Wherever it appeared, it tested the efficiency and resilience of local administrative structures. It exposed relentlessly political, social and moral shortcomings. It prompted rumours, suspicions and at times violent social conflicts. It inspired not only sermons but novels and works of art.
      Asa Briggs, “Cholera and Society in the Nineteenth Century”1
      
     
 
1. Холера у Російській імперії: перші пришестя 
     
     
Починаючи від 1823 року, холера була частою гостею на теренах Російської імперії. Власне не гостею, а ледь не щорічною супутницею: до Першої світової війни мали місце відразу шість періодів пандемій, що загалом тривали, за різними оцінками, від трьох до чотирьох десятиліть. Суспільно-побутові умови забезпечували дуже сприятливе середовище для поширення хвороби: бідність, тісне співмешкання як у містах, так і в селах, виснажливі переміщення багатьох людей на довгі відстані з метою торгівлі або внаслідок трудових міграційних процесів. Більшості міст бракувало не лише каналізації, але і водопроводу, системи очистки нечистот2.
     
Саме у ХІХ ст. холера стала масовим явищем поза межами Індії. Хвороба примандровувала зі Сходу «на спинах верблюдів», караванами, що перетинали кордон із Персією.
     
2020 07 21 yesypenko1
Тарас Шевченко. Зарисовки експедиційного табору та верблюдів. 11 травня 1848 року
     
     
Цей різновид, cholera morbus, дістав назву «азійської холери» – на противагу відомій раніше і м’якшій європейській версії, cholera nostras. Звичною «брамою», через яку холера потрапляла до Російської імперії, була Астрахань. Вперше холера з’явилася у цьому місті ще 1823 року. Втім, тоді поширення швидко припинилося завдяки незвично холодній зимі. 
     
Під час другої пандемії, у 1829–1830 роках, хвороба повернулася з новою силою, особливо лютуючи у лютому–серпні 1830 року, коли від неї загинув кожен дванадцятий мешканець Астрахані3. Відтак поширення по території імперії відбувалося головними торговими шляхами, у тому числі річковим – по Волзі4 (до слова, саме цим  маршрутом через двадцять років із заслання повертатиметься Тарас Шевченко). У міру руху з півдня на північ  хвороба слабшала: якщо у Астрахані смертність складала 90%, то в Саратові вже  70%, у Казані 60%, у Москві помирав кожен другий5. Холера наближалася до столиці імперії.
     
Один із петербурзьких знайомих Шевченка, Олександр Нікітенко, у своєму знаменитому щоденнику відтворив настрій петербуржців наприкінці вересня 1830 року, напередодні зустрічі з невідомою досі пошестю:
     
мы не на шутку готовимся принять сию ужасную гостью. В церквах молятся о спасении земли русской; простой народ, однако, охотнее посещает кабаки, чем храмы господни; он один не унывает, тогда как в высших слоях общества царствует скорбь. По московской дороге, в Ижоре, учрежден род карантина, ибо вчера приехавший туда курьер умер, говорят, от холеры. Все спрыскиваются хлором, запасаются дегтем и уксусом. Везде движение. Жизнь, почуяв врага, напрягается и готовится на борьбу с ним. Но что действительно можем мы противопоставить холере? Бодрость духа, покорность необходимости....6
     
Холера дістанеться до Санкт-Петербурга щойно за пів року, натомість уже взимку 1830–1831 років особливо серйозно постраждали південні губернії: Подільська, Волинська, Київська. Чи не найвища інтенсивність холери була на Бессарабії, де вона забрала понад десять тисяч життів7. Власне зазвичай до зими хвороба відступала, оскільки її патоген не відновлюється при температурі нижче 15 градусів. Узимку холера могла проіснувати передовсім у великих містах на зразок Москви чи Петербурга або ж у селах на півдні імперії8.
     
Слід зазначити, що офіційні дані щодо рівня смертності дуже неточні, однак все рівно ближчі до фактичного стану справ, аніж свідчення про кількість хворих (котрі набагато, в рази менші дійсних показників). По багатьох повітах просто бракувало інформації, що можна побачити у відповідних звітах Міністерства внутрішніх справ9. Населення – особливо у селах – не довіряло що владі, що лікарям. Люди просто боялися лікування і в усякий спосіб намагалися не потрапити до лікарень. І на це були підстави.
     
2. «Доброзичливе вбивство»
     
Варто зробити короткий відступ про природу холери і тогочасні засоби лікування від неї. Як відомо,  холера є інфекційною хворобою, що поширюється переважно із забрудненою водою. Перебіг захворювання динамічний, інкубаційний період триває декілька днів (два-три, до шести). Супроводжується швидким зневодненням організму, діареєю. Причиною летальних випадків найчастіше стає втрата організмом людини життєво важливих рідин та електролітів.
     
2020 07 21 yesypenko2
Сторінка з атласу Миколи Пирогова «Anatomie pathologique du choléra-morbus» (Санкт-Петербург, 1849)
      
     
Це з точки зору сучасного знання про хворобу. Однак тривалий час ані природа її поширення, ані ефективні способи лікування не були відомими. У 1848 році Джон Сноу висловив припущення, що холера є заразною хворобою, яка розвивається в організмі жертв і  поширюється з їхніми випорожненнями та блювотинням, переважно через забруднену воду. (Він ґрунтував свої висновки на ретельних нотатках та аналізі інформації про хворих у різних дільницях Лондона10). Однак натоді гіпотеза Сноу була лише однією з багатьох, знадобилося немало часу та зусиль, аби її підтвердити. У 1883 році Роберт Кох ідентифікував збудника, бактерію vibrio cholerae. Приблизно від 1870-х років у Європі та Північній Америці зуміли налагодити ефективну протидію поширенню інфекції. Але не в Російській імперії, де епідемія лютувала і у першій половині 1890-х років.
     
Терапія холери у першій половині – середині ХІХ ст. була не просто непродуктивною, але часто і контрпродуктивною. До винаходу Коха лікарі не знали напевно, яку частину організму вражає хвороба: нервову чи травну систему, чи може взагалі є зараженням крові. Поширення холери пов’язували як із природною схильністю деяких людей до зараження, так і, особливо часто, з токсичними смердючими випарами в окремих місцевостях11. До прикладу, вже згаданий Нікітенко пояснював розвиток хвороби в Петербурзі саме огидним весняним повітрям: «Почти весь март стояли холода, но дни были ясные. Вдруг наступила оттепель; улицы запружены грязью и кучками колотого льда. Люди дышат отвратительными испарениями, и смертность от заразы относительно усилилась»12
     
Так само й державні інституції поруч із релевантними факторами вказували і сумнівні:
     
Условия заболевания очевидно усиливались: от низменности местоположения, тесноты и неопрятности жилищ, изнурения вследствие болезней или других причин, от простуды, от неумеренности в пище и неудобоваримости ея, от неумеренности в употреблении спиртных напитков, от действия угнетающих дух страстей, и, наконец, от пребывания в атмосфере одержимых холерою больных13.
 
Звідси і головна рекомендація для профілактики – збалансоване харчування, без зловживань алкоголем (особливо актуальна порада, якщо брати до уваги згадку Нікітенка і рядки одного з українських класиків, про котрі нижче). Свій специфічний погляд на природу холери мала церква, пов’язуючи її походження з колективною або особистою провиною, гріховністю хворих, котрі упивалися, переїдали або ж виявляли сексуальну нестриманість14.  
     
Треба сказати, що способи лікування холери у Європі тривалий час також були напрочуд неефективними, а водночас болісними для хворих. Один із дослідників історії терапії холери у ХІХ ст. навіть назвав тогочасне лікування «доброзичливим убивством», benevolent homicide15. На початку третього десятиліття ХХІ ст. абсурдно і шокуюче звучать репліки деяких не надто зважливих політиків про ін’єкції дезінфікуючих засобів для лікування вірусу16. Натомість у першій половині століття ХІХ-го більшість лікарів змушували хворих пити різні сумнівні (з сучасного погляду) мікстури, щоби підвищити секрецію, викликати нудоту або пронос, у такий спосіб очистивши організм. Перелік ліків (та «ліків») розлогий. До прикладу, він включав касторову (рицинову) олію, що нині використовується переважно для догляду за шкірою. Але «касторка» з певністю була не найгіршим варіантом: частіше бідолахам призначали опіум чи каломель («солодку», однохлористу ртуть)17. Контрпродуктивність терапії виявлялася і у тому, що часто лікарі взагалі не дозволяли пацієнтам уживати життєво необхідну для них рідину.
     
