Словосполучення «православний колегіум» інтригує читача, адже традиційно колегіумами називали католицькі (єзуїтські) навчальні заклади, які були поширені та здобули визнання у багатьох країнах Європи. Насправді «колегіум» став трансконфесійною освітньою моделлю, яка відобразила синтез/зіткнення/зустріч культурних традицій Заходу та Сходу Європи. Безсумнівно, православні колегіуми мали генетичний зв'язок із єзуїтськими. Він виявлявся у схожості всієї організаційної структури, у наявності таких же «класів» та порядку їх проходження, програмі освіти (фактично зорієнтованої на єзуїтську «Ratio Studiorum»)¹. Важливою ознакою православних колегіумів вважається всестановий  склад учнів, однак єзуїтські колегіуми також не знали станових обмежень. Втім, у конфесійному плані це були різні навчальні заклади. Звісно, на східнослов'янських землях панували традиції, догмати та норми Православної Церкви, які впливали на зміст освіти. Найбільш відомим з православних був Київський (Могилянський) колегіум, який здобув статус «академії» від уряду Речі Посполитої, а згодом і від Російської держави. Як відомо, вже до середини XVII ст. київський митрополит Петро Могила зумів успішно адаптувати деякі західноєвропейські освітні форми, результатом чого й стало створення Київського колегіуму. Наприкінці XVII - у першій половині XVIII ст. на українських землях, які входили до складу Російської імперії, були засновані ще три православні колегіуми - Чернігівський, Харківський та Переяславський (відповідно, у 1700, 1726, 1738 pp.). Окрім зазначених навчальних закладів, у Російській імперії не існувало інших із такою назвою. Більше того, до реформи духовних навчальних закладів у Російській імперії 1808 р. (яка була спрямована на подальшу професіоналізацію духовної освіти та, відповідно, уніфікацію духовних навчальних закладів) колегіуми зберігали своєрідність освітньої моделі.

Синкретичний характер православних колегіумів був зумовлений декількома факторами. Ці навчальні заклади виникли на українських землях, які входили до складу Речі Посполитої, згодом Московської держави (Російської імперії). Час виникнення та існування православних колегіумів (XVII—XVIII ст.) дослідники визначають як важливий етап «зустрічі» та взаємодії традицій Заходу та Сходу у всіх сферах культури та на різних її рівнях. У ході такої взаємодії й була вироблена культурно-освітня форма православного колегіуму, який, базуючись на «латинській ученості», став сплавом західноєвропейської та східнослов'янської культурних традицій. Вибір Петра Могили на користь моделі єзуїтського колегіуму, заснованого на принципах поєднання гуманітарно-філологічної освіти з релігійно-моральним вихованням, означав поворот до європейських освітніх стандартів, при цьому, як зауважують дослідники, він відповідав потребам суспільства та церковної реформи². Саме цей успішний досвід Києво-Могилянського колегіуму, результатом якого було прищеплення досягнень західноєвропейської освіти на грунті православно-руської культурної традиції, сприяв появі та стрімкому розвитку Чернігівського, Харківського та Переяславською колегіумів.

Актуальність теми визначається насамперед необхідністю виявлення специфіки православних колегіумів України як типу навчального закладу, як варіанту адаптації певних освітніх форм у Східній Європі, а також оцінки їх місця та ролі в освітньо-культурних процесах цього періоду. Таке завдання в історіографії ставиться вперше. У сучасних дослідженнях містяться суперечливі загальні оцінки діяльності православних колегіумів. Дослідниками не були вироблені критерії, які лежать у основі їх винесення їх до того чи іншого типу навчальних закладів, недостатньо проаналізовано генетичний зв'язок єзуїтських та православних колегіумів, не охарактеризовано сутність еволюції цієї освітньої моделі на тлі гіроцесін, які розгорталися у Російській імперії. Сьогодні все частіше мова йде про те, що православні колегіуми могли розвинутися до рівня університетів за прикладом ряду католицьких колегіумів, але це твердження не підкріплено відповідними аргументами.

Модель православного колегіуму XVII—XVIII ст. відобразила складні історичні реалії тогочасного життя Гетьманщини та Слобідської України, взаємодію різних культурно-освітніх та церковно-історичних традицій. Православні колегіуми України виникли на перехресті культур, традицій, епох. За короткий час ці освітні інституції встигли розквітнути та згаснути, являючи собою не тільки освітній, але й культурний феномен. Відповідно, хронологічні межі дослідження зумовлені часом існування православних колегіумів, від кінця XVII ст. до початку XIX ст.

Дослідження історії православних колегіумів розпочалося ще на початку XIX ст. й пройшло декілька етапів. Спостереження за цим процесом не лише дозволяє визначити дискусійні аспекти історіографії цих навчальних закладів, а й виводить на проблеми, які стосуються більш загальних питань історії освіти та культури XVIII - початку XIX ст. Якщо звернутися до праць та довідників, виданих у XX ст., можна розгубитися в широкому спектрі оцінок, які надають дослідники православним колегіумам. На початку XXI століття діапазон оцінок у вітчизняній історіографії не зменшився. При значній амплітуді коливань із визначеннями (майже завжди без зазначення критеріїв, які лежать в основі характеристик колегіумів), важко аналізувати й порівнювати освітні та культурні рухи на заході та сході Європи. Проблема «типології» шкіл, вочевидь, потребує дослідження й, зокрема, вимагає такого аналізу модель православного колегіуму. Тим більше, що в узагальнюючих працях з історії освіти, культури, історії педагогіки можна прочитати про десятки типів шкіл, які виникли в Україні у XVII—XVIII ст.³

Спроби визначити місце православних колегіумів у «системі освіти» України XVIII століття приводили до оцінок рівня освітньої програми колегіумів у категоріях «середній» або «вищий». Прагнення вибудувати таку «систему» спостерігаються вже у XIX ст., хоча тоді історики освіти досить обережно ставилися до проблеми статусу колегіумів, визначаючи їх особливості у порівнянні із духовними семінаріями⁴. Втім, І ці дослідники визначали рівень освітньої програми колегіумів як «середній»⁵, так і «вищий»⁶.

