З корисних копалин – якщо не рахувати повсюдних дрібних гончарень-цегельнь-вапнярень та скляних гут – українці трива­лий час скільки-небудь широко знали хіба прикарпатську сіль[1] (зірка торсько-бахмутської солі тоді ще ледь сходила[2], а коло­мийську сіль Карпат навіть експортували до Московії). Англієць Дж. Пейтон 1598 р. згадує про мідь під Львовом і Перемишлем (але зауважує, що видобуток її незначний), а також про ртуть («живе срібло») під Тустанню. Плюс по­ліські болотні залізні рудні[3], а також селітроваріння[4] у степо­вій зоні. Усі такі викопні ресурси не мали значного експортного складника[5] і так само не вимагали великих мас некваліфіко­ваних робочих рук.

Зрештою, за Раннього Модерну у рудному промислі Украї­ни сталися навіть втрати – пропала золотоординська «кіновар», сульфід ртуті (мінеральна фарба червоного кольору – її добу­вали під донецькою Горлівкою). Проблемою була і відсутність власного видобутку дорогоцінних металів – тому навіть слово «гроші» в українській мові, то запозичення (від празького гро­ша – дуже популярної на сході Європи валюти XIV-XV ст.).

До ближчих до індустріальних обсягів ремесел належало виробництво зброї. Ось у поетичному описі Ш. Пекаліда Острога 1600 р., міста-метрополії на Волині, місцеві зброярі згадані серед ремісників на першому місці і з пієтетом.

Утім, масова ковальська продукція Речі Посполитої була залежна від імпортної сировини. Ось Сарницький 1577 р. згадував про підкови і гарматки-гаківниці з угорського заліза (яке краще місцевого[6]), а на бойові сокири радить уживати данське. Металообробкою в експортних масштабах (серпи, коси, ножі, зброя та ін. для Молдови) славний був хіба Львів.

Українське ткацтво (а текстильна промисловість – то про­відна галузь для економіки домодерного типу) до масового бу­дівництва у першій половині XVIII ст.[7] по річках сукноваль­них млинів-фалюш (фолюш/валюш, що виробляли грубововня­ні тканини[8]) і перших текстильних мануфактур XVIII ст.[9] – то цілком локальний про­мисел, загалом неекспортний. Змагатися з турецькою і персидською бавовною та верблюжи­ми чамлетами, лондонським (лундським) і німецьким сукном, шовком і бавовняною китайкою (не завжди з самого Китаю) і навіть «московським полотном» йому було не по силам. Хіба ось з Криму до Києва привозять «кафінські» килими (згадка 1508 р.)[10].

Тоді, власне, з Украї­ни екс­портують сировину – льон[11], вовну, коноплі, а не тканини. Плюс барвники – червець-кошеніль[12] та ін.

Зрештою, за рівнем концентрації людських сил найпошире­нішим видом робіт у той час залишалося будівництво оборон­них споруд. І тут, якраз, нееко­номічний примус мав місце – але він, як і все пов’язане з вій­ною (постої вояків, ремонт шляхів і мостів, пошта і транспорт відряджених, сторожа-караули тощо), розглядався як екстраординарна справа.

Отже, культура вільнонай­маної праці була поміж укра­їнців сильна. Як тут не згадати знаний (за Ш. Окольським) пере­лік «професій» повстанців 1637-1638 рр. – могильники (селітро­варники), будники (заготівельники поташу і смольчуга), чаба­ни-вівчарі, січкарі (косарі сіна для худоби і очерету-палива на зиму) і т. ін. Чималими прошарками населення України, які відчутно «вписалися» до «національного характеру», були та­кож візники-чумаки, рибалки-балакшиї, мисливці-болоховці і пасічники-сів­рюки (свідомо подаю слов’янські і татарські наз­ви цих фахів, бо вони вживалися повсюдно як взаємозамін­ні[13]).

Зрештою, російський академік з латвійської Риги – Й.-А. Гіль­ден­штедт – ще напри­кінці ХVIII ст. писав про «україн­ський тип госпо­дарки» як чужий кріпацькій традиції[14]. Власне через поширеність незайманих просторів та вільнонайманої праці слабкішим було і антимодернізаційне протистояння фео­дальної сільської громади та нових більш капіталістичних верств – освіченого шляхтича-раціоналізатора і фермера-хуторянина (ранньомо­дерна Ук­раїна не знає класичних вели­ких селянських повстань, а ось козацько-селянські коаліції – то справді її бренд[15]).

Структура оподаткування на прикладі Кременчуцької сотні Миргородського полку (за річний податковий цикл 1724/1725 рр. – з вересня 1724 р. по вересень 1725 р.)

Зборщики звітували та відвозили до Глухова готівку тричі на рік – у цьому конкретному випадку: 25 січня 1725 р. за т. зв. вересневу третину – вересень-грудень 1724 р., 25 травня за січневу третину – січень-квітень 1725 р., та 23 вересня за травневу третину – травень-серпень 1725 р.[16].

N. B.: Зверніть увагу – статті прибутків тут здебільшого не зернові (так, Кременчуцька сотня мала значну частину піщаних ґрунтів, але тим не менш пропорції справляють враження).

Особисто вільною була і перша, з часів варягів, велика гру­па західних мігран­тів в Україні – євреї[17]. У ХVI ст. багато їх прибуло-втекло на українські терени з Чехії, Австрії, Німеччи­ни, Угорщини, Іспанії і Португалії. Громада Львова тоді увійш­ла до п’ятірки найбільших єврейських міських громад Європи, утім на Наддніпрянщині євреї стають помітними пізніше (ось у Києві лише з 1619 р. фіксуються конфлікти через збільшення єврейських купців). Чимало чужинців-європейців занесених до­лею на ранньомодерну Україну знаходили велику зручність для себе у наявності тут знайомих «міжнародних контактерів».

Навряд чи число євреїв до 1648 р. вийшло за 10 % насе­лення навіть на заході України[18], але тоді вони, безперечно, ста­ють 3-ю, за кількістю, етнічною групою країни – після укра­їнців і поляків (причому «відрив» поляків від євреїв не був значним, а на вузько Козацькій Україні – по волинську Стир та подільський Дністер – 2-е і 3-е місце було радше за тюркським і румунським елементами). До того ж, якщо перед тим єврей­ська людність мешкала лише під про­текцією короля у нечис­ленних ко­ролівських містах, то з 1539 р. шляхта отримала привілей при­ватного суду над євреями у своїх маєтностях – отже, мігранти набули нову значну соціальну нішу – приватні міста і містеч­ка. На ярмарках українсько-польського прикор­доння (у Ярославі над Сяном і Любліні) з середини XVI ст. відбу­вався Ваад – з’їзд-сейм євреїв «чоти­рьох земель» (Велика і Мала Польщі, Червона Русь/Галичина + Поділля і Волинь).

