В історії Російської суспільно-політичної думки ІІ половини ХІХ ст. важливе місце посідав панславізм. З початку ХХ ст. панславізм прийнято називати неославізмом. Як відомо, у його основі покладено ідею єдності всіх слов’ян, виходячи з того, що вони мають спільні історичні та культурні корені. Неославізм у інтерпретації більшості російських ідеологів представляв не що інше як панрусизм. Це пов’язано з тим, що в колі слов’янських народів головне місце відводилося росіянам та їхній культурі, а отже, у результаті означало русифікацію всіх слов’янських народів. Це було помічено українськими демократами ще на початку ХХ ст., панславізм це синонім панрусизму, бо він ототожнює слов’янські прагнення з російськими державними інтересами [1, с. 310] Ідеї панславізму в Російській імперській інтерпретації не залишилися у минулому. Свідченням цього є проведення Х Всеслов’янського з’їзду в Києві 2010 року, видання часопису «Панславістъ», пропаганда цих ідей на різноманітних Інтернет-сайтах.

На початку ХХ ст. одним із рупорів цих ідей був часопис «Славянские известия». Йому відводилося не звичайне місце в колі  російської періодики і про це свідчить чисельний та солідний склад редакції «Славянских известий», фінансова підтримка з боку державних структур Російської імперії. Цей часопис був рекомендований Головним управлінням військово-навчальних закладів для фундаментальних бібліотек кадетських корпусів і допущений Ученим комітетом Міністерства землеробства і Державного майна в бібліотеки, що підпорядковані цьому Міністерству.

На сьогодні ми не маємо наукових досліджень, у яких висвітлювалася б українська й зокрема галицька тематика на сторінках журналу «Славянские известия». Проте редакція цього столичного видання не так вже й мало приділяла уваги «українській проблематиці» й передусім західноукраїнським землям.

Загальні відомості про журнал «Славянские известия» трапляються  у виданнях довідкового характеру. Енциклопедія  Ф.Брокгауза та І. Ефрона  дає коротку і неповну інформацію про видання не вказуючи його «слов’янську» тематичну направленість  [2, c. 578 ] В інших довідкових виданнях як, наприклад, «Велика енциклопедія російського народу» вказується «православно-монархічний» напрямок журналу і також міститься  коротка і неповна інформація про саме видання  [3].    

Коротку, але цінну інформацію бібліографічного характеру про журнал  «Славянские известия» вміщено у чотиритомному виданні присвяченому російській періодиці поч. ХХ ст. [4, с.241]. Проте ніякої характеристики тематичної спрямованості часопису, складу редакції тут не вміщено.

Важлива  інформація про журнал  «Славянские известия» вміщенна у статтях Л. Савченка і О. Поповкіна [ 5,6,7].    У статті Л. Савченка з позитивної сторони характеризується громадська і публіцистична діяльність  головного редактора журналу «Славянские известия»  В. Корабльова.

Більше інформації про журнал уміщено в статтях О. Поповкіна. Перша з них присвячені діяльності Санк-Петербурзького благодійного товариства на початку ХХст., яке було видавцем журналу «Славянские известия».   Автор характеризує громадську в тому числі й публіцистичну діяльність працівників журналу                О. Соболевського, І. Пальмова, О. Дмитрієвського.

Друга стаття безпосередньо присвячена видавничій діяльності Санкт-петербурзького благодійного товариства. Мова йде про два видання «Славянское обозрение» та «Славянские известия». Щодо останнього видання то О. Поповкін намагається окреслити діяльність журналу починаючи з часу його виходу 1883 р. й по 1916 р. Висвітлюючи роботу редакції часопису після його відновлення 1902 р. автором статті зроблено коротку характеристику представників редакції журналу, відзначено наявність двох течій, ліберальної та консервативної,  з перевагою останньої. Автор визначив «монархічно-консервативну спрямованість» журналу. Один абзац приділено українській тематиці. О. Поповкін  відзначає, що редактор видання В. Корабльов особливу  увагу приділяв «русинській» проблематиці. Мова йде про позитивну роботу, як на його думку, в «Славянских известиях» галицьких москвофілів О.Мончаловського, Д. Маркова, М. Глєбовіцького. В підсумку О. Поповкіним  високо оцінена діяльність цього журналу у справі популяризації ідеї «словянської взаємності» [7].

