Московська держава і її військо в середині XVII ст.

Друга половина XVII ст. була часом надзвичайно багатим на різноманітні історичні події та військові конфлікти, активним учасником яких була і Московія. Втрутившись у 1654 р. в козацько-річпосполитське протистояння Московське царство, фактично зробило заявку на здобуття статусу регіонального лідера у Балтійсько-Чорноморському регіоні і з головою занурилося у період довготривалих війн та повстань «бунташного» XVII ст. Буде цілком справедливо зазначити, що в означений час гармати замовкали лишень для того, щоб трохи охолонути і знову розпочати свій гуркіт, а союзники і супротивники змінювали один одного наче у калейдоскопі: поляки, литовці, татари, козаки Гетьманщини, знову поляки й татари, гетьманці, січовики, донські козаки, турки-османи, кримчаки і т. д.

Цар Алєксей Міхайловіч. Тітулярник 1672 р.

Варто зазначити, що розпочавши у 1654 р. війну із Річчю Посполитою в союзі з козаками Богдана Хмельницького, уряд Алєкєя Михайловича попервах досяг вражаючих успіхів. У 1654-1655 р. царські ратники спільно із козаками Сіверського гетьмана Івана Золотаренка майже повністю опанували територію Великого князівства Литовського [1, p. 191-192, 236-243; 2]. Однак, замість того щоб розвивати початковий успіх, царський уряд, спокусившись далекою перспективою обрання на трон Ягелонів Алєксєя Міхайловича чи його сина, не тільки пішов на укладання тимчасового перемир’я із Річчю Посполитою, але ще й втягнувся до війни із шведами і розпочав політичну конфронтацію із Гетьманщиною. Поділ шкури ще невбитого ведмедя ще ніколи й нікому не приносив успіху, зокрема й тим хто ототожнює себе із цим володарем Східноєвропейських лісів. Вчорашні успіхи 1654-1655 р. поступилися місцем невдачам: під час облоги Риги від невеличкого шведського гарнізону у 1656 р., а потім доволі відчутною поразкою від козаків Івана Виговського під Конотопом у червні 1659 р. [2, 3, с. 370-399]. Затяжна війна проти різних супротивників виявила низку недоліків у військовій організації, фінансовій системі і мобілізаційних можливостях московської монархії. В нових умовах застарілість помісного війська, кістяком якого було ополчення дворянської кінноти та стрільців, та пагубність місництва серед офіцерсько-командного складу були вкрай очевидні.

Щоправда не можна не сказати, що ці уроки минулися для московитів без наслідків, певні висновки були зроблені. Так, зокрема, за Алєксєя Міхайловіча усе більше значення починають відігравати полки «чужоземного вишколу»: створені за європейським зразком піхотні солдатські та кінні райтарські й драгунські частини. Щодо останніх, то варто зазначити, що у XVII ст. драгуни виконували ту ж роль яку зараз відіграє моторизована піхота, до місця бойових дій вони пересувалися кінно, а безпосередньо у битву вступали у пішому ладі.

Творення полків чужоземного вишколу, розпочалося ще у 30-х рр. XVII ст. за царювання Михайла Федоровича, напередодні Смоленської війни 1632-1634 рр., але свого апогею сягнуло вже за правління його сина, коли внаслідок затяжного конфлікту із Річчю Посполитою потреба у них істотно зросла . У зв’язку з цим московський уряд мав вдатися до певних інновацій, зокрема пов’язаних із впровадженням нового механізму набору вояків [4, с. 38-49]. У 1658 р. царські сановники вперше вдалися до набору «даточних людей», своєрідного передвісника рекрутських наборів XVIII cт. Протягом другої половини XVII ст. московський уряд чотири рази вдавався до набору даточних, восени 1658 р (фактично вже під час бойових дій проти Гетьманщини), влітку 1659 р. (після Конотопського погрому 1659 р.), восени 1660 р. (після Чуднівської катастрофи, коли загинуло військо воєводи Шеремєтєва) та восени 1678 р. (під час війни за Правобережну Україну із Османською імперією) [5, с. 81]. У нашому розпорядженні є свідчення того як відбувалися ці набори, що залишив нам другий за відомістю, після князя Андрія Курбського, московський перебіжчик ранньомодерної доби піддячий Посольського приказу Григорій Котошихін: «через продовження Польської війни, багато людей райтар і солдат у боях під час приступів, сидячі в облозі або тривалий час облягаючи багато різних міст, з голоду померли: і збирані райтари і солдати, щорічно з монастирів і з бояр і з усіляких урядовців, з поміщиків із вотчинників, зі 100 селянських дворів по кінному чоловіку райтару, із рушницею, та по солдату; та дол. Того ж збирани райтари і солдати двічі на рік, не в один рік, зі ста селянських дворів райтар, а в солдати з 20 дворів» [6, с. 117].

