28 січня 1978 р. в приймальню КДБ Української РСР викликали колишнього офіцера органiв держбезпеки. Звали чоловiка Василь Андрійович Хондошко. На той час йому вже було 68 років і він нещодавно написав спогади про ті далекі часи, коли він очолював оперативну групу "Унітарці" IV Управління НКВС/НКДБ УРСР. Під час Другої Світової війни остання здійснювала розвідувальну, контррозвідувальну та диверсiйну роботу на території областей сучасних Західної України та пiвденно-східної Польщі. Хондошко мав надати манускрипт відповідальним органам для отримання санкції для його подальшої публікації1. Декілька місяців потому, в червні 1978 р., Інспекторат КДБ при Раді Міністрів УРСР надав експертні висновки. Хондошка звинуватили в розголошенні секретної оперативноі інформації, включаючи персональні данні, методи вербування та завдання аж 32-х секретних агентів з числа українських та польских націоналістів. Авторові закидались “суб'єктивні інтерпретації" початку Німецько-Радянської війни та характеру діяльності радянських спецслужб. Інспекторат вважав публікацію спогадів недоцільною і рекомендував КДБ УРСР проінформувати Хондошка про це рішення, а також зобов’язати його здати всі допоміжні матеріали, що використовувались при підготовці манускрипту2. Два чорнових варіанти мемуарів врешті-решт опинились в архівах КДБ. З 2011р. ці документи є розсекреченими. Ознайомитися з ними, поряд з іншими матеріалами оперативної групи “Унітарці," можна в Галузевому Державному Архіві Служби Безпеки України3.
Історія радянськіх органів держбезпеки, звичайно, давно привертає до себе увагу науковців та громадськості як на "Заході" (з часів Холодної війни), так і в країнах колишнього СРСР. Однак, впродовж тривалого часу недостатня кількість першоджерел змушувала "західних" дослідників покладатися насамперед на обмежену кількість мемуарів перебіжчиків, на спогади біженців, та на матеріали так званого Смоленського архіву (захопленого німцями під час війни і в подальшому вивезеного до США)4. Обмеження джерельної бази природно обмежували дослідницьку тематику. Що стосується останньої, то вона, в залежності від домінантних ідеологічних орієнтацій різних років, тяжіла або до розбору радянської системи управління (політичного контролю), кофлікту між "державою" та "суспільством" та масових репресій (в найнапруженіші моменти Холодної війни), або до аналізу структур уявної легітимності комуністичного уряду та соціальних складових радянської форсованої модернізації (в часи т.зв. детанту «розрядки»)5. Втім, щоб не говорилось про ідеологічні та історіографічні розбіжності між прихильниками "тоталітарної моделі" та "ревізіоністами," систематичне дослідження процесів всередині радянського уряду та його силового апарату було неможливим до початку 1990-х рр. Деякі ж фахові роботи, що з’явилися до або незадовго після розпаду СРСР, були досить обмеженими, як емпірично, так і концептуально6. Причина теж була зрозумілою: доступ до відповідних архівів мали лише чиновники комуністичної партії, офіцери держбезпеки, та певна кількість довіренних істориків та журналістів з відповідними повноваженнями7.
У СРСР, проблематика масових репресій, звичайно, була ідеологічним табу аж до кінця 1980-х рр. Порушення цієї неформальної заборони швидко виштовхувало «злочинця» за межі радянської політичної "спільноти"8 В той же самий час, органи державної безпеки як такі зберігали значну присутність в радянському публічному просторі. Бiльше того, у той час як західні дослідники сперечалися про фундаментальні характеристики радянської системи, кількість позитивних публікацій про Надзвичайну Комісію (російська абревіатура ЧК) та організацій-спадкоємців продовжувала зростати, досягнувши на час розпаду СРСР кілька тисяч9 Література та кіно формували інший канал для актуалізації такого типу інституційних комеморацій, особливо за умов значного поширення телебачення в 1960-1970-ті рр. Улюбленими персонажами радянського телеглядача були рідкісні представники органів держбезпеки—офіцери-розвідники, що під час Другої Світової війни змогли проникнути усередину німецьких органів влади10.
Ця особливість радянської комеморативної культури не була історичною випадковістю чи аберацією. Власне, спроби інституціалізувати прославлення радянськіх органів держбезпеки розпочались ще в 1920-ті рр, коли засновник радянських спецслужб, Фелікс Дзержинський запропонував, в таємному листі, організувати збір спогадів ветеранів-чекістів. Відображаючи історичний дух часу, Дзержинський хотів створити репозитарій першоджерел, що в майбутньому могли б використовуватися як в інституційних ритуалах так і для написання історичних нарисів11. В цьому сенсі, такі засекречені ініціативи мало чим відрізнялись від тогочасної діяльності "Комісії з вивчення Історії Жовтневої Революції та РКП(б) (Істпарт) та більш пізні ініціативи "Комісії з вивчення Історії Громадянської війни," "Комісії з Історії Вітчизняної війни" та багатьох менш відомих проектів, що з’явилися до, під час та після Другої Світової війни12. Присутність в ГДА СБУ невеликих колекцій документів, фотографій та мемуарів ветеранів радянських органів держбезпеки, а також внутрішнє листування щодо підготовки публікацій та документальних виставок, свідчать про те, що ця традиція проіснувала до кінця радянської ери13 У разі КДБ УРСР в 1960-ті роки, істористичні імпульси виходили не лише з намагання відзначити 50-ту річницю Жовтневої Революції, з культивування специфічного професійного етосу та з бажання задокументувати заслуги органів держбезпеки в революційній боротьбі та під час Другої світової війни. Скоріше за все, не менш важливим було сприйняття необхідності відновити інституційний престиж пошкоджений антисталінською викривальною риторикою М.Хрущова під час відомих з’їздів Комуністичної партії наприкінці 1950-х-на початку 1960-х рр.14 Історична свідомість функціонерів КДБ виражалась також в закритих офіційних історіях органів держбезпеки, в тематичних колекціях історичних документів, та в закритих перioдичних виданнях, що використовувались не стільки в інституційних комеморативних практиках, скільки в процесі підготовки молодих фахівців. Такі колекції почали з’являтися ще до початку Німецько-Радянської війни15. Їх кількість значно зросла починаючи з кінця 1950-х рр.16
Саме в таких політичних, культурних та інституційних контекстах потрібно розглядати і появу ряду неопублікованих спогадів відставних офіцерів, серед яких виділяється робота майора державної безпеки Василя Хондошка17. Хондошко розпочав працювати над спогадами в 1965 р., на прохання колишнього командирa партизанського з’єднання iм. Хрущова Бориса Шангiна, якому ЦК КПУ поручив написати про своє з’єднання в контекстi вiдзначення 50-лiття революцiї та радянської влади18. В 1965 р. Хондошко навiть отримав доступ до архівних матеріалів спецгрупи "Унітарці," яку він очолював під час війни19. На той час ветеран-орденоносець впав "в немилість." 1954 р. його звільнили з органів держбезпеки, з "правом носити уніформу" формально через достатній стаж роботи, а можливо, й через зловживання алкоголем. Через деякий час його призначили керівником секретної частини Київського політехнічного інтитуту, де він очолював резидентуру в складі 12 секретних агентів. Але в 1957 році Хондошко знову оступився. Цього разу, його виключили навіть з мережі секретних агентів через "непристойну поведінку" в стані алкогольного сп’яніння20.
Час появи спогадів теж був невипадковим. Поза святкуваннями ювiлею радянської влади, посилення культу "Великої Вітчизняної війни" ще на початку 1960-х років – насамперед під впливом ветеранів війни та колишніх партизанів, багато з яких зараз займали різні посади у владі – змусило партійні органи розпочати масивну ідеологічну кампанію з встановлення прізвищ "невідомих учасників руху опору."21 Зі свого боку, КДБ почав цілеспрямовано звертати увагу на діяльність офіцерів-розвідників, таких як Василь Хондошко. Без сумніву, не лише для того, щоб задокументувати внесок організації в перемогу над нацизмом, а й для того, щоб нейтралізувати негативний вплив наслідків засудження сталінських репресій в часи хрущовської “відлиги." У 1963 році, наприклад, в недільному додатку до газети "Ізвестія" з’явилася розлога публікація колишнього генерала КДБ Віктора Дроздова та журналіста Олександра Євсєєва, в якій розповідалось про діяльність в окупованому Києві розвідувальної резидентури "Максим" та її керівника Івана Кудрі22. Більш того, в 1965 році Кудрю посмертно представили до звання Героя Радянського Союзу і вже невдовзі він та інші учасники резидентури стали об’єктами різноманітних комеморацій в різних частинах СРСР.23 В такому контексті, мемуар Василя Хондошка виглядає також i спробою підвищити власний статус всередині радянського апарату держбезпеки. На жаль, для відставного офіцера, спогади не було опубліковано. На щастя істориків, вони збереглися в архіві КДБ.
