Поняття “енциклопедія” визначається як праця, яка доступно тлумачить усі галузі знань або якусь певну їх частину.¹ Це відносно задовільне визначення, тим не менш, не відповідає на питання як ці знання слід тлумачити. Інакше кажучи, чи є енциклопедія за своєю сутністю описом чи приписом. Під терміном “опис” в цьому конкретному випадку ми розуміємо компендіум знань про певний предмет чи предмети в якій автори мають на меті, найперше, представлення фактів у нейтральній манері, уникаючи суб’єктивних спекуляцій, у якій вони прагнуть, так званої, наукової об’єктивності, чи, принаймні, безсторонності? Під “приписами” ми розуміємо визначальну роль, яку книги та енциклопедії можуть відігравати самим своїм існуванням. Іншими словами, чи може суспільний  феномен існувати або виникнути лише тому, що хтось написав книгу про нього?

Це питання становить особливий інтерес для кожного, хто цікавиться проблемами націоналізму та аналізом процесів розвитку груп людей у певну національність. Для народів, що мають свої власні держави, це не виглядає суттєвою проблемою, оскільки держава за самою своєю сутністю означає територію та кордони, що існують як явища, які можуть бути аналізовані.

Більшу проблему становлять народи, що не мають своїх власних держав. Причиною цього часто є заперечення самого існування цих народів державою або державами, де вони живуть. Наприклад, у ХІХ ст. уряд та інтелектуальна еліта Російської імперії заперечували саме існування українців, які, на їхню думку, являли собою не народ, а політичну ідею “створену” в кабінетах міністерств закордонних справ Німеччини та Австро-Угорщини з метою послабити “матушку-Русь.” Так само грецькі, болгарські та сербські націоналісти пропагували  – і деякі з них і досі пропагують – тезу про те, що македонські слов’яни  не є окремою нацією. Те ж саме можна побачити й у випадку очевидно більш демократичних і толерантних країн, як наприклад Франція, яка досі вважає окситанців просто південним субетносом французької нації. Не дивно, що численна література про окситанців та навіть окситанська енциклопедія змальовують історію та культуру цього народу в манері, діаметрально протилежній до тієї, яка офіційно домінувала у Франції у минулому і продовжує домінувати нині.²

Кожен, хто займається проблемами бездержавних народів,  повинен не лише мати справу зі значною за кількістю літературою, що взагалі принципово відкидає можливість постановки питання про окремішність даної національності, але й повинен встановити для себе критерії диференціації, що допомогли б відрізнити одну групу людей від іншої. Коротше кажучи, які критерії необхідно використати для визначення бездержавного народу? Чи є ці критерії об’єктивно визначеними рисами, які можуть допомогти відрізнити певний етнос від його сусідів? Чи ці критерії задаються інтелектуальною верхівкою даної групи? Для більш конкретної постановки цього питання ми дозволили собі використати назву основоположної праці Бенедикта Андерсона: чи є етноси уявленими спільнотами, і якщо це так, чи може енциклопедія дати остаточний чи беззаперечний доказ, що певний народ існує? Більше того, чи праці про певний народ доводять існування цього народу (тобто, чи є вони описовими), чи такого зразка праці самі по собі є стимулятором для розвитку груп людей у певну національність (тобто, приписовими)?³ Цього роду концептуальні проблеми свідомо чи несвідомо виникали у редакторів у процесі створення “Енциклопедії історії та культури русинів”.⁴

На даний момент русини, або карпаторусини, живуть на суміжній території в межах кордонів чотирьох держав: Польщі, Словаччини, України та Румунії. Той факт, що русини є недержавним народом, викликав і викликає закономірне запитання скептиків, чи існують русини реально, чи вони є якоюсь уявною спільнотою, витвором інтелектуалів,⁵ які нині легалізували “своє” творіння у вигляді енциклопедії? Іншими словами: чи є “Енциклопедія історії та культури русинів” описом чи приписом? На це питання може відповісти лише майбутня еволюція русинського руху. Але тепер ми хотіли б поділитися деякими концептуальними та практичним міркуваннями, що виникли перед упорядниками при створенні енциклопедії, стосовно “реального” та “уявленого” народу.

Перша проблема постала перед редакторами при визначенні меж предмету. Припустимо, що русини є окремим народом, в такому випадку, чи населяють вони якусь чітко обмежену територію? І якщо така “їхня власна” територія існує, де пролягають її кордони? Три гасла енциклопедії присвячено цій проблемі: “Карпатська Русь” (Саrpathian Rus’), "Етнографія" (Еthnography) та “Історія" (Ніstоrу).