У працях істориків радянської доби думки також розділилися: зустрічалися визначення колегіумів як «вищих навчальних закладів»⁷, «середніх навчальних закладів»⁸, так й «закладів підвищеного типу»⁹. У сучасних дослідженнях з історії освіти в Україні XVII—XVIII ст., при визнанні відсутності системи та спадкоємності типів шкіл, нерідко у тих самих працях, послідовно проводиться лінія від початкової ланки освіти, через середню (колегіуми) до вищої¹⁰. Виокремлення «ступенів освіти» в дослідженнях можуть дещо відрізнятися¹¹, при цьому колегіуми відносять як до вищого рівня освітньої програми¹², так і середнього¹³, або ж до «середньо-вищого»¹⁴. Коли ж дослідники, маючи на увазі православні колегіуми, говорять, що «багато шкіл, створювалися за зразком Києво-Могилянської академії», які були «головними освітніми центрами» своїх регіонів¹⁵, а також про «престижні навчальні заклади», центри науково-педагогічної думки¹⁶, складається враження, що в Україні існувала мережа колегій-академій-університетів. Іноді пишуть, що у системі «загальнонаціональної системи освіти» колегіуми були школами нового типу - «училищними (дочірніми) колоніями Київської академії»¹⁷.

Другий вимір цієї (значною мірок» «неявної») дискусії про модель колегіуму по`вязаний із твердженнями про «становий/позастановий» заклад. В історичній літературі радянської доби паралельно існували характеристики колегіумів як «церковних станових закладів», так і «всестанових навчальних закладів». Сьогодні більшість дослідників називають колегіуми «всестановими центрами просвіти¹⁸, хоча навіть у спеціальних розвідках можна зустріти й таке визначення, як «позастановий духовний заклад»¹⁹. Продовженням цієї ж дискусії є встановлення спрямованості навчання колегіумів за критерієм «прогресивний - архаїчний». Зрозуміло, радянські дослідники були одностайні в оцінці колегіумів як архаїчних закладів. У новітній історіографії також можна віднайти оцінку Харківського колегіуму як закладу, що за спрямованістю та структурою належав до архаїчного типу²⁰. У науковій літературі ознака «архаїчний» виникає тоді, коли православні колегіуми порівнюють із моделлю класичного університету, риси якої починають формуватися у другій половині XVIII ст. Але реально епоха «класичного» (модерного) університету розпочнеться на межі XVІІІ—XIX століть. Тому православні колегіуми слід було б порівнювати із відповідною «докласичною» стадією європейського університету й середньовічними та ранньомодернпмн формами європейських навчальних закладів.

На оцінку моделі православних колегіумів впливає відповідь дослідників на питання: вона є запозиченою чи власною? Від цього залежить розуміння наведених вище аспектів дискусії. У XIX ст. історики колегіумів, фіксуючи «зразок Києво-Могилянської академії» у моделі колегіуму, визначали спільні риси цих закладів із єзуїтськими колегіумами (організаційні засади, структура навчального плану, шкільні порядки тощо). Ці науковці дійшли висновку, що від Києво- Могилянської академії колегіуми перейняли модель й західноєвропейські освітні традиції²¹. Саме при такому підході було вперше поставлено питання про змістовне наповнення терміна «колегіум». У той же час спостерігалося прагнення визначити основні риси колегіуму (в тому числі через порівняння із єзуїтськими та іншими школами²²). Учені розглядали складові моделі єзуїтських та православних колегіумів як явища одного порядку (хоча не завжди чітко це формулювали). Для підкреслення своєрідності, місцевого колориту колегіумів було запропоновано декілька цікавих термінів, наприклад «місцевий університет»²³.

У сучасній українській історіографії поширилися висновки про те, що основними тенденціями розвитку українського шкільництва було формування «українського типу освіти»²⁴, «становлення національної школи вищого типу»²⁵. Серед визначальних рис такої школи (в тому числі колегіуму перш за все називається «демократизм», «демократичний дух»²⁶. При цьому «демократизм форми» вбачають у тому, що у колегіумах не вели обліку учнів²⁷, а демократичні тенденції пояснюють бідністю²⁸.

Втім, як відомо, «латинські» школи, середньовічні та ранньомодерні (докласичні університети) Європи не мали «національної» забарвленості²⁹. Регіоналізація посилювалася разом із процесом конфесіоналізації освіти в епоху Реформації та після неї, суто національні моделі - це вже явище більш пізнє. Зазначимо також, що у 1990-ті роки пролунали важливі спостереження українських та канадських істориків про латинське шкільництво і шкільний гуманізм в Україні, які повертали дослідження історії колегіумів на українських землях у річище загальноєвропейських студій, орієнтували дослідження на порівняння і зіставлення результатів вивчення історії православних колегіумів із висновками досліджень європейської гуманістичної школи і університету³⁰.

