Останнім часом питання російсько-українських відносин набуває неабиякої гостроти і дискусійності, навіть у середовищі російських науковців [1]. Хоча переважно дані дискусії не виходять з біляполітичних узагальнень щодо розуміння процесу українського націотворення, історії ідей та ідеологій. Поза межами сучасних історичних студій доволі часто залишається те, що впродовж кількох століть і та етнічна спільнота, що оформилася “українцями”, і та спільнота й структури, які склали основу до сьогодні невизначеного “російського” народу [2], жваво контактували не лише на інтелектуальному рівні. Методи й шляхи цих контактів, стосунки між людьми відмінних культурних цінностей досить складно пояснити й висвітлити. Йдеться про діалог відмінностей, бо на подібності часто не зважається, діалог неоднозначний, суперечливий і непередбачуваний до сьогодні. 

      Діалог “російського” й “українського” існував та існує у багатьох ракурсах: а) політичному, себто у боротьбі за владу чи за її повноту; б) соціально-економічному – впливи, запозичення, трансформації суспільства та економіки; в) правовому – співіснування звичаєвого та державного права: діалог “свободи” й “порядку” тощо; г) культурно-антропологічному – найменш дослідженому й найцікавішому – стосунки між людьми неподібними за сприйняттям і побутом. Звичайно, даний перелік можна продовжити, але головне, на чому слід наголосити, це те, що в діалозі й системі запозичень немає винних чи правих, його розмаїття пов’язане з низкою ідентифікацій, врешті не лише етнічною, але й соціальною, правовою, політичною. Тобто дослідження перебігу та форм таких діалогів – справа надзвичайно актуальна й потрібна, принаймні для розуміння того ж діалогу зараз.

      З низки причин для дослідження проблеми контактування і діалогу найбільш підходять прикордонні території, де взаємопорозуміння і нерозуміння виявляються найхарактерніше. Саме таким місцем зустрічі соціокультурних відмінностей була Слобідська Україна [3] – прикордонний український історико-географічний реґіон, що зазнав під час свого формування вагомих, а часом визначальних російських впливів. Історія цього реґіону до сьогодні залишається tabula rasa стосовно з’ясування окремих суперечливих питань міжетнічних взаємодій. Напевно, й у цьому разі треба відзначити досить важливий для дослідження період – другу половину ХVII ст., час масового заселення слобідських полків українськими переселенцями, визнання ними російської зверхності; доба зустрічі неподібних культурних цінностей.

      Цілком свідомі з того, що говорити про “українське” і “російське” у ХVII–ХVIII ст. – часі існування слобідських полків й збереження низки політико-правових особливостей реґіону – не зовсім доречно, з огляду на тогочасні реалії самоназви й самоідентифікацію [4]. Попри те, виходимо з тези все того ж діалогу, але цього разу історика з минулим: Ми задаємо минулому “наші” питання з сучасності, отримуючи “їхні” відповіді[5]. Отже, для розуміння проблем міжетнічних відносин у минулому використовуємо визначення “російський” та “український”.

1. Соціально-політична конфліктність і “братство неразорванное” 

      Утворення Слобідської України, українських козацьких залог на південних околицях Московської держави перебувало під істотним контролем царського уряду. Питання наявності “підданих” Речі Посполитої, або пізніше гетьманської державності, в московських містах носило політичний характер і було підставою для ворожнечі з сусідами. Траплялося, що українських переселенців у 40-х–50-х рр. ХVII ст. навіть переселяли далі на схід, щоб уникнути сварок [6]. Ситуація на прикордонні була досить мінливою, а контакти українських козаків та російських прикордонних служилих, що почалися з кінця ХVI ст., були доволі суперечливими [7].

      Український переселенець осідав поруч з російським мешканцем прикордоння, часто підлягав російському воєводі, підпорядковувався суворим російським законам. Траплялося, що українських переселенців записували в службу не за їх “обыкновением”, а подібно до російських служилих “детьми боярскими”, наймали на бюрократичну роботу [8]. Тобто переселенці за “малоросійський” кордон втягувалися у тогочасний “російський” прикордонний світ, що сприяло змінам в етнічній та соціальній ідентифікаціях уже у першій половині ХVII ст.