Поразки на кшталт Конотопської чи Чуднівської кампанії, істотно сприяли модернізації московського війська, через істотне збільшення в його лавах полків «нового вишколу» і зростання пропорції удільної ваги піхоти над кіннотою. Втім, під час війни із Річчю Посполитою означені полки внаслідок низки причин, насамперед обумовлених їх не дуже високою якістю, не змогли кардинально змінити розташування сил на користь царського уряду. У цьому зв’язку при дворі, навіть, обмірковували плани щодо найму у Європі цілого корпусу найманців у складі кількох полків на чолі із генералом.

Формально, усі передумови для втілення у життя означеного задуму були наявні. Після завершення Тридцятирічної війни 1618-1648 рр. у Європі був вагомий надлишок «солдатів-фортуни», готових завжди надати свої послуги тим монархам, які ладні були їх оплатити. Починаючи із 1658 р. московські дипломати провадили низку переговорів з чужоземними генералами. Спершу царські комісари звернулися з такою пропозицією до англійського генерала рояліста Чарльза Ергарта, коли ж, після реставрації в Англії Стюартів , останній охолов до ідеї переходу на царську службу, то почали підшукувати інших кандидатів. В колі останніх були «князь» Вільям Келегри, англійський генерал Джерадо Родом, полковник австрійської служби Максиміліан Рапораци Фан-Бурком, пізніше у 1661 р. до їх числа приєднався шведський посол Бенкт-Горном. Одразу зазначимо, з усіма переліченими діячами переговори ні до чого не призвели, причиною чого було скрутне фінансове становище Московії, яке через війну із Річчю Посполитою з року в рік тільки погіршувалося. Царський уряд пропонував потенційним найманцям жалування частково срібною монетою, а частково – мідною, наголошуючи на тому, що гроші будуть виплачуватися стабільно, а витрати їх будуть незначними через менші ніж у Європі ціни на продукти харчування. Проте усі суб’єкти переговорів прагнули отримувати платню лише у срібній монеті й на поступки йти не хотіли [4, с. 93-100]. За цих умов єдине, що лишалося Московському урядові це наймати окремо взятих чужоземних офіцерів для вишколу власних військ, а також купувати за кордоном зброю. Одним із таких фахівців і був Патрік Гордон.

Патрік Гордон

Першу пропозицію перейти на царську службу він дістав від московських дипломатів влітку 1661 р. під час обміну полоненими. Гордон тоді перебував на службі в Речі Посполитої й безпосередньо брав участь у нещасливій для московитів Чуднівській компанії. Цікаво, що протекцію Гордону перед московськими послами, зробив полковник московської служби Крофорд, якого наш герой як раз і доправив на розмін. Утім, сам Гордон на той час мріяв про зовсім інше: в його планах було або повернення на Батьківщину, де як вже зазначалося, відбулася реставрація династії Стюардів, або ж перехід на службу до австрійського імператора. Втім, від своїх знайомих і родичів, Патрик дізнався, що вище окреслені задуми у разі їх реалізації не принесуть йому ані кар’єрного зростання, ані сталих прибутків [7, с. 94-95].

За цих умов він скористався з пропозиції царських послів і найнявся до московського війська, діставши запевнення від посла, що строк служби його цареві триватиме не більше трьох років, з яких один він служитиме у чині майора, а два інших – підполковником.