Отже, історіографія історії православних колегіумів пройшла ряд етапів у своєму розвитку. Перший етап охоплював XIX - початок XX ст. Вже на початку XIX ст. з'явилися перші невеличкі історичні довідки та статті з історії колегіумів, наприкінці століття - спеціальні наукові розвідки з історії окремих колегіумів. Автори узагальнюючих праць з історії міст, єпархій, з історії освіти, церкви, культури, не оминали увагою православні колегіуми та їх діячів. У цей період було зібрано, опрацьовано, запроваджено до наукового обігу значний архівний матеріал, історіографія просувалася від фактографічних досліджень, систематизації матеріалу, виявлення ключових проблем до встановлення зв'язку історії колегіумів із загальними процесами в історії освіги, церкви і культури. Чимало авторів, які зацікавилися історією колегіумів, не були професійними істориками, але завдяки їх працям маємо змогу отримати інформацію з джерел, які не збереглися. Сучасні історики нерідко не тільки апелюють до цих розвідок, а й, не звергаючи уваги на аматорські прийоми досліджень, наслідують постановку задач, послідовність викладення та аналізу матеріалу.

У радянську добу відбулися настільки суттєві зміни щодо підходів та спрямованості досліджень з історії освіти в цілому й колегіумів зокрема, що можемо говорити про розрив із попередньою історіографічною традицією. Класовий та атеїстичний підходи зумовили агресивно-тенденційні оцінки колегіумів, які панували декілька десятиліть. На жаль, не тільки фактичні помилки з праць радянських істориків продовжують «дрейфувати» з одного дослідження до іншого. У деяких сучасних працях можна зустріти й відгомони загальних оцінок попередньої доби. Наприклад, під впливом праць радянських істориків й сьогодні лунає однозначна негативна оцінка єзуїтської освіти як такої та її впливів, подекуди зустрічаються твердження про духовну освіту як архаїчну. Серед прикладів, які, вочевидь, належать ще початковому періоду дослідження теми, - розвідки, у яких, навіть за невеличких обсягів, автори намагаються охопити увесь спектр питань від фінансово-господарських до навчального процесу, числа учителів та учнів³¹. Такий підхід нерідко поєднується із тим, що історія колегіуму розглядається лише під кутом зору характеристики діяльності місцевих архіпастирів³².

Безсумнівно, у сучасній вітчизняній історіографії освіти можна спостерігати й пошуки нових підходів, намагання урахувати загальноєвропейські тенденції у цій галузі³³. Заслуговує на увагу діяльність Науково- дослідного центру «Спадщина Києво-Могилянської академії». Під час «Днів науки» у Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбуваються засідання круглих столів «Проблеми освіти й освіченості в ранньомодерній Україні» (керівники Н. Яковенко та М. Яременко). У науковому часописі «Київська Академія» вітчизняні та зарубіжні науковці презентують результати розвідок, які спираються на сучасні підходи до дослідженім історії освіти в Україні.

Характеризуючи сучасну історіографію питання, слід відзначити й деякі праці зарубіжних дослідників. До них перш за все слід віднести фундамен- гальну узагальнюючу працю європейських дослідників з історії університету, в якій він розглядається як соціальний інститут³⁴. Зокрема, на увагу заслуговують ті сторінки, на яких йдеться про кризові явища в освіті та спроби її реформування на зламі XVІІІ—XIX ст. Відзначимо також роботи Я. Кусбера, присвячені дослідженню перенесення освітніх концепцій із Західної Європи до Росії й появі нового соціального прошарку освічених людей у післяпетровські часи (автор вивчав всі установи виховання, професійної та загальної освіти від духовних семінарій до кадетських корпусів)³⁵. Г. Мюльпфордт також розглядав процес проникнення деяких ідей Просвітництва (пієтизму, раціональної філософії) до Російської імперії, роблячи акцент наролі навчальних закладів, діячів церкви, науковців³⁶. Важливими виглядають й оцінки єзуїтської освіти та Києво-Могилянської академії, які містяться у ряді праць сучасних польських істориків³⁷.

На пострадянському просторі єдиним прикладом застосування компаративістики до історії освіти XVIII - першої половини XIX ст. є монографія А. Ю. Андреєва, в якій подається порівняльна історія російських та європейських університетів, розв'язуються проблеми входження навчальних закладів Російської імперії до університетської історії Європи³⁸. Процес виникнення університетів у різних країнах Європи представлений у ній як розповсюдження («трансфер») певних зразків вищої освіти. Показано, як він поступово охоплював різні країни й з Центральної Європи (в тому числі й через навчальні заклади на українських землях) прийшов до Росії. Останнім часом у російській історіографії спостерігаємо активні пошуки нових підходів до вивчення історії освіти у XVII—XVIII ст., про що свідчить проведення вже третіх «Ліхудівських читань» (із виданням збірників статей), поява новаторських праць з історії духовної освіти³⁹.

Підбиваючи підсумки, можна зазначити, що охарактеризована вище дискусія про ознаки моделі православного колегіуму свідчить про кризу тих підходів, в основі яких були і залишаються намагання оцінювати навчальні заклади, орієнтуючись на дуальні семантико-структурні та семантико-аксіологічні опозиції типу схід-захід, свій-чужий, прогресив- ний-архаїчний. Подолання жорстких лінійних опозицій, переорієнтація дослідження на взаємопроникнення та руйнацію протистояння vis-à-vis дасть змогу не лише краще з'ясувати особливості моделі навчального закладу (у даному випадку колегіуму), зіставити їх з ознаками європейських освітніх інституцій, а й простежити прояви трансферу й адаптації європейських культурно-освітніх форм на українських землях.

