Сучасна війна на Близькому Сході має під собою чимало історичних передумов. Одна з них приховується в радянсько-ізраїльських відносинах, що пережили моменти «медового місяця» кінця 1940-х рр., перерви і відновлення 1953 р., холодного співіснування 1950-1960-х рр., і, нарешті, остаточної деструкції 1967 р. Невдача у налагодженні зв'язків з єврейською державою підштовхнула Москву на союз з молодим арабським націоналізмом, що, в свою чергу, через більш ніж півстоліття й призвело до безальтернативної та безнадійної підтримки Росією сирійського режиму Башара Асада.
У сучасній історіографії тематика радянсько-ізраїльських відносин розкрита досить повно з точки зору фактичного матеріалу та політичної складової1. Однак застосування сучасної методології до цієї тематики уявляється актуальним кейсом, реалізувати який і покликана дана стаття. У цьому нам допоможе синтез декількох шкіл дискурс-аналізу, а також методів імагології. Як джерела були використані матеріали Архіву зовнішньої політики Російської Федерації, Російського державного архіву новітньої історії, газети «Правда» (де-факто пропагандистського органу ЦК КПРС), мемуари радянських державних діячів.
Суецька криза 1956 р. стала своєрідним вододілом як в радянській зовнішній політиці на Близькому Сході, так і в кремлівських уявленнях про роль Ізраїлю та арабських держав в регіоні. Підсумок Другої арабо-ізраїльської війни (коли в березні 1957 р. Тель-Авіву довелося вивести свої війська з території Синайського півострова і сектора Газа) складався для ізраїльтян не найкращим чином – участь в англо-французькій інтервенції проти Єгипту катастрофічно позначилася на іміджі Держави Ізраїль. Особливо це стосувалося сприйняття керівництва СРСР (так, скажімо, міністр закордонних справ Д. Т. Шепілов у доповіді «Питання міжнародного становища і зовнішньої політики Радянського Союзу» на VI сесії Верховної Ради СРСР у лютому 1957 р. казав про Ізраїль як «на долю якого була відведена неприваблива роль підбурювальника агресії»2).
У донесеннях радянських дипломатів в МЗС, а також бесідах зі своїми арабськими колегами Ізраїль згадувався лише в контексті нещодавньої кризи та її наслідків (наприклад, проблеми виведення військ з єгипетської території і сектора Газа) з найбільш вживаним виразом «ізраїльська агресія». Очевидно, потрійна інтервенція проти Єгипту (навіть через тривалий час після завершення) стала для радянського керівництва свого роду «лакмусовим папірцем» – новим джерелом роздратування, котре прийшло на зміну Багдадському пакту. Радянські дипломати (так само як і журналісти «Правди», а також керівники країни) не шкодували емоційної-оціночної барвистості виразів. Їх стандартні епітети можна розділити на кілька груп:
1) звинувачувально-агресивна – «агресія Англії, Франції та Ізраїлю проти Єгипту»; «злодіяння агресорів»; «англо-франко-ізраїльський розбійницький напад на Єгипет»; «збройна агресія»; «можлива агресія»; «англо-франко-ізраїльські імперіалісти»; «нова військова авантюра/відновлення агресії»; «агресивні дії»; «нові авантюри»; «на небезпечному шляху»; «небезпечна гра»;
2) військово-політична – «знаряддя імперіалізму на Середньому Сході»; «вода на млин імперіалістичних кіл політикою розпалювання пристрастей»; «організатор смути на Близькому Сході... військовий плацдарм для боротьби з усяким рухом, який загрожує імперіалістичним інтересам»; «головна опора/знаряддя імперіалізму на Близькому і Середньому Сході»; «передмостове укріплення, опорний пункт США, спрямований проти арабських країн»; «кийок імперіалістичної реакції на Близькому Сході»3;
3) внутрішньоізраїльська – «екстремістські/агресивні правлячі кола Ізраїлю»; «ізраїльські екстремісти не вгамовуються»; «азартні гравці, які програли та хочуть відігратися»; «провокаційні військові приготування в Ізраїлі»4 тощо.