Кар’єрний шлях

Життєпис Патріка Гордона є яскравим прикладом біографії багатьох шотландських шляхтичів ранньомодерного часу. Належачи до одного з найславетніших шотландських кланів, він за власним визначенням, був «молодшим сином, молодшого брата з молодшої гілки роду» [8, с. 7]. У зв’язку з релігійними міркуваннями наш герой не забажав вступати до одного з шотландських університетів і через певні нюанси приватного життя вирішив шукати щастя за морем. Доля закинула його спочатку до Прусії, де у 1652 р. він навчався у єзуїтському колегіумі, а в 1653 р. перебрався до Речі Посполитої. Остання, за словами одного з мандрівників XVII ст., була справжнім раєм для шотландців, які швидко знаходили власне місце у річпосполитському суспільстві як купці, ремісники або військові [9, s. 45]. Молодий Гордон також обрав для себе марсів шлях, і планував навіть вступити до шотландської роти князя й польного гетьмана Великого князівства Литовського Яна Радзивіла [8, с. 7-15], втім, свою військову кар’єру він розпочав під корогвами не Білого Орла, а …. Золотого Лева. У 1654 р. Шведське королівство напало на Річ Посполиту, яка увійшла у добу сумнозвісного «Потопу», і Патрик Гордон найнявся на службу до військ шведського короля Карла Х Густва як райтар. Служба у шведів, які мали у XVII ст. найкращу в Європі армію, була для Гордона чудовою школою. На сторінках власного щоденника він неодноразово із захопленням відгукувався про шведський вишкіл, старанність і дисципліну, що істотно контрастували із становищем справ у війську Речі Посполитої [8, с. 64, 89, 115, 226]. За час своєї служби в шведів Гордон пройшов шлях від рядового до офіцера, дослужився до нижчого офіцерського звання – прапорщика, і тричі побував у польському полоні у (1656, 1657, 1658 рр.) [8, с. 225-226]. Під час свого третього полону Гордон дістав від гетьмана князя Єжи Сєбастіана Любомирського, пропозицію перейти на службу Речі Посполитій з підвищенням у званні [8, с. 225]. Після певних прагматичних міркувань шотландець погодився і продовжив свою службу у гетьманському драгунському полку в званні полкового квартирмейстера. Його здібності і хист не залишилися непоміченими тож доволі швидко Гордон дослужився до звання капітан-лейтенанта здобувши повагу і визнання від Любомирського. Останній у своєму рекомендаційному листі охарактеризував Гордона як найкраще: «… в усіх війнах, битвах і походах під час своєї служби проти багатьох ворогів цього королівства … шведів, московітів і козаків – брав участь і бився відважно і виконував обов’язок доброго вояка і урядовця… так старанно, що і собі здобув славу і честь і цілком виправдав ім’я шотландця, славетне усюди своєю воєнною гідністю» [7, с. 236-237].

Карл Х Густав – король Швеції

Як бачимо, московським послам вдалося завербувати на царську службу досвідченого і перспективного військового. Тим важливішими виглядають його спостереження щодо умов служби і оцінки боєздатності московітів у другій половині XVII ст.

Зустріч із Московією

Від самого початку Московія справила на Гордона негативне враження. Насамперед це було пов’язано із фінансовими питаннями. Ще у 1655 р. через нестачу коштів царський уряд вдався до грошової реформи й запровадив в обіг мідяні гроші. За офіційним курсом вони дорівнювали срібним, але насправді доволі швидко девальвувалися. Гордон, який повірив у декларований царським урядом курс, був неприємно вражений коли після продажу у Пскові коня дізнався, що курс мідяних грошей вкрай низький, 1 срібний рубль був еквівалентним 5 або 6 мідяним. Як зазначав він з цього приводу «бачачи навколо дорожнечу і надзвичайно похмурих людей, майже збожеволів від розпачу» [7, с. 103]. Забігаючи наперед, зазначимо, що нарікання на своє фінансове становище, обумовлене спочатку тим що жалування виплачувалося мідними грошима, пізніше його незначними розмірами і затримкою у повернені царською скарбницею грошей витрачених ним під час дипломатичних місій до Англії, червоною стрічкою проходять через увесь його щоденник з описом «московського» періоду життя.