Відповідно, мета цієї праці полягала у тому, щоб, грунтуючись на сучасних методах історичних досліджень, визначити сутність феномену православного колегіуму, який втілив особливості української культури кінця XVII - початку XIX ст. Завданнями дослідження є виявлення характерних рис освітньої моделі православного колегіуму; розкриття специфіки православного варіанту гуманістичної школи шляхом порівняльного аналізу із іншими навчальними закладами; дослідження як організаційних основ православних колегіумів, так і змістовного наповнення навчально-виховного процесу; визначення егапів еволюції освітньої моделі; аналіз колективного портрету учнів та викладачів православних колегіумів; з'ясування основних форм відносин колегіумів із місцевим суспільством, які стали певним культурним явищем; виявлення місця колегіумів у загальних проектах освітніх реформ; з'ясування змін, які відбулися у всіх складових моделі православного колегіуму в ході реалізації реформи духовних навчальних закладів 1808 р. у Російській імперії.

Саме розв'язання поставлених завдань дозволить виявити риси освітньо- культурної моделі православного колегіуму, а також охарактеризувати процес трансферу та адаптації західно- та центральноєвропейських культурно- освітніх форм на землях Східної Європи. При вирішенні цих завдань враховувалося те, що європейські освітні інституції того часу переживали кризу й одночасно процеси трансформації, які привели до виникнення так званої «класичної моделі» університету, що йшла на зміну докласичному (середньовічному) університету, з відповідною моделлю початкової та середньої освіти (оскільки у XVIII столітті, особливо в другій його половині, в усіх країнах Європи відбувалися пошуки та вибудовувалася система освіти, із визначенням щаблів та меж кожного з рівнів освіти).

Характеризуючи комплекс джерел з історії православних колегіумів, за традицією розпочнемо із законодавчих актів. Більшість із тих, які використані у даному дослідженні, визначали загальні умови функціонування навчальних закладів, але були й такі, які стосувалися безпосередньо колегіумів (наприклад, Духовний Регламент, Жалувана грамота Харківському колегіуму та ін.). Зазначені актові джерела дають можливість встановити загальні положення, на підставі яких діяли єпархіальні архієреї у сфері управління духовними школами, основні принципи функціонування цих шкіл у Російській імперії, а також специфічні риси саме православних колегіумів. Ці джерела в основному були опубліковані, хоча до дослідження були залучені деякі проекти перетворень духовних навчальних закладів, які зберігаються у архівосховищах й до сьогодні не були оприлюднені.

Численну групу джерел становить справочинна документація, яка має декілька різновидів. Перш за все вона представлена указами, розпорядженнями, інструкціями, «промеморіями» єпископів, які вони направляли до колегіумів. Значною частиною цієї групи є рапорти та донесення ректорів колегіумів, які містили відомості про отримання указів, інструкцій та розпоряджень, а також повідомляли про хід їх виконання, стан справ у колегіумах, призначення викладачів тощо. Для цього дослідження не менш важливими справочинними джерелами були офіційні листи, рапорти, донесення, подання єпископів до Синоду з питань, які стосувалися колегіумів, у яких повідомлялося про певні події, ставилися конкретні питання, містилися пропозиції, прохання, клопотання. Серед справочинної документації надзвичайну інформаційну цінність має звітна документація. Звіти єпископів до Синоду містять докладні характеристики загального стану справ у колегіумах, інформацію про значні події в їх діяльності.

Звітна документація єпископів як джерело з історії розвитку освіти в єпархії має велике значення, тим більше що вона не відклалася на місцевому рівні (є лише окремі звіти у вигляді фрагментів чернеток). Окрім чисельності викладачів та учнів, у звітній документації фіксувався обсяг навчальних дисциплін, які викладали у колегіумах. Ці джерела надають змогу встановити не тільки кількість на- вчальних дисциплін, але і їх змістовне наповнення, посібники, твори (особливо для другої половини XVIII ст.), за якими велося викладання. Справочинна документація колегіумів представлена також декількома видами: довідки, роз-порядження, рапорти, звіти викладачів, реєстри, списки студентів, «атестати» тощо. Такі джерела відкривають можливості для дослідження всього розмаїття повсякденного життя студентів та викладачів, дозволяють визначити як загальноприйняті для того часу норми, так й відхилення від них. Спираючись насамперед на ці джерела проводилося дослідження «академічної повсякденності» як конкретного способу існування викладачів та студентів, а також сукупності ритуалів, комунікативних та повсякденних практик, сформованих колегіумським співтовариством у сфері «академічного життя». До правочинної документації відносяться також каталоги (реєстри) бібліотек православних колегіумів, а також описи книжкових зібрань, які належали викладачам колегіумів. Змістовне наповнення справочинної документації настільки різноманітне, що зумовило використання її в усіх складових дослідження. Справочинна документація зберігається в архівах та відділах рукописів бібліотек та музеїв.

Ще однією важливою групою джерел виступають книги навчального характеру, наукові твори, які використовували як посібники у процесі навчання. До цієї ж групи належать праці професорів колегіумів (друковані та рукописні), представлені передусім посібниками з різних дисциплін, проповідями та проповідними словами, а також переклади праць європейських вчених, які робили викладачі та студенти колегіуму переважно із навчальною метою. Важливими джерелами для реконструкції змістовного наповнення процесу навчання виступають рукописні курси лекцій, ряд рукописів навчального характеру (зошити з вправами, нотатки, записники тощо).

Джерела особового походження XVIII ст. становлять особливий інтерес. До дослідження залучалися епістолярії, спогади, автобіографії, які переважно належали професорам та випускникам колегіумів, а також деяким діячам церкви. Переважна більшість цих джерел опублікована, проте в рідкісних місцевих періодичних виданнях XIX ст.

Наступну групу джерел становлять твори художньої літератури. У творах таких письменників, як Г.Ф. Квітка-Основ'яненко, В. Наріжний та інших, містяться справжні «картини-замальовки» локального середовища, де своє місце належало і колегіумам. Ці твори надають можливість побачити певні соціальні і культурні процеси, які пов'язували колегіуми та місцеве суспільство, адже з вуст деяких літературних персонажів іноді лунають відповіді на потенційні питання культурної та інтелектуальної історії.

