Кріпацтво стає все менш популярною темою у пострадянській історіографії; важко уявити собі більший контраст між неіснуючими дослідженнями кріпацтва в Росії та дослідженнями рабства та афро-американців (Slavery and African American Studies), які знаходяться на піку популярності в США. У своєму дослідженні з історії кріпацтва, що залишається нині найкращим, американський історик Стефен Гоч виклав результати праці над архівом великого поміщицького господарства біля Тамбова (чорноземного регіону європейської Росії і добре знаної з фольклору російської глибинки). На початку дев’ятнадцятого століття продуктивність праці та харчування селян цього маєтку дорівнювала, або була навіть кращою, середніх показників у тогочасних Німеччині та Франції. Різниця полягала у мотивації, майнових правах і принципах управління. Оскільки ані земля, ані більша частина продукції не належала селянам, вони працювали під загрозою тілесних покарань, які використовувалися регулярно. За даними Гоча, у 1826 р. 79 % селян були висічені різками принаймні раз, а 24 % - двічі на рік. За деякі більш серйозні переступи селяни також карались голінням однієї частини голови¹.

Тамбов був заснований у 1636 році як фортеця для захисту Московської держави від кочовиків, що заселяли ці землі до приходу московитів. Отже, Тамбов є ровесником Вільямсбурґу (1632), одного з перших центрів плантаторського господарства у Вірджинії, а також Кейптауну (1652) в Південній Африці. Біля Тамбова, однак, небезпечне оточення унеможливлювало стабільне землеробство ще протягом ста років після заснування міста, а господарювання плантаторського типу – ще протягом ста років потому. Розташований у центрі маєток, що його вивчав Гоч, все ж знаходився далеко від ринків; тиждень ішов на те, аби доправити зерно до річкової переправи, а кілька місяців – на транспортування до Москви. Примусово переселені кріпаки освоїли ці землі, і міграція в цей край тривала до ХІХ століття. Навіть потім демографічний ріст у цьому маєтку не міг компенсувати зменшення чисельності людей внаслідок рекрутської повинності та втеч². Хоча господарство було порівняно заможним, воно не могло задовільнити потреб імперії. Розгляд Тамбова як колонії суперечить нашій інтуїції, але повсюди у світі земля, заселена примусово в період «високого» імперіалізму і, до того ж, оброблювана під постійною загрозою батога, називається саме так. Склалося так, що дослідники російського селянства рідко розглядають його особливості з колоніальної перспективи, хоча є і вагомі винятки³.

Кріпаки та колони

Кріпацтво стало законом в Росії після заворушень Смутних часів (1598-1613). Ця російська криза трохи випередила Тридцятирічну війну в Європі (1618-1648) і теж містила конфесійний конфлікт, громадянську війну з іноземною інтервенцією, і демонструвала приклади вигаданих ідентичностей і загальний занепад держави⁴. Як частина європейської кризи XVII століття, ситуація в Росії була викликана занепадом ресурсно-обмеженого економіки (див. розділ 5). За відсутності хутра чи срібла для найманців земля залишалася єдиною доступною для Москви валютою. Але отримання прибутку з землі було проблематичним. Трипільна система землеробства, що була умовою продуктивного господарювання у центральній Росії, вимагала дотримання довгих землеробських циклів⁵. Але прив’язування людей до землі вимагало значного рівня насильства. Із поширенням вогнепальної зброї наймані охоронці отримали суттєву перевагу над селянами. Невелика кількість солдатів, озброєних мушкетами чи гвинтівками, могла контролювати натовп селян, озброєних сокирами та ножами⁶. Зрештою, новий режим був узаконений як кріпацтво та став головною рисою Московської держави. Імпортування вогнепальної зброї зробило більший внесок у встановлення кріпацтва, ніж будь-які розрахунки на економічну вигоду. Але насильство було важко трансформувати у владу; для цього завдання були потрібні складні інститути.

У той час як у Західній Європі кріпаки стали фермерами та вільними землеробами, у Польщі та Росії вільні люди стали кріпаками. Деякі історики пояснюють «друге видання кріпацтва» як наслідок зростання попиту на експорт збіжжя, коли Східна Європа стала постачальником злаків і худоби на Захід⁷. Але на відміну від прибалтійських країн, у власника землі в Росії було мало можливостей для експорту свого зерна. До того, як чорноморські порти стали доступними у середині XVIII століття, найбільш експортованим російським продуктом сільського господарства були коноплі та льон, які купували британці в Архангельську. Однак, кріпацтво розвинулося не в Архангельську, а в тих внутрішніх губерніях Росії, що мали найгірші можливості для експорту. Білі за расою, православні за віросповіданням, росіяни за етнічним походженням, селяни Центральної Росії потерпали від кріпацтва більше ніж деінде. Ключевський показав: що ближче губернія до Москви, то більшою була там частка кріпаків. Він пояснив цю тенденцію через охорону порядку: «Оплот кріпацтва»⁸. У північній Росії та Сибіру в приватних власників було мало кріпаків; не було кріпаків серед калмиків, казахів, євреїв чи народів Півночі; зовсім мало їх було серед татар; небагато серед російських старообрядців та сектантів; та мільйони кріпаків серед православного слов’янського населення⁹. Незалежно від того, як визначати ядро імперії, що ближче ми наближаємося до нього, то більше там кріпаків. Незважаючи на інтелектуальний виклик, що його кидає ця обставина, не існувало расових чи релігійних теорій, які би пояснювали чи виправдовували таку вибірковість. Ні церква, ні держава, ні інтелігенція не сформулювали нічого подібного до переконань американських плантаторів про те, що афроамериканці придатні для рабства, а корінні народи - ні¹⁰. Але практика закріпачення узгоджувалася із ідеєю, що православні росіяни придатні для кріпацтва, а інші народи - ні. Значно пізніше звільнення кріпаків також пристосовувалося до цієї ідеї. Великі Реформи середини ХІХ століття спочатку були випробувані на окраїнах імперії, у прибалтійських та польських землях, де селяни – росіяни і неросіяни – були кріпаками, а потім були застосовані у внутрішній Росії. Протягом довгої історії кріпацтва селяни центральних губерній були уярмлені раніше та звільнилися пізніше, ніж селяни на окраїнах, та становили значно більшу частину населення.

У своєму порівняльному дослідженні Орландо Паттерсон схарактеризував російське кріпацтво як таке, що «дуже відштовхує», робить селянина «внутрішнім емігрантом», якому відмовлено в захисті за допомоги закону та вимог громади. Православна церква сприяла закріпаченню православних православними, але не надала виправдання цій нерівності: «Росія була єдиною християнською країною, де церква не допомагала визначати раба як наверненого невірного». Замість того, аби визначати кріпаків як іноземних ворогів на цій землі, російські землевласники «обрали цілком протилежний шлях визначення себе як іноземців шляхетного походження»¹¹. Чи то рюриківський, чи петровський, типовий власник кріпаків тримав сотні чи тисячі їх у стані соціальної смерті. Від 1649 до 1861 року власники могли за законом продати, купувати та віддавати кріпаків під заставу, хоча у більшості випадків вони не могли робити цього із окремими людьми, а лише із цілими родинами. Господарі могли примусити своїх селян працювати, але вони не могли за законом убити їх. Кріпаки не могли підписувати контрактів, не могли бути свідками в судах і не могли свідчити проти своїх господарів.

«Керуючи своїми помістями як місцеві сатрапи чи колоніальні управлінці»¹², шляхетні землевласники мали годуватися за допомоги своїх кріпаків. Якщо їм це не вдавалося, держава субсидувала їх, як робилося й у випадку з чиновниками. Знать була у виграші як соціально, так і економічно. У той час як соціальний капітал – помітний рівень споживання, збереження стилю життя та різні привілеї у владі – був значним, економічні переваги були ненадійними й усе більш нестабільними. Позаекономічна природа кріпацтва становить його відмінність від рабства в Америці¹³. Там плантатори не тримали би рабів із покоління в покоління, якби вони не приносили прибутку. Але звичайна власність російського дворянина, з багатьма километрами земель та сотнями селян, не була прибутковою організацією. Утримування кріпаків незважаючи на збитки було радше правилом, аніж винятком. Від початку ХІХ століття імперія пропонувала дворянству шляхи віддавання своїх земель під заставу разом із селянами у державні банки. Несплачені застави перетворилися на закордонні борги й інфляцію. Кріпаки субсидували імперію, але імперія субсидувала кріпацтво. Запроваджена Єгором Канкріним, міністром фінансів (1823-1844), ця система була висміяна марксистськими істориками. У ХХІ столітті, коли пересічна європейська ферма отримує близько третини доходу від держави, політика Канкріна видається далекоглядною. Кріпацтво не мало економічної рації; його збереження диктувалося соціальними інтересами дворянства й дисциплінарними інтересами імперії. У 1856 р. близько двох третин чоловіків-кріпаків (6,6 млн. «душ») були віддані під заставу, але випадки позбавлення права викупу застави обраховувалися лише десятками¹⁴. Уряд надавав позики дрібним сільським дворянам-землевласникам під заставу кріпаків та відмовлявся кредитувати мануфактури та купців. Протягом більшої частини свого існування, імперія обмежувала індустріальний розвиток на користь непродуктивного сільського господарства. У серцевинних районах кріпацтво було механізмом соціальної політики та збереження стилю життя¹⁵. Механізм дотацій на землю для тих, хто служить державі, не відрізнявся від того, що існувало, протягом приблизно того ж періоду, у багатьох частинах колонізованого світу, від американського Півдня до Нової Зеландії. Аби заробляти на цих землях, служилі потребували трудівників. Цих трудівників можна було знайти на місці чи залучити з інших країв. У кожному з випадків нові власники землі мали впроваджувати різні режими примусу. Вибір був вузьким, від рабства до кріпацтва, із віддаленою перспективою найманої праці. Вже Соловйов і Ключевський розуміли малу щільнісь населення як причину кріпацтва, із чим погоджуються сучасні економісти¹⁶. І в новоколонізованих землях робочу силу привозили здалека, як і в британських колоніях. У центральній Росії робоча сила вже була наявна, але цих селян слід було охороняти, аби вони не покинули свої землі. У своїй початковій формі кріпацтво було інститутом внутрішньої колонізації серцевинних російських земель.