Також хворим призначали ванни, причому залежно від уявлень конкретного лікаря – гарячі або ж крижані; їх загортали у рушники, змочені парфумами чи одеколоном. Для натирання шкіри серед іншого рекомендували використовувати оцет, коньяк та дьоготь18. У практиці лікування холери непоодинокими були і випадки припалювання металевими предметами (наприклад, праскою) та ошпарювання окропом, траплялося застосування електрошоку. Причому мова йде не лише про Російську імперію, але і Францію та Шотландію19
     
За прикладом британських лікарів, котрі використовували кровопускання для лікування в Індії ще у 1810-х роках, цей метод набув поширення і використовувався в Європі щонайменше до середини ХІХ ст. (у Російській імперії – до кінця століття). Часто для вилучення «поганої» крові використовували п’явок. Втрата рідини в організмі хворого призводила до зміни об’єму і консистенції крові. Маніпуляції для видобування такої в’язкої, майже чорної крові були особливо болючими і побільшували страждання без очевидного позитивного ефекту. Під час спалаху холери у 1830–1831 роках кровопускання було рутинною процедурою, і проти такого способу лікування лунали лише поодинокі голоси20.
     
Загалом слушно порушувалося питання: що зробити, аби повернути належну консистенцію крові хворого? Ще 1830-го, у перший рік вторгнення холери до Європи, було висловлено фундаментальний принцип, що визначає лікування холери і сьогодні, а саме: необхідність регідратації організму шляхом внутрішньовенних ін’єкцій. Однак вливання пацієнтам різних рідин – води, іншої крові, фізрозчину – лише відтерміновувало смерть. Причиною летальних наслідків ставав сепсис або ж потрапляння бульбашок повітря у кров хворих. Розвиток хіміії, експерементальної патології, технологій уможливили значні успіхи і відкриття (такі як гіпотеза Сноу, винаходи інших провідних учених того часу). Однак потрібні були роки, перш ніж прогрес у ділянках бактеріології та фізіології дозволив ефективно застосовувати ін’єкції21.
     
2020 07 21 yesypenko3
Тарас Шевченко. Ескіз «Біля хворого». Квітень 1841 року
     
     
Що стосується особливостей тогочасного лікування саме у Російській імперії, то сучасники визнавали особливу неефективність запроваджених заходів і організації медичних закладів. Уже згаданий Нікітенко описував фактичний колапс системи у червні 1831 року:
 
Лазареты устроены так, что они составляют только переходное место из дома в могилу. <…> Присмотр за больными нерадивый. Естественно, что бедные люди считают себя погибшими, лишь только заходит речь о помещении их в больницу. Между тем туда забирают без разбора больных холерою и не холерою, а иногда и просто пьяных из черни, кладут их вместе. Больные обыкновенными болезнями заражаются от холерных и умирают наравне с ними. <…> Народ ропщет и по обыкновению верит разным нелепым слухам, как, например, будто доктора отравляют больных, будто вовсе нет холеры, но ее выдумали злонамеренные люди для своих целей….22
     
У ситуації безпорадності влади і масової паніки відбулася низка так званих холерних бунтів. З них найбільш пам’ятний у червні 1831 року на столичній Сінній площі. Розлючений натовп розбив карету і «визволив» хворих, що їх везли до лазарету, розгромив декілька лікарень. Загинуло кілька лікарів. На площу для відновлення порядку вивели війська, із Петергофа особисто прибув цар Микола І і виступив перед зібранням. До російської історіографії цей сюжет увійшов як один із ключових для періоду його правління. Сьогодні на одному з чотирьох барельєфів на постаменті петербурзького пам’ятника Миколі І можна побачити власне його упокорення бунтарів на Сінній площі.
 
     
2020 07 21 yesypenko4
Один із барельєфів на петербурзькому пам’ятнику Миколі І, присвячений виступу царя на Сінній площі у червні 1831 року (упокоренню холерного бунту). Скульптор Микола Рамазанов  
     
 
3. Без кордонів
     
У 1830-х роках, під час другої пандемії, в Російській імперії почали запроваджувати карантинні заходи, санітарні кордони навколо заражених територій. Хворих ізолювали, а мандрівників із підозрілих місць утримували на обсервації. Предмети і одяг мили у розчині хлорованого вапна, папір дезінфікували. Утім, невміла організація часто призводила до надмірного скупчення людей. А що впливовою і поширеною була вищезгадана теорія про поширення холери через повітря, то карантин визнавався неефективним заходом23.
     
Окремої уваги заслуговує поводження військових і поліції, на котрих більшою мірою було покладено забезпечення санітарного режиму. За словами Нікітенка, «полиция <…> всегда отличающаяся дерзостью и вымогательствами, вместо усердия и деятельности в эту плачевную эпоху только усугубила свои пороки»24. Історики холери свідчать, що Росія показала найбільш екстремальний приклад терору і насилля, антигуманної карантинної політики25. Натомість у «Третьому відділі», відповідальному за виявлення і боротьбу супроти опозиційних та революційних настроїв мешканців імперії, мали підстави тішитися: «холера, несмотря на свои несчастные последствия, благотворно отразилась на общественном мнении, так как она отвлекла умы от политических дел…»26.
     
Попри серйозні виклики і проблеми, що продемонструвала епідемія у 1830–1831 роках, вона не стала причиною адміністративних чи політичних реформ. Законодавчі регулювання карантину, ухвалені на початку 1840-х років, навіть не згадували холеру. Запровадження карантинних мір покладалися на місцеву владу. Найвищою платою за неефективні дії були людські життя: жертвами холери у Російській імперїі в одному лише 1831 році стали від 200 тисяч до пів мільйона осіб27
     
Треба сказати, що до середини ХIX ст. перебіг епідемій холери в Російській імперії відбувався великою мірою так само, як і в країнах західної Європи. Коли у 1831 році власне з Російської імперії хвороба вперше потрапила до Європи, вона так само не зустріла ефективного спротиву, так само збирала свої страшні жнива28 Як тоді, так і згодом, холеру та інші хвороби напрочуд ефективно розносили військові компанії. Уведення військ і акції задля придушення польського повстання у 1830–1831 роках сприяли поширенню інфекції серед місцевих мешканців. 
 
2020 07 21 yesypenko5
     
«Le сholéra». Малюнок невідомого автора для обкладинки журналу «Le Petit» (1912)
     
     
У своїй повісті «Boa constrictor» (1884) Іван Франко описав спалах хвороби на Галичині:
     
Було се літом 1831 року. Страшна нечувана досі пошесть навідала наш край. Довго бігали глухі чутки межи народом, що наближається «кара божа», довго тривожився мир хрещений, ждучи от-от видимої, наглої смерті. Аж ось вона і надійшла, сто раз страшніша, як ся надіяли. Цілі села пустіли-вимирали, цілі родини щезали зо світу, як віск на огні. Один не знав про смерть другого, і собі ж смерті вижидаючи. Брат відвертався від брата, отець від сина, щоб не побачити на нім страшного клейма смерті. А хто ще лишився живий, ішов до коршми, пив і горлав пісень в безумній непам’яті. Нікому було потішати безнадійних та сумуючих, нікому було рятувати хорих, що не раз пищали водиці, конаючи в страшенних судорогах. Поміж простими людьми літали страховинні повісті про опирів, що «потинають» людей, а по декотрих селах п’яні, відчайдушні товпи почали навіть палити на огні таких, котрих уважали ніби опирями.
      І Дрогобича не минула холера. Особливо Лан утерпів від неї більше, як другі передмістя, чи то тому, що тут затхлий та нечистий воздух помагав ширенню зарази, чи, може, тому, що люди, стіснені густо в одних хатах, легко одні від других заражувалися. Жиди, жидівки, а найбільше малі діти падали, мов трава під косою, умирали серед глуші, тихо потайно, по кутах та закамарках. Кілько їх там перемерло, то лиш бог один знає. Котрі були маєтніші, повиїздили при наближенні зарази в гори, на здоровіший воздух, – але зараза і там їх дігнала, може, лиш де сотий успів вернути назад….29
     
