Традиційним суспільствам був притаманний специфічний погляд на смерть людини. Таку модель сприйняття смерті Філіп Ар’єс назвав «прирученою»¹. Традиційне суспільство виробило певні правила, якими людина мала керуватися під час жалобних церемоній. Поведінка членів громади регулювалася звичаями, значення яких вони самі не завжди могли пояснити. Правила поводження родичів покійного теж були регламентовані. Представники громади лише могли висловлювати свій осуд у випадку недотримання правил жалобної церемонії або неналежної поведінки священика під час підготовки або проведення поховання.

У ХVІІІ ст. інкорпорація Гетьманщини до складу Російської імперії та проведення просвітницьких реформ започаткували новий етап у справі дисциплінування населення. Аналіз відповідних законодавчих актів Російської імперії, дав змогу реконструювати комплекс вимог до православного вірянина та священика, який мав керувати проведенням поховального церемоніалу. У результаті законодавчої діяльності російських монархів протягом другої третини ХVІІІ ст. постала схема поведінки священика, якої він повинен був дотримуватися відносно своїх померлих парафіян.

Нормою для ранньомодерних західноєвропейських соціумів було функціонування цвинтаря в межах поселення². Але в «доконфесіоналізовані» часи «не існувало регулярних кладовищ, а церква не домінувала над сферою приватного»³. У Гетьманщині середини ХVІІІ ст. кладовищні храми траплялися зрідка, бо існувала традиція поховання при парафіяльних церквах та монастирях⁴.

У Гетьманщині цвинтар виконував щонайменше дві функції:

- місця народних гулянь у Великодні свята. Цю практику православна церква засуджувала. У 1758 р. Переяславсько-Бориспільський єпископ Гервасій навіть заборонив у понеділок Фомина тижня, тобто на проводи, «под церквами на гробе усопших пировать, кроме церковного помяновения⁵»;
- обгородженого майданчик навколо церкви, який через свою наближеність до храму був бажаним місцем поховання, але доступним не для всіх.

Перегляд норм щодо локалізації кладовищ та ставлення соціуму до місць останнього спочинку в Європі відбувся протягом ранньомодерної доби. Просвітницькі уявлення про санітарні норми змусили остаточно відділити місця для життя від місць для поховання⁶. Зважаючи на це, організація регулярних кладовищ була звичним явищем у Західній Європі ХVІІІ ст. Проте шлях до остаточного вилучення останніх з повсякденного життя традиційних соціумів решти континенту був складним.

Звернемося до польського досвіду. Перше заміське кладовище Варшави заклали в 1770 р.⁷  Вочевидь, епідемія чуми сприяла цьому будівництву. Однак мешканці міста не бажали відправляти на Святохрестове кладовище тіла своїх покійних, бо традиційно за околицею ховали лише тіла злочинців. Для добропорядних людей така практика була неприйнятною. Нарешті, у 1782 р. варшавський єпископ Антоній Окенцький (Antoni Okęcki) наказав замкнути міські цвинтарі при костелах і винести їх за околицю⁸. Крім того, знадобився особистий приклад смоленського єпископа Габріеля Водзинського (Gabriel Wodzyński), який навмисне заповів поховати себе саме на заміському цвинтарі. Його похорон започаткував зміни у ставленні вірян-католиків до поховання за містом⁹.

Уперше в Російській імперії перенести місця останнього спочинку за межі поселень наказав Петро І. У 1723 р. він видав указ, яким забороняв ховати тіла покійних, окрім останків вельможних осіб, «внутри городов»¹⁰. Вочевидь, його припис не виконували належним чином, бо під час правління Катерини ІІ ієреям довелося нагадувати про заборону на поховання в межах поселень. Ці вимоги цілком узгоджувалися з діяльністю імператриці щодо втілення в життя проекту «добре регульованої держави». Урядові заходи в цьому напрямі відзначалися масштабністю та всебічністю і досить швидко вони поширилися на територію Гетьманщини. Тут їх упроваджував граф Петро Румянцев-Задунайський, який звернув увагу на неналежне розташування й облаштування місць останнього спочинку в Гетьманщині¹¹.