Гордонівська оцінка московських вояків

Нотатки Патріка Гордона про службу в державі Романових, є чи не єдиним джерелом в якому можна знайти інформацію про вишкіл, поведінку вояків під час бойових дій і настрої рядового складу московітів. Попри те, що чужинці, насамперед дипломати, залишили у своїх мемуарах чимало інформації про різноманітні галузі життя Московії XVII ст., дані, які вони могли навести про її військову організацію і збройні сили, були доволі обмеженими і загального характеру. Відтак, презентована ними картина, більшою або меншою мірою нагадувала пропагандистську промову царського стольника Івана Чемоданова до майбутнього тосканського герцога Козьми Медичі виголошену у 1657 р. «… У нашого великого державця проти його … супротивників рать збирається велика і незлічима, а вишколу бува різного: багато тисяч рот списників вишколених гусарами, багато тисяч кінноти з вогненим боем і рейтарським вишколом, багато тисяч інших з великими мушкетами драгунським вишколом, а багато тисяч інших солдатським вишколом. Над усіма ними настановлені начальні люди: генерали, полковники, підполковники, майори, капітани, поручики, прапорщики …..» [5, с. 74].

Навчання пальбі (за московським виданням Йогана Якобі Вальгаузена  «Учение и хитростьиратного строя пехотніх людей». Москва 1647 р.)

Наведений пасаж істотно різниться із тими речами про які писав бойовий офіцер і досвідчений найманець Гордон. Перше на що він звернув увагу так це на контингент військ із яким йому на самому початку своєї служби московським царям довелося мати справу: «то були солдати-утікачі з кількох полків, які були надіслані із різних місць» [7, с. 107]. Доволі цікаво, що серед рядових із якими йому доводилося мати справу Гордо розрізняв безпосередньо самих московітів, мордву і черемиських татар. Означене спостереження, яскраво демонструє, що московське військо не становило якогось національного моноліту, про який так любили писати радянські та і деякі сучасні російські автори. З даного приводу варто зазначити, що під час «мідяного бунту» у Москві розмірковуючи над використанням полку в якому служив наш герой, щодо приборкання черні Гордон (тоді ще майор) зазначав, що з наявних у нього 1200 солдатів, для каральних дій найкраще підходять «800 мордвинів і черемиських татар, які не стали б співчувати або долучатися до бунтівників, решта – строката суміш з московитів – не варта була особливої довіри» [7, с. 119].

Сумлінно виконуючи власні військові обов’язки, щодо вишколу ввірених йому солдатів перший рік своєї служби Гордон навчав їх «двічі на день за ясної погоди» [7, с. 107]. Результати не заставили себе довго чекати. У 1664 р., коли він був вже підполковником, під час огляду військ царем у Москві біля Новодєвіч’єва монастиря, солдати його полку, на відміну від інших стрілецьких та солдатських полків, продемонстрували вправність у ведені залпового вогню із стрілецької зброї по-батальйонно і всім полком. Як згадував шотландець, це настільки сподобалося цареві, «… що він наказав нам дати ще один залп, що ми зробили доволі успішно». Після оглядин цар щедро нагородив командира полку генерал-майора Кроуфорда, який як відзначив Гордон «зовсім не переобтяжував себе навчанням солдатів». Щоправда, останній, бажаючи віддячити офіцерам-інструкторам, надіслав їм їжу із власного столу. Коментуючи цей випадок у своєму щоденнику, шотландець не без гумору, залишив там дотепний запис де порівняв себе і своїх товаришів із волами «які найбільше за всіх працюють заради хліба, а отримують найменшу його частку» [7, с. 139].

Маючи можливість спостерігати московських вояків не лише під час навчання, а й у бойових умовах, зокрема під час Чигиринських, Кримських і Азовських походів Патрік Гордон неодноразово вказував на істотні вади у їхньому вишколі. Насамперед, вимуштрованй шведами шотландець звертав увагу на слабку дисципліну у війську, що коштувало в умовах війни чималих жертв. Так зокрема, під час першого Чигиринського походу 1676 р., при форсуванні Дніпра, досягнувши правого берегу московіти зазнали втрат у живій силі виключно через власну безпечність. Не дочекавшись результатів розвідки місцевості, яку здійснювали компанійці гетьмана Івана Самойловича, московські вояки «пішки …пішли у ліс і зарощу, аби зібрати деревину для вогнища і шалашів – без зброї і порядку, не бочися небезпеки». У лісі розвідники і збирачі хмизу несподівано зіткнулися із османами, відтіснивши компанійців, турки напали на збирачів хмизу «вбиваючи усіх кого могли наздогнати». Безпечність коштувала життя як мінімум 32 воякам чиї голови «турки забирали із собою» [10, с. 14].