      Масове переселення “черкас” 30-х–50-х рр. ХVII ст., оселення їх у південних фортецях та на Дикому полі проходило щодо російських структур у конфліктогенній формі [9]. Український елемент був непевним, керувати ним московським воєначальникам було досить складно. Часті сварки, скарги, заколоти між російською адміністрацією й українськими покозаченими ватагами – характерна риса історії “полудневого московського прикордоння”. З одного боку, центральні московські органи були зацікавлені у переселенні українців, залюдненні стратегічно-важливих просторів, залученні нових служилих; з другого ж, – складна ситуація у відносинах з Річчю Посполитою, зіткнення різних звичаїв негативно впливали на становлення прикордонної системи.

      Треба визначити важливий факт: під час переселення і залюднення Дикого поля українським переселенцям довелося зіткнутися не із закріпаченим боярським вотчинним центром, а, передусім, з російським прикордонним населенням, досить пасіонарним, з певними елементами демократичного самоврядування [10]. Російська прикордонна спільнота, російські служилі на місцях формували свої структури за схожих у дечому з українцями умов, але в іншій державі з іншим рівнем “свобод”, інакше сказати, за державного диктату. Становище “черкас” на російській службі у 30-х–60-х рр. ХVII ст. було дуже подібним до становища російських служилих, соціальні структури яких у другій половині ХVII ст. поступово трансформувалися на однодвірську общину. Українське служиле населення, як і російське, було поділене за родом служби на “полкове” і “городове” [11]. Як і росіяни, українці отримували жалування за службу – “помісний оклад”. Несення служби за кошт іншого місцевого населення – те явище, що в українському випадку ХVII–ХVIII ст. отримало назву “підпомічництво”, було притаманне і російським служилим [12]. Власне, російське прикордоння – більша демократичність внутрішнього управління порівняно з “центром”, існування общин з обраним керівництвом, розвиток демократичних форм землекористування: оренди, “прииска” (укр. “займанщина”), широке розповсюдження купівлі-продажу земель, незважаючи на спроби уряду обмежити ці процеси в помісних областях [13]. Водночас служилі росіяни, окрім етнічно-культурних, звичаєвих відмінностей, були залежнішими, ніж українські переселенці, від центральних та місцевих органів російської влади, мали менше пільг і більше обов’язків (сплата мит та “десятинна оранка”), внутрішнє життя їх було реґламентованішим. Пільговий режим для українців, а швидше їх доволі демократизована соціальна структура і підпорядкування неабияк вабили російського мешканця прикордоння, як і вабив устрій також сусіднього козацького Дону. Вагомий пізніше діяч, отаман в м. Карпові, А. Покушелов відверто вголос висловлював симпатії козацьким “державним” утворенням у липні 1648 р.: “На Дону и без бояр живут, а в Литве де черкасы панов больших побили повывели ж”[14].

      Від початку існування в системі Московської держави “черкаське” звичаєве управління з прикордонними, демократичними, часто архаїчними рисами зіткнулося зі спробами підпорядкування й трансформації цього управління під російський кшталт місцевими воєводами. Суперечки між козацьким і воєводським управліннями вилилися у низку неприємних для московської прикордонної політики ексцесів: невдача оселення українців на чолі з гетьманом Я. Остряницею в Чугуєві 1638–1642 рр., підтримка острогозьким козацьким полковником І. Дзинковським повстання донських козаків С. Разіна 1670 р.[15] тощо. Живучи за “своїм звичаєм”, українське населення дуже часто іґнорувало місцеве воєводське правління [16].

      Зміна зовнішньополітичних аспектів Московською державою після Переяславської угоди, загострення відносин з Гетьманщиною 1658–1659 рр. надто істотно вплинули і на російсько-українські стосунки на прикордонні. Центральний московський уряд усіма силами сприяв переселенню українського населення на Слобожанщину, утворенню українських помісних одиниць у вигляді слобідських козацьких полків, які саме виникають у цей час, формуванню на території Слобожанщини промосковської опозиції гетьману І. Виговському. Водночас кінець    50-х рр. ХVII ст. – час істотного загострення відносин між українським та російським населенням. Підрозділи Бєлгородського полку брали участь в російсько-українській війні 1658–1659 рр., прибічники І. Виговського орудували й на території Бєлгородського розряду, куди входили і слобідські полки. Серед місцевих “черкас” воєводи відзначали “сумление”[17]. Істотним у ставленні російських служилих до українського населення було й те, що чимало російських служилих Бєлгородського полку було винищено у битві під Конотопом [18], або, наприклад, захожі полтавські “черкаси” крали у російських служилих м. Чугуєва коней [19]. Усе це давало підставу й обґрунтування для місцевих російських “дітей боярських” грабувати численні українські пасіки, вбиваючи пасічників. У пізніші часи засуджені грабіжники відзначали, що подібним “промислом” займався “весь Белый город” (Бєлгород), в “разных месяцах и числах, собравшись человек по 50 конных и больше” [20].