У цій статті ми з’ясуємо який образ Галичини та місцевих українців вимальовується на сторінках журналу на основі матеріалу, вміщеного на сторінках часопису «Славянские известия» з кінця 1904 р. і до кінця 1913 р. У фондах Харківської наукової бібліотеки ім. В. Короленка збереглися екземпляри саме за ці роки. Вважаємо, що їх достатньо для того, аби  показати позицію журналу щодо зазначеної проблематики.

«Славянские известия» були засновані Санкт-Петербурзьким благодійним товариством ще 1889 р. під назвою «Известия Санкт-Петербургского славянского благотворительного общества». У подальшому, аж до припинення свого виходу 1916 р., журнал то отримував нову назву – «Славянские известия», то повертав стару. Був період (1889–1902 рр.), коли його видання припинилося і деякий час виходив журнал «Славянское обозрение» (1891-1892), «Сборник статей по славяноведению (1893).

З листопада 1904 р. журнал почав виходити майже без перерви (крім 1911 р.) під назвою «Славянские известия». Протягом 1912–1913 рр., він видавався як тижневик, наступного року – як двотижневик, а з 1916 р. – у міру надходження матеріалу [4, с. 241]. Нестабільна періодичність видання на поч. ХХ ст. пояснюється відсутністю великої кількості передплатників. Про це не раз писалося на сторінках часопису. Приміром у редакційному зверненні за 1905 р., та у статті  «Листки» за 1912 р. В останній  з жалем констатувалася «байдужість» громадськості до часопису, «нестача» фінансів.[ 8, с.95]  Явно не сприяла стабільності й боротьба між консерваторами і лібералами серед представників Санкт-Петербурського благодійного товариства.

У період, що ми визначили, видавцем журналу залишалося Санкт-Петербурзьке слов’янське благодійне товариство, а редактором – один із активних його діячів філолог-славіст В. Корабльов. Він же був і секретарем цього товариства. У 1890-х рр. знаходився у Боснії (Австро-Угорщина) та Сербії. З обох країн був висланий за антидержавну пропаганду. Тут доречно зазначити, що через Петербурзьке благодійне  товариство проводилася дипломатично-розвідувальна робота на Балканах [6 ]. В. Корабльов часто писав на українську тематику, підписувався власним прізвищем, псевдонімами і криптонімами: Катон, Веді-Како, Наблюдатель, Матвєєв Н.Е., В. К-въ, В.Н.К. тощо [9, с. 58, 5] Серед інших активних авторів журналу були: москвофіли та громадсько-політичні діячі з Галичини О. Мончаловський (криптонім Азъ), М. Глібовецький, Д. Вергун, Д. Марков. Останній був обраний депутатом Галицького сейму, згодом австрійського парламенту, де пропагував москвофільські ідеї. Серед представників редакції, які мешкали в Російській імперії необхідно відзначити акад. О. Соболевського (криптонім А.С.), проф. А. Будиловича, проф. П. Кулаковського (Русский, Славянолюб, колишній редактор «Правительственного вестника» 1902-1905 рр.), проф. І. Пальмова, проф. Варшавського університету І. Філевіча, О. Башмакова (редактор «Правительственного вестника» за часів П. Столипіна), П. Гейсмана – генерала, проф. воєнної історії Академії Генерального штабу, Л. Лобова, М. Бородкіна, П. Паренсова, барона М. Таубе, тощо. Крім цього, серед авторів були представники Сербії, Болгарії, Чорногорії.

