tomashivskynah-2013-01-31
 Серед постатей української історичної науки, котрі мали першорядний вплив на формування української національної свідомості  на західноукраїнських землях у першій третині ХХ ст. поряд з іменами Михайла Грушевського, Івана Франка виділяємо постать Степана Томашівського і представників археографічної школи, творцем і учителем якої був у Галичині М. С. Грушевський – І. Крип’якевича, І. Кревецького, М. Кордуби, О. Терлецького, ін.

  Томашівський-історик залишив по собі наукову спадщину понад 50 великих праць, близько 230 статей і рецензій. Він займався дослідженням давньої історії України (найдокладніше висвітив політичну історію західноукраїнських земель), історією церкви в Україні до середини ХІІ ст. і новітнього періоду, історією Галичини середини ХVІІ ст., політичною історією Центрально-Східної Європи початку ХVІІІ ст. з особливою увагою до угорського повстання 1703-1711 рр. та української політики гетьмана І. Мазепи, ставлення до угорського та українського самостійницьких змагань міжнародних політичних сил, статистикою українців в Угорській Русі і складенням етнографічної карти розселення українців станом на початок ХХ ст.

   Томашівський-публіцист  -  співробітник понад 20 періодичних видань: газети “Діло” (Львів, Відень), журналів “Літературно-науковий вісник”, “Наша школа” (Львів), “Вісник Союзу визволення України” (Відень), “Українське слово”  (Берлін),  “Хліборобська Україна” та видавець тижневиків “Літопис політики, письменства і мистецтва” (Берлін), “Політика” (Львів), політичний оглядач газети “Нова Зоря” (Львів) та ін. Публіцистика Томашівського присвячена викладу історичних концепцій автора й суто політичним питанням новітньої української історії та європейської політики. Найгрунтовніше висвітив політичне становище українського народу в Австро-Угорщині та Польщі, політику цих держав та Росії до української національної справи в історичній ретроспективі та у часі  Першої світової війни, питання європейської повоєнної політики та її впливу на вирішення правно-політичного становища українських земель. Томашівський – творець концепції незалежної Галицько-Волинської держави

як П’ємонту до утворення незалежної соборної України у часі національно-визвольних змагань 1914-1923 рр. Значну увагу вчений приділив питанням західноукраїнської політики у міжвоєнний період, випрацюванню концепції автономії українських земель в Польській державі та шляхів розвитку українського суспільства в умовах бездержавного існування.

   Томашівський-політик – один із засновників національно-демократичної партії в Галичині за Австро-Угорщини,  дипломат ЗУНР, організатор консервативного руху на західноукраїнських землях, ідеолог та творець католицької консервативної партії.

    Родом із с. Купновичі Рудківського повіту в Галичині (теп. Самбірський р-н), закінчив Самбірську гімназію, із 1896 p. Степан Томашівський - студент філософського факультету Львівського університету. У цей час він брав участь в українських студентських гуртках «Ватра», «Академічна громада» і виявив виразну позицію на захист українського студентства  в умовах польського оточення Львівського університету. З ініціативи М. С. Грушевського – його університетського викладача – С. Томашівський входить до Наукового товариства ім. Шевченка, де, будучи ще студентом виконував обов'язки секретаря історико-філософської секції й археографічної комісії. Знайомство з Іваном Франком, Кирилом Студинським, Олександром Колессою, Костем Левицьким, спільна наукова праця над концепцією і виданням архівних матеріалів у рамках львівської археографічної комісії й регулярна публікація історичних розвідок у «Записках НТШ» мали вирішальний вплив на становлення його як історика України.

   На початку своєї наукової діяльності Степан Томашівський ототожнював себе з народницькою течією української історіографії. Під впливом Михайла Грушевського він, зокрема, досліджував період Хмельниччини в Галичині: народні рухи на підтримку козацької війни, демографічну ситуацію у різних місцевостях Галичини до вступу і після відходу козацьких військ, економічні наслідки повстання. Цим питанням Томашівський присвятив розвідки «Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.», «З життя галицько-руських соймиків 1648-1649 рр.», «Погляд на стан людності Львівської землі», написані на виданому автором архівному матеріалі та опубліковані у виданих ним трьох томах «Матеріалів до історії Галичини» (Т. 1. - Львів, 1898; Т. 2. - Львів, 1901; Т. 3. - Львів, 1913).

   Пишучи ці праці, своїм завданням бачив «образ борьби не тих «вершин», що назнаменували собою сі часи, себто козацтва, але... «низин», сих народніх мас, що за почином і під проводом козацтва боролися проти сучасного ладу» [1].

   Як бачимо - перед нами одна з засад народницької історіографії з її увагою до народних мас.

   Проте про Томашівського як історика-народника в період його становлення можна говорити лише зі значним застереженням, оскільки надто високо він цінує здобуття недержавними націями державної самостійності.