     4. Третя пандемія і «чорний» 1848 рік
     
У ХІХ ст. холера була викликом, перевіряючи ефективність місцевих адміністративних структур. Вона була загадкою, яка вимагала відповіді: чому окремі міста і поселення взагалі не хворіли, у той час які інші зазнавали численних фатальних втрат? Вона давала урок, який більшість європейських країн до 70-х років ХІХ ст. ефективно засвоїла. Наука і медицина вимушено робили прискорені кроки розвитку30. Що далеко не завжди дозволяло рятувати життя, однак надавало глибше розуміння природи хвороби. Хороші учні вчаться на чужих помилках: спалах холери у Гамбурзі стимулював створення інституцій бактеріологічного та дезінфекційного профілю у Нью-Йорку. На час появи перших хворих у американському місті у 1866 році там уже були продумані способи ізоляції хворих і використання дезінфектантів31.
     
Але така далекоглядність – не про Російську імперію, котра виявилася так само зле готовою до чергової пандемії, що тривала майже два десятиліття, з 1841 по 1859 рік. Перші жертви хвороби цього разу були зафіковані на Кавказі у 1846 році, а повномасштабна епідемія розгорнулася наступного року. Наприкінця травня 1847-го вона перейшла Кавказькі гори і була зафіксована у Кизлярі, продовживши рух уздовж узбережжя Каспійського моря, а також угору по Тереку32.Було очевидним, що черговий спалах – це питання часу. У червні цар Микола І писав до одного зі своїх адресатів: «На Кавказе развилась снова холера и дошла до Шемахи и Дербента; опасаюсь, что и мы не уйдем от нее, ежели не в сей год, так на будущий – ужасно!»33 У серпні він уже констатував, що хвороба дісталася до Харкова: «Остановить ее думать нельзя, остается только соблюдать, что можно, дабы зло уменьшить, что и делается»34. Вже звичним маршрутом угору по Волзі холера поширилася по лінії Астрахань – Саратов – Казань. Статистика захворюваності 1847 року варіюється між 200 і 300 тисячами, померли 80–116 тисяч35
     
До столиці імперії холера того року не дісталася. Попри лихий досвід знайомства з хворобою на початку 1830-х років, схоже, у 1847-му вона спершу не надто страхала містян. Принаймні Олександр Нікітенко описав настрій місцевої публіки радше як зацікавлення: «Петербург оживился: у него появился предмет для размышлений, бесед и толков. В самом деле, есть о чем подумать и поговорить. Холера, раскинувшая свои широкие объятия на всю Россию, медленным, но верным шагом приближается к Петербургу. Но в публике пока заметно больше любопытства, чем страха»36. Холера «перезимувала» зокрема у Чернігівській та Полтавській губерніях, випадки захворювання фіксувалися також у суміжних повітах Казанської та Оренбурзької губерній37.
     
Катастрофічному спалаху хвороби у 1848 році сприяло раннє літо – спека почалася вже у середині травня. Як і перед тим, санітарні кордони допомагали мало, їх наявність чи відсутність фактично не впливала на швидкість поширення холери38. Дії солдат і поліції так само не надто сприяли відновленню громадського порядку і боротьбі з панікою, навпаки – мали місце численні випадки насильства супроти населення. Лікарів не вистачало, на 68 мільйонів населення імперії їх налічувалося менше восьми тисяч. У Москві та Петербурзі активно ширилися чутки про те, що влада запроторює людей до спеціальних лікарень, аби там убити.
     
Саме у найбільших містах ситуація була особливо складною. У столиці імперії було офіційно зафіксовано понад 22 тисячі випадків захворювань, померло понад 12 тисяч осіб. Утім, дослідники говорять про ще драматичніші наслідки, стверджуючи, що помер кожен двадцятий мешканець міста (у середині XIX ст. населення Петербурга складало близько пів мільйона осіб)39. Нікітенко констатує вже зовсім відмінний тогочасний настрій містян:
 
С первых чисел июня в Петербурге начала свирепствовать холера и до половины июля погубила до пятнадцати тысяч человек. Каждый в этот промежуток времени, так сказать, стоял лицом к лицу со смертью. Она никого не щадила, но особенно много жертв выхватила из среды простого народа. Малейшей неосторожности в пище, малейшей простуды достаточно было, чтобы человека не стало в четыре, в пять часов. Ужас повсюду царствовал в течение целого лета40.
 
Осінню і навіть у холодні останні місяці року хвороба продовжувала збирати нові жертви, і не лише серед простолюду.
     
Потерпали й інші міста: у Москві з 16 тисяч захворілих помер кожен другий, у Оренбурзі хвороба забрала життя кожного дванадцятого мешканця. Люди тікали з міст у довколишні околиці і села, розносячи інфекцію. Напрямки поширення хвороби виглядали ще більш непередбачуваними, аніж у 1831-му. У липні 1848-го року холера дісталася навіть до Сибіру і Тобольська41.
     
Відомого українського історика і письменника Миколу Костомарова спалах епідемії застав у дорозі. Як і більшість кирило-мефодіївських братчиків, він дістав суворе покарання і наприкінці червня 1848 року власне переїздив до Саратова після року перебування у Петропавлівській фортеці. Костомаров на власні очі побачив масштаб і невблаганність хвороби:
     
В Твери при моих глазах умер привезший нас на станцию ямщик, с которым на дороге сделался холерный припадок. Въезжая в Москву, мы встретили целый обоз с покойниками. Везде по дороге тревожили нас угрожающие известия о холере. В некоторых селах слышали мы благовест, и на вопросы наши ямщики говорили, что «люди умирать собираются и богу каются».
     24 июня вечером мы прибыли в Саратов.
     <…>
     Несколько дней я прожил в гостинице и в это время за стеною моего номера услышал однажды шум, суетню и стоны; потом мне объяснили, что в соседстве со мною заболел холерою и, проболевши два часа, скончался приезжий из Петербурга флигель-адъютант Столыпин. Этот случай очень поразил меня. Когда я выходил гулять и заходил в церковь, то глаза мои неприятно поражались видом приносимых гробов, а на мои вопросы мне сообщали, что в городе свирепствует сильная холера, но не такая, какая была здесь прошлый год: умирает человек до ста в день, тогда как прошлый год число умиравших доходило до нескольких сот в день; зато в настоящий год заболевших смерть постигает скорее, чем прошлый год42.
 
 
     
 
2020 07 21 yesypenko6
 
Микола Костомаров
     
     
У своїх спогадах Костомаров хизується тим, що дозволяв собі нехтувати запобіжними мірами: «Я не очень боялся холеры, покупал себе ягоды и ел их со сливками, что считалось тогда опасным»43. У той час справді існували упередження стосовно вживання деяких продуктів, серед яких плоди, копченості, соління і квас. Ба більше – поліція могла відбирати фрукти і ягоди у продавців, аби викинути їх за містом у ями з вапном44.
     
Саме 1848 рік став найфатальнішим в усій історії епідемій у Російській імперії. Статистика – знову ж таки, безумовно неповна – говорить про 1,7–1,8 мільйона випадків захворювань і  близько 700 тисяч смертей від холери45. Було зафіксовано на понад мільйон більше померлих у порівнянні з попереднім роком46. Третя пандемія була не лише довшою, але й інтенсивнішою та масштабнішою за попередні, зі спалахами під час Кримської війни у 1853–1855-му, коли хвороба забирала близько ста тисяч життів на рік.
     
