Розміщення цвинтаря безпосередньо поруч із церковною спорудою вказувало на те, що територія цвинтаря сприймалася (або повинна була сприйматися) як «чистий» простір. Але яким був цей сакральний простір села в другій половині ХVІІІ ст.?

У 1757 р. новопризначеного Переяславсько-Бориспільського єпископа Гервасія вразив неохайний вигляд сільських цвинтарів. Недбало обгороджена або взагалі необгороджена територія приваблювала диких і свійських тварин, які могли досхочу ритися на могилах. Тут накопичувалися купи гною. За браком місця тіла покійних могли класти одне на одного. Незадовільний зовнішній вигляд цвинтарів Переяславсько-Бориспільского єпархії спровокував енергійного єпископа Гервасія на рішучі дії. У 1758 р. він видав розпорядження парафіяльним священникам про очищення цвинтарів від ям, гною, «каплиц и столпов з короговцями по древнему языческому обычаю»⁵⁰.

Уже згадуваний Федір Потребич-Гречаний заповів поховати себе біля храму Різдва Богородиці у с. Подолки неподалік від Полтави. У тестаменті від 22 листопада 1743 р. він зазначив, що на його могилі необхідно спорудити каплицю⁵¹. Вочевидь, вона призначалася для читання Псалтиря над покійним, хоча спорудження таких «будок» на могилах було заборонено наказом Петра І ще в 1723 р.⁵² Припускаємо, що на жалобну практику в Гетьманщині ця заборона істотно не вплинула, бо й 1758 р. Переяславсько-Бориспільському єпископові Гервасію довелося спеціально засудити спорудження каплиць на могилах, яке він назвав «языческим обычаем»⁵³.

Петро І також заборонив виготовляти труни з цілого стовбура дуба. Відповідно священиків було позбавлено права ховати небіжчиків у дубових трунах⁵⁴. Через півстоліття Катерина ІІ підтвердила цей наказ і додала уточнення: для поховання належало використовувати труни лише з соснових або ялинових дошок⁵⁵.

Окрім традиції, на особливості проведення поховального церемоніалу впливала вартість поховання. Сенатський указ від 18 квітня 1765 р. установив єдині розцінки оплати основних жалобних обрядів. Так, поховання немовляти коштувало 3 коп., а дорослого – 10 коп. Священикам заборонялося брати платню за сповідь і причастя. Однак їм офіційно дозволили одержувати винагороду за молебни та поминання покійних, але її сума не була чітко визначеною. Люди мали винагороджувати священика відповідно до своїх фінансових можливостей⁵⁶. На практиці ж розмір платні за треби регулювала угода ієрея з парафіянами або з місцевим землевласником.

Наприклад, у 1776 р. священик Дем’ян Довгий узяв на себе зобов’язання перед власником с. Кустича Павлом Скорупою (Стародубський полк) ховати немовлят за 5, дорослих – за 10 коп. Молитва отця Дем’яна за чоловічу душу коштувала 2 коп., за жіночу – 1 коп. За шеститижневий сорокауст священик правив 2 руб., за поминання щосуботи – 1 руб. (без уточнення статі померлої людини)⁵⁷.

Як вже зазначалося, до 1765 р. вартість основних церковних ритуалів не була прописана в законі. Вочевидь, це створювало передумови для зловживань з боку священика. Водночас гадана зажерливість могла стати головним аргументом для скарги на адресу панотця. Прикладом такої маніпуляції може слугувати конфлікт, який відбувся 1754 р. в м. Конотопі⁵⁸. Його суть викладено у колективній скарзі до Генеральної військової канцелярії, яку підписали конотопський сотник, сотенний отаман, писар, осавул і хорунжий. Вони звинуватили місцевого священика Якова Костенецького у відмові ховати наказного конотопського сотника Данила Торянського через несплату грошей за сорокоуст.

