На неабияк довге життя Кедрина (1896 – 1995) припало три четверті діяльності головно у сфері політики і журналістики. Рудницький належав до громадських організацій, він намагався також впливати на діяльність греко-католицької церкви. Він був співзасновником наукових організацій і активно підтримував українське малярство. У своїх публіцистичних працях він часто розглядав теми, пов’язані з українською історією, політичною думкою, ситуацією українців в ІІ Речі Посполитій чи завданнями української діаспори. Його діяльність і думки були скеровані на те, аби народ, що живе між сильнішими за нього сусідами – йдеться передусім про Радянський Союз і Польщу – міг сформувати власну незалежну державу. Важливим також, як і цікавим, було питання, пов’язане з Кедриним, а саме його місце і роль в історії українсько-польського порозуміння в ХХ столітті. Свої зусилля в рамках названих сфер він намагався докласти і реалізувати протягом трьох основних періодів і в таких місцях. Перший тривав до 1939 року в Польщі, другий – до 1944 року у Кракові, а третій до 1995 року в Сполучених Штатах. Перед тим, як я спробую окреслити основну проблему, хочу зазначити, що період німецької окупації на сьогодні є найменш дослідженим. Після того, як Кедрин короткий час був співредактором газети «Краківські Вісті», його відсунули в тінь. Можливо, це сталося через його єврейське походження. Адже він був сином українця і єврейки, яку він під час війни разом зі своїми братами і сестрами мусив переховувати. Зрозуміло, що публіцистика Рудницького з того часу («Przyczyny upadku Polski») не могла позитивно вплинути в цій ситуації на порозуміння поміж обома народами. Щоправда, Ришард Тожецький толерував висновки Кедрина, однак сама співпраця з німцями у процесі написання текстів могла викликати закиди про колаборацію. Тому, зважаючи на такі обставини, я спробую опрацювати перший і третій періоди.  

До Кедрина

Племінник (по матері) Кедрина – історик Іван Лисяк-Рудницький, розважаючи історію польсько-українських стосунків в Галичині в другій половині ХІХ століття, вважав, що в конфлікті «расові» різниці не відігравали в ньому жодної ролі». Більш важливою тут була приналежність обох народів до «світів римської і візантійської цивілізацій», нерівна суспільна позиція, тінь воєн XVII століття, а передусім розбіжні національні ідеології, що у випадку поляків унеможливлювало визнати українців рівноправним народом.

Від моменту створення Головної Руської ради в 1848 році виникла проблема поділу Галичини на дві автономні частини: польську на заході і українську на сході. Голова згаданої вище ради вимагав цього від імператора. Це питання обговорювалося на Слов’янському з’їзді у Празі в червні 1848 року. Польську сторону презентувала Центральна Рада Народова. Документ під назвою «Wymogi Ukraińców w Galicji» надавав гарантію щодо визнання рівноправною української мови в школах і установах, рівність національностей і релігій, містив постулат про створення польсько-української гвардії і сейму. Ці ухвали не були запроваджені в життя через ігнорування справи обома сторонами.  Лисяк-Рудницький зауважив, що «угода однак, аж до галицького сейму в лютому 1914 року, залишалася єдиним прикладом польсько-українського компромісу».

Наступні роки принесли чергові змагання між польськими і українськими силами. Українці боролися за визнання рідної мови рівноправною в установах у східній частині регіону (1869), деякі поляки підтримували ідею слов’янської федерації на чолі із Польщею (напр., анонімний текст «Kwestia ruska»)  1871 р., за врегулювання відносин виступали депутати (напр., Камінський в 1875 р.) чи також публіцисти (Куліш, автор праці «Крашанки русинам і полякам на Великдень» 1882 р.), але ці спроби так ніколи і не набули ширшого визнання. До покращення стосунків і співпраці, що тривало кілька років, справа дійшла на зламі 80-х і 90-х років ХІХ століття під час т.зв. «Нової ери». Польський губернатор Казімєж Бадені спільно із українськими депутатами (як, напр., Юліан Романчук) посприяли тому, аби зупинити експансію русофільства (в тому числі поміж греко-католицького духовенства у Львові), відбулися позитивні зміни в українському шкільництві (було українізовано правопис і орфографію через очищення від росіянізмів). На жаль, одночасно із черговими виборами до сейму  з 90-х років ситуація погіршувалася. Через це, як вважає Микола Демкович-Добрянський чи Генрик Верешицький, український національний рух почав радикалізуватися. Українським сподіванням створити український університет, а також  зреформувати закон про вибори стала на заваді нова перешкода – польські національні демократи. Польська монополія на владу, як написав Лисяк-Рудницький, була порушена 14 лютого 1914 року прим укладенні першої польсько-української угоди, завдяки якій українці отримали більш вигідну пропорцію місць у Сеймі, можливість розвивати середнє шкільництво, а також обіцянку створити український університет у Львові.   

Брест – Варшава – Рига

Багато є в публіцистиці Кедрина пов’язань із давньою історією обох народів з часів  XVII століття. Однак причиною сучасних йому політичних проблем вважав польсько-український конфлікт з кінця Першої світової війни. Подіям Брестського миру, а особливо Ризького, Кедрин-Рудницький присвятив багато місця у своїх публіцистичних роботах. Через призму Риги оцінював він ставлення поляків в Другій Речі Посполитій до українців.  