     
5. «…минула нашу пустелю»
   
У часі першого значного спалаху холери влітку 1831 року Тарас Шевченко, дворовий козачок поміщика Енгельгардта, перебував у Петербурзі. 17-річний юнак цілком міг чути про згубні наслідки «хазяйнування» у місті хвороби. Натомість тоді він заледве чи знав про болючі втрати своїх близьких. Навесні 1831 року від холери помер Степан Коваль. Його донька Оксана була подругою і симпатією дитячих літ Шевченка47
     
Другий прихід хвороби наприкінці 1840-х припав на початок десятилітнього заслання поета. У листуванні Шевченка з друзями і знайомими привид холери чи не вперше з’являється влітку 1847 року, у листі братів Лазаревських з Оренбургу. Вочевидь відгукуючися на згадку пошесті самим Шевченком, Федір Лазаревський писав: «холера підсувається і до нас; але уже дуже близько і дуже за 190 верст страшна – із 43 занедужавших умерло 39». Василь Лазаревський, що обіймав посаду «делопроизводителя по холерному комитету» мав у той час «пропасть дела» 48.
 
     
2020 07 21 yesypenko7
Тарас Шевченко. Автопортрет. 1847 рік
     
     
У жовтні 1847 року про холеру в Одесі Шевченкові листом повідомив Андрій Лизогуб49. У грудневій відповіді з Орської фортеці50 сам Шевченко з полегшенням констатував: «Холера, благодарить Бога, минула нашу пустиню, а ходила близько»51.
     
Якою була ситуація з холерою у цій частині імперії? Важко скласти уявлення про рівень захворюваності на території на південь від адміністративного центру – Оренбургу, що у 1848 році мала назву «Зауральський киргизький степ» (пізніше – «Область оренбурзьких киргизів». У царській Росії «киргизами», а також «киргизами-кайсаками» звично іменували казахів). Складно довіряти тим цифрам, що їх казахи передавали до Оренбургу. Місцеві султани маніпулювали чутками про рівень захворюваності холерою, аби послабити позиції суперників в очах центральної влади. Торговці також не поспішали зголошувати випадки захворювань, аби не дістати заборону на продовження руху своїх караванів.
 
 
2020 07 21 yesypenko8
Мапа азійської частини Російської імперії 1868 року (фрагмент)
     
Хоча холера, що збирала смертельні покоси, і називалася азійською, однак частіше саме російські купці заражали казахів. Річ у тім, що низка особливостей побуту і звичок мешканців степу стримували поширення серед них інфекції. Це і провітрювані помешкання – юрти, і просушування ковдр на палючому сонці, і улюблені напої казахів: чай (а отже не сира, а кип’ячена вода), кумис, шубат, айран (кислотне середовище згубне для холерного вібріону). Окрім того, казахи уникали інфікованих місць і не дозволяли чужинцям проходити через свої аули52.
     
Попри усю важкість похідних умов, ризики і небезпеки інших хвороб, у степу Шевченко мав значно менше шансів заразитися холерою, аніж перебуваючи у військовому укріпленні чи тим паче у великому місті на зразок Оренбурга. 
     
     
6. «Із Одеси преславної завезли чуму…»
     
      Ой не п’ються пива-меди,
      Не п’ється вода,
      Прилучилась з чумаченьком
      У степу біда.
      Заболіла головонька,
      Заболів живіт,
      Упав чумак коло воза,
      Упав та й лежить.
      Із Одеси преславної
      Завезли чуму,
      Покинули товариші –
      Горенько йому.
      Воли його коло воза
      Понуро стоять.
      А із степу гайворони
      До його летять.
      – Ой не клюйте, гайворони,
      Чумацького трупу,
      Наклювавшись, подохнете
      Коло мене вкупі.
      Ой полетіть, гайворони
      Мої сизокрилі,
      До батечка та скажіте,
      Щоб службу служили
      Та за мою грішну душу
      Псалтир прочитали,
      А дівчині молоденькій
      Скажіть, щоб не ждала53.
     
     
«Що об собі сказать, доброго мало, у Одесі холера; посітив Господь нас карою за гріхи наші, да буде имя Єго благословенно»,54 – у липні 1848 року Андрій Лизогуб знову жалівся Шевченкові на спалах хвороби, через який йому не вдалося скупатися у морі і довелося повертатися додому на Чернігівщину.
 
2020 07 21 yesypenko9
Тарас Шевченко. Портрет Андрія Лизогуба. Квітень 1846 року
     
До Одеси, головного порту Чорного моря, холера дісталася наприкінці травня 1848 року, кораблем зі Стамбула55. Брак чистої питної води був головною причиною поширення хвороби у місті як того разу, так і в попередні та наступні роки: 1831, 1855, 1865, 1872, 189256
     
Листовні свідчення Лизогуба про холеру в Одесі могли бути причиною появи відповідного мотиву у цитованій поезії. Утім, Шевченко не згадує назви цієї хвороби (подібно як і в іншому своєму тексті, про який мова нижче). У поезії йдеться про чуму, знайому і звичну пошесть у середині ХІХ ст. (Саме з нею народна етимологія пов’язує і походження слова «чумак», про що поет цілком міг знати). 
     
Чума також регулярно з’являлася у портових містах, зокрема і в Одесі – але раніше: у 1812–1813, 1829, 1837 роках. Після цього вона понад три десятиліття не виявляла себе у межах Російської імперії, поступившись місцем іншим хворобам, зокрема (і насамперед) холері 57.
 
2020 07 21 yesypenko10
Мапа Одеси 1850 року. Під номером три позначена карантинна гавань
     
Заледве чи варто очікувати від художнього тексту (тим паче, романтичної поезії) на однозначну відповідь щодо того, про яку саме хворобу йдеться: чи про поіменовану чуму, а чи про не згадану, але значно актуальнішу на час написання холеру. Для першої є більш властивим один зі згаданих у поезії симптомів («заболіла головонька»), для другої – інший («заболів живіт»). Хворі що на холеру, що на чуму, часто відчувають як спрагу, так і нудоту, тому чумакові й «не п’ються пива-меди, / Не п’ється вода». Cлабкість і судоми м’язів кінцівок (як наслідок дефіциту в організмі електролітів) частіше є ознакою холери («Упав чумак коло воза, / Упав та й лежить»).
     
Прикметна гіперболізація: герой уважає, що токсин хвороби посів його настільки, що пророкує загибель гайворонам, котрі скуштують мертвого тіла. Дуже незвичним є те, що товариші залишили помираючого чумака самого, чи то пак разом із його волами. Чи не тому, що також уважали і його, і їх зараженими? Вони не доглянули побратима у його останні хвилини, не поховали належно, як то заведено і виразно змальовано в інших творах Шевченка («У неділю не гуляла…» [1844], «У неділеньку та ранесенько…» [1848]), а також у фольклорних текстах, котрі оповідають про смерть чумака в дорозі58
 
2020 07 21 yesypenko11
«Малоросія. Додому». Листівка з колекції Володимира Козюка
     
Подробиці тексту можуть вказувати як на перебільшення, іманентне для романтичного твору, так і свідчити про непевні, неокреслені уявлення автора про природу і реальні небезпеки нової загадкової хвороби. Натомість у поезії цілком достовірно означено спосіб розповсюдження холери – на чумацьких волових возах59.
     
     
7. «Холера з заступом ходила…»
     
      ЧУМА
      
      Чума з лопатою ходила,
      Та гробовища рила, рила,
      Та трупом, трупом начиняла
      І со святими не співала,
      Чи городом, чи то селом
      Мете собі, як помелом.
      Весна, садочки зацвіли;
      Неначе полотном укриті,
      Росою Божою умиті,
      Біліють. Весело землі,
      Цвіте, красується цвітами,
      Садами темними, лугами.
      А люди біднії в селі,
      Неначе злякані ягнята,
      Позамикалися у хатах
      Та й мруть. По улицях воли
      Ревуть голодні, на городі
      Пасуться коні, не виходить
      Ніхто загнать, нагодувать,
      Неначе люди тії сплять.
      Заснули, добре, знать, заснули,
      Святу неділеньку забули,
      Бо дзвона вже давно не чуть.
      Сумують комини? без диму,
      А за городами, за тином
      Могили чорнії ростуть.
      Під хатами поміж садами,
      Зашиті в шкуру і в смолі,
      Гробокопателі в селі
      Волочать трупи ланцюгами
      За царину – і засипають
      Без домовини. Дні минають,
      Минають місяці – село
      Навік замовкло, оніміло
      І кропивою поросло.
      Гробокопателі ходили,
      Та й ті під хатами лягли.
      Ніхто не вийшов вранці з хати,
      Щоб їх, сердешних, поховати,
      Під хатами і погнили.
      Мов оазис, в чистім полі
      Село зеленіє.
      Ніхто в його не заходить,
      Тілько вітер віє
      Та розносить жовте листя
      По жовтому полю.
      Довго воно зеленіло,
      Поки люди з поля
      Пожарище не пустили
      Та не запалили
      Села того зеленого.
      Згоріло, зотліло,
      Попіл вітром розмахало,
      І сліду не стало.
      Отаке-то людям горе
      Чума виробляла60.
     