У тексті скарги зазначено, що перед смертю покійний 16 тижнів страждав «водяною болезнью» і упродовж своєї тривалої хвороби його декілька разів сповідав «духовный отец». Нарешті 13 листопада 1754 р. Данило Торянський покаявся, отримав відпущення гріхів і помер. Отже, покійний повною мірою дотримався церковного передсмертного ритуалу. Приходський священик Яків Костенецький спочатку запевнив удову, що подбає про яму для небіжчика і подзвонить у дзвони. Однак наступного дня він відмовився ховати наказного сотника й почав вимагати грошей на сорокоуст. Обурені козаки самі понесли тіло покійного сотника до церкви Різдва Богоматері. Однак син Якова Костенецького Іван, який теж був священиком, не пустив жалобну процесію до храму. Тіло віднесли до сусіднього приходу й попросили священика тимчасово потримати труну з небіжчиком в тамтешній церкві. На Якова Костенецького не подіяв навіть тиск конотопського протоієрея Моісея Кривецького: священик категорично відмовлявся відспівувати тіло Данила Торянського й навіть наказав засипати уже готову яму. На момент подачі скарги небіжчик залишався непохованим п’ятий день^₅₉.

На жаль, ми не знаємо, чим закінчилася ця справа. Привертає увагу те, що з-поміж інших урядників, скаргу підписав конотопський сотник Федір Костенецький. Можна було б припустити конфлікт між представниками світської і духовної влади, тим більше, що низка суперечностей змушує поставити під сумнів обставини, викладені у скарзі. Наприклад, не названо імені священика, який відпускав гріхи Торянському перед смертю. З тексту зрозуміло, що ним був не Яків Костенецький. Однак ця обставина не збентежила панотця, якщо він спершу дав згоду на поховання покійного. Можливо, сповідником виступив Іван, син Костенецького. Імовірно, також, що обов’язкову щорічну сповідь Торянський відвідував і формально для того, щоб скористатися правом на поховання по-християнськи, цього було достатньо.

Та все ж різка зміна намірів священика видається дивною. Крім того, як вказано в джерелі, на похорон зібралося більше тисячі осіб, але Іван Костенецький сам відігнав цілий натовп обурених і від церкви, і від дзвіниці. До того ж можна припустити кровну спорідненість між Яковом і Федором Костенецькими. Імовірно, що конфлікт визрів на ґрунті родинних негараздів (його передумови не є предметом нашого розгляду). Важливо те, що Якову Костенецькому приписали відмову ховати небіжчика саме через несплату грошей за сорокоуст. Це звинувачення могло потягнути за собою тяжкі наслідки для панотця. Аналогічний випадок трапився 1772 р. в Новгородській єпархії. Тоді провину священика Василя Іванова було доведено, а самого ієрея позбавили сану⁶⁰. Отже, питання про оплату церковних ритуалів в Гетьманщині було дражливим, якщо лише на ньому можна було побудувати скаргу до Генеральної військової канцелярії.

Коштів потребувало не лише саме поховання, але й комплекс поминань душі покійного. Їхні етапи та вартість нами були визначені за реєстром витрат чернігівського сотенного канцеляриста Івана Петрівського. У лютому 1749 р. померла його бабуся, чернігівська козачка Єфросинія Харламівна. Через два роки після цієї сумної події Іван Петрівський подав до канцелярії Чернігівської полкової сотні реєстр своїх витрат⁶¹. Це джерело дає змогу з’ясувати вартість не лише самого похорону, але й усіх жалобних церемоній, відправлених протягом року після смерті Єфросинії. Її онукові довелося заплатити: 1) за сповідь священикові (3 коп.) та пономареві (1 коп.); 2) за відвід місця (на цвинтарі?) та за яму пономареві (2 коп.); 3) за поминання душі в місцевому монастирі та в семи світських церквах (разом 65 коп.); 4) за похорон двом священикам (кожному по 10 коп., разом – 20 коп.), дияконові (5 коп.), дячкові (4 коп.), паламареві (2 коп.); 5) священикові за читання Євангелія (25 коп.); 6) дякові за читання половини Псалтирі (5 коп.). Іван Петрівський роздав милостиню старцям (4 копійки) та невільникам у секвестрі (6 коп.). Купив на ноги покійній панчохи за 6 копійок і заплатив кравцям 20 коп. На продукти для поминального обіду витратив 43 копійки, а на питний мед, вино та горілку втричі більше (1 руб. 34 коп.).