Часопис «Славянские известия» декларував себе виразником слов’янофільства. У першому номері журналу за 1904 р. було вміщено передовицю анонімного автора, яка ідейно обґрунтовувала місце слов’янофільства серед тодішніх суспільно-політичних течій Російської  імперії. Автор виділяв три таких течії. До першої відносив «західників» із їхньою орієнтацією на європейську цивілізацію. Другу, за О. Пипіним, названо «офіційно-народницькою». Третя – слов’янофільство. Воно, на думку автора, вороже до двох згаданих течій і, у той же час, має деякі схожі риси. Слов’янофільство редакцією визначається як «націоналістичний напрямок, що намагаються обґрунтувати самобутність слов’янської культури на визнанні єдиної великої слов’янської збірної особистості і такого, що намагається внести в її творчість єдність свідомості й організації» [10, с. 3–4 ]. Тут і далі анонімний автор переконує читачів, у тому, що існує єдина слов’янська «збірна особистість», «щось ціле і неподільне»[10, с.4]. Автор ототожнює слов’янофільство із націоналістичним напрямком, пояснюючи, між іншим, це тим, що ними відстоюються інтереси народу його культура, духовна самостійність. Потрібно зазначити, що ця стаття має програмний характер й при цьому відзначається розмитістю та суперечливістю висловлених думок. Приміром не зрозуміло як поєднується «збірний характер слов’янства» та тенденції «національного відродження», які переживали на той час конкретні слов’янські народи, яке місце відводилося конкретно росіянам.

Тепер з’ясуємо як різними авторами часопису окреслювався образ Галичини та українців цього краю. Показовою у цьому плані є стаття академіка                        О. Соболевського яка називається «Из Галичины»  [11]  Читаючи цю емоційну публіцистику автора, виникають почуття жалю і обурення з приводу безрадісного становища «зарубежных русских» що проживають  у трьох «русских областях» Галичині, Буковині та Закарпатті. Їх доля  закинула (?) в «дивну державу, весь лад якої ґрунтується на взаємній ненависті народів, що входять до її складу»[11, с.444].  Стаття рясніє словами і словосполученнями типу «русская Галичина», «Русь», «Малая Русь», «Червонная Русь», «русский крестьянин», «русская интеллигенция», русско-галицкий народ». Тобто українці та їх земля автором визначаються однозначно  як росіяни, російська земля,  Галичина це частина  «одной Руси», «единой целокупной Руси»   [11, с.445]  

Погляди О. Соболєвського висловлені на сторінках цього часопису не є чимось особливим. Усі інші статті, які присвячені Галичині мало чим відрізняються від цієї. Приміром стаття П. Гейсмана з промовистою назвою «Национальная борьба в Австрии и значение нового избирательного закона для славян и для русских вчасности». Росіянами тут виступають галицькі українці, «росіяни» національно гноблять поляки та представники  австрійської влади [12, с.70-72] У статті. Л. Лобова «Славянский вопрос» виявляеться аналогічний підхід, мова знову йде про «русское население Галиции» [13, с.512].

Неабияку активність у цій проблематиці виявляв редактор часопису              В. Корабльов. Ось частина статей написаних ним на галицьку тематику: «О. А. Мончаловский», «Славянское племя», «Мазепинцы делят Россию», «Украинский университет», «Польская работа» [14,15,16,17,18] У них прямо чи опосередковано мова йде про українців як частину або різновид росіян та Галичину як історично російську землю. Приміром публікація «Славянское племя» – це рецензія на одноіменну книгу проф. Т. Флоринського. Останній нагадаємо був професором Київського університету, заступником голови Київського словянського благодійного товариства, активним учасником російського монархічного руху.  Рецензент услід за автором книги виділяє  девять словянських народів серед яких  і росіяни. Останні поділяються на три гілки великорусів, малорусів та білорусів. [15, с.580].  Малоруси – це всі українці, правда західних автор часом називає карпаторусами. Представники трьох гілок російського племені нібито усвідомлюють свою національну єдність. Така думка чомусь підкріплюється тим, що усі троє не мають окремих етнонімів. Українська мова це лише діалект російської до якого штучно вносяться слова з польської, німецької та іншим мов. [15, С.583]. Доречно нагадати, що українська мова як цілком самостійна і самобутня ще 1905 р. була визнана Петербурзькою академією  [19, С.161]. Така  «логіка» автора книги і рецензента, по-суті більше нагадує маніпуляцію читацькою думкою.

