженців6.

Слід наголосити, що нова влада Росії півроку свого існування не звертала уваги на проблеми біженців і лише 27 квітня 1918 р. у Москві при Наркоматі військових справ було створено Центральну колегію у справах полонених та біженців (Центрополонбіж)7. Остання і започаткувала перебудову всієї справи біженців на нових ідеологічних засадах. На рівні губерній і повітів виразниками державної політики стали колегії у справах полонених та біженців (губполонбіж та повітполонбіж). Російська дослідниця Наталія  Лахарева констатує: «Загалом, у 1918 – 1919 рр. створення радянської системи біженецьких органів відбувався із запізненням та великими труднощами»8.

Радикальна політика нової влади в Росії зруйнувала звичний лад і умови життя в містах і селах, призвела до зростання безробіття, згортання торгівлі, а обшуки та арешти заможного населення – до розгортання насилля та беззаконня9. Влітку 1918 р. найстрашнішими для пересічного громадянина стали розв’язані більшовиками громадянська війна і червоний терор. У результаті цього Росія, на думку очевидця тих жахливих подій бельгійського солдата Жозе Вагеманса, перетворилася на в’язницю10. У таких умовах кардинальних змін зазнала і свідомість значної частини населення, що характеризувалася як «психологія смути»11. Зрозуміло, що така ситуація знову ж таки негативно відбивалася на ставленні до інородного елементу – біженців. Відтак всі вони опинилися у тоталітарній державі, яка спиралася не лише на ідеологію, а й на масовий терор, направлений на знищення потенційних ворогів12. Таким «ворогом» був оголошений і Олексій Нейдгарт, незмінний керівник Тетянинського комітету, однієї із провідних структур, яка за часів імперії опікувалася біженцями. У листопаді 1918 р. у Нижньому Новгороді його разом із донькою й сином розстріляли більшовики.

Біженці, основну масу яких склали селяни, а так само як і заможні, не відповідали більшовицькій ідеї безкласового суспільства. Натомість німецький історик Йорґ Баберовскі зазначає: «… біженець не був ані робітником, ані селянином, ані дворянином, ані буржуа, а був сучасним кочівником без коріння і зв’язків [про що можна подискутувати. – Л. Ж.] його боялися… соціалісти, які говорили про соціальні класи, де назустріч їм виходила лише людська нестійкість»13. Зрозуміло, що українські біженці зазнали того ж лиха, що й інші етнічні групи, але дозволимо собі припустити, що навіть більше. Радянська влада не могла пробачити українству проголошення незалежної держави, невдалу першу інтервенцію в Україну, а згодом і підписання останньою 9 лютого 1918 р. Берестейського договору.

Весною 1918 р. на адресу урядових структур УНР, а згодом і Гетьманату з Росії почали надходити листи українських діячів, сповнені відчаю та турботи про тамтешню долю українських біженців. Наприклад, 18 квітня 1918 р. Антон Павлюк, голова Холмського товариства «Просвіта» у Москві, у листі до міністра закордонних справ Миколи Любинського писав: «Вважаю своїм обов’язком довести до відома Міністерства про те скрутне становище, в якому знаходяться тепер у Великоросії українці-біженці, особливо селяни, яким з осені 1917 р. ніякої запомоги не видають: ні старим,ні малим, ні калікам, ні дітям у притулках. Заробітків тепер нема. Хто яку посаду мав – тепер лишився її, бо українців скрізь виганяють і виганяють з помешкань, виганяють з сіл, вивозять з Європейської Росії в далекий Сибір. Хліба українцям-селянам не хочуть продати навіть за подвійну ціну. Від голодухи біженці хворіють на цингу, тиф та інші хвороби. Вимирають страшно, особливо діти. З різних губерній пишуть мені, що діти на 2/3 кількості вже повмирали… Усіх біженців українців з Великоросії рахують до 2 млн. Коли звертаюсь до Совітського правительства з проханням про запомогу українським біженцям, чи-то їх школам чи приютам, то над нами тілько сміються, глузують…

Мені видається один вихід: звернутися до германського правительства, щоб воно примусило «совітську власть» прийти на поміч українським біженцям і їх інституціям – доброчинним, просвітним (Холмські дитячі приюти в Москві, Петрограді, Холмський біженецький комітет, Холмське товариство «Просвіта» в Москві та інші) – щоб негайно було приступлено до перевозки біженців на місця їх походження і насамперед селян, бо як вони пропустять цю весну, то нащо їм буде жити всю зиму. Німці і польські легіони подібно, не пропускають наших біженців-селян на Україну через Оршу та Могилів. Благаю Вас, пане Міністр, зробіть і зробіть негайно все для скорішого повороту наших селян біженців на Україну додому, бо тут погибнуть…»14.

Зневага до українців відчувалася і в офіційних стосунках більшовицької влади. Так, 1 липня 1918 р. комісар Воронезького округу Завадовський повідомляв керівництву Московсько-Київсько-Воронезької залізниці зміст отриманої з Москви телеграми: «Ніяких українських зайд не пускати… Гоніть назад… На дорогах по надміру ледарів та волоцюг. Таких, що називають себе підданими Гетьманської держави ні в якому разі не пропускати»15.  Таке ставлення, певна річ, заохочувалося й керівником Росії, коли Володимир (Ульянов) Ленін постійно паплюжив гетьмана Павла Скоропадського, як ставленика «українських правих есерів» та «німецьких імперіалістів»16.

У зв’язку з нестерпною ситуацією, в якій опинилися біженці, вони всіма шляхами прагнули повернутися, якщо не до своїх домівок, то хоча б у прикордонні з Росією українські повіти. Частина з них проникала й углиб углиб країни. Більше того, в Україні з’явилися біженці-росіяни, які втікали від більшовилької вендети. Наприклад, до Києва, на думку Германа Ґуммеруса, відомого громадського діяча та науковця, повіреного у справах Фінляндії в Українській Державі, прибуло «… 100 тисяч біженців з північних губерній, які опинилися під владою більшовиків»17. За доби Гетьманату українська столиця перетворилася на таку собі Мекку для різних груп російського суспільства, які втікали від переслідувань та репресій більшовицького режиму18. Своїми оповідями про побачене вони нагнітали ситуацію, а тому кияни з острахом дивилися на північ, «…де на обрію з’явився кривавий червоний привид більшовизму»19.

Отже, скрутне становище, в якому опинилися українські біженці в Росії, непокоїло владу Української Держави та спонукало її відомства до розгортання кампанії із захисту та повернення їх на Батьківщину.