Нечисленною, але важливою групою джерел виступають економіко- географічні праці, записки вчених-мандрівників. До дослідження були залучені окремі зображальні джерела, архітектурні пам'ятки.

Значна частина джерел, перш за все справочинних, була виявлена в архівосховищах та в рукописних фондах бібліотечних зібрань України таРосійської Федерації й вперте введена до науковою обігу. Було опрацьовано більше десяти фондів Центрального державного історичного архіву України в Києві, окремі фонди Державних архівів Чернігівської та Харківської областей. Значний комплекс документів з історії духовних шкіл України відклався у Російському державному історичному архіві в Санкт-Петербурзі, зокрема у фондах Синоду. Цінність документальних джерел цих фондів полягає у різноманітності матеріалів, й тому, що більшість документів, представлених в синодальних фондах, не збереглася в архівах консисторій відповідних єпархій та колегіумів. Окремі документи були знайдені у Російському державному архіві давніх актів та Державному архіві Російської Федерації (м. Москва), Державних архівах Бєлгородської та Курської областей. Враховуючи завдання дослідження, неабияке значення мало опрацювання фондів та колекцій рукописних відділів бібліотек України і Росії (Інституту рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна; Російської державної бібліотеки (м. Москва), Російської національної бібліотеки (м. Санкт-Петербург), а також відділів рукописів музейних зібрань, зокрема Державного історичного музею Російської Федерації (м. Москва).

Підсумовуючи, підкреслимо, щоо при зазначеній розпорошеності джерел по різних архівосховищах, після їх опрацювання маємо достатньо повну та репрезентативну джерельну базу дослідження, яка дозволяє всебічно охарактеризувати модель православного колегіуму України.

Методологічну основу роботи становить полідисциплінарний підхід, зорієнтований насамперед на використання принципів інтелектуальної та культурної історії, історії ментальностей, повсякденності, компаративістики, просопографії. Були залучені також деякі напрацювання, концепції та технології, які застосовують у дослідженнях з історії науки та інтелектуальних товариств. Особливе значення мають принципи культурної історії, які за-стосовувалися задля дослідження складових елементів західноєвропейських освітніх традицій, що сприйняли та розвивали православні колегіуми, а також креативної адаптації цих традицій до нових соціальних умов Гетьманщини та Слобідської України. Напрацювання в галузі історії повсякденності використовувалися при дослідженні не тільки її типових об'єктів (практик дозвілля тощо), але й «академічної повсякденності» колегіумів. Методи компаративістики залучалися з метою дослідження близьких за змістом явищ інтелектуальної діяльності, розповсюджених у навчальних закладах Західної, Центральної та Східної Європи. Порівняння здійснювалося нри вивченні ступеня готовності інтелектуальних співтовариств Східної Європи до сприйняття ідеї університету. Просопотрафічні методи використовувалися при створенні колективного портрету викладача православного колегіуму. Таке дослідження здійснювалося на основі бази даних «Викладачі православних колегіумів» (у MS Access), до якої було внесено інформацію про 255 осіб.

Оскільки у роботі одне з основних завдань полягало у виявленні характерних рис моделі православного колегіуму, які сформувалися у процесі трансферу та адаптації західно- та центральноєвропейських культурно-освітніх форм, важливо було з'ясувати деякі, пов'язані із цим, теоретичні питання. Тим більше, що проблеми культурного трансферу й адаптації у контексті історичних зв'язків різних культур та субкультур набули останнім часом неабиякої актуальності. Сучасні підходи до їх вивчення, на думку багатьох європейських істориків, спрямовані на подолання настанов та схем, що мають вроджені вади, на кшталт «зразок і копія», «модель і імітація», «транслятор і той, хто сприймає», «першість і відсталість»⁴⁰. Рецепцію явищ культури все більше розуміють вже не тільки як пасивне сприйняття та засвоєння певних культурних форм, але і як активний процес, під час якого адаптація супроводжується відбором, внесенням змін, різноманітними доповненнями, а часто й іншим тлумаченням змісту цих форм, аби з часом вони могли називатися «своїми». Відповідно, до програм досліджень культурного трансферу мають включатися завдання не тільки виявлення того, що переносилося до іншого культурного середовища, але й тих трансформацій, що неодмінно відбувалися під час такого «переносу». Представники цього дослідницького напрямку підкреслюють пріоритет «того контексту, в якому приживаються та інтегруються елементи інших культур, перед впливом та дифузією»⁴¹.

Ще декілька важливих зауважень щодо теоретичних підходів дослідження. Сучасною історичною наукою чимало зроблено для того, щоб охарактеризувати українську культуру XVII—XVIII ст. як посередника між Заходом та Сходом Європи⁴². У результаті було зроблено важливий висновок щодо відкритості української культури по відношенню до надбань західноєвропейської культурної спадщини. Українська культура, яка сприймала такі досягнення, вбирала та переосмислювала різні її складові, у тому числі й освітні форми. Сьогодні не без підстав стверджується, що «поліморфізм» українського культурного простору виступав як стрижневий елемент культурного коду⁴³. «Поліморфізм» виявлявся у багатошаровості, мінливості та податливості на зовнішні впливи, у мовному та конфесійному плюралізмі. Як відзначив Марк фон Хаген, саме «розпливчастість кордонів, прозірність культур, мультиетнічність, яка склалася історично, можуть зробити історію України вельми сучасною цариною досліджень»⁴⁴, Втім, не можна не погодитися із Н. Яковенко, що сьогодні існують радше декларації солідарності з поглядом на Україну як територію, якою проходив рухливий кордон взаємодії між західною та східною цивілізаціями, ніж конкретні дослідження⁴⁵.