Такий підхід до українців як нації що формувалася в той час у межах Австро-Угорської та Російської імперій, був викликаний страхом втратити території населені ними. Тобто, на українську проблематику редакція часопису дивилася не крізь призму рівності усіх слов’ян, а з точки зору російських імперських інтересів. Досить яскраво це виявляється у статті В. Корабльова «Украинский университет». Традиційно автор починає з розповіді про тяжке становище «росіян» в Галичині. Це пов’язується зі спробою знищити «російське» населення краю шляхом окатоличення і ополячення. Про реально важке соціально-економічне становище ні слова не сказано. Для досягнення цієї мети поляки навіть створили український сепаратистський рух, «нечувану ще народність «українську». Поляки разом із австрійським урядом погодилися на заснування українського університету. Це, на думку автора, означає «офіційне визнання окремої української народності»  та формування у Львові центру українського руху. У подальшому він перекинеться на територію Росії, що врешті призведе до відокремлення від імперії українських земель [ 17, с.94 ]. Отже, заснування українського університету у Львові сприймалося однозначно як політичний акт, який має на меті підірвати цілісність Російської імперії.

Ні чим по-суті не відрізняються публікації москвофілів про Галичину надруковані на сторінках «Славянських известий». Візьмемо для прикладу великі за обсягом та виразні за назвою статті О. Мончаловського «Из Галицкой Руси», депутата Д. Маркова «Галицко-русский вопрос» та цикл статей М. Глібовецького «Австрія, Россия и мазепинство».

Статя О. Мончаловського «Из Галицкой Руси» надрукована на сторінках журналу 1904 р. Вона являла собою огляд поточного суспільно-політичного життя  Галичини. Уже перші сторінки рясніють словосполученнями, які  переконують читача, що це російський край, де мешкають переважно  росіяни та поляки. Наприклад: «русское население Галичины», «русский институт «Народный дом», «русские издания», «русские ученики», «русская история», «галицко-русские публицысты», «галицко-русские крестьяне», «русские галичане», «русская народность» тощо  [20, с. 197-209]. Уся ця маса «росіян» Галичини на даному етапі, на думку автора статті, переживає процес пробудження національної («російської») свідомості. На підтвердження цієї тези автор наводить приклади із розвитку як москвофільського так і українського рухів на теренах Галичини навмисно не розрізняючи їх. Для читача необізнаного з ситуацією складається хибне враження нібито в Галичині дійсно проживають росіяни. При цьому О. Мончаловський не уникає факту наявності тут українофільського руху. Однак, його джерела, масштаби розвитку, мета діяльності, явно спотворені. Українофіли представлені читачеві не чисельною купкою осіб, що діють за підтримки поляків та австрійської влади. «Українська партія не має ніякого значення і впливу серед народних мас і тримається тільки зусиллями уряду та поляків…»[20, с.203]. Діяльність українофілів є ворожою для Росії, бо направлена проти національної єдності росіян, інтересів  Російської держави, а також православної віри [20, с. 202]. Значна частина статті присвячена події, що відбулася у звязку з приїздом до Львова міністра-президента Австро-Угорщини Е. Кербера. Галицькі москвофіли начолі з А. Добрянським вручили йому  петицію в якій містилися скарги і вимоги «російського населення краю». В них констатувалося,  «неповага і    до національних і політичних прав російського населення з боку  центральної та місцевої влади…польсько-шляхетська експлуатація» [20, с.204 ]. Висувалися вимоги дотримуватися законності щодо прав «російського народу», введення автономії для Червоної Русі, ліквідація офіційного статусу польської мови, скасування  дозволу на викладання у школах й використання у місцевих органах української мови. Замість цього ставилася вимога впровадження  російської мови, бо український правопис деморалізує російське населення Галичини, а російська мова дає можливість розвиватися на  «культурно-історичних началах». Одна із шести вимог стосувалася селянського землеволодіння. Більшість вимог висунутих мосвофілами  відповідали політиці Російської імперії на Балканах і носили  антиукраїнський характер.