***

Урегулювання проблеми повернення українських біженців з Радянської Росії розглядалося на українсько-російських мирних перемовинах, які тривали у Києві з 23 травня по 7 жовтня 1918 р..Українську делегацію очолив Сергій Шелухін (1864 – 1938)20 – державний діяч, досвідчений правник, поборник української незалежності. Щодо керівництва російської делегації, то, як згадував Дмитро Дорошенко, «…  найбільш чудним було те, що Москву отут на переговорах з Україною репрезентували румунський болгарин Раковський і українець Мануїльський»21.
 

 Сергій Шелухін - голова української делегації на українсько-російський перемовинах
Сергій Шелухін - голова української делегації на українсько-російський перемовинах

Першочергово передбачалося виробити умови перемир’я – питання виведення радянських військ за демаркаційну зону, повернення рухомого складу залізниць, вивезеного з України до Росії у березні - квітні 1918 р., вільного перетину кордону українськими громадянами та інше. 25 травня 1918 р. Сергій Шелухін вручив російським представникам «Умови, при виконанні яких Радянською владою, Українська Держава приступить до переговорів з Російською державою про підписання миру», другий пункт яких і визначав умови перетину кордону цивільним населенням. Підставою до внесення цього пункту склали численні скарги до української влади громадян, серед яких значну частину склали, безумовно, і біженців на сваволю радянської прикордонної служби. У документі зазначалося: «Те, що відбувається в Орші, що називається митною ревізією, є наруга над людьми і ганьба для тієї держави, представниками якої це проводиться, коли на очах тих, у кого віднято останнє майно, воно розпродається Червоною Гвардією»22.

Одним із таких свідчень є лист Олександра Дуда-Дудинського, делегата від Холмської округи комітету біженців Донської області, направленого 9 травня 1918 р. до Миколи Василенка, міністра закордонних справ Української Держави. Його автор був направлений комітетом до Смоленська та Орші для збору інформації щодо можливості якомога швидшого виїзду українців. «… одібравши дозвіл на виїзд до Смоленська, а звідти до Орші, я опинився на самому кордоні, де прийшлося пережити дуже тяжкі хвилини, а саме: приїхавши до пасажирської станції Орша, яка в руках росіян, нас коло 700 чоловік з багажем і речами відправили до нейтральної зони, де червоноармійці за наказом Совітської влади почали робити у всіх присутніх дуже пильний трус…»23.

До переліку предметів, які конфісковувалися у біженців були: 1) усі гроші, коли особа мала більше 500 крб.; 2) золоті та срібні речі, крім обручок та «натільних хрестиків»; 3) білизну, крім тої, що була одягнута на людині; 4) другу зміну одягу та взуття; 5) надлишок продуктів (дозволялося мати запаси лише на 3 дні); 6) різні особисті речі24. О. Дуда-Дудинський з розпачем писав: «Трус роблять такий пильний, що примушують скинути черевики… Поводження цих вояків дуже вороже, присутні відчувають на собі надзвичайно тяжкі хвилини. Після такого трусу, нас пустили в нейтральну зону, але й там хазяйнують червоноармійці, і тут немає безпеки. Щоб попасти на німецьку територію українцеві, а звідти на потяг, приходиться по неділі жити під голим небом… Взагалі становище українців в Орші дуже погане… Щодо трусів, то усі, що мали нещастя їхати через Оршу, висловлюють своє обурення проти такого нікчемного пограбування»25.Необхідно зауважити, що на фактах грабунку цивільного населення при перетині кордону в районі Орші та в демаркаційній зоні звернули увагу і польські історики:  «Тим, кому вдалося отримати дозвіл на перетин лінії фронту, мусили врахувати й грабіж, що його робили більшовики на прикордонних пунктах… Золото, срібло, а також нове взуття і мило конфісковували»26.

Демаркаційну зону, яку було встановлено 4 травня 1918 р. між німецькою та російською сторонами, не дозволялося перетинати військовим формуванням. Насправді ці 10 кілометрів, які з німецького боку проходили лінією: Суджа – Любимівка – Кореневе, залізниця Кореневе – Рильськ; з російського боку по лінією: Мазепівка – Степанівка – Нижня Груня перетин залізниці Кореневе – Льгов і дороги Олександрівка – Скрилівка – Кременне – Мала Локня – Черкаська – Порічна – Курчканівка – Пушкарне – Російська Конопелька27, стали зоною глуму над українськими біженцями. До того ж у ній відбувалася організація й постачання радянських військових формувань для подальшого вторгнення на територію України28.

Моментом відліку в налагодженні взаємин між Українською Державою і Радянською Росією у царині біженства стало підписання 12 червня 1918 р. прелімінарного29 мирного договору, який на міждержавному рівні започаткував вирішення проблеми реевакуації біженців. Проте на реалізацію положень документу негативно вплинули кардинально різні очікування сторін з тих перемовин. Польський дослідник історії Гетьманату Влодзімеж Меджецький наголошує на бажанні України бути визнаною Росією самостійною державою з чітко окресленими кордонами у той час як «… більшовики прагнули використати своє перебування в Києві для розгортання місцевого революційного руху»30. Для України цей договір мав надзвичайне значення, оскільки його перша стаття передбачала «Припинити бойові дії на час ведення переговорів»; по-друге «… уряди Української Держави та РСФСР приймають на себе взаємний обов’язок не чинити перешкод для вільного перетину кордону громадянами двох країн до переїзду»31. Для перетину кордону були визначені такі пункти та напрямки – Орша, Гомель, Брянськ, Конотоп, Брянськ – Ворожба, Курськ – Ворожба, Курськ – Харків, Єлець – Валуйки, Ворожба – Валуйки, Вороніж – Кам’янська – Царицин – Лиха, Тихорецька – Ростов – Ворожба, Єйськ – Ростов. У першу чергу передбачалося транспортувати військовополонених обох країн, а також жінок та дітей-сиріт32. Крім того, Радянська Росія взяла на себе «… зобов’язання повернути рухомий склад залізниць, які було забрано в України у тій кількості й на тих умовах, які будуть вироблені шляхом укладання угод відомствами шляхів». Остання, четверта, стаття договору передбачала запровадження на правах взаємності інституту консульської служби – «…представників і консулів, і комісарів для захисту інтересів своїх громадян»33. Дмитро Дорошенко назвав цей мир «найбільшим і властиво одиноким успіхом в українсько-російських переговорах»34, оскільки «большевики дивилися на справу заключення миру з Україною, як на комедію, котру треба по змозі затягти, щоб подивитися, що з того вийде, і вже по тому використати для себе вповні»35.