Петро Румянцев-Задунайський чотири рази (у 1765 р., 1770 р., 1771 р. та 1772 р.) ініціював укази Синоду про благоустрій місць для поховання тіл покійних. Очевидно, ці розпорядження не викликали адекватної реакції на місцях, а тому з’явився указ імператриці Катерини ІІ від 28 лютого 1778 р., який зобов’язував парафіяльних священиків та настоятелів монастирів охороняти цвинтарі «от всяких непристойностей». Ці території належало обнести дерев’яною огорожею чи обкопати ровами з практичною метою, щоб бродячі тварини не розкопували ями з покійними й не розтягували мертві тіла. Указом від 1778 р. було встановлено єдино можливе місце поховання покійних. Імператриця розпорядилася «не погребать при церквах внутри городов и селений, а погребать вне всякого селения на особо отведенных для того кладбищенских местах¹²». Зважаючи на тогочасну європейську практику, рішення Катерини ІІ не видається унікальним.

Вважаємо, що епідемія чуми на початку 1770-х рр. теж спонукала уряд до активних дій по облаштуванню відокремлених кладовищ. Принаймні, у м. Києві¹³ та м. Лебедині¹⁴, ця епідемія стала каталізатором організації віддалених від храмів кладовищ для православних. Але в Переяславсько-Бориспільської єпархії просвітницька ініціатива імператриці щодо запровадження регулярних кладовищ за межами поселень не одержала належної підтримки сільського кліру й парафіян. Згідно з указом від 28 лютого 1778 р., священики ще й мусили дати підписки про обов’язкове виконання його пунктів, а протоієреї мали зібрати й відіслати ці документи до своїх консисторій¹⁵.

У жовтні 1778 р. Золотоніський протоієрей Петро Базилевич повідомив Переяславсько-Бориспільську консисторію про те, що хоча місцеві священики й взяли на себе письмові зобов’язання доглядати за кладовищами, але «сами они своих кладбищенских мест в указноповелительный порядок привести не могут». Зі слів протопопа, справу гальмувало те, що парафіяни відмовилися надавати священикам будь-яку допомогу з облаштування місць останнього спочинку¹⁶.

На нашу думку, ця відмова пояснюється домінуванням середньовічних уявлень про простір серед населення Гетьманщини, зокрема про існування зон різного ступеня святості. Цвинтар, який безпосередньо прилягав до храму, в ієрархії зон святості посідав чільне місце. Його огорожа відокремлювала чисте, священне місце від профанованого світу¹⁷.

У контексті такого сприйняття найпочеснішим місцем поховання, звичайно, була церква. У Требнику Петро Могила детально описав, де саме в церкві потрібно ховати мощі мучеників (у вівтарі й поблизу вівтаря) і священиків (за клиросами і в паперті)¹⁸. Право на місце останнього спочинку в самому храмі було чітко закріплене за цими особами. Припускаємо, що на практиці поруч із священиком ховали і його дружину¹⁹. Але для решти мирян розташування могили у храмі чітко не визначалося. Петро Могила зауважив, що поховання мирян мають бути відокремлені від поховань духівництва, проте не уточнив, в якій саме частині храму слід було ховати мирян. Разом з тим митрополит чітко зазначив, що місця їхнього поховання на цвинтарі потрібно розташовувати на захід, на північ і на південь від церкви²⁰. Він, вочевидь, не схвалював практики поховань мирян у церкві. Однак, це не означає, що вони не могли знайти останній спочинок у храмі. Миряни, яких ховали в церкві, як правило, належали до козацької еліти. Щоправда, генеральний хорунжий Микола Ханенко зазначив у своїй духівниці, що зовсім не переймається місцем останнього спочинку й залишає вирішення цього питання на розсуд своїх спадкоємців. Він назвав себе віруючою людиною, яка воскресне в день Страшного суду незалежно від місця поховання²¹.