У загальному підсумку похорон коштував 3 руб. 64 коп. «Третини», тобто поминки через три дні після смерті, обійшлися навіть дорожче, ніж похорон (3 руб. 84 ²/₄ коп.). «Дев’ятини» виявилися дешевшими (1 руб. 75 ²/₄ коп.). На двадцятий день Іван Петрівський замовив тільки панахиду, витративши на платню священикові, дячкові та паламареві 19 коп. «Сорочини» коштували 2 руб. 50 коп., а «полугодки» – 4 руб. 26 коп. Роковини, названі в реєстрі «угодками», виявилися найдорожчим етапом поминань: на них витратили 8 руб. 64 ²/₄ коп. Загалом похорон та повний цикл поминальних обідів обійшовся  онукові покійної у величезну суму – 24 руб. 87 ²/₄ коп.⁶² Для порівняння, за даними Румянцевського опису, дід Івана Котляревського купив свій полтавський двір 1751 р. за 28 руб. 50 коп., а своїй наймичці Котляревські платили 2 руб. на рік⁶³. Свідчення про надзвичайно високу вартість поховання за церковним обрядом непоодинокі. Наприклад, у Москві наприкінці ХVІІІ ст. воно коштувало 6–8 руб.⁶⁴

Суми, витрачені Іваном Петрівським, можемо порівняти з вартістю поминання мешканки Переяславського полку Костомашихи в березні 1756 р. На жаль, ми не маємо даних про станову приналежність цієї жінки, невідомо, чиєю дружиною вона була. Священикам, дияконам, дякам та паламарям під час її поминання заплатили 2 руб. 38 коп. На свічки витратили 23 копійки. Алкогольні напої (пиво, горілка, вино для церкви, слив’янка та сивуха) коштували дорожче, ніж послуги духовенства (3 руб. 35 коп.). Продукти для частування жебраків та саме приготування обіду обійшлися в 3 руб. 31 коп. Припускаємо, що ці значні суми витратили на відзначення роковин з дня смерті Костомашихи. Загальна вартість панахиди за покійною та поминального обіду становила 9 руб. 27 коп.⁶⁵ Значна сума витрат на поминання, як у випадку з Іваном Петрівським, очевидно, була нормою для відносно заможних людей. Однак суми з реєстру чернігівського канцеляриста видаються незначними в порівнянні з витратами представників козацької еліти.

У 1743 р. бунчуковий товариш Гадяцького полку Федір Потребич-Гречаний лише на сорокоусти, які мали бути відправлені за його душу в церкві с. Подолок, відписав 41 руб. (32 руб. для священиків, 6 руб. – дячкові, 3 руб. – паламареві). Усього ж Федір Потребич-Гречаний виділив 221 руб. на сорокоусти для причту двох церков та братії чотирьох монастирів⁶⁶. Показово, що по смерті заповідача залишилася вдова з двома незаміжніми доньками. Однак ця обставина не спонукала батька залишити усі гроші їм.

Величезні суми з тестаменту Федора Потребича-Гречаного тьмяніють у порівнянні з видатками, які призначалися на сорокоусти за упокій душі чернігівського полковника Якова Лизогуба. У своєму тестаменті від 15 травня 1698 р. Яків Лизогуб призначив на сорокоусти та вписання свого імені в «суботники» 1 000 червоних золотих і ще 1 000 золотих чехами належало роздати убогим після його смерті⁶⁷. Для порівняння: за Коломацьким договором 1687 р. грошове жалування гетьмана теж становило 1 000 червоних золотих на рік⁶⁸. Решту грошей полковник поділив між п’ятьма доньками (по 500 золотих) за умови, що вони не претендуватимуть на «грунти та млини». Лише одній своїй дочці Марії та її чоловікові, седнівському сотнику, Яків Лизогуб заповів два «сільця» «за их ко мне зычливость»⁶⁹. Звільнені від претензій потенційних спадкоємиць «грунти та млини» належало успадкувати нащадкам чоловічої статі: єдиному синові полковника Юхимові та трьом його дітям (Андрієві, Якову й Семену).