Дмитро Дорошенко - міністр закордонних справ Української Держави
 
Дмитро Дорошенко - міністр закордонних справ Української Держави

На виконання статей прелімінарного мирного договору належало розробити комплекс заходів серед першочергових, для української сторони була організація процесу повернення свої громадян. Їх розробка проходила на спеціальних нарадах та засіданнях. Перш за все, з метою розв’язання питання реевакуації голова української мирної делегації Сергій Шелухін направив листа керівнику російської делегації Християну Раковському. У ньому висловлювалися гарантії безперешкодного перетину території України санітарними потягами і потягами з біженцями. При цьому українська влада, враховуючи продовольчу кризу в Росії, брала на себе постачання їх продуктами харчування36. 13 липня 1918 р. у Москві в управлінні Московсько – Київсько – Воронезької залізниці відбулася нарада, на якій розглядалося питання про визначення умов для перевезення військовополонених і біженців через демаркаційну лінію на українську територію. До обговорення цього питання були запрошені І. Кудрявцев – начальник залізничної станції Курськ, Перекалін – начальник служби шляхів Південних доріг, В. Іванов – представник Московського округу шляхів сполучень, К. Борисов – військовий представник станції Курськ, В. Костюшко – відповідальний керівник Курської губернської колегії полонбіжу, польський біженець, Городенський – виконувач обов’язків начальника Курського розподільчого евакуаційного пункту, Л. Розенцвейг – уповноважений австро-угорської місії по обміну військовополоненими в Києві37.

Важливе місце у справі захисту українських громадян, незалежно від їх національного походження та релігії38, і серед них – значної кількості біженців, відводилося українським консульським установам. 4 липня 1918 р. Павло Скоропадський підписав закон «Про заклад генеральних консульств і консульських агентств за кордоном», відповідно до положень якого на теренах колишньої імперії передбачалося заснувати низку консульств. Генеральними консулами Української Держави в Москві та Петрограді були призначені відповідно Олександр Кривцов та Сергій Веселовський (1880 - ?) – український громадський та політичний діяч39.
 

 Сергій Веселовський - генеральний консул Української Держави в Петрограді
Сергій Веселовський - генеральний консул Української Держави в Петрограді

Проте слід зазначити, що не існує єдиного погляду на персональний склад керівництва консульських установ. Одним із його варіантів є дані Таблиці 1, за матеріалами якого можна встановити, що окремі консульські посади були введені ще до підписання Гетьманом зазначеного закону. Дмитро  Вєдєнєєв і Дмитро Будков, наводячи перелік прізвищ українських консулів, погоджуються, що його можна доповнювати новими архівними матеріалами40. Це досить слушне зауваження, оскільки є розбіжність щодо керівника консульської служби у Саратові, яким насправді був Віктор Сапицький, у той же час Олекса Пожар працював консульським агентом в Орші, а за іншими даними – в Орлі. З кінця листопада 1918 р. з метою захисту «інтересів українських громадян» Сергія Нілуса було призначено віце-консулом у польському місті Лодзь41.

Таблиця 142

Список консулів Української Держави

 

Місце перебування

Прізвище та ім’я

Дата призначення

Генеральні консули /посада 5 класу/

1.

Москва

Кривцов Олександр

5. 07. 1918 р.

2.

Петроград

Веселовський Сергій

5. 07. 1918 р.

Консульські агентства 1 розряду /посада 6 класу/

1.

Мінськ

Квасницький Анатоль

30. 05. 1918 р.

2.

П’ятигорськ

Боржинський Федір

20. 09. 1918 р.

3.

Гельсінфорс

Сливенко Петро

4. 07. 1918 р.

4.

Самара

Багрій Олександр

5. 07. 1918 р.

5.

Ново-Черкаськ

Мищенко Володимир

16. 08. 1918 р.

6.

Тифліс

Кулінський Олексій

20. 07. 1918 р.

7.

Батум

Засядько Євген

4. 07. 1918 р.

8.

Омськ

Адамович

18. 07. 1918 р.

9.

Ташкент

Лось-Коліндзян Іван

11. 07. 1918 р.

10.

Ново-Ніколаєвськ

Суховерський Йосип

27. 08. 1918 р.

Консульські агентства 2 розряду /посада 7 класу/

1.

Рига

Бендеровський Никифор

1. 10. 1918 р.

2.

Казань

Бочило Пилип

5. 07. 1918 р.

3.

Царицин

Перепичай Петро

4. 07. 1918 р.

4.

Саратов

Яковлів Іван

5. 07. 1918 р.

5.

Орша

Пожар Олекса

25. 08. 1918 р.

6.

Пенза

Богданівський Федір

20. 05. 1918 р.

Серед завдань українських дипломатичних було надання матеріальної та юридичної допомоги громадянам України у їх справах у Росії відкриття лікарень, пунктів прийому для осіб, що поверталися на батьківщину та ін.43. На консулів покладалася й організація процесу повернення додому українських біженців. До того ж бажання переїхати до гетьманської України, яка на той час розглядалася як оазис політичної стабільності на теренах колишньої імперії, виявила значна кількість громадян неукраїнської національності, серед яких переважали представники російських ділових кіл, наукової та творчої еліти, офіцерства, котрі намагалися врятуватися від політики радянського уряду44. В окремих випадках консули займалися порятунком окремих громадян, захоплених більшовицькою владою. Показовим є приклад, коли МЗС Української Держави на підставі листа прем’єр-міністра гетьманського уряду звернулося до барона Федора Боржицького, свого консула у П’ятигорську з проханням домогтися звільнення князя Миколи Урусова, колишнього головуповноважено у справах біженців Південно-Західного фронту, «затриманого більшовиками як заручника»45. На жаль, він не зміг нічим допомогти, бо князя серед інших заручників було розстріляно (або зарубано шаблями)46.

У місця скупчення українських біженців у російських губерніях були направлені спеціальні представники генерального консульства в Москві. Так, у Тамбовській губернії працював уповноважений з евакуації та захисту біженців українців. Протягом червня – серпня 1918 р. він завізував списки, в які було внесено 11918 українських біженців, насправді ж серед них перебували й етнічні білоруси та поляки, які прагнули до «виїзду з Росії»47.