Одна з найвідоміших книг про розвідників. Юрій Дольд-Михайлик "І один у полі воїн" (1953)
Розпад Радянського Союзу та "Архівна революція" 1990-х років призвели до фундаментальної трансформації політичного, комеморативного та історіографічного ландшафтів як на просторах колишнього СРСР, так і за його межами. З 1991 р. дослідники з різних країн презентували величезну кількість фактичних данних та аналітичних описів радянської політичної системи, масових репресій та діяльності органів державної безпеки в СРСР часів Сталіна24. У той же самий час, геополітичні зміни в Східній Європі, дискурси реформ в Росії в період після перебудови, політика української діаспори, особливості націєтворення в Польщі, Україні, Молдові та країнах Балтії, а також глобалізація, поширення ліберальних культурних цінностей та постколоніальний поворот в історіографії спричинили ефект "децентралізації" радянської історії. У результаті, аналітичний фокус поступово перемістився з керівництва комуністичної партії, урядових структур та міських центрів "радянської цивілізації" на соціальні, національні та географічні периферії СРСР. Таким чином, з’явилися важливi роботи з таkих політично значущих питань як колективізація та голод 1932-1933 рр.; національна політика, неросійські культурні еліти, гендерні та расові ідентичності; ГУЛАГ, спецпоселення і роль примусової праці в економічному освоєнні вiддалених регіонiв СРСР; національні операції 1937-1938 рр.; і, нарешті, політика народонаселення, демографічні трансформації та територіальні зміни в Східній Європі в контексті історії Другої Світової війни25. На вістрі цієї історіографічної "хвилі," що сама по собі стимулювала розсекречення архівних матеріалів радянських спецслужб, історики також розпочали опрацювання архівно-слідчих справ репресованих співробітників НКВС та протоколів засідань осередків комуністичноі партії в апараті держбезпеки після завершення масових операцій 1937-1938 рр.26
Кумулятивним результатом цих зусиль стало створення все більш складної та багатовимірної історії масових репресій як технології управління та глибокий погляд всередину апарату примусу. Історії, що постають з цієї літератури, з одного боку, вказують на повсюдність адміністративного контролю згори, політичний нагляд за населенням, та радикальну соціальну інженерію в центрі комуністичного проекту індустріальної модерності в 1920-ті та 1930-ті роки. Але ми також дізнаємось чимало нового про тяглість традиційних схем впливу, внутрішні протиріччя та боротьбу за владу, клановість, культуру спротиву та повсякденну неефективність радянської держави, включаючи структури НКВС під час "Великого терору"27. Саме ця фундаментальна слабкість державного аппарату та його нездатність послідовно здійснювати політику уряду, як небезпідставно зауважував Йорг Баберовскі, підштовхувала сталінське керівництво до широкого використання терору в якості засобу державного управління, зокрема через інститут уповноважених з центру28. Цю схему можна було спостерігати не лише на Кавказі та в Центральній Азії, але й в інших регіонах під час колективізації, хлібозаготівель напередодні "Великого голоду," та масових операцій 1937-1938 рр.29 При цьому питання индивідуальної суб’єктності, історичного внеску та ідентичностей радянських підданних не розчинились як історіографічна проблема, а повернулись в науковий дискурс як через роботи колишніх "ревізіоністів" так і через міждисциплінарні дослідження радянської суб’єктивності30.
Втім, за винятком деяких спеціалізованих монографій та колекцій документів з архівів ФСБ РФ та Служби Безпеки України, діяльність радянських спецслужб під час Другої Світової війни виглядає своєрідною лакуною31. Без сумніву, проблема частково полягає в тому, що архіви радянських спецслужб в РФ надалі залишаються малодоступними. Інший важливий чинник, усталена тенденція в "західній" історіографії розглядати період окупації 1941 – 1944 рр. в контексті історії Третього Райху та Голокосту. В цій історії Радянський Союз, зрозуміло, займає досить периферійне місце, принаймні до відновлення формальних структур радянської влади32. Навіть рух опору подеколи розглядається за межами ширшого контексту спроб радянського уряду проектувати владу та здійснювати політичний вплив на територіях окупованих нацистською Німеччиною та її союзниками33. З другого боку, в таких країнах як Україна та Польща відносна відсутність інтересу до проблеми випливає не стільки з умов доступу до архівних матеріалів та дисциплінарних конвенцій, скільки з амбівалентного ставлення до радянської влади та складнощів опрацювання радянських претензій на легітимність та суверинітет. У результаті, роботи, що використовували щойно розсекречені документи, зосереджували увагу на наступних питаннях: окупаційна політика, Голокост та віктимізація цивільного населення34; на настроях та політичних преференціях населення35; на польсько-українських взаєминах 36; на антиповстанських заходах та боротьбі радянських спецслужб проти підпілля ОУН 37; на переслідуванні Греко-католицької церкви 38; а також віднедавна ще й на колаборації, ретрибутивних практиках та судовому переслідуванні нацистських злочинців та місцевих колаборантів39.
Немає сумніву, що це важливі історіографічні проблеми. В той же час, ми все ще знаємо недостатньо про безпекові режими та внутрішній політичний нагляд на території, контрольованій радянським урядом як під час війни, так і після її завершення. Більше варто знати і про характер залучення НКВС/НКДБ в організацію партизанського руху, про діяльність розвідувально-диверсійних та організаційно-диверсійних структур НКВС/НКДБ на окупованій території і, врешті решт, про відновлення радянської влади та діяльність органів держбезпеки на територіях, що під час війни опинились під нацистською окупацією. Ще менше відомо про особливі відділи НКВД в збройних силах (1941-1943), що надалі були реорганізовані в окремі відділи контррозвідки "Смерш" при Народному Комісаріаті Оборони, Народному Комісаріаті Військово-морського флоту та Народному Комісаріаті Внутрішніх Справ40.
Хоча ми наразі маємо важливі дослідження життєвих траєкторій високих функціонерів держбезпеки, зокрема в 1920-ті та 1930-ті роки, схожих робіт, що хронологiчно виходять за межі Другої Світової війни набагато менше. А у випадку, функціонерів середньої руки та молодших офіцерів таких робіт немає зовсім41. У цьому сенсі, недопущений до друку мемуар Василя Хондошка являє собой корисний та рідкісний виняток. Окрім висвітлення багатьох важливих для історіографії питань та білих плям, розповідь має одну додаткову перевагу. Це один з перших відомих спогадів колишнього офіцера держбезпеки, написаних з власної волі впродовж 1960-х та 1970-х років на території СРСР. А оскільки манускрипт наразі підкріплюється документами з досьє оперативної групи "Унітарці," включаючи матеріали біографічного характеру та внутрішню документацію органів держбезпеки, то аналіз змісту та наративних стратегій відкриває нові можливості для дослідження ще й характеристик соціального порядку та радянського апарату держбезпеки в 1950-1970-ті роки. Випереджаючи можливу критику, одразу слід зазначити, що ця робота не є остаточною історією оперативної групи "Унітарці." І тим більше, вона не претендує на повне висвітлення історії партизанського руху чи радянських спецоперацій на окупованих територіях. Мова радше про спробу ознайомити читачів з унікальним першоджерелом, а заодно і окреслити історіографічні проблеми, які можуть стати предметом дослідження в майбутньому, в тому числі для інших істориків. В той же час, я сприймаю як данність суб’єктивізм зазначеного документа; його вбудованність в різноманітні культурні та інституційні контексти, що самі по собі не є транспарентними і потребують дослідження; складність оцінювання різних тверджень в світлі критичних прогалин в архівній документації; врешті-решт, важливість обережного ангажування наративних напруженностей, недомовок та опущень. Наскільки можливо, я буду намагатися окреслювати такі проблемні моменти в тексті статті. Наперед прошу вибачення, якщо мені це не завжди буде вдаватися.
Василь Хондошко
Василь Андрійович Хондошко народився в Санкт-Петербурзі в 1910 році, в сім’ї робітника. Його батько, Андрій Хондошко, працював ковалем на Путіловському сталеварному заводі. Все що відомо про його матір це те, що вона була етнічною полькою з міста Несвіж (тепер Білорусiя). Саме там вона познайомилась з батьком майбутнього автора мемуарів, під час проходження ним військової служби. У Василя було двоє молодших сестер та молодший брат, 1912, 1914 та 1927 р.н. З 1910 по 1918 рік сім’я проживала в тодішній столиці Російської Імперії. Автобіографія складена Хондошком для КДБ в 1957 році вказує на те, що його батько був активним прихильником більшовиків, власне як і немала частина петроградських робітників в 1917 та 1918 роках 42. Більш того, в 1918 р. Андрія Хондошка мобілізували й направили на Чернігівщину як керівника районного відділу НК в Новгород Сіверському43.
Василь Хондошко, іншими словами, мав поважні причини для того, щоб позитивно ставитися до радянської влади з ранніх років. Його подальший життєвий шлях також не виглядає надзвичайним. Після закінчення 5 класів в 1924 р., Хондошко вступив до технікуму і вже через кілька років почав працювати в цукровій промисловості, поєднуючи кар’єрне зростання з комсомольською роботою в одному з районів Харківської області44. Приблизно в цей час, наприкінці 20-х років, Хондошко зустрів свою майбутню дружину, Марію Юхно. В них народиться двоє дітей. В 1930 р., в той час як радянська влада вела боротьбу на фронтах колективізації та здригалася від чисельних селянських заворушень, що загрожували поваленням самого комуністичного режиму, Василь Хондошко вступив на інженерний факультет Ленінградського Економічного Інституту ім. Молотова і з часом приєднався до комуністичної партії. А вже два роки потому нашого автора, як колись його батька, мобілізували на службу в ОДПУ. Так розпочалась його кар'єра в органах державної безпеки45.
Автобіографія Хондошка дуже економна в тому що стосується посилань до своєї служби в 1930-ті роки. Видається цілком логічним, що кінець "Єжовщини" та арешти багатьох активних учасників масових репресій швидко трансформували правила гри навколо питань соціального статусу. Говорити про свою безпосередню участь в репресивних заходаx, фактично масових вбивствах, вірогідно, перестало бути хорошим тоном вже в 1939 р.46 З впевненністю можна стверджувати, що між 1957 та 1978 роками, коли Хондошко складав свою автобіографію та писав спогади, такі деталі перестали бути знаком почесті навіть всередині апарату держбезпеки. Тим не менш, немає жодних сумнівів в тому, що чоловік брав активну участь в діяльності радянського репресивного апарату в Чернігівській та Полтавській областях. Скажімо, під час "Великого голоду" Хондошко працював помічником уповноваженного ДПУ в Ічнянському районі і за такої посади, напевне, був залучений безпосeрeдньо в процес хлібозаготівель та арештів місцевих селян47. В 1933 р. нашого протагоніста перевели на посаду керівника політвідділу МТС в Лозівському районі Харківської області. А вже в 1935 р. 25-річний офіцер займав посаду уповноваженного НКВС в Петрівськр-Роменському районi Полтавської області. А ще через рік Василь Хондошко очолив районний відділ НКВС в Петрівці-Роменській. Цю посаду він займав на протязі всього "Великого терору.”