При вивченні широкого історико-культурного контексту освітніх процесів у Російській імперії XVIII ст., були враховані й ті тенденції у розвитку освіти в Європі, які характеризуються науковцями як поєднання трьох складових: поширення, диференціації та професіоналізації⁴⁶. Зокрема, при аналізі каналів та ступеня впливів європейського університету на Російську імперію у XVIII ст. враховувалася періодизація, запропонована Петером Мораном, згідно з якою виділяють три університетські «моделі» (які відповідають трьом епохам історії європейських університетів) - докласичну, класичну та посткласичну⁴⁷. Криза докласичної моделі університету у XVІІ й особливо у XVIII сг. спонукала католицькі, лютеранські та кальвіністські університети до пошуків виходу із стагнацїї, шляхів та форм модернізації, оновлення, нового вигляду. Такі зміни дають підстави для постановки питання про те, наскільки трансформації до- класичного (середньовічного) університету вплинули на такий європейський за своєю природою інститут як православний колегіум.

В історії православних колегіумів (Чернігівського, Харківського та Переяславського) яскраво відобразився синкретичний характер української культури XVIII ст., у концентрованому вигляді представлені різноманітні впливи та тенденції. Хоча дослідників перш за все приваблювала яскрава історія Києво-Могилянської академії, колегіуми, якщо розглядати їх як важливі культурні феномени епохи, можуть стати для істориків важливими маркерами «внутрішніх кордонів» та культурних дифузій, які відбувалися в українській культурі у XVIII - на початку XIX ст.

Показ моделі православного колегіуму як такої, що мала зв'язок із освітніми формами Західної та Центральної Європи й засвідчувала єднісгь європейських освітніх процесів, важливий не лише для нашого дослідження, але узагалі як підхід, актуальність якого очевидна в сучасних умовах європейського вибору України.

 Друкується за виданням: Посохова Л.Ю. На перехресті культур, традицій, епох: православні колегіуми України наприкінці XVII - на початку ХІХ ст. Харків: Харківський національний університет ім. В. Каразіна, 2011. С.5 - 17.

Людмила Посохова - доктор історичних наук, професор кафедри історії України Харківського національного університету ім. Василя Каразіна.