На консульські посади призначалися здебільшого голови громад місцевого українства, тобто особи, які, серед іншого, добре знали життя українських біженців48. Так, Сергій Веселовський, інженер за фахом, генеральний консул Української Держави у Петрограді, з весни 1918 р. очолював українську громаду міста49. З 20 травня 1918 р. віце-консулом у Пензі працював українець Федір Богдановський, виходець з Полтавщини, член Пензенської губернської української ради50, активний захисник прав українців на Пензенщині51. Співробітниками консульських установ, головним чином, були особи з юридичною або економічною освітою52. Показовим у цьому аспекті є склад віце-консульства в Саратові, яке розпочало свою діяльність 26 липня 1918 р.53. Його очолив Віктор Сапицький, у минулому – інспектор дрібного кредиту Народного (за часів імперії – державного) банку в Саратові. У складі віце-консульства працювали О. Клименко – секретар віце-консульства, український громадянин, уродженець міста Глухова Чернігівської губернії, випускник Петербурзького політехнічного інституту, неодмінний член Селянського банку в Саратові; І. Цуканов – завідувач реєстраційним відділом, український громадянин; О. Вареник – службовець віце-консульства, український громадянин54.

Два працівники мали австрійське громадянство і були військовополоненими етнічними українцями – службовець Д. Мамалига та помічник секретаря віце-консульства М. Богонюк, родом із Золочівського повіту Галичини. При цьому останній був досить цінним фахівцем для віце-консульства, оскільки володів українською, російською, польською, німецькою мовами та знав канцелярську роботу. Тому 27 липня 1918 р. віце-консул Віктор  Сапицький звернувся до міністра закордонних справ Дмитра Дорошенка щодо залучення до служби в консульстві військовополоненого австрійського офіцера Ландверського полку М. Богонюка, а МЗС Української Держави у свою чергу клопоталося з цього приводу перед Цісарською і королівською місією у справах полонених у Саратові55.

Проте весь хід українсько-російських взаємовідносин у 1918 р. засвідчив, що більшовицька влада не виконала жодну зі статей мирного договору. Генеральний консул у Москві Олександр Кривцов досить часто скаржився на те, що радянська влада «не пропускає в Україну дипломатичних кур’єрів, чинить різні перепони в роботі консульства»56. Та і сам Гетьман у своїх спогадах зазначав: «З більшовиками у нас ніякої політики не було. Єдина угода, яка відбулася між нами і ними, – було відрядження «державних потягів» у Москву і Петроград, які були щирим благодіянням для нещасних, яких ми звідти вивозили […]. Наступна угода стосувалася запровадження в Совдепії наших консулів. Ці люди принесли багато користі українцям, які мешкали в Совдепії, охороняючи їх від більшовицької мерзоти»57.
 

  Олександр Кривцов- генеральний консул УД у Москві Олександр Кривцов- генеральний консул УД у Москві

Причину такої ситуації, очевидно, слід шукати в загальній природі нової влади Росії. Сергій Веселовський, генеральний консул у Петрограді, у листі до Олександра фон Тимрота, колишнього царського військового, від 10 листопада 1918 р. писав: «…я вважаю своїм обов’язком довести до Вашого відома про той жахливо-хаотичний стан, у якому в даний час перебуває як Петроград так і вся Радянська Росія. Низкою декретів, направлених проти буржуазії, Радянський уряд позбавив весь клас імущих яких би то не було засобів до існування. Не рахуючись із підданством окремих осіб, головним чином, українців, конфіскуючи їх майно, націоналізує будинки, відбирає речі, коштовності, і, що найжахливіше, арештовує українців без пред’явлення їм якого-небудь обвинувачення»58. Зрозуміло, що така позиція Росії лише ускладнювала діяльність Української Держави та її дипломатичних представництв у справі вирішенні проблеми біженців.

У транспортуванні біженців до України важливим перевалочним пунктом була залізнична станція «Курськ» прикордонної однойменної губернії. Неодноразово до міста часом без попередження, прибували ешелони з українськими біженцями зі Смоленської, Калузької, Тульської, Казанської, Тамбовської, Рязанської та інших губерній. Наприклад, на початку жовтня 1918 р., як телеграфував генеральний консул Олександр  Кривцов до МЗС Української Держави, у Курську скупчилося кілька тисяч українських біженців, перебуваючих у вкрай скрутних умовах59. При цьому курська губернська колегія у справах полонених та біженців власне «проштовхувала» шляхом умовлянь та погроз залізничної адміністрації біженські потяги до прикордонних пунктів. Проте для біженці, які прибули на ці пункти, проблемою залишався перетин демаркаційної лінії60.

У результаті обговорення члени наради ухвалили, по-перше, у зв’язку із поширенням холери та оголошенням Курська і губернії несприятливими в епідеміологічному плані, припинити з 10 липня 1918 р. прийом біженців із сусідніх доріг на перевалочних пунктах Московсько – Київсько – Воронезької та Московсько – Курської залізниць; по-друге, «розглядати питання безпересадочного руху потягів із біженцями через демаркаційну лінію одночасно з питанням безпересадочного руху австрійських і німецьких військовополонених…». Також передбачалося поновити прийом біженців на станції Кореневе після попереднього її звільнення від уже скупченої значної їх кількості, що на практиці було досить складно, і визначити станцію Жолобівка як ще один пункт прийому біженців на українську територію. Члени наради визнали нагальність справи повернення біженців додому та неможливість місцевої більшовицької влади «…стримувати самочинний рух біженців, … що знімаються з місця тимчасового поселення і рвуться в рідні краї»61.

17 липня 1918 р. в Курську на спеціальній нараді, на якій українську сторону представляли: старший інспектор Е. Крижанівський, старший інспектор, інженер А. Коркушко, представники Південно-західної залізниці інженер Нечай та помічник начальника служби руху, інженер Синеоков-Андрієвський, було остаточно встановлено вихідні пункти для перетину кордону українськими біженцями та черговість руху потягів з ними. Такими пунктами стали Орша, Брянськ, Курськ (Коренево і Білгород), Лиски (Валуйки), через які мали проходити «по одній парі потягів за добу»62. Насправді більшовицька влада провела низку заходів, метою яких було ускладнення перетину кордону українськими громадянами, серед яких основну масу склади біженці. З 21 серпня 1918 р. на території Радянської Росії згідно з терміновою телеграмою Наркомату транспорту та Центрополонбіжу «…відправка біженців у всіх напрямках тимчасово заборонена, не дивлячись на наявність у них будь-яких дозволів Української або Німецької властей і колегій у справах полонених та біженців»63.