      Сварки з росіянами, російськими “воинскими людьми”, яких очолював чугуївець Олександр Мар’єнко (sic!!! прізвище В.М.) – невід’ємний елемент історії Харкова 1659 р.[21] Між тим, перша смертна кара в місті 1659 р. призначалася для покарання грабіжників українських пасік [22], яке показово вчинив бєлгородський воєвода Г. Ромодановський.

      Наприкінці 60-х рр. ХVII ст. московський уряд пішов на поступки українським переселенцям, визначивши за ними право на самоврядування, підпорядковуючи центральній владі, Розряду, обмежуючи певною мірою компетенцію воєвод [23]. Будівництво укріпленої Ізюмської лінії [24], залюднення українцями просторів від Ворскли до Дону, поширення вотчинного російського землеволодіння на колишні помісні області[25] багато у чому визначили й українсько-російські відносини на порубіжжі. У слобідські полки заборонялося приймати й селити росіян, визначалися принципи українського “займанщиного” землеволодіння [26].

      Попри все це, сутички між російським та українським населенням на Слобожанщині у другій половині ХVII ст. – доволі часті й переходять у політичну площину. Українські козацькі старшини прагнули розширити свої повноваження і підвести під козацьку полкову юрисдикцію все населення, у тому числі і російське. У 80-х–90-х рр. ХVII ст. загострилося питання суду й підпорядкування місцевого населення між російськими воєводами та козацькою адміністрацією [27]. Досить галаслива боротьба розгорнулася між російським населенням м. Острогозька та острогозьким полковником І. Сасом, що намагався підпорядкувати росіян власному управлінню [28].

      Найчастіше подібні суперечки та сутички пов’язувалися з невреґульованими соціально-економічними відносинами на Слобідській Україні. Місцеві козацькі старшини інтенсивно скуповували землю у російських служилих людей, або забирали її силоміць, часто перевищуючи свої владні повноваження [29]. Існування помісного землеволодіння разом з українською займанщиною, прикордонних форм “підданства” поруч з розповсюдженням кріпацтва ускладнювали порозуміння. У 60-х–70-х рр. ХVII ст. між дітьми боярськими м. Кам’яного та козаками м. Лебедина Сумського полку спалахнула боротьба за с. Пристайлове, причому російські служилі кілька разів спустошували околиці Лебедина. Цікаво, що у скаргах відзначалось про злигодні українців: “хохлы отрезаны у двух человек … Микита ж Михнин одного черкашенина был и хохол вырвал”[30] – наїзники нищили ознаки зовнішньої відмінності українських переселенців від росіян.

      Ще запекліша, часом кровопролитна боротьба спалахнула у тому ж Сумському полку через “білопільські дачі” села Кригу, Ворожбу, Павлівку, Глушкове (Кариж), Худяківку, Панкратівку, мешканців яких прагнули закріпачити путивльські поміщики, протистояння тривало до 20-х рр. ХVIII ст.[31].

      Уже наприкінці 80-х рр. ХVII ст. територія слобідських полків стала плацдармом для наступу Московської держави на Кримське ханство. Московський уряд намагався вдосконалити керівництво прикордонними територіями, політику стосовно українського та російського населення. За ініціативою В. Ґоліцина для управління південно-західними частинами держави у 1687 р. було створено Приказ Великої Росії, куди передавалося для “керування” все українське й російське населення Охтирського, Сумського, Харківського, Ізюмського полків, за винятком міст Чугуєва й Недригайлова і лише українське населення Острогозького полку [32]. Політична лінія уряду чітко вирізнялась в одній із поміток на документі того часу, щоб українські “черкасы” з “великорусскими людьми” “соединялись и в любовь, и в совет, в братство входили неразорванное” [33]. Тобто політична риторика уряду виходила на новий рівень, на спроби поєднати російське та українське населення прикордоння.