Здійснюючи порівняння двох міжнародних договорів – Брестського і Ризького – Кедрин зазначив, що ані в одному, ані в іншому участі так і не взяла одна із зацікавлених сторін. У Бресті не було поляків, а в Ризі – українців (за винятком російського представництва України). Ян Пісулінський, однак, пригадує, що в Ризі була присутня делегація Західноукраїнської народної республіки, яку використовувала російська сторона, аби при порушенні галицького питання тиснути на поляків. Кедрин так ніби не хоче згадувати про делегацію ЗУРН. Адже він завжди вважав, що «не існує проблеми галицької, а тільки загальноукраїнської», а створення міні-держави на кшталт ЗУНР вважав помилкою. Рудницький, підсумовуючи наслідки Брестського миру, який відбувся раніше, зауважив, що: «німці туди поїхали, аби ліквідувати східний фронт, австрійці, аби отримати доступ до тогочасної житниці Європи, росіяни з метою укласти мир. Українці натомість хотіли боронити свою молоду державність. Натомість Ризький мир виявився так само для них болісним, як і Брестський для поляків». На думку Рудницького, тут мало місце приниження народу, «дискваліфікація» його як партнера, «моральний ляпас». У Ризі – писав Кедрин – «польська сторона і російська сторона порозумілися коштом української сторони». Він закидав польській делегації в Ризі брак політичної концепції, символом чого («символом польського мисленнєвого хаосу») став для нього Ян Домбський.

Ризький досвід став більш болючим у контексті польсько-українського порозуміння, якого було досягнуто весною 1920 року у Варшаві. Кедрин намагався довести, що Польща в Ризі не тільки з огляду на моральну     uczciwość, але навіть з формального юридичного боку зрадила свого тогочасного союзника. Адольф Бохенський в 1933 році, аналізуючи пункти Варшавського договору,  дійшов висновку, що вони не виключали підписання порозуміння такого, як-от в Ризі. Кедрин відповів йому, що сама суть порозуміння у квітні 1920 року, а саме розподіл Росії і вимога щодо отримання Україною незалежності суперечила підписанню Ризького миру. Йдучи в слід думкам Бохенського, він дійшов висновку, що Варшавський договір також не давав полякам права  вести переговори з російськими представниками від України. Дослідження цього питання Яна Пісулінського показують, що визнання поляками делегації Радянської України дещо «не відповідало інструкціям, які були отримані делегацією» і що в Ризі «українське питання було для польської делегації тільки елементом для торгування».

Після війни Кедрин, згідно із Вандичем, повторював, що Рига у кінцевому результаті стала трагічною для Польщі, а для Пілсудського означала поразку його концепції про федерацію. «В 1920 році перемога польського багнета йшла врозріз з перемогою політичного  розуму»  –  написав він вже в 1936 році в «Biuletynie Polsko-Ukraińskim». Проти гострого підходу Рудницького щодо польських позицій в Ризі виступив в 1980 році в «Сучасності» Роман Ільницький, стверджуючи, що на той час у Польщі не було вибору  і вона мусила підписати мир, оскільки на шляху її походу на схід стали не тільки Денікін і Врангель, але також Англія, Франція і США. В 1977 році Юзеф Лободовський закинув також Кедринові, що польські критичні виступи щодо Ризького миру прозвучали набагато раніше, ніж він гадав («Культура»), одразу ж після його  підписання: в Сеймі, а також в «Biuletynie Polsko-Ukraińskim» і в 1932 році в «Trybunie». Покликаючись ще раз на думки Яна Пісулінського щодо підписаного миру в Ризі, можна висновувати, що Кедрин ані разу не висловив гадки, що поляки, ведучи переговори з совєтами, трактували більшовиків як тимчасового партнера, передбачаючи, що невдовзі почнеться війна і потрібно буде вести переговори з наступним російським урядом: не більшовицьким.   

Порозуміння, але яке?

Критична оцінка польської позиції в Ризі вплинула на те, що Кедрин-Рудницький висловився за порозуміння з поляками в розумних межах. Подібні погляди (про розумні межі порозуміння) презентували деякі поляки, як, наприклад, це показує дослідження Пауліни Куш про постать Яна Станіслава Лося. Рудницький відкидав безграничну лояльність по відношенню до держави, котра ані одній, ані іншій стороні не принесла би користі. Він засуджував позицію депутата Петра Певного, який в 1931 році під час дебатів на тему бюджету сказав, що присутність на засіданнях Сейму представників різних національних меншостей, в тому числі і української, є доказом того, що ці меншості у Польщі «абсолютно рівноправні». Йому був несимпатичний Генрик Юзевський, якому він закидав «деморалізацію українського суспільства» на Волині  і відмежування його від «бунтівничого» суспільства Галичини. Він цінував Тадеуша Голувка і Станіслава Папроцького, які розуміли, що Правобережна Україна вже не є великою землевласністю Польщі.  