Важливою складовою проблеми повернення біженців з Росії було й визначення кола осіб, які підпадали під категорію «біженець», та контингенту для першочергової реевакуації. Для вивчення цього питання під час переговорів працювала спеціальна змішана комісія64. 7 серпня 1918 р. на її засідання прибули М. Прокуда та Зларковський – представники Українського Червоного Хреста; Д. Андріюк – представник Комісії у справах військовополонених при Генеральному Штабі Української Держави; П. Ейсмонт – представник управління Правобережних доріг, від Міністерства шляхів Української Держави – А Пархоменко, представник департамент руху та В. Жуковський, представник пасажирського відділу цього ж департаменту, Є. Татаринов та М.  Зубков – представники російської мирової делегації, І. Ленський, представник Російської центральної колегії у справах полонених та біженців, В. Андерс – представник Російського Червоного Хреста, Л. Таль – юрист-консул Російського Товариства Червоного Хреста. Керував її роботою уповноважений української делегації професор Отто Ейхельман, урядовець Міністерства торгу і промисловості65. У результаті обговорень було ухвалено, що «перш за все потрібно повертати додому найбідніші класи населення, які з різних причин залишилися на чужій землі і не мають особистих засобів до повернення на батьківщину, ні на подальше проживання поза її межами»66.

Слід зазначити, що українська сторона розробила «Проект угоди мирної делегації від Української Держави та Радянської Росії про порядок повернення населення на батьківщину», якою мало регулюватися залізничне перевезення біженців через українсько-російський кордон. Передбачалося забезпечити кожен потяг спеціальною картою руху; ремонт потягів проводити за кошти тієї держави, де вони перебували, службовому персоналу потягів рухатися лише до кордону, а на прикордонній станції потяги мала приймати інша сторона, «…так і громадяни мали купувати квитки до кордону, а на прикордонні станції брати квитки далі». Кількість багажу встановлювалася таким чином: п’ять пудів (80 кг) для дорослого і два пуди (32 кг) для дитини67. Складним питанням було забезпечення належної кількості вагонів для транспортування біженців, оскільки під час українсько-більшовицької війни було вивезено до Росії 5192 вагони різного класу. Першочергово Україна вимагала повернути 2600 вагонів (у той час як у 1914 р. на залізницях України було близько 8000 вагонів), із них – «1 кляси – 246, ½ кляси – 185, 2 кляси – 362, 2/3 кляси – 25, 3 кляси – 875, … поштових – 21, багажних – 48, службових – 147, ресторанних – 6, 4 кляси – 663, арештантських – 23... та 30 вагонів міжнародних»68. При цьому автори угоди відзначили: «Беручи на увагу, що на Україні, як Самостійній Державі, в часи будування її, рух повинен бути підвищений зазначена кількість вагонів яку вимагає Українська Держава є дуже скромна цифра»69. Статті мирного договору та ухвали міждержавних нарад не виконувалися радянською стороною, що підтверджується, по-перше, закриттям з другої половини літа 1918 р. українсько-російський кордону для руху громадян, по-друге, ігноруванням місцевою владою спроб українських консулів налагодити процес повернення українців додому, навіть тих, що перебували у вагонах. Затримка біженців у потягах приводила останніх у відчай від примари голодної смерті, оскільки передбачені на дорогу припаси проїдалися за період вимушеної зупинки, велике скупчення людей в антисанітарних умовах за теплої погоди вело до спалахів інфекційних захворювань, а восени до зростання смертності дітей від холоду. Так, наприклад, 10 липня 1918 р. на станції Ржищев Рязансько-Уральської залізниці було затримано ешелон з 811 біженцями серед яких перебувало 354 дитини, з них – 24 немовляти. Вони мали прямувати через Курськ до Києва70. 6 серпня 1918 р. віце-консул у Саратові Віктор Сапицький повідомляв до генерального консульства Української Держави в Москві: «…особливо кепсько стоїть справа з біженцями, які уже завантажились у вагони і тепер з огляду на закриття границі залишилися на станції без усяких засобів до життя. Таких біженців дуже багато. Необхідно вжити заходів до відправки їх на Україну…Далі оскільки до мене щодня звертаються сотні людей з просьбами про дозвіл на переїзд в Україну, прошу повідомити мене телеграфно, коли буде відкрита границя, і чи можна буде відправляти потяги з Українськими громадянами по напрямку Саратов – Козлов – Воронеж – Курськ – Ворожба або Харків. Справа з переїздом стоїть дуже гостро. Політична ситуація в Саратові така, що кожен з українців рветься виїхати відсіль. Потрібно негайно їм у цьому допомогти»71.

На жаль, проблему затримки біженців у вагонах на станції Ржищев, а пізніше і на станції Салтиковка, не вдалося вирішити. 23 жовтня 1918 р. в Орші радянська влада, не дивлячись на згоду німецької сторони відкрити кордон, на десять днів зупинила рух потягу з дітьми Вирівського притулку та учнями Холмської семінарії. Про цей факт генерального консула Олександра Кривцова повідомляли монахиня Вирівського монастиря та ректор семінарії, які супроводжували потяг72. Проте навіть генеральний консул Української Держави не мав змоги посприяти налагодженню руху потягів. Слід наголосити, що ще у середині літа 1918 р. проблемою повернення з Москви до Могилів-Подільського Вирівського монастиря та притулку, в яких перебувало 400 осіб, опікувався міністр сповідань Василь Зіньківський. У своєму листі до Дмитра Дорошенка, міністра закордонних справ, він наголосив на необхідності повернути українців додому, оскільки «в сучасні часи на Московщині, крім загальної розрухи, значно поширюється голоднеча, від якої терпить і постійне населення, становище виселенців-українців, а тим більше громадян України, стає надзвичайно тяжким»73. Очільник МЗС, володіючи ситуацією у справі реевакуації українців, все ж направив відповідне клопотання до Сергія Шелухіна з песимістичною поміткою: «Голові мирової делегації на заключне виконання. Якщо це можливо»74. Наприкінці літа 1918 р. про складнощі транспортування українців з Росії Сергію Шелухіну повідомляв і міністр шляхів Борис Бутенко75.