Карпатською Руссю названо територію, яка складається з 1 061 населених пунктів (у більшості випадків — сел), п’ятдесять чи більше відсотків мешканців яких на початок XX століття становили русини.⁶ Критерії визначення національності мешканців цих населених пунктів було базовано на принципові самоідентифікації. Тобто, особи, які під час переписів населення, проваджених Австро-Угорською імперією та її наступниками Польщею та Чехословаччиною у перші десятиліття минулого століття (а саме, 1900, 1910, 1920 роки), відповіли на запитаня про рідну мову: “русинська”, визначаються нами як русини. Особи, що виїхали з території Карпатської Русі та постійно проживали на інших землях (наприклад, еміграція, що мала місце у XVIII ст. на землі сучасної Воєводини в Сербії, набагато чисельніша еміграція у США перед Першою світовою війною, насильницька міграція до України, Польщі та Чеської Республіки у період після Другої світової війни) є також частиною історії та культури русинів і тому знайшли своє відображення на сторінках енциклопедії.

Аби уникнути звинувачень у тавтології на кшталт: “Карпатська Русь є місцем проживання русинів, і, таким чином, русини існують, бо місце їх проживання називається Карпатська Русь”, нам здається доцільним взяти за точку відліку припущення, що русини є окремим народом. Коли в ХІХ ст. етнографи та лінгвісти почали приділяти увагу вивченню Карпатської Русі, це закономірно викликало дебати про відношення мешканців даної території до сусідніх народів. Не складало особливих труднощів провести чітку межу між, з одного боку, русинами, як представниками східного слов’янства, та, з другого боку, словаками та поляками (західні слов’яни), мадярами (етносом фінно-угорської родини) та румунами (нацією романської мовної групи). Більшу проблему становило визначення відмінностей між карпато-русинами та іншими східними слов’янами, що проживали на північ та схід від Карпат у межах належних до австрійської частини Габсбурзької імперії провінцій Галичини (на схід від р. Сян) та Буковини. Східні слов’яни цих двох провінцій також називали себе русинами, але протягом перших десятиліть ХХ ст. більша їх частина почала ідентифікувати себе як українців. Нині фактично усі східні слов’яни Східної Галичини та Північної Буковини вважають свою національність та мову українською. Лише на Карпатській Русі термін “русин" (варіант - “руснак”) все ще вживається як етнонім значною кількістю східних слов’ян, певний відсоток яких вважають себе окремим етносом.⁷

Проблема відношення між карпато-русинами та іншими східними слов’янами відображає методи класифікації мешканців Карпатської Русі науковцями. Більшість публікацій ХХ ст. відносить до східних слов’ян етнографічні групи, що населяють північний та південний схили Карпатських гір, а саме: лемків, бойків та гуцулів. Ця тріада повторюється без значних змін, майже як аксіома, у величезній кількості наукової та науково-популярної літератури. Навіть орієнтований на широку громадськість “Guide to the Peoples of Europe” ( “Путівник народів Європи”) випущений видавництвом газети “Тhe Тіmes” (Лондон) у гаслі “Ruthenians” (традиційний для англійської мови термін на означення русинів) містить підзаголовки під назвами: “Нutsuls, Воіkos аnd Lemkos”.⁸ Але чи є повторюваність цієї “аксіоми” науковцями, навіть політичне незаангажованими, дійсним чи, принаймні, достовірним доказом правильності цієї класифікації?

Відомо, що перші серйозні наукові дослідження русинів, датовані другою половиною ХІХ ст., називають чотири групи, що відрізняються одна від одної за ознаками діалектного мовлення, матеріальної культури та культурних цінностей. Ці групи включають у напрямку із заходу на схід лемків, крайняків (крайнян), долинян (долишнян) та  верховинців. Цікаво, що за єдиним винятком, ці терміни не вживалися представниками цих етнографічних груп як самоідентифікатори, а були дані їм мешканцями сусідніх територій. Східнослов’янське населення Карпатської Русі визначало свою етнічну приналежність як русини, руснаки або просто люди руської віри. Єдиний виняток становлять гуцули, що називали себе саме таким чином. Лише пізніше, у перші десятиліття ХХ ст., місцеві лідери національного руху здійснили спробу переконати руснаків, що жили на північних схилах Карпат і на захід від р. Ослава, що їм слід називати себе лемками, терміном, що по кількох десятиліттях став етнонімом.⁹

Певна комбінація чотирьох вищевказаних етнографічних груп приймалася науковцями різних політичних та національних переконань, включаючи австрійського дослідника Германа І. Бідермана,¹⁰ росіянина Григорія Де-Воллана,¹¹ галицького українофіла Василя Лукича,¹² буковинського русофіла Григорія Купчанко¹³ та підкарпатського русинофіла Юрія Жатковича.¹⁴  Усі вищезгадані автори погоджуються, що найзначнішою з погляду чисельності та географічного ареалу проживання групою були на той час долиняни, далі йдуть крайняки (тобто руснаки теперішньої Східної Словаччини) та лемки. На противагу їм підкреслюється відносно незначна кількість та периферійне розташування (вздовж кордонів Карпатської Русі) верховинців (бойків) та гуцулів. В літературі, яка з’явилася перед Першою світовою війною, лише один автор, а саме угорський вчений русинського походження Антоній Годинка, розглядає певну частку гуцулів як представників руського народу Підкарпаття.¹⁵