Серед публіцистів шанував він Леона Василевського, Адольфа і Александра Бохенських. Одночасно він нарікав на те, що згадані постаті ніколи не мали впливу на українську політику польського уряду. Його дратували такі особи, як Ян Бобжинський. В 1937 році він гостро виступив на сторінках  «Діла», а також  «Biuletynie polsko-ukraińskim» проти його публіцистики, називаючи того «пересічним сином великого батька». Окрім закидів щодо незнання польсько-української тематики, він висміяв того, дорікаючи незнанням української мови. Оскільки  Бобжинський переклав слово «розхристаний» як «розхристований» («rozchrystusowany»).  Основний рецепт як гармонійно співіснувати Кедрин-Рудницький сформулював в 1933 році так: «Варто більше зайнятися питанням практичного вирішення  поточних справ у сферах українського життя і варто пропагувати таку тезу: Змінювати настрій польського суспільства, а також його ставлення до українського питання в цілому можна тільки спираючись на доконані факти і   vice versa – оскільки немає державних законів, які радикально би змінили сучасну національну політику, будь-яка громадська акція,  якими б хорошими намірами вона не керувалася, до жодного покращення польсько-українських призвести не здатна».

Хто з ким?

Перебіг подій, коли обидві сторони, а саме польський уряд і «український партнер», «українська сторона» (терміни Я. Ст. Лося), сідають за стіл переговорів і знаходять порозуміння, неможливий, за оцінкою Рудницького, з кількох причин. По-перше, в законодавстві польської держави не був окреслений термін на позначення національності українців. По-друге: «Тільки доконані факти, тільки радикальна зміна законодавства щодо національної політики – без жодних партнерів, без жодних пактів і обіцянок, здатні вивести польсько-українські стосунки на дорогу до нормалізації», – так він писав в 1933 році. По-третє, Кедрин вважав, що українська проблема ніколи не була в Польщі проблемою політичною, на практиці нею відали в поліції.

«Білі круки» - унікуми, раритети

Попри названі вище труднощі порозуміння, хоча і в обмеженому вигляді, могло відбутися завдяки людям, яких Кедрин називав «білими круками». Цей термін часто з’являється в його статтях. В 1977 році він описав їх в «Культурі» як «тих поляків, які в 1919-1939 роках критично, а навіть вороже, ставилися до національної урядової політики  Варшави, що тим більше було значимим, оскільки суперечило загальним настроям польського суспільства, які формувалися під впливом ідеології національної демократії». До цього грона він зараховував: Яна Бодуена де Куртене (мовознавець), Леона Василевського (попри те, що він підписав Ризький мир!), Антона Суйковського (міністр освіти, який після травня 1926 року пообіцяв створити український університет), Яна Станіслава Лося (аристократ), Станіслава Папроцького (головний редактор «Spraw Narodowościowych»), Петра Дуніна-Борковського (львівський воєвода), Ольгерда Гурка (історик), Тадеуша Голувка, а також Влодзімєжа Бончковського, Адольфа і Александра Бохенських, Єжи Гєдройця, Юзефа Лободовського, Ксаверія і Мечислава Прушинських, Стефана Люблінера, Мечислава Нєдзялковського і Адама Цьолкоша.

Перші кроки, поразки і спостереження

В першій половині 20-х років поляки вирішили створити український легіон при польській армії. Це було вирішено здійснити шляхом реактивації  української організації фізичного виховання «Січ», яка була започаткована в 1900 році, а на її базі створити спортивну організацію «Луги» на чолі з полковником Романом Дашкевичем. Перед цим в 1925 році до Кедрина з проханням висловити свою думку про ці наміри звернувся генерал Міхал Карашевич-Токажевський. Тоді Кедрин висловив сумніви, що з цього  може що-небудь вийти після українських розчарувань 1920 року.

Українці у міжвоєнній Польщі постійно пам’ятали не стільки про минулі речі з часів воєн XVII століття, а більше про сучасні справи: листопад 1918 року, квітень 1920 (порозуміння), Ризький мир. Їх ображала полонізація Львова, послідовне і незмінне використання назв «Східна Малопольща» замість «Східна Галичина», «русин», «руський» замість «українець», написання окреслень українців з малої літери (Прим. Редактора – У польській мові назви націй пишуться з великої літери), а передусім відмова в наданні обіцяної автономії і створенні українського вищого закладу. Кедрина дратував випадок обману депутата від Холмщини Антона Васиньчука прем’єром Владиславом Сікорським (при потребі голосів у випадку голосування за бюджет  в 1923 р.), заперечення можливості порозуміння, чим стала відмова Юзефа Пілсудського, який перебував у Варшаві,  прийняти у себе митрополита Андрея Шептицького осінню 1930 року (перед обличчям т.зв. пацифікації), смерть Володимира Бачинського (ідеаліста, націонал-демократичного діяча, який не витримав і здійснив самогубство після того, як йому не дозволили зустрітися з Пілсудським, якому він хотів висловити свої думки в 1926 році).  

Однією з перших спроб порозуміння, в чому Кедрин взяв участь, був цикл статей в «Ділі» в кінці 1930 року. Він написав їх на прохання Михайла Галущинського після розмов з Валерієм Славком і Тадеушем Голувкою. Написання десяти текстів в грудні 1930 року, відхід від них Василя Мудрого, а також порада Валерія Славка, аби українці не піднімали на форумі Ліги Націй питання про т.зв. пацифікацію – все це призвело до того, що унормування стосунків не відбулося.