Ми не знаємо як Хондошко зарекомендував себе на цій посаді. Масштаб політичних репресій в Петрівсько-Роменському районі наразі є незрозумілим, але його можна встановити в майбутньому з допомогою наявних мартирологів48. Що нам відомо напевне так це те, що, на відміну від вищих офіцерів, що колись належали до впливових мереж М.Єжова, а в Україні, Всеволода Балицького, Ізраїля Леплевського та Олександра Успенського, Хондошко не зазнав якихось значних проблем після завершення активної фази масових операцій49. У той час як його безпосереднього керівника, капітана держбезпеки Олексадрa Волкова заарештували та розстріляли за порушення "соціалістичної законності," начальника районного відділу НКВС в Петрівці- Роменській просто перевели в обласне управління, на вакантну посаду керівника відділення в секретно-політичному відділі50. І хоча його кар’єрний ріст "забуксував" в наступні роки, Хондошко продовжував працювати на різних керівних посадах в органах держбезпеки до 1954 р. Можливо, майбутні дослідження внесуть ясність наскільки поширеною була така схема кар’єрного розвитку для молодших офіцерів, які в 1937-1938 рр. очолювали районні відділи НКВС та оперативні відділи/відділення облуправлінь. Видається вірогідним, що багато керівників середньої ланки, не говорячи про вищий командний склад НКВС під час Другої Світової війни, працювали в органах держбезпеки вже під час "Великого терору.”
Що ж стосується нашого протагоніста, то скоро після початку війни, його призначили начальником відділення в IV відділі (розвідка, диверсії, тероризм) Управління НКВС в Полтавській области. Надалі він працював у складі опративних груп НКВС в Калінінській області (жовтень 1941- січень 1943) та в IV Управлінні НКВС/НКДБ Української РСР (січень 1943-1945). Хондошко тричі виконував спеціальні завдання на окупованій території: двічі в Полтавській області у вересні 1941р. і один раз як керівник оперативної групи "Унітарці" на території сучасної Західної України та в пiвденно-cхідних районах Польщі (1943-1944). За службу під час війни Василь Хондошко нагороджувався орденом Червоного прапора, орденом Червоної Зірки та медалями51.
Василь Хондошко. Фото з проекту телеканалу "Інтер" "Наш полк" (polk.inter.ua)
Після війни офіцер займав різні керівні посади середньої ланки в апаратi держбезпеки в Закарпатській, Черкаській та Чернігівській областях. Його кар’єра фактично закінчилася в 1954 р., після звільнення в запас формально "за вислугою років." Фактичною ж причиною могло бути зловживання алкоголем, про що згадувалось у службових матеріалах КДБ. Власне кажучи, ще в 1952 році через дисциплінарний інцидент Хондошка понизили у військовому званні з підполковника держбезпеки до майора держбезпеки52. Нам також відомо, що в 1957 р. нашого протагоніста завербували як секретного агента і призначили очільником секретної частини в Київському політехнічному інституті, де він певний час керував групою секретних агентів, нібито з задовільними результатами. Новий інцидент у стані алкогольного сп’яніння під час навчань резерву КДБ в 1957 р. спричинив виключення Хондошка з мережі секретних агентів, як "морально нестійкого."53 Наступні апеляції до керівництва КДБ не мали жодного успіху. На час початку роботи над книгою спогадів ветерану-орденосцю вже було близько 55 років. Ми не знаємо як склалася його доля після 1978 року. В 2000 р., невелику частину спогадів Василя Хондошка було надруковано в числі спогадів інших ветеранів держбезпеки в інституційному науковому журналі Служби Безпеки України54.
Випробування вогнем
Мемуари Василя Хондошка починаються 19 червня 1941 р. В той день група офіцерів УНКВС у Полтавській області повернулася з відрядження у м. Сокаль Львівської області, де вони допомогали організувати останню депортацію польських осадників та інших "неблагонадійних."55 Завдання оперативної групи з Полтави були поблизу р. Буг, що в ті дні виконувала роль лінії розмежування між радянськими та німецькими військами на теренах колишньої Польщі. У Сокалі та в деяких інших місцях, Хондошко зауважив, дистанція між майбутніми ворогами не перевищувала одного кілометра. Більш того, річка розсікала деякі села навпіл, але ні німецькі, ні радянські спецслужби не перешкоджали жвавому руху населення, вважаючи такий трафік корисним з точку зору збору розвідувальної інформації. Керівник оперативної групи Хондошко неодноразово відправляв на інший бік секретних агентів, під виглядом відвідин родичів, а насправді щоб дізнатися чи знають місцеві жителі та німці про майбутні депортації в радянській зоні і що роблять самі нiмці. Новини з іншого берега були більш ніж тривожні. Агенти інформували членів оперативної групи, що німці не лише знали про заплановані депортації, а й прямо говорили родичам осадників не хвилюватися. Німецький наступ буцімто очікувався з дня на день і "совєти" не встигнуть їх далеко завезти. Такого роду твердження підтверджувались постійним прибуттям німецьких танкових та моторизованих підрозділів. Зі свого боку, радянські лоялісти виражали занепокоєння перспективами німецької окупації, незважаючи на постійні запевнення влади про те, що чутки про майбутній конфлікт між СРСР та Німеччиною є провокацію ворожих держав, "зацікавлених в розширенні та роздмухуванні війни.”56
Присутність у Східній Галичині оперативної групи НКВС з Полтави, яка скоріше за все була одним з багатьох підрозділів такого роду, з одного боку, слугувала підтвердженням відносної важливості інкорпорованих територій для безпеки радянської держави. Прикордонні регіони завжди були такими57. Використання оперативних груп з-поза регіону відображалo глибоко укорінену практику органів держбезпеки. У минулому, серйозні проблеми з легітимністю за межами великих індустріальних міст та постійна нестача силових ресурсів штовхали керівництво ЧК/ДПУ/НКВС на створення мобільних груп, які можна було швидко перекидати в найбільш проблемні регіони. Це був поширений метод придушення селянських заворушень як під час "громадянської війни" так і в 1930 рр.58 Не були чимось надзвичайним і періодичні мобілізації комуністів, радянських активістів, та персоналу інших органів влади. Комсомольці та міські робітники, наприклад, брали участь в колективізації та допомогали здійснювати хлібозаготівлі в 1932 р.59 А в 1937-1938 рр. НКВС, для допомоги у здійсненнi масових арештів, мобілізував не лише офiцерiв запасу, але й мiлiцioнерiв, пожежних та курсантів-прикордонників60. Врешті-решт, комуністи взяли гору в конфліктах 1917- 1921 рр., "пережили" кризу 1929-1933 рр. та успішно позбулися потенційної “п'ятої колони" в 1937-1938 рр. не тому що вони користувались великою популярністю за межами великих міст. Факторами, які діяли на користь революційного уряду в протистоянні з політичними опонентами та дезорганізованими селянськими массами, завжди були ідеологічна ясність, безжалісна рішучість, жорстка централізована організація та здатність концентрувати обмежені ресурси на вирішальних ділянках боротьби.
Безпекові виклики в "Західній Україні" в 1939-1941 рр. відрізнялися від тих, що мали місце в Радянській Україні з 1920 по 1938р. , але вони були настільки ж серйозними. Це правда, що інкорпорація територій на заході у відповідності з секретними протоколами Пакту Молотова-Ріббентропа збільшила стратегічну глибину та дозволила радянському політичному керівництву виграти трохи часу. Але такі кроки також підвищили вразливість Радянського Союзу через підвищення політичної гетерогенності населення, шляхом створення нових можливостей для експлуатації етнічних та політичних протиріч ворожими державами, і, врешті решт, через збільшення навантаження на органи державної безпеки та зовнішньої розвідки, що самі піддавалися широким чисткам в 1937-1938рр. Ситуація ще дужче ускладнювалось фактом існування на території Польщi, ще до її поділу в 1939р., динамічного антисистемного руху у вигляді Організації Українських Націоналістів. Довгостроковою метою останніх було створення соборної Української держави "від Сяну до Дону." Ідеологічно, ОУН мала багато спільного з італійськими фашистами, хорватськими усташами та німецькими нацистами. Стратегічно, організація вже досить довгий час рухалась у фарватері зовнішньої політики Третього Райху, не без підстав вважаючи Німеччину єдиною силою здатної та зацікавленою в змінi несприятливого державно-територіального устрою, що встановився в Східній Європі після Першої Світової війни61.
Від початку, увага радянських спецслужб була спрямована на ідентифікацію, нейтралізацію та вилучення з регіону колишніх функціонерів Польської держави та їх активних прихильників. Вбивства понад 20 000 польських офіцерів та чиновників в Катинському лісі та в інших місцях і депортації військових колоністів та членів їх сімей впродовж 1940 та 1941рр. були в основі радянізації та українізації "кресів всходніх."62 Втім, концентровані зусилля знизити вплив польських чинників, відкриття можливостей соціальної мобільності для місцевих українців та євреїв та підтримувана державою українізація інституцій розгортались в ширшому контексті прогресивної уніфікації публічного життя, націоналізації промисловості, колективізації сільського господарства та зростання напруги між місцевими українцями та поляками, між представниками обох зазначених груп і місцевими євреями. Останнім все частіше закидали підтримку радянської влади63. А оскількі влада фактично заборонила діяльність всіх некомуністичних партій та громадських організацій, то підпільна ОУН скоро стала чи не єдиною силою здатною конвертувати в політичний вплив зростаюче невдоволення радянською владою з боку українського населення Галичини, Волині та Буковини. Навіть розкол організації на два крила навесні 1940 р. та арешти кількох тисяч активістів суттєво не вплинули на динаміку руху. НКВС, наприклад, завдавав потужні удари по керівних кадрах ОУН на Львівщині не один раз, а тричі. Але кожного разу з’являлися нові люди і швидко перебудовували організаційну структуру64. Більш того, в 1939 та 1940 рр. декілька тисяч загартованих підпільників ОУН втікли на територію контрольовану німцями. Там, у відносній безпеці Генерал-губернаторства, за таємної підтримки німецьких спецслужб, ці люди не лише зайняли чимало посад в структурах цивільної адміністрації та допоміжної поліції, але й почали організовувати військові формування та диверсійні підрозділи. Як очікувалось, останні мали взяти участь як в німецкій атаці на СРСР, так і в організації збройного повстання в тилу Червоної Армії на території сучасних Галичини та Волині65. У той же самий час навесні 1941 р., обидва крила ОУН приступили до створення так званих похідних груп. Завдання останніх полягало в тому, щоб рухаючись за наступаючими підрозділами Вермахту, встановлювати контакти з підпільниками ОУН і створювати структури фактичної влади, що врешті-решт мали взяти на себе функції цивільної адміністрації та поліції. Становлення української держави під німецьким протекторатом видавалось питанням найближчого майбутнього.