Незважаючи на висновки своїх попередників, українські науковці на початку ХХ ст. прийняли іншу класифікаційну схему. Вони поділили Карпатську Русь із заходу на схід на три етнографічні та лінгвістичні регіони—лемки, бойки та гуцули—кожен з яких включає територію як на північ, так і на південь від Карпатських гір. Іншими словами, вони вважали всіх їх українцями. Найвпливовішим науковцем, що розробляв цю класифікацію був галицько-український мовознавець Іван Панькевич. Ця концептуальна схема була прийнята на озброєння місцевими етнографами, зокрема  Юрієм Гошком, істориками дерев’яної церковної архітектури, вона ж повністю домінує в українській і частково неукраїнській  енциклопедичній літературі.¹⁶

Подальші етнографічні та лінгвістичні дослідження (в тому числі здійснені в міжвоєнну добу мовознавцем русофільської орієнтації Ґеорґієм Ґеровським, його українським колегою Іван Зілинським та сьогоднішнім закарпатським українським етнографом Михалом Тиводаром) доводять, що тричастинна класифікація на лемків, бойків та гуцулів є неприйнятною.¹⁷ І тому доцільним було повернення до давнішої схеми, запропонованої вперше у кінці 19 ст. Згідно неї карпато-русини діляться на дві основні групи, східну та західну, кордон між якими пролягає більш чи менш чітко по річках Ослава та Лаборець.

Західну групу складають лемки на північних схилах Карпат (сучасна південно-західна Польща) та руснаки на південних схилах (північно-східна Словаччина). Не зважаючи на проживання по різні боки гір, лемки та руснаки протягом століть підтримували тісні контакти, що дозволило їм зберегти багато спільних мовних та етнографічних особливостей.¹⁸ Цим контактам сприяв факт, що Карпати є найнижчими саме в районі між рікою Попрад і ріками Ослава та Лаборець, якраз в районі сучасного польсько-словацького кордону.¹⁹ На початок ХХ ст. існувало 462 села, мешканці яких були переважно русинами західної групи (179 лемківських та 283 руснацьких), що становило 44% від загальної кількості сіл на території Карпатської Русі.²⁰

Східна група східнослов’янського населення південних схилів Карпат включає долинян та верховинців. Долиняни мешкають у 398 селах, що становить 37 % загальної кількості. Територіально зона їх проживання охоплює більшу частину території Закарпатської області України (історичної Підкарпатської Руси) від р. Шопурка на сході до кордону зі Словаччиною на заході, і навіть за ним, повністю охоплюючи південні схили хребта Вігорлат. Долиняни вважаються найдавнішим східнослов’янським населенням території Карпатської Русі, чиї предки поступово переселялися з Полісся та Поділля (можливо через Молдавію та Трансільванію, де вони жили до того, як досягли Карпатської Русі) приблизно протягом ХІ-ХІІ ст. Це спричинило той факт, що саме долиняни зберегли найбільше архаїчних та лише їм властивих рис у мовленні. Протягом століть ця етнографічна група була ізольована від решти східних слов’ян на півночі (Галичина) та на сході (Буковина). З другого боку, матеріальна та духовна культура долинян тривалий час перебувала під впливом мадярів, з якими вони ділили спільну етнографічну територію, що було зумовлено географічною доступністю контактів між підніжжям Карпат та Мадярською низовиною.²¹

Як периферійну групу слід назвати верховинців, що населяли лише 64 села вздовж найвищих схилів Карпат у північно-західній та північно-центральній частині Закарпатської області. Верховинці мають багато спільних рис з бойками, що проживають на північному (галицькому) схилі гір, але високі гірські хребти та мала кількість зручних перевалів обумовила обмеженість контактів між ними. Більше того, верховинці майже ніколи не називали себе бойками, а найчастіше звали себе руснаками.

На схід від р. Шопурка знаходяться 25 гуцульських сіл (що ледве складає 2%  усіх сіл Карпатської Русі), які розташовані в долинах верхньої течії р. Тиса та вздовж її притоків.²² Гуцули складають найновішу з погляду хронології групу в даному регіоні, заснування більшості їхніх сіл датовано XVII та XVIII ст. Ця етнографічна група традиційно вживала етнонім “гуцул” на означення різниці між нею та сусідньою групою долинян (руснаків) - мешканців низин, та продовжувала підтримувати тісні контакти з іншими гуцулами на північ від гірських хребтів.