Дуже позитивно оцінював Кедрин створення Інституту національних досліджень (Instytut Badań Narodowościowych) і його друкований орган «Sprawy narodowościowe». Цей успіх він приписував Казимирові Бартелю, який після травня 1926 року став прем’єром. Інститут очолив Тадеуш Голувко, а головним редактором журналу став Станіслав Папроцький. Інституція і періодичне видання стали місцем проведення дискусій і обміну інформацією також і на українські теми, полем співпраці «білих круків» (Л. Василевський, А. Крисінський, М. Фелінський) з українцями (І. Огієнко, Б. Жепецький).

Дорогою до нормалізації

1937 року Кедрин писав: «намагання українців порозумітися з урядом […] розпочалося у тісному пов’язанні із проведенням у той час мобілізації в українському суспільстві усіх сил на боротьбу із комуністичною навалою і психологічною підготовкою українських мас до можливих нових потрясінь на сході Європи». Він закидав полякам те, що саме тоді, коли українці виступали проти москвофільських і совєтофільських впливів на власні ряди, вони атакували українців. Він запитував Станіслава Грабського і йому подібних: «чи не воюють вони [поляки – прим. автора] зараз так запекло з українцями саме через те, що українці так декларативно стоять на антиросійській платформі?! […] чи в теперішніх своїх вчинках звільнилися вони від своїх ідейних і психологічних російськофільських програм  [підкр. – Кедрин]». Рудницький зауважив такі настрої під час засідань Сейму, коли Дмитро Левицький в лютому 1935 року докладав усіх зусиль, аби поляки спільно з українцями визначилися щодо українців, які мешкали за Збручем. Це викликало рішучий спротив Мар’яна  Косьцяловського.  Кедрин гостро засуджував польських політиків, які через острах перед Радянським Союзом, не бажали домовлятися з українцями.

Українське націонал-демократичне об’єднання (УНДО) вирішило в такій ситуації розпочати перемовини з опозицією. З цією метою на прохання Дмитра Левицького Кедрин зустрівся зі Станіславом Тугуттом, але той висловив сумніви щодо шансу на таке порозуміння. Видається, він повинен був остерігатися наслідків такого протягування руки українцям. Він рекомендував пошукати зв’язків із урядом. Зустріч відбулася в 1935 році у Львові. Серед польських політиків були присутні Косьцялковський, Сухенко-Сухецький, Беліна-Пражмовський, а серед українських – еліта діячів УНДО. Українці висунули вимоги щодо: можливості вступу до вищих навчальних закладів (медицина), відкриття українського університету, визнання терміну «український», повторного відкриття українських гімназій (які були закриті в липні 1934 року), амністії політичних в’язнів, боротьби з голодом в Галичині, доступу до публічної адміністрації, а також призупинення польської колонізації. УНДО повинно було відмовити українське населення бойкотувати вибори. Поляки зобов’язалися  уможливити українцям здобути необхідну кількість мандатів у Сеймі, призупинити дію утраквістичної системи шкільництва, надати вигідні кредити і провести амністію для політичних в’язнів. Рудницький вказував на два недоліки домовленостей. По-перше: поступки з боку уряду стосувалися Галичини і оминали Волинь, Холмщину, Лемківщину і Полісся, а по-друге, уряд залишив за собою право затверджувати українських кандидатів. Кедрин з недовірою поставився до цих же ухвал. Він вважав, що їхнім єдиним важливим наслідком стало те, що до влади не допустили москвофілів. У справі шкільництва польська сторона свого слова не дотримала, гімназію в Тернополі так знову і не відкрили, українського університету не створили.

У першому кварталі 1936 року відбувся цикл вечірніх польсько-українських зустрічей. З поляків в них брали участь Здзіслав Шталь (ендек, «Dziennik Polski»), М. Роєк (ендек, пов'язаний раніше із газетою «Kurier Lwowski»), Пйотр Дунін-Борковський (колишній воєвода), Пішковський («Dziennik Polski»), а з українців – Зенон Пеленський з Іваном Кедриним. Пеленський навіть  наважився  говорити українською мовою, на що деякі поляки відреагували вигуками протесту. На одній із зустрічей  Кедрин окреслив свої погляди на т. зв. стан польського володарювання. Він пригадав сеймові засідання, де на згадку про те, що на польських землях проживають кілька мільйонів українців польські депутати у перші роки вибухали сміхом. Він чітко заявив, що «стан польського володарювання повинен зменшитися». Він навів приклад про українські школи, які стали польськими попри те, що польським дітям вони були непотрібні.  Це формувало штучний стан володорювання, подібно як під час поділів мали німці в Познаньщині чи росіяни в т. зв. Конгресувці. Для підтвердження цього факту він навів приклад польськомовних написів на вокзалах в «українській частині» (Східній Галичині), роль яких у запровадженні там польськості була дискусійною.