Припускаємо, що міркування про належну шляхтичеві поведінку мотивували козацьку еліту призначати величезні суми на жалобні церемоніали, а не заповідати всі гроші своїм дітям. Православний волинський шляхтич Данило Братковський «добрим заповітом» називав той, в якому дітям відписано маєток, бідним родичам – «інші збори», церкві – срібло, а жебракам – готовизну (наявні гроші – О.З.)⁷⁰. За цією логікою, гроші були другорядною цінністю в порівняні з земельними володіннями. Підсумовуючи сказане вище, зазначимо, що вибір місця поховання зумовлювали вік покійного, платоспроможність родини та соціальний статус небіжчика.   

Після поховання на родину покійного чекали нові витрати, оскільки померлого потрібно було пом’янути належним чином. Порівняємо етапи поминального циклу Єфросинії Харламівни, яка належала до відносно заможного прошарку козацтва, та представниці тогочасної еліти козацького стану Марії Сулими (уродженої Полуботок), вдови генерального хорунжого, яка померла 1729 р.⁷¹ У документах не вказані вартість та етапи самого похорону, але детально розписано видатки на поминальні церемонії. У заповіті Марія Сулима назвала церкви, в яких потрібно було пом’янути її душу. Вона перелічила 17 храмів у різних селах та сотенних містечках Переяславського полку, але грошей на сорокоусти не залишила. Заповідачка зазначила, що заплатити за поминання мають її спадкоємці⁷². Витрати на сорокоусти покрив син покійної, баришівський сотник Семен Сулима, він же склав список своїх видатків. У загальному підсумку було витрачено величезну суму 246 золотих⁷³.

Обліковуючи свої видатки, Семен Сулима розписав річний цикл поминань покійної матері. Він частково збігається з річним циклом поминань уже згадуваної Єфросинії Харламівни. Марію Сулиму так само поминали на третини, дев’ятини, полусорочини, сорочини та угодки по смерті. Але виявлено й відмінності, зокрема вдову генерального хорунжого поминали частіше. Припускаємо, що ці зусилля мали земну мету. Вони підкреслювали високий статус і престиж родини небіжчиці. Душа ж покійної гарантовано мала перебувати в раю до Страшного суду завдяки щедро оплаченим сорокоустам.

Ще одним цікавим аспектом жалобних ритуалів ми вважаємо поведінку присутніх на похороні родичів. У 1896 р. на сторінках «Київської старовини» етнограф Іван Беньковський опублікував результати своїх спостережень за поховальними обрядами селян Волинської губернії. Він описав похорон селянина Захара, на якому був особисто присутній. Дорослі доньки покійного – Пріська й Палажка – оплакували батька по-різному. Пріська не могла вимовити й слова. Вона мовчки йшла за труною, заламуючи руки. А Палажка волала на все село так гучно, що «даже заглушила пение духовенства», але не зронила жодної сльози, її очі були абсолютно сухими. Під час руху жалобної процесії Палажка виголосила цілу імпровізовану промову, в якій розказала про тяжку втрату й оспівала цноти покійного батька⁷⁴.