Незважаючи на незначну кількість та периферійне розташування верховинців/бойків та гуцулів (загальна кількість населених пунктів цих двох груп складала лише 8 відсотків усіх сіл Карпатської Русі), ці етнографічні групи привертали найбільшу увагу науковців. Однією з причин цього, можливо, була географічна ізольованість цих груп, що, на думку деяких науковців, було причиною того, що представники їх репрезентували найчистіший чи найменш спотворений варіант ранніх форм культури.²³ До того ж долиняни, чия культура являла собою певний сплав (бриколаж) зі своїми угорськими сусідами, вважаються менш цікавими для науковців, незважаючи на той факт, що саме вони становлять кількісно найбільшу частину карпаторусинів.²⁴ Наголос, який робиться на географічно периферійних групах (верховинцях та гуцулах), чиї етнографічні та лінгвістичні риси демонструють подібність до мешканців півночі Карпатських гір, має на меті провадження тези про те, що всі східні слов’яни Карпатської Русі начебто належать з  лінгвістичної та культурної точки зору до українського етносу. Більш систематичне вивчення долинян та лемків (руснаків) доводить помилковість тези про те, що периферія явища може репрезентувати ціле явище.

Зважаючи на загальновідомий характер твердження про спільні риси між верховинцями та гуцулами, що проживали на південь від Карпат, із мешканцями північних схилів гір, що саме підтверджує правомірність їхнього включення до меж Карпатської Русі? У даному випадку ми маємо справу з географією та історією як із взаємодетермінуючими факторами.²⁵ Від часу заснування перших держав у Центральній та Східній Європі вершини Карпатських гір стали кордоном, що розділив мешканців північного та південного їх схилів. Таким чином, вершини Карпат співпадають з лінією поділу між різними геополітичними зонами. Південні схили гір є частиною басейну Дунаю. Усі річки, транспортні артерії та центри торгівлі розташовані у напрямку на південь. Біля тисячі років домінуючою державною структурою у басейні Дунаю було багатонаціональне Угорське королівство, інтегральною частиною якого була територія карпато-русинів. І навіть якщо могли бути певні подібності у мові та релігії серед східнослов’янського населення по обидва боки Карпат, ті його представники, що мешкали на південь, являли собою частину цілком відмінної геополітичної системи аж до 1945 року.

В межах цієї геополітичної системи мешканці Карпатської Русі створили спільну політичну культуру та розуміння історичної традиції, що було посилено розвитком ідей та наступних вимог політичної автономії. Ціле століття, від 1849 по 1944 роки, під час глибокої політичної кризи в Центральній Європі, русини вимагали, і ті з них, що проживали на південь від Карпат, підтримували ці вимоги – автономії. Русини-лемки, що мешкали на північ від Карпат, також сподівалися на приєднання до побратимів на півдні. Підтвердженням цьому є факт, що русини-лемки були серед перших, хто створив карти (які, до речі, були представлені на Паризькій мирній конференції та іншим міжнародним структурам), що окреслювали кордони Карпатської Русі загалом ідентично із тими, що представлені на картах “Енциклопедії історії та культури русинів”. Таким чином, редактори вважають геополітичний, історичний та етнографічний критерії, не говорячи вже про самоідентифікацію, найважливішими характеристиками у визначенні Карпатської Русі як території, де русини є чисельно домінуючим (але далеко не єдиним) народу  в межах її кордонів.

Ми б попрохали читача, тим не менш, не робити безапеляційного висновку, що всі вказані вище критерії абсолютно доводять переконливість окреслення кордонів Карпатської Русі, наведених в енциклопедії. Навпаки, ми повинні завжди пам’ятати формулювання, запропоноване славістом-мовознавцем Горасом Лантом, який у відповідь на риторичне запитання: що є кордоном Македонії у лінгвістичному плані, відповів, що “це не має значення, [бо] кордони є штучно створеною науковцями конструкцією”.²⁶

Упорядникам “Енциклопедії історії та культури русинів” довелося мати справу також з кількома іншими концептуальними та практичними проблемами, що потребували конкретного вирішення. Найперше, це принцип відбору. Незважаючи на словникове визначення енциклопедії як всеохопної праці, безперечно, не всі відомості про предмет можуть бути в неї включені. Таким чином, постає питання: які особи чи явища повинні бути представлені в даній праці, а які “залишені поза кадром”?

Стосовно біографічних гасел, що складають більше половини (626) від загальної кількості гасел (1072), сама назва енциклопедії може служити дороговказом. Це означає, що дана праця не є енциклопедією русинів, а енциклопедією про історію та культуру русинів. Отже, критерієм включення був не факт русинського походження тієї чи іншої особи, а, скоріше, факт її внеску в історичний та культурний розвиток русинів. І природньо, що біографічні гасла енциклопедії включають осіб як русинського, так і нерусинського походження. Навіть особи, що заперечують саме існування русинів як окремого народу, представлені у праці, якщо вони зробили певний внесок у розуміння даного предмету.²⁷

Питання про правомірність включення до реєстру осіб, чий життєвий шлях ще не скінчився, також поставало перед упорядниками. Потенційною проблемою в даному випадку є усвідомлення перспективи. Іншим словами, те, що може здатися нам на даний момент важливим, може з часом втратити свою актуальність. Тим не менш, від 1989 року русинське національне відродження досягло небувалого розвитку, і нам здалося доцільним включити інформацію про активістів цього руху, незважаючи на факт, що їх життєвий шлях продовжується. Деякі персоналії буде включено в друге (перероблене) видання енциклопедії.