Фах

Розмови в 1935 і 1936 роках, в яких з польського боку брали участь, наприклад, Дунін-Бобровський, Прушинські і Боженські, а з українського Пеленський чи Кедрин були невдовзі розкритикованими в одній зі статей в нью-йоркській «Свободі». З’ясувалося, що більша частина польського суспільства на чолі з урядом насправді виступає проти нормалізації стосунків. Кедрин невдовзі теж приєднався до групи тих, хто вважав її невдалою. Однак він помітив покращення загальної атмосфери навколо українського питання в Польщі. Основні завдання порозуміння – отримання автономії, свобода в економічних і культурних сферах – не були вирішені. Рудницький нарікав, що навіть на такому рівні, як погодження назв, не вдалося знайти спільної мови з поляками. І надалі послідовно вони відмовлялися використовувати слова «українець» замість «русин», «Східна Галичина» замість «Східна Малопольща», не кажучи вже про «Західну Україну» як назви на окреслення земель, що лежать на схід від Бугу. Щоправда, він детально перераховував досягнення із середини 30-х років: зобов’язання відкрити українські класи в стрийській гімназії, обіцянка створити українську кафедру у Львівському університеті, надати українцям дві посади в закордонних консульствах, кілька десятків місць для вчителів, більшої свободи в публічних маніфестаціях, можливість безпосередньо подавати скарги до нижчих ланок державної адміністрації, більш лояльна цензура в пресі, і при цьому зазначав, що «згадані «привілеї» - це не поступки, це примітивні докази примітивної ввічливості».

1937 року він відважно написав, що  нормалізація «відпочиває» і в найкращому випадку варто повернутися до стану 1935 року, а саме до теоретизування. Він вважав, що налагодити стосунки може тільки той уряд, який «незважаючи на настрої, розпочне  на підставі законів і розпоряджень, на підставі доконаних фактів проводити те, що свого часу п. С. Лось назвав «конструктивною політикою на Червоній Русі», тобто […] почати не з психологічної підготовки польського суспільства до необхідності змінити національну політику, а потім вже наступить ця зміна, а навпаки – змінити національну політику, послідовно реалізувати прийняту «програму-мінімум», і доконаними фактами впливати на польську думку сприйняти необхідність змінити свій стосунок до українського питання, запроваджувати у суспільстві інші, ніж ті, що існували дотепер, поняття про цінність українського для Держави».  

У загальному підході до нормалізації як способу реалізувати українцями власні цілі у чужій державі і порівнянні її з подібною діяльністю українців в СРСР Кедрин знайшов в 1980 році опонента в особі Романа Ільницького. Той закинув Кедрину, що ангажування УНДО в процес нормалізації той вважав боротьбою української спільноти проти польської окупації, а не співпрацею з нею, натомість політику «українізації» в СРСР характеризував пізніше саме як співпрацю, а не зусилля, яке мало на меті створити власну державу.

Перші оцінки

1936 року на шпальтах «Biuletynu Polsko-Ukraińskiego» Рудницький опублікував статтю під назвою «Ewolucja stosunków polsko-ukraińskich». Він виділив три періоди: І. «Двосторонніх переговорів» (1919-1923), ІІ. «Фіаско політичного реалізму» (1923-1930), ІІІ. «Кульмінаційна точка конфлікту і початок мисленнєвої реакції» (1930-1935). Початок першого періоду пов'язаний, на його думку, із недооцінюванням поляків українського потенціалу, а українці в той час не рахувалися з довготривалим існуванням Польщі. Рудницький звернув увагу також на велику кількість «українських питань» в Європі. Поряд з галицьким – буковинським чи закарпатським, саме ці «питання» спричинилися до хаосу, в якому українці не зуміли протистояти подіям, які викликало рішення Ради Послів в березні 1923 року. Натомість у Польщі послідовно знищувалися ознаки українського існування, періодично тільки на папері визнаючи  право українців мати автономію і власний університет. Також Рудницький згадав про дві перші спроби порозумітися: про місію ксьондза Войнаровського в 1921 році у Відні  з метою переконати уряд Петрушевича визнати польську державу, і після розмов депутата Васиньчука з прем’єром Сікорським участь Української парламентської репрезентаційної групи в голосуванні за бюджет взамін територіальної автономії. Характерною ознакою другого періоду, за оцінкою Кедрина, з української боку був «напрямок політичного реалізму», який полягав на «визнанні польської державності і боротьбі за територіальну автономію легальними засобами».

Натомість з польського боку «були зроблені абсолютно інші висновки: добре, коли не треба рахуватися ні з ким і ні з чим у своїй національній політиці», що на практиці призвело до знищення українського шкільництва і поглиблення ізоляції українців у політичному житті. Жодної користі українцям не приніс травневий переворот, «який став в історії національних відносин нічого не значущим епізодом». Потім відбулася радикалізація українського руху від моменту заснування Організації Українських Націоналістів і надходив кульмінаційний момент напруження, а саме події 1930 року, тобто антипольські українські акції і гостра реакція уряду. Використовуючи терміни Рудницького, це було «вивільнення з обох боків істеричних чинників», завдяки яким розвилися також «напрямки, які презентували духовну рівновагу і політичний реалізм». Тут він мав на увазі виступ проти саботажної акції деяких українських партій і вищого духовенства Греко-католицької церкви. Він схвально згадував реакцію польського часопису «Bunt Młodych». Згадав також про два важливих кроки до порозуміння, які здійснили українці. Першим була невдала місія митрополита Шептицького до Варшави, а другим – його власні статті в «Ділі», а також розмови, які без позитивного результату намагалася вести УПР з ББВР (Безпартійним блоком співпраці з урядом). При цьому він однозначно стверджував, що ці дві спроби домовитися «не вдалися саме з вини поляків».