Що знали про такі контексти Василь Хондошко та члени оперативної групи з Полтави наразі залишається невідомим. У Сокалі вони були недовго і вже напевно не були свідками всього того, що станеться в регіоні після початку німецького вторгнення - націоналістичнoго повстання, массових страт тюремних вязнів відступаючими підрозділами НКВС, захоплення органів місцевої влади структурами ОУН, цілеспрямованих страт місцевих комуністів та численних випадків антиєврейського насилля та вбивств виконаних не лише німцями, але й членами збройних формувань ОУН та певними сегментами українського та польського населення66. Хондошко дізнався про дещо з цього лише під час свого повернення в західний регіон у складі рейдових партизанських загонів. Відрядження ж до Сокаля в 1941р. повністю змінило ставлення офіцерів до німців. Якщо на початку поїздки вони були впевненні, що Пакт про ненапад підписали в щирому бажанні уникнути конфлікту, то після повернення вже ніхто не сумнівався, що війна ось-ось розпочнеться. Хондошка особисто ці думки турбували ще й тому, що в попередні місяці вони репресували певну кількість людей, які піддавали сумніву наміри німців та мудрість будь-яких домовленностей з Гітлером67. В 1978 році, задовго до того як президент Російської федерації Володимир Путін оприлюднив свою позицію щодо Пакту Молотова-Ріббентропа, розмірковування Хондошка з цього приводу викликали негативну реакцію цензора КДБ68.
З початком нацистського вторгнення органи державної безпеки були приведені в стан повної мобілізації69. Полтава не стала винятком. Хондошко пригадував як начальник обласного управління Бухтіяров зібрав у себе керівників відділів та відділень та розподілив оперативні завдання. В той же самий день увесь особовий склад управління перевели на казарменне становище70. Якими були деякі з завдань здогадатися теж не важко. Впродовж 1941р. органами дежбезпеки СРСР було заарештовано понад 100,000 "антирадянських елементів," в тому числi понад 20,000 в Українi, що в свою чергу спонукало деяких істориків говорити про "терор 1941р."71 Втім, навіть враховуючи зовнішню подібність, між репресивними кампаніями 1937-1938 рр. та 1941р. була важлива відмінність. У другому випадку, територіальні органи НКВС отримали чіткі вказівки не заарештовувати тих "антирадянських елементів," хто після початку війни змінив свої погляди. Така настанова іллюструє в черговий раз відому тезу Вячеслава Молотова, що сутністю передвоєнних репресій була ліквідація соціальної бази анти-радянського опору у разі війни72.
У мемуарах Василя Хондошка не міститься інформації про діяльність секретно-політичного відділу УНКВС в Полтавській області в червні-липні 1941 р. Його спогади, однак, містять цікавий пассаж про настрої офіцерів, який з поміж іншого свідчить про те, що вони, як і значна частина управлінського апарату та населення в умовах майже тотального державного контролю над публічною сферою, були вразливими до різного роду іллюзій та когнітивних викривлень. Зокрема, у той час як політичне керівництво організувало величезну кількість мобілізаційних демонстрацій, під час яких лоялісти повсюдно заявляли про готовність захищати "соціалістичну батьківщину," секретні зведення НКВС та різноманітних органів комуністичної партії відмічали широкий патріотизм населення. Поразницькі і антирадянські настрої також не залишились не поміченимі, але вони зображалися як винятки з правила73. Подальший розвиток подій продемонструє іллюзорність таких уявлень. В підсумку, навіть офіцери держбезпеки виявилися нездатними концептуально розвести неупорядковану політичну реальність з нестійкими настроями населення в основі і радянські дискурси легітимності. Більше того, деякі з колег Хондошка в Полтаві сильно недооцінювали ризики пов’язані з самою війною. У той час, коли Червона Армія вже зазнавала нищівних поразок по всьому фронту, офіцери держбезпеки в Полтавi очікували, що війна скоро завершиться і, як пригадував наш мемуарист, на повному серйозі стверджували, що переведення в апарат особливих відділів в діючій армії обіцяло набагато більше в плані кар’єрного росту, ніж служба в територіальних органах держбезпеки в "глибокому тилу.”
Та реальність була безжальною. Скоро почались регулярні бомбардування міста з повітря. Прибули офіцери евакуйованих управлінь НКВС західних областей. На фоні повсюдної шпіономанії відбулися і затримання справжніх агентів німецьких спецслужб. Досвід роботи на початку війни переконав Хондошка в професійності німецьких візаві та зробив цілком очевидним низький рівень готовності радянських органів держбезпеки74. Згадуючи ці події в контексті 1960-1970-х рр., мемуарист відзначав і непристойну втечу високих армійських та партійних чиновників, які використовували службовий транспорт для евакуації не лише родин, а й особистої власності, в той час як маси цивільних вимушені були тікати пішки, з клунками в руках, або й взагалі кидались напризволяще75. Ця частина спогадів також не сподобалась цензору КДБ.
Десь в цей час, нашого мемуариста перевели у ІV-й відділ УНКВС у Полтавській області. Така зміна профілю діяльності могла відображувати й зміни в самому апараті державної безпеки. Наразі є підстави вважати, що окупація значної території СРСР нацистською Німеччиною та її союзниками призвела до розмивання традиційного розділу між сферами зовнішньої розвідки та внутрішньої безпеки. Безпосереднім результатом стала переорієнтація кадрового складу та таємних агентів секретно-політичного відділу на збір розвідувальних данних, диверсії та тероризм на окупованих територіях76. У цьому контексті заслуговує уваги факт участі Василя Хондошка у формуванні партизанських загонів та підпільних груп на Полтавщині. Він також організовував переправу через Дніпро в Чорний ліс (Черкаська та Кіровоградська області) партизанських загонів та груп з Дніпропетровська, Харкова та Донбасу. Власне, і сам Хондошко мав залишитися на окупованій території Полтавської області як очільник однієї з розвідувально-диверсійних резидентур. При цьому, Хондошко збирався спиратися на агентів, яких він сам же і завербував на протязi 1930-х рокiв77.
Перший вихід Василя Хондошка за лінію фронта відбувся у вересні 1941 р. То були трагічні часи для Радянського Союзу, його збройних сил та спеціальних служб. Вже до 20 серпня 1941 р. танкові з’єднання армійської групи "Південь" досягли Дніпра і створили кілька плацдармів на лівому березі, зокрема на північ від Києва, між Черкасами та Кременчуком, і вниз по течії поблизу Дніпропетровська та Запоріжжя. Тим часом, 21 серпня 1941 р. Гітлер перенаправив частину сил армійської групи "Центр," включаючи 2 танкову армію Х. Гудеріана з під Смоленська на південь, в напрямку Чернігова та Конотопа. 1 танкова армія Е. фон Клейста наступала на північ, з плацдарму між Черкасами та Кременчуком. Ударні угрупування зімкнулися 15 вересня 1941 р., поблизу Лубен та Лохвиці на півночі Полтавської області. Запізніла реакція Сталіна та радянського військового керівництва, які, розуміючи політичне значення втрати Києва, до останнього утримували столицю УРСР, спричинилася до оточення в закруті Дніпра чотирьох армій та штабу Південно-Західного фронту на чолі з його командувачем, генералом Михайлом Кирпоносом (близько 450,000 бійців та командирів станом на 1 вересня 1941 р.). В гігантському "котлі," що охоплював частину Київської, Черкаської, Полтавської, Чернігівської та Сумської областей, опинилися також численні функціонери комуністичної партії, міліціонери та понад 2,000 офіцерів та адміністративного персоналу НКВС УРСР та ряду обласних управлінь, в тому числі Комісар Внутрішніх справ УРСР, В.Сергієнко, та декілька його заступників78. Опинившись під повсюдним тиском німецьких танкових з’єднань та втративши зв’язок з командуванням, радянські війська розпорошувались на чимдалі менші вiддiли, розсіяні на великій території та все більш деморалізовані за відсутності зв’язку, боєприпасів, продовольства, та видимих перспектив подальшої боротьби79. Станом на 26 вересня, коли останні з розрізнених груп припинили опір, десятки тисяч радянських солдат та офіцерів загинули, в тому числі і командувач фронту генерал Кирпонос та начальник штабу фронту генерал Тупіков. Більш ніж 300,000 бійців потрапили в полон. Меншість, розбившись на величезну кількість малих груп, часто без зброї, документів та військових відзнак, змогла пробитися з оточення та з’єднатися з основними силами80.