   «Ідея самостійності України була для нього така ж природна, як і кожна з-поміж великих гуманістичних ідей в історії людства у всіх часах», писав він у рецензії на брошуру М. Міхновського «Самостійна Україна» (Львів, 1900)[2]. В іншій рецензії  на книгу Л. Цегельського «Русь-Україна і Московщина» (Львів, 1901) Томашівський в заслугу авторові ставить провідну думку книги, що Україна - це цілісний національний, політичний та історичний організм [3]. За відсутність власне такої позиції він критикує автора «Истории России» Д. Іловайського, який вплітає історію України в історію Росії [4]. Ще різкіше Томашівський заперечує Равіті-Ґавронському, котрий у своїй «Historii ruchów hajdamackich» (Львів, 1899) пише про українську спільноту як про нездібну до сприйняття ідеї державної окремішності[5]. Розмірковуючи про наукову діяльність В. Антоновича, С. Томашівський висловив власний погляд на утворення державної організації. Відмітивши, що антидержавні погляди Антоновича суперечать його ж творам, Томашівський зазначає: «Без сумніву, найбільше історичне нещастя України - то ті «готові» чужі держави» [6].

   Позицію прихильника самостійної української держави Томашівський підтверджує у власних працях. Так, він негативно оцінює анексію українських земель Польщею у подіях XVII ст., внаслідок чого частина українських територій перестала бути самостійним державним організмом [7]. На його думку, лише разом з усією Україною Галичина може звільнитись від політичного та національного гніту. «Мала частина українсько-руського народа – вона могла добиватись лїпшого становища лише вкупі з широкими масами цілої України», - писав історик [8]. У Богдані Хмельницькому молодий вчений прагне бачити визволителя Галицької Русі, тому критикує військову тактику гетьмана за нерішучість при облозі Львова 1648 року: «Головна козацька акція в Галичині зцентралізувалася коло Львова і здобуте сього міста могло б у руках ліпшого політика, як Хмельницький, статись епохальним моментом в історії Галицької Русі» [9].

   Розмірковуючи над причинами поразки, він до найважливіших зараховує

відсутність ясної національно-політичної ідеї, а до позитивних наслідків - перші прояви одної загальної української національної єдності [10]. Спостереження Томашівського стосувалися подій понад 250-літньої давності, які, проте, зберігали актуальність і для кінця XIX століття. Усвідомлення цього досить швидко витісняє симпатії до народництва.

  Громадська праця - у видавничій комісії «Просвіти», Товаристві українських учителів «Учительська громада», Українському педагогічному товаристві, Головній Раді Товариства українських наукових викладів ім. П. Могили, правлінні HTШ кристалізувала політичну позицію.

   Після студій над Хмельниччиною Томашівський розпочинає працю над складанням етнографічних карт українських земель. Вчений, зокрема, систематизував відомості про українське населення, яке проживало за Карпатами, склав «Етнографічну карту Угорської Русі», до якої долучив численні огляди з критикою даних урядової статистики. Надрукована 1906 року у Санкт-Петербурзі (разом із ширшою розвідкою 1910 р. у випуску «Статей по славяноведению»), мапа докладно показує межі проживання українців у північно-західних та північно-східних частинах Угорщини. Томашівський планував створити докладні етнографічні карти й для інших регіонів України, розмірковуючи про методологію їх підготовки на сторінках «Літературно-наукового вістника», а в 1907 р. на засіданні етнографічної комісії НТШ пропонував укладення карт Галичини, Буковини та українських територій у складі Російської імперії. Того ж року він пропонував українським послам до Державної ради Австро-Угорщини ініціювати розгляд поділу Галичини на українську і польську окремі частини, при цьому спонукаючи українських науковців до опрацювання наукових підстав для українських політичних вимог. Йшлося про підготовку узагальнюючої праці з icторії, географії, етнографічно-мовних, національно-політичних відносин, господарства Галичини й Буковини, з якої б випливала необхідність поділу краю на українську частину - Східну Галичину і польську - Західну. Та ці пропозиції у той час не знайшли відгуку.

   Проте свого задуму історик не полишав. На початку 1914 р. він входить у гурток із галицьких національно-демократичних політиків і науковців, разом із членами якого В. Охримовичем, В. Панейком, М. Лозинським, С. Рудницьким, Л. Цегельським, береться за підготовку спільної книги про Галичину. Ціль планованого видання - теоретично аргументувати завдання українського політичного проводу - необхідність поділу Галичини. Перша світова війна перешкодила реалізації цього проекту.

        Наукові студії С. Томашівського значною мірою обґрунтовували його політичну позицію. Історик був одним із співзасновників Української національно-демократичної партії Галичини, активно долучаючись до українського політичного життя в Австро-Угорщині. 