      Спробам уряду не вдалося здійснитися: Приказ Великої Росії було ліквідовано 1699 р., а слобідські полки залишалися жмутком суперечок між місцевою російською адміністрацією та козацьким українським звичаєвим управлінням. Дані проблеми могли вирішитися лише шляхом поступового підпорядкування слобідських полків, знищення їх автономних засад, інтеґрацією до імперських структур. Наприкінці ХVII ст. московський уряд ще не мав на те істотних засобів.

      Отже, у другій половині ХVII ст. на території Слобідської України зіткнулися дві спільноти, традиції, культури. Питання взаємовідносин між “російським” та “українським” на території Слобожанщини виходить за межі міжетнічних стосунків, маючи під собою істотне політичне та соціально-економічне підґрунтя. Зображувати відносини на прикордонні того часу однобоко й спрощено  з відсутністю конфлікту чи з його абсолютизацією, напевно, не слід. 

2. Питання культурної взаємодії 

      Російські впливи на українських поселенців слобідських полків у другій половині ХVII ст. досить слабко досліджені, хоча російський образ життя істотно вплинув на місцевий устрій.

      Насамперед, вплив “російського” виявився у соціально-економічній сфері. Якщо зважити на володіння засобами виробництва як на підґрунтя суспільних протиріч, то у ранньомодерному соціумі володіння основним таким засобом – землею повинно щонайкраще відображати і рівні соціальної конфліктності, і питання взаємовпливів. Українські переселенські громади офіційно володіли землею як платнею за службу, помістям, себто українське звичаєве землеволодіння підводилося під московські взірці помісних землеволодінь. Крім того, накопичення земельних ресурсів, місцевою світською елітою – козацькою старшиною – підпадало під загальноросійський процес переведення помість у вотчини й закріплення цих володінь за собою царськими грамотами. Особливо відомою у даному разі виявилася родина сумських полковників Кондратьєвих, крім неї, свої володіння “закріпили” царськими грамотами харківські полковники Донець-Захаржевські, охтирський полковник І. Перехрест, сотники в Острогозькому полку І. Сибірський, у Харківському – Ковалевські, в Сумському – низка старшин (осавул Г. Данилов, писар А. Мартинов, сотники М. Алферов, П. Доценко, С. Андрєєв)[34].

      Не менш істотні впливи спостерігаються в системі управління та судочинства. Слобідські “черкаські” полки виникли внаслідок реформи помісного війська на півдні Московської держави 1658–1660 рр.[35] Разом з російським помісним військом, українські слобідські козаки брали участь у виправах на Гетьманщину, сторожах на Запорізькій Січі, будівництві укріплених ліній, Чигиринських та Кримських походах. Козацькі частини перебували під управлінням російських воєначальників або бєлгородського воєводи; частими були поїздки місцевого керівництва до Бєлгорода, Курська, Москви. Майже усі полковники слобідських полків на кінець ХVII ст. мали російські боярські чини [36]. На відміну від Гетьманщини, слобідськими козаками наприкінці ХVII – на початку ХVIII ст., траплялося, керували полковники та сотники виразно російського походження, ба навіть з дворянських, досить помітних родин. Найяскравіші приклади цьому: охтирський полковник 1680 р. – Сидір Каменєв; російський воєвода, а з 1704 р. – острогозький полковник Іван Тев’яшов; російський дворянин, служилий Федір Шилов (Шидловський) – з 1694 р. ізюмський полковник [37]. У 80-х–90-х рр. сварки між козаками та старшинами наказувалося царським урядом місцевим адміністраціям на Слобожанщині розбирати по “Соборному Уложенію” [38]. Усі наведені приклади свідчать про інтенсивне втручання “російського” у внутрішнє життя українців Слобожанщини.

      Можна навести й чимало інших прикладів впливу російського “стилю”. Йдеться і про використання “російських” казанів для винокуріння [39], і численні “великоросійські” поселення, якими володіли українські землевласники, тощо. Але, опріч цього, слід відзначити й зворотній вплив українських козацьких звичаїв на російських служилих, які опинялися на прикордонні. Цікавим видається лист воєводи Шереметьєва до острогозького полковника П. Буларта 90-х рр. ХVII ст., підроблений під тогочасну українську ділову мову [40]. Істотним є і той факт, що російський служилий Ф. Шилов, потрапивши в коло козацьких старшин з потужною річпосполитською рецепцією й підкресленням власної винятковості, змінив своє прізвище на Шидловський [41].