У той час як розгорталася трагедія Київського оточення, радянське політичне керівництво та військове командування не мали чіткого уявлення про те, що відбувалося. Василь Хондошко став одним з офіцерів-розвідників, якому випало завдання встановити параметри оперативної ситуації на півночі Полтавської області та проінформувати командування про розташування німецьких військ, враховуючи відсутність суцільної лінії фронту. Те, що він мав нагоду спостерігати можна охарактеризувати як повномасштабну трансформацію суспільства в умовах військової поразки та зміни політичного режиму. Невдовзі після того як оперативна група виїхала з Котельви (близько 10 вересня), офіцери помітили групи відступаючих бійців, без зброї та військових відзнак. Поблизу Опішні, одна з таких груп навіть спробувала реквізувати автомобіль, яким пересувалися співробітники НКВС. Але у солдатів не було зброї, а люди Хондошка мали автомати. Дезертирам не залишалось нічого іншого як відмовитися від своїх намірів. Начальники районних віділів НКВС залишались в Зінькові, Гадячі та деяких інших місцях, але вони не чули нічого крім поголосків про здачу в полон підрозділів Червоної армії поблизу Пирятина. Ніхто не знав і про місцезнаходження німецьких військ. Тим часом, літаки Люфтваффе спокійно "бомбардували" територію листівками, в яких повідомлялось про захоплення Москви та Ленінграда. І знову групи військових без зброї.
Таким же жахливим був і стан партизанських загонів та підпільних організацій. Деякі з призначених командирів та комісарів відійшли в радянський тил без відповідних наказів (наприклад, в Петрівці-Роменській, де Хондошко працював до війни). Багато груп просто зникли. Саме слово "партизан," Хондошко відмітив багато років потому, набуло негативних конотацій ("стало именем нарицательним")81. Поблизу Оржиці, Сенчі та Ковалівки розрізнені підрозділи Червоної Армії продовжували здійснювати опір і офіцери бачили як німці гнали групи військовополонених. Ну і не менш важливо, в багатьох селах місцеві жителі почали енергійно працювати в полях, в той час як в радянські часи, Хондошко помітив не без здивування, ухиляння від роботи було поширеним явищем (хоча в своїх спогадах він інтерпретував таку поведінку як маскування перед німцями)82. Іншими словами, восени 1941 р. криза легітимності радянського уряду, раніше прихована за лаштунками ідеологічної гегемонiї підкріпленої державним насиллям, стала очевидною в багатьох районах тогочасної України83. Не змогла уникнути негативного вливу зміни силового балансу і оперативна група Хондошка. В одному з сіл зник Микола Мельничук, уроженець Одеської області і колишній офіцер УНКВС в Станіславській області. Хондошко стверджує, що дізнався про факт його дезертирства та подальшої співпраці з органами румунської влади лише після війни84. Коли група повернулася до радянського Зінькова, Полтава вже була окупована (16 вересня). Окупанти також успішно створювали структури місцевої адміністрації та допоміжної поліції. Паралельно, вони фактично покінчили з "партизанським рухом," через родичів запропонувавши учасникам опору скласти зброю під гарантії особистої безпеки85.
Повторна вилазка на "окуповану територію" відбувалася невдовзі після повернення. Цього разу завдання було і конкретнішим і складнішим: треба було вийти в місцерозташування Штабу Південно-Західного фронту та здійснити евакуацію генерала Кирпоноса, його штабних офіцерів, використовуючи зв’язкових та конспіративні квартири НКВС. Такі ж самі групи в той час шукали наркома Внутрішніх справ В.Сергієнка та його заступників. Скоріше за все, Хондошко отримав таке завдання 21 вересня 1941р., після того як з оточення вирвалася група полковника І.Баграмяна (Двоє підлеглих Баграмяна були включені в групу Хондошка як провідники). У своїх спогадах, Хондошко стверджує, що в тил ворога він пішов добровільно, після того як багато інших офіцерів відмовилися86. Знайти Штаб Південно-Західного фронту їм звісно не вдалося. Сьогодні ми знаємо, що Кирпонос та багато офіцерів його штабу загинули в результатi артилерійського обстрілу в урочищі Шумейкове ще 20 вересня 1941р., що підтвердило зокрема й офіційне розслідування восени 1943р.87
Генерал-полковник Михайло Кирпонос. Серпень 1941 р.
Що сталося після повернення групи не зовсім зрозуміло. Достеменно відомо, що Хондошко не залишився на окупованій території зі спеціальними завданнями, як планувалося раніше. Можливо, він відмовився сам, як це робили інші офіцери НКВС та функціонери комуністичної партії, і просто промовчав про цей незручний факт у книзі спогадів. Якби там не було, після того як німці окупували Полтавську область, кадровий склад обласного управління направили до Москви, у резерв Наркомату Внутрішніх справ (жовтень 1941 р.). Але якщо колег Хондошка скоро розподілили до особливих відділів НКВС у діючий армії, він сам залишався в Москві, виконуючи завдання з "фільтрації" підозрілих на Казанському вокзалі. Те що його професійний статус зазнав удару випливає також із того факту, що Хондошко не один раз опинявся в центрі дисциплінарних слухань осередку Комуністичної партії. Деякі з колег буцімто навіть звинувачували його в тому, що він залишився живий на окупованій території. Сам Хондошко порівнював атмосферу таких слухань з тим, що відбувалося в часи Єжова. Недовіра до нашого протеже, на його думку, витікала з факту відсутності у нього документів, що засвідчують особу. Він нібито здав їх у відділ кадрів УНКВС в Полтавській області напередодні першого виходу за лінію фронту88. Але таке пояснення виглядає не надто переконливим. Врешті-решт, як помітив і сам Хондошко, цей факт було не важко встановити. Більш вірогідним видається, що Хондошка вважали неблагонадійним (можливо, тому що він провів певний час всередині Київського "котла," при цьому один з його підлеглих зник), а, можливо, тому що він пізніше відмовився залишитися на окупованій території зі спеціальним завданням. Переведення в оперативну групу НКВС, що займалась відбудовою апарату держбезпеки в донедавна окупованій Калінінській області особливо не вплинуло на його становище. Багато років потому Хондошко гірко скаржився на несправедливість щодо нього та його сімї та посилався на численні рапорти про переведення в діючу армію. Оперативна робота та перебування в Калініні, очевидно, були настільки невдячними, що найяскравішими спогадами з того часу стало знайомство, в процессі розслідування, зі справою Лізи Чайкіної, в подальшому відомої радянської підпільниці, страченої німцями наприкінці 1941 р. Ознайомився Хондошко і зі станом партизанського руху в Калінінській області. Його висновок був в цілому невтішний. Ситуація в Калініні мало чим відрізнялась від того, що він спостерігав у Полтавській області. Основною причиною чому партизанські загони там збереглися була лісиста місцевість та відносна нетривалісь окупації89.
Доля знову усміхнулася Василю Хондошко на початку 1943 р. У січні йому присвоїли звання капітана державної безпеки і перевели до IV Управління НКВС УРСР, що в той час базувалося в м.Калач, Воронежської області. Кілька місяців потому, його призначили керівником однієї з багатьох оперативних груп, що готувалися до відправки в рейдові партизанські з’єднання на Правобережжі.
* Ця праця стала можливою завдяки пiдтримцi Kaнадського Iнституту Українських Студiй (Aльбертський унiверситет) та Українського Дослiдницького Iнституту Гарвардського унiверситету. Автор вдячний обом iнституцiям.
1Колишнi спiвробiтники та агенти не мали права друкувати спогади про свою роботу без попереднього дозволу. Вiдповiднi зобов’язання можна бачити в особих справах деяких агентiв (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.14, арк.9).
2“Заключение по черновым материалам бывшего сотрудника органов государственной безопасности Хондошко В.А.,” 6 июня 1978 (ГДА СБУ, ф.60, спр. 28443, т.13, арк.113-117).
3“Дело с рукописями Хондошко В.А. о боевой и разведывательной деятельности возглавляемой им группы НКГБ УССР ‘Унитарцы’,” (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.13а). Рукописний варiант тексту має назву “Унитарцы” (Там же, арк. 1- 268). Коротша, друкована версiя: “Разведывательная и контрразведывательная деятельность в тылу противника” (Там же, арк. 269-353).
4 Див. напр. Walter Krivitsky, In Stalin’s Secret Service: an Expose of Russia’s Secret Policies by the Former Chief of Soviet Intelligence in Western Europe (New York: harper Brothers, 1939); Mikhail Mondich, Smersh (New York: Holt, 1950); Aleksandr Orlov, The Secret History of Stalin’s Crimes (New York: Random House, 1953). Про Гарвардський проект опитування емiгрантiв: Евгений Кодин, Гарвардский проект (Москва: РОССПЕН, 2003); про Смоленський архiв: Patricia Kennedy Grimstead, “The Odyssey of the Smolensk archive,” Carl Beck Papers in Russian and East European Studies, 1995.
5Див. напр. Merle Fainsod, How Russia is Ruled (Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 1963); Idem, Smolensk under the Soviet rule (New York: Vintage Books, 1963); Robert Conquest, The Great Terror: Stalin’s Purge of the Thirties (Oxford: Oxford University Press, 1968); ; Idem, The Harvest of Sorrow: Soviet Collectivization and the Terror-Famine (New York: Oxford University Press, 1986); Robert Tucker, Stalin in Power: Revolution from Above, 1928-1941 (New York: Norton, 1990). Дуже помітні праці пов'язані з ревізією поглядів на радянське минуле див.: Sheila Fitzpatrick, Commissariat of Enlightenment: Soviet Organization of the Arts under Lunacharsky, October 1917-1921 (Cambridge, England: Cambridge University Press, 1970); Idem, Education and Social Mobility in the Soviet Union, 1921-1934 (New York: Cambridge University Press, 1979); Stephen Cohen, Bukharin and the Bolshevik Revolution (New York: Oxford University Press, 1980); John Arch Getty, Origins of the Great Purges: the Soviet Communist Party Reconsidered, 1933-1938 (Cambridge, England; Cambridge University Press, 1985); Lynne Viola, The Best Sons of the Fatherland: Workers in the Vanguard of Soviet Collectivization (New York and Oxford: Oxford University Press, 1987); Robert Thurston, Life and Terror in Stalin’s Russia, 1934-1941 (New Haven: Yale University Press, 1996).