Але зовнішня колонізація теж вимагала селянської праці. Господарі могли переселити своїх кріпаків на нові землі чи купити їх і привезти на нове поселення. У XVIII - на початку ХІХ століть такі примусові переселення селян були масовими операціями; вони були також витратними17. Оскільки ніхто не став би переміщувати, охороняти та годувати сотні сімей без очікуваної вигоди, ці колоніальні переселення змінили природу кріпацтва. Провідний марксистський історик 1920-х років Михаїл Покровський визнавав розвиток «плантаційного кріпацтва» у Росії лише від початку ХІХ століття¹⁸. Промовистим є той факт, що найважливіша російська повість про кріпацтво, «Мертві душі» Гоголя, оповідає історію проекту переселення.

У одній з найважливіших своїх праць, «Походження кріпацтва на Русі» (1885), Ключевський стверджує, що раннє кріпацтво не впроваджувалося державою, але зростало внаслідок різноманітних випадків, коли селяни не могли сплатити ренту та інші повинності землевласникам¹⁹. Натомість вони укладали довічні контракти, що позбавляли їх особистої свободи. Пізніше ці угоди були кодифіковані державою. В якості моделі для цих побудов Ключевський використав дослідження римського «колонату» французьким класиком теми Фюстелем де Кюланжем, чиї книги пізніше були перекладені друзями Ключевського. Кюланж стверджував, що колонат, інститут залежності у пізній Римській імперії та Візантії, що його можна помістити у проміжній зоні поміж рабством і вільним землеробством, походив із заборгованості селян. Коли вільні селяни ставали «колонами», то переходили у власність своїх господарів разом із нащадками; їхня свобода обмежувалася²⁰. Як і російські кріпаки, римські колони використовувалися як у нових римських колоніях, так і у властиво італійських землях. Етимологічно та історично римські колони стояли біля витоків ідеї колонії й колоніалізму²¹.

Закріпачення росіян росіянами було механізмом внутрішньої колонізації, режимом управління населенням та інструментом виробництва. Радше порядок, аніж прибуток був його корисною функцією; радше контроль, аніж інвестування, було його методом дії; радше відтворення населення та освоєння земель, аніж виробництво продукції, було його метою.

Німецькі колонії

У 1763 році, після силового сходження на російський трон, Єкатерина ІІ видала маніфест, що закликав іноземних колоністів селитися в Росії та обіцяв суттєві пільги іммігрантам, як-от вільні сільськогосподарські землі, звільнення від військової служби, субсидії для переселення, безкоштовні позики й податковий імунітет на 30 років²². Їм гарантувалася свобода віросповідання. Ті прибулі, що хотіли би заснувати промислові підприємства (маніфест іменував їх «капіталістами»), отримували можливість купити кріпаків. Додавався довгий перелік доступних для іммігрантів земель, від західної частини Росії до Сибіру. Офіційною назвою нових прибульців стала «колоністи». Єкатерина створила спеціальну канцелярію для опіки над колоністами й поставила свого фаворита, героя Семирічної війни Григорія Орлова, на чолі цієї канцелярії. Як пояснював Орлов у своєму звіті Сенату в 1764 році, з облаштуванням життя великої кількості колоністів, «Росія більше не буде здаватися такою чужою та дикою, як здавалося до сьогодні, й сильні упередження проти неї непомітно зникнуть»²³. Ідея цивілізаційної місії була переспрямована від окраїн імперії до її екзотичної внутрішньої частини. В ідеологічному плані внутрішні колонії також були пов’язані із нечітким бажанням Єкатерини скасувати кріпацтво, із заміщенням кріпаків місцевими чи іноземними колоністами у деяких секторах економіки. Але цей експеримент був проведений лише у кількох маєтках, що належали імператорській родині²⁴.

У поствестфальському світі повсюдне переселення німців було питанням бізнесу. Пруссія переміщувала великі групи колоністів у знову приєднані території на Райні та дозволила оселитися там багатьом кальвіністам із Франції, і цей успіх хотіла повторити Єкатерина ІІ в Росії. Англія використовувала німецьких найманців, аби придушити повстання в Америці – план, що його Єкатерина відкинула, коли британці запропонували їй вигідну оборудку. Зваблені багатствами Росії, іноземні радники прибули на допомогу просвіченій Амазонській Імператриці. Французький авантюрист і пізніше відомий письменник Бернарден де Сент-П’єр прибув до Росії у 1762 році із планом встановлення «європейської колонії» на схід від Каспійського моря. Ця колонія мала пацифікувати місцеві народи «силою прикладу чи зброї». Там мали обробляти пустелю та відкрити торгівлю з Індією. Бернарден попросив у Єкатерини ІІ позику розміром 150 тис. рублів, але не отримав цієї величезної суми грошей. Він прославився завдяки роману «Поль і Віргінія», оселився на французькому Маврикії, але перед смертю (1814) працював над більшим романом, де дія відбувалася у Сибіру. Історія відбувалася у 1762 році, коли Бернардин був у Росії, і її coup d’ètat постійно згадувався як «революція»²⁵.

Інший авантюрний француз, Еббі Рейнел, пояснив у своїй «Історії двох Індій»: «Найкращим шляхом [для Росії] було би обрати одну з найродючіших губерній імперії та …запросити вільних людей із інших країн. …Звідти паростки свободи поширяться по всій імперії. …Ми не висуваємо претензій, аби вони [росіяни] стали вільними; але ми маємо поставити їм перед очима принади свободи»²⁶. Пізніше Рейнел відвідав Санкт-Петербург і зустрівся з Єкатериною, але його «Історія» була там небажаною. У 1765 році імператриця запросила благонадійного німця, пастора Йоганна Райнгольда Форстера, аби він популяризував перші кроки колонізації Волги. Він прибув зі своїм сином-юнаком Ґеорґом, переніс нові колонії на мапи та брав участь у спробах створення зводу законів для них²⁷. У Санкт-Петербурзі ходили чутки, що Форстер хоче створити власну колонію²⁸. Йому ніколи не платили за цю службу, але публікація цих його мап Королівським Товариством стала його першим науковим досягненням²⁹. Що стосується його сина, Ґеорґа Форстера, якому тоді виповнилося 11 років, його першою працею був переклад Ломоносова. Обидвоє Форстерів пізніше стали відомими, коли взяли участь у другій експедицій Джеймса Кука.

Для Єкатерини, яка чудово розуміла важливість означень, видавалося цілком правильним називати організовану імміграцію європейців у Росію «колонізацією», нові оброблювані землі – «колоніями», і нових підданих – «колоністами». Колонізацією чого? Російської імперії. Колонізацією ким? Європейськими поселенцями. Під чиїм наглядом та на чию користь? Російської імперії. В той час як багато прибулих брали гроші та гинули в степах, одна група поселенців урятувала цілий проект. Успішні колоністи були послідовниками радикальних реформаційних рухів і прихильниками дуже своєрідного способу життя, мало не найдивнішими людьми, що коли-небудь жили в Європі. Переслідувані у багатьох країнах, вони знайшли в Росії саме те, що хотіли – тобто цілинні землі та звільнення від військової служби. Єкатерина та її фаворит Орлов вбачали зразок у колонізаційній діяльності Фрідріха на Райні³⁰, успішність якої Орлов міг спостерігати, або принаймні чути про неї, коли кілька років до того воював із Фрідріхом.

Змагаючись із Фрідріхом за стабільне постачання колоністів, Катерина робила їм кращі пропозиції; звільнення від військової служби було особливо важливим для радикальних сектантів. Їхні організовані громади виживали в нових умовах значно краще, ніж окремі шукачі пригод. Найбільша та найуспішніша група колоністів складалася із моравських братів. Вони заснували квітучі поселення на Волзі та дочірні колонії на півдні. Як активні місіонери, вони навернули тисячі естонських селян і відігравали помітні ролі в імперській столиці. У Росії вони стали відомі як геррнгутери, від саксонського села Геррнгут, де граф фон Цінцендорф оселив моравських біженців у 1720-х рр. Александр І був особливо прихильний до них, відвідав Геррнгут і надав братам небачені привілеї у Прибалтиці, які швидко були у них відібрані. Втішаючись найкращими для себе часами на початку ХІХ ст., брати все ж залишилися впливовими протягом довгого періоду. Александр Головнін³¹, міністр просвіти імперії (1861-1866), написав у своїх спогадах: «У моїй свідомості є багато чого з мого дитинства, від квакерів, від геррнгутерів». Лев Толстой згадує геррнгутерів на диво часто; він перебував під впливом їхніх ідей не-насильства та того, як тяжко вони працювали.