Одним з безпосередніх наслідків атаки на Єгипет, нового радянського союзника в регіоні , стала тотальна недовіра кремлівської дипломатії до будь-яких заяв ізраїльської сторони. У вивчених нами документах постійно присутні такі вирази, як «ніби», «нібито», «намагався вигороджувати», «так зване питання», «намагався запевняти», «спробував заперечити», «всі ці демагогічні міркування», «декларативні заяви ізраїльського уряду про його бажання співпрацювати з урядом СРСР», що викликають «серйозні сумніви», «крикливі передвиборчі платформи всіх буржуазних і так званих соціалістичних і ліво-соціалістичних партій», які «не надто відрізняються одна від одної» і т. п.5 Формулювання відносно оцінки ізраїльтян постійно бралися в лапки – тим самим радянські представники давали зрозуміти, що не поділяють позицію своїх контрагентів.
Що характерно: в офіційних документах МЗС і репортажах преси міститься по суті переказ арабського бачення політики Ізраїлю та проблем Близького Сходу. Москва відверто віддала арабам на відкуп аналіз політичного становища в цій частині світу, й чим далі, тим більше дивилася і на єврейську державу, і на весь регіон крізь єгипетсько-сирійські (а пізніше іракські, єменські та ін.) окуляри (набагато пізніше, каючись у своїх мемуарах, радянський лідер М. С. Хрущов згадував: «…з Ізраїлем у нас стосунки складалися важко. Ізраїльтяни робили багато спроб поліпшити їх, але ми не змогли на це піти через дружбу з арабами. Скільки разів ізраїльський посол прохав, щоб я прийняв його. Я сам хотів його прийняти, але я не міг так вчинити, бо це розлютило б арабів. У той час Ізраїль вже грав роль аґента американського імперіалізму на Близькому Сході, а арабів ми не хотіли відштовхнути від себе, хотіли привернути, ось і тримали Ізраїль на відстані. Якщо розглядати політичне обличчя цієї держави, то воно не тільки не гірше, а навіть краще за інші капіталістичні країни, і з ним спокійно можна налагодити нормальні відносини…»6).
Прем'єр міністр Ізраїлю Д. Бен-Гуріон та посол СРСР в Ізраїлі М.Ф. Бодров
Основними темами обговорення між радянськими та ізраїльськими представниками були: єврейська імміграція з СРСР (ширше – і країн ОВД), взаємні критичні («брехливі», «наклепницькі», «провокаційні») публікації в пресі, інциденти на арабо-ізраїльських кордонах, позиція Ізраїлю в ООН, відносини з арабськими державами і США (ширше – із західним світом в цілому), постачання зброї в регіон, статус радянського майна в Палестині.
Однак образ Ізраїлю в радянській документації носив дещо інший характер. Тут щодо нього викристалізувався ряд дискурсів, як: протиставлення «агресивності» ізраїльтян «миролюбству» арабів, зростання зв'язків Тель-Авіву із державами Західної Європи та США (фінансова та військово-технічна допомога), антирадянської пропаганди в ізраїльській пресі тощо. Деякі дискурси в радянському сприйнятті реальності ствердилися настільки міцно, що стали осадовими, або об'єктивними. До них можна віднести, наприклад, «апріорі зрозумілі» уявлення кремлівської влади щодо перманентної кризи капіталізму в країнах НАТО, імперіалізму держав Заходу, а також засадничий дискурс образу Держави Ізраїль, а саме – його повного підпорядкування Сполученим Штатам. Це виражалося в усіх сферах – починаючи з фінансових траншів з-за океану, захистом ізраїльтянами «інтересів нафтових монополій», поставок зброї й закінчуючи прямими вказівками з Вашингтону щодо бажаних ізраїльських кроків на зовнішньополітичній арені, які Тель-Авів буцімто слухняно виконував. Стандартні оціночні формулювання були наступними: «проімперіалістичний курс»; «брудна роль в політиці колонізаторів»; «вирішальне слово у визначенні ізраїльської політики... буде не за Ізраїлем, а за США»; «Ізраїль... завжди виступає в підтримку колоніалізму»; «Ізраїль виступав в якості інструменту агресивної політики США»; «правляча кліка... прагнула... до перетворення Ізраїлю в передмостове укріплення Північно-Атлантичного військового блоку на Близькому Сході»; «перетворення Ізраїлю в базу Північно-Атлантичного блоку на Близькому Сході, спрямовану як проти незалежних арабських держав, так і проти Радянського Союзу»; «Ізраїль... міцно зв'язав себе з колоніалістами»; «Ізраїль... за ним стоять західні держави і США»; «Сіоністи тиняються під порогом імперіалістів»; «Ізраїль – це комівояжер США»; «Ізраїль... є знаряддям в руках імперіалістів» тощо7.