6Robert Conquest, Inside Stalin’s Secret Police: NKVD Politics, 1936-1939 (Stanford: Hoover Institution Press, 1985); Michael Parrish, The Lesser Terror: Soviet State Security, 1939-1953 (New York: Praeger, 1996).
7 Про досвiд захiдних iсторикiв в радянських архiвах до розпаду СРСР:Sheila Fitzpatrick, Spy in the Archives: A Memoir of Cold War Russia (London: I.B.Tauris, 2014).
8 Найвiдомішим прикладом був “Архипелаг Гулаг,” таємно написаний О. Солженіциним між 1958 та 196 8рр., на основі особистих спогадів, листів та свідчень більш, ніж 200 учасників подій:
Aleksandr Solzhenitsin, Gulag Archipelago, 1918-1956: an Experiment in Literary Investigation (London: Collins: Harvill Press, 1974), 2 vols.
9 Ця цифра була озвучена колишнiм начальником IV Управлiння НКВС СРСР, П. Судоплатовим: Павел Судоплатов, Разведка и Кремль: записки нежелательного свидетеля (Москва: ТОО “Гейла,” 1996), 154.
10 Напр. “Вдали от Родины” (реж. Олексiй Швачко, кiностудiя iм. Довженкa, 1960); “Два года над пропастью” (реж. Тимофiй Левчук, кiностудiя iм. Довженкa, 1966); “Сильные духом” (реж. Вiктор Георгiєв, Свердловська кiностудiя, 1967); “Щит и меч” (реж. Володимир Басов, Мосфiльм, 1968); “Семнадцать мгновений весны” (реж. Тeтяна Лiознова, Кiностудiя ім. Горького, 1973); “Вариант Омега” (реж. Антонiс-Янiс Воязос, Творче об’єднання ‘Екран,” 1975); “Отряд особого назначения” (реж. Георгiй Кузнєцов, Свердловська кiностудiя, 1987).
11 Ф.Дзержинский, “Обращение к ветеранам чекистам,” 13 марта 1925 (Электронный архив Александра Яковлева: http://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues-doc/1020060
12 Про радянський iсторицизм: Сергей Журавлев, Феномен “Истории фабрик и заводов”: Горьковское начинание в контексте эпохи 1930-х гг. (Москва: Институт российской истории РАН, 1997); Frederick Corney, Telling October: Memory and the Making of the Bolshevik Revolution (Ithaca, New York: Cornell University Press, 2004); Serhy Yekelchyk, Stalin’s Empire of Memory: Russian-Ukrainian Relations in the Soviet Historical Imagination (Toronto: University of Toronto Press, 2004); Elaine McClarnand MacKinnon, “Writing History for Stalin: Isaak Izrailevich Mints and the Istoriya grazhdanskoi voiny,” Kritika: Explorasions in Russian and Eurasian History 6, No.1 (Winter 2005): 5-54; Oleg Budnitskii, “A Harvard Project in Reverse: Materials of the Commission of the USSR Academy of Sciences on the History of the Great Patriotic War—Publications and Interpretations,” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 19, No.1 (Winter 2018): 175-202; David Brandenberger and Mikhail Zelenov, eds., Stalin’s Master Narrative: A Critical Edition of the History of the Communist Party of the Soviet Union (Bolsheviks). Short Course (New Haven and London: Yale University Press, 2019).
13 ГДА СБУ, ф.13, оп.1, спр. 444, 446, 450, 9 томiв.
14 ХХ съезд Коммунистической партии Советского Союза. 14-25 февраля 1956г. Стенографический отчет (Москва: Государственное издательство политической литературы, 1956), в 2 томах; ХХII съезд Koммунистической партии Советского Союза. 17-31 октября 1961 года (Москва: Государственное издательство политической литературы, 1962), в 2 томах.
15 Про плани таких публiкацiй, див. лист начальника Адмiнicтрацiї Державних Архiвiв НКВС СРСР Й.Нiкiтiнського Наркому Внутрiшнiх справ СРСР, Л.Берiя, 15 травня 1940 (Государственый архив Российской Федерации [ГАРФ], ф. р-5325, оп.2, д.82, лл.39-40).
16 Олександр Iщук, “Узагальнення органами КДБ УРСР досвiду боротьби з пiдпiллям ОУН та УПА: до створення вiдомчої тематичної колекцiї aрхiвних документiв (1959-1964rr.),” З архiвiв ВУЧК-ГПУ- НКВД- КГБ, No.1 (32) (2009): 87-119. Приклади iнституцjйної iсторiї: “Деятельность органов ВУЧК/ГПУ на Украине в период 1918-1925гг.,” 1967 (НДА СБУ, ф.13, oп.1, спр.450, т.3); “Деятельность органов государственной безопасности Украины в годы Великой Отечественной войны 1941-1945гг.,” 1967 ( ГДА СБУ, ф.13, оп.1, спр.450, т.5).
17 Напр. Арсений Костенко, “Воспоминания прошлых лет,” 15 мая 1966 (ГДА СБУ, ф.13, оп.1, спр.450, т.1, арк.359-376); Сергей Карин, “В стане врага,” 25 мая 1966 (ГДА СБУ, ф.13, оп.1, спр.450, т.2, арк.153-373); А.Матвеев, “От десанта десяти до партизанской бригады,” 5 августа 1967 (ГДА СБУ, ф.13, оп.1, спр.450, т.6, арк.234-256). Деякi спогади були надрукованi пicля розпаду СРСР: З архiвiв ВУЧК-ГПУ- НКВД- КГБ, No.1 (2000): 214-253.
18 “Заявление от б. начальника оперативно-разведывательной группы ‘Унитарцы’ и заместителя командира соединения по разведке (Юхно) Хондошко В.А,” 18 лютого 1966 (ГДА СБУ, ф.60, оп.1, спр.28443, т.2, арк.177-179).
19 Лист В. Хондошка головi КДБ УРСР Генерал-Полковнику В.Федорчуку, 13 червня 1978 (ГДА СБУ, ф.60, спр. 28443, т.13, арк.118).
20“Заключение об исключении из действующей сети резидентов,” 20 серпня 1958 (Там само, aрк.92-93).
21 Кампанiя була iнiцiйована постановою ЦК КПУ “O недостатках, которые были допущены в учете участников антифашистского подполья и партизанского движения на Украине в период Великой Отечественной войны, 1941-1945гг.,” 28 листопада 1961 (Державний архiв Херсонської области [ДАХО], ф. п-3562, оп.2, спр.19, aрк.1).
22 Виктор Дроздов и Александр Евсеев, "Два года над пропастью," Неделя, No.9 (1963):8-9; No.10 (1963): 18-19, No.11 (1963): 17, 22; No.12 (1963): 10-11; No.14 (1963): 12-13.
23 Oleksandr Melnyk, “Rezidentura ‘Maksim’: Soviet Intelligence Operations in the Nazi Occupied Kyiv. History and Memory” (стаття в процесi розгляду).
24 Див. напр. Олег Хлевнюк, Политбюро: механизмы политической власти в 1930-e годы (Москва: РОССПЕН, 1996); Stephen Kotkin, Magnetic Mountain: Stalinism as a Civilization (Berkeley: University of California Press, 1995); Марк Юнге и Вольф Биннер, Как террор стал большим. Секретный приказ No.00447 и технология его исполнения (Москва: AIRO-XX, 2003); Владимир Хаустов и Леннарт Самуэльсон, Сталин, НКВД и репрессии 1936-1938 гг.(Mосква: РОССПЕН, 2009); David Shearer, Policing Stalin’s Socialism: Repression and Social Order in the Soviet Union, 1924-1953 (New Haven: Yale University Press, 2009); Paul Hagenloh, Stalin’s Police: Public Order and Mass Repression in the USSR, 1926-1941 (Washington D.C.: Woodrow Wilson Centre Press; Baltimore: Johns Hopkins University Press, 2009).
25Lynne Viola, Peasant Rebels under Stalin: Collectivization and the Culture of Peasant Resistance (New York: Oxford University Press, 1996); Idem, The Unknown Gulag: the Lost World of Stalin’s Special Settlements (New York: Oxford University Press, 2007); Виктор Данилов, Роберта Мэннинг и Линн Виола, Трагедия советской деревни.Коллективизация и раскулачивание. 1927-1939. Документы и материалы (Москва: РОССПЕН, 1999-2006), в 5 томах ; Валерiй Васильєв та Юрiй Шаповал, ред., Командири великого голоду: поїздки В.Молотова та Л.Кагановича в Україну та на Пiвнiчний Кавказ, 1932-1933 рр. (Kиїв: “Генеза,” 2001); Terry Martin, The Affirmative Action Empire: Nations and Nationalism in the Soviet Union, 1923-1939 (Ithaca, NY: Cornell University Press, 2001); Amir Weiner, Making Sense of War: the Second World War and the Fate of the Bolshevik Revolution (Princeton: Princeton University Press, 2001); Timothy Snyder, The Reconstruction of Nations: Poland, Ukraine, Lithuania, Belarus, 1569-1999 (New Haven: Yale University Press, 2003); Jörg Baberowski, Der Feind ist überall: Stalinismus im Kaukasus (München: Deutsche Verlags-Anstalt, 2003); Karel Berkhoff, Harvest of Despair: Life and Death in Ukraine under Nazi Rule (Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 2004); Kate Brown, A Biography of No Place: From Ethnic Borderland to Soviet Heartland (Cambridge, Massachusetts: Harvard University Press, 2004); Douglas Northrop, Veiled Empire: Gender and Power in Stalinist Central Asia (Ithaca, NY: Cornell University Press, 2004); Francine Hirsch, Empire of Nations: Ethnographic Knowledge and the Making of the Soviet Union (Ithaca, NY: Cornell University Press, 2005); Steven Barnes, Death and Redemption: the Gulag and the Shaping of Soviet Society (Princeton: Princeton University Press, 2011); Alan Barenberg, Gulag Town, Company Town: Forces Labor and Its Legacy in Vorkuta (New Haven: Yale University Press, 2014); Tarik Cyril Amar, The Paradox of Ukrainian Lviv: A Borderland City between Stalinists, Nazis, and Nationalists (Ithaca, NY-London: Cornell University Press, 2015); Catherine Gousseff, Echanger les peuples. Le déplacement des minorités aux coffins polono-soviétiques (1944-1947) (Paris: Fayard Editions, 2015); Mayhill Fowler, Beau Mond on Empire’s Edge: State and Stage in Soviet Ukraine (Toronto: University of Toronto Press, 2017); Omer Bartov, Anatomy of a Genocide: the Life and Death of a Town Called Buczacz (New York: Simon and Schuster, 2018); Wilson Bell, Stalin’s Gulag at War: Forced Labor, Mass Death, and Soviet Victory in the Second World War (Toronto: University of Toronto Press, 2019).