Іммігранти прибували на кораблі до Кронштадту біля Петербурга – до цього острова Елліс імперської Росії – і складали присягу імператриці. Потім їх відправляли на великі обшири практично недосліджених земель за тисячі миль. Разом із військовослужбовцями вони пливли вгору Невою, через озеро Ладога й далі на Новгород, повторюючи давній маршрут Рюрика, чию історію вони могли знати. Значно пізніше Ґоттліб Бератц (1871-1921), парафіяльний священик на Волзі, замордований більшовиками в Саратові, почав свою історію німецьких колоній зі згадки про Рюрика, «нормана німецької крові», у якості доказу того, що Росія завжди добре приймала іноземців³². Від Новгорода колоністи рухалися суходолом до Волги та пливли вниз за течією. Подорож від Санкт-Петербурґа до нижньої Волги забирала багато місяців; багато хто переживав зиму в дорозі. План Єкатерини був таким успішним, що у 1766 році деякі німецькі правителі та принци разом заборонили еміграцію з Німеччини. Попри це, вона тривала і надалі. Після захоплення Росією Криму в 1774 році інша релігійна група – меноніти – переселилася з Пруссії до сучасної України. Близько 1818 році ще інша група іммігрантів прибула з Німеччини. Цього разу це були пієтисти, що хотіли зустріти кінець світу, який, на їхню думку, мав статися там, де Ной причалив зі своїм ковчегом – на Кавказі. Деякі німецькі поселенці обробляли землі біля Санкт-Петербурга – проводячи важкі роботи, у яких також брали участь англійські квакери-фахівці з осушування боліт.

Були створені дві колоніальні адміністрації, в Одесі та Саратові. Нові дочірні колонії були засновані у різних місцях, від Кавказу до Алтаю. Імперія заохочувала, аби ці поселення мали характер комун. Покинути їх було складно; відхожий не отримував майна чи взагалі жодних прав. За згоди держави члени громади були прив’язані до неї економічно й духовно. Це був зразок успішного непрямого управління, яке створило стабільні й процвітаючі, хоча й неліберальні протосоціалістичні громади. Моравські брати не мали індивідуальної власності. Земля, худоба та прибутое належав громадам. Вони мешкали у гуртожитках, поділених за ґендерною ознакою, а їхні діти виростали в різних будинках. Вони не використовували зброї, слухалися своїх старших в усьому, включно з вибором нареченої (який в окремих громадах здійснювався за допомоги жереба), разом харчувалися, розважалися читанням Святого Письма та працювали на землі із вражаючою продуктивністю. На Волзі їхні селища, сади й поля виглядали як оази процвітання і високої культури. Вони впливали на православних росіян, татар-мусульман та калмиків-буддистів, що жили навколо; деякі з російських сект на Волзі копіювали радикальні переконання геррнгутерів. Але незадоволеність серед колоністів також була значною. Згідно наявних відомостей, близько ста німців приєдналися до повстання Пугачова і вирізали волзькі колонії у 1774 році³³.

Сто років потому кількість німецьких колоністів у Російській імперії досягла мільйона. Зразкові платники податків, вони не змішувалися зі своїми сусідами, але впливали на них. Деякі діти виростали двомовними; їхній внесок у російську культуру був величезним і недооціненим. Моравські брати побудували Сарепту, що стала частиною міста, яке пізніше стало відоме як Сталінград. Едуард Губер (1814-1947), що народився у маленькій колонії на Волзі, вперше переклав «Фауста» Ґете російською. Працюючи в Сарепті, Ісаак Якоб Шмідт переклав Новий Заповіт на калмицьку й монгольську мови³⁴. Колонії забезпечили працею деяких першокласних російських інтелектуалів, в тому числі Александра Пушкіна, який працював у адміністрації південних колоній протягом заслання на початку 1820-х років.

Лідер радикалів середини ХІХ століття Ніколай Чернишевський ріс у Саратові, центрі волзьких колоній. В юності він товаришував з Павлом Бахметьєвим, сином місцевого начальника, та Александром Клаусом, сином німецького органіста³⁵. Пізніше Бахметьєв переселився до Нової Зеландії, аби заснувати там утопічну комуну. Чернишевський був арештований у 1862 році, написав свій радикальний роман «Що робити?» у в’язниці, та був засланий до Якутії. Клаус став головою саратовської колоніальної адміністрації. У 1869 році він написав власну книгу, що мала провокативну назву «Наші колонії». У спосіб не менш радикальний, ніж у Чернишевського, Клаус представив свій народ, німецьких колоністів Росії, як приклад для російських селян після звільнення. Заперечуючи ліберальну ідею індивідуальних прав, він протиставив її земельному устрою менонітів та інших «сектантів». Коли вони прибули до Росії, землю їм надавали колективно, а не індивідуально. Вони могли покинути колонію, але не могли забрати з собою свою частку колективної власності. Внаслідок цього мало хто з них відходив, однозначно меншою була частина тих, хто втікали зі своїх наділів після звільнення, порівняно із іншими селянами. Клаус стверджував, що цей колективний устрій має бути відтворений у праві російської земельної громади³⁶. Його книга продовжувала незвичну традицію, у якій соціальний утопізм ХІХ століття сплітався зі спадщиною радикальної Реформації XVI століття. Його рецепт розвитку Росії був подібний до революційного вчення Чернишевського, історика за освітою, що пророкував стрибок від селянської громади у напрямку до соціалізму. Унікальний соціальний устрій цих внутрішніх колоній вражав багатьох росіян, які бачили в них прагнення доброго життя ще до марксизму й незалежно від нього. Напевно, не випадково, що і Ленін, і Троцький виросли у сколонізованих регіонах, перший серед німецьких колоністів на Волзі, а другий – серед єврейських колоністів України.

Занепад колоній почався у 1870-х роках, коли імперська адміністрація порушила обіцянки, поширивши на них обов’язок військової служби й запровадивши російську мову в їхніх школах. У відповідь тисячі сектантів продали свої землі й виїхали до Північної Америки. Етнографічні дослідження цих емігрантів у Америці показують, що, навіть десятки років потому, їхні місцеві одновірці сприймали їх як «росіян»³⁷. Близько мільйона нащадків німецьких «колоністів» залишилися в Росії й Україні. Вони жахливо постраждали під час революції та громадянської війни 1917-1919 років, голоду на Волзі у 1921-1922 та 1932-1933 роках, та масових депортацій 1937-1938 років, що проводилися сталінським керівництвом. На початку Другої світової війни Альфред Розенберґ висунув вимоги на всі землі на півдні Росії , що оброблялися німцями, як на власність Німецької імперії; ці землі, казав він, були більші, ніж усі розорані землі Англії³⁸. Розенберґ, балтійський німець, що вивчав інженерну справу в Москві та любив цитувати Достоєвського, виховував Гітлера у ранній нацистській організації «Реконструкція: економічна і політична спілка для Сходу». Під час Другої світової війни він став гітлерівським міністром східних територій³⁹. Пам’ять про німецькі колонії створювала певний історичний контекст для ексцентричних заяв Гітлера про те, що «Волга має бути нашою Міссісіпі»⁴⁰. Сталося так, що битва за Сталінград велася навколо квітучої колонії Сарепта, створеної в Росії вправними й не-войовничими німцями.

Паноптикум

У своєму відомому перевідкритті паноптикуму, Мішель Фуко⁴¹ не згадував, що вперше він був винайдений у Росії. Британський морський інженер Семюель Бентам подорожував там у 1780 році. Він був запрошений князем Потьомкіним для виконання великої кількості обов’язків, від будування кораблів до варіння пива. У 1785 році Потьомкін запросив також Джеремі Бентама. Брати Бентами працювали у Крічеві, одному з маєтків Потьомкіна у новоприєднаних білоруських землях. Іноземці у володіннях Потьомкіна були вільні від усіх податків на 5 років. Земля, де століттями жили слов’яни, євреї й татари, швидко заселялася колоністами, переважно німцями й греками. Джеремі Бентам служив секретарем, а Семюель отримав чин російського полковника. Британська промисловість впроваджувалася у селах Потьомкіна за допомоги військової сили. Семюель, однак, був винахідливим і гнучким. Він збудував човен-амфібію, який міг рухатися за допомоги весел по воді та на колесах – суходолом. Він також сконструював черв’якоподібне судно, яке могло рухатися течією російських річок. Однак, найбільшим винаходом братів Бентамів у Крічеві був паноптикум. Це була структура, що поєднувала функції фабрики та гуртожитку. Вікна колоподібної багатоповерхової будівлі виходили всередину двору. У центрі була башта, побудована таким чином, що робітники мали вважати, що перебувають під наглядом, незалежно від того, чи башта була порожня чи ні, таким чином створюючи «позірну всюдисущість» влади⁴². Британські каменярі почали мурувати дві такі будівлі, у Крічеві та південніше – у Херсоні. У Крічеві Дж. Бентам написав свій трактат «Паноптикум», який зробив його відомим. Наявні конструкції, однак, не були закінчені через початок нової російсько-турецької війни й неочікуваного продажу маєтку Потьомкіна⁴³.

Семюель Бентам був залучений у спорудження навіть ще відомішого архітектурного феномена - потьомкінських сіл. Фасади, споруджені вздовж шляху імператриці, яка прямувала Півднем уздовж Дніпра у 1787 році, прикрашені села вводили око в оману своєю пишністю. У цих іграх із правдою, владою та баченням обидва винаходи, паноптикум Бентама і потьомкінські села, чудово доповнювали один одного. Фактично дві ключові стратегії влади – візуальний контроль і видима ілюзія – сполучалися у проекті паноптикуму. Саме проживаючи в маєтку Григорія Потьомкіна, Дж. Бентам почав працювати над своєю відомою теорією фікцій. Ніби підбиваючи підсумок своїх різноманітних зацікавлень, слово «паноптикум», визначене як зібрання видовищ і цікавинок, увійшло у російську та німецьку мови. Семюель Бентам двічі подорожував до Сибіру і в 1788 році представив Потьомкіну новий проект – подорож до Америки: він хотів плисти від Сибіру, земель на Тихому океані, та досягти Нью-Йорка із загоном російських солдат під його командуванням. Потьомкін виявив мало ентузіазму, тому натомість Бентам відправився у відпустку до Англії⁴⁴. Він не повернувся, але, згідно його порад, паноптикум було збудовано біля Санкт-Петербурга, на берегах ріки Охти у 1807 році. Цього разу він був змодельований як корабельня і школа. Шестипроменева будівля мала висоту 12 метрів, з ліфтом усередині, так що всі 5 поверхів будівлі можна було бачити з центральної башти⁴⁵. Якраз на тому самому місці, де стояла ця паноптична будівля, російська газонафтова корпорація Газпром планувала побудувати свій головний офіс – велетенську башту, подібну до огірка, що символізувала би її владу, оглядаючи землі навколо. Реалізація цього контроверсійного проекту була призупинена у 2010 році.