Окрім суто фактологічних гасел про персоналії, організації та політичні партії (135), періодичні видання (105), визначення історичних термінів (61) та історичних подій, упорядники вирішили включити кілька тематичних гасел, що забезпечують розуміння підходів до певних ключових проблем. Серед цих питань слід назвати наступні: археологія, мистецтво, кінематограф, економіка, історіографія та історія, мова та мовне питання, література та давні рукописні пам’ятки. Варті уваги також такі теми як музика та друкарство (видавнича справа).

Оскільки Карпатська Русь не є місцем проживання суто русинського етносу, нам здалося доцільним включити кілька статей про народи, які проживають чи раніше проживали на її території або на прилеглих землях. Отже, ми маємо гасла присвячені чехам, німцям, циганам (ромам) євреям, мадярам, полякам, румунам, росіянам, словакам, українцям, кожне з яких описує розвиток певної національної групи в межах Карпатської Русі, а також дає більш загальне тлумачення стосунків між русинами та мадярами, словаками, українцями, відповідно на батьківщині кожної з цих націй.

Стосовно географічних понять та адміністративних одиниць нами було прийнято мінімалістський підхід. Таким чином, в енциклопедії ви не знайдете жодного гасла про певні населені пункти. Між тим, вміщено гасла про кожну історичну жупу в Угорщині перед Першою світовою війною та повіти в Австрійській Галичині, розташовані на території Карпатської Русі, а також про кілька земельних маєтків (latifundia), що містили в своєму складі більшу частину Карпатської Русі, щонайменше, аж до ХІХ ст.

Незважаючи на відносно значну кількість гасел в енциклопедії (1072), біля 90 відсотків їх написано повністю або часково трьома авторами: Богданом Горбалем, Павлом-Робертом Маґочієм, та Іваном Попом. Цей факт має свої плюси та мінуси. Річ у тім, що усі вищезгадані автори є істориками, і хоча вони мають певний рівень підготовки і в допоміжних дисциплінах, їхній досвід та кваліфікація в інших предметах є досить обмеженою. Цей недолік було певною мірою компенсовано залученням 15 інших авторів, що презентували на сторінках енциклопедії такі галузі науки як лінгвістика, соціолінгвістика, педагогіка та історія церкви. З іншого боку, до переваг роботи з невеликою кількістю авторів основних гасел належить, по-перше, наукова компетентність цих людей, по-друге, їх почуття відповідальності та вміння дотримуватися строків, що дозволило підготувати матеріал за відносно короткий час.

Слід відзначити, що три основні автори твердо дотримувалися графіка роботи над проектом з часу його початку 1996 року до здачі до друку у 2000 році, тобто протягом п’яти років. Це особливо показово, зважаючи на факт, що гасла надсилалися авторами, що проживали в дев’яти країнах, були писані п’ятьма мовами (польською, словацькою, російською, трьома варіантами русинської та українською), усі вони повинні були бути перекладені на англійську і редаговані для фактологічної коректури та бібліографічних доповнень. Редактор англомовного та україномовного видань також мали приємність працювати з групою консультантів з різних галузей науки та знанням різних мов. Деякі з цієї групи осіб погодилися взяти на себе надзвичайно складну працю вичитки та коректури текстів, писаних або таких, що містили цитати практично з усіх слов’янських мов, деяких некодифікованих русинських діалектів, а також, французької, німецької, угорської, румунської та їдиш.²⁸

Нарешті, кілька слів про тон енциклопедії. Цей тип наукової праці звичайно являє собою компендіум фактів, що представляють різні інтерпретаційні позиції, але правилом є уникнення надто особистих оцінок. Іншими словами, енциклопедія має бути об’єктивною, або, принаймні, безсторонньою. Чи можливо цього досягти, чи хоча б максимально наблизитися? У працях, створюваних колективом авторів, головним завданням редактора (у даному випадку ми маємо на увазі автора даної статті) було досягнення узгодженості термінів, представлення необхідних даних та виключення надто запальних оцінок та вживання т. зв. “ненаукових” чи навіть непарламетських виразів. Але яким остаточно повинен бути тон тексту енциклопедії?

Загалом, ми дотримувалися наступних принципів: (1) максимальної повноти та точності висвітлення певного предмету; (2)  уникнення надто суб’єктивних оцінок. Стосовно останньої позиції, слід зазначити, що ми намагалися зберегти індивідуальність стилю кожного з наших авторів, їхні авторські інтерпретації, якщо вони звучали вагомо з наукової точки зору та з точки зору завдань енциклопедії. Без сумніву, редакторські рішення містять у собі момент суб’єктивізму. Тим не менш, підсумовуючи нашу працю, ми можемо констатувати більш чи менш рівноправне поєднання інформативної повноти та стимулювання інтересу до предмету чи предметів, представлених на сторінках “Енциклопедії історії та культури русинів”.