2020 07 21 yesypenko12
«Подивіться на рай тихий…». Листівка з колекції Володимира Козюка
     
     
Шевченко написав цитовану поезію наприкінці вересня – у грудні 1848 р. (тод ж, коли «Ой не п’ються пива-меди…»). Коментатори його листування із сучасниками називають ім’я ймовірного оповідача «про страшні картини епідемії, що знайшло відображення в його поезії “Чума”» – Ераста Нудатова61. Знайомство Шевченка з прапорщиком Нудатовим відбулося у Раїмському укріпленні, куди останнього вислали з Оренбурга саме у розпал холери в цьому місті. Варто поглянути, які саме картини пошесті збереглися у спогадах Нудатова, аби з’ясувати, чи справді вони могли слугувати джерелом для написання поезії «Чума». Слід пам’ятати і зважати, що мемуари Нудатова були занотовані за кілька десятиліть після описаних подій, а отже, як підкреслював автор запису Д. Клеменсов (Дмитро Монтвид): «многое даже из виденного и слышанного им, за долгий 40-летний промежуток с 1848 по 1889 год, улетучилось из его памяти»62. З досить розлогої оповіді Нудатова нижче подано лише найвідповідніші фрагменти:
     
1848 год был одним из самых тяжелых в последнем столетии жизни русского народа. Азиатская холера Божьим бичом прошла тогда чуть ли не по всей России. По окончании эпидемии многие села оказались окончательно опустевшими, многие города не досчитывались более половины своего населения.
     <...>
     Одним из наиболее пострадавших от холеры городов был Оренбург. Жертвы этой страшной, тогда совершенно еще не исследованной болезни, валились без счета, точно колосья под лезвием острой литовки, их не успевали хоронить. Во время эпидемии из Оренбурга по всем окрестностям, на десятки верст рассылались казачьи разъезды для погребения гнивших под открытым небом трупов. Умиравших уже не отпевали и десятками сваливали в общие могилы без всякого подобия гробов или даже саванов. В Оренбурге не хватало гробов. Так, когда у Н[удатова] умер крепостной кучер и кухарка с ребенком, – их, за невозможностью достать гробы, похоронили в двух больших часовых футлярах красного дерева, купленных нарочно для этой цели у соседа часовщика. На многих болезнь действовала моментально. 
     <...>
     Медицинский персонал разрывался на части. Доктор, которого на улице умоляли взглянуть на умиравшего купца, по словам очевидца, ответил: “Ради Христа, пустите, тут бы генералов спасти, а не то что уже простых смертных.”
     Паника дошла до того, что все оставшееся в живых начальство бежало из Оренбурга, оставивши город, как говорили тогда, на руках прапорщиков. 
     <...>
     Все ждали последнего часа, народ бродил как потерянный, спал под открытым небом, не решаясь заходить в дома. Соборный протоиерей Садольский в разгаре эпидемии предложил всенародную исповедь, и тысячные толпы каялись вслух. В местных войсках болезнь произвела такое опустошение, что смены караулов производились раз в три или четыре дня, да и то не для отдыха людям, а просто для формы: – только что смененный караул в тюремном замке прямо оттуда шел занимать посты в казначейство, из казначейства в караван-сарай, оттуда опять в замок, – солдаты и офицеры по неделям не заглядывали в казармы. Вольные с продолжительной агонией свозились в огромное загородное здание караван-сарай – обычное место меновой торговли с инородцами, нечто вроде ярмарки. Один из обширных дворов этого здания отвели под мертвецкую, где трупы за недостатком места складывались поленницами один на другой. Доискаться кого-либо в таком ужасном штабеле невозможно.
     Для предания трупов земле в караван-сарай ежедневно приводились из замка большие партии арестантов, целые дни занимавшихся только рытьем братских могил да сваливанием туда очередных трупов из штабеля. Многие из невольных могильщиков рыли могилы буквально для самих себя, так как тут же падали, пораженные ужасною болезнью63.
     
Нудатова віддали під військовий суд після того, як він не догледів втечі кількох таких арештантів, а заслали у Раїм за те, що мав нахабство виправдовуватися надміром покладених на нього зобов’язань. Цей докір місцевим очільникам відчутний і в мемуарах.
     
Чи справді досвід Нудатова, його пережиття і опис вражаючих картин моровиці в Оренбурзі стали Шевченкові у пригоді при написанні «Чуми»? У мемуарах та поезії можна помітити окремі подібності. Нудатов згадує про неможливість відспівувати померлих. Шевченко пише, що коли чума-холера збирала свої жертви, не лунала заупокійна молитва «со святими»64 У обох текстах «гробокопателі» дуже швидко самі стають жертвою хвороби.
     
З іншої сторони, змальований у поезії безмовний, занурений у летаргію сільський простір (тишу котрого порушує лише розпачливе ревіння волів: знову саме вони поруч зі своїми захворілими власниками) – виразно відмінний від міського середовища, опису адміністративного і мілітарного ладу (чи радше безладу і безвладдя) у Нудатова. Різні акценти, майже цілком відмінний фактичний матеріал.
     
Питання полягає ще й у тому, чи міг Нудатов бути інформатором Шевченка з огляду на час їхнього знайомства. А саме: чи сталося воно до написання твору? Як уже мовилося, «Чума» з’явилася у проміжку кінець вересня – грудень 1848 року. У спогадах Нудатова йдеться про їхню першу зустріч як таку, що відбулася приблизно через пів року після прибуття Шевченка до Раїму. І справді, з мемуарного опису складається враження, що Шевченко на той час уже встиг адаптуватися в Раїмі: «он так вольно похаживал, заговаривал с офицерами, смеялся»65.
 
2020 07 21 yesypenko13
Тарас Шевченко. «Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сир-Дар’ї». Червень 1848 року
     
     
Шевченко перебував в укріпленні з 19 червня по 25 липня 1848 року, а також згодом, у проміжку між кінцем січня та квітнем 1849-го. За браком інших свідчень (а джерел інформації про побут поета в Раїмському укріпленні обмаль) здається ймовірнішим, що знайомство сталося під час Шевченкового перебування у Раїмі саме взимку-навесні 1849 року.
     
Тоді свідчення Нудатова про спалах холери в Оренбурзі не могли стати джерелом для написання поезії «Чума»66.
     
     
8. «Село навік замовкло…»
     
Із цілком зрозумілих причин збереглося набагато більше відомостей про перебіг епідемії у містах. Це пояснюється, зокрема, присутністю медичного персоналу (відтак є можливість проводити точніший облік хворих і померлих), а також тим, що більшість мемуаристів мешкала саме в містах (часто – у губернських центрах).
     
Варто мати на увазі, що у 1840-х роках частка містян складала заледве 8-10% від загального числа мешканців імперії67. Головного удару і найсуттєвіших втрат холера завдала селянству. Можна додати: найдошкульнішою ця хвороба (як і інші лиха і біди того часу) була для кріпосних селян. Результати чергового, десятого, перепису-ревізії показали, що за півтора десятиліття, між 1833–1835 і 1859 роками, кріпаків стало менше, тоді як кількість вільних селян за той самий час збільшилася на 20%68.
     