Українські віце-консули в таких складних умовах брали на себе відповідальність і видавали дозволи на виїзд українських біженців на батьківщину. Такі кроки української дипломатичної служби були логічним наслідком виконання міждержавних угод між Україною та Росією, з однією поправкою, що радянська влада не бажала їх виконувати. Наприклад, у липні 1918 р. Федір Богдановський, віце-консул у Пензі, повідомляв біженецький комітет міста Городища про видачу дозволів на переїзд до України біженців з Волині76. Протягом липня – вересня того ж року Віктор Сапицький, віце-консул у Саратові, видав дозволи для 7315 біженців з українських, польських і білоруських губерній77. При цьому слід відзначити той факт, що прибути в Україну прагнули не лише етнічні українці, а й представники інших етносів. Наприклад, серед 4853 біженців (1125 сімей), які проживали у місті Петровську і 24 волостях Петровського повіту Саратовської губернії, було 2444 українці, 1350 білорусів, 84 поляків, 40 німців, 250 євреїв, 151 литовець, 18 латишів, 153 галичани, 353 росіянина. Із них до України бажало повернутися 2669, до Білорусії – 1373, до Польщі – 3, до Литви – 811 біженців78.

Ще однією проблемою, яка постала перед віце-консулами у справі реевакуації українських біженців з Росії, став пошук належної кількість вагонів для їх відправки. Тому 3 вересня, а потім 5 вересня 1918 р. віце-консул Віктор Сапицький надіслав телеграми до генерального консула Української Держави Олександр Кривцова з проханням «…негайно виклопотати моє розпорядження поїзд 12 вагонів напрямок Харків для екстреної відправки українських громадян не маючих квартири засобів до подальшого тут існування»79. На жаль, 8 вересня 1918 р. він отримав негативну відповідь з Москви, оскільки генеральний консул повідомляв: «Кордон на Україну закритий. Потяги назначити неможна»80. До того ж, з 16 жовтня 1918 наказом Центрополонбіжу було накладено заборону на самостійний виїзд до України біженців за власні кошти81. Тим самим заможні біженці, які мали можливість самостійно оплатити своє повернення додому та зменшити і без того значне навантаження місцевої влади по реевакуації великої кількості біженців, були зобов’язані залишатися у місцях тимчасового перебування.

Українське населення, що перебувало на теренах Росії, вбачало в українських віце-консулах своїх захисників, постійно до них зверталося з проханнями, коли більшовицька влада порушувала їх права при проведенні незаконних арештів, призовів до червоної армії, конфіскації майна та ін.. Наприклад, 19 вересня 1918 р. консульський агент у Казані Пилип Бочило звернувся до особливого уповноваженого міського комітету членів установчого зібрання з рішучим протестом проти мобілізації українських громадян. Проте місцева адміністрація не визнана Українську Державу, а тому призови до війська тривали82. Віце-консулам було надзвичайно важко виконувати й інші завдання, пов’язані з вирішенням проблем біженців, оскільки між Українською Державою та Радянською Росією не існувало чіткого механізму визначення приналежності особи до українського громадянства. Отже, значна частина українців не могла документально довести, що є громадянами Української Держави, а тому на них поширювалися не завжди гуманні закони й розпорядження нової влади.

Після припинення українсько-російських переговорів радянська влада пішла на ще більш жорстку регламентацію, за якою українські громадяни, що бажали повернутися до України, мали поїхати до Москви та отримати дозвіл на виїзд, підписаний комісаром закордонних справ Георгієм Чичеріним83. Зрозуміло, що для основної маси біженців, які часто не мали засобів до існування, така перспектива отримати згоду влади на повернення на батьківщину була просто нереальною. З другої половини осені 1918 р. поза законом в Радянській Росії опинилися і самі віце-консули, яких більшовики просто не бажали визнавати. Тому вони, як, наприклад, Віктор Сапицький, віце-консул у Саратові, та Олександр Кривцов, генеральний консул Української Держави, зверталися до міністра закордонних справ гетьманського уряду з проханнями тимчасово припинити діяльність консульських установ та мати можливість повернутися разом із сім’ями і майном до України84.

У листопаді 1918 р. було здійснено спробу повернення українських біженців з Радянської Росії за посередництва Швецького Червоного Хреста, що діяло при посольстві цієї держави у Петрограді85. 30 листопада того ж року Кость Лоський, виконувач обов’язків повіреного Гетьманату при фінському уряді86, звернувся з листом до МЗС Української Держави. У ньому повідомлялося запевнення, які давав Карл Рукман, представник цієї благодійної структури, щодо згоди Швецького Червоного Хреста «… прийняти на себе допомогу цим особам при умові гарантування українським урядом повернення у майбутньому коштів, які будуть витрачені Червоним Хрестом. Розмір гарантованого кредиту Червоний Хрест окреслює у 200 тис. карбованців»87. Цікаво, що пан Рукман, виступивши ініціатором цієї акції, прибув до Гельсинфорсу88 для зустрічі з Костем Лоським та вручив копію «Проекту договору між Радянським Урядом і урядом Української Держави щодо врегулювання евакуації засобами Швецького Червоного Хреста і перевозки військових бранців, інвалідів, біженців і осіб, що їдуть санітарними потягами з Росії на Україну і через Україну»89. Запропонований документ регулював усі аспекти повернення українських біженців додому.

«1/ Радянський уряд і уряд Української Держави надають Швецькому Червоному Хресту безкоштовно санітарні потяги; А/ При цьому всі потяги, які перебувають на території України, Б/ Одночасно представник Української Держави за згодою з Радянської Росією передає всі потяги, які належать Українській Державі та перебувають на території Росії у розпорядження Швецького Червоного Хреста, В/ Медперсонал отримує оплату праці від Росії та Української Держави, Г/ від цих сторін Швецький Червоний Хрест має отримати потяги. 2/ Комендантом потягів призначають представників Швецького Червоного Хреста. 3/ Санітарні потяги ідуть під прапором Швецького Червоного Хреста на тій підставі, що Червоний Хрест, як нейтральна інституція, прийняв на себе евакуацію осіб, які мають на проїзд відповідні документи без різниці підданства і національності. 4/ Радянська влада видає охоронні посвідчення на потяги з розпорядженням усім властям надавати повне сприяння на шляху руху потягів і перебуваючим у них пасажирам на території Радянської Росії гарантується перевезенням харчів, багажу, грошей. 5/ Швецький Червоний Хрест отримує право посилки на Україну делегата для встановлення контакту з українським урядом і кур’єра для відправки санітарних потягів. Гроші, які мають представники Швецького Червоного Хреста реквізиції не підлягають. 6/ Представники Швецького Червоного Хреста в Україні мають право видачі документів, які необхідні для перетину кордону»90.