        Потреби української політики в Галичині підштовхнули вченого до розгляду історичного досвіду боротьби за власну державність інших народів, зокрема угорського.  Історик досліджував повстання Ференца II Ракоці у 1703-1711 рр. за незалежність Угорщини від Австрії та головні аспекти зовнішньої політики кількох  європейських держав - Австрії, Польщі, Франції щодо згаданого самостійницького руху. Цим питанням автор присвятив  розвідки «Угорщина й Польща на початку XVIII в.» (написана на матеріалах архівів Кракова, Відня, Будапешта), «Словацький висланник на Україні», «Листи Петра Великого до Адама Сінявського» та ін.

       Праці Томашівського відображають  широку панораму політичної історії Європи, сконцентрувавши погляд читача на реакції держав на боротьбу угорців за незалежність у 1703-1711 рр. – у пік самостійницьких змагань угорської шляхти  під проводом Ференца ІІ Ракоці, що завершилася  перемогою австрійської централістичної політики та ліквідацією угорських державницьких устремлінь на довгі роки.

      Історик простежив тяглість  боротьби угорців від 1526 р. – часу втрати державності, згадавши про повстання угорських «куруців» - Телекія та Тикилія, політичну історію Семигородського князівства за Ґабріеля Бетлена (1613-1629), Юрія І (1630-1648) та Юрія ІІ (1648-1660) - князів з роду Ракоці, котрі плекали угорську державну ідею під протекцією Туреччини), також Спишське староство, яке, перебуваючи у складі Польщі з 1412 р. не втратило  зв’язків з Угорщиною і вело окрему політику, реагуючи на розвиток подій у ній.

   У праці Томашівський виклав історію роду Ракоці в Угорщині та описав його заходи щодо іноземних держав з планами підтримки й організації угорського повстання. Томашівський простежив вплив міждержавних відносин на сатвлення до угорського самостійницького руху.

   Продовжуючи цю саму тему у статті "Листи Петра Великого до А. М. Сінявського", вчений аналізував впливи Росії на внутрішньополітичну ситуацію у Речі Посполитій напередодні і після Північної війни.

   Тему  ставлення швецького короля Карла ХІІ до ситуації в Угорщині і, зокрема, підтримки угорських протестантів, що намагалися протистояти релігійним утискам Австрії С. Томашівський продовжив у статті «Словацький висланник на Україні». Вченого зацікавило угорське посольство Даниїла Крмана до Карла ХІІ, коли той перебував у Росії й Україні в 1708-1709 рр.

   Так, у працях з політичної історії  Угорщини і Польщі початку XVIII ст. вчений не порушував безпосередньо питань української політики, однак він виділив ряд характеристик політики короля Швеції  Карла ХІІ та – на противагу тому – російського царя Петра Великого щодо українського гетьмана І. Мазепи.  Приміром, у статті "Мазепа й австрійська політика", аналізував зміни в ставленні російського царя та австрійського цісаря до Івана Мазепи після його переходу на бік Карла XII. Українські сюжети знаходимо у розвідках «Словацький висланник на Україні (1708-1709)» та «Із записок Каролинців про 1708/9 р.».

   Однак ні докладніших політичних характеристик, ні спеціального розгляду політичної тактики гетьмана у згаданих розвідках немає [11].

   Праця над політичною історією Центрально-Східної Європи кінця XVII - початку XVIII ст., як можна припускати, підштовхнула Томашівського ще раз повернутися до Визвольної війни середини XVII ст. - на цей раз з метою переглянути політичні цілі Богдана Хмельницького. Його монографія «Перший похід Б. Хмельницького в Галичину (Два місяці української політики 1648 р.)» (Львів, 1913; 2 вид.: Львів, 1914) присвячена в першу чергу дослідженню політичних орієнтацій гетьмана й козацької старшини. Висновки автора кардинально відрізняються від тих, що були зроблені в розвідках 1896-1901 років. Похід Хмельницького в Галичину автор інтерпретує як політичну демонстрацію, оскільки гетьман не мав наміру політично відокремитися від Речі Посполитої і взагалі ще не уявляв України інакше, ніж у зв'язку з Польщею [12], а плани його носили автономічний характер, немов би резервуючи претензії на майбутнє [13]. Щодо державної самостійності України, то ні Хмельницький, ні його помічники про це не думали, хоча вже під Львовом спостерігається переміна поглядів старшини на дальшу тактику, репрезентована думкою Івана Богуна (Томашівський вважав Богуна однією з найяскравіших постатей козацької історії, захисником ідеї незалежної української держави)[14].

   Отже, за Томашівським, Хмельницький не був натхненником Козацької держави. Ідея її створення зародилась у планах семигородського князя Дьєрдя II Ракоці, який прагнув здобути польську корону для себе, залишивши Семигороддя молодшому синові Жигмонду, тоді як старший син мав стати українським князем у подвійній залежності - від Речі Посполитої і Туреччини [15]. На думку історика, проект Ракоці не був голою фантазією, спираючись на політичні реалії часу, і зазнав невдачі головно через неприхильне ставлення султана.

   Цей план історик вважав першим конкретним в європейській політиці проектом створення української держави, який розбився через неприхильне ставлення Порти.