Таким чином, червоною лінією через усі офіційні радянські матеріали проходить дискурс маріонетковості Ізраїлю щодо США, про що ізраїльським колегам заявлялося досить прямо і відверто. «Від Тель-Авіва до Одеси не більше тисячі кілометрів, і нам не байдуже, в чиєму розпорядженні знаходяться ізраїльські аеродроми»8 – вказував радянський посол А. Н. Абрамов у бесіді з міністром закордонних справ Голдою Меїр 28 червня 1957 р.
У підсумку завдяки ідеологічному самонакручуванню утворився образ Ізраїлю як всемогутньої й усюдисущої негативною сили*, котра перманентно загрожувала не тільки сусіднім арабським державам, а й усьому соціалістичному табору. Протиріччя були закладені в саму основу цієї імагологічної конструкції: так, «американська маріонетка» володіла, однак, власними інтересами і волею до дії. Прагнучи слідувати офіційній ідеологічній лінії, працівники радянського МЗС формували образ Ізраїлю як найпотужнішої військової міці, що тотально загрожує своїм арабським сусідам, котра готова атакувати в будь-який момент. А за її спиною, мовляв, стоїть Захід, який у всьому її підтримує. Суецька криза стала приводом для подальшого звинувачення Тель-Авіву в латентно-перманентних агресивних намірах.
Характерно, що постійні сперечання з міністром закордонних справ Ізраїлю Г. Меїр зуміли виділитися в окрему самостійну тему9. Більш того, з'явився дискурс проблеми вирішення проблем в радянсько-ізраїльських відносинах, тобто спроб їх поліпшення. Але найбільш абсурдним в даній ситуації було становлення цілого образу першого ізраїльського прем'єр-міністра – Давіда Бен-Гуріона, що в уявленнях радянської дипломатії був справжньою квінтесенцією антирадянщини (показово, що подібний образ ізраїльського очільника уряду зберігався навіть після його остаточної відставки в червні 1963 р.). «Наклепницькі твердження Бен-Гуріона», «правляча кліка, очолювана Бен-Гурионом», «диктаторські зазіхання Бен-Гуріона», «наскоки Бен-Гуріона на радянську пресу», «просторікування Бен-Гуріона», «загроза бен-гуріонізму»(!)10 – подібними формулюваннями була щедро всіяна документація МЗС СРСР.
Таким чином, вищенаведені маркери досить органічно вписувалися в загальний (анти)ізраїльський дискурс-стрій – конфігурацію всіх типів дискурсів щодо єврейської держави в кремлівській свідомості.
Сіючи параноїдальний острах перед примарною ізраїльською загрозою, московські правителі ставали заручниками власних побоювань і невігластва, увірувавши у власноручно створені фантоми. Нарівні з аналітикою в секретних депешах МЗС, аналогічні за формулюваннями й змістом матеріали друкувалися в періодиці. Радянська пропаганда не була брехнею в звичному сенсі слова: всіляко оббріхуючи єврейську державу, Москва сама щиро в це вірила.
Доходило до абсурду. Наприклад, в записах розмов з арабами, записках А. А. Громико й повідомленнях «Правди» говорилося про ймовірність створення Ізраїлем біологічної зброї, постачання ядерного(!) озброєння від США, наявності французьких військ (які перманентно висувалися на Єгипет) і військових баз на території країни, відправлення ізраїльської зброї до Йорданії, залежності останньої від євреїв та інші нісенітниці11. Часто-густо всі ці вигадки просто передруковувалися і переказувалися з «достовірних» арабських джерел («дрібні неточності, відповідальність за які несуть іноземні газети», як заявляв посол А. Н. Абрамов Г. Меїр в бесіді від 28 червня 1957 р.12), у чому радянським представникам неодноразово докоряли ізраїльські дипломати.