Не в останню чергу і пережитки кочової культури – особ­ливо відчутні у степовій Україні – спрацювали на своєрід­ний дух волі і свободи[19]. Так – це певний парадокс, бо ордин­ську спадщину люблять представляти в координатах деспотії і раб­ської покори. Але на низовому рівні чи, за В. Трепавло­вим, рівні «атомізованих дрібних кочових колективів» – найбільш відпорному у плані виживання – світогляд кочовика плекав і певний егалітаризм – з практиками прямої/військової демо­кра­тії, і навіть анархізм – із зацікавленням індивідуалізмом та особистістю[20].

Більш того – «варвари» (і не самі лише кочо­вики!) та певне «занурення в анархію» взагалі вважаються кра­щим – порівняно із суспільствами з жорсткими аристократич­ними бар’єрами – ґрунтом для модернізації, зрозумілої як швид­ке і рівномірне зростання рівня цивілі­зованого життя[21]. До цього можна додати думку з «Великої історії всього» Д. Крістіана, що аграрні цивілі­зації не мають середнього класу (там 10 % багаті, а 90 % – бідні). У кочовиків це співвідношення не очевидне – рівень солідарності суспільства у них явно відчутніший (а отже – і «рівень щастя», який Крістіан визначав для домодерних аграр­них держав-імперій як низькій, у кочовиків і козаків був суттєво вищим).

Не дивно, що якраз взірцеві кочовики – ногайці, які до всього ще й виразніше за інших татар пере­жили крах золотоор­динських ієрархій, з кінця ХVI ст. дають зразки прогресу егаліта­ризму[22]. «Чорний люд» (кара халк) тут все менше поважає аристократів-мурз[23]. До того ж нова супер­держава ісламського світу – Османська імперія – також постачала прик­лади примату «особистих чеснот» над «родовими приві­леями»[24].

Тому Михалон Литвин, автор першого ренесансного тракта­ту про кримських татар (1550 р.), високо ставить «справедли­вість» їх суспільного ладу[25]. Система «хан – карач-беї – ку­рултай» взагалі в очах річпосполитського спостерігача не ви­гля­дала аж такою відмінною від «король/великий князь – сена­тори/ пани-рада – сейм/коло рицерське», тож швидкому і ефек­тивному суду кримців можна було і позаздрити[26].

Навіть, традицію виборності монархів у Кримському хан­стві добачали[27]. А простолюду подобалася «податкова спра­ведливість» – фіскальний тиск у ханській державі був, дійсно, невисокий[28].

Отож ідея народу-війська – така важлива для мо­дерної націобудови – мала у домодерних кочових практиках міцну точку опертя і противагу невійськовій (ринко­во-капіта­лістичній) еліті. Остання уходила за своєрідних колаборантів глобального світу-економіки, які руйнували один із шанованих традиційних соціальних ліфтів. Не дивно, що систему рангових маєтностей (забезпечення офіцерів-посадовців) та екстраор­динарних військових зборів козацькі революціонери калькува­ли, ймовірно, саме з татарського Криму.

До речі, нове товарне хліборобство підривало «природну» войовничість (і реальну мобілізаційну кількість) знаті по оби­два боки Великого Кордону – не лише поль­ської/ християн­ської шляхти[29], а ось і турецьких/мусульманських помі­щиків-тима­ріотів з Балкан ХVII ст. Навіть більш осілі кримські татари втрачали хіть до війни[30] (ледь не мільйонний мегаполіс Стам­булу охоче купував місцеве зерно і продукцію тварин­ництва) і хани мусили все більше покладатись на військові таланти своїх останніх кочовиків – ногайців[31]. Можна згадати і те, що звільнення від військових повинностей українських євреїв (ко­лоритних агентів нового порядку) – було найбільшою претен­зією до них з боку козацьких революціонерів[32].

Зверну увагу й на те, що деякі господарчі заняття дарем­но зазвичай виключають з кочової традиції. Ось, зокрема, ри­бальство було досить популярне в українських напівосілих ко­човиків ще з кипчацьких часів[33]. І запорізькі чайки – човни, пле­тені з лози та покриті сиром’ятними шкірами – то ж типові для кочового світу каяки.

У поляків досі зерно гречки подекуди називають татаркою (про ординську сівбу хліба на Орелі, під Самарською Товщею у XV ст. також добре відомо). І якщо гречане борошно було основою козацької соломахи, то популярність кулешу трима­лася на тому, що первісно це страва з проса (зерна, що добре переносить степові посухи – тому ось у Буджаку татар драж­нили просоїдами[34]).

З золотоординською спадщиною можна пов’язати (хоча, ясно, не винят­ково) і повагу до «людей дороги». Мова про козачків-гінців, козаків-конвоїрів[35], візни­ків-чумаків[36] та по­ром­ників-лоцманів. Зрештою, і похідна їжа монголів – борц – далі живе у загальновідомій бастурмі.

Утім, зображення старосвітської України як країни волі і свободи, хоч і приєм­на, але неповна картинка[37]. Точнішим є порівняння українських реалій з екзис­тенцій­ними «погранич­ними станами» людини – з оприявненням крайнощів-екст­рем[38].

Бо ж і невільницькі (рабські) практики, які вже зникали у «цивілізо­ваному» світі Заходу[39] (хоча і далі квітнули в його колоніях[40]), серед українців були живі і більш-менш повсюдні (особливо від них потерпали жінки[41]). Не дивно, що, за Евлеєю Челебі, у Криму середини ХVII ст. цілу українську невільницьку групу називали «копна» від коп/куп – багато (жінок-невільниць тут також часто звали просто «марія»). 29 % надходжень осман­ської скарбниці від кримських портів у ХVI ст. давала торгівля рабами[42].

Так, тримати в неволі одновірця було вже моветоном (і вперше прямо, за незначними винятками, заборо­нено на укра­їнських теренах свіжими Литовськими Статутами ХVI ст.[43]), але на Ве­ликому Кордоні Європи[44] і чужовірців не бракувало. Проте, якраз сприйняття при­родності рабства[45], нехай і у варіанті регламентованого і частково обмеженого законо­давчо кріпацтва, в Україні не знахо­дило розуміння[46] (такого собі російського Воронежу, який у XVII ст. функціонував як невіль­ницький ринок, де донські козаки збували татарських бранців у легальні холопи, українці не знали[47]).

Від неволі/полону-рабства на українському Фронтирі не був застра­хований ніхто, але то тлумачили як попросту нещастя (пору­шен­ня природного стану) і гадали, що лю­дина завжди мусить шука­ти шансу вийти на волю (поверну­тися до природ­ного ста­ну)[48]. Не сприймалося і спадкове рабство (патріар­халь­не рабство-невіль­ництво зазви­чай передбачало звільнення рабів по смерті госпо­даря). Можна навіть казати, що той хто змирявся із рабством – переставав бути українцем (чи, при­найм­ні, пересу­вався у заті­нок ненормальності-маргіналь­ності)[49].

Взагалі, для людини Фронтиру характерний жорсткий поділ світу на зони миру і війни, де поведінка різниться кардинально. «Чужинці» з подивом зауважували як про татар, так і про козаків-запорожців, що вони «вдома» дуже милі і гостинні лю­ди, але за кордоном своїх обійсть ті народи знані різноманітними проявами жорстокості-злочинності.