Позиція Миколи Ханенка була скоріше винятком, ніж нормою. Записи в актах останньої волі свідчать, що представники козацької еліти спеціально вказували місця свого поховання. Наприклад, прилуцький полковий осавул Михайло Мовчан обрав для цього Густинський монастир²², а наказний чернігівський полковник Станіслав Кохановський віддав перевагу похованню при храмі Воскресіння Христового в тому ж таки Чернігові²³. Тестатор міг і не вказати місце поховання, як це зробив чернігівський полковник Яків Лизогуб. Однак відомо, що його поховали у вівтарі святого Якова Успенського собору (Єлецький монастир). Сам вівтар був побудований на гроші Лизогубів²⁴. З огляду на наведений приклад, ми припускаємо, що тестатор міг не вказати місце свого поховання, якщо воно вже було визначене й підготоване завчасно.

Звичним місцем останнього спочинку для козацької еліти був храмовий склеп. У такий спосіб поховані Данило Апостол та його близькі в с. Сорочинці²⁵. За припущенням етнографа Миколи Біляшівського, саме у склепі церкви Святого Духа в м. Ромни були поховані Андрій Маркевич з дружиною та дорослим сином²⁶. У склепі Успенської церкви с. Лютенька (Гадяцький полк) був похований полковник Михайло Борохович та його дружина²⁷. Віддана шана названим особам пояснюється тим, що Данило Апостол, Михайло Борохович і, можливо, Андрій Маркевич були фундаторами тих церков, в яких їх поховали. Про зусилля, яких Данило Апостол доклав до спорудження Преображенської церкви в с. Сорочинцях, широко відомо²⁸. На місці Успенської церкві в с. Лютенька виявлено 13 склепів, але тільки склеп Михайла Бороховича був запланований під час будівництва й вписувався в архітектурне вирішення храму²⁹.

Ще одним з почесних місць останнього спочинку був монастир. Наприклад, гетьман Іван Скоропадський та його дружина обрали місцем свого останнього спочинку Гамаліївський жіночий монастир. Анастасія Скоропадська щедро дарувала монастиреві маєтки в різних полках Гетьманщини й заселяла його черницями. Колишню гетьманшу й щедру благодійницю обителі поховали у трапезній церкві Гамаліївського монастиря поруч з останками її другого чоловіка³⁰.

Разом з тим, бунчуковий товариш Гадяцького полку Федір Потребич-Гречаний, який був заможним чоловіком, але, вочевидь, не міг профінансувати будівництво нової церкви, вдовольнився каплицею на цвинтарі³¹. Можливо, бунчуковий товариш розумів, що його статус недостатньо високий для поховання в церкві.

Крім того, з церковного погляду, нормою для мирян усе ж було поховання на цвинтарі. Відповідно до інструкцій Петра Могили, тіло православної людини потрібно було ховати лише в освяченій землі, при церкві, «а не на поле, или на стогнах, или в вертограде (по-татарски), якоже в неких странах обыкоша»³². Сама цитата з Требника засвідчує, що в «народній» культурі існувала поховальна практика, відмінна від тієї, яка була схвалена православною церквою.

Але цвинтар не був єдиним місцем останнього спочинку для мешканців Гетьманщини. Сучасники Климентія Зіновієва не були одностайними щодо способів поховання. Компромісним варіантом ієромонах уважав практику закопувати  покійників з простолюду «в гумнах під грушками»³³. Про неї священик згадав з поблажливим презирством, як про факт гідний зневаги, але незаперечний.

Як ми вже зазначали, залежно від обставин людину могли поховати у власному садку, городі, серед поля. Місця масових поховань, відокремлені від від майданчика навколо храму, за спостереженнями етнографа ХІХ ст. Анатолія Свидницького, мали декілька назв: могилки, гробки, гробовище, окописько, кладовисько³⁴.

Православна церква таке різноманіття засуджувала. Не схвалював практики закопувати тіла померлих у садках та городах і Петро Могила. Поховальні ритуали, що їх практикувало населення, були неприйнятними для представників духовенства, але самотужки клірики не могли та й, вочевидь, не докладали реальних зусиль, щоб їх знищити.

У ранньомодерному соціумі місце поховання символізувало не лише  статус покійного. Розміщення могили на перехресті чи на роздоріжжі підкреслювало те, що спільнота відчужує конкретну особу за вчинені нею (або приписані їй) дії. Приклади поховання представників «своєї чужини»³⁵ можна простежити по справах про самосуд, учинений над звинуваченими у відьомстві жінками. Їхні останки ховали там, де й чинили розправу, на роздоріжжі шляхів³⁶. Вибір саме цього місця ми схильні пояснювати негативним значенням перехресть в «народній» культурі. Їх осмислювали як місця «нечисті» й небезпечні, осередок злих демонічних сил та вважали з’єднуючою ланкою з потойбіччям³⁷. У давніх слов’ян усі поховання локалізувалися на перехрестях. Конфлікт між християнськими канонами та поганською поховальною практикою описав уже згадуваний Климентій Зіновіїв у вірші «Про тих, що кладуться у полях»³⁸. Релікт поганського ритуалу зберігався до початку ХХ ст. Він полягав у звичаї ховати передчасно померлих (шибеників, нехрещених дітей) та «небезпечних» осіб (відьом, чаклунів) на перехрестях³⁹. На нашу думку, «народна» культура засвоїла християнські уявлення про негативне значення передчасної смерті лише протягом XVІІІ ст. Саме тому місця поховання «своїх» мерців були локалізовані в поселенні. Решті покійних залишили «нечисті» перехрестя.

Ці уявлення можна простежити на прикладі сприйняття самогубців. На нашу думку, вони перейшли до категорії зневажених під тиском православної традиції. За свідченнями Тараса Шевченка, тих, хто вкоротив собі віку, ховали на місці перехрестя двох доріг. Наведемо його розлогий щоденниковий запис від 15 липння 1857 р.: «За моєї пам’яті… …у Малоросії самогубців ховали в полі, але неодмінно на перехресті доріг. Протягом року кожен, хто йшов або їхав повз нещасного покійного, повинен був що-небудь кинути на його могилу, – хоч рукав від сорочки відірвати й кинути, якщо не має чогось іншого. Через рік, в день його смерті, а більше в Зелену суботу (напередодні Трійці), спалюють накопичене сміття, неначе очисну жертву, служать панихиду й ставлять хрест на могилі нещасного»⁴⁰. При цьому, як стверджував сам український поет, церковні ієрархи названий вище ритуал не схвалювали й зрештою заборонили. Однак, надалі селяни Полтавщини, Київщини та Чернігівщини продовжували закидати непотребом могили самогубців ще й у 20-х рр. ХХ ст., але не могли пояснити, чому так чинять⁴¹.

Припускаємо, що це був компромісний варіант ставлення до «нечистих»  покійних, який виник під упливом негативного трактування самогубства у християнстві. Як уже було доведено, миряни ХVІІІ ст. до самогубців ставилися спокійно, принаймні, до «своїх», і не вбачали у способі їхньої смерті непереборної перепони для християнського поховання. Таким же чином селяни намагалися забезпечити спасіння душ своїх нехрещених немовлят, хоча ці діти й не гідні бачити «лиця Христового»⁴². Наприклад, мертвонароджених у Гадяцькому повіті Полтавської губернії ховали під порогом хати, а не на перехресті. Вважалося, що коли священик переступить поріг з хрестом у руках, то відбудеться таїнство хрещення⁴³.

Ми нарахували шість варіантів місць останнього спочинку в Гетьманщині ХVІІІ ст.: 1) у печерах Київської Лаври (відповідно до практик чернечої аскези)⁴⁴; 2) у храмі; 3) на цвинтарі при храмі або при монастирі; 4) «під грушкою» (тобто поза межами церковної огорожі, але в межах поселення); 5) у місцях для поховання мертвих тіл (після указу 1778 р.); 6) за межею поселення – на перехресті доріг, на межі полів, на роздоріжжі. Що ж змушувало людей традиційного суспільства відмовлятися від поховання на цвинтарі або шукати компромісів, навіть, якщо покійний не був самогубцем чи нехрещеною дитиною?

Припускаємо, що на вибір місця останнього спочинку впливали вартість поховання й традиція. Розглянемо, як ці фактори працювали в річпосполитському соціумі. У м. Зелена Гура вже протягом ХVІ–ХVІІІ ст. функціонували два кладовища поза міськими мурами. Перше (Троїцьке) закладене в 1588 р., а друге (Зеленого Хреста) у 1628 р. Троїцьке кладовище безпосередньо прилягало до міських стін, а кладовище Зеленого Хреста відокремлювали від міста виноградники. Останнє не було популярним. Поховання на його території коштували дешево, тому останній спочинок тут знаходили здебільшого діти. Паралельно функціонував цвинтар у місті при костелі святої Ядвіги. Вартість поховання тут була дуже високою, тому лише заможні городяни могли дозволити собі могилу на цьому цвинтарі. Більшість мешканців Зеленої Гури знайшла свій спочинок на Троїцькому цвинтарі, де знаходився костел Святої Трійці (вочевидь, як компроміс із середньовічною традицією)⁴⁵. Вибір саме цього цвинтаря можна пояснити тим, що поховати покійного біля костелу в самому місті коштувало дорого. Тим часом дешеве, але віддалене кладовище Зеленого Хреста уважалося непрестижним.

Сучасна польська дослідниця Малгожата Жмієвська (Małgorzata Żmijewska) виявила, що в Тишській парафії 36, 7% поховань немовлят та маленьких дітей локалізувалися поблизу храмової дзвіниці; 44, 7% осіб, молодших за 15 років, чиї похоронні витрати коштували дорожче, поховано безпосередньо на цвинтарі. На думку дослідниці, вибір місця поховання був обумовлений фінансовими можливостями родини⁴⁶.

Цікаво, що під час розкопок цвинтаря ХVІІ–ХVІІІ ст. при Успенській церкві в с. Лютенька Гадяцького району Полтавської області також виявили спеціальну ділянку, призначену для поховання дітей. Вона розміщувалася на північний схід від старої дерев’яної церкви ХVІІ ст.⁴⁷ Сучасний стан розробки проблеми локалізації дитячих поховань на цвинтарях Гетьманщини не дає змогу стверджувати, що вибір місця останнього спочинку був прямо пов’язаний з фінансовими можливостями батьків та міркуваннями про престиж. Можливо, у православній традиції дитячі поховання розташовували поряд, щоб у день Страшного суду їхні душі не перетиналися з грішними душами дорослих.

Паралельно з облаштуванням заміських кладовищ, гострою проблемою для католицької церкви ХVІІ ст. була практика поховань в неосвяченій землі. Наприклад, у 1669 р. віленському єпископові Олександру Сапєзі (Aleksander Sapieha) так само, як і Петрові Могилі 1646 р., довелося офіційно заборонити ховати померлих у полях і лісах на так званих «могилках». Заходи католицьких благочестивців виявилися досить успішними, принаймні, щодо польських північно-східних парафій. Свідчення про поховання «на могилках», які можна було б датувати ХVІІІ ст., уже не зустрічаються⁴⁸.

Як ми вже зазначали, у ранньомодерному поселенні цвинтар знаходився біля церкви, тобто практично в центрі. Тіла добропорядних людей не виносили за його межі, якщо, звісно, не йшлося про поховання в монастирі. Вірогідно, що з часом потреба в нових цвинтарях для померлих зростала. Мерці перебували в постійній тисняві. Наприклад, у Полтаві ХVІІІ ст. повторне використання території для нових поховань було нормою. «Як показали розкопки 2000 р., тривале існування Успенського цвинтаря та брак площі призводили до поховань на місці тих могил, де надмогильні горбки встигли знівелюватися, тож одне поховання накладалося на інше, а сам цвинтар використовувало не одне покоління мешканців міста». При цьому протягом досліджуваного періоду в Полтаві функціонували чотири міські цвинтарі та цвинтар Хрестовоздвиженського чоловічого монастиря⁴⁹.

Олена Замура – випускниця аспірантури Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка дослідниця проблем смерті і смертності в суспільстві Гетьманщини.

Малюнок:
Він’єтка з метричної книги ХVІІІ ст.

1. ---

   Арьес Ф. Человек перед лицом смерти. – М., 1992. – C.476.
2. Кессель М. Смерть. Новий час // Історія європейської ментальности / За ред. Петера Дінцельбахера / Переклав з нім. Володимир Кам’янець. – Львів, 2004. – С.309.
3. Яковенко Н. «Погреб тілу моєму вибираю с предки моєми»: місця поховань волинських князів у XV–середині XVІІ століть // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Зб. наук. праць на пошану Л. Войтовича. Львів, 2011. – С. 784.
4. Прокоп’юк О. Б. Київська митрополія: топографія посвят. Реконструкція реєстру храмів за відомостями про церковнослужителів (1780–1783 рр.). – К.,2012. – С.31.
5. Центральний державний історичний архів України в м. Київ (далі – ЦДІАУК). – Ф.990. – Спр.285. – 17 арк.
6. Кессель М. Смерть. Новий час... – С.309–310.
7. Warszawa w latach 1526–1795 / [Bogucka M., Kwiatkowska M., Kwiatkowski M. i in.]; pod red. S. Kieniewicza. – Warszawa, 1984. – S.324.
8. Tamże. – S.324.
9. Tamże. – S.325.
10. Полное собрание законов Российской империи, с 1649 года (далі – ПСЗРИ). Том VІІ. 1723 –1727. – Спб., 1830. – С.130.
11. Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К., 1996. – С.73–99, 102.
12. ЦДІАУК. – Ф.990. – Оп.1. – Спр.1228. – Арк.2.
13. Орловский П. К истории чумной эпидемии в Киеве 1770–1771 гг. // Киевская старина (далі – КС). – 1897. – №6. – С.453.
14. Ефименко П. Могила гетьманцев в Лебедине // КС. – 1884. – №4. – С.695.
15. ЦДІАУК. – Ф.990. – Оп.1. – Спр.1228. – Арк.12.
16. Там само.
17. Дінцельбахер П. Простір. Територія. Середньовіччя // Історія європейської ментальности / За ред. Петера Дінцельбахера / Переклав з нім. Володимир Кам’янець. – Львів, 2004. – С.659, 662.
18. Требник митрополита Петра Могили: У 2 т. – [репр. вид. 1646 р.]. – 3-є вид. – Х., 2007. – Т.1. – С.542.
19. Беляшевский Н. Археологическая летопись. Случайные находки // КС. – 1900. – Т.68. – №1–3. – С.55–56.
20. Требник митрополита Петра Могили… – Т.1. – С.542–543.
21. Іржицький В. Духовниця генерального хорунжого Миколи Ханенка як джерело вивчення соціальної історії Гетьманщини // Гілея. – Вип.10. – 2007. – С.84–85.
22. Кривошея О. Полковий осавул прилуцький Михайло Федорович Мовчан і його заповіт // Гілея.– 2008. – Вип.11. – С.120.
23. Кривошея В.В., Кривошея О.В. Українська козацька старшина. Станіслав Кохановський // Гілея. – 2008. – Вип.16 – С.85.
24. Ситий І. Тестамент Якова Кіндратовича Лизогуба (15.05.1698 р.) // Пам`ять століть. – 1996. – №3. – С.10–14
25. Ксензенко Ал. Гетманская усыпальница // КС. – 1887. – №2. – С.354.
26. Беляшевский Н. Археологическая летопись... – С. 56.
27. Науковий архів інституту археології Національної академії наук України (далі – НАІА НАНУ). – Ф.І. – Спр.332/2010. Коваленко О.В., Луговий Р.С. Звіт про дослідження на місці Успенської церкви в с. Лютенька Гадяцького району Полтавської області у 2010 році. – Полтава, 2010. – Арк.5–6.
28. Богданович А. В. Сборник сведений о Полтавской губернии. – Полтава, 1877. – C.110.
29. НАІА НАНУ. Ф.І. – Спр.332/2010. – Арк.40.
30. Гуржій О. «Іван носить плахту, а Настя – булаву»? Суспільно-політичний портрет елітної жінки першої третини ХVІІІ ст. // Соціум. – 2002. – Вип.1. – С.223–224.
31. Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського (далі – ІР НБУВ) – Ф.ІІ. – Спр.18617. – 6 арк.
32. Требник митрополита Петра Могили… – Т.1. – С.542.
33. Зіновіїв К. Вірші та приповісті // Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ресесансу (друга половина XV–XVІ століття) та в епоху Бароко (кінець XVІ–XVІІІ століття) В чотирьох книгах. Кн.2: Література високого Бароко (1632–1709 рік). – К., 2006. – С.110.
34. Свидницкий А. Великдень у Подолян // Основа. – 1861. – Ноябрь – Декабрь. – С.44.
35. Кюнель Г. Чуже і своє. Середньовіччя // Історія європейської ментальности. – Львів, 2004. – С.473.
36. Адамус Т. Самосуд над відьмою у 1745 році в Гетьманщині // Київська старовина. – 2010. – №4. – С.67, 75.
37. Славянские древности: этнолингвистический словарь: в 5 т. – Т.3. – М., 2004. – С.684.
38. Зіновіїв Климентій. Вірші та приповісті… – С.109–110.
39. Славянские древности: этнолингвистический словарь: в 5 т. – Т.3. – М., 2004. – С.685.
40. Шевченко Т. Щоденник // Шевченко Т. Твори в п’яти томах. – К., 1979. – Т.5. – С.68.
41. Білий В. До звичаю кидати гілки на могили «заложних» мерців // Етнографічний вісник. – 1926. – Кн.3. – С.83–84.
42. Зіновіїв Климентій. Вірші та приповісті… – С.103.
43. Зеленин Д. К. Избранные труды. Очерки русской мифологии: умершие неестественною смертью и русалки. – М., 1995. – C.72.
44. Нікітенко М. Витоки та місцеві особливості лаврського поховального обряду: проблемні питання // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. – 2002. – Т.9: Біографічна некрополістика в контексті сучасної історичної науки. – С.357–359.
45. Skierska J. Nierówności społeczne w świetle ksiąg zgonów parafii Zielona Góra z lat 1701–1750 // Chroba i śmierć w perspektywie społecznej w ХIIІ–ХХІ wieku. – Warszawa, 2010. – S.157–164.
46. Żmijewska M. Ludność parafii tyskiej od 1749 roku do połowy ХІХ wieku w świetle ksiąg metrykalnych. Studium demograficzno-społeczne: Praca doktorska. – Katowice, 2007. – S.211–212.
47. НАІА НАНУ. Ф.І. – Спр.332/2010. – Арк.17.
48. Mioduszewska A. Umieralność w Polsce północno-wschodniej w drugiej połowie ХVІІІ wieku i w pierwszej połowie ХІХ wieku // Chroba i śmierć w perspektywie społecznej w ХIIІ–ХХІ wieku. – Warszawa, 2010. – S.178.
49. Коваленко О. В. Полтава ХVІІ–ХVІІІ ст.: розвиток міської території, просторова структура та міська розбудова: дис… канд. іст. наук : 07.00.01. – К., 2009. – С.108–120.