26Lynne Viola, Stalinist Perpetrators on Trial: Scenes from the Great Terror in Soviet Ukraine (New York: Oxford University Press, 2017); Валерий Васильев, Линн Виола и Роман Подкур, ред., Эхо Большого террора: сборник документов в 3 томах (Москва: Пробел-2000, 2017).
27 Про культурну тяглicть та силу неформальних структур: John Arch Getty, Practicing Stalinism: Bolsheviks, Boyars, and the Persistence of Tradition (New Haven: Yale University Press, 2013); про iнституцjйну полiтику та зловживання всерединi апарату держбезпеки: Вадим Золотарьов, Секретно-полiтичний вiддiл ДПУ УРСР: справи та люди (Харкiв: “Фолio,” 2007); про культуру спротиву: Lynne Viola, ed., Contending with Stalinism: Soviet Power and Popular Resistance (Ithaca, NY: Cornell University Press, 2002).
28Baberowski, Der Feind ist überall, 540-552.
29 Див. напр. Васильєв i Шаповал, Командири Великого голоду.
30John Arch Getty and Vladimir Naumov, The Road to Terror: Stalin and Self-Destruction of Bolsheviks, 1932-1939 (New Haven: Yale University Press, 1999); Igal Halfin, Terror in my Soul: Communist Autobiographies on Trial (Cambridge, Massachussets: Harvard University Press, 2003); Jochen Hellbeck, Revolution on my Mind: Writing a Diary under Stalin (Cambridge, Massachussets: Harvard University Press, 2006). Wendy Goldman, Terror and Democracy in the Age of Stalin: the Social Dynamics of Repression (New York: Cambridge University Press, 2007).
31С. Степашин и В.Ямпольский, ред., Органы государственной безопасности в Великой отечественной войне. Сборник документов (Москва: А/О “Книга и бизнес,” 1995-), 6 томов; Алексей Попов, Диверсанты Сталина: деятельность органов госбезопасности на оккупированной советской территории в годы Великой отечественной войны (Москва: Эксмо: Яуза, 2004); Вениамин Глебов, Война без правил. Преданный резидент (Москва: Эксмо: Яуза, 2005); Василь Даниленко і Сергій Кокін, упор., Радянські органи державної безпеки у 1939-червні 1941р.: Документи ГДА СБ України (Київ: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія”, 2009).
32 Див. напр. вищезазн. роботу Амiра Вайнера. Також: Karin Boeckh, Stalinismus in der Ukraine. Die Rekonstruktion des sowjetischen Systems nach den Zweiten Weltkrieg (Wiesbaden: Harrassowitz Verlag, 2007); Martin Blackwell, Kyiv as a Regime City: the Return of Soviet Power after Nazi Occupation (Melton: Boydell and Brewer, 2016).
33 Скажiмо партизанськi рейди та дiяльнiсть розвiдувально-диверсiйних та органiзацiйно-диверсiйних груп НКВС/НКДБ займають мало мicця навiть в такiй помiтнiй роботi як: Kenneth Slepyan, Stalin’s Guerrillas: Soviet Partisans in WWII (Lawrence, Kansas: University Press of Kansas, 2006).
34Тамара Вронська та iнш., ред., Київ у днi нацистської навали: за документами радянських спецслужб (Київ-Львiв, 2003); Татьяна Евстафьева и Виталий Нахманович, ред., Бабий Яр: человек, власть, история. Документы и материалы в 5 книгах (Киев: Внешторгиздат Украины, 2004); Геннадiй Боряк та iнш., ред., Насильство над цивiльним населенням України: документи спецслужб. 1941-1944 (Київ: Видавець В.Захаренко, 2018); Валерiй Васильєв та iнш., ред., Насильство над цивiльным населенням. Чернiгiвська область. Документи оганiв держбезпеки. 1941-1944 (Київ: Видавець В.Захаренко, 2019).
35 Владислав Гриневич, Неприборкане рiзноголосся: Друга Свiтова вiйна і суспiльно-полiтичнi настрої в Українi, 1939-червень 1941 рр. (Київ-Днiпропетровськ: “Лiра,” 2012).
36 Рiзнi редактори, Польща та Україна в тридцятих-сорокових роках ХХ столiття. Невiдомi документи з архiвiв спецiaльних служб (Варшава-Київ, 1998-2018), 9 томiв.
37 Петро Потiчний та iнш., ред., Лiтопис УПА. Нова серiя (Київ-Торонто, 1995-2014), 24 томи.
38 Сергiй Кокiн та iнш., ред., Митрополит Андрей Шептицький у документах радянських органiв державної безпеки (1939-1944 рр..) (Kиїв, 2005); Володимир Сергiйчук, ред., Лiквiдацiя УГКЦ (1939-1946). Документи радянських органiв державної безпеки (Київ, 2006), 2 томи.
39 Тамара Вронська, “Фемiда воєнної доби і цивiльне населення,” Сторiнки воєнної icторiї України. Збiрник статей, No.3 (1999): 100-119; Iван Дерейко, Мicцевi формування нiмецької aрмiї та полiцiї у Райхскомiсарiaтi “Українa” (1941-1944 рр.) (Київ: Iнститут Iсторiї України НАНУ, 2012); Вiктор Моренець, ред., Чернiгiвський процес (Нiжин: ПП Лисенко, 2014); Андрiй Усач, “Щоб вони бiльше не ходили по нашiй землi’: КДБ УРСР I полiтика пам`ятi про мiсцеву колаборацiю, 1960-1980-тi рр.,” Проблеми iсторiї Голокосту, No.10 (2018): 42-64; Franziska Exeler, “Nazi Atrocities, International Criminal Law, and War Crimes Trials. The Soviet Union and the Global Moment of Post-World War II Justice,” in New Histories of International Criminal Law. Retrials, edited by Immi Tallgren and Thomas Skouteris (Oxford: Oxford University Press, 2019), 189-219.
40A.Г. Безверхний и В.С.Христофоров, Смерш: исторические очерки и архивные документы (Москва: Издательство Главархива Москвы: ОАО “Московские учебники и картолитография,” 2003); Олег Божко, “Особливi вiддiли в системi органiв державної безпеки (1918-1946),” З архiвiв ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, No.2( 2001): 281-315.
41 Marc Jansen and Nikita Petrov, Stalin’s Loyal Executioner: People’s Commissar Nikolai Ezhov, 1895-1940 (Stanford: Hoover Institution Press, 2002); Юрiй Шаповал, Вадим Золотарьов, Всеволод Балицький: особа, час, оточення (Київ: “Стилос,” 2002); Никита Петров, Первый председатель КГБ Иван Серов (Москва: Материк, 2005); Вадим Золотарьов, Олександр Успенський: особа, час, оточення (Харкiв: “Фолio,” 2004); John Arch Getty and Oleg Naumov, Yezhov: The Rise of Stalin’s Iron Fist (New Haven: Yale University Press, 2009).
42 Про робiтникiв та революцiю в Петроградi: Alexander Rabinowitch, The Bolsheviks in Power: the First Year of Soviet Rule in Petrograd (Bloomington: Indiana University Press, 2007); Paul Flenley, “The Factory Committees and the Struggle over the Fate of the 1917 Russian Revolution,” Historical Materialism 18, No.3 (2010): 191-207; Сергей Яров, Пролетарий как политик: политическая психология рабочих Петрограда в 1917-1923гг. (Санкт-Петербург: “Дмитрий Буланин,” 1999).
43 “Автобиография,” 16 января 1957 (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.13, арк.7-10).
44Про соцiaльну мобiльнiсть як джерело легiтимностi: Fitzpatrick, Education and Social Mobility.
45 Про селянськi повстання: Viola, Peasant Rebels; Brown, A Biography of No Place; Василь Даниленко, ред., Павлоградське повстання 1930р.: документи i матерiaли (Київ: Український письменник, 2009).
46 В 1937-1938рр., М. Єжова публiчно прославляли за його бескомпромiсне ставлення до ворогiв. Див. напр. вiдомi плакати “Сталевi рукавицi Єжова” aвторства Бориса Єфiмова. Надзвичайно високий соцiaльний статус чекiстiв вiдображався I в популярнiй культурi: “Песня о ежовых рукавицах,” 1938 (https://www.youtube.com/watch?v=tnnRMmEjAdk ).
47 Про роль ОДПУ пiд час голоду 1932-1933рр.: Шаповал, Золотарьов, Всеволод Балицький.
48 Петро Тронько та iнш., ред., Реабiлiтованi iсторiєю. Полтавська область (Київ-Полтава, 2004-2009), 5 томiв.
49 Про iнституцiйну полiтику та репресiї всерединi органiв держбезпеки: Золотарьов, Олександр Успенський; Олег Бажан i Вадим Золотарьов, “Висуванець Миколи Єжова, або траєкторiя злету та падiння капiтана державної безпеки Олексiя Долгушева,” Краєзнавство, No.4 (2013): 233-245; Viola, Stalinist Perpetrators.