Мало значення й розташування ранньомодерної України на межі з локальними світами-економіками – ще непідкореними європейським світом-економікою чи досить слабко інтегрова­ни­ми до нього. Мова про зону ісламської цивілізації (в її турецько-татарських варіантах з фантастично містким ринком мегаполісу Стамбулу)[50] та Московію-Росію – з її сибірським тилом[51]. Вряди-годи це дозволяло компенсувати втрати від внутрішньо­європей­ських криз підключенням до сусідських економік (вони також традиційно поціновували передусім ук­раїнську худобу і вироби зі шкіри; з рослин – льон, а не зер­новий експорт)[52].

Зрештою, саме турецько-татарський відступ-«ісход» та біль­ша інтеграція Російської імперії до європейського світу-еконо­міки підірвала цей старий порядок[54] і знищила «добру стару» ранньомо­дерну/річпосполитську Україну[55]. І навіть емігрант­ські «релікти» старокозацького українства – мазепинці і запо­рожці – за остан­ній прихисток мали якраз Кримське ханство та Османську імперію.

Плюс, нагадаємо, про звичайні прибутки з транзиту. Не секрет, що «східне» (географічно, власне, південне) купецтво весь цей час творить найзаможніші і найор­ганізованіші групи торгівців в Україні[56]. Звідси й слава традиційних для країни діа­спор[57] – вірмен, греків, караїмів і, почасти, євреїв[58] (турки, тата­ри і росіяни, замкнуті на свої імперсько-національні дер­жавні проекти, до кінця ХVIII ст. українцями, поза суто прикор­донни­ми територіями, сприймалися як немісцевий еле­мент – чужозем­ці[59]). Поруч із діаспорними групами з Заходу – німців, італійців, поляків – усі вони тво­рили той специфічний «інтер­націонал» українського бізнесу, який за модерних часів сильно пригаль­му­вав націоналі­зацію буржуазії[60]. Світ ранньо­модер­ного укра­їн­сько­го міста взагалі дуже мульти­культурний і вряди-годи де­монструє карко­ломні альян­си та приклади співпраці.

Тут варто зупинитись на орієнтальному цивілізаційному складнику буття України. Ясно, він мав головним чином іслам­ську призму, хоча і не зводиться винят­ково до неї (християн­ство – особливо східне – також мало зі Сходом-Орієнтом чис­ленні пов’язання)[61]. Утім, конкуренція з цивілізацією Ісламу, то радше загальноєвропейська, чим суто українська ранньо­модерна тема (причому – це тема часто-густо якраз про рух європейців навздогін за Азією).

Дійсно, люди великою мірою є тим, що вони їдять і но­сять[62] (он і, нещодавно, Ніл Фергюсон у «Цивілізації» проспі­вав осанну переможним джинсам і кока-колі). А якраз одяг і кухня[63] ран­ньомодерних українців виглядають акцентовано орієнтальни­ми[64].

Ось і залежність від прянощів, яка на Заході Європи від­ступає вже у ХVII ст., в Україні зберігається довше. Так, коли західні європейці вже вступили в «еру кави, чаю і шоколаду», українці ще довго трималися збитню (гарячого напою з меду зі спеціями)[65].

Ще й садова культура (отой наш «садок вишневий коло хати») – а писано ж бо «будь-яка висока цивіліза­ція розквітає в садах»[66] – в Україну тривалий час плинула саме зі Сходу[67] (першим садівничим успіхом місцевих німців-колоністів другої половини ХVIII ст. була картопля). Утім, чи такий статус «крайньо­го» (у-крайнього) – це «баласт» Укра­їни, чи тут вона якраз «попереду Європи всієї» – то досить спір­не питання (принаймні, мандрівникам-чужоземцям було часто тут ком­фортніше, ніж деінде).

Відсутність паритету у торговому балансі України і сусі­дів давала шанси на збереження і постійне відродження пря­мих грабіжницьких практик. Для кочо­вих/напівкочових спіль­нот присутніх на українських теренах до кінця ХVIII ст. – це взагалі одна з природних і ефективних форм виживання (варі­ант редис­трибуції-перерозподілення). Такі практики своєрідно вбу­довува­лись у структури усіх трьох світів-економік, що стика­лися на рівнинах між Сяном і Доном, породжуючи найколо­ритніше місцеве яви­ще – козацтво (татарське, росій­ське і власне найпо­тужніше – українське). Цікавим питанням є – чи відбиває зростаючу еконо­мічну перевагу Заходу явно більша і багатопла­новіша історична роль в регіоні козаків-українців?

Мізерія внутрішніх резервів України перед лицем викли­ків Великого Кордону породжувала постійні заклики про допо­могу до «тилових» спільнот (з центрів «своєї» цивілізації). На­дія, що «ми не самі» та «ми важливі для світу» живила не одне покоління українських borderlanderів-прикордонників, знижу­ю­чи тут звичайні «пороги ксенофобії» (згадаймо кар’єри сілезця Претвіца-Претвича, італійця Ганніба­ла – слугу-козака князів Острозьких, француза Боплана, численних гайдуків-угорців, драгун-німців і шкотів-шотландців з загонів королів­ського «чу­жоземського автора­мен­ту» та приватних гвардій[68]). Пап­ська вежа Кам’янця-Подільського, всуціль італізований проект Бару (навіть з назвою за родовими маєтностями коро­леви Бони в іта­лій­сько­му Барі), численні менш знані оборонно-будівельні споруди архітекторів-італійців по всій України чи ось австрій­ські імператорські прапори та інші знаки-інсигнії запо­рожців середини 1590-х рр. – робили присутність Заходу тут вельми опуклою (це, до речі, зафіксував перший друкова­ний вчено-латинський путівник по країні – С. Сар­ницького «Опис давньої і нової Польщі», 1585[69]).

Українські реалії – коли свідомо, коли не зовсім – але «підганяли» під «захід­ний» досвід. Ось, зокрема, запорожців ще з кінця ХVI ст. порівнювали з мальтій­ськими лицарями, а 1622 р. М. Смотрицький у творі «Еленх» прямо допасував Маль­ту до Запоріжжя (останнє є прикордонним щитом Речі Поспо­литої так само як перша – щитом Італії)[70]. Взагалі, «ко­зацький фортель» – у сенсі нестандартної адоптації-опти­мізації чужого технологічного досвіду – то своєрідно україн­ський внесок до цивілізації.

У свою чергу, по всій Європі Україна у цей час знахо­дить «уболівальників», підживлює давні практики «хрестонос­ного руху» (власне у новому варіанті «ліги націй»), стає «міжна­родним» питанням (симптоматичні регулярні порівнювання ук­раїнських діячів з загальноєвропейським героєм християнсько­го спротиву – албан­цем Скандербегом). Численні проекти коло­нізації українських теренів – за рахунок ресурсів «внут­ріш­ніх» європейських країн (Німеччини, Франції, Голландії, Шотлан­дії, Ірландії і т. д.) – не раз за період XVI-XVIII ст. спадали на думку багатьом інте­лектуалам і спостерігачам-практикам, котрі пропо­нували їх різним річпосполит­ським урядам та світовій громад­ськості.