   Висновки історичної студії вченого екстраполюють до завдань, які ставили українські політики в Галичині перед Першою світовою війною.

   С.Томашівський належав до засновників української національно-демократичної партії в Галичині. Перед Першою світовою війною він був одним із активних співтворців ідеології Української парламентської репрезентації в австрійському парламенті. Томашівський, зокрема, обгрунтував лінію УПР при реформі краєвого статуту та зміні виборчої ординації до галицького сейму, підтримував політичний курс на автономію українських земель у складі Австро-Угорщини, його анонімні статті були офіційною відповіддю керівництва національних демократів на критику лінії партії.

    Незадовго перед війною науковець публічно виступив за українсько-польське порозуміння в справі виборчої реформи, яке, на його думку, зменшило б віддаль «між освяченою концепцією національних прав й дійсним управненєм».

   У наукових працях С. Томашівського довоєнного періоду прослідковується еволюція: від наслідування української народницької історіографії до підпорядкування власних наукових зацікавлень розв’язанню актуальних завдань української політики в Галичині.

  Політичні погляди С.Томашівського мали вплив на висновки його історичних студій і формування ним концепції історії України. Він розглядав історичні дослідження як такі, що повинні стати теоретичною основою для практичної української політики  в Галичині.

  Невдача заходів С.Томашівського залучити до керівних органів української націонал-демократичної партії М. Грушевського в основі мала політичні причини: розходження у їхньому баченні української політики в Австро-Угорщині стало вирішальним у подальших відносинах вчителя і учня. М. Грушевський підтримав габілітацію свого учня у Львівському університеті у 1911 р. Із того часу до вибуху Першої війни Томашівський займав посаду приватного доцента Львівського університету, де на філософському факультеті викладав курси лекцій історії т.зв. східного питання», лекції з історії Австрії від 1848 р. та історії Угорщини від 1866 p., «Устрій Австро-Угорщини», історії Галичини у складі Австро-Угорщини, української історіографії XIX ст.

  Після складення М. Грушевським обов'язків голови НТШ у 1913 р. з причини опозиційного ставлення членів Виділу товариства, до яких належав і  Степан Томашівський, він із того часу по січень 1918 р. виконував обов'язки голови товариства, хоча у всіх документах підписував як заступник голови.

       З вибухом Першої світової війни, залишившись вдівцем з двома малолітніми дітьми - донькою Марією і сином Степаном - був мобілізований у полк Українських Січових Стрільців. Із серпня по грудень 1914 р. він виконував обов’язки заступника начальника Першого полку УСС, команданта стрілецького коша у селах Страбичево і Ґоронда на Закарпатті. Після  багатоденного переїзду разом з дітьми на конях через засніжені Карпати 28 грудня 1914 p. він був присутнім на засіданні Бойової Управи УСС у Відні, до якої його було офіційно призначено.

   З ініціативи С. Томашівського у Відні були відновлені засідання Наукового товариства ім. Шевченка силами українців-емігрантів науковців - колишніх членів НТШ у Львові. Він входив до складу еміграційних українських інституцій - Української Культурної Ради, Краєвої Шкільної Ради. Працював у складі статистично-географічного комітету, правно-політичній секції Загальної Української Ради, у якому на спілку із Степаном Рудницьким був залучений до збору і опрацювання статистичних і географічних матеріалів як підстави для політичних вимог українського народу (поділу Галичини прилучення Буковини, домагань національно-територіальної автономії українських земель у складі Австро-Угорщини). Він був автором численних меморіалів, у яких представив позицію українського політичного представництва перед президією p?ди міністрів, міністерством закордонних справ Австро-Угорщини у питаннях політичних вимог українського народу, докладного аналізу польсько-українських відносин, становища у Східній Галичині.

   Політично направленою була публіцистика С.Томашівського у часі війни.

На початку 1915 р. він опублікував більшу працю з історії Галичини п. н. "Галичина як політичний і воєнний чинник колись і тепер (Причинок до історії світової війни)" (скорочений варіант в газеті Діло, повний - у німецькому перекладі. [Stephan Tomashiwskyj, Die Weltpolitische Bedeutung Galiziens (Weltkultur und Politik: Ősterreichische Folge Műnchen, 1915]) та низку праць з новітньої європейської політичної історії, проаналізувавши напрями зовнішньої політики європейських держав по відношенні до української визвольної боротьби за майбутню незалежну Українську державу. Політичною метою Томашівського було висвітлити ставлення воюючих сторін - Центральних держав і Росії - до української національної справи і обговорити справжню ціль війни, яку він бачив у боротьбі Росії за Галичину у зв'язку з її важливим стратегічним становищем та історичним значенням західноукраїнських земель для загальноукраїнської держави.