Переклад з англійської Надії Кушко

Павло-Роберт Маґочій – професор історії Торонтського університету (Канада).

1. Дана дефініція являє собою поєднання визначень наведених у гаслі “encyclopedia” у Webster’s Third International Dictionary (Springfield, Mass., 1971), p.747, та The New Columbia Encyclopedia (New York, 1975), p. 867.
2. Серед праць, що презентують точку зору на окситанців як на окрему національність, слід назвати наступні: André Dupuy, Encyclopédie occitane (Le Coteau, 1989), André Dupuy, Histoire chronologique de la civilіsation occitane, 3 vols. (Lunel, 1987-90); André Armengaud and Robert Lafont, eds., Histoire d’Occitanie (Paris, 1979).
3. У цьому конкретному випадку ми би погодилися з Б. Андерсоном, що національність (“нація”, за його термінологією) є “уявленою” політичною спільнотою, в тому сенсі, що її представники переконані в належності  інших людей до тієї самої групи, навіть у випадку, якщо вони ніколи не зустрічали або навіть не чули про цих інших членів своєї спільноти. В цьому відношенні наукові праці та енциклопедії допомагають цим групам людей у формуванні образу своєї національності. Див.: Benedict Anderson, Imagіned Communities: Reflections on the Origin and Spread of Nationalism, 2nd rev.ed. (London and New York, 1991), p. 6.
4. Енциклопедія вперше з’явилася  друком англійською мовою під назвою Encyclopedia of Rusyn History and Culture, compiled by Paul Robert Magocsi and Ivan Pop (Toronto: University of Toronto Press, 2002), xiv and 520 pp; друге доповнене і перероблене видання: (2005), xхviіі and 569 pp. Переклад українською мовою, здійснений Надією Кушко на базі другого  доповненого і переробленого видання, вийшов друком під уточненою назвою Енциклопедія історії та культури карпатських русинів, Павло-Роберт Маґочій та Іван Поп укладачі, загальна редакція Павла-Роберта Маґочія (Ужгород: Вид-во В. Падяка, 2010), хххіі та 854 сторінки з кольоpoвими та чорно-білими ілюстраціями.
5. Найперше серед дослідників, що у неполемічній формі розглядають русинську проблему  як щось штучно створене сучасними ідеологами, ми хотіли б назвати Крістофера Ганна (див. Chris Hann, “Intellectuals, Ethnic Groups and Nations: Two Late-Twentieth-Century Cases,” in Sukumar Periwal ed., Notions of Nationalism, Budapest, London and New York, 1995, pp.106-128; його ж передмовy до Paul Robert Magocsi, Of the Making of nationalities There is No End, Vol. I, New York, 1999, рр.xiii-xxxvii) та Реймонда А. Сміта (Raymond A. Smith, “Indigenous and Diaspora Elites and the Return of Carpatho-Ruthenian Nationalism, 1989-1992,” Harvard Ukrainian Studies, XXI, 1-2, Cambridge, Mass., 1997, pp.141-160).
6. Наша “Енциклопедія...” також робить спробу роз’яснити поширену в спеціальній літературі плутанину у територіальних назвах. Уся територія, що населена русинами, кваліфікується як “Карпатська Русь”, яка, в свою чергу, ділиться на чотири регіони: Лемківщина (на території сучасної Польщі), Пряшівщина ( в межах кордонів сучасної Словаччини), Підкарпатська Русь (Закарпатська область України) та Марамороський регіон в Румунії.
7. Незважаючи на поширеність терміну “русин” як самоідентифікатора, слід зазначити, що певні представники цього етносу вважають себе належними до окремого східнослов’янського народу, в той час як інші переконані, що цей термін означає лише стару чи регіональну назву українця. Дещо обмежений, але досить повчальний соціологічний аналіз було здійснено Александром Пеліним на матеріалі Закарпатської області України (див.: А. Пелин, «Динамика межэтнических отношений Закарпатья 1995-1998 годов», Ученые записки Симферопольского государственного университета, ч. 11 (Симферополь, 1999), С. 76-84) та Марією Гомішіновою на матеріалі Східної Словаччини (див. зокр.: Mária Homišinová, “Nazory na etnickú identificáciu a etnonym rusínskej/ukrajinskej minority na Slovensku”, in: Márian Gajdoš et al., Rusíni/Ukrajinci na Slovensku na konci 20. storočia (Prešov, 2001), s. .90-96.
8. Felipe Fernández-Arnesto, ed. The Times Guide to the Peoples of Europe (London, 1994), pp. 267-269.