Оборона Чигирину в 1677 р.

Чигиринські походи виявили крім слабкої дисципліни і ще одну ваду царських ратників – низький бойовий дух. Ще під час виправи 1677 р. шотландець неодноразово фіксував випадки, коли повідомлення про ймовірне наближення сил супротивника викликало паніку в московському війську [10, с. 14, 15]. Під час одного з таких випадків він сам опинився у комічній ситуації. Оглядаючи територію після переправи на правий берег Дніпра, Гордон із власним супроводом, чисельністю в 12-15 чоловік, зіткнувся із роз’їздом козаків компанійців гетьмана І. Сомойловича. Прийнявши останніх за турків, більшість драгунів із супроводу Гордона, який на той час вже мав звання полковника, розбіглися, залишивши його із двома підлеглими напризволяще. Цікаво, що коли він повернувся до головних сил то побачив власний полк вишикуваним вздовж розбудованих укріплень. З донесення офіцерів він дізнався, що вояки відмовлялися виступати до його прибуття, а утікачі з числа пошту запевняли інших, що полковника захопили у полон турки [10, с. 15].

Поганий вишкіл московського війська продемонстрований під час походу 1677 р. став ще очевиднішим під час штурмів Чигирина у 1678 р. У своєму щоденнику протягом осади Гордон неодноразово описував ситуації, коли у критичних ситуаціях царські ратники виявляли слабкість і небажання виконувати накази [10, с. 60, 65, 69-70, 73, 76-77, 77-78, 81]. Змусити їх утримувати позиції або підняти в контратаку доволі часто не могли ані грошова винагорода, ані роздача горілки, ані погрози, ані фізичний примус. Щодо останнього то на сторінках щоденника є кілька згадувань, що під час однієї з турецьких атак, вояки діяли дуже в’яло і офіцери мусили «гнати і виштовхувати їх із захищених позицій» [10, с. 58], в іншому випадку «наші солдати діяли дуже нерішуче офіцерам довелося їх виганяти навіть силою» [10, с. 73]. Під час однієї з таких спроб Гордон намагаючись утримати своїх же солдат на позиції і змусити їх перейти в атаку дістав поранення від одного з них напівпікою у ногу «і відчув біля грудей ще 20 напівпік» [10, с. 77].

Драгун другої половини XVII cт.

Як досвідчений ветеран Гордон не міг не звернути увагу на відсутність навичок і відверте небажання московітів битися у мінних галереях, їх безпорадність у боротьбі із мінними підкопами та поганий вишкіл артилеристів, що особливо контрастувало на фоні високої ефективності османських гармашів [10, с. 21, 58, 59, 60, 62, 63, 66, 67]. Доволі цікавим може видатися і нотатки полковника щодо взаємин московітів із їх союзниками козаками в Чигиринському гарнізоні. Останні відверто йдуть в дисонанс із такими улюбленими в частині наукових і політичних кіл сучасної України та Російської Федерації розмов про «споконвічну» дружбу і братерство, зміцнену військовим побратимством від часів Богдана Хмельницького. Так зокрема шотландець зазначав, що під час першого Чигиринського походу турок у 1677 р., на початку бойових дій, недовіряючи козакам московіти не пустили останніх до замку. Лише після того як у численних вилазках вони виявили чималу відвагу й завзятість завдавши туркам чималих втрат, козаків було допущено всередину замку і відведено частину його мурів для оборони [10, с. 22]. У свою чергу в розмовах із Гордоном козаки не приховуючи презирливого ставлення до своїх союзників й відверто наголошували, що у 1677 р. царські ратники виявляли «виявляли велике боягузтво і ледь змогли встояти на стінах, не кажучи вже про вилазки, або якісь заходи, які могли б завдати ворогові шкоди, доки козаки словом і ділом не вселяли у них відвагу і впевненість» [10, с. 26].

Читаючи усі ці повідомлення не можна не задатися питанням, чим пояснюється слабкий вишкіл солдат і якщо рядові були такими як їх описав Гордон, то якими ж мали бути представники офіцерства. Шотландець залишив нам чимало цікавої інформації і з цього приводу.