    Багато уваги у згаданій вище праці приділено ретроспективному погляду на історичний розвиток цієї території і наголошено на історичній традиції створення  Галицько-Волинської держави, як підкреслив автор, першої української національної держави, що заклала основи розвитку української національної ідеї. На думку Томашівського, якщо у війні справа дійде бодай до часткового вирішення українського питання, це станеться саме тут, у Галичині, і матиме вирішальний вплив на долю решти українських земель[16]. Отже, за Томашівським, з Галичини і мало розпочатися творення майбутньої української державності, бо лише тут існувала тяглість української національної ідеї.

   Загроза поширення з Галичини української національної ідеї на інші українські землі визначила політику Росії у Першій світовій війні - завоювання Галичини. Щоб відвернути російську загрозу для Європи необхідно, за Томашівським, аби Російська імперія розпалася на її природні складові частини і насамперед - аби відділилася Україна [17]. Томашівський був прихильником офіційної української політики в Австро-Угорщині, що передбачало автономію українських земель, разом з тим він критично висловлюваввся про опозицію австрійського уряду національно-культурному і політичному розвитку українського народу в складі Австро-Угорської монархії. 1916 р. вчений публічно застерігав від приєднання Східної Галичини до складу планованої Польської держави[18]. Він аналізував основні політичні напрями у Польщі в історичному аспекті і подав характеристику стану польської національної політики.Томашівський різко критикував відродження ягеллонської ідеї, обстоюючи справедливе вирішення проблеми недержавних народів: утворення незалежної в етнографічних кордонах Польщі і незалежної України.  

    Роботи Томашівського періоду Першої світової війни однозначно трактують Україну як окремий національний організм, незалежний ні від Польщі, ні від Росії. Майбутню українську державу він бачив суверенною на всіх етнічних українських землях, але вирішення українського питання пов'язував з Галичиною, яка в складі Австро-Угорщини мала кращі, на його думку, можливості національно-політичного і культурного розвитку, ніж підросійська Україна. В основу досліджень ставив українську національну ідею, розвиток якої прослідкував від XV ст. до початку XX ст. стосовно польської і російської орієнтацій виходячи з українських державницьких позицій. Публіцистика його авторства відкривала для читача міжнародний контекст, історичне підґрунтя і перспективи української національної справи.

   С.Томашівський належав до числа тих західноукраїнських національних політиків, котрі вже під кінець Першої світової війни зайняли позицію орієнтації на власні сили, організаційно підготували проголошення Західноукраїнської Народної Республіки. Він взяв активну участь у підготовці українського листопадового повстання в Галичині 1918 р. Треба наголосити, що у вересні 1918 р. - напередодні проголошення ЗУНР - вийшла книга С. Томашівського «Українська історія», у якій автор доводив традицію Галицько-Волинської держави як першої української держави, західноукраїнські землі розглядав як найдавнішу сцену політичного розвиту України, звідки українське плем’я посувалося на південний схід, надаючи цілій Україні одноцільний етнічний характер. Викладена вченим концепія української історії відновила ідею «П’ємонту» для майбутньої соборної української держави і теоретично обгрунтувала лінію національно-демократичної політики в Галичині.

  С.Томашівський був присутній на засіданнях управи української національно-демократичної партії, виступив ініціатором ряду нарад у музеї НТШ (тоді ці кімнати були його приватним помешканням - сучасна вул. Винниченка, 24 у Львові) з приводу організаційної підготовки львівської Конституанти. Він увійшов до складу Української Національної Ради як представник національно-демократичної партії. Після захоплення польськими військами Львова і від’їзду 21 листопада звідти членів українського уряду Томашівський залишився у Львові як уповноважений член УНРади разом із Левом Ганкевичем, Володимиром Охримовичем, Іваном Кивелюком і був посередником у переговорах із польською стороною.

  У 1919-1921 рр. Степан Томашівський - активний дипломат в уряді ЗУНР, речник офіційної лінії західноукраїнського уряду. Він наводив  аргументи етнополітичного,  історико-політичного характеру на користь утворення нейтральної держави Галичини-Володимирії (зокрема, у працях  "Будучий політичний систем Європи і західноукраїнський (галицький) проблем", "Мирний договір в Східній Європі. Його умови і недоліки (3 приводу війни між Польщею і Росією)"). Пригадаймо, що історичні й географічно-стратегічні аргументи були випрацювані ним ще раніше.

  Зміна військової ситуації на польсько-радянському фронті й прелімінарний мир в Ризі (жовтень 1920 р.) змусили вченого відмовитися від пропонованої ним концепції Галицько-Волинської державності й ідеї федерації, які, на його думку, зійшли порядку актуальних міжнародних справ. У ряді праць («Перед весною у СХІДНІЙ Європі», «Ризький мирний договір. Нотатки на полях») Томашівський аналізув політику Польщі щодо українських земель і пропонував добиватися української національно-територіальної автономії в Польщі, щоб закріпити політичні права українського народу.