9. Термін “лемки” вперше почав вживатися на означення етнолінгвістичної групи у 1820-х рр., і знадобилося ціле століття, щоб ця назва поширилася серед певної частини карпато-русинів. Ще в першій половині ХХ ст. поляки ідентифікували усіх українців як русинів (“rusini”). Намагаючись підкреслити свою етнічну відмінність від українців Східної Галичини, представники інтелігенції східних слов’ян, які проживали на захід від р. Ослава, запропонували вживати термін “лемко” як етнонім. До 1920-х рр. більшість східних слов’ян тієї території, що відома як Лемківщина, відмовилися від назви “русин” (“руснак”) і прийняли натомість термін “лемко”. Докл. див.: Иванъ Теодоровичъ, “Лемковская Русь”, Научно-литературный сборникъ Галицко-русской матицы, VIII, (Львів, 1934), особливо С. 11-13; та Богдан Струминський “Назва людей і краю” в: Лемківщина: земля—люди—історія—культура (Нью-Йорк–Париж–Сидней–Торонто, 1988), С. 11-22.
10. Hermann Ign. Bidermann, Die ungarischen Ruthenen, ihr Wohngebeit, ihr Erwerb und ihre Geschichte, Vol. I (Innsbruck, 1862), S. 71-100. Г. Бідерман виділяє три групи: верховинці, долишняни (або блахи) та словакізовані русини (slovakirteten Ruthenen). Він не вважав гуцулів частиною “угорських русинів”.
11. Г. А. Де-Воллан, Угро-русская народная пЪсни (Санктъ-Петербургъ, 1885), С. 71-100. Г. Де-Воллан розрізняє три основні групи: верховинці, долишняни та група, що об’єднує дві підгрупи: спишаки та крайняни. Останні відносяться до руснаків сучасної південно-східної Словаччини.
12. Василь Лукич, “Угорська Русь” у: Ватра: літературний сборник (Стрий, 1887), С. 177-183. В.Лукич також не згадує про гуцулів і говорить про три групи: верховинці, долиняни та разом крайняни та спишаки (русини комітату Спиш).
13. Григорій Купчанко, Угорска Русь и еи русски жители (Відень, 1897), С. 46-62. Класифікація Г. Купчанко включає три групи: верховинці, долиняни та крайняни-спишаки.
14. Юрій Жаткович, “Замітки етнографічні з Угорської Руси: поділ угорських русинів” у: Етнографічний збірник Наукового товариства ім. Шевченка, Т.  ІІ (Львів, 1896), С. 1-2. Ю.Жаткович говорить про три групи: верховинці, бляхи (або дички) та долишняки (або намуляки).
15. Antal Hodinka, “Die Ruthenen” , Die österrichisch-ungarische Monarchie in Wort und Bild, Band V,  Abt. 2 (Vienna, 1900), S. 401-418.
16. Тричастинна схема лягла в основу важливої монографії Івана Панькевича, присвяченої русинським діалектам “Українські говори Підкарпатської Руси і сумежних областей” (Прага, 1938), особливо С. 356-398. Уже в ХІХ ст. В. Лукич (див. посилання 12) використовував лемко-бойко-гуцульську класифікацію посилаючись на мовні ознаки.  Дана класифікація була пристосована для використання в етнографії і продовжує побутувати в україномовній довідковій літературі та розвиватися в працях енциклопедичного характеру, що стосуються кожного окремого регіону, а саме: Гуцульщина: історико-етнографічне дослідження, за ред. Юрія Г. Гошко (Київ, 1987); Бойківщина: історико-етнографічне дослідження, за ред. Юрія Г.Гошко (Київ, 1983); Лемківщина: земля—люди—історія—культура, за ред. Богдана Стрyминського, у 2-х тт. (Нью-Йорк–Париж–Сидней–Торонто, 1988); Лемківщина , за ред. Юрія Г. Гошка та Степана Павлюка, у 2-х тт. (Львів, 1999-2002).
17. Ґеорґій Ґеровський виділяє вісім основних та шість більш традиційних діалектів у Карпатській Русі на південь від гірських хребтів (Див. його працю “Jazyk Podkarpatské Rusi”, Československá vlastivĕda, díl III: Jazyk (Praha, 1934), s. 460-480. Галицько-український лінгвіст Іван Зілинський виділяє чотири діалектні групи (лемківська, бойківська, середньозакарпатська та гуцульська) у Підкарпатській Русі. Найбільшу діалектну зону, що співпадає з територією сіл населених долинянами, І. Зілинський описує як середньозакарпатський діалект, відмінний від бойківських говорів на Верховині та в Галичині. Див. його працю “Карта українських говорів” у: Праці Українського наукового інституту, Т. XIV (Варшава, 1933)—класифікація І. Зілинського приймалася за основу наступними українськими лінгвістами, включаючи упорядників авторитетного Атласу української мови (Т. ІІ (Киів, 1988), карта IV). Михайло Тиводар чітко вказує, що за етнографічними критеріями найбільша частина  нинішньої Закарпатської області населена долинянами, і що  лише в обмеженій кількості сіл мешканці можуть бути класифіковані як лемки, бойки (верховинці) та гуцули. Див. його «Етнографічне районування українців Закарпаття,» Carpatica-Карпатика, Т. VI (Ужгород, 1999), С. 4-64.