1. 1. Про єзуїтські колегіуми див.: Hammerstein N. Aufklärung und katholisches Reich. Untersuchungen zur Universitätsreform und Politik katholischer Territorien des Heiligen Römischen Reichs deutscher Nation im 18. Jahrhundert. - Berlin, 1977; Hengst K. Jesuiten an Universitäten und Jesuitenuniversitäten. - Paderborn; München; Wien, 1981; Scaglione A. The Liberal Arts and the Jesuit College System. - Amsterdam; Philadelphia, 1986; O'Malley J. The First Jesuits. - London, 1993; Сєряков С.О. Єзуїтське шкільництво на українських землях Речі Посполитої у другій половині XVII ст.: дис. ... канд. іст. наук. - Харків, 2004; Wkład Jezuitów do nauki і kultury w Rzeczypospolitej Obojga Narodów і pod zaborami / Pod red. naukową I. Stasiewicz- Jasiukowej. - Kraków; Warszawa, 2004; Шевченко T. Єзуїтське шкільництво на українських землях останньої чверти XVI - середини XVII ст. - Львів, 2005.
   2. Ševčenko I. The Many Worlds of Peter Mohyla // Harvard Ukrainian Studies. The Kiev Mohyla Academy. - 1984. - Vol. 8. - № 1-2. - P. 9-44; Sysin F. Peter Mohyla and the Kiev Academy in Recent Western Works: Divirgent view on seventeenth century Ukrainian culture // Harvard Ukrainian Studies. The Kiev Mohyla Academy. - 1984. - Vol. 8. - № 1-2; Жуковський A. Петpo Могила й питання єдности церков. - К., 1997; Шарипова А. Еще о «человеке многих миров»: Петр Могила - традиционалист, реформатор, оппортунист // Ab Imperio. - 2000. - №1. - 53-73; Sharipova L. Latin Books and the Eastern Orthodox Clerical Elite in Kiev, 1632-1780. - Manchester. 2006.
   3. Мазур П. Отчі світильники. Сторінки з історії школи і педагогічної думки в Україні епохи Відродження (XV ст. - поч. XVIII ст.): навч. посібник. - Донецьк, 1998. - С. 16-17; Руденко Ю. Д., Губко О. Т. Українська козацька педагогіка: витоки, духовні цінності, сучасність. - К., 2007. - С. 34.
   4. Знаменский П. Духовные школы в России до реформы 1808 года. - Казань, 1881. - С. 157, 213; Титлинов В. В. Духовная школа в России в XIX столетии. Вып. 1. Время Комиссии Духовных Училищ. - Вильна, 1908. - С. 5.
   5. Пархоменко В. К истории образования на Украине // КС. - 1905. - № 9. - С. 242.
   6. Рождественский С.В. Очерки по истории систем народного просвещения в России в XVIII и XIX веках. Т.1. - СПб., 1912. - С. 68; Багалій Д. І. Історія Слобідської України. - Харків, 1990.- С. 193.
   7. Возняк М. С. Історія української літератури. Т. 3. Віки XVI—XVIII. — Львів, 1921-1924. - С. 14; Грушевський О. Зміни шкільної системи на Лівоберіжжі в XVІІІ в. // Україна. - 1924. - Кн. 1- 2. - С. 83; Попов П. М. З листування Г. С. Сковороди // Радянське літературознавство. - 1955. - № 18. - С. 58; Боголюбов А. Н. Российская наука XVIII века // Вопросы истории. - 1980. - № 4. - С. 92; Шип Н. А. Русско-украинское культурное сотрудничество в XVIII - первой половине XIX в. - К., 1988. - С. 9.
   8. Слюсарський А. Г. Слобідська Україна. Історичинй нарис XVIIІ—XVIII ст. - Харків, 1954. - С.    203-204.
   9. Медынскии Е. Н. Школа и педагогика в России в первой половине XVIII в. // Очерки по истории педагогики. - М., 1952. - С- 86.
   10. Історія української культури: в 5 т. Т. 3. Українська культури другої половини XVІІ-XVIII ст. - К, 2003. - С 432.
   11. Руденко Ю. Д., Губко О. Т. Українська козацька педагогіка: витоки, духовні цінності, сучасність. - К., 2007. - С. 208.
   12. Леибфреид А. Ю., Полякова Ю. Ю. Харьков: От крепости до столицы: Заметки о старом городе. - Харьков, 1998. - С. 135; Шевченко В. Соціокультурні та філософські підстави вищої освіти у Чернігові // Три століття гуманітарної та педагогічної освіти в Чернігові: від колегіуму до університету: зб. матеріалів. - Чернігів, 2001. - С. 7; Історія української культури: в 5 т. Т. 3. Українська культури другої половини XVІІ-XVIII ст. - K., 2003. - С. 692;
   13. Микитась В. Давньоукраїнські студенти і професори. - K., 1994. - С. 138; Попович М. Нарис історії культури України. - K., 2001. - С. 247.
   14. Дем'янчук В. М. З історії Переяславського колегіуму // Сковорода Григорій. Дослідження, розвідки, матеріали: зб. наукових праць. - К., 1992. - С. 371.
   15. Євтух М. Б. Розвиток освіти і педагогічної думки в Україні (кінець XVIII - перша половина XIX    століття): дис. ... доктора пед. наук. - K., 1996. - С. 27.
   16. Mазyp П. Отчі світильники. Сторінки з історії школи і педагогічної думки в Україні епохи Відродження (XV ст. - ноч. XVIII ст.): навч. посібник. - Донецьк, 1998. - С. 63, 64.
   17. Андрущенко М. Парнас віршотворний: Києво-Могилянська академія та український літературний процес XVIII ст. - K., 1999. -С. 130,153.
   18. Любжин А. И. Харьковский коллегиум в XVIII - начале XIX в. // Вопросы образования. - 2008. - №3.-С. 255.
   19. Андрущенко М. Парнас віршотворний: Києво-Могилянська академія та український літературннй процес XVIIІ ст. - К., 1999. - С. 158.
   20. Лаптева Л.П. История Российских университетов XVIII - начала XX века в новейшей отечественной литературе (1985-1999 годы) // Российские университеты в XVIII -XX     веках: сб. науч. статей. - Воронеж, 2000. - Вып. 5. - С. 17.
   21. Солнцев П. Очерк истории Харьковского коллегиума. - Харьков, 1881.- С. 1; Петров Н. И. Значение Киевской Академии в развитии духовных школ в России с учреждения Св. Синода в 1721 году и до половины XVIII века. - К., 1904. - С. 29, 50.
   22. Петров Н. И. Киевская академия во второй половине XVII века. - К., 1895. - С. 65.
   23. Воитков А. Н. Иов Базилевич, епископ Переяславский, и участие его в церковно- политической жизни Польской Украины (1771-1776) // Труды КДА. - 1903. - № 6. - С. 323.
   24. Пахльовська О. Києво-Могилянська академія як фактор формування національної самобутності української культури // Україна: Культурна спадщина, національна свідомість, державність. Вип. 5: Prosphonema: історичні та філологічні розвідки, присв. 60-річчю академіка Я. Ісаєвича: зб. наук, праць. - Львів, 1998. - С. 461.
   25. Історія української культури: в 5 т. Т. 3. Українська культури другої половшій XVII-XVІІІ ст. - К„ 2003. - С. 431.
   26. Жуковський А. Київська Академія - місце формування Сковороди // Сковорода Григорій. Дослідження, розвідки, матеріали: зб. наук, праць. - К., 1992. - С. 273.
   27. Історія української культури : в 5 т. Т. 3. Українська культури другої половини XVІІ-XVIII ст. - К„ 2003. - С. 467.
   28. Кононова О. В. Музична культура Харкова (кінця XVIII - початку XX ст.). - Харків, 2004. - С. 12.
   29. Андреев А. Ю. Российские университеты XVІІI - первой половины XIX века в контексте университетской истории Европы. - М., 2009.
   30. Пилип'юк Н. Педагогічна теорія і українська література XVII — XVIII ст. // Українське барокко: матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів. - К., 1993; Яковенко Н. Латинське шкільництво і «шкільний гуманізм» в Україні кінця XVI - середини XVII ст. // КС. - 1997. - № 1/2.
   31. Ципляк Н. Чернігівська духовна семінарія па зламі XVIII - XIX ст. // Чернігів у середньовічній та ранньомодерній історії Центрально-Східної Європи: зб. наук, праць. - Чернігів, 2007.
   32. Лоха В.А. Духовенство, церкви та колегіум міста Переяслава середини XVII-XIX ст. - К., 2006.
   33. Горський В. Європейська академічна традиція в Києво-Могилянській академії // Релігійно- філософська думка в Києво-Могилянській Академії: європейськпй контекст / Редкол. В. С. Горський та ін. - К., 2002; Поляков Н. В., Савчук В. С. Классический университет: от идей античности к идеям Болонского процесса. - Днепропетровск, 2007.
   34. A History of the University in Europe. Vol. 1. Universities in the Middle Ages / Ed. by H. Ridder- Symoens. Cambrige, 1992; A History of the University in Europe. Vol. 2. Universities in Early Modem Europe (1500-1800) / Ed. by H. Ridder-Symoens. Cambrige, 1996.
   35. Kusber /  Eliten- und Volksbildung in Zarenreich während des 18. und in derersten Hälfte des 19. jahrhunderts. Studien zu Diskurs, Gesetzgebung und Umsetzung (Quellen und Studien zur Geschichte des östlichen Europa, 65). - Stuttgart, 2004; Kusber J. Individual, Subject, and Empire. Toward a Discourse on Upbringing, Education, and Schooling in the Time of Catherine II // Ab Imperio. - 2008. - № 2.
   36. Mühlpfordt G. Russlands Aufklärer und die Mitteldeutsche Aufklärung: Begegnungen, Zusammenwirken, Partnerschaft // Deutsch-russische Beziehungen im 18. Jahrhundert / Hrsg C. Grau, S. Karp. - Wiesbaden, 1997; Мюльпфордт Г. Система образования в Галле и ее значение для России 1696-1831 гг. (ученые, учителя, училища, школьные реформы, книги, дидактика) // Немцы в России: русско-немецкие научные и культурные связи: сб. статей / отв. ред. Г. И. Смагина. - СПб., 2000.
   37. Див. огляд сучасної польської історіографії: Grzebien L. Dotychczasowa literature о wkładzie jezuitów polskich do nauki і kultury // Wkład Jezuitów do nauki і kultury w Rzeczypospolitej Obojga Narodów і pod zaborami / Pod red. naukową I. Stasiewicz-Jasiukowej. - Kraków; Warszawa, 2004; Сєряков С.О. Єзуїтське шкільництво як чинник національно-культурного розвитку в польській історіографії XIX-XX ст. // Схід - Захід. Вип.7: Спеціальне видання. Університети та нації в Російській імперії: історико-культурологічний збірник. - Харків; К., 2005; Chynczewska-Hennel Т. Akademia Kijowsko-Mohylańska w polskiej literaturze historycznej // KA. - 2006. - Вип. 2-3. - C. 197-207.
   38. Андреев А. Ю. Российские университеты XVIII - первой половины XIX века в контексте университетской истории Европы. - М., 2009.
   39. Суториус К.В. Источники по истории преподавания православного латиноязычного богословия в России в первой половине XVIІІ века: дис. ... канд. ист. наук. - СПб., 2008.
   40. Шарф К. Монархия, основанная на законе, вместо деспотии. Трансфер и адаптации европейских идей и эволюция воззрений на государство в России в апоху Просвещения // «Вводя нравы и обычаи Европейские в Европейском народе»: к проблеме адаптации западных идей и практик в Российской империи. - М., 2008. - С. 14.
   41. Там само.
   42. Saunders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750-1850. - Edmonton. 1985; Ševčenko I. Ukraine between East and West. Essays on Cultural History to the Early Eighteenth Century. - Edmonton; Toronto, 1996. (у перекладі українською: Шевченко І. Україна між Сходом і Заходом. Нариси з історії культури до початку XVIII століття / авторизований переклад з англійської М. Габлевич. - Львів, 2001); Yakovenko N. Early Modem Ukraine Between East and West: Projecturies of an Idea// Regions: A Prism to View the Slavic-Eurasian World. Towards a Discipline оf «Regionology» / Ed. by Kimitaka Matsuzato. - Sapporo, 2000. - P. 50-69; Матеріали І українсько-італійського симпозіуму «Україна XVII ст. між Заходом та Сходом Європи». - К., 1996 Наливайко Д. Вступ. Українське бароко: типологія і    специфіка // Українське бароко. T. 1. - Харків, 2004.
   43. Brogi Bercoff G. Rus, Ukraine, Ruthenia, Wielkie Ksiestwo Litewskie, Rzeczpospolita. Moskwa. Rosja, Europa Srodkowo Wschodnia: о wielowarstwowosci I polifunkcjonalizmie kulturowym // Contributi italiani al ХШ congresso intemazionale degli slavish / ed. Alberto Alberti et al. — Pisa, 2003. - P. 325- 387; Яковенко H. Вибір імені versus вибір шляху (назви української території між кінцем XVI - кінцем XVII ст.) // Міжкультурний діалог. Т. І: Ідентичність. - К., 2009. —С. 58, 95.
   44. Hagen Mark von. Does Ukraine Have a History? // Slavic Review. - 1995. Vol. 54. №3 (у перекладі російською: Хаген М. Имеет ли Украина историю?//Ab Imperio. 2000. - №1. С. 48).
   45. Яковенко Н. Вступ до історії. — К., 2007, — С. 168. Втім, нещодавно з'явилося декілька праць, концептуальними основами яких стали положення «прикордонності» Слобідської України та Харкова (Маслійчук В. Л. Провінція на перехресті культур. Дослідження з історії Слобідської України XVIІ - XIX ст. — Харків, 2008; Кравченко В. В. Харьков / Харків: столица Пограничья. — Вильнюс, 2010).
   46. A History of the University in Europe. — Vol. 2. — P. 79.
   47. Moraw P. Aspekte und Dimensionen älterer deutseher Universitätsgeschichte // Academia Gissensis: Beiträge zur ältoren Giessener Universitätsgeschichte. - Marburg, 1982. - S. 1-43; Wittrock B. The Modern University: the Three Transformations The European and American University since 1800 /  Ed. Sh. Rotblatt, R. Wittrock. - Cambridge. 1993. - P. 303-361.