  Із липня 1920 р. проявляються його розходження із офіційною лінією уряду ЗУНР. Пропозиція очолити Міністерство закордонних справ ЗУНР восени 1920 р. не була реалізована виключно через небажання Томашівського піти на компроміс зі своїми політичними поглядами. Політичні мотиви спонукали його від серпня 1921 р. добровільно залишити дипломатичну службу і приєднатися до українського консервативного руху в еміграції.

  Зближення Томашівського з українськими консерваторами на еміграції і перехід з жовтня 1921 р. (активне співробітництво розпочав півроку раніше) - з ініціативи Липинського [19] - до редакції «Українського слова» дали вченому змогу відкрито висловити на сторінках преси свої думки про наслідки української політики і стан політичної думки, а також викласти програму виходу з кризи. Остання зводилась до таких пунктів: 1) усвідомити трагічність становища, 2) позбутися політичного романтизму й оцінити події реалістично, 3) налагодити позитивну працю, щоб "націю виховати, заки виб'є нова година всенародного діла!" [20]. На його думку, здобуття державної самостійності - це довгий історичний процес, в якому перевороти відіграють другорядну роль, бо насамперед треба виховати українську суспільність, призвичаюючи до державності через практику в чужих державах. За приклад він брав досвід краківських консерваторів і варшавських позитивістів XIX століття.

     Вибірку статей Томашівського з «Українського слова», опубліковану у збірнику «Під колесами історії», Іван Кревецький назвав одним з нечисленних винятків на тлі майже повного браку самокритики в часи, коли надзвичайно сприятливий момент для створення української держави не був реалізований [21]. 

tomashivsky1-2013-01-31    

  С.Томашівський виступив ініціатором проекту видання в еміграції українського часопису консервативного спрямування - "Літопису політики, письменства і мистецтва" (Берлін), а також одним із організаторів виходу у Львові у 1925-1926 рр. двотижневика "Політика".

  Міркування забезпечити підтримку власним починам серед консервативно налаштованих українських політиків Галичини привели С.Томашівського до відновлення взаємин із керівниками автономічної групи Української народної трудової партії в Галичині й участі в обговоренні подальшої політичної тактики партії після рішення Ради Амбасадорів 14 березня 1923 р.

     Історик запропонував план проведення критичного аналізу та оцінки української політики 1918 - 1923 pp. як основи для вироблення подальшої української політичної лінії, який, однак, не був підтриманий українськими політиками Галичини. На засіданні Народного Комітету УНТП він пропонував прилюдно виступити з критичним аналізом досвіду українських визвольних змагань 1918-1923 рр., що не знайшло підтримки [22]. Томашівський вважав передчасним проголошення у травні 1923 р. резолюції УНТП про національно-територіальну автономію Галичини.

  Організована ним «Політика» пропагувала ідею децентралізації Польщі, вбачаючи шлях до власної державності в утвердженні автономних структур українського законодавства, власної адміністрації, крайової оборони, шкільництва. Томашівський вважав поняття "державності" й "автономії"" відмінними лише за обсягом, а не за суттю [23]. Окремі теоретичні питання державного будівництва порушувалися у публікаціях В. Липинського "Народи поневолені і народи недержавні", С. Томашівського про політологічну спадщину Михайла Драгоманова тощо.

  Ще одна проблема, яка привертала у другій половині 1920-х увагу вченого, стосувалася геополітичних орієнтацій України. На відміну від галицьких партій національно-державницького спрямування, які орієнтувалися на Схід, він однозначно бачив майбутнє України в пов'язанні з Заходом. У спеціальних історико-публіцистичних розвідках [24] він, зокрема, підкреслив західне коріння української культури, наголошуючи, що Галичина була завжди кордоном між Сходом і Заходом, а Греко-Католицька Церква являє собою мішаний церковно-культурний феномен - візантійський за формою, латинський за змістом.

  Залишається нагадати, що концепції Томашівського йшли врозріз не тільки лінії УНТП, а й утвореного 1925 р. УНДО. Офіційний комунікат від 3 лютого 1926 р. відмежовував «Політику» від цього партійного об'єднання, поставивши крапку на спробах згуртувати довкола часопису консервативні елементи, які б сформували праве крило УНДО.

  Зазнавши невдачі у намаганні створити, за визначенням Томашівського, "рівновагу політичного життя", він схиляється до думки зібрати групу з консервативно налаштованої інтелігенції, яка б стала основою створення окремої консервативної партії. Така група з'явилася у вересні 1927 р.; її першою акцією було порозуміння з католицькою Українською християнською організацією для вироблення спільної програми.

  З початку лютого 1928 р. С. Томашівський стає головним політичним оглядачем газети «Нова  Зоря», де оприлюднив розроблену ним концепцію української політики в Польській державі, основними елементами якої були національно-територіальна автономія українських земель та ідея польсько-українського порозуміння. Його статті докладно проаналізували українську політичну лінію з 1918 по 1928 роки ("П'яті роковини", "Хто винен", "Березневий акт як учитель") та накреслили програму української політики в іноетнічній державі ("За автономію українських земель при Польщі").