Найцікавішою була реакція місцевих кумась на поведінку доньок померлого селянина. Палажка дістала їхнє схвалення за вдалу імпровізацію, а Пріська викликала невдоволення своїми мовчазними переживаннями. Повертаючись із кладовища, вони дивувалися з того, що Пріська «чи не вміє плакати, чи не хтіла⁷⁵». Таким чином, народному світоглядові були чужі вияви стриманої скорботи, яка, здається, у ХІХ ст. стала нормою тільки серед представників привілейованих кіл. Вочевидь, практика голосіння була нормою у традиційному суспільстві. Етнограф Василь Милорадович протягом 1888–1895 рр. записав у Лубенському повіті Полтавської губернії варіанти жалобних плачів не лише за родичами (батьком, матір’ю, сином, донькою, братом, сестрою, тіткою, бабусею), але й за особами, не пов’язаними з плакальщиками кровною спорідненістю (кумою й сусідкою)⁷⁶.

Цікаво, що імпровізація Палажки цілком корелювала з вимогами ритульного плачу без сліз, який практикували жінки оксітанського села Монтайю, випроводжаючи з дому тіла покійних. Там ритуальні плачі потрібно було розпочинати вже біля ложа людини, яка помирає. Недотримання цієї норми так само викликало осуд сторонніх осіб, як і стримана скорбота Пріськи з волинського села. На думку Емануеля Ле Руа Лядюрі, проливання сліз та ритуальний плач жінок були соціально обумовлені: їх вимагали саме від жінок як від осіб, які пов’язі з магією⁷⁷.

Важкі й повільні реформи ХVІІІ ст. започаткували масштабний зсув у народному сприйнятті смерті на теренах Російської імперії. Ці перетворення були зумовлені дією зовнішніх факторів. Проте перші результати можна виявити вже в етнографічних описах середини ХІХ ст. Принаймні, у 1854 р. Домінік П’єр Де ля Фліз зробив замальовку сільської похоронної процесії в Радомишльському повіті Київської губернії⁷⁸. Церкву обнесено дерев’яною огорожею. Місце поховання, куди везуть покійного, віддалене від церковного подвір’я, але необгороджене. З примітивного малюнку неможливо зрозуміти, чи була відстань між церквою та кладовищем значною, але обидва об’єкти потрапляли до поля зору одночасно.

Разом з тим у середині ХІХст. етнограф Анатолій Свидницький опублікував працю «Великдень у подолян». Він зазначив, що в подолян кладовища від цвинтаря відокремилися порівняно недавно. Домодерний погляд на призначення цвинтаря простежується у словнику Бориса Грінченка. У ньому слово «цвинтарь» означає і «место в церковной ограде», і «кладбище»⁷⁹. Через це в селах не було старих кладовищ, що, на думку Анатолія Свидницького, доводило відсутність традиції ховати покійних в одному, спеціально призначеному для цієї справи, місці. До запровадження регулярних кладовищ, мерців необов’язково ховали біля церкви. За свідченням того ж автора, місцями останнього спочинку селян могли стати садок, поле, ділянка під улюбленим деревом⁸⁰. Варто зазначити, що впровадження регулярних кладовищ відбувалося надто повільно, принаймні, в селах колишньої Гетьманщини. Наприклад, 1890 р. в с. Краснопілля (за 10 верст від м. Коропа) ще не існувало єдиного для всіх кладовища. Покійних там ховали «в садку», а в кого не було «садка», то просилися «у сусіди⁸¹».

Відсутність регулярних кладовищ в Гетьманщині середини ХVІІІ ст. не сприяла уніфікації жалобних практик мирян. Церковнослужителі користувалися правом на поховання у своєму храмі, але для мирянина або його родичів здобуття належного місця останнього спочинку та оплата жалобних церемоній становили велику проблему. Просвітницькі реформи, які в результаті інкорпорації Гетьманщини до складу Російської імперії поширилися і на мешканців досліджених сіл, сприяли правовому регулюванню порядку облаштування регулярних кладовищ за межами поселень та встановленню чітко фіксованої оплати релігійних ритуалів. Підготовка до смерті, поховання та комплекс поминальних ритуалів у Гетьманщині середини ХVІІІ ст. вимагали чималих коштів. Смерть ближнього спричиняла не лише емоційні переживання, але й фінансову скруту, якщо покійний не відклав гроші на похоронні видатки завчасно й не згадав про це в духівниці.