Московське офіцерство в очах Гордона

Вступаючи на службу до московської держави кожен офіцер-чужоземець мусив пройти атестацію влаштовану царським урядом. Сам Гордон пройшов цю процедуру 3 вересня 1661 р. у Москві, при чому перевірку йому влаштовував керівник «Іноземного приказу» Ілля Данилович Мілославський. Її зміст полягав у тому що, від шотландця та інших новоприбулих зажадали аби ті продемонстрували, своє вміння у володінні зі зброєю. Спантеличений такою вимогою Гордон повідомив боярину «що якби він знав … то прихопив би одного із свої слуг – той, можливо, поводиться із зброєю краще за мене – і додав, що володіння зброєю – остання справа для офіцера, а найголовніше полягає у керівництві» [7, с. 105]. Як це не парадоксально, але у другій половині XVII ст. в Московській державі була відсутня система оцінювання оперативно-тактичних знань та вмінь претендентів на офіцерські посади.

Не дуже довіряючи патентам які видавалися офіцерам у європейських державах при прийомі на службу, московські сановники перевіряли лише вміння претендентів поводитися із зброєю. Зайвим буде казати, що така перевірка була вкрай недостатньою. Після перших двох років служби (на той час вже підполковник) Гордон мусив констатувати вкрай низький рівень підготовки, більшості найнятих військових: «Серед них багато, якщо не більша частина, - люди дурні і низькі, які ніколи не служили в почесному званні» [7, с. 123] . Означена оцінка не була поодинокою, за два роки до свідчень Гордона австрійський посол до Московії Августин Маєрберг, автор «Мандрівки до Московії» висловився на сторінках своєї праці приблизно так само: «Хоча і є в московському війську чимало полковників із чужоземців, втім вони, за рідким виключенням, ледь тільки діставали у нас нижчі чини, а прибувши до Московії доволі швидко перескочили, через усі проміжні підлеглі посади одразу на високу посаду полковника, відтак не в змозі навчити інших вмінню керувати, якому й самі не вчилися» [6, с. 163].

Низький рівень офіцерського корпусу царського війська, як офіцерів так і московітів, неодноразово ставав об’єктом саркастичних нападок Гордона, про що він згадував на сторінках свого «Щоденника». Як відомо однією з пагубних рис будь-якого війська є безініціативність його командирів. Під час мідяного бунту у 1662 р. вже вище згаданий командир Гордона полковник Кроуфорд, попри наполягання ініціативного шотландця, зволікав із виступом полку на захист царської резиденції не бажаючи щось робити без наказу. Внаслідок цього полк виступив до царської резиденції лише тоді, коли бунт фактично був придушений стрілецькими полками, Царський уряд хоч і відзначив чужоземців нагородами втім вони були незначні, а Гордон із цього приводу відзначав «Мій полковник потім часто шкодував, що втратив таку гарну можливість аби відзначитися самому й нам» [7, с. 120].

Не виявляючи ініціативу більшість офіцерського корпусу царського війська, водночас дуже болісно і негативно ставилися до тих кому вона була притаманна. Згадані риси, в умовах безперервних війн другої половини XVII ст., доволі часто призводили до значних жертв і поразок. Зокрема саме так було під час другого Чигиринського походу та Азовської компанії 1695 р.

Московський солдат з полку нового вишколу наприкінці 1650-1660 р.р. Ілюстрація з книги Алєксандра Малого

Описуючи вже згадану вище Чигиринську кампанію 1678 р., Гордон неодноразово згадував про протидію його пропозиціям і діям з боку інших офіцерів. Готуючи Чигирин до облоги наприкінці червня 1678 р., «полковник і інженер» [10, с. 32] зіткнувся із небажанням інших московських офіцерів та рядових будувати намічені Гордоном, додаткові укріплення « … у напрямку до річки і міста. Це здалося дивним для, московітів, як щось ніколи не бачене раніше, і вони усіма силами протидіяли будівництву. Втім і усе зроблене раніше також спершу здавалося їм дещо дивним, хоча по завершені було визнано і корисним, – і вони підкорилися» [10, с. 46-47].