Прикро, але за тогочасних політичних умов реалізувати цей договір було просто неможливо. Однак, сама пропозиція іноземної благодійної інституції щодо врегулювання проблеми повернення українських біженців продемонструвала її трансформацію з проблеми внутрішньої на міжнародну.

***

Українська Держава у доволі несприятливих для свого розвитку зовнішніх умовах, за постійної ескалації відносин з Радянською Росією, небажанні, за певних умов, окупаційних властей іти назустріч її ініціативам, за низки економічних і фінансових проблем вписала у систему політичних координат надзвичайно складне для виконання завдання – організацію соціального захисту та проведення реевакуації біженців Першої світової війни. Наздвичайно складною була  проблема повернення українців з Росії, де встановлення більшовицького режиму аж ніяк не сприяло проведенню конструктивних переговорів та налагодженню процесу репатріації сотень тисяч волинян, галичан, подолян та ін. Хід українсько-радянських переговорів 1918 р. засвідчив прагнення Української Держави якомога швидше організувати процес повернення додому біженців-українців, які за розпорядженням імперської влади в 1915 р., були евакуйовані до тилових російських губерній. На жаль, зусилля дипломатичних представництв у справі допомоги своїм землякам наразилися на цілковите нерозуміння, а то й відверту ворожість нової влади диктатури пролетаріату. Повернення українців-біженців із Радянської Росії набуло спонтанного і довготривалого характеру, що зумовлювалося не в останню чергу і внутрішньополітичною ситуацією в цій країні. Причому біженці ладні були терпляче чекати на відправку додому вже на кордоні в Україні, аніж потонути у вирі громадянської війни. На жаль, весь подальший хід українсько-російських взаємовідносин засвідчив, що більшовицька влада не виконала жодної зі статей договору. Зрозуміло, що така її позиція тільки ускладнювала діяльність Української Держави та її дипломатичних представництв у справі вирішення проблеми біженців.


Любов Жванко, доктор історичних наук, кафедра історії і культурології, Харківський національний університет міського господарства імені О. М. Бекетова.




 