Більшою витонченістю і певним реалізмом ситуації, яка склалася  в Галичині, відзначалася публікація Д. Маркова. Автор на відміну від інших хоч і представляє українців як росіян, проте реально розуміє джерела, масштаби і небезпеку що несе в собі український національний рух Галичини.  Для Д. Маркова українофільство – це не штучна вигадка влади, а рух який зародився в народному середовищі в тому числі завдяки діячам з під російської України, як наприклад Т. Шевченку. Він носить демократичний характер і останнім часом став потужнішим за москвофільство. На цей час цей рух є вкрай небезпечним «наривом на російському тілі до якого додають отрути польські пани, єзуїти, австрійські міністри та свої прислужники-раби»  [ 21 с.819-820].   Автор статті пропонує шляхи боротьби з українством. На його думку це повинні бути культурницькі засоби і, як можна зрозуміти з тексту, насильницьке втручання.   «Розірвати ці узи (спробу створити союз Червоної Русі, Польщі й Литви- Я.О.) може й повинен тільки російський народ і російське суспільство, у якого є на це законне право» [21, с.821].   Варто звернути увагу на примітки редакції зроблені до цієї статті. У них зазначено, що запропоновані Д. Марковим методи боротьби з українським рухом на Галичині  відзначається «туманністю», а от щодо Російської імперії, то тут українське питання є «полнейшею нелепостью плодом детски наивних мечтаний наших все еще беспочвенных интелегентов-украинофилов» [21, с.811].

Протягом 1913 р. на сторінках журналу «Славянськие известия» друкується велика за обсягом стаття М. Глібовецького «Австрія, Россия и мазепинство», яка була розділена на  вісім частин. Як випливає зі змісту публікації та з використаної термінології ніяких українців ніколи не було і не має.  Виявляється ще з часів Київської Русі на українських землях жили росіяни. 1340 р. Галицька Русь була захоплена поляками проте вона ніколи не втрачала зв’язку з основною Руссю. У ХІХ ст. національно-культурна єдність російського народу  стала небезпечною для віденських і польських політиків. Тому вони почали створювати в Галичині «анти-русскую Русь» у вигляді самостійної України, що проникнута ненавистю до «москалів» та Росії. Поляки таким чином мріяли відновити Річ Посполиту, а німці просунутися на Схід [22, с.338].  Для досягнення поставленої мети ворогами Русі було вирішено перше, прищеплювати окремим слов’янським народам усвідомлення національної окремішності та викликати між ними національно-мовні суперечки, друге, використовувати римський католицизм як засіб відчуження австрійських слов’ян від Росії. [23, С. 435]. Для досягнення поставлених цілей в Галичині почалася боротьба проти «старорусской» партії, тобто москвофілів, створюється і підтримується українофільський рух. Особливе невдоволення викликає у автора створення українського фонетичного правопису. Несвідомим ініціатором цього автор називає Пантелеймона  Куліша, який згодом зрозумів, яку «страшну послугу» він зробим ворогам Русі. [24 с.476]  Підтримка у подальшому австро-угорським урядом «кулішівки» розглядається не мало не багато як «мазепинська затія». За допомогою німців, які підкинули ідею створення незалежної України, літературне українофільство переростає у політичну партію [25, с. 720]   Отже така загальна ідеологічна канва статті. Автор, як й інші дописувачі, повністю ігнорує поширенысть явища національно-культурного відродження європейських народів.  «Мазепинство», тобто спроба політичного відокремлення України від Росії, пов’язується з німецькою інтригою, свідомо чи не свідомо забуваючи про те, що воно має своє коріння і зародилося задовго до того як українські землі опинилися у складі Австро-Угорщини. Врешті замовчується ще й той факт, що опинилися ті землі там не без допомоги самої Російської імперії.

У цілому потрібно зазначити, що аналіз основних публіцистичних статей вміщених на сторінках  «Славянских известий» і присвячених Галичині дозволяє стверджувати, що читачам журналу нав’язувався образ цього краю як російської землі на якій проживають росіяни чи особлива етнографічна група росіян – малороси.  Вороги  Російської імперії – поляки та німці  намагаються якнайбільше нашкодити загальноросійській національно-культурній єдності й різними  методами створити з «росіян» Галичини окремий український народ та Українську державу. Відповідно російська влада повинна усілякими засобами захищати, допомагати своїм одноплемінникам.