Причому позиція Москви щодо Ізраїлю була відверто дворушницькою: з одного боку, євреї самі були винні у всіх своїх проблемах, а з другого – для їх вирішення наполегливо рекомендувалося використовувати виключно мирні методи, що у випадку з арабами було неможливо. Так чи інакше, як не втомлювалися повторювати радянські дипломати в бесідах з ізраїльтянами, кожен раз винними виявлялися останні. У той же час на будь-які силові акції з арабської сторони Радянський Союз просто заплющував очі.
Починаючи з 1960 р., обурення Москви щодо Синайської кампанії Ізраїлю поступово зійшло нанівець, і домінантне місце в дискурсі зайняли поміркованіші формулювання. У той же час остаточно склалася стандартна модель поведінки радянських дипломатів перед ізраїльськими представниками – як тільки мова заходила про будь-які серйозні і незручні для Москви питання ( загальне роззброєння Близького Сходу, терористична діяльність палестинців, небажання сусідніх держав вести з Ізраїлем мирні переговори, а головне – можливість поліпшення двосторонніх відносин), кремлівські посли, як і у разі з проблемою вирішення арабо-ізраїльського конфлікту в цілому, перекладали відповідальність на Тель-Авів і плавно переходили до інших тем, просто ігноруючи заяви ізраїльтян.
У підсумку радянським керівництвом в Ізраїлі позитивно сприймалася лише місцева Компартія. До речі, схожа ситуація існувала щодо арабських держав в кінці 1940-х – на початку 1950-х рр. За іронією долі, в другій половині 50-х рр. ХХ ст. цим країнам випала доля помінятися місцями в кремлівських уявленнях. Тепер, крім даних від арабських партнерів, для оцінки Ізраїлю з близькосхідних джерел залучалися лише єврейські комуністи (показово, що представники Комуністичної партії Ізраїлю слідом за офіційною лінією Москви відтворювали образ власної країни за тими ж семантичними та семіотичними лекалами, яскраво демонструючи це у палких промовах на XXI та XXII з’їздах КПРС13). Обробка наданої прихильниками СРСР інформації страждала від тих же недоліків, що і при роботі з арабськими відомостями – добровільне самообмеження в інформаторах, некритичність сприйняття, машинальний переказ отриманих оціночних суджень тощо. Не дивлячись на нейтральну і навіть досить дружню риторику щодо лівої робочої партії МАПАМ, все ж вказувалося, що всі політичні сили (крім КПІ) підтримують нинішню «політику з позиції сили... військових авантюр»14. Особливе роздратування у Москви викликало франко-ізраїльське співробітництво15 завдяки якому виходило, що Ізраїль придушував арабський національно-визвольний рух всюди, де тільки можна.
Володіючи адекватною інформацією про позицію і наміри США та Ізраїлю, радянська дипломатія характеризувала їх як бутафорські, артикульовані лише задля окозамилювання16 Взагалі, радянські оціночні судження носили вкрай категоричний і однозначний характер.
Аналізуючи далі радянські уявлення про Ізраїлі з точки зору дискурс-аналізу, варто відзначити, що вузловими точками, навколо яких впорядковувалися і набували значення знаки, були «агресія», «еміграція», «прикордонний інцидент», «матеріали преси». Причому всі вони носили негативну семантику: «ворожа пропаганда»; «сіоністський друк хвалькувато пише»; «ізраїльська пропаганда намагається довести»; «отруйні глузування ізраїльського друку»; «пише в таких виразах, які були б припустимі лише в тому випадку, якщо б Ізраїль перебував у стані війни проти Радянського Союзу»; «тон цих виступів... став ще більш злісним та істеричним»; «розгнузданий характер»; «еміграція в Ізраїль організовується сіоністськими