   Власна державність, на думку автора, у той час була віддаленою політичною метою, натомість у реальній політиці він пропонував домагатися негайного виконання закону від 26.ІХ.1922 р. про автономію Львівського, Тернопільського і Станіславівського воєводств. Власне цієї програми дотримувалась католицька УХО, членом Головної Управи якої Томашівський став у 1928 році.

  Позиція Томашівського щодо української політики в Польщі і випрацювана вченим програма налагодження польсько-українських стосунків була негативно сприйнята керівними колами УНДО, гетьманського руху та лівими партіями. Пропозицію автономії вони розцінювали як спровоковану Томашівським лінію угоди українського політичного руху із польською державою.

  Політичні статті Томашівського і його виступ 28 травня 1928 р. на засіданні Головної управи з рефератом про ідеологічну програму організації підтримали в УХО. Ідея відкритого виступу українського консервативного табору проти ПОЛІТИЧНОЇ лінії УНДО належить не Томашівському, хоч він незабаром і став автором серії статей «Чільна партія у власному зеркалі», які головним завданням ставили спонукати УНДО     до зміни тактики, або провести політичний розрив з лібералами і створити окрему організацію. Він приходить до переконання в необхідності організації консервативної партії на грунті УХО: у грудні 1928 р. на засіданні Головної управи УХО відчитано його лист, у якому обгрунтований такий шлях творення консервативної партії.    

  Детальний огляд української політики початку XX ст. Томашівський доповнив аналізом українсько-польських відносин в історичній ретроспективі та оглядом сучасних йому українських і польських політичних програм, у виголошеній в Інституті дослідів національних справ у Варшаві 1929 року доповіді "Десять літ українського питання в Польщі".

  Концепція українсько-польських взаємин, яку Степан Томашівський опрацьовував ще з 1919 p., лягла в основу програми утвореної 1930 р. на західноукраїнських землях Української католицької народної партії, а згодом послужила теоретичним підґрунтям для зміни політики національно-державницького табору у Польщі напередодні Другої світової війни.    

  Консервативно-католицький світогляд Степана Томашівського позначився на його науковій праці. У 1926-1930 pp. діяльність вченого повністю зосередилась на дослідженні історії української католицької церкви. На цей час припадає вихід його ґрунтовних праць «Предтеча Ісидора. Петро Акерович, незнаний митрополит руський (1241-1245)» та «Вступ до історії Церкви на Україні», у яких висвітлення подій історії церкви в Україні вийшло далеко за рамки розгляду основних питань церковної політики і церковної організації на українських землях. Виклад історії церкви на Україні у «Вступі...», доведений істориком до середини XII ст., поєднаний із висвітленням загальноісторичних подій у вселенській церкві та дослідженням їхнього впливу на поширення християнства у Східній Європі. Вчений намагався обгрунтувати неісторичність візантійської церковної традиції і дослідити історичні зв’язки церкви в Україні із Заходом і Апостольською Столицею, у яких вбачав запоруку здійснення національно-політичних змагань українського народу і самостійності його церкви впродовж історії. Невдачею унійних змагань пояснював невдачу останніх. Вчений виділив чотири спроби зірвати залежність української церкви від Візантії: заходами Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Ізяслава І, Ізяслава II Мстиславича.

  Томашівський відзначив зміни у церковних обставинах на українських землях із середини XIV ст. Вчений високо цінував значення Берестейської унії як єдиної тривкої форми національної церкви, покликаної до життя потребою усамостійнення української церкви від Візантії і її роль у залученні, західноєвропейської культури на українські землі - у чому вбачав вирішальний чинник для оборони української національно-політичної ідеї.

   Більшу увагу С.Томашівський також присвятив справі унії України із Римом за папи Інокентія І. Він виступив автором гіпотези (дискусійної у сучасній історіографії) про київського митрополита Петра Акеровича, ігумена Свято-Спаського монастиря на Берестовім, який виконував політичну місію київського князя Михайла Всеволодовича. Скорочений варіант цієї праці у польській мові п. н. « Ruski epizod Soboru Lugdu?skiego 1245 r. Szkic historyczny» (Львів, 1927) став підставою для габілітації вченого на доцента історії України у Яґеллонському університеті наприкінці 1927 р.  У 1928-1929 рр. він викладав українську історію на посаді приват-доцента, поєднуючи лекції в університеті із працею у гімназії.  Із 1 жовтня 1929 до кінця життя  виконував обов’язки  професора історії України [25].

tomashivsky2-2013-01-31

     У публіцистичних виступах в газеті «Нова Зоря» долучився до полеміки з питань церковно-політичної історії, у яких він висловився про ставлення до націоналізації у церкві, роздумував про роль української греко-католицької церкви як посередниці між Сходом і Заходом.