1. Мацевко Ірина. Російський неославізм в оцінці галицьких національних демократів (1908–1914) // Вісн. Львів. універ. – Серія : Історія. – 1999. – Вип. 34. – С. 309–316.
2. Энциклопедический словарь Ф.А. Брокгауза и И.А. Ефрона. — С.-Пб.: Брокгауз-Ефрон. 1890—1907. В 86 Т. Т.30.- C.578.
3. Славянские известия // http://www.rusinst.ru/articletext.asp?rzd=1&;id=6345&abc=1
4. Беляева Л.Н. Библиография периодических изданий России 1901–1916 / Л.Н. Беляева, М.К. Зиновьева, М.М. Никифоров [под общ ред Барашенкова В.М., Голубевой О.Д., Морачевского Н.Я.] – [в 4-х т.]. –  Л. : Гос публ б-ка им М.Е. Салтыкова-Щедрина, 1960 – 686 с.  
5. Савченко Л.С. Из истории «Славянского дома» / Савченко Л.С. [електронний ресурс] // Режим доступу: http://www.institute-spb.standartsite.ru
6. Поповкин А. Петроградское Славянское Благотворительное Общество [електронний ресурс] // Режим доступу://http://ruskline.ru/analitika/2008/09/26/aleksej_nikolaevich_bahmetev_i_slavyanskoe_blagotvoritel_noe_obwestvo/;
7. Поповкин А. Периодические издания Санк-Питербурского Славянского Благотворительного Общества (1883-1916 гг) [електронний ресурс] // Режим доступу: http://ruskline.ru/analitika/2012/07/26/periodicheskie_izdaniya_sanktpeterburgskogo_slavyanskogo_blagotvoritelnogo_obwestva_1883_1916_gg/
8. От редакции // Славянские известия. – 1904. -№1;  Листки // Славянские известия. – 1912. - № 7. С.94 – 95.
9. Масонов И.Ф. Словарь псевдонимов русских писателей, ученых и общественных деятелей / И.Ф. Масонов; в 4-х т. – М. : Всесоюзная книжная палата, 1960. – Т. 2. – 557 с.
10. –Ин- Формула славянофильства  // Славянские известия. – 1904. – № 1. – С. 3–5.
11. А.С. Из Галичины // Славянские известия. – 1904. – 35-6. – С.444 -459    
12. Гейсман П. Национальная борьба в Австрии и значение нового избирательного закона для славян и для русских вчасности // Славянские известия. – 1906. - №1. – С.70-72.
13. Лобов Л. Славянский вопрос // Славянские известия. – 1907. - №6-7. С. 51…- 512.   
14. В. К-въ О.А. Мончаловский // Славянские известия. – 1906. - № 8. – С.634-636;
15. В. К-въ Славянское племя // Славянские известия. – 1907. - № 6-7. – С.577-585;
16.  Катонъ Мазепинцы делят Россию // Славянские известия. – 1912. - №3. –С.39-40;
    
17. Катонъ Украинский университет // Славянские известия. – 1912. - № 7. С.93-95; 
    
18. Катонъ Польская работа // Славянские известия. – 1912. - № 14 С.221-222.   
19. Огієнко І. (Митрополит Іларіон) Історія української літературної мови. К.: Либідь, 1995. – 293 с.
20. Мончаловский  О.  Из Галицкой Руси // Славянские известия – 1904. - № 2. – С.197-209.
21. Марков Д. Галицко-русский вопрос // Славянские известия – 1909. - № 6. – С.811-822.
22. Глебовецкий  Н. Австрия, Россия и мазепинцы // Славянские известия – 1913. - № 21. – С.337-339.
23. Глебовецкий  Н. Австрия, Россия и мазепинцы // Славянские известия – 1913. - № 27 – С.435-436.
24. Глебовецкий  Н. Австрия, Россия и мазепинцы // Славянские известия – 1913. - № 30-31 – С.475-477.
25. Глебовецкий  Н. Австрия, Россия и мазепинцы // Славянские известия – 1913. - № 53. – С.719-721.