     
Народные бедствия второй половины 1848 года и первой половины 1849 года превышают всякие описания, – в особенности же пострадали жители отдаленных от городов сел, лишенные возможности воспользоваться общественным вспомоществованием, – так как гибель действительно была общею; каждый находился в положении безнадежного отчаяния. Зная средства и положение казенных и помещичьих крестьян того времени, нужно удивляться, как могла остаться между ними живою хоть одна душа, как не погибло все от голода и двойной заразы, – 
     
   
описував поневіряння місцевих селян Іван Лов’ягін, тодішній міський голова Єкатеринослава (нині Дніпро)69 Причиною голоду був особливо сильний неврожай 1848 року, а говорячи про «двойную заразу», Лов’ягін мав на увазі холеру та скорбут (цингу).
     
З огляду на сказане, особливої ваги набирає кожне свідчення про перебіг холерної епідемії саме у селах. І не лише документальне і достовірне, але і художнє, сказати б, інтуїтивне, як от у Шевченковій «Чумі». У цій поезії, як і в «Ой не п’ються пива-меди…», Шевченко не вказав назву хвороби, хоч спершу і намірявся. Він відмовився від початкової версії першого рядка «Холера з заступом ходила…» на користь «Чума з лопатою ходила…». 
 
2020 07 21 yesypenko14
Тарас Шевченко. Автограф поезії «Чума» (фрагмент). Кінець вересня – грудень 1848 року
     
     На відміну від чуми, від котрої у попередні десятиліття потерпали і помирали мешканці імперії, наприкінці 1840-х років холера залишалася новим досвідом. Шевченків опис стримування поширення зарази справді подібний радше до боротьби із чумою. Саме при чумі військові частини очіплювали уражену територію, обмежували доступ ззовні, а також можливість її полишати («Село зеленіє. / Ніхто в його не заходить»). Будинки оточували ровами, а згодом спалювали («люди з поля / Пожарище не пустили / Та не запалили / Села того зеленого. / Згоріло, зотліло…»). Були заборонені у тому числі богослужіння («дзвона вже давно не чуть»). «Зашиті в шкуру і в смолі» «гробокопателі» – це найпевніше вільнонаймані для таких робіт, котрі справді мали характерний захисний одяг70. Смола-дьоготь мала убезпечити від потрапляння зарази до тіла. 
     
Шевченко менше знав про нову пошесть, що прийшла на зміну чумі. Він також мав підстави вважати, що холера гірше відома і його читачам, зокрема селянству. Натоді її образ не був чітко сформованим в українській народній демонології, вона ще не посіла устійнене місце серед інших образів хвороб, нечистої сили і містичних істот. Найчастіше холеру уявляли (або «зустрічали») як простоволосу жінку або чоловіка, іноді – великого білого собаку-хорта. Утім, поширеною була також думка, про те, що смерть від холери насилають відьми або приносять упирі (згадаймо цитований вище фрагмент із «Boa constrictor»). «Очевидець» із села Шпичинці (нині – Житомирська область) розказував про «зустріч» із холерою наприкінці 1840-х – на початку 1850-х років: одного разу у постаті гарної сивої пані у чорному, іншого – як чогось незрозумілого без окресленої форми, на кшталт величезного гриба чи піни. Спільним для обох його «спіткань» були наслідки – масова і миттєва смерть односельчан: «мало не половину села висмалило: ховали за ліском без домовини по скілька душ в одну могилу»71.  
     
Вище мовилося про те, що взимку хвороба зазвичай відступала. Вочевидь у відгук на цю обставину, у народі почали вважати колядки одним із засобів віднаджувати холеру. У різних фольклорних переказах зафіксовані згадки про те, що хвороба втікає саме від колядкових пісень72
 
     ***
   
 У часі зимівлі Аральської експедиції на Косаралі, у проміжку кінець вересня – грудень 1848 року Шевченко написав ще одну поезію зі згадкою про холеру (цього разу саме про холеру). Мова про вірш «І знов мені не привезла…», у котрому поет нарікає на брак листів від знайомих із волі, з України. Настрій рядків зажурений і роздратований водночас:
     
Вони з холери повмирали,
     А то б хоч клаптик переслали
     Того паперу73
     
Мотив вимушеного мовчання, зневіри – безнадійної, смертельної – продовжується і у наступному записаному вірші, «В неволі, в самоті немає…»:
     
Бо їй [душі] так хочеться, так просить
     Хоч слова тихого; не чуть,
     І мов у полі сніг заносить
     Неохолонувший ще труп74.
     
У останній згаданій поезії, подібно як і в «Чумі» та «Ой не п’ються пива-меди…», Шевченко проговорює і осмислює феномен смерті «без сліду», на віддалі від близьких і  рідних. Без можливості оплакати і відспівати у церкві, без належного поховання, без власної могили.
     
Саме так у той час гинули тисячі жертв холери.
     
     
9. Загадковий усемогутній Косар
     
      КОСАР
      Понад полем іде,
      Не покоси кладе,
      Не покоси кладе — гори.
      Стогне земля, стогне море,
      Стогне та гуде!
      
      Косаря уночі
      Зострічають сичі.
      Тне косар, не спочиває
      Й ні на кого не вважає,
      Хоч і не проси.
      
      Не благай, не проси,
      Не клепає коси.
      Чи то пригород, чи город,
      Мов бритвою, старий голить.
      Усе, що даси.
      
      Мужика, й шинкаря,
      Й сироту-кобзаря.
      Приспівує старий, косить,
      Кладе горами покоси,
      Не мина й царя.
      І мене не мине,
      На чужині зотне,
      За решоткою задавить,
      Хреста ніхто не поставить.
      І не пом’яне75.
     
     
Цитована поезія є ще однією можливою (але не очевидною) відсилкою до холери у творчості Шевченка. Її написано в останній декаді травня 1847 року під час перебування автора під арештом у Петербурзі. Як уже мовилося, у той час епідемія щойно перейшла кордони імперії і, безумовно, ще не набула тих масштабів, аби «класти горами покоси». Холера підступить до Петербургу щойно за пів року, осінню 1847-го. Про її поширення поет заледве чи міг довідатися з періодики або від знайомих: ще від початку квітня він перебував у казематі. За відсутності додаткових доказів на користь поінформованості Шевченка про поширення холери на разі видається доречним погодитися з Ніною Чаматою, котра ототожнює Шевченкового Косаря у цій поезії з ширшим і універсальнішим образом  –  смертю76. 
 
2020 07 21 yesypenko15
 
Тарас Шевченко. «Казка». Листопад 1844 року
     
     
Епілог: «кажуть, здорово-таки косила»
     
     
Шевченко не мав досвіду особистого безпосереднього зіткнення з холерою у 1847–1848 роках, доля вберегла його бодай від цього випробування. Утім, він гостро відчував і інтуїтивно вгадував масштаб загрози та її смертельні наслідки. Ототожнення цієї хвороби з чумою у низці його творів варто визнати виправданим і доречним: холера прийшла на зміну смертельній пошесті попередніх століть. Прийшла, аби в окремі роки перевершити попередницю.
     
На згаданий лист Андрія Лизогуба зі згадкою про холеру в Одесі Шевченко зміг відгукнутися лише після повернення з Аральської експедиції. Після тривалої перерви у епістолярному діалозі на початку листопада 1849 року він із тривогою перепитував: «вже оце трохи чи не півтора року, як ми не переписались з тобою ані одним словом, а за таке время багато води у море утекло. Може, і у вас кого не стало, бо холера, кажуть, здорово-таки косила»77. 
     
Серед сотень тисяч жертв холери 1848 року були як випадкові знайомці на життєвих стежках Шевченка, так і найближчі йому люди.
     
Михайло Ліфлянд, генерал-майор, військовий комендант Оренбурга, котрий зустрів Шевченка у місті 9 червня 1847 року і відпровадив засланця у казарми78. Ліфлянд був одним із тих небагатьох високопоставлених урядовців, які не залишили свій пост під час епідемії. Він помер від холери у 1848-му році. (Шевченко міг знати про це, оскільки разом із ним у Раїмському гарнізоні ніс службу син Ліфлянда)79.
     
Дмитро Генс, лікар Оренбурзької прикордонної комісії, з яким Шевченко познайомився теж у червні 1847 року. Він так само помер 1848-го під час боротьби з холерою в Оренбурзькому краї80.
     