Нерідко вже і на інших ділянках Великого Кордону по­чинають сподіватися на допомогу українців (див. зокрема газет­ні повідомлення-чутки 1638 р. про проект козацького флоту на іспанській службі проти Франції), подекуди, їх прямо беруть за приклад (згадай, гасло «Робімо як козаки!» повстання волоських сейменів 1655 р.). Зрештою, на повсюдну христи­ян­ську солідар­ність могли завжди розраховувати і звільнені бранці, які повер­талися з «бусурманського» полону – часто дуже звивисти­ми шляхами через цілу Європу (супутньо утвер­джуючи стійку сус­пільну міфологію, що європейська співдру­жність країн – це простір свободи і волі, а світ ісламу – юдоль неволі).

[1] 1581 р. папському посланцю до Москви А. Поссевіно оповіда­ли про особливий шик Дрогобича на Червоній Русі – тут для обряду хрещення дітей брали підсолену воду. «Польську» кам’яну сіль клали в овечих кошарах (вівці її постійно лизали) Єлісаветградської провінції 1774 р. (Гільденштедт) – як бачимо, чумацька «кримська» солончакова сіль їй не конкурент (ще й традиційний сезон кримсько­го/нижньодніпров­ського соляного промислу досить короткий – липень-серпень). Причо­му, спочатку (див. ярлик кримського хана 1514 р. і договір польського короля з кримським ханом 1540 р.) чорноморську сіль до Києва, Луцька та інших міст возили не з Криму, а з Качибеїва – майбутньої Одеси (хоча з 1520 р. є і згадка, що і Дніпром з теренів ВКЛ за сіллю їздять – отже, ймовірно і нижньодніпровський промисел функціонував).

[2] Перша згадка, що сіль із-за московського кордону стала на Наддніпрянщині альтернативою довозу з Покуття відноситься до 1638 р. (час повстання Я. Острянина), див.: Кулиш П. Польско-казац­кая война 1638 года // Отечественные записки. – СПб., 1864 (№№ 9, 10 =т. 156). – С. 526.

[3] Див. класичну працю: Федоренко П. К. Рудни Левобережной Укра­ины в XVII-XVIII вв. – Москва, 1960. – 263 с. Про те, що основний контингент українських металургів походив з Правобереж­жя є цікаве свідчення 1782 р., коли лівобережні рудокопи повідом­ляли уряд, що їх предки «по большей части повыходили з области поль­ской» (заохочені вольностями нада­ними за царським указом 10.ХІІ.1719 р.), див.: Пономарьов О. М. Розвиток капіталіс­тичних відносин у промисловості України XVIII ст. – Львів, 1971. – С. 10. Станом на 1780-і рр. на Ліво­бережжі доволі архаїчні українські болотні рудні програли конкурен­цію російському експорту заліза, відтак, або закривалися, або перетво­рювалися на прості млини. Ціл­ком може бути, що то врятувало багацько лісу в Україні, бо на одну піч-домну щорічно необхідно було спалювати лісову площу 4 км у діаметрі. Щоправда, Я. Маркович 1798 р. звинувачував у лісознищен­ні винокуріння.

[4] На жаль, не маємо загальної праці на цю тему – хіба ось розділ у вищезгаданій книжці Олек­сія Пономарьова.

[5] Хоча, окремі винятки траплялися – ось ножі з Бару (міцність-гарт яких пояснювали властивостями води р. Рів) розвозили по всій Речі Посполитій (згадка Вердума з 1671 р.), а Я. Маркович в «Запис­ках о Малороссии» (СПб., 1798) згадує про поставки особливої као­лінової глини з с. Полошки під Глуховим на петербурзькі фарфорові заводи.

[6] Збірка польських прислів’їв 1629 р. знає і таке: «Кінь турок, слуга мазурок, шапка магерка, шабля венгерка». У XVIII ст. славні були австрійські (німецькі) мануфактурні коси, які сягали не лише Наддніпрянщини, але Дунаєм – через Румунію і Молдову доправля­лися до татарського Криму і навіть до його кавказьких васалів.

[7] Можливо і раніше (просто у джерелах – то т. зв. млини із ступ­ними колами чи ступними колами з фолюшами). Ось 1636 р. недалеко Лубен (район с. Тишки на р. Удай) мельник отримав дозвіл на будівництво млина на 4 борошняні кола, 2 ступних і 1 «фолюшо­вий».

[8] Назва фолюш (folusz) свідчить, що то умовно «річпосполитська технологія». В україн­ському млинарстві взагалі був сильний «поль­ський транзит». Так, т. зв. лодейні (човнові) млини на Дніпрі, за Гіль­денштедтом 1774 р., будують і продають «поляки». А ще у 1650-х рр. були польські нарікання на козацьких повстанців, що вони в походах на захід забирають з собою металеві деталі з млинів.

[9] До речі, перші такі проекти в Україні знані на Слобожанщині – Глушківська суконна мануфактура (1719-1727 рр.) під Білопіллям (тоді Путивльський уєзд). А на Гетьманщині 1751 р. гетьман К. Розумов­ський виділив 1 тис. руб. голландцю фон-Акеру (купцю Яну ван Аке­ру?) на облаштування у його маєтнос­тях (під Батурином) суконної (і парусної) фабрики. Але центром виробництва сукна в імперії була Москва (Україну згадували хіба через клімат – ось французу Антону Гамбету 1749 р. дозволили відкрити шовковичний завод під Києвом на пару із фабрикою штофних тканин під Петербур­гом). Знаком успіху суконних мануфактур є зникання по україн­ських містах наприкінці ХVIII ст. окремих цехових корпорацій ткачів.

[10] Кулиш П. История воссоединения Руси. – Т. 3. – С. 153.

[11] Пейссонель згадував, що «руські» льняні полотна жінки у но­гайців уживають на хустки, а чоловіки на пояси.

[12] Жучки (дубова кошеніль жила у корі дубів, польська – на корінні суниці) з яких отримували червоногарячу барву тканини. З появою у ХVI ст. конкуренції мексиканської кошенілі (жучків з кактусів) промисел підупав.

[13] У тому що сіврюки – то квазиетнічна група, яка взяла ім’я від києворуських сіверян маю сумнів (у кращому випадку тут трапилося накладання давнього і нового смислів).

[14] Вердум, який відвідав Галичину і Поділля 1670-1672 рр., писав, що селянки з України краще за польок вбрані. Шати українок радше міщанські, аніж селянські. Так би мовити, село в Україні – більше ніж село!

[15] Наодинці селянство має схильність до модернізації за тоталі­тарними, а не демократичними взірцями, див.: Мур-младший Баррингтон. Социальные истоки диктатуры и демократии. Роль помещика и крестьянина в создании современного мира. – Москва, 2016. – 682 с.

[16] НБУВ. ІР. – Ф. VIII. – Спр. 539. – Арк. 95-96, 242-242зв., 310.

* Кухва, куфа – велика бочка (≈37 відер, найчастіше бл. 271 літра). Покуховне – податок за продаж алкоголю на місці.