На еміграції

Михайло Демкович-Добрянський у книзі «Українсько-польські стосунки у ХІХ сторіччі» писав, що першими спробами порозуміння між поляками і українцями на еміграції могли бути контакти Адама Чарторизького з Духинським і Чайковським в 1845 році з метою об’єднання проти Росії. Наступний крок – це видана в 1849 році в Парижі брошура отця Іполита Терлецького, де було сказано про необхідність союзу Русі і Польщі, як дуже благотворного для усього слов’янського світу. У кінці 60-х років ХІХ століття поляки видавали в Парижі часопис «Zmowa», який пропагував польсько-литовсько-руське антиросійське порозуміння.  Перші польсько-українські еміграційні контакти в Америці, тобто в країні, куди переїхав Кедрин після війни, відбувалися в Еміграційних будинках. Українці-емігранти, що прибували до порту, мали можливість зголоситися або до австро-угорського дому, або до польського. Це не були дружні контакти і для українців вони не були приємними. Як показують дослідження Юліана Бачинського, поляки в своїх Еміграційних будинках використовували їх у фінансовому плані.

Перша світова війна розв’язала на американському ґрунті ряд конфліктів між польською і українською діаспорою. Після Брестського миру поляки закидали українцям співпрацю з центральними державами. У вересні 1918 року було створено Центральноєвропейський Демократичний союз, до якого ввійшли поляки, чехи, румуни, південні слов’яни, словаки, угорські русини, а пізніше і українці. Ця організація, яку зсередини роздирали суперечки, переважно польсько-українські, не здобула популярності. З досліджень Анджея Антонія Зємби видно, що рішення Ради послів щодо передачі Галичини Польщі в 1923 році, чи теж так звана пацифікація Східної Малопольщі в 1930 році викликали серед української громади Північної Америки антипольські настрої. Її американські осередки, не бажаючи стабілізації в країні, почали підтримувати ОУН.

Під час Другої світової війни жодна конкретна співпраця між польськими і українськими емігрантами не могла розпочатися. Поляки, як і урядові кола у вигнанні (екзілі), трактували тут українців як гітлерівських колаборантів. Спроби уряду Сікорського співпрацювати  з петлюрівським урядом також не принесли яких-небудь серйозних результатів. Конгрес українців США не здійснив жодних зусиль у польській справі, оскільки бралося до уваги те, що СРСР остаточно переміг Польщу. Натомість серед польської діаспори ніколи не було одностайної думки щодо місця українців в майбутній польській державі (напр., суперечка між С. Гродзіцьким і Б. Лонгчемпсом).

До тих проблем, які існували до Другої світової війни, долучилися такі: питання про кордони, масові етнічні чистки на Волині і в Східній Галичині, а на Холмщині – криваві акції у відповідь. У першій половині з метою зблизити два народи на еміграції, а особливо їхніх представників політичних кіл, активно діяли Станіслав Папроцький, Адам Тарновський і Єжи Стемповський. Тоді відбулися зустрічі у Римі і Франкфурті-над-Майном. Друга половина 40-ї років – це полеміка в пресі стосовно, головним чином, питання кордонів, насаджених Сталіним. Дискусія на цю тему проходила на сторінках «Kroniki» Клаудія Грабика. Деякі українці (А. Янівський) піддавали сумнівам ідею Міжмор’я. (Кедрин також її відкидав як таку, що нагадує ягеллонську ідею, яку скомпрометувала Люблінська унія, що принесла Україні з собою полонізацію і колонізацію, а також економічний визиск). Найбільше уваги польським проблемам, на думку Богдана Осадчука, приділяли «Сучасна України» в Мюнхені й «Українські вісті» в Ульмі. В 1947-1948 роках проводилися дебати, які мали на меті визначити пункт обопільного бачення підстав для співпраці. Поряд із згаданим вже Грабиком цим зайнявся українець Роман Ільницький з «Часом». Пізніше цю проблематику розвивали «Неділя», «Наше життя», «Українська Трибуна», а з польських часописів «DP-Express» і «Orzeł Biały» (Лондон).
 
Кедрин також мріяв про польсько-українське порозуміння на еміграції. Обов’язковим він вважав об’єднання поляків в українському питанні. Він допускав можливість створення з ними і росіянами антикомуністичного фронту. Він вважав, що Радянський Союз має розвалитися, а домовленості з поляками є доконечними. Необхідно було підняти спільні зусилля для реалізації прометеївської ідеї, аби на руїнах Росії відродилася Україна, Польща, а також кавказькі і балтійські країни.

Дві місії

Кедрин з кількома особами у жовтні 1945 року поїхав до Риму (на той час він мешкав в Австрії). Мета поїздки – зустріч з єпископом Іваном Бучкою. Президент Андрій Лівицький передав йому листи, які той мав при оказії вручити польському послові від еміграційного уряду Станіславу Яніковському. Президент мав намір переконати його підписати спільну польсько-українську антисовєтську декларацію. Кедрин додав свій текст під назвою «Polsko-ukraiński problem po II wojnie światowej». В ньому він розраховував на партнерський виступ проти совєтів, організацію спільної пропагандистської акції, налагодження контактів з обома діаспорами в Північній Америці  з метою отримання грошових дотацій на діяльність, писав про незадоволення  обох сторін щодо проведення кордону за лінією Керзона,  пропонував підтримати це до часу проведення під міжнародним контролем плебісциту і висловлював надію, що польсько-українське порозуміння на еміграції спричиниться до подібних розмов серед інших центральноєвропейських діаспор. Після кількох розмов у Римі польська сторона написала відповідь, в якій визнавала право на існування української держави, а справу визначення кордонів залишала на розгляд суверенним урядам обох держав. Поляки нагадали про і надалі діючу умову Пілсудський-Петлюра. Вони також уклали план створення польсько-української  конфедерації, яка включала сюди Білорусь і балтійські держави. Після того, як українська сторона надала письмову відповідь з пропозиціями практичного характеру (пропаганда, дипломатія, преса), з польського боку надійшов лист, в якому нічого не було сказано про територіальні справи. Однак Кедрина це продовжувало непокоїти, тому він запропонував прийняти ще один пункт, в якому було б чітко зазначено, що це питання будуть розглядати незалежні уряди у Варшаві і Києві. Яніковський не погодився.