18. Детальніше про ці тісні зв’язки див.: Roman Reinfuss, “Związki kulturowe po obu storonach Karpat w rejonie Łemkowszczyzny” у виданні Jerzy Czajkowski Łemkowie w historii і kulturze Karpat, T. I (Rzeszów, 1992), s. 167-181.
19. Східний кордон Лемківщини залишається предметом суперечок серед науковців. Лінгвісти (Іван Зілинський, Józef Szemlej, Zdzisław Stieber) схильні вміщувати його на захід або на схід від р. Ослава. Натомість етнографи прокладають його східніше, вздовж верхньої течії р. Ослава (Roman Reinfuss) або між  ріками Солінка та Сян (Jan Falkowski, Bazyli Pasznycki).  Громадсько-політичні активісти та діячі культури карпаторусинів вважають східною межею Лемківщини р. Сян, цього ж дотримуємося ми в нашій енциклопедії.
20. Дані цифри базуються на моїй  великомасштабній (1:355 000) “Карті поселень карпаторусинів” (Carpatho-Rusyn Settlement Map) 3-тє доповнене і перероблене видання (Торонто, 2011), де позначено усі села, в яких мешкали карпаторусини між 1806 та 1920 рр.
21. Детальніше про культурні та лінгвістичні зв’язки русинів-долинян з мадярами див.: Alexander Bonkalo, “Die ungarländichen Ruthenen”, Ungarische Jahrbucher, I, 3 (Берлін— Лейпціг, 1921), особл. S. 318-341, а також тритомний лінгвістичний атлас Петра Лизанця, виданий під різними назвами: Magyar-ukrán nyelvi kapcsolatok (Ужгород, 1970), Венгерские заимствования в украинских говорах Закарпатья (Будапешт, 1976), Атлас лексичних мадяризмів та їх відповідників в українських говорах Закарпатської області УРСР (Ужгород, 1976).
22. Михайло Тиводар стверджує, що  ще вісім сіл  на південь від р.Тиса  у  румунському Марамуреші, повинні класифікуватися як гуцульські  (хоча вони класифіковані як закарпатські/долинянські  мовознавцями Миколою Павлюком та Іваном Робчуком), і що існує ще чотири села  на Закарпатті (Україна) зі змішаними гуцульсько-долинянськими рисами. Тиводар, «Етнографічне районування,», С. 28-32.
23. Іван Поп у статті нашої “Енциклопедії”, присвяченій етнографії (рр. 107-112; укр. видання, С. 214-219), стверджує, що причиною неспадаючого інтересу до гуцулів та верховинців на шкоду кількісно чисельнішим та більш типовим для даного регіону групам є популістська зацікавленість у патріархальних суспільствах, що нібито зберегли елементи “істинно народної культури”.
24. Найсистематичніший опис долинян можна знайти в праці М. Тиводара “Етнографічне районування українців Закарпаття”, особл. С. 32-44, хоча автор вважає долинян разом з гуцулами, бойками та лемками частиною українського етносу.
25. Детальніше про наступні висновки див. нашу статтю: Paul Robert Magocsi, “Mapping Stateless Peoples: The East Slavs of the Carpathians”, Canadian Slavonic Papers, XXXIX, 3-4 (Edmonton, 1998), особл. рр. 312-318.
26. Horace G. Lunt, “Some sociolinguistic Aspects of Macedonian and Bulgarian”, у виданні: Benjamin A. Stolz, I.R.Titunik, and Lubomír Doležel, eds., Language and Literary Theory: In Honor of Ladislav Matejka (Ann Arbor, 1984), p. 92.
27. „Контрольний список” гасел “Енциклопедії” (як біографічного, так і небіографічного характеру) варіювався протягом п’яти років роботи над проектом. Кожен з упорядників окреслив свій список і поширив його серед авторів та консультантів для доповнення та удосконалення. Загалом же кількість гасел “контрольного списку” продовжувала зростати, аж до останнього гасла (за іронією долі, це гасло, яке роз’яснює термін “русин”), яке було внесено напередодні здачі рукопису “Енциклопедії” до видавництва. У випадку воєводинських русинів, було скликано комітет фахівців з різних дисциплін для пропозицій по укладанню гасел “Енциклопедії”. Більшість пропозицій цього комітету було відображено на сторінках нашого видання.
28. Редакційна колегія особливо вдячна професорові Любиці Баботі (Пряшівський у-т), почесному професорові у відставці Кетрін Хвані (Массачусетський технологічний інститут), Річардові Кастеру (The New Rusyn Times) та професорові Патриції А. Крафчік (Евергрінський державний коледж). Кожен з цих спеціалістів провів величезну працю по вичитці та коректурі всього рукопису.