50Про масові репресії в Полтавській області: Олександр Лошицький, "Лабораторія-2: Полтава. Документальні матеріали про масові репресії в Полтавській області у 1937-1938 рр.," З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КДБ, №2-4 (2000): 129-178; Олег Бажан, "Великий террор на Полтавщині," З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, No.1 (2007): 109-120; Вадим Золотарьов та Олег Бажан, "Архітектор ‘Великого терору’ на Полтавщині: Олександр Олександрових Волков," З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, No.1 (2017): 5-59.
51“Справка на майора в отставке Хондошко,” 16 березня 1957 (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.13, арк.87).
52“Служебная характеристика на майора Хондошко Василия Андреевича,” 21 серпня 1958 (ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.13, арк.90-91).
53 “Заключение об исключении из действующей сети резидентов,” 20 серпня 1958 (Там же, aрк.92-93).
54 Василь Хондошко, "Рейд за Буг," З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, No.1 (2000): 229-235.
55 Хондошко, “Унитарцы,” 1.
56 Там же, 2; Див. також “Сообщение ТАСС,” 13 червня 1941 (Электронный архив Александра Яковлева: https://www.alexanderyakovlev.org/fond/issues-doc/1011958 ).
57Про депортації етнічних меншин з прикордонних регіонів впродовж 1930-х років: Олександр Рубльов і Володимир Репринцев, "Репресії проти поляків в Україні у 30-ті роки," З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, №1-2 (1995):116-156; Terry Martin, “Origins of Soviet Ethnic Cleansing,” The Journal of Modern History 70, No.4 (1998): 813-861.
58Вадим Золотарьов, Секретно-політичний відділ ДПУ УРСР: Справи та люди (Харків: "Фоліо," 2007), 19-23; Нонна Тархова, Армия и крестьянство: Красная Армия и коллективизация Советской деревни 1928-1933 (Moсква-Санкт-Петербург: “Летний сад,” 2006), 134-146.
59Viola, Best Sons of the Fatherland; Lev Kopelev, The Education of a True Believer (New York: Harper and Row, 1978), 214.
60Вадим Золотарьов, "Діяльність органів радянської держбезпеки зі здійснення куркульської операції у Харківській області (1937-1938рр.)," З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, No.1 (2007): 158-171[169].
61Про ідеологію і геополітичну орієнтацію ОУН: Юрій Киричук, Національно-визвольний рух 40-50-х років ХХ століття: ідеологія та практика (Львів: Добра справа, 2003); Анатолій Кентій, Збройний чин українських націоналістів, 1920-1956: історико-архівні нариси (Київ: Державний комітет архівів України, 2005), 2 томи; Franziska Bruder, “Den ukrainischen Staat erkämpfen oder sterben!” Die Organisation Ukrainischer Nationalisten (OUN) 1929-1948 (Berlin: Metropol, 2007); Олександр Зайцев, "ОУН и авторитарно-націоналістичні рухи можвоєнної Європи," Український історичний журнал, No.1 (2012): 89-101; Gregorz Rossolinski, Stepan Bandera: the Life and Afterlife of a Ukrainian Nationalist: Fascism, Genocide and Cult (Stutgart: Ibidem Verlag, 2014).
62Keith Sword, Deportation and Exile: Poles in the Soviet Union (New York: St.Martin’s Press, 1994); Владимир Козлов и Наталья Лебедева, ред., Катынь: март 1940 г.-сентябрь 2000г.: расстрел, судьбы живых, эхо Катыни: документы (Москва: Издательство “Весь мир,” 2001); Инесса Яжборовская, Анатолий Яблоков и Валентина Парсаданова, Катынский синдром в советско-польских и российско-польских отношениях (Москва: РОССПЕН, 2001).
63 Про міжетнічні стосунки: Jan Gross, Revolution from Abroad: the Soviet Conquest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia (Princeton: Princeton University Press, 1988); Shimon Redlich, Together and Apart in Brzezany: Poles, Jews, and Ukrainians, 1919-1945 (Bloomington: Indiana University Press, 2002); Omer Bartov, Anatomy of a Genocide: the Life and Death of a Town Called Buczacz (New York: Simon and Schuster, 2018).
64Див. доповідь заступника Наркома Внутрішніх справ В.Меркулова Й.Сталіну про діяльність українських націоналістичних організацій, 16 квітня 1941 (Татьяна Царевская-Дякина, Украинские националистические организации в годи Второй мировой войны в двух томах (Москва: РОССПЕН, 2012), т.1, 243-251.
65Myroslav Yurkevych, “Galician Ukrainians in German Military Formations and in the German Administration,” in Yuri Boshyk, Roman Waschuk, and Andriy Wynnyckyj, eds., Ukraine during WWII: History and Its Aftermath: A Symposium (Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies; Distributed by University of Toronto Press, 1986), 67-88; Андрій Боляновський, Українські військові формування у збройних силах Німеччини, 1939-1945 (Львів: ЛНУ ім. І.Франка, 2003).
66 Про подiї лiта 1941 р. в сучаснiй Захiднiй Українi: Bogdan Musial, Konterrevolutionäre Elemente sind zu erschiessen”: die Brutalisierung des deutsch-sowjetischen Krieges im Sommer 1941 (Berlin: Propyläen, 2000); Bruder, ‘Den ukrainischen Staat erkämpfen oder sterben!’; Dieter Pohl, “Anti-Jewish Pogroms in Western Ukraine: a Research Agenda,” in Elazar Barkan, Elizabeth Cole, and Kai Struve, eds., Shared History—Divided Memory: Jews and Others in Soviet-Occupied Poland, 1939-1941 (Leipzig: Leipziger Universitätsverlag GMBH, 2007): 305-314; Gregorz Rossolinski-Liebe, “The ‘Ukrainian National Revolution’ of 1941: Discourse and Practice of a Fascist Movement,” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 12, No.1 (2011): 83-114; Wendy Lower, “Pogroms, Mob Violence and Genocide in Western Ukraine, Summer 1941: Varied Histories, Explanations and Comparisons,” Journal of Genocide Research 13, No.3 (2011): 217-246; John-Paul Himka, “The Lviv Pogrom of 1941: the Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd,” Canadian Slavonic Papers 53, Nos.2-4 (2011): 209-243; Іван Качановський, "ОУН(б) та нацистські масові вбивства влітку 1941 року на історичній Волині," Україна Модерна, Т.20 (2013): 215-244; Kai Struve, Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt: der Sommer 1941 in der Westukraine (Berlin: De Gruyter Oldenbourg, 2015); Alti Rodal, “A Village Massacre: the Particular and the Context,” in Simon Geissbühler, ed., Romania and the Holocaust: Events—Contexts—Aftermath (Stuttgart: Ibidem Verlag, 2016): 59-88; Jeffrey Kopstein, Intimate Violence: anti-Jewish Pogroms on the Eve of the Holocaust (Ithaca-London: Cornell University Press, 2018).
67 Хондошко, “Унитарцы,” 3.
68 ГДА СБУ, ф.60, спр.28443, т.13, арк.113.
69Степашин и др., Органы государственной безопасности, т.2, кн.1, 44-45.
70 Хондошко, “Унитарцы,” 2.
71Володимир Нікольський, Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні (кінець 1920-х-1950-ті рр.). Історико-статистичне дослідження. Монографія (Донецьк: Видавництво Донецького національного університету, 2003), 117-118; Oleg Budnitskii, “The Great Terror of 1941: Towards a History of Wartime Stalinist Criminal Justice,” Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 20, No.3 (2019): 447-480.
72 Степашин и др., Органы государственной безопасности, т.2, кн.1, 148-149.
73 “Спецсводка о положительных и отрицательных настроениях населения в связи с военными действиями,” 18 июля 1941 (РГАСПИ, ф.17, оп.88, д.34, л.8-13); Заступник Наркома Внутрішніх справ УРСР Ратушний Наркому Внутрішніх справ УРСР Сергієнко, 27 серпня 1941 (ГДА СБУ, ф.16, оп.34 (1951), спр.5, арк.260-271. Див. також численні повідомлення в Тамара Вронська, ред., Київ у дні нацистської навали: за документами радянських спецслужб (Київ-Львів, 2003), 92-100, 130-132, 136-155.
74 Хондошко, “Унитарцы,” 6-7.
75 Там само, 4.
76 Melnyk, “Rezidentura ‘Maksim’.”
77 Xoндошко, “Унитарцы,” 11. Про роль НКВС у створеннi структур партизанского руху: Попов, НКВД и партизанское движение.
78 Заступник Наркома Внутрiшнix справ УРСР, Савченко, першому секретарю ЦК КП(б)У М.Хрущову, “О положении группы т.Сергиенко на 2.10.41г.,” 2 жовтня 1941 (ГДА СБУ, ф.13, оп.1, спр.410, арк.1-15).
79 Див., напр., спогади колишнього командира 543 артилерiйського полку М.Григор’єва, 11 жовтня 1943 (ЦДАГОУ, ф.166, оп.3, спр.71, арк.2-15[2-3].
80Алексей Исаев, Котлы 1941-го. История Великой отечественной, которую мы не знали (Москва: Яуза: Эксмо, 2005); Олег Скирда, ред., У вересні 41-го. Київське оточення. Спогади, свідчення, документи (Полтава: ТОВ "АСМІ," 2019).
81 Хондошко, “Унитарцы,” 48.
82 Там же, 26.
83 Про кризу легiтимностi: Berkhoff, Harvest of Despair, 10-17; Владислав Гриневич та Олександр Лисенко, “Випробування: перевiрка вiйною,” у книзi Володимир Литвин, ред., Україна i Росiя в iсторичнiй перспективi. т.2. Радянський проект для України (Київ: Наукова думка, 2004).
84 Хондошко, “Унитарцы,” 34.
85 Там же, 32.
86 Там же, 35.
87 Скирда, У вереснi 41-го, 114-128.
88 Хондошко, “Унитарцы,” 37-38.
89 Taм само, 39.