В серпні 1949 року Кедрин залишився в справі, заохочений президентом Андрієм Лівицьким зустрітися зі Станіславом Міколайчиком. Вважалося, що це особа, яка, визнавши кордони між Польщею і СРСР,  займе таку ж позицію щодо Львова, як і українська сторона. Кедрин і Міколайчик зустрілися у Вашингтоні і Нью-Йорку в присутності Степана Витвицького. Миколайчик не погодився підписати спільну антимосковську декларацію «через боязнь перед співвітчизниками, які вже один раз оголосили його зрадником».

Польсько-Українське Товариство

В одному з листів Івана Лисяка-Рудницького до Єжи Гедройця від жовтня 1953 року йдеться про необхідність скликання «В Нью-Йорку постійної Експертної комісії – по 4-5 осіб з кожного боку – основним завданням якої було б серйозне обговорення на тему польсько-українських стосунків, як в історичному аспекті, так і сьогоденні. Йшлося б не так про пошуки формули практичних вирішень – що, швидше за все, належить до компетенції політичних чинників, – як про обмін думками і спільну ревізію інтелектуального багажу в справах, які стосуються обох наших народів». З цією метою Лисяк зустрівся з Грабиком. В 1956 році польський діяч публічно запропонував створити Польсько-Українське Товариство. Він виступив в Українському Народному Домі (відновленому завдяки Кедринові). На виголошенні доповіді під назвою «Polsko-ukraińska problematyka w świetle obecnej rzeczywistości» були присутні Іван Лисяк-Рудницький, Лев Шанковський, Юрій Дивнич й Іван Кедрин. Грабик планував створити товариства в містах Америки, де існують польські й українські осередки з метою «мобілізації громадської думки серед поляків і українців». До автора ідеї Кедрин завжди відносився з недовірою як до «войовничого ендека».

Кедрин говорив тоді про брак репрезентативних осередків серед обох діаспор, які могли би взяти на себе тягар відповідальності за спільні розмови, які призвели б до підвищення престижу обох груп в очах Заходу. Його обурювало, що польські емігранти в Америці вважають такі розмови непотрібними, оскільки питання щодо земель має скоро вирішитися на користь Польщі. Будучи серед українців, потерпав від їхньої недовіри до поляків як до союзників. Він не висловився з особливим схваленням щодо створення Польсько-Українського Товариства, бо воно не отримало б політичної компетенції і не могло би вплинути на формування кордонів.
 

Ґєдройць

На жаль, після війни глибокої співпраці між Іваном Кедриним-Рудницьким і Єжи Ґєдройцем та його «Культурою» не відбулося. Патріарх української журналістики був гостем на шпальтах журналу тільки один раз в 1977 році, публікуючи статтю про «білих круків». З Ґєдройцем він познайомився ще до війни. Вони співпрацювали, наприклад, в журналі «Bunt Młodych». На еміграції Кедрина і Ґєдройця звів в 1951 році Лисяк-Рудницький. Кедрин мав погодитися вести в «Культурі» «постійну українську політичну хроніку», але до цього справа так і не дійшла. Для Кедрина «Культура» і згруповані навколо неї інтелектуали були продовжувачами довоєнної діяльності «білих круків».

Авторитет

В 70-х роках Кедрин був відомий не тільки як журналіст-публіцист, але також як і політик. Також цінували його заслуги і на полі порозуміння. В листопаді 1978 році пройшов ІІІ Світовий Конгрес Вільних Українців. Від імені Polish American Congress i Executive Committee of the North American Study Center for Polish Affairs виступив проф. Анджей  Еренкройц. Він навів позитивні приклади співпраці між народами. З недавнього минулого він, зокрема, згадав Кедрина, «білих круків» і «Культуру». Візія співпраці, яку він пропонував, була дуже наближена до того, що про це думав Кедрин. Основна думка Еренкройца звучала таким чином: поряд з незалежною Польщею обов’язковим є існування незалежної України. Більш конкретне налагодження стосунків між обома народами він віддавав в руки урядів незалежних держав. Він переконував польську й українську діаспору заявити вільному світові про своє існування і усвідомити необхідність заангажуватися у визволення народів Східної Європи з-під совєтських впливів. Він заохочував взяти участь у виборах і віддати свої голоси саме тим людям, які підтримують ці ідеї. Він пропонував створити польсько-українські еміграційні організації, аби змобілізувати діаспори інтелектуально і фінансово. Звертав також увагу на молодь, для якої поляки і українці, які народилися у своїх вітчизнах, повинні створювати сприятливий психологічний клімат для порозуміння, але при цьому з повним усвідомленням історичного досвіду, а трагічного особливо.