Про найболючіші втрати Шевченко довідався значно пізніше. Коли на далекому Косаралі наприкінці 1848 року поет писав про «бідних людей в селі», які «позамикалися у хатах та й мруть», він не знав, що за кілька місяців перед тим, у липні 1848-го, холера забрала його рідних і дорогих: племінницю Тетянку, зятя Антона Красицького. І Катерину, «незабутню сестру», «терплячу і ніжну няньку» зі світлих спогадів про дитинство.
 
 
2020 07 21 yesypenko16
«Хата на батьківщині Тараса Гр. Шевченка». Листівка з колекції Володимира Козюка
 
 

Дмитро Єсипенко.  Висловлюю вдячність за прихильну увагу до тексту і влучні поради першим читачкам і читачеві статті: Наталії, Аллі та Олександрові Єсипенкам. Роботу над дослідженням уможливила підтримка Канадського інституту українських студій (CIUS Exchanges with Ukraine Endowment Fund).

     
 
 
1 Briggs, “Cholera and Society…,” 76. «Де би вона не з’являлася, вона перевіряла ефективність і витривалість місцевих адміністрацій. Вона невпинно виявляла політичні, соціальні та моральні недоліки. Вона викликала чутки і підозри, а часом і  насильницькі конфлікти. Вона надихала не лише на проповіді, але й на романи та мистецькі твори» (переклад мій – ДЄ).
2 Васильев, Сегал, История эпидемий в России…, 218.
3 Henze, Disease, Health Care and Government…, 12–14.
4 На протилежному кінці світу, північноамериканському континенті, холера так само поширювалася річками і нововідкритими каналами. Статус пандемії хворобі забезпечував розвиток морського сполучення (Shah, Pandemic…, 47–50).
5 Henze, Disease, Health Care and Government…, 17.
6 Никитенко, Дневник, 93.
7 Henze, Disease, Health Care and Government…, 18.
8 Patterson, “Cholera Diffusion in Russia…,” 1171–1172.
9 “Обозрение хода и действий холерной эпидемии…,” 476–482.
10 Rosenberg, “Cholera in Nineteenth-Century Europe…,” 459–460.
11 Henze, Disease, Health Care and Government…, 15.
12 Никитенко, Дневник…, 331.
13 “Обозрение хода и действий холерной эпидемии…,” 484–485.
14 До 1860-х років теологічні та моралістичні пояснення хвороби у Європі маргіналізувалися (Rosenberg, “Cholera in Nineteenth-Century Europe…,” 456).
15 Howard-Jones, “Cholera Therapy…,” 373.
16 Trump et al, “Remarks in Press Briefing.”
17 Утім, зустрічалися рекомендації вживати і значно приємніші напої, як-от настій м’яти (“Plans Lately Adopted in Russia…,” 220).
18 Howard-Jones, “Cholera Therapy…,” 380, 385.
19 Ibid., 381–384.
20 Ibid., 374–378.
21 Ibid., 388–393; Rosenberg, “Cholera in Nineteenth-Century Europe…,” 458–459.
22 Никитенко, Дневник…, 107. Свідчення Нікітенка підтверджують і звіти за 1831 рік «Третього відділу» (Сидорова, Щербакова, Россия под надзором…, 79–80).
23 Васильев, Сегал, История эпидемий в России…, 256; Сидорова, Щербакова, Россия под надзором…, 80.
24 Никитенко, Дневник…, 107.
25 Хоча безумовно і санітарні кордони, і заворушення серед населення були також в інших країнах Європи (Henze, Disease, Health Care and Government…, 16). 
26 Зі звіту за 1830 рік (Сидорова, Щербакова, Россия под надзором…, 70).
27 Васильев, Сегал, История эпидемий в России…, 250.
28 Варто відзначити, що у країнах Європи тривалий час недооцінювали небезпеку поширення холери, вважаючи її хворобою «відсталого Сходу» (Shah, Pandemic…, 42). 
29 Франко, Boa constrictor, 10–11. Про лютування холери на Галичині влітку 1848 року можна знайти відомості у написаній Франком біографії громадського діяча і публіциста Івана Федоровича (Франко, Зібрання творів…, 225–227).
30 Briggs, “Cholera and Society in the Nineteenth Century,” 76–79.   
31 Ibid., 87; Rosenberg, “Cholera in Nineteenth-Century Europe…,” 457, 462. 
32 “Обозрение хода и действий холерной эпидемии…,” 472–473.
33 Цитата з листа Миколи І до Івана Паскевича від 1 (13) червня 1847 року (Щербатов, Генерал-фельдмаршал князь Паскевич…, 611). До речі, саме Паскевич керував придушенням польського повстання 1831 році і потому став намісником Царства Польського. Відтак, у 1847-му він, як і цар, гаразд усвідомлював наслідки спалаху холери.
34 Щербатов, Генерал-фельдмаршал князь Паскевич…, 613.
35 “Обозрение хода и действий холерной эпидемии…,” 476.
36 Никитенко, Дневник…, 308.
37 Patterson, “Cholera Diffusion in Russia…,” 1178.
38 Васильев, Сегал, История эпидемий в России…, 264.
39 Нифонтов, Россия в 1848 году, 27.
40 Никитенко, Дневник…, 312.
41 Henze, Disease, Health Care and Government…, 19.
42 Костомаров, Исторические произведения. Автобиография, 489.
43 Там само.
44 Вистенгоф, “Из моих воспоминаний,” 330; “Plans Lately Adopted in Russia…,” 220.
45 Васильев, Сегал, История эпидемий в России…, 260; Henze, Disease, Health Care and Government…, 20; Нифонтов, Россия в 1848 году, 25.
46 Рашин, Население России за 100 лет…, 35. На додачу до спалаху холери, 1848 рік був особливо неврожайним: через засуху, пошесть саранчі і довгоносиків. За свідченнями очевидців, випадав град, що два дні лежав на полях. Цього року сталася велика кількість пожеж у містах: серед інших постраждав Херсон (Нифонтов, Россия в 1848 году, 19–20, 26). На додачу до усіх перелічених бід, мешканці губерній на півдні імперії – Катеринославської, Херсонської, Харківської – потерпали від цинги (Рашин, Население России за 100 лет…, 36).
47 Про себе і про неї, «Оксаночку», поет згодом напише: «Ми вкупочці колись росли, / Маленькими собі любились…» (Шевченко, Повне зібрання творів, том 2, 203, 212). За неповний рік після батька, на початку 1832 року, померла мати дівчини. Оксана Коваленко залишилася круглою сиротою (Жур, Труди і дні Кобзаря, 34–35). 
48 Гальченко, Карпінчук, Епістолярій Тараса Шевченка, 120.
49 Там само, 122.
50 Укріплення за три сотні кілометрів на південний схід від Оренбургу. Нині місто Орськ Оренбурзької області.
51 Гальченко, Карпінчук, Епістолярій Тараса Шевченка, 127.
52 Afanasyeva, “Quarantines and Copper Amulets…,” 492, 495, 507.
53 Шевченко, Повне зібрання творів, том 2, 135.
54 Гальченко, Карпінчук, Епістолярій Тараса Шевченка, 156
55 Patterson, “Cholera Diffusion in Russia…,” 1179.
56 Herlihy, Odessa Recollected…, 103–105. Попри людські втрати внаслідок хвороб, Одеса другої половини ХІХ ст. була одним із міст, де кількість населення зростання найстрімкіше у Російської імперії: удвічі за двадцять років між 1840 і 1863, з 60,1 тисяч до 119 тисяч. Вона єдина з нинішніх українських міст входила у п’ятірку найбільших в імперії (Рашин, Население России за 100 лет…, 89–90).
57 Васильев, Сегал, История эпидемий в России…, 236–240.
58 Рудченко, Чумацкие народные песни, 69–72. Поза сумнівами, Шевченко ще у дитинстві чув пісні на цю тему (чумакував його батько Григорій). Згодом він знайомився із ними також за фольклорними збірниками.
59 Принагідно варто згадати, що про смерть чумаків від холери згадує Пантелеймон Куліш у своїй ідилії «Дівоче серце» (1862).
60 Шевченко, Повне зібрання творів, том. 2,  156–157.
61 Гальченко, Карпінчук, Епістолярій Тараса Шевченка, 487–488.
62 Клеменсов, “Кое-что из жизни Т. Г. Шевченко в Раиме…,” 68. 
63 Там само, 57–58. Згадки Нудатова у записі Монтвида з’явилися в перекладі українською у виданні «Спогади про Тараса Шевченка» (1982). Тут текст значно коротший і не містить суттєвої частини оповіді про епідемію холери в Оренбурзі (Клеменсов, “Дещо про життя Т. Г. Шевченка в Раїмі,” 199).  
64 Шевченко з дитячих літ добре знав молитви за спочилих. Стихарний дяк Петро Богорський, у якого він навчався, відправляв 11-літнього Тараса  «вместо себя читать Псалтырь по усопших крепостных душах» (Шевченко, Повне зібрання творів, том. 5, 191).
65 Клеменсов, “Кое-что из жизни Т. Г. Шевченко в Раиме…,” 59.
66 Принагідно зауважу іншу суттєву неточність у коментарі, цього разу до поезії «Чума» у другому томі «Повного зібрання творів» (2003). Очевидним применшенням масштабу холери у 1847–1848 роках є теза про те, що вона «охопила територію майже шести губерній» (Шевченко, Повне зібрання творів, том. 2, 653). Насправді йдеться про майже всю території імперії. У 1848 році ураженими епідемією були 49 губерній із 55 (Васильев, Сегал, История эпидемий в России…, 250).
67 Там само, 217.
68 Рашин, Население России за 100 лет, 34.
69 Ловягин, “Автобиография,” 38
70 Васильев, Сегал, История эпидемий в России…, 226, 229, 232, 239
71 Щербаківський, “Сторінка з української демонології…,” 205–208.
72 Там само, 209.
73 Шевченко, Повне зібрання творів, том. 2, 158.
74 Там само, 159.
75 Там само, 19–20.
76 Чамата, “Косар,” 519.
77  Гальченко, Карпінчук, Епістолярій Тараса Шевченка, 158. 
78 Лазаревський, “Із спогадів про Т. Г. Шевченка,” 185.
79 Клеменсов, “Кое-что из жизни Т. Г. Шевченко в Раиме…,” 58, 61.
80 Большаков, “Генс,” 60.
 