** Скатне – податок на вивіз продукції.

[17] Див. тексти Якова Хонігсмана, Наталі Яковенко та Френка Сисина на сайті «История евреев Украины. История Холокоста»: http://holocaust-ukraine.net/ru/razdel_i.htm

[18] Галичина-Руське воєводство вважається українським ранньо­модер­ним регіоном з найбіль­шою щільністю єврейського населення.

[19] Зверніть увагу на опис показової самоліквідації власного гос­подар­ства гетьманом Тарасом Федоровичем (старшини татарського поход­ження, героя повстання 1630 р.). 1635 р. (у Кане­ві?), коли козаки-реєстровці відмовилися підтримати його повстанські плани, він «гет­манство здал да двор свой зжег и животину побил и пчелы подрал» і втік із приятелями до степів Лівобережжя – на р. Самару (а згодом пішов на терени під московським контролем – Слобожанщину і Дон).

[20] Охочі до субстантивізму (як методу економічної антропології, що акцентує на культурній обумовленості економіки) критикують засто­сування вестернізованої понятійної системи координат до спіль­нот кочовиків, але такі змішані феномени, які маємо в ранньо­мо­дерній Україні, підштовхують більше до підходів формалізму (з його вірою в універсальну перекла­дальність економічних практик). Оскільки на річпосполитському просторі тон задавав все таки захід­ний «натиск на Схід», саме до його соціокультурних практик мусили пристосовува­тися і наявні кочові традиції. А на Заході XV ст. індиві­дуалізм стає новим цілком окресленим трендом, див.: Мортимер Я. Века перемен… (розділ про XV ст. параграф «Індивідуалізм»).

[21] Мак-Нил У. Восхождение Запада. – С. 852-853. Підозрюю, що «відкриття варварів» – це ранньомодерна предтеча «відкриття наро­ду-простолюду» за часів Модерну. В обох випадках йшлося про пев­ну «культурну революцію».

[22] Історична соціологія давно завважила, що «відмираючі класи можуть зробити вирішальний внесок в уявлення про свободне сус­пільство» (Барінгтон Мур-молодший).

[23] Російські інформатори писали: «улусных черных людей боль­шие родства мурзам непослушны», «те улусные люди позабогатели и мурз не слушают, делают и ходят по своей воле, как хотят», «улус­ные люди мурз не слушают и ставят их ни во что», «а сильны мурзам улусные чорные богатые мужики и мурз они не слушают», див.: Посольская книга по связям России с Ногайской Ордой (1576 г.). – Москва, 2003. – С. 76 (коментар В. Трепавлова, посилання на: РГАДА. ф. 127, оп. 1, 1625 г., спр. 1, арк. 58, 61, 85, 86). Власне, і звернення «усі руські люди» знане тоді якраз у лексиконі кримських ханів (див. ярлик, писаний до Києва 2.VII.1507 р.).

[24] Про можливості і сильні сторони османських інституцій (зокрема їх прагматизм) див.: Памук Шевкет. Институциональные изменения и экономическое развитие на Среднем Востоке, 700-1800 // Кембриджская история капитализма. Том 1. Подъём капита­лизма: от древних истоков до 1848 года. – Москва, 2021.

[25] Високу досконалість ісламського права християни визнавали нерідко – добре відомий приклад англійців XVIII ст. в Індії. Розви­нуту монгольську систему штрафів (див. Степове Уложення XVII ст.) правники також поціновують. А ось Пейссонель-1755 зауважував ще й, що татарський суд справедливіший і непідкупніший за турецький.

[26] Англієць Дж. Пейтон 1598 р. досить високо оцінював вправ­ність кримських ханів у «монетарній політиці» (монополія у справі биття монети і заборона вживання інших валют давала ханському скарбу неабиякий прибуток). Він також згадує про досить помірне оподат­кування в Криму (з акцентом на природні збори – ось наприклад, по коню для хана від кожної криниці-джерела).

[27] Про те, що Кримське ханство є володінням цілого правлячого роду і було колись виборним панством (аж доки хан не стяв усіх рівних собі) згадує ось Пейтон.

[28] За Пейссонелем-1755, в татарському Криму немає кріпацтва (а невільники-бранці не такі вже і численні). І вільний васал-орендатор на землях мурз-аристократів сплачує лише десятину від зерна і меду, а з худоби – із розрахунку 5 голів від 100-голівного стада. Так, бували ще і непрямі та екстраординарні збори, але, за мірками ста­росвітської економіки Європи, то вельми скромне оподаткування.

[29] Ще той таки Пейтон характеризує людність Польської Корони як радше вояків (прямих і простодушних), аніж бізнесменів (метких і далекоглядних). Він згадує, щось ось терті у торгових справах італійці звично примовляють, що «я не є поляком» у сенсі «мене не обманеш». Але додає, що як стали нещодавно поляки частіше їздити на Захід, ситуація та вже змінюється.

[30] Хоча торговля у татар – то справа простолюду і чиновників-держслужбовців, родовиті мурзи гідною справою її не вважали. Для останніх коні, війна і полювання – ось справді гідні заняття.

[31] Після розгрому 1595 р. румунським героєм Міхаєм Хоробрим турецької формації іррегулярної легкої кінноти (акінджи) і для турків татарсько-ногайська присутність на дунайському (угорському) фрон­ті стала критично важливою. Цілком може бути, що українське Ліво­бережжя так швидко посунуло в степ у першій половині ХVII ст. саме через пересування ногайців на нижній Дністер і Дунай. До речі, ногайські татари зовсім не нездари як хлібороби – у Буджаку, за Пейссонелем, у ХVIII ст. і їх збагачував зерновий експорт.

[32] Власне, козацькі революціонери тут неоригінальні. Ось такий «стовп» Речі Посполитої та визнаний експерт з українських питань як князь-магнат Юрій Збаразький 8.VI.1626 р. зауважив: «Нічого не було б так рятівнішого, якби ж то старости самі жили на Україні, маючи при собі військові загони; особливо ті, котрим це вік дозволяє, а ті, що вже старші, тримали б, у крайньому разі, таких підстарост, які б вповні відповідали своєму місцю; тому що – з міркувань зменшення витрат – вони уже ту Україну так заповнили євреями, що я вважаю це справою не лише небезпечною, але і сорому гідною. Не тільки в такій близькості від неприятеля (ще й якого неприятеля!), але навіть якщо б ті староства біля Познані або Калішу знаходилися і тут було б ганебно мати підстаростами євреїв», див.: Жукович П. Н. Кобринский договор и Торунський сейм 1626 года // Христианское чтение. – 1910. – № 1. – С. 25.

[33] З ХІІІ ст. відомі кипчацькі домонгольські поховання, де тради­цій­ного коня замінено на рибину, див.: Єльников М. Золотоординські часи на українських землях. – Київ, 2008. – С. 88. А 1421 р. Жильбера де Ланноа якійсь татарський васал Вітовта у селищі на переправі в низов’ях Дніпра (Тавань?) також частував рибою.

[34] Власне, вже Пейтон 1598 р. в описі татар зауважував, що ті замість хліба вживають просо розмочене у молоці і воді. Про те таки просо як основний злак для мешканця кипчацького степу писав ще єгипетський енциклопедист ал-Омарі (аль-Умарі, 1301-1349).