З ким розмовляти?

Це питання Кедрин задавав собі не тільки у Старому світі, але також і за Океаном. Він сумнівався в тому, що можна зустріти реальних партнерів для проведення розмов на Заході. І, видається, що на старість він не мав вже жодних сумнівів, що дискусії, навіть із найбільш прихильними особами, не принесуть на практиці позитивних наслідків, допоки українців не будуть трактувати як рівноправного політичного партнера. Цього Кедрин сподівався якнайбільше.  У половині 70-х років він заявив, що ані на еміграції, ані тим паче в Польщі ще немає сприятливої атмосфери для проведення польсько-українського діалогу. І додавав, що перехід на денному порядку до історичної минувшини був би теоретично можливим, але ще існувала перешкода з українського боку. Йшлося йому тут про розкол українських політичних сил на еміграції, зокрема націоналістичного табору, який у власному середовищі не міг дійти до порозуміння.

Зустрічі, симпозіуми, конференції

У Північній Америці (США і Канаді) відбулося кілька вартих уваги сесій, присвячених історії обох народів, в яких Кедрин взяв участь. В цьому місці я би хотів нагадати про одну з них. 10 травня 1984 року в Польському науковому інституті проходила конференція, присвячена польсько-українським стосункам. З українського боку в її організації брали участь Наукове товариство імені Тараса Шевченка і Українська Вільна академія наук. Серед поляків, які там виступили, були Фелікс Гросс, професор Нью-Йоркського і Римського університетів, Станіслав Баранчак з Гарвардського університету і Влодзімєж Бончковський. Прибув також Вацлав Єнджеєвич – голова Польського Інституту ім. Т. Костюшки. Українці, які взяли участь в дискусії, це Григорій Грабович (Гарвардський університет), Марта Богачевська-Хом’як і Орест Субтельний з Йоркського університету в Канаді. Першу сесію модерував Тадеуш Громада, другу – Іван Кедрин. Неможливо у цьому місці навести погляди усіх тих, хто виступав. Я зверну увагу тільки на виступ Кедрина. Як голова другої, української, частини конференції, він обмежився у своєму виступі до типових представлень, подяк і спорадичних згадок про виступи інших учасників. На тему конференції він висловився під кінець березня на сторінках «Свободи». Він підкреслив, що тут панувала хороша атмосфера, доповідачі презентували високий рівень, яких багато прибуло на запрошення з-поза Нью-Йорку. Рудницький підкреслив, що серед ста сорока присутніх на початку конференції загалом понад половину були українці. Що його вразило – після відкриття першої, польської, частини, більшість учасників повиходили із зали під час перерви. Це були поляки.

Дійшовши черговий раз висновку, що більшість польської громадськості не зрозуміла польсько-української проблематики, дозволив собі таке зауваження: «Виявилося черговий раз, що українська політична думка випередила польську, і це не тільки коло вчених чи інтелектуалів, але і  ширші кола українського суспільства переконалися, що Шевченко сказав правду: «Польща впала і нас завалила». В українському вільному суспільстві меншість становлять люди, які в стосунку до проблеми «Польща й Україна» спираються на настрої, які сформувалися протягом віків на минулому, скропленому кров’ю. Польсько-українська війна 1918-1919 років і пізніша польська політика національної асиміляції з такими виявами, як військово-поліцейська «пацифікація» в 1930 році, знищення українських церков, порушення усіх внутрішніх і міжнародних більш-менш доброзичливих по відношенню до українців зобов’язань,врешті кривава польсько-українська розправа під час Другої світової війни сильно зашкодило подіям польсько-української співпраці в минулому. Забули про гадяцькі і варшавські умови, забули про участь козацького війська в армії Яна Собеського у битві під Віднем – залишилася недовіра, небажання, заперечення. Але більшість українського вільного суспільства вже зрозуміла, що минуле належить історії, а майбутнє вимагає співпраці з усіма обмеженими у правах в імперії народами, а передусім співпраці українців з поляками».

Вандича, Дзєвановського, Громаду, Гросса, Камінського назвав Кедрин «вченими-ревізіоністами» по відношенню до України і українців. З іншого боку він ставив польське духовенство в Польщі і діаспорі: «націоналістичне, просякнуте анахронічним духом «Вогнем і мечем» Сенкевича». Такі конференції, як дві останні, мали, на думку Кедрина, покращити атмосферу  і пробудити польські кола, які, за його оцінкою, так і не проявили більшого зацікавлення польсько-українською проблематикою. При цьому він двічі згадував про «прометеїзм» як таку «визвольну» ідею, реалізація котрої сприяла би утворенню двох суверенних держав.   

Думки на завершення

Насамкінець я би хотів смиренно визнати, що в такому короткому тексті неможливо вичерпно представити зусилля Івана Кедрина-Рудницького, скеровані на досягнення польсько-українського порозуміння. Представлені вище висловлювання є неповними і, що зрозуміло, вимагають розширення. Однак, все те, що мені вдалося до цього часу виявити, без сумніву, є цікавим і заохочує до подальших досліджень. Кожного разу, висловлюючись про Кедрина, я намагаюся довести, що, хоча його дещо призабули, йому належить почесне місце в історії обох народів: українського і польського.