     У травні С.Томашівський відмовив у подальшій участі в організаційних заходах щодо створення консервативно-католицької партії, покликаючись на вік, наукові інтереси, проте ще приїздив на засідання «новозорянської» групи і брав участь обговоренні найважливіших політичних справ. У липні 1929 р. пропонував утриматися від негайної організації католицької партії, доки не доведена справа об’єднання в Церкві. На завершальному етапі підготовки католицької партії Томашівський брав участь у нарадах 10 - 13 липня 1930 р. в с. Микуличині, де виступив з ініціативою політичного розриву з УНДО і планом творення католицької партії.

     Проголошення заснування Української католицької народної партії 24 вересня 1930  р. і оприлюденння у жовтні того ж року програмних основ партії було у вирішальній мірі результатом теоретичної праці С.Томашівського.

     Проте йому самому вже не довелося взяти участь навіть в установчому засіданні католицької консервативної партії. Із 2 листопада його зломила хвороба. Перед смертю найбільше журився він не політичними, а науковими справами - недописаною «Історією Церкви на Україні».

     21 грудня 1930 р. С.Томашівського не стало. Похований він у м. Кракові на Раковецькому кладовищі.

tomashivskygrab-2013-01-31

 

Могила Стефана Томашівського у Кракові


Надія Халак - кандидат історичних наук, м.Львів


1. Томашівський С.  Народні рухи в Галицькій Руси 1648 р.// Записки НТШ. – Львів, 1898. – Т. 23-24. – С.2.

2. Центральний державний історичний архів України у Львові (далі ЦДІА у Львові) – Ф. 401. – Оп.1. – Спр. 101. – С.19.

3. Томашівський С. [рец. на:] Цегельський Л. Русь-Україна і Московщина. Історична розвідка. Коштом і заходом товариства «Просвіта». – Львів, 1901 // Записки НТШ. – Львів, 1901. – Т.44 (бібл.). – С. 32-38.

4. Томашівський С. [рец. на:] История  России. Сочинение Д.И. Иловайского. – Т. IV. – Вып 2. – Эпоха Михаила Федоровича Романова. – М., 1899 // Там само. – С. 22-25.

5. Томашівський С. [рец. на:] Rawita Gawroński Fr. Historia ruchów hajdamackich. – Lwów, 1899, 1901. – Т.1-2 // Записки НТШ, - Львів, 1901. – Т. 41 (бібл.). – С.9-20.

6. Томашівський С. Володимир Антонович. Його діяльність на поли історичної науки (З нагоди  ювілею) – Львів, 1906. – С. 58.

7. Томашівський С. Погляд на стан людности Львівської землї // Жерела до історії України-Руси. – Львів, 1901. – Т. 5. – С.IV.

8. Томашівський С.  Народні рухи… С. 137.

9. Там само. – С. 77.

10. Там само. – С.137.

11.  Дещо пізніше, у 1915 р. в статті «Війна й Україна» Томашівський оцінив крок Мазепи як перший органічний і рішучий вислів українсько-московської непримиренності, що підготував прихід нового національного відродження // Вістник Союза визволення України . – Відень, 1915. – Ч. 53-54. – С. 1-2.

12.  Томашівський С. Перший похід Б. Хмельницького в Галичину (Два місяці української політики 1648 р.) – Львів, 1914 . – С. 65.

13. Там само. – С.14.

14. Там само. – С. 66.

15. Там само. – С. 72-73.

16. Томашівський С. Королівство Галичини і Володимирії // Діло. – Відень, 1916. – Ч. 104. - С. 2-3.

17. Томашівський С. Церковний бік української справи // Діло. – Відень, 1916. -  25 с.

18. Томашівський С. Австрія за цісаря Франца Йосифа І // Діло. – Львів, 1916. – Ч. 286. – С. 1-2.

19.  Вчені науково спірвпрацювали ще до війни. Опублікований огляд  листування В. Липинського до С. Томашівського (із вересня 1907 р. до червня 1926 р.)

20. Томашівський С. Нова карта // Під колесами історії, - Берлін, 1922. – С. 48.

21. Кревецький  [рец. на:] Томашівський С. Під колесами історії. – Берлін, 1922 // Діло, 1922. – Ч. 36, - С. 6-7.

22. Томашівський С. Ще про галицьку трагедію // Літопис політики, письменства і мистецтва. – Берлін, 1924. –  Кн. 1. –  Зш. 7. – С.101.

23.  З індексу заборонених книг// Політика. – Львів, 1925. -  №3. –  С. 42.

24.  Томашівський С. Схід і Захід. Історично-політичний  нарис // Там само. – 1925. - №4. – С. 6-12; Його ж  «Церква і нація» // Там само. – 1925. - №4. – С. 57-61; С. К-ий  В сітях пересуду // Там само. – 1926. - №5-6.  -  С. 73-75.

25. див. також: Тельвак В. Краківська доба життя та діяльності Степана Томашівського у світлі документів Яґеллонського університету . Режим доступу:  www. archives. gov.ua/Publicat/AU/AU_1.../138-149.pdf