      Російська державна машина з певними правилами бюрократичного написання прізвищ та імен надзвичайно вплинула на різночитання й написання ономастичних й топонімічних назв на Слобожанщині. Українські прізвища замінювалися на патронімні із закінченням “ов”, “єв”. Відомий охтирський осавул і полковник Андрій Прокоф’єв[42} у місцевих документах зветься також Паскою чи Несвятипаскою [43}. Харківський сотник В. Юр’єв відомий як В. Юрченко [44]. Таких прикладів чимало.

      Культурні взаємодії не позбавлені казусів та непорозумінь. Наприклад, нерозуміння охтирським козацьким полковником Р. Кондратьєвим принципів “местничества” призвели до неприємностей останнього з бєлгородським воєводою Б.П. Шереметьєвим [45]. Виявляли українські старшини і “непоштиве” ставлення до російських відзнак. Боромлянський сотник П. Шапошник з дружиною побили московського поштового стрільця й викинули його “зерцало” до “непристойного місця”[46].

      До всього, місцеве українське населення, місцеві козацькі старшини ідентифікували себе “іноземцями” “черкаской обыкности”, відмінними від московських служилих. Дана ідентифікація мала під собою важливий ґрунт – “іноземство” було приводом і підставою для пільг та особливого статусу.

3. Від “фактів” до “теорій” 

      Оцінки заселення Слобідської України, взаємовідносин російського та українського населення не є однозначними, вони, насамперед, залежать від політичної кон’юнктури, оцінювання і поглядів з різних сторін культурних взаємин, нарешті, від наукової толерантності та панівних парадигм.

       Проблема взаємозв’язків та конфліктності з точки зору ширших узагальнень, напевно, найкраще відображена відомим і найзначнішим істориком Слобідської України Д.І. Багалієм. Визначаючи загальні риси колонізації краю, науковець висловив думку про російську колонізацію краю як переважно “державну”, а українську – як “народну” [47]. Тобто йшлося про те, що слобідські міста царський уряд заселяв росіянами “сведенцами”, часто не за їхньою ініціативою; “російське” заселення було частиною масштабної державної програми. У той же час українська колонізація відбувалася стихійно, за народними, себто українськими звичаями, без державного спрямування. Критика російськими вченими положення Д.І. Багалія спиралася на наголошенні вагомої ролі у заселенні південних околиць Московської держави російського простолюду і стосувалася переважно північних й східних частин майбутньої Слобідської України, дещо ранішого періоду, до масового напливу українського населення. Відповіді на закиди опонентів і погляди Д.І. Багалія, напевно, слід пояснити не лише однобокою джерельною базою, впливами офіційного історика-державника С.М. Соловйова, чи цензурними й політичними міркуваннями [48], а, перш за все, методологічною підготовкою самого науковця. Д.І. Багалій, характеризуючи українське заселення Слобожанщини, виразно тяжів до “народницьких” схем свого вчителя В.Б. Антоновича: історія України – історія народу, який демократичний за своєю суттю і бездержавний [49]. У зв’язку з чим і “конфліктність” російського та українського на прикордонні може пояснитися як конфлікт не стільки етнічний, а радше соціально-політичний, конфлікт між демократією, свободою, “бездержавністю”, “звичаєм” й авторитаризмом, монархією, порядком, державою як апаратом насильства, організованою формою влади. У цей конфлікт “держави” й “спільноти”, “механічного” й “органічного” втягнуте на українському боці й населення прикордоння, яке можна характеризувати як “російське” від втеклих служилих до неслухняного донського козацтва. Тобто, так чи інакше “українське” і “російське” на прикордонні підпадає під суперечливий процес формування Російської імперії й окреслення української та російської ідентичностей, громадських форм управління та ненажерливого “Бегемота” – держави.

      Переплетення форм і взаємодій культурної співпраці створило зі Слобідської України доволі колоритний і повчальний образ, що не відповідає багатьом параметрам визначених у ХІХ ст. класифікацій. Читаючи твори іноземних мандрівників початку ХІХ ст. про Харків, доволі дивуєшся “виготовленому з кори взуттєві” та балалайкам, якими вони наділяють українських селян, чи доволі захопливими характеристиками “незалежного”, порівняно з “російським”, “українського” дворянства [50] …

      Ми свідомо уникаємо широких висновків та узагальнень, залишаючи питання міжетнічних відносин на Слобожанщині відкритим. Усякий діалог не є одноманітним, його не можна потрактувати надто певно й однобоко. Слід тільки закликати до перегляду старих уявлень і стереотипів, до нових студій з історії Слобожанщини ХVII–ХVIII ст. з використанням методів мікроісторичних досліджень, підходів соціальної та культурної антропології.