 
ЛІТЕРАТУРА: 
 

Afanasyeva Anna, “Quarantines and Copper Amulets: the Struggle against Cholera in the Kazakh Steppe in the Nineteenth Century,” Jahrbücher für Geschichte Osteuropas vol. 61, no. 4 (2013): 489–512.

Briggs Asa, “Cholera and Society in the Nineteenth Century,” Past & Present no. 19 (1961), 76–96.

Henze Charlotte E., Disease, Health Care and Government in Late Imperial Russia: Life and Death on the Volga, 1823–1914 (London–New York: Routledge, 2011).

Herlihy Patricia, Odessa Recollected: The Port and the People (Boston: Academic Studies Press, 2018).

Howard-Jones Norman, “Cholera Therapy in the Nineteenth Century,” Journal of the History of Medicine and Allied Sciences vol. 27, no. 4 (1972): 373–395.

Patterson David K., “Cholera Diffusion in Russia, 1823–1923,” Social Science & Medicine vol.38, no. 9 (1994): 1171–1191.

[…], “Plans Lately Adopted in Russia for the Treatment of Cholera,” The Lancet no. 52 (1848): 220.

Rosenberg Charles E., “Cholera in Nineteenth-Century Europe: A Tool for Social and Economic Analysis,” Comparative Studies in Society and History vol. 8, no. 4 (1966): 452–463.

Shah Sonia, Pandemic: Tracking Contagions, from Cholera to Ebola and Beyond (New York: Sarah Crichton Books, 2016) [e-book].

Trump Donald J., Pence Michael R., Members of the Coronavirus Task Force, “Remarks in Press Briefing,” 23 April 2020,

      Большаков Леонід, “Генс Дмитро Григорович,” у вид.: Шевченківська енциклопедія: У шести томах, том 2: Г–З, ред. Олександр Боронь (Київ: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2012), 60.

Васильев Константин, Сегал Александр, История эпидемий в России: Материалы и очерки (Москва: Государственное издательство художественной литературы, 1960).

Вистенгоф Павел, Из моих воспоминаний, Исторический вестник, том 16 (1884): 329–353.

Гальченко Сергій, Карпінчук Галина [упоряд.], Епістолярій Тараса Шевченка: У двох книгах, книга 1: 1839–1857 (Харків: Фоліо, 2020).

Жур Петро, Труди і дні Кобзаря (Київ: Дніпро, 2003).

Клеменсов Д., “Дещо про життя Т. Г. Шевченка в Раїмі,” у вид.: Спогади про Тараса Шевченка, упоряд. і приміт. Василя Бородіна і Миколи Павлюка (Київ: Дніпро, 1982): 197–204.

Клеменсов Д., Кое-что из жизни Т. Г. Шевченко в Раиме. По воспоминаниям сотоварища по службе,” у вид.: Давид Іофанов, Матеріали про життя і творчість Тараса Шевченка (Київ: Держлітвидав України, 1957): 50–73.

Костомаров Николай, Исторические произведения. Автобиография, сост. Владимир Замлинский (Киев: Киевский государственный университет, 1989), 425–651.

Лазаревський Михайло, “Із спогадів про Т. Г. Шевченка,у вид.: Спогади про Тараса Шевченка, упоряд. і приміт. Василя Бородіна і Миколи Павлюка (Київ: Дніпро, 1982): 185–188.

Ловягин Иван, “Автобиография,” Екатеринославский юбилейный листок, № 5 (1887): 37–40.

Никитенко Александр, Дневник: В трех томах, том 1: 1826–1857, вступ. ст. и прим. Иеремии Айзенштока (Москва-Ленинград: Государственное издательство художественной литературы, 1955).

Нифонтов Александр, Россия в 1848 году (Москва: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР, 1949).

[…], “Обозрение хода и действий холерной эпидемии в России в 1847 году,” Журнал Министерства внутренних дел, ч. 23 (1848): 472–485.

Рашин Адольф, Население России за 100 лет (1811–1913 гг.): Статистические очерки, ред. Станислав Струмилин (Москва: Государственное статистическое издательство, 1956).

Рудченко Иван [сост.], Чумацкие народные песни (Киев: Типография М. П. Фрица, 1874).

Сидорова Марина, Щербакова Елена [cост.], Россия под надзором: Отчеты ІІІ отделения, 1827–1869 (Москва: Российский фонд культуры; Российский Архив, 2006).

Франко Іван, Boa constrictor. Повість (Львів: Накладом редакції «Зорі»; Друкарня Ставропігійського інституту, 1884).

Франко Іван, Зібрання творів: У 50 томах, том 46, книга 1: Історичні праці (1883–1890), ред. Ярослав Ісаєвич, Віталій Сарбей (Київ: Наукова думка, 1985).

Чамата Ніна, “Косар,” у вид.: Шевченківська енциклопедія: У шести томах, том 3: І–Л, ред. Валерія Смілянська (Київ: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2013): 518–520.

Шевченко Тарас, Повне зібрання творів: У 12 томах, том 2: Поезія 1847–1861, ред. Микола Жулинський та ін. (Київ: Наукова думка, 2001).

Шевченко Тарас, Повне зібрання творів: У 12 томах, том 5: Щоденник. Автобіографія. Статті. Археологічні нотатки. «Букварь южнорусский». Записи народної творчості, ред. Микола Жулинський та ін. (Київ: Наукова думка, 2001).

Щербаківський Данило, “Сторінка з української демонології. (Вірування про холєру),” Науковий збірник за рік 1924 (Записки Українського наукового товариства в Київі), том 19 (1925): 204–216.

Щербатов Александр [cост.], Генерал-фельдмаршал князь Паскевич, его жизнь и деятельность. Приложения к тому пятому, 1823–1847 гг. (Санкт-Петербург: Склад у В.А.Березовского, 1896).