Якщо означений приклад завершився перемогою полковника, то інший – навпаки. Під час однієї з нарад, на початку облоги Чигирину турками, Гордон наполягав на проведенні вилазки 2-тисячним загоном, яку він хотів очолити. Попри висловлену рішучість його кандидатура була відхилена: «губернатор наголосив що має, особливий указ від Його Величності не пускати мене у жодні виправи». Втім шотландець одразу дістав можливість переконатися, що висловлена оточуючими турбота за його життя є нічим іншим як турбота за своє власне. «Полковники діставши від мене згоду утриматися від вилазки, домовилися із губернатором, що нікому із них не варто ризикувати у таких небезпечних заходах як вилазки, досить буде і підполковників. Таким чином я побачив, що вони так одностайно постали проти мого виступу не стільки через прихильність і любов до моєї персони, скільки через нагоду, аби самим не брати у тому участь» [10, с. 57].

Подібна «розумність» старших офіцерів дуже швидко негативно позначилася на становище чигиринського гарнізону. Турки невпинно наближалися до стін і посилювали обстріл фортеці. Під час однієї з критичних ситуацій Гордон, згадував, що його оточив натовп захисників які вимагали, аби він знайшов спосіб, щоб зупинити турецький наступ. Не без справедливого менторства «полковник і інженер» повідомив на сторінках свого щоденника, що «… я побачив, що вони цілком сподіваються, на подібні речі, аби не зазнавати жодного ризику при активній обороні, сподіваючись, буцімто я або інші чужоземці здатні творити дива у таких випадках. Я вирішив за потрібне позбавити їх сподівань на воєнні хитрощі і наголосив, що не залишилося жодного засобу, як триматися більш рішучо і битися із більшою мужністю» [10, с.  64].

*****

Підводячи підсумки, варто зазначити, що хоча в сучасній російській історіографії спостерігається чітка тенденція розглядати XVII ст. як час коли Московія, під впливом подій «мілітарної революції», здійснила перехід від помісного війська до регулярної армії, інформація викладена у «Щоденнику» Патріка Гордона ставить під сумнів правомірність таких інтерпретацій. Досвідчений найманець який пройшов вишкіл в шведській армії, одній з найкращих регулярних армій ранньомодерного часу, Гордон на сторінках свого «щоденника» доводив, що засвоєння московітами західноєвропейської практики побудови регулярної армії у XVII ст. мало позірний характер. Створені за європейським кшталтом полки нового вишколу, не витіснили повністю помісні формування і не могли похизуватися доброю дисципліною й якісним офіцерським складом, індивідуальна підготовка солдатів також була не на високому рівні. Все це призводило до того, що у військових конфліктах другої половини XVII ст., Московська держава зазнавала чималих бойових втрат і не могла похизуватися вирішальними перемогами над жодним із сусідів.

Владислав Яценко – кандидат історичних наук, докторант Інституту української археографії НАН України, доцент кафедри українознавства та мовної підготовки іноземних студентів Харківського національного економічного університету.

Література

1. Kotljarchuk A. In the Shadows of Poland and Russia. The Grand Duchy of Lithuania and Sweden in the European Crisis of the mid-17th Century. – Stockholm, 2006.
2. Сагановіч Г. Невядомая вайна: 1654–1667. – Менск, 1995. - Також: http://asveta.belinter.net/histunknovnwar.html
3. Бульвінський А. Українсько-російські взаємини 1657-1559 років в умовах цивілізаційного розмежування на Сході Європи. – К., 2008.
4. Малов А. В. Московские выборные полки солдатского строя в начальный период своей истории 1656–1671 гг. – Москва, 2006.
5. Калинычев Ф. И. Русское войско во второй половине XVII века // Доклады и сообщения Института истории. – 1954. – Вип. – 2. – С. 74-86.
6. Утверждение династии.- М., 1997.
7. Гордон П. Дневник 1659–1667. – Москва, 2002.
8. Гордон П. Дневник 1635–1659. – Москва, 2005.
9. Biegańska A. Wielka imigracja szkotów w Rzeczpospolitej Polskiej od połowy XVI do końca XVIII w. і procesy ich asymilacji // Silva rerum. Зб. наук. праць. –Львів, 2007. – S. 44-71.
10. Гордон П. Дневник 1677–1678. – Москва, 2005.