Олена Замура – випускниця аспірантури Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка дослідниця проблем смерті і смертності в суспільстві Гетьманщини.

50. ---

    ЦДІАУК. – Ф.990. – Оп.1 – Спр.285. – 17 арк.
51. ІР НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.18617. – Арк.3.
52. ПСЗРИ. – Том VІІ. 1723 –1727. – С.143.
53. ЦДІАУК. – Ф.990. – Оп.1. – Спр.285. – Арк.3.
54. ПСЗРИ. – Том VІІ. 1723 –1727. – С.167.
55. ПСЗРИ. – Том ХІХ. 1770–1774. – С.1079.
56. ПСЗРИ. – Том ХVІІ. 1765–1766. – С.117.
57. Сулимовский архив. Фамильные бумаги Сулим, Скоруп и Войцеховичей ХVІІ–ХVІІІ в. – К., 1884. – С.258–260.
58. Ділова і народно-розмовна мова ХVІІІ ст. (Матеріали сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України). – К., 1976. – С.328–330.
59. Там само. – С.328–330.
60. ПСЗРИ. – Том ХІХ. 1770–1774. – Спб., 1830. – С.658-660.
61. Ділова і народно-розмовна мова… – С.319–322.
62. Там само.
63. Волошин Ю. Родина Котляревських в Румянцевському описі Малоросії 1765–1769 років // Київська старовина. – 2007. – № 5. – С.152.
64. Дзиговская Л. Проблемы взаимоотношений народа и власти в период эпидемии чумы 1771–1772 гг. на юге Подмосковья // Сословия, институты и государственная власть в России (Средние века и ранне Новое время). – М., 2010. – С.983.
65. Беляшевский Н. Стоимость похорон барышевской обывателки в 1756 г. // КС. – 1901. – №5. – С.85.
66. ІРНБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.18617. – Арк.3.
67. Ситий І. Тестамент Якова Кіндратовича Лизогуба (15.05.1698 р.) // Пам`ять століть. – 1996. – №3. – С.10–14.
68. Горобець В. Влада та соціум Гетьманату. Дослідження з соціальної та політичної історії ранньомодерної України. – К., 2009. – С.48.
69. Ситий І. Тестамент… – С.10–14.
70. Братковський Д. Добрий заповіт // Слово многоцінне. Кн. 2. – К., 2006. – С.656.
71. Сулимовский архив… – С.58–59.
72. Там само. – С.50.
73. Там само. – С.58–59.
74. Беньковский И. Смерть, погребение и загробная жизнь по понятиям и верованию народа // КС. – 1896. – № 9. – С.251.
75. Беньковский И. Смерть, погребение и загробная жизнь по понятиям и верованию народа // КС. – 1896. – №9. – С.251.
76. Милорадович В. П. Народные обряды и песни Лубенского уезда Полтавской губернии, записанные в 1888–1895 г. // Сборник Харьковского Историко-Филологического общества. – Т.10. – Харьков, 1897. – С.178–223.
77. Ле Руа Ладюри Э. Монтаню, окситанская деревня (1294–1324). – Екатеринбург, 2001. – С.168–169.
78. Де ля Фліз Д. Етнографічні описи селян Київської губернії, переважно тих, які належать до Державних маєтностей, з історичними відомостями про традиції, пам’ятки й старожитності краю, з їхніми малюнками  / Домінік П’єр де ля Фліз [Електронний ресурс] – Режим доступу: http: // lytopus.org.ua.
79. Словарь української мови: в 4 т. / Борис Грінченко. – Репринтне видання 1909 р. – Т. 4. – Р – Я. – К.: Лексікон, 1996. –  С.424.
80. Свидницкий А. Великдень у Подолян // Основа. – 1861. – Ноябрь – Декабрь. – С.41.
81. Васильев М. Малорусские похоронные обряды и поверья // КС. – 1890. – №8. – С.323.