[35] У Жаботинському і Кам’янському ключах 1784 р. з прибутків-інтрат виключалися «козаки, які використовуються для послуг і кон­воїв», отже супровід на шляхах – то традиційне заняття козаків.

[36] Про те, що «фурманити» – то звичайне заняття татар у ВКЛ є згадка 1565 р., див.: Русская Историческая Библиотека. – Т. ХХХ: Литовская Метрика. Отделы 1-2. Часть 3: Книги Публичных Дел. Т. 1. – Юрьев, 1914. – Стлб. 360.

[37] Хіба що тлумачити волю-свободу як зрівнялівку. «Чотири вершники урівняння», за австрійцем Шайделем, а саме 1) війна (з масовою мобілі­зацією); 2) трансформаційна революція; 3) розпад держави; 4) летальні пошесті – справді, мали «стайню-прив’язь» у ранньомодерній Україні. Ширше див.: Шайдель Вальтер. Великий уравнитель. Наси­лие и история неравенства от каменного века до ХХІ столетия. – Москва, 2020. – 550 с. Але і образ «кривавих земель» для ранньомодерної України має свою специфіку, бо Фронтир нерід­ко практикував дозоване насилля. Ось 1545 р. дніпрові козаки на 32 човнах (себто десь 600 вояків) захопили турецький Очаків. За реєстром шкод, вони при штурмі замку вбили 6 захисників, поранили 4, у місті загинула 1 особа, полонили 22 татар з родинами та 11 інших очаківців (більшість швидко викупилися), решту лише пограбували. Отже, людські втрати, особливо серед умовно цивільних, не були катастрофічними.

[38] Є цікавий анекдот зі збірки «З новинами торба кур’єрська, знайдена у Наливайків» (1645) – спомин про життя «на Україні в Кодаку». Оповідач визнає, що то «край дуже веселий, повітря здо­ро­ве, вода со­лодка», але сняться йому там страшні сни (про бій з дияво­лом, про пе­ревертнів тощо). Дико-магічна Україна – земля порогу-межі – відчутно тисне на нерви умовній цивілізованій людині! Власне, у ранішій збірці польських прислів’їв 1629 р. було і таке «Bywszy w Ruśi, do domu muśi / Бувши в Русі – додому мусиш іти» (себто поляк в Україні і Білорусі хіба тимчасово – для нього це чужина). Зрештою, у крайнощах українці крайні хіба для поляків, а для дальших чужинців і ціла Річ Посполита – то місце розгулу при­страстей, всіляких варварських надмірностей не гідних «цивілізова­ної людини» (див. розмисли західного німця Вердума 1670-1672 рр.).

[39] Є версії, що то наслідок «постчумного» світу, який давав поріді­лому простолюду більші шанси на заробіток і добробут.

[40] Ось і 1671 р. на Поділлі «західна людина» – драгунський під­пол­ковник-люксембуржець – «з вінницької здобичі» купила за дукат «козацького хлопчика» і подарувала іншій «західній людині» – німцю Вердуму.

[41] До речі, попри традиційну вразливість жіноцтва щодо невіль­ництва, українські ранньомодерні екстреми подарували історії і цілу низку нестандартних жіночих образів – султанш Роксолану і Хатідже Турхан (Надія з Поділля), рокових цариць Олену Глинську і Марину Мнішек; снайпершу-козачку з війська Я. Острянина 1638 р. та інших україн­ських амазонок – жінок-войовниць; шерег шанованих козаць­ких воро­жок (до речі, ще раніше мати О. Глинської – Ганну – росіяни також підозрювали у чаклунстві); зрештою, описаних Бопла­ном наречених, які самі сватають собі чоловіків.

[42]КінґЧ. Історія Чорного моря. – C. 144 (посилання на: An Economic and Social History of the Ottoman Empire / Ed. by Halil Inalcik and Donald Quataert. – Cambridge, 1997. – Vol. I. – P. 283).

[43]Ідея загальнохристиянської солідарності у справі звільнення одно­вірців вкорінюється, можливо, під італійським впливом (пап­ський католицький Рим був у цьому послідовний). Зокрема, ще на початку ХV ст. генуезці брати Сенарега, які купили у татар маленьке укріп­лення на нижньому Дніпрі (Леріки/Локум Ілліко, на місці Олешок), надавали допомогу-притулок християнам-втікачам з татар­ського поло­ну – згодом цю функцію на цьому ж місці успадкує ко­зацьке Запоріж­жя. Зрештою, навіть Московське царство з 1551 р. почало практи­кувати т. зв. «полоняничні дєньги» (податок на викуп християнських бранців-співвітчиз­ників, регулярним він став уже з 1580-х рр. і збирався аж до 1679 р.). Утім, по той бік Великого Кор­дону ситуація була схожа, бо іслам також не вітав рабства одновірців. Щодо антирабської налаштованості козаків цікаве свідчення д’Асколі 1634 р. – той писав, що козацьке захоплення судна на морі закінчу­ється винищенням наявних мусульман, а християн відпускають за викуп, але тільки якщо вони не мають невільників (таких вбивають разом з бусурманами). Прикметна і компромісна практика зі зводу прав львівських вірмен 1519 р., де мовилося, що християнин христия­нина, за старим законом, тримати в неволі міг не більше 6 років, а за новим те дозволяється лише доти, доки невільник сплачені за нього гроші не відпрацює.

[44] Термін Великий Кордон історики-ранньомодерники звичайно засто­совують до смуги, що розмежовує християнську та ісламську циві­лізації, але й ділянку кордону Речі Посполитої з Московією-Росією зручно вивчати у такій самій системі координат. До сучасного історіо­гра­фічного дискурсу України термін вже добре вписаний, див. зокре­ма: Леп’явко С. Великий кордон Європи як фактор становлення укра­їнського козацтва (XVI ст.). – Запоріжжя, 2001.

[45] Ймовірно, найкраще відмінність між черкасами-українцями і черкесами-кавказцями проявляється саме у ставленні до рабства. Черкеська данина хану одноплемінниками і змагання козаків за звільнення невільників – то діаметрально різні поведінкові стратегії.

[46] Тут також ймовірний вплив ісламського права, яке джерелом раб­ства вважало фактично лише військовий полон і не сприймало невіль­ницький стан за вічний. Зрештою, рабів-військовополонених знає тоді навіть футуристична «Утопія» (1516) англійця Т. Мора.

[47] Боплан згадує, що у заморських походах запорожці беруть у неволю малолітніх турчат. Їх або тримають як слуг, або дару­ють вельможам Речі Посполитої. Утім, це історія більше про дитячу неповноправність, чим про класичну работоргівлю.

[48] Цікавими тут є справи «пошуку малоросіянства» особами, які були за межами України закріпачені російськими помі­щиками XVIII ст. Царський уряд на найвищому рівні (у Сенаті) фактично визнавав, що українець не може бути кріпаком. Тому «катерининська кріпаччина» з 1783 р. як українську реакцію отримала украй саркас­тичну «Оду на рабство» В. Капніста.