  1. Жванко Л. М. Біженці Першої світової війни: український вимір (1914–1918 рр.): монографія / Л. М. Жванко. – Х. : Віровець А. П. «Апостроф», 2012. – С. 336.
  2. Поліщук Т. Доля Михайла Старицького та його нащадків // День. – 2002. – 5 вересня.
  3. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі. – ЦДАВО України), ф. 2199, оп. 3, спр. 3, арк. 2. Слід розрізняти біженців та виселенців, українців з території Австро-Угорщини, яких у роки Першої світової війни було виселено у тилові губернії Російської імперії під нагляд поліції. (ЦДАВО України, ф. 1105, оп. 1, спр. 23, арк. 3–3 зв.)
  4. Держархів Харківської області, ф. 18, оп. 21, спр. 216, арк. 9 зв.
  5. ЦДАВО України, ф. 2199, оп. 3, спр. 3, арк. 2 - 2 зв.
  6. Лахарева Н. В. Судьба беженцев Первой мировой войны в Советской России: 1918 – 1925 гг. (На примере Курской губ.) : автореф. дис. на стоиск. науч. степени канд. ист. наук : спец. 07.00.02. «Отечественная история» / Н. В. Лахарева. – Курск, 1999. – С. 18.
  7. Щеров И. П. Центропленбеж в России: история создания и деятельности в 1918 – 1922 гг. / И. П. Щеров. – Смоленск : СГПУ, 2000. – С. 11.
  8. Лахарева Н. В. Судьба беженцев Первой мировой войны в Советской России… – С. 16.
  9. Драма российской истории: большевики и революция / О. В. Волобуев, [и др.]; под общ. ред. А. Н. Яковлева. – М.: Новый хронограф, 2002. – С. 251.
  10. Тірі А. Пілігрими Великої війни. Одіссея бельгійського бронедивізіону у 1915 – 1918 роках / А. Тірі; [пер. з нідер. Н. Карпенко]. – К. : Темпора, 2010. – С. 123.
  11. Поршнева О. С. Крестьяне, рабочие и солдаты России накануне и в годы Первой мировой войны / О. С. Поршнева. – М. : РОССПЕН, 2004. – С. 258.
  12. Bosiacki A. Utopia. Wіada. Prawo. Doktryna i prawne koncepcje bolszewizmu Rosji. / A. Bosiacki. – Warszawa : LIBER, 1999. ‒ S. 378.
  13. Баберовскі Йорґ. Червоний терор. Історія сталінізму / Й. Баберовскі. – К. : К.І.С., 2007. ‒ С. 22.
  14. ЦДАВО України, ф. 2607, оп. 1, спр. 21, арк. 2 - 3 зв.
  15. Там само, ф. 2221, оп. 1,спр. 10, арк. 65.
  16. Дацків І. Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів, 1917 – 1923 рр. / І. Б. Дацків. – Тернопіль : Астон, 2009. ‒ С. 252.
  17. Ґуммерус Г. Україна в переломні часи. Шість місяців на чолі посольства у Києві / Г. Ґуммерус; [пер. з фін., коментарі та передмова Й. Ремі, В. Пилипенка]. – К. : Видав.-поліграфіч. центр «Київський університет», 2004. ‒ С. 57.
  18. Пиріг Р. Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень – грудень 1918 р.) / Р. Пиріг // Проблеми вивчення історії Української революції 1917–1921 років: зб. наук. ст. / Голов. ред. Р. Я. Пиріг. – К., 2010. – Вип. 5. ‒ С. 202.
  19. Ґуммерус Г. Україна в переломні часи. – С. 56.
  20. Дацків І. Б. Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів, 1917–1923 рр.. ‒ С. 246.
  21. Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки): Науково-популярне видання / Д. І. Дорошенко. – К. : Темпора, 2007.  – С. 286.
  22. Филатов О. В. Украинско - Российская мирная конференція 1918 г. / О. В. Филатов. – Полтава: [Б. и.], 1995. – С. 39.
  23. ЦДАВО України, ф. 2607, оп. 1, спр. 21, арк. 1.
  24. Там само, арк. 1 зв.
  25. Там само.
  26. Korzeniowski M. Tułaczy los. Uchodźcy polscy w imperium rosyjskim w latach pierwszej wojny światowej / M. Korzeniowski, M. Mąndzik, D. Tarasiuk. – Lublin : Wydawnictwo UMCS, 2007. – С. 226–227.
  27. Филатов О. В. Украинско-российская мирная конференция 1918 года. – С. 40.
  28. Medrzecki W. Niemiecka interwencja militarna na Ukrainie w 1918 roku / W. Mędrzecki. – Warszawa : DiG, 2000. – S. 239 – 240.
  29. У міжнародному праві – попередня угода, за якою воюючі сторони визначають основні положення майбутнього мирного договору.
  30. Mędrzecki W. Niemiecka interwencja militarna na Ukrainie w 1918 roku. - S. 186–187.
  31. ЦДАВО України, ф. 2221, оп. 1 спр. 1, арк. 1.
  32. Там само, арк. 1 зв.
  33. Там само, арк. 2.
  34. Дорошенко Д. І. Мої спогади про недавнє минуле (1914 – 1920 роки). ‒ С. 287.
  35. Там само. ‒ С. 290.
  36. Жванко Л. М. Біженство Першої світової війни в Україні: Документи і матеріали (1914 – 1918 рр.) / Л. М. Жванко. – Х. : ХНАМГ, 2009. – С. 105.
  37. ЦДАВО України, ф. 2537, оп. 1, спр. 27, арк. 12.
  38. Лупандін О. І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р./ О. І. Лупандін. – К.: Ін-т історії України НАН України, 1994. – С. 10.
  39. Пятницька В. В. Професор Сергій Феофанович Веселовський – один з організаторів сільськогосподарської науки в Україні : [Електронний ресурс] / Пятницька В. В. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/INB/2007-3/07pvvsnu.pdf. – Назва з екрану.
  40. Вєдєнєєв Д. В. Юність української дипломатії. Становлення зовнішньополітичної служби Української держави. 1917 – 1923 роки / Д. В. Вєдєнєєв, Д. В. Будков. – К. : К.І.С, 2006. – С. 121.
  41. ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 136, арк. 8.
  42. Там само, ф. 3512, оп. 2, спр. 2, арк. 44.
  43. Вєдєнєєв Д. В. Юність української дипломатії. – С. 118.
  44. Там само. – С. 116.
  45. ЦДАВО України, ф. 3766, оп. 1, спр. 141, арк. 26.
  46. Чабан М. П. Діячі Січеславської «Просвіти» (1905 − 1921): біобібліографічний словник: Близько 670 імен / М. П. Чабан; Наукове товариство ім. Т. Г. Шевченка. Дніпропетровське відділення. − Дніпропетровськ: ІМА-прес, 2002. – С. 460–461.
  47. ЦДАВО України, ф. 1235, оп. 1, спр. 1, арк. 1–379. Підрахунки авторки.
  48. Вєдєнєєв Д.В. Юність української дипломатії. – С. 119.
  49. ЦДАВО України, ф. 2187, оп. 1, спр. 17, арк. 1–1 зв.  
  50. Там само, ф. 2222, оп. 1, спр. 18, арк. 10.
  51. Там само, ф. 2223, оп. 1, спр. 2, арк. 2.
  52. Вєдєнєєв Д. В. Юність української дипломатії. – С. 125.
  53. ЦДАВО України, ф. 2221, оп. 1, спр. 1, арк. 15.
  54. Там само, арк. 26.
  55. Там само, арк. 12.
  56. Борисенко С. А. Українсько-російські відносини: квітень – грудень 1918 року : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук : спец. 07.00.01 «Історія України» / С. А. Борисенко. – К., 2003. ‒ С. 9–10.
  57. Скоропадський П. Спогади / П. Скоропадський. – К. : Філадельфія: НАН України та ін., 1995. - С. 241.
  58. ЦДАВО України, ф. 2187, оп. 1, спр. 6, арк. 9–9 зв.
  59. Там само, ф. 3766, оп. 1, спр. 191, арк. 81.
  60. Лахарева Н. В. Судьба беженцев Первой мировой войны в Советской России… – С. 20.
  61. ЦДАВО України, ф. 2537, оп. 1, спр. 27, арк. 12–13.
  62. Там само, арк. 18.
  63. Там само, ф. 2221, оп. 1, спр. 10, арк. 16.
  64. Там само, ф. 2537, оп. 1, спр. 27, арк. 23–23 зв.
  65. Там само, ф. 2225, оп. 1, спр. 21, арк. 34.
  66. Там само, ф. 2537, оп. 1, спр. 27, арк. 23
  67. Там само, ф. 2607, оп. 2, спр. 1, арк. 3.
  68. Там само, арк. 4.
  69. Там само, арк. 4 зв.
  70. ЦДАВО України, ф. 2221, оп. 1, спр. 11, арк. 1–17.
  71. Там само, спр. 10, арк. 3.
  72. Там само, арк. 60.
  73. Там само, ф. 3766, оп. 1, спр. 191, арк. 27.
  74. Там само, арк. 27.
  75. Там само, ф. 2200, оп. 1, спр. 224, арк. 1–2.
  76. Там само, ф. 2222, оп. 1, спр. 19, арк. 12.
  77. Там само, ф. 2221, оп. 1, спр. 10, арк. 62; спр. 12, арк. 2–4, 6–13, 16–19, 22–23, 37–40, 42–48, 49–49 зв., 63–63 зв., 96. Обрахунки авторки.
  78. Там само, спр. 12, арк. 96.
  79. Там само, спр. 10, арк. 24.
  80. Там само, арк. 26.
  81. Там само, арк. 57.
  82. Там само, ф. 3766, оп. 1 спр. 87, арк. 20–20 зв.
  83. Там само, ф. 2221, оп. 1 спр. 1, арк. 43.
  84. Там само, арк. 43 зв.
  85. Там само, ф. 3512, оп. 2, спр. 2, арк. 154.
  86. Там само, арк. 64.
  87. Там само, арк. 154.
  88. Нині – Гельсінкі.
  89. ЦДАВО України, ф. 3512, оп. 2, спр. 2, арк. 156. Офіційна назва документу звучить так: «Проект договору між представником Швецького Червоного Хреста комітету допомоги військовополоненим, представник РСФСР і Української Держави заключили слідуючий догорів щодо врегулювання евакуації засобами Швецького Червоного Хреста і перевозки військових бранців, інвалідів і біженців і осіб, що ідуть санітарними потягами з Росії на Україну і через Україну на Кавказ та Бессарабію і назад».
  90. ЦДАВО України, ф. 3512, оп. 2, спр. 2, арк. 157–157 зв.