Осмислений в Росії як фабрика, паноптикум використовувався в Англії як в’язниця. Дж. Бентам виїхав з Росії в кінці 1787 року. Значно пізніше він написав Александру І , що два роки перебування у Крічеві дали йому «найбагатші спостереження» за все його життя. Оскільки Бентам розглядав Кодекс Наполеона не більше як «хаос», він запропонував, аби цар запровадив нове всеохопне законодавство, де все випливало би, ніби з центральної башти, з принципу загального добра⁴⁶. Спливав час, і проект паноптикуму привернув увагу Фуко. Британці винайшли паноптикум для російської колонії та перепланували його для російської столиці; близько 200 років пізніше у Парижі він був переописаний як прототип усіх дисциплінарних практик.

Військова самоколонізація

Після переможної війни над Наполеоном, імперія запустила інший широкомасштабний колоніальний експеримент. Ветерани, які взяли Париж і поверталися, селилися на новозбудованих поселеннях, де займалися оранкою і рядовим засіванням землі. Ці великі організовані на наукових засадах плантації вперше були засновані біля Новгорода, у самому серці Росії; пізніше вони створювалися в Україні й інших місцях. Близько третини імперської армії було оселено в такий спосіб, і були плани розташувати всю інфантерію на півночі Росії, а кавалерію – у південних губерніях⁴⁷. Аби створити необхідний простір, місцеве селянство переселялося чи змішувалося із солдатами. Маєтки у цих місцевостях скуповувалися за символічну ціну, а власників примушували виїздити. У бюрократичних документах того часу, що зазвичай писалися французькою, нові адміністративні підрозділи називалися колоніями; у російських документах вони називалися поселеннями. Як і у Франції ХІХ століття із її заморськими колоніями⁴⁸, русифіковані терміни «колоніст» і «колонія» набули множинних, взаємопов’язаних значень. У різних дискурсах вони застосовувалися до притулку для сиріт у Центральній Росії, військового поселення в Україні, карального табору в Сибіру, аванпосту на Кавказі чи величезного маєтку в Центральній Азії.

Усі військові колонії включалися в одну імперську структуру, що нею керував артилерист Олексій Аракчеєв (1769-1834). Життя у цих колоніях поєднувало різні культурні елементи. Одинаки одружувалися із жінками, обраними їхніми старшими, хоча один з очевидців зазначав, що пару обирали за жеребом, так само як геррнгутери⁴⁹. Хлопців виховували у «ланкастерських школах», в яких наголошувалося на взаємоосвіті, коли більш успішні учні допомагали навчати менш вправних. Винайдені британським квакером Джозефом Ланкастером (1778-1838), ці школи були популярними у англійських й іспанських колоніях. Кожна колонія мала стандартний план, що включав центральну площу, величезні громадські будівлі та башту для спостереження. У маєтку Аракчеєва була особливо висока точка огляду, яку один із його більш обізнаних гостей назвав паноптикумом⁵⁰. Військові поселення були аванпостами на чужих для них землях, і метою їхніх планувальників було створення простору, цілком відмінного від Росії. Міністр внутрішніх справ Віктор Кочубей написав Аракчеєву, що покинути колонію – це як ніби тебе «закинули з землі культури в країну варварства», як ніби через «якесь перевертання всесвіту»⁵¹. Навіть сьогодні велетенські руїни колоніальних класицистичних будівель витикаються з лісів чи боліт, коли місцеве населення нездатне знову використати їх як матеріал.

«Іноземні колонії» і «військові колонії» в Росії були тісно пов’язані. У 1810-х роках, які були зоряним часом обох проектів, двоє братів, Павел і Андрей Фадєєви, керували двома державними канцеляріями, що управляли цими колоніями. Деяких німецьких колоністів оселили у військових поселеннях, аби вони подавали приклад. Але військові колонії викликали значний спротив. Під час низки холерних бунтів у 1830-х роках солдати та селяни вбивали сотні службовців і лікарів; повстанці зазнавали тілесних покарань (зазвичай їх проганяли через стрій), що часто вело до смерті на місці. «Аракчеєвщина» стала популярним позначенням свавільного, жорстокого правління; можна знайти приклади цього слова навіть у працях Леніна більше ніж через сто років після смерті Аракчеєва. Обіцянка фінансової самоокупності ніколи не справдилася. У 1857 році, за кілька років до звільнення селянства, Александр ІІ скасував військові поселення. Землі та справи були передані до міністерства державних маєтностей, до сфери дії якого входили також «іноземні колонії».

Громади та побиття

У кульмінаційній сцені шедевру Пушкіна «Євгеній Онєгін» описана селянська пісня, яку виконують дівчата, що збирають ягоди для своїх господинь. Їх змушували - поза сумнівом, під загрозою батога - співати хором, щоб їхні роти були зайняті й вони не могли би їсти ягоди: «вигадка сільської дотепності», як висловився Пушкін⁵². У «Анні Кареніній» Льва Толстого поміщик Левін знаходить вирішення своїх життєвих проблем у екстатичному досвіді колективного ритмічного скошування трави разом із групою селян, які приймають його за свого. Невипадково, що в обох прикладах колективна фізична праця була доповнена естетичною діяльністю – примусовим співом під час збирання ягід та узгодженими рухами чоловіків, що косили траву. Колективні роботи були незвичними, хоча і функціональними у певних видах. Все ж імперія розглядала селян не індивідуально, як це було найчастіше в Європі, а в рамках колективів.

Селян, що їх забирали до війська, яке в ХІХ столітті означало в основному колективні рухи, важко було навчати. Слідом за прусською моделлю, російська армія застосовувала дуже спеціалізовані техніки покарань за провини, які консолідували солдатський колектив. Солдата тягли між двома рядами його колег, які били його один за одним дерев’яними різками стандартної довжини. Солдат, що уникав свого обов’язку вдарити, міг стати наступною жертвою колективу. Покарання були публічними не тому, що публіка спостерігала за поводженням окремого злочинця, але у глибшому сенсі - тому, що ці покарання здійснювалися громадою колег, коли кожен член робив однаковий внесок у покарання, як і інші. Кара на горло була офіційно скасована у 1753 році, але шпіцрутени часто закінчувалися смертю. У 1863 році цей спосіб покарання був замінений різками, що використовувалися як доповнення до системи покарань, що розвивалася. Як показав Фуко⁵³, публічне покарання на шибениці символізувало владу короля. Шпіцрутени символізували владу колективу чи радше єдність між владою і колективом.

У цивільному житті селянська громада виконувала подібну функцію. Вона була відкрита широкому загалу прусським службовцем Авґустом фон Гакстгаузеном, який відвідав Росію у 1843 році. Він подорожував у серцевинні землі Росії із грошима і перекладачем, наданим міністерством державних маєтностей⁵⁴. Він відправився на Волгу для дослідження німецьких колоній та розмовляв із деякими з найбільш радикальних російських сектантів. Його досвід спілкування зі звичайними православними селянами був обмеженим⁵⁵. Але серед них він зробив відкриття, яке його прославило – селянську громаду, яка практикувала регулярні переділи землі поміж її членів. Громада була «добре організованою вільною республікою», писав Гакстгаузен. У його романтичному баченні, в той час як російська еліта жила вестернізованим і дріб’язковим життям, що базувалося на приватній власності та розбещеності в громадському житті, російський селянин наслідував цілком відмінну традицію, приховану й тому невідому. Надаючи расового пояснення своєму концепту, Гакстгаузен вірив, що громада мала свої витоки у давніх слов’ян. Він знайшов той самий інститут у сербів і вважав, що корінне населення Пруссії також жило у громадах до того, як прибули германці та зруйнували їх. Широко представлена всюди в Росії, громада залишалася невідомою усім прибульцям із Заходу, як і вестернізованим росіянам. Один стан, селянство, жив у громадах; інші стани нічого не знали про них, а життя дворянства було особливо налаштованим супроти громади. Гакстгаузен писав, що селяни в утаємниченості життя своєї громади вже реалізували «мрії деяких сучасних політичних сект, особливо сен-сімоністів та комуністів»⁵⁶. З наближенням революційного 1848 року слово «громада» («комуна») було в моді; Гакстгаузен протиставляв те, що він розглядав як фальшиві французькі теорії комунізму справжній шляхетній російській практиці життя в громадах. Як консервативний романтик, випускник Ґеттінґену й друг братів Ґрімм, Гакстгаузен знайшов у Росії саме те, що шукав. Жодна революція, говорив він, не станеться у Росії, оскільки вона вже звершена там у таємниці, в якій беруть участь мільйони. Під впливом Гакстгаузена Фрідріх Енґельс почав вивчати російську, але Маркс залишався скептичним⁵⁷. Енґельс покликається на відкриття російської громади Гакстгаузеном у своїй відомій праці «Про походження сім’ї, приватної власності й держави» (1840) і навіть у «Маніфесті Комуністичної партії».

Перші російські відгуки на книгу Гакстгаузена із дрібкою здорової іронії наголошували подібність його відкриттів у Росії до пригод у колоніях Африки та Америки: «Наша освічена публіка багато довідається з книги Гакстгаузена. Багато її сторінок схожі на чудову подорож до внутрішньої Африки чи навіть Ельдорадо. …Так, шановне панство, Ельдорадо знаходиться в Росії. Але щоб побачити його, слід зняти зі своїх очей шори, накладені вашими правителями у вашому дитинстві та підтримувані у дорослому віці читанням виключно західних книжок»⁵⁸. Знайшовши ентузіастичну підтримку різних груп російських інтелігентів, відкриття Гакстгаузеном селянської громади створило консенсус серед публіки. У 1851 році французький історик Жюль Мішле порівняв Гакстгаузена з Колумбом, а нововідкриту громаду – із Новим світом. В унісон із ним Александр Ґерцен говорив із гіркотою, що росіяни мали чекати на німця, аби відкрити їхній власний скарб - комуну⁵⁹. Але як і у випадку із Колумбом, одразу виникло питання першості. Алексей Хом’яков заявив, що він відкрив громаду в своєму власному помісті раніше, ніж Гакстгаузен. Вони справді зустрічалися у травні 1843 році, і ця бесіда напевно стала для Гакстгаузена найважливішим джерелом відомостей про громаду⁶⁰. Поза дрібними розходженнями щодо першості, Хом’яков і слов’янофіли погоджувалися, що російська громада була давнім благородним інститутом, що виражав душу російського народу.

У 1840-х роках слов’янофіли вирощували бороди, читали Гердера і Геґеля та досліджували православну церкву. Вони засудили іноземні впливи, які вони асоціювали із петровською імперією, але зіткнулися із складністю артикуляції своєї власної позитивної платформи. Бувши багатими землевласниками та власниками кріпаків, вони відчували, що імперія не надає їм відчуття екзистенційної безпеки. У своєму пошуку органічної громади, що ґрунтувалася б на російськості та православ’ї, слов’янофіли боролися із поліетнічністю імперії. Їхній теократичний націоналізм був негативно вражений фактом російської релігійної схизми, релігійним конфліктом XVII ст., що зробив значну кількість бородатих і побожних росіян не-православними (див. розділ 10). Саме розкол унеможливив уявлення в Росії нації, що ґрунтувалася би на православ’ї. Постійно повертаючись до цієї теми, Хом’яков розвинув оригінальну стратегію, відмінну від ідей його більш фундаменталістських друзів. Вона була не стільки теократичною, скільки комунітаристською й расовою. Він одним із перших розпізнав колоніальну природу російського зіткнення з модерністю (див. розділ 1). Як і його французькі сучасники, як-от Франсуа Гюзо⁶¹, Хом’яков осмислював проблеми свого часу в расових термінах. Російська аристократія, нащадки лицарів-вікінгів, представляли себе як расово відмінних від інших станів – духовенства й селянства як нащадків миролюбних слов’ян. У той час як імперія прагнула нейтралізувати цей расовий дискурс, Хом’яков знову активізував його. Сприймаючи письмове право, урядову раціональність і понад усе – права власності як спадщину європейської колонізації, що почалася від Рюрика, він розробив ідею громади. Згідно з цією суперечливою ідеєю, громада була давнім звичаєм, що передував норманському завоюванню Росії та перетривав його. Ця ідея з’явилася як спасіння та стала центральним догматом слов’янофільства.

Таким чином, від романтичного націоналізму слов’янофіли перейшли до комунітаризму, який ставив традицію понад закон, усне понад письмове, і громадське над індивідуальне. Більше того, вони проголошували російську першість у цих антитрадиційних цінностях. Пізніше громада стала так само важлива для тих радикалів, які вірили в соціалізм, але сповідували особливий російський шлях до нього. Ніколай Чернишевський, який скоро мав відправитися до заслання на Сибір, розвинув теорію про те, що через колективну власність на землю Росія уникне капіталізму. Оскільки майбутній соціалізм будуватиметься на тому самому принципі колективної власності громади, Росія буде здатна досягти соціалізму прямо від її теперішнього стану, минаючи ненависний капіталізм62. Націоналістичні рухи в колоніях часто сприймали свої відмінності від Заходу у подібний спосіб, конструюючи «Захід» як матеріалістичний та індивідуалістичний, а їхні власні культури - як духовні та спільнотні⁶³.

Змішуючи соціалізм із націоналізмом та сполучаючи етнографію, історію, економіку та політику, громада справді була великою ідеєю, гранднаративом російської інтелектуальної історії. Борис Чичерін, дослідник права, який стане головним прибічником російського лібералізму та обраним мером Москви, виступив проти Гакстгаузена в дуже дискусійному есеї, який сьогодні би назвали ревізіоністським. Чичерін заперечував, що громада була «давнім» інститутом і стверджував, що вона була створена в імперський період. «Громада є сучасним інститутом» - писав Чичерін⁶⁴, вона не мала жодного стосунку до давніх слов’ян і була створена державою для фіскальних завдань. По суті Чичерін розумів громаду як неповний аналог муніципалітету німецького кшталту та приписав Єкатерині ІІ імпортування її до Росії. Але поки інтелектуали дебатували щодо походження громади, її реальна сила на селі лише зростала. Громада переділяла землі між своїми членами, збирала щорічні та спеціальні податки, була посередником між селянами та поміщицьким помістям чи державою, і обирала рекрутів серед наявних молодиків, аби вони боронили її від напасників⁶⁵. У 1840-х роках уряд зміцнив дисциплінарну владу громади ще більше, надавши їй право піддавати її членів тілесним покаранням чи відсилати їх до Сибіру. Законодавство 1861 року закріпило унезалежнення селян від господаря, але зміцнило їхню залежність від громади, яка стала головним інститутом устрою російського селянства. Ближче до ХХ століття громада стала основною мішенню у боротьбі між урядом, який хотів унезалежнити селян від громади та допровадити землі на ринок, і народниками (деякі з них були терористами), які вбачали у цих спробах зраду і російської, і соціалістичної ідеї⁶⁶.

Селянська сільськогосподарська громада мала важливі спільні риси із військовим інститутом шпіцрутенів. У обох випадках імперія делегувала здійснення дисциплінарної практики на низовий рівень. Функцією обох інститутів було дисциплінування колективу, придушення приватних інтересів її членів і, зрештою, виявлення, викриття та знищення спротиву. Але, звісно, громада сприймалася як така, що має глибокі національні корені, в той час як шпіцрутени вважався імпортованою прусською традицією – навіть російська назва цієї практики звучить по-німецьки. Неліберальна імперія⁶⁷ Росії спиралася на союз між монархічною владою на верхівці та практичним комунітаризмом знизу: обидва фактори унеможливлювали ріст індивідуального та капіталістичного розвитку. Як показав Чичерін, громада була заснована на залишках звичаєвого права у середині XVIII століття, у той час, коли шпіцрутени були замінені батогом. «Такий комунізм дуже легко спланувати, тільки потрібно, аби були володарі й раби», писали російські ліберали⁶⁸.

Сьогодні науковці переважно погоджуються, що селянська громада є сучасником імперії, хоча роль держави в її виникненні є окремим питанням⁶⁹. У кінці ХІХ століття експерти з сільського господарства зауважили, що в Сибіру й інших районах пізньої колонізації переселені російські селяни створювали земельні громади спонтанно і без заохочення урядовців, іноді навіть всупереч новому законодавству, що наголошувало на приватній власності. Узагальнюючи ці відомості, впливовий економіст та історик переселень селян, Александр Кауфман, не погодився із російською ліберальною історіографією. Він захищав тезу про те, що громада у центральних і південних губерніях також виникла «самозародившись», подібно до її розвитку в Сибіру⁷⁰. Але він визнавав, що у районах із населенням, що з давнини займалося землеробством, тобто у Північній Росії, селяни розвинули індивідуальне фермерство із твердими правами власності.

Кауфман був близький до висновку, який я сформулюю своєю мовою, яка не дуже відрізняється від його. У Росії громада була інститутом колоніальної власності на землі, коли поселенці не володіли землею і не сприймали її як свою; це також була інституція управління населенням, яке не було прив’язане до землі. У цьому інституті зацікавленість селян у виживанні поєдналася із потребами держави в оподаткуванні та дисципліні. Існувала також довготермінова тенденція приватизації громадських земель, яка руйнувала громаду, перетворюючи її власність на індивідуальну. Але лише у регіонах, де колонізація відбулася ще віддавна, на півночі, цей цикл досяг своєї пізньої стадії.

Найособливіший російський інститут, громада, відрізнялася від радянського колгоспу, що її заступив. У жодній організації її члени не мали власності на землю, яку вони обробляли. Однак, члени громади обробляли землю індивідуально чи зі своїми родинами, в той час як члени колгоспу обробляли колгоспну землю разом, у колективі, що взорувався на конвеєр. Вперше застосовувана до фабричних робітників, марксистська ідея пролетарського колективу тоді була прикладена до селян, ув’язнених, дітей та інтелігенції⁷¹. Якщо у російському селі й існував якийсь комунітаристський сентимент, то колгоспи зруйнували його протягом радянського періоду. Історично російська громада була дуже варіативна в різні періоди, в різних регіонах, за типами власності, але міфологія навколо неї була більш уніфікована. Все оберталося навколо протиставлення вищих і нижчих класів, навколо такого їх контрасту, який тільки можна собі уявити. У той час як вищі класи в імперії винайшли складні закони приватної власності та способів самовираження, серед нижчих класів, згідно цієї міфології, життя і земля не належали особі, але колективу.

Зворотній градієнт

Заморські імперії робили чітке, різке розрізнення між їхніми громадянами та підданими у своїх колоніях. У той час як громадяни метрополії користувалися зростанням політичних прав, піддані в колоніях були їх позбавлені. Протягом ХІХ століття метрополії розвинулися в держави-нації та стримували свої колонії, аби з ними не сталося те саме. Різниця між політичними правами громадян метрополій і підданих в колоніях, перетворена в уявні, а часто й реальні відмінності в їхніх економічних свободах, доступі до освіти та зрештою – їхньому рівні життя й заможності. Можна назвати цю складну суму нерівностей, підставову для західних імперій, імперським градієнтом. Наслідки його прості: центри імперій мали краще життя, ніж їхні колонії.

Незвично для «традиційних імперій», але напевно типово для імперій континентальних, Російська імперія демонструвала зворотній імперський градієнт⁷². Лише росіяни та деякі інші східні слов’яни підлягали закріпаченню. На початку ХІХ століття більшість імперської знаті мала не-російське походження, хоча пізніше ця ситуація змінилася⁷³. Близько 1861 року освіта й доходи були вищими у поляків, фінів, українців, сибірських поселенців і, вірогідно, серед татар і євреїв, ніж у росіян центральних губерній. Звільнення почалося з реформ на окраїнах, які звідти перемістилися до центру. Після звільнення росіяни все ще підпадали під більшу економічну експлуатацію, ніж не-росіяни. У 1880-х роках чиновник на Кавказі звітував міністерству фінансів, що населення Кавказу «значно багатше», ніж «голодні поселенці» центральних російських губерній, податки на перших були в чотири рази меншими⁷⁴. Наприкінці ХІХ століття середній мешканець 31 губерній з переважно російським населенням платив удвічі більші податки у порівнянні із мешканцями 39 губерній із переважно неросійським населенням⁷⁵. У фінансовому та демографічному відношеннях колонізація Кавказу й Центральної Азії протягом ХІХ століття спричинила втрати для центральних губерній: їхнє населення зменшувалося, в той час як податковий тиск зростав. У Сибіру корінне населення платило державі у 2-10 разів менше, ніж російські селяни того ж регіону; на додачу, вони були звільнені від військової служби76. Середня тривалість життя росіян була нижчою, ніж у народів Прибалтики, євреїв, українців, татар і башкирів. Внутрішнє придушення імперської нації було «прикметною рисою соціоетнічної структури» Росії⁷⁷. Напередодні революції «збідніння центру» стало популярною темою політичних дебатів. Навіть євреї, пригноблені спеціальним режимом лінії осілості, визнавали, що їхнє становище було кращим, ніж у російських селян центральних губерній⁷⁸.

Непряме правління

У Росії колонізація часто означала колективізацію. Підкорюючи великі етнічні громади, імперія ділила їх на менші, колективні одиниці непрямого правління, що були посередниками між сувереном і окремими родинами. Щодо життєвих питань, як-от оподаткування, призов до війська й навіть злочини, суверен мав справу не з індивідом, а з громадою. Створені як соціопросторові одиниці, ці громади уявлялися як клітини здорового організму, окремі, але взаємопов’язані. Такий осередок міг керуватися аристократом, котрий володів землею і селянами, чи управлінцем, призначеним державою, чи старшим, обраним громадою. Більшість їхніх обов’язків перед сувереном були однаковими. Значно меншим за оттоманські мілети, російським територіальним громадам були надані деякі права самоуправління та самооподаткування. В обмін на данину, податки та рекрутів вони отримували невтручання в їхнє релігійне й культурне життя. Як добре відомо дослідникам колоніалізму, непряме правління запобігало розвиткові національних почуттів і вибухів насильства⁷⁹, але тут були свої обмеження. Розвиток модерності приводить індивідуального суб’єкта і його родину до безпосереднього контакту з державою. Проміжні рівні, не говорячи про явища тимчасові й волюнтаристські, мали тенденцію втрачати владу⁸⁰. Індивідуальна свобода й мобільність надали економіці й культурі енергійності, що характерна для модерних суспільств. Якщо порівняти із європейськими державами, Російська імперія не змогла уникнути тих самих процесів. Однак, нівелювання меж між станами й руйнування партикулярності громад мало свій негативний бік⁸¹. Розвиток модерного націоналізму, загальна військова повинність і загальна система освіти збільшила вірогідність етнічної дискримінації, примусових переселень, погромів та інших форм етнічних чисток.

Розвинувшись у рамках різних національних традицій, ліберальна теорія представляла добровільні організації як провідну інституцію громадянського суспільства. І, на противагу до них, «недобровільні згромадження є найбезпосереднішим прикладом нерівності»⁸². Для Російської імперії ідея вільного вступу і виходу з громади була цілком чужою. Особи не створювали жодних груп і не робили вибір на користь якоїсь із них. Примусовий, територіальний характер спільнот означав, що їхні члени були прив’язані подвійно: до землі, на якій вони жили, і до групи, до якої належали. Ці групи охоплювали цілий життєвий цикл своїх членів. Більшість народжених у певній групі працювала й одружувалась у її рамках, і мала дітей, які залишалися в тій самій групі, і помирали, бувши належними до неї. Тому ці групи були сильними, їхня значущість великою, а їхні межі – такими, що їх важко подолати. У той час як керівна еліта була організована як радіальна мережа особистостей та інститутів із імператором у центрі, піддані імперії були організовані як стільникова структура, як тіло чи, можливо, як вулик.

Суверен надавав землю не окремим поселенцям, але колективам в цілому. Ця земля не могла бути продана чи віддана у заставу. Особи та їхні родини не володіли землями, які вони використовували; у випадку російського селянства, землі переділялися з кожним новим поколінням – чи навіть частіше. Люди були поселенцями на цих землях, а не їхніми господарями. Різні перепони ускладнювали вихід із громади. До самого кінця імперія не заохочувала розвиток ринку землі, особливо сільськогосподарської. Вона не хотіла мати до діла із індивідуальними акторами, лише зі знаттю, чиновниками чи старшими, кожен з яких керував сотнями інших селян. Громади не спілкувалися між собою; взаємодія була вертикальною, між кожною з громад й ієрархічною структурою, що вела до суверена. Протягом довгого періоду, починаючи з середини ХVIII і до початку ХХ століть, ця система вулика організовувала велетенський простір імперії. Протягом імперського періоду ця система виникла у народів із дуже різними традиціями. Ця система непрямого управління мала бути нейтральною в сенсі культури й етнічності.

Вперше система організації суспільства як вулика була кодифікована у праві для німецьких колоній на Волзі. Рухаючись від губернії до губернії, група вищих імперських чиновників впроваджували цю систему повсюди, хоча практичні результати були різними. Намагаючись створити єдиний імперський зразок, що міг би застосовуватися до всіх етнічних випадків, вони порівнювали реалізацію політики по всій імперії та ділилися між собою кращими практиками: «Ми дозволили існування муфтіїв у ісламських народів, але чому не дозволити існування таких лідерів у євреїв?» - питав Гавриїл Державін; у своєму проекті реформування єврейства він використав зразок німецьких колоній на Волзі⁸³. Серед татар імперія застосовувала той самий шаблон і створила магістрати у мусульманських громадах⁸⁴. У Західному Сибіру Михаїл Сперанський поділив землі казахів на повіти, на чолі за старшими, що збирали податки з громад на основі звичаєвого права, адату⁸⁵. Один із найзагартованіших російських бюрократів, Сперанський, приїхав до Сибіру з Санкт-Петербургу після того, як він допоміг скодифікувати зміни в кріпосному праві та видав грамоту військовим поселенням. Імперський міністр фінансів, який передбачав багато тенденцій, Єгор Канкрін, почав свою кар’єру як інспектор німецьких колоній біля Санкт-Петербурґу.

Лінія осілості була єврейською колонією імперії⁸⁶. Хоча загалом обмеження міграції євреїв були особливими, у багатьох інших відношеннях поводження з ними не було унікальним; фактично, політика щодо євреїв ненабагато відійшла від урядових дій щодо інших релігійних меншин. У 1830-х роках євреї лінії осілості законодавчо трактувалися так само, як і дрібна польська шляхта, яку імперія перевела до категорії маєтків, що обкладаються податками. Колонізуючи єврейську частину Польщі, імперія знайшла там досі діючу давню єврейську одиницю самоуправління та оподаткування – кагал. У 1844 році імперська влада видала указ, що забороняв кагал, змушував єврейські поселення набути форми російської громади, яка тоді була в процесі кодифікації. На практиці імперія не змогла змінити структуру єврейського самоуправління, але підважила його традиційний авторитет⁸⁷. Цей випадок зазвичай наводиться як приклад безуспішного застосування інституційних норм російської громади до єврейського кагалу. Однак, зворотнє твердження теж правдиве: відома російським чиновникам з XVIII століття і широко дебатована у 1840-х роках колективістська структура кагалу була перенесена на реальну громаду. Фактично непряме правління допомагало зменшити насильство та витрату інших ресурсів по всій імперії. Скасування кагалу відображало імперську структуру уніфікованого стільникового керування усім населенням, як російським, так і неросійським. Як і кріпацтво, лінія осілості була інструментом імперського домінування, із громадами та кагалами в якості паралельних структур непрямого правління. Імперські управлінці пояснювали свій опір звільненню кріпаків і десегрегації євреїв у подібних термінах, покликаючись на їхню незрілість чи відсталість. Як показав Ганс Роґґер, урядовий антисемітизм відповідав подібному комплексу почуттів і упереджень щодо росіян. У той час як у імперській «еліті глибоко сидів справжній страх перед руйнівною, анархічною силою російського натовпу», імперські чиновники зійшлися на «песимістичному сприйнятті їхньої власної здатності контролювати насильство з боку народу»⁸⁸. Значно раніше Васілій Ключевський характеризував цей стан справ, який він вважав типовим для дрібного російського дворянства ХІХ століття, як «повне моральне сум’яття: нічого не можна зробити, і нічого не слід робити»⁸⁹. Цей самопрограмований песимізм допомагав імперським управлінцям уникати відповідальності: коли ставалося селянське повстання, єврейський погром чи зловживання їхніми власними повноваженнями, представники влади мало що робили, бо почували, що нічого не можуть зробити.

Хоча просування імперського правління всюди було різним, його згортання було більш одноманітним. Як бумеранг, усе більш насильницькі методи панування імперії поширювалися від центру до периферії. Масові міграції, примусові чи добровільні, супроводжували цей процес. У дусі «імперського ревізіонізму»⁹⁰ нова органічна ідеологія перетворилася на спроби зробити військову повинність, оподаткування й офіційну мову єдиними по всій імперії. У той час як активне впровадження непрямого правління почалося з німецьких колоній, згортання цього механізму почалося зі смуги осілості. Забороняти кагал, зберігаючи смугу осілості, означало впровадження прямого правління у величезному гетто. Східноєвропейські євреї під російським ярмом відповіли двома протестними рухами, що визначили ХХ століття, - сіонізмом і комунізмом⁹¹.

Ставка на російську земельну комуну так само була приречена. Почавшись як культурний міф, громада матеріалізувалася у дисциплінарний механізм, що організовував життя і працю величезного простору від Атлантики до Тихого океану. Ближче до кінця ХІХ століття прибічники лібералізму в економіці з уряду хотіли скасувати громаду, вивести землю на ринок та зробити працю вільною. Щоб заступити громади, вони створили нові, більші й відносно демократичні інституції непрямого правління на селі – земства. Далі законодавство дозволило тисячам селян почати своє окреме фермерування. Незважаючи на економічний успіх цих реформ, вони натрапили на спротив з незвичного боку – від озброєної інтелігенції. Натхненне народницькими ідеями інтелігенції, її терористичне підпілля спробувало прискорити перехід від громади до комунізму. Це зіткнення між прибічниками і противниками громади було головним чинником, що привів до Російської революції. Зрештою, колективізація від 1928 року знову активізувала комунальний міф у новій і руйнівній формі.

З кінцем високого імперського періоду Росія підходила до епохи реформ, але у кінцевому підсумку події пішли не так. Незважаючи на звільнення кріпаків і багато інших змін, імперія не змогла уникнути колапсу і хвиль насильства, що йшли слідом за ним. Цей урок обговорювався багато разів, але він все ще актуальний у світлі глобалізації ХХІ століття, що ставить деякі із тих самих проблем, із якими правителі Росії стикалися у ХІХ столітті. Пряме управління сегрегованим суспільством – набором маєтків, гетто і патрульованих державою кордонів – нежиттєздатне. Останні Романови успішно демонтували старий імперський порядок, що тримав різні спільноти під непрямим правлінням і запобігав насильству, але був економічно незадовільним. Але у цій імперії за скасуванням непрямого правління ішли масивні вибухи насильства. Польські повстання та Кавказькі війни позначили першу половину ХІХ ст. Різня у селищах сектантів у 1870-х роках, єврейські погроми 1880-х років і терор народників позначив другу половину ХІХ століття. Досягши піку в революціях 1905 і 1917 років, ці події були відповіддю на новітні риси імперської уніфікації, як-от однакові податки для всіх станів, загальну військову повинність, руйнування громади та обов’язкову початкову освіту. Як сходинки на драбині модерності, ці інновації мали також свій темний бік, «драбину насильства»⁹². Із добрими намірами імперські реформатори створили сяючі сходи до прогресу, але вони недооцінили небезпеку їхнього темного боку – драбини насильства. А може, це були одні й ті самі сходинки.

Демонтаж старої системи колективних територіальних суб’єктів мав іти поруч із нейтралізацією ставлення держави до культурних відмінностей і загальним доступом до освіти й кар’єри⁹³. Якщо російський імперський досвід може нас чомусь навчити, то розуміння взаємопов’язаних, але суперечливих, світлих і темних сторін модерності є таким уроком. Щоб уникнути катастрофи, подібної до російської, транзит від непрямого до прямого правління має забезпечити рівні шанси на заможність кожному окремому громадянину. Метафорою прогресу не є єдина вертикальна драбина, але драбина складна і така, що стоїть вільно. Дві частини сходів до модерності, глобальна уніфікація та всезагальний доступ, повинні мати рівне значення, бо інакше вся система загине.

Переклад Ірини Склокіної

Перекладено з дозволу видавництва «Polity» за виданням: Alexander Etkind. Internal Colonization. Russia’s Imperial Experience. Cambridge: Polity Press, 2011. 289 p. Chapter 7. “Disciplinary Gears”, pp. 123-149. Висловлюємо подяку Алєксандру Еткінду за сприяння в отриманні дозволу на цю публікацію.

Алєксандр Еткінд – професор російської літератури та історії російської культури Кембриджського університету, член Кінгз-Коледжу. Автор книжок: «Эрос невозможного. История психоанализа в России» (1993), «Содом и Психея. Очерки интеллектуальной истории Серебряного века» (1995), «Хлыст. Секты, литература и революция» (1998), «Толкование путешествий. Россия и Америка в травелогах и интертекстах» (2001), «Non-fiction по-русски правда» (2007). У 2011 році у видавництві «Polity Press» вийшла монографія Еткінда «Internal Colonization. Russia`s Imperial Experience». У 2012 році це ж видавництво видало книгу «Remembering Katyn», написану Еткіндом разом з шістьма співавторами. Керівник європейського дослідницького проекту «Memory at War» (www.memoryatwar.org) 

1. Goch S. Serfdom and Social Control in Russia: Petrovskoe, a Village in Tambov. Chicago, 1989. P. 162.
2. Goch S. Serfdom… P. 5.
3. Rogger H. Reforming Jews – Reforming Russians//Hostages of Modernization. Studies on the Modern Anti-Semitism/Ed. by H. A. Strauss. Vol. 2. Berlin, 1993; Frank S. P. Crime, Cultural Conflict, and Justice in Rural Russia. Berkeley, 1999.
4. Dunning Ch. S. Russia’s First Civil War: The Time of Troubles and the Founding of the Romanov Dynasty. University Park, 2001.
5. Сonfino M. Domaines et seigneurs en Russie vers la fin du XVIIIe siècle. Paris, 1963.
6. Hellie R. Enserfment and Military Change in Muscovy. Chicago, 1971; Pettengill J. S. The Impact of Military Technology on European Income Distribution//Journal of Interdisciplinary History. 1979. Vol. 10. № 2.
7. Bideleux R., Jeffries I. A History of Eastern Europe: Crisis and Change. London, 2007.
8. Ключевский В. История сословий в России. М., 1913.
9. Kappeler A. The Russian Empire: A Multiethnic History. Harlow, 2001. P. 30.
10. Nash G. B. Red, White, and Black: The Peoples of Early North America. New York, 2000.
11. Patterson O. Slavery and Social Death. A Comparative Study. Cambridge, 1982. Pp. 43-44.
12. Frank S. P. Crime… Р. 8.
13. Kolchin P. Unfree Labor. American Slavery and Russian Serfdom. Cambridge, 1987.
14. Pintner W. Russian Economic Policy under Nicolas I. Ithaca, 1967. Pp. 37-42.
15. Moon D. The Russian Peasantry. The World the Peasants Made. London, 1999.
16. Domar E. The Causes of Slavery or Sergdom//Journal of Economic History. 1970. Vol. 30. № 1. Pp. 18-32; Millward R. An Economic Analysis of the Organization of Serfdom in Eastern Europe//Journal of Economic History. 1982. Vol. 42. Pp. 513-548.
17. Sunderland W. Peasants on the Move: State Peasant Resettlement in Imperial Russia, 1805-1830//Russian Review. 1993. Vol. 52. № 4. Pp. 472-485.
18. Покровский М. Россия в конце XVIII века//История России в ХІХ веке. Дореформенная Россия. М., 2001; Кагарлицкий Б. Периферийная империя. М., 2003.
19. Ключевский В. Курс русской истории. М., 1956. С. 245.
20. Кюланж Ф. Римский колонат/Пер. И. М. Гревс. – СПб, 1908.
21. Morris H. S. The History of Colonization. New York, 1900. P. 6.
22. Bartlett R. The Making of Europe. Conquest, Colonization, and Cultural Change. London, 1993.
23. Систематический свод существующих законов Российской империи. СПб, 1818. Т. 5. С. 128.
24. Bartlett R. Human Capital. The Settlement of foreigners in Russia, 1762-1804. Cambridge, 1979. P. 92.
25. Cook M. Robinson Crusoe in Siberia: The writing of a Novel in the Late Eighteenth Centry//Studies on the Voltaire and the Eighteenth century. 1994. Pp. 1-43; Cook M. Bernardin de Saint Pierre. A Life of Culture. London, 2006.
26. Raynal A. A Philosofical and Political History of the Settlements and Trade on the Europeans in the East and West Indies/Trans. J. Justamond. London, 1777. P. 248.
27. Bartlett R. Human Capital… Р. 100.
28. Dettelbach M. Forster as Linnean//Johann Reinhold Forster. Observations Made During A Voyage Round the World. Honolulu, 1996. P. lx.
29. Forster J. R. A Letter from Mr. Forster Containing Some Account of a New Map of the River Volga//Philosofical Transactions. 1768. Vol. 58. Pp. 214-216.
30. Blackbourn D. The Conquest of Nature. Water, Landscape, and the Making of Modern Germany. London, 2007.
31. Головнин А. Записки для немногих/Изд. Б. Д. Гальперин. СПб, 2004. С. 53.
32. Beratz G. The German Colonies on the Lower Volga. Lincoln, NE, 1991.
33. Beratz G. The German Colonies…
34. Benes T. Comparative Linguistics as Ethnology. In Search of Indo-Germans in Central Asia//Comparative Studies of South Asia, Africa, and the Middle East. 2004. Vol. 24. № 2. Pp. 117-132.
35. Эйдельман Н. Павел Иванович Бахметьев//Революционная ситуация в России в 1859-1861 гг./Ред. М. Нечкина. М., 1965.
36. Клаус А. Наши колонии. СПб, 1869.
37. Kloberdanz T. The Volga Germans in Old Russia and in Western North America//Anthropological Quarterly. 1975. Vol. 48. № 4. Рр. 209-222.
38. Ямпольский В. Из истории германской геополитики//Россия-21. 1994. № 6/7. С. 158-168.
39. Kellogg M. The Russian Rots of Nazism: White Émigrés and the Making of National Socialism, 1917-1945. New York, 2005.
40. Blackbourn D. The Conquest of Nature and the Mystique of the Eastern Frontier in Nazi Germany//Germans, Poland, and Colonial Expansion to the East. London, 2009. Pp. 152.
41. Foucault M. Society Must Be Defended/Trans. D. Macey. New York, 2003.
42. Bentham J. The Panopticon Writings/Ed. M. Bozovic. London, 1995.
43. Пыпин А. Русские отношения Бентама//Вестник Европы. 1869. № 2; Christie I. R. The Benthams in Russia. Oxford, 1993; Эткинд А. Фуко и имперская Россия: дисциплинарные практики в условиях внутренней колонизации//Фуко и Россия/Ред. О. Хархордин. – СПб, 2001; Stanziani A. Free Labor - Forced Labor: An Uncertain Boundary//Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History. 2008. Vol. 9. № 1. Рр. 27-52.
44. Christie I. R. The Benthams in Russia. Oxford, 1993. Р. 253.
45. Приамурский Г. Г. Петербургский паноптикон//Петербургские чтения-97. СПб, 1997.
46. Пыпин А. Русские отношения…
47. Pipes R. The Russian Military Colonies 1810-1831//Journal of Modern History. 1950. Vol. 22. Pp. 205-219.
48. Stoler A. L. Considerations on Imperial Comparisons////Empire Speaks Out/Ed. By I. Gerasimov et al. Leiden, 2009. P. 37.
49. Петров А. Н. Устройство и управление военных поселений в России. СПб, 1871. С. 159.
50. Свиньин П. Поездка в Грузино//Аракчеев. Свидетельства современников/Под общ. Ред. Е. Е. Давыдовой. М., 2000. С. 143.
51. Карцев П. П. О военных поселениях при графе Аракчееве//Русский вестник. 1890ю № 3. С. 87.
52. Пушкин А. С. Полное собрание починений. Т. 3. М., 1950. С. 66.
53. Foucault M. Society Must Be Defended…
54. Морозов П. О. Барон Август Хакстгаузен и его сочинение о России (1842-1854)//Исторические материалы из архива Министерства государственных имуществ. Т. 1. СПб, 1891. С. 189-207; Starr S. F. August von Haxthausen and Russia//The Slavonic and East European Review. 1968. Vol. 46. Pp. 462-478.
55. Dennison T. K., Karus A. W. The Invention of the Russian Rural Commune: Haxthausen and the Evidence//The Historical Journal. 2003. Vol. 46. № 3. Рр. 561-582.
56. Haxthausen A. The Russian Empire, Its People, Institutions, and Resources. Pittsburg, 1856. P. 132.
57. Eaton G. Marx and the Russians//Journal of the History of Ideas. 1980. Vol. 41. № 1. Р. 108; Shanin T. Late Marx and the Russian Road. London, 1983.
58. Барон Гакстгаузен и его путешествие по России//Финский вестник. 1847. №10 (22). С. 10.
59. Herzen A. Le people Russe et le socialism//Собрание починений. Т. 7. М., 1956. С. 301.
60. Богучарский В. Активное народничество семидесятых годов. М., 1912; Дружинин Н. М. Крестьянская община в оценке Гакстгаузена и его русских современников//Ежегодний германской истории. М., 1968. С. 28-50.
61. Foucault M. Society Must Be Defended… P. 226.
62. Чернышевский Н. Обзор исторического развития сельской общины в России Чичерина//Современник. 1856. Т. 5; Богучарский В. Активное народничество семидесятых годов. М., 1912; Walicki A. The Controversy Over Capitalism: Studies in the Social Philosophy of the Russian Populists. Oxford, 1969; Dimou A. Entangled Paths Towards Modernity: Contextualizing Socialism and Nationalism in the Balkans. Budapest, 2009.
63. Chatterjee P. The Nation and Its Fragments. Colonial and Postcolonial Histories. Princeton, 1993.
64. Чичерин Б. Обзор исторического развития сельской общины в России//Русский вестник. 1856. № 4.
65. Mironov B. The Russian Peasant Commune After the Reforms of the 1860s//Slavic Review. 1985. Vol. 44. № 3. Рр. 438—467; Moon D. The Russian Peasantry. The World the Peasants Made. London, 1999.
66. Богучарский В. Активное народничество…; Gleason A. Young Russia. The Genesis of Russian Radicalism in the 1860s. New York, 1980; Wcislo F. W. Reforming Rural Russia: State, Local Society, and National Politics, 1855-1914. Princeton, 1990.
67. Engelstein L. Slavophile Empire. Imperial Russia’s Illiberal Russia’s Illiberal Path. Ithaca, 2009.
68. Кавелин К., Чичерин Б. Письмо к издателю//Голоса из России. Сборники Герцена и Огарева. Т. 1. М., 1974. С. 33.
69. Atkinson D. Egalitarianism and the Commune//Land Commune and Peasant Community in Russia. Basingstone, 1990; Moon D. The Russian Peasantry. The World the Peasants Made. London, 1999.
70. Кауфман А. А. Русская община в процессе ее зарождения и роста. М., 1908. С. 440; Shannon J. Regional Variations in the Commune: The Case of Siberia//Land Commune and Peasant Communityin Russia/Ed. by R. P. Bartlett. Basingstoke, 1990.
71. Kharkhordin O. The Collective and the Individual in Russia: A Study of Practices. Berkeley, 1999.
72. Висуваючи подібний аргумент, Браян Боєк пояснює незвичні привілеї російської периферії через деталізацію тих угод, які були розірвані Російською імперією із фронтирними суспільствами на початку XVIII ст. (Boeck B. J. Containment vs. Colonization. Muscovite Approaches to Settling the Steppe//Peopling the Russian Empire. Borderland Colonization in Eurasian History/Ed. by N. B. Breyfogle, A. Schrader, and W. Sunderland. London, 2007. Pp. 41-60). Пітер Голквіст (Holquist P. Review of Brian J. Boeck, Imperial Boundaries//Journal of Interdisciplinary History. 2010. Vol. 41. № 3. Р. 462) приписує концепт привілейованої периферії та дискримінованого центру імперії Борисові Нольде, політику та історику, який у 1917 р. був заступником міністра іноземних справ в уряді Павла Мілюкова (Nolde B. La formation de l’Empire russe. Vol. 2. Paris, 1952).
73. Kappeler A. The Russian Empire…
74. Правилова Е. Финансы империи. Деньги и власть в политике России на национальных окраинах. М., 2006. С. 265-268.
75. Миронов Б. Социальная история России. СПб, 1999.
76. Znamenski A. The Ethic of Empire on the Siberian Borderland//Peopling the Russian Periphery. Borderland Colonization in Eurasian History… P. 117.
77. Kappeler A. The Russian Empire… Р. 125; Hosking G. Russia. People and Empire. London, 1997.
78. Nathans B. Beyond the Pale: The Jewish Encounter with Late Imperial Russia. Berkeley, 2002. P. 71.
79. Hechter M. Containing Nationalism. London, 2001.
80. Gellner E. Language and Solitude. Wittgenstein, Malinowski and the Habsburg Dilemma. Cambridge, 1998; Slezkine Y. Arctic Mirrors. Russia and the Small Peoples of the North. Ithaca, 1994.
81. Mann M. The Dark Side of Democracy. Explaining Ethnic Cleansing. Cambridge, 2005.
82. Walzer M. Politics and Passion. Toward a More Egalitarian Liberalism. New Haven, 2004. P. 2.
83. Klier J. D. Russia Gathers Her Jews. DeKalb, 1986. P. 107.
84. Lowe H.-D. Poles, Jews, and Tartars: Religion, Ethnicity, and Social Structure in Tsarist Nationality Policies//Jewish Social Studies. 2000. Vol. 6/3. Pp. 52-96.
85. Martin W. Law and Custom in the Steppe: The Kazakhs of the Middle Horde and Russian Colonialism in the Nineteenth Century. Richmond, UK, 2001.
86. Rogger H. Reforming Jews – Reforming Russians//Hostages of Modernization…
87. Dubnow S., Friedlaender I. History of the Jews in Russia and Poland. New York, 1920. P. 227; Stanislawski M. Tsar Nicolas I and the Jews. Philadelphia, 1983. Pp. 48, 124.
88. Rogger H. Reforming Jews – Reforming Russians//Hostages of Modernization… Р. 1219.
89. Ключевский В. Евгений Онегин и его предки//Сочинения. Т. 9. М., 1990.
90. Mann M. The Dark Side of Democracy. Explaining Ethnic Cleansing. Cambridge, 2005. P. 31.
91. Slezkine Y. The Jewish Century. Princeton, 2004.
92. Mann M. The Dark Side of Democracy…
93. Violence and Social Orders: A Conceptual Framework for Interpreting Recorded Human History/Ed. by D. C. North, J. J. Wallis, and B. R. Weingast. Cambridge, 2009.