[49] Думка О. Галенка, що козаки – то військові раби монголів, мені чужа. То явне пересмику­вання фактів – екстраполяція-поширення пат­ріархально-невільницького статусу молоді («джура» у перекладі «раб»; «домочадці» – слуги і молодші родичі – також залежні від господаря) на всю, справді по-своєму субалтерну (підлегло-служилу), спільноту (козаки наза­гал часто окреслювані як «юнаки», «молодці», але рабство повноправного козака – це завжди девіація-порушення норми).

[50] В українській народній пісні співалося – «Ти, земле Турецькая, віро бусурменськая! || Ти єсь наповнена сріблом-златом і дорогими напитками!».

[51] Зрештою, і Османська імперія, і Московське царство були і на ХVI ст. «відкриті» для європейського світу-економіки, але до ХVIII ст. це ще не була реальна взаємозалежність.

[52] Прикметно, що якраз напередодні Козацької революції середи­ни ХVII ст. – з 1620-х рр. – у Речі Посполитій почався тривалий (аж до середини ХVIII ст.) спад прибутків від західного експорту (зерна – через Гданськ і худоби – через Вроцлав), див.: Валлерстайн И. Мир-систе­ма Модерна. – Т. ІІ. – С. 157-161. Отже для України – цього «героїчного часу» її козацтва – значення торгівлі з Кримом і Туреччи­ною (найкоротша траса зі Львова до турецьких володінь – над­дніст­ровський Волоський шлях якраз 1642 р. названий Золотим), а також із Московією-Росією мало суттєво зрости. Не дивно, що вже на по­чатку Козацької революції – у липні 1648 р. – Б. Хмельницький уклав угоду про вільну торгівлю для українців у турецьких володіннях по всьому Чорному морю. Крім того, за нею, турки мали збудувати і спеціальні порти у гирлі Дніпра та Пд. Бугу для торгу з Україною.

[53] Тищенко М. Нариси історії торговлі Лівобережної України з Кримом у ХVIII ст. // Істо­рично-географічний збірник. – Т. 2. – Київ, 1928. – С. 103. Про товарну структуру торгівлі цілої Речі Посполитої ХVI ст. див.: Rybarski Roman. Handel i polityka handlowa Polski w XVI stuleciu. Rozwój handlu i polityki handlowej. Tablice i materiały statystyczne. – Oświęcim, 2015.

[54] Бродель і Валерстайн наочно показали як з часом (починаючи з XV ст. і до ХІХ ст.) не­ухильно зростає розрив між центром (Західною Європою) і периферією (Східною Європою) в межах світу-економіки.

[55] Валерстайн вважав, що тривалий опір (із взоруванням на За­хід­ну Європу – центр світу-економіки, а не Східну Європу – його пери­фе­рію) убезпечив Росію-Московію від колонізації – надав їй не пери­фе­рійний, а напівпериферійний статус на кінець раннього модер­ну (Османською імперією він цікавиться менше, але зауважує її значну подібність до росій­ського прикладу). Згодом – у 2-й половині ХVIII – на початку ХІХ ст. це навіть забезпечило ривок державної (імпер­ської) потуги, коли регіональна «наддержава» стала основним аген­том-посе­редником світового економічного порядку (світ-систе­ми) у «своєму» регіоні (сюжет добре представлений Валерстайном не лише на росій­ському прикладі, див.: Валлерстайн И. Мир-система Модер­на. – Т. ІІІ: Вторая эпоха великой экспансии капиталис­тичес­кого мира-экономики, 1730 – 1840-е годы. – Москва, 2016. – С. 160 і наступні).

Але ціна цього вибору для московського суспільства була висока, бо – за конкуренції неекономічними методами – прийшлося жорстко згуртуватись навколо царя та його владної вертикалі. Українська ди­ле­ма, за такої теоретичної «рамки» – між колонією центра і колонією напівпериферії. І вибір на користь 1-го варіанту, зрештою, очевид­ніший (тут ще можливе зростання зі збереженням самобутності плюс – доведено – добробут простолюду периферії був вищим, аніж на напів­периферії, змореної програмою «наздогнати і перегнати»; у 2-му ж варіанті і стеля зростання нижча, і вимагає воно практично повної аси­міляції). Отже, російська влада в Україні завжди трималася здебіль­шого на прямому примусі й усуненні самої ідеї існування альтерна­тиви (утім, не виключаю тут і пояснювальної моделі, за якою держави центру світу-економіки на середину/кінець ХVII та ціле XVIII ст. так «перенапружили» східноєвро­пейські колонії-периферії, що вони не проти були й сховатися, до часу, під парасольку напівпе­риферійних імперій, де колоніальні практики ще не набули доскона­лості). Про специфіку раннього російського колоніалізму див.: Ходарковский М. Степные рубежи России: как создавалась колони­аль­ная империя. 1500-1800. – Москва, 2019. – 352 с. (хоча цікавий українцю кримський напрямок представлений тут вибірково).

[56] Це суттєво відрізняло Україну від Польщі, де Гданськ-Данциг і балтійські торгівельні інтереси були поза конкуренцією. Чорномор­ська зорієнтованість для українських теренів взагалі традиційна і далеко старша за Річ Посполиту та її візію економічного розвитку ре­гіону. Цікаво, що і перша спроба «транснаціональної» бізнез-корпо­рації (гол­ландської) у 1740 р. знайти собі постійного представника на Гетьман­щині (полтавського купця Герасима Максимовича) вийшла з контори в Константинополі.

[57] Вважається, що всяка «упорядкована громада» має більші шан­си на збагачення.

[58] Як уже мовилося, у ХVI ст. суттєво зріс потік єврейських мігрантів з Заходу, а не Сходу. Про «рейтинг» діаспор був тоді цікавий львівський вислів: «Де приходить один грек, там плаче п’ять євреїв. Якщо ж однак прийде вірменин – плачуть і греки, і євреї» (у вірмен тоді була перевага із доступом до ринків багатого Близького Сходу).

[59] Хоча, щодо татар я не буду категоричний – їх роль помітна у ХVI ст. (коли спільна золотоординська спадщина була ще свіжа), у ХVII ст. траплялися яскраві періоди і анклави козацько-татарського союзу-симбіозу (аж до проекту Ханської України), а з середини ХVIII ст. кримці почали робити досить успішні кроки, аби «підклю­читись» до українських шляхів у бік загальноєвропейської економіки (ось 1742 р. на татарську худобу вже чекав Вроцлав, а запорожці того часу ставали для Кримського ханату зручними торгівельними аген­тами).

[60] До речі, певний «антимеркантилізм» Речі Посполитої (сприян­ня не своїм, а чужоземним західноєвропейським купцям), аналізуючи ситу­ації ще на середину ХVI ст., історики економіки відзначали давно, див.: Валлерстайн И. Мир-система Модерна. – Т. І. – С. 375, 397 (посилання на поляка Маріана Маловіста). Зрештою відомо, що король Сигізмунд-Август 1550 р., переконаний у благотворності конкуренції, відмовився (за себе і за своїх спадкоємців) від створення будь-яких торгівельних корпорацій-монополій. Отже, антимерканти­лізм – це також річпоспо­литська спадщина України?