Уперше надруковано: Маслійчук В. Діалог „українського” та „російського” на теренах Слобідської України (друга половина XVII ст.) // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. – К.: Інститут історії України НАН України, 2003. – С. 435 – 447.

Примітки:

1.Дивись, зокрема, М.В. Дмитриев. Этнонациональные отношения русских и украинцев в свете новейших исследований // Вопросы истории. – №8. – 2002. – С.154-159; А.Н. Миллер. Несколько возражений М.В. Дмитриеву // Вопросы истории. – №12. – 2002. – С.168-169. 

2. Розуміємо дискусійність даного питання, підтримуючи думки Дж. Госкінґа; Джеффри Хоскинг. Россия: Народ и империя (1552-1917) / Пер. с англ. С.Н. Самуйлова. – Смоленск: Русич, 2000. – С.8-14. 

3. Визначення меж Слобідської України, слобідських полків, на наш погляд, не зовсім доречне, особливо з перенесенням його на сучасні реалії прикордонних областей України та Російської федерації. ХІХ–ХХ ст. внесли свої корективи як в етнічний склад населення, так і у проблеми взаємовідносин суспільства і влади, адміністративний поділ та історичну пам’ять. Йдеться про існування з другої половини ХVII ст. по 1765 р. особливих автономних одиниць – слобідських козацьких полків (п’ять за класичною схемою: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський, Острогозький), розселення і побут переважно українського населення на “території” цих полків. Детальніше це питання, як і питання російсько-українських відносин, висвітлені в нашому дослідженні: Маслійчук В.Л. Козацька старшина слобідських полків другої половини ХVII – першої третини ХVIII ст. – Харків: Райдер, 2003. 

4. Найчастіше у дану добу “українське” населення слобідських полків, потім Слобідськоукраїнської губернії та Харківського намісництва, називали і називалося “черкасы”, рідко “малоросіянами” (дуже рідко “литовскими людьми” (переважно у першій половині ХVII ст.)), “хохлами” і лише раз нам трапилося “украинцами”: “бьютъ челомъ холопи твои государь украинцы” (чолобитна 1655 р. мешканців Недригайлова і Вільшани): Новомбергский Н. Очерки внутреннего управления в Московской Руси ХVII столетия. Продовольственное строение. Материалы // Записки императорского Московского археологического института им. имп. Николая II. – М., 1915. – Т.ХХ. – С.357; Див. також роздуми на подібну тему О. Гуржій. Українська козацька держава в другій половині ХVII–ХVIII ст.: Кордони, населення, право. – К.: Основи, 1996. – С.92-93 тощо. 

      У той же час “росіян” найчастіше називали “великороссийской нации” “русскими людьми” тощо. Разом з тим, для ХVII–ХVIII ст., напевно, характернішою була соціальна ідентифікація: “черкашенин” “полковой” чи “городовой” служби, “подданые черкасы”, пізніше – “казенные обыватели”, “подданые малоросіяне” стосовно “українців”, або “дети боярские”, “драгуны”, “посадские люди”, пізніше “однодворцы” стосовно “росіян”. Переконані – дана тема ще потребує уточнень і студій. 

5. Гуревич А.Я. Категории средневековой культуры. – М.: Искусство, 1984. – С.8.

6. “а будет черкасы придут многими людьми, и тем людям велено говорить, что б они шли степью в Сибирский и иные украинские городы и к Волге, а в больших городех жить им для ссоры нельзя” – Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – М., 1953. – Т.3. – №50. – С.100.

7. Про це детально Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.VIII. – Київ: Наукова думка, 1995. – Част.2. – С.51-78.

8. Донские дела. – Кн.IV. –СПб., 1913. – С.361; Демидова Н.Ф. Служилая бюрократия в России ХVII в. и ее роль в формировании абсолютизма. – М.: Наука, 1987. – С.70, тощо.

9. Юркевич В. Еміґрація на Схід і залюднення Слобожанщини за Богдана Хмельницького. – К.: В-во ВУАН, 1932. – С.63-118.

10. Ключевський В.О. История сословий в России // Собрание сочинений. – М., 1959. – Т.6. – С.398; Новосельский А.А. Феодальное землевладение. Боярство, дворянство и церковь // Очерки истории СССР. Период феодализма ХVII в. – М., 1955. – С.139.

11. Материалы для истории Воронежской и соседних губерний, состоящие из царских грамот и других актов ХVII и ХVIII столетий. – Воронеж, 1861. – Кн.1. – С.394; Див. про полкову і городову служби Загоровский В.П. Изюмская черта. – Воронеж, 1980. – С.37.

12. Материалы для истории Воронежской и соседних губерний, состоящие из царских грамот и других актов ХVII и ХVIII столетий. – Воронеж, 1861. – Кн.1. – С.391.

13. Важинский В.М. Землевладение и складывание общины однодворцев в ХVII в. (на материалах южных уездов России). – Воронеж: Из-во Воронежского гос. университета, 1974. – С.220, 79-88.

14. Чистякова О.В. Антифеодальний рух у фортецях південно-західної дільниці Бєлгородської сторожової смуги (1648-1650 рр.) // Український історичний журнал. – 1961. – №4. – С.106.

15. Обидві події уже мають досить істотну історіографію і низку археографічних публікацій. Відзначимо найважливіші, стосовно невдачі оселення українців на чолі з Я. Острянином: Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации и быта степной окраины Московского государства. – М., 1887. – С.178-196; Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. – М.: Акад. Наук СССР, 1953. – Т.1. – №189, 190 тощо. Щодо повстання І. Дзинковського: Крестьянская война под предводительством Степана Разина. Сборник документов. – М., 1959. – Т.2. Ч.2.; Стецюк К. Вплив повстання Степана Разіна на Україну. – К.: В-во АН УРСР, 1947, важлива оцінка цієї події у зв’язку із ситуацією на прикордонні: Загоровский В.П. Белгородская черта. – Воронеж, 1969. – С.267-269.

16. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (ІРНБУВ), ф.ХХIХ, спр.3, арк.3, спр.151, арк.188. Низку прикладів див. у згаданій роботі В. Юркевича.

17. Альбовский Е. Харьковские казаки вторая пол. ХVII в. – СПб., 1914. – С.76.

18. Альбовский Е. Первая в г. Харькове казнь. – Белосток, 1912. – С.VII.

19. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (ЦДІАУК), ф.1791, Оп.2, стб.37, скл.5-7.

20. Альбовский Е. Первая в г. Харькове казнь. – С.V-VI.

21. Багалей Д.И. Материалы для истории города Харькова в ХVII в. – Х., 1905. – С.21, 27.

22. Альбовский Е. Первая в г. Харькове казнь. – С.IV-VI.

23. Важинский В.М. Землевладение … – С.71.

24. Див. Загоровский В.П. Изюмская черта …– С.222-223 тощо. Російські воєводи знаходилися лише в кількох містах на лінії, більшість міст укомплектовувалося українськими гарнізонами, вільних переселенців-росіян заборонялося селити.

25. Див. Новосельский А.А. Распространение крепостнического землевладение в южных уездах Московского государства в ХVII в. // Исторические записки. – 1948. – т.26. – С.198-216.

26. Важинский В.М. Землевладение … – С.159 тощо.

27. ІРНБУВ. ф.ХХІХ, спр.151, арк.15 зв. – 16, 72, 89-90, спр.152, копії 391, 392, 405.

28. ІРНБУВ. ф.ХХІХ, спр.151, арк.1, 114-117; ф.СХІІ, спр.61, арк.1-2; Материалы по истории Воронежской и соседних губерний. Акты ХVI и ХVIII в. Собр. изд. Л.Б. Вейбергом. – Воронеж, 1886. – Вып.VII. – С.280-283; Головинский П. Слободские казачьи полки. – СПб., 1864. – С.109-118, 129.

29. Багалей Д.И. Материалы для истории г. Харькова … – С.95-109; Миллер Д.П. Архивы Харьковской губернии // Сборник Харьковского историко-филологического общества. –  1902. – Т.16. – С.215-217 тощо; IРНБУВ, ф.ХХIХ, спр.148, арк.1.

30. Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации и быта степной окраины Московского государства … – Х., 1886. – Т.1. – №ХХVIII. – С.97.

31. Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – М., 1857. – Отд.III. – С.422; ЦДIАУК, ф.1717, арк.5-8, ф.1791, Оп.1, спр.46, арк.9-14; Про ХVIII ст. – Дубровський В. Перша фабрика на Україні (Слобідська Глушківська мануфактура) 1719-1727. – К.: ДВУ, 1939. – С.26-36.

32. Детальна рукописна розвідка про Приказ Великої Росії див. Данилевич В. Приказ Великия России. – ІРНБУ, ф.ХХІХ, спр.149-150.

33. Див. цитату в Описании документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве министерства юстиции. – М., 1905. – Кн.14. – С.10; Ориґінал: Российский государственный архив древних актов (РГАДА). ф.210 Белгородский стол, столб.1320, л.215.

34. ІРНБУ, ф.II, спр.1539, арк.3 зв., ф.ХХІХ, спр.1, 158, арк.3, 14; Звездин З.К. К вопросу о социальных отношениях на Слободской Украине в конце ХVII – начале ХVIII в. // Исторические записки. – М., 1952. – Т.39. – С.184-185; Описание документов и бумаг, хранящихся в Московском архиве министерства юстиции (далі Описание). – М., 1899. – Кн.11. – С.407; Описание … – М., 1912. – Кн.17. – С.69-70 тощо.

35. Загоровский В. Изюмская черта … – С.32-33.

36. Филарет. Историко-статистическое описание Харьковской епархии. – М., 1857. – Отд.1. – С.199; отд.3. – С.324; Данилевич В. Из истории управления Слободской Украиной в ХVII в. (К биографии Острогожского черкаского полковника И.С. Саса). – Б.м., б.г., – С.4-5; Описание … – М., 1905. – Кн.14. – С.139; Альбовский Е. Харьковские казаки вторая половина ХVII в. – СПб., 1914. – С.163-164 тощо.

37. ІРНБУ, ф.ХХІХ, спр.3, арк.61; попередня біографія І. Тев’яшова: Загоровский В.П. Общий очерк истории заселения и хозяйственного освоения южных окраин России в эпоху зрелого феодализма // История заселения и хозяйственного освоения Воронежского края в эпоху феодализма. – Воронеж: Из-во Воронежского ун-та, 1987. – С.19; Ф.В. Шидловський – (Шидловский С.) Материалы для очерка служебной деятельности Шидловских в Слободской Украине 1696-1727 гг. – СПб., 1896. – С.2-3.

38. ІРНБУ, ф.ХХІХ, спр.158, арк.4; ЦДІАУК, ф.1721, Оп.1, спр.1 Г, арк.1 зв.

39. Див. Маслійчук В.Л. З побуту козацької старшини слобідських полків ХVII–ХVIII ст. (козацький старшина у колі речей) // Древности. – 2002-2003 (у друці).

40. Древние грамоты и другие письменные памятники, касающиеся Воронежской губернии и частію Азова, собранные и изданы Н. Второвым и К. Александровым-Дольником. – Воронеж, 1851. – Кн.1. – С.5-6.

41. Див. (Шидловский С.) Материалы … – С.2. Приблизно ця зміна відбулася 1700–1704 рр., про що можна судити за підписами Ф. Шилова, див. ЦДІАУК, ф.1722, спр.1, арк.8-16.

42. Описание … – М., 1905. – Кн.14. – С.218.

43. ІРНБУ, ф.II, спр.1532, арк.309; Филарет … Отд.3. – С.43.

44. Описание … Кн.14, – С.221; Филарет … Отд.4. – С.187.

45. ІРНБУ, ф.ХХІХ, спр.151, арк.120; Багалей Д.И. Материалы для истории колонизации … – Т.1. – С.164.

46. ІРНБУ, ф.ХХІХ, спр.151, арк.31 зв.

47. Багалей Д.И. Очерки … С.126 і далі.

48. Ці твердження див. Кравченко В.В. Д.И. Багалей. Научная и общественно-политическая деятельность. – Харьков: Основа, 1990. – С.64-65.

49. Див. істотну характеристику поглядів “народників” Ігор Гирич “Народництво” та “державництво” в українській історіографії: проблема змістовного наповнення понять // Молода нація. – №4. – 2000. – С.5-30. Багато у чому колонізація українцями південно-західних просторів Росії у другій половині ХVII ст. також була “державною”, бо здійснювала московську державну програму залюднення прикордоння, наступу на південні рубежі, захисту від Кримського ханства.

50. Роммель Крістоф-Дітріх. Спогади про моє життя та мій час. – Харків: Майдан, 2001. – С.148; Kohl J.-G. Reisen im Inneren von Russland und Polen. Theil II. Die Ukraine, Kleinrussland. – Leipzig–Dresden, 1841. – S.131, 155-156.