Власне, і меркантилізм на сході Європи – це «національне» запо­зичення, за взірцем Голландії. Запанував він тут лише після 1720 р., див.: Арриги Дж. Долгий двадцатый век. Деньги, власть и истоки нашего времени (розділ «Другий [голландський] системний цикл на­копичення»). Тому не дивно, що проблематика формування самодос­татнього «національного ринку» має на той час формат Російської імперії чи цілої Речі Посполитої, а не власне України. А найви­раз­нішо національною верствою буржуазії в Україні стали промис­ло­вики (виробники і продавці місцевої сировини), а не торгівці і фінансисти.

До речі, дослідники меркантилістської політичної економії заува­жили її антипатію до моральних економік [де релігія визначає еконо­мічні норми], місцевих військових і/або аристократичних властних структур, а також до феодальної відданості і привілеїв. Тому анти­меркантилістський вибір шляхетської Речі Посполитої власне цілком послідовний.

[61] Одною з наріжних ознак ісламу є відсутність церковної ієрар­хії. Українське православ’я також знане як слабкоцентралізоване яви­ще (особливо у порівнянні із католицизмом чи православними сусіда­ми у Москві).

Іншою виразною рискою ісламу є дистанція між суспільством і державою (союз купців і простолюду проти чиновників). В ранньо­модерній Україні також маємо примітний народний скепсис та іронію (нерідко з акцентом на чужорідності) щодо шляхти з її показухою. А явище українських городових козаків (козаків-міщан) досить сильно нагадує османський союз XVII-XVIII ст. городян з яничарами проти султанської влади і спільнот іновірців.

[62] Популярний афоризм про те, що «люди є тим, що вони читають» – дає в ранньомодерній Україні інший розклад, але він тоді усе таки більше про еліту (письменних).

[63] На жаль, попри свіжі зусилля О. Сокирка (див. його «Кулінарна мандрівка в Гетьманщину» (2021)), староукраїнські мода і кухня – то ще дуже слабко опрацьовані теми. Чогось на кшталт – Ревель Жан-Франсуа. Кухня и культура: лите­ратурная история гастро­номических вкусов от Античности до наших дней. Екатеринбург, 2004 або SchubertErnst. Jedzenie i picie w średniowieczu. Toruń, 2019. – в Україні не маємо.

[64] Цікаво, що навіть американські «харчові мігранти» – кукурудза та квасоля в Україні ХVIII ст. знані як турецька пшениця і турецькі боби відповідно (їх сюди волохи-молдовани занесли). Інший всім відомий рослинний мігрант – тютюн, до речі, також мав в українців смак східної (турецької) звички. І перець вони також звали турецьким (причому, для української кулінарії перчення було критично важли­вим – ось француз Боплан писав, що тут перець їдять, як у нас горох). Утім, з «американцями» плуталися й інші європейці, серед яких теза екзотичне = турецьке також здавна популярна.

Крім того, поширеність молокопродуктів у раціоні українців явно близька до кочових практик (ось вареники з сиром поляки досі «пи­рогами руськими» кличуть, а були до того і «сирник український», і «бринза волинська» з козиного молока).

[65] Про «середньовічні» прянощі і «новочасні» каву і чай див.: Шивельбуш Вольфґанґ. Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збуд­ників і дурманів. – Київ-Львів, 2016. – 256 с.

[66] Делюмо Ж. Вказ. праця. – С. 314. Хоча Вердум, який 1670-1672 рр. відвідав Галичину і Поділля, писав, що українці і поляки мають мало садів, бо не дуже охочі до такої акуратної роботи. Краща справа була з городиною – ось про Шаргород він навіть занотував, що це місто славне своїми динями на всю Правобережну Україну. Тоді вже трапля­лися і елементи зоо­парку. Як пише Юнкер 1737 р. про Лівобережжя, «багаті козаки» для власного задово­лення трима­ють павичів і журавлів, а у полковника Г. Галагана в Прилуках він бачив чорних курей, схожих на персидських. 1762 р. гетьман К. Розу­мовський купив через запорожців у Криму кілька білих верблюдів.

Рідкість українських садів за Раннього Модерну породила і кумедну історію 1789 р. Тоді «потьомкінський сад» у Кременчуці (висаджений 1785 р., мав яблуні, груші, волоські горіхи і виноградні лози) викопали і перевезли до новозакладеного Катеринослава.

[67] Культ «східної» деревини плинув і з християнських традицій. Згадайте кипарисні хрести – окрасу українських церков. Популярні були і фахівці з Балкан – ось 1758 р. сербів-емігрантів Петра і Сте­пана Войновичів відправили «для примноження і розведення вино­градних садів» до Києва.

[68] Нерідко говорять про мілітарну революцію 1500-1800 рр. як склад­ник «вивищення Заходу». Так ось Україна мала тут можливості черпа­ти з першоджерел (а іспанський міністр ще 1559 р. заявив – «мистец­тво війни тепер таке, що треба перевчатися щороку»). Влас­не, та рево­люція і покінчила із давньою перевагою кочовиків у бою на відстані – вогнепальна зброя дозволяла значно менш підготов­леним стрільцям (недаремно в Україні рушниці звали самопалами) належно опонувати лучникам (навчити яких зовсім не легко).

Класична формула цієї революції (вогнепальна зброя+фортеці) зна­на італійському спосте­рігачу з 1634 р.: «…поляки побудували по всьо­му татарському кордону фортечки, що звуться паланками (palanche). Як тільки мешканці околичних поселень дізнаються про наступ татар, а вони завжди бувають про те повідомлені, навіть коли ті просто йдуть повз, то зі своїми пожитками уходять у ці фортечки, так що татари не лише не можуть полонити їх, але самі залишають на місці [вбитими] багатьох своїх же». Кримці кажуть: «король – усе вогонь», себто на землях Корони їх повсюдно зустрічають вогнепаль­ною зброєю, тому татари ладні вже забути туди дорогу», див.: Описание Чёрного моря и Татарии, составил доминиканец Эмиддио Дортелли Д'Асколи, префект Каффы, Татарии и проч. 1634 // ЗООИД. – Т. XXIV. – Одесса, 1902. – С. 116.

[69] Його українські фрагменти див.: Вирський Д. Річпосполитська істо­ріографія України (ХVI – середина ХVII ст.). – Київ, 2008. – Ч. І. – С. 175-214; Ч. ІІ (Додатки). – С. 41-118.

[70] «Бо запорізький вояк для славного Польського королівства супроти пограничного неприя­теля – то так як мальтійський для Волоської [=Італійської] землі: стоїть в поваж­нім по­рядку і відважних кава­лерів вітчині нашій дає». Я кажу «підігнав», бо раніші західні спосте­рігачі акцентували на «міжнародності» Мальтійського Ордену. У їх порівнянні-прирівнянні мальтійців-ветеранів хрестонос­ного руху із запорож­цями був наголос на образі «суміш народів» (більше християн зага­лом, чим представників своєї держави-нації). А ось українському по­пу­ляризатору, як бачимо, йшлося про образ прикордонників-захис­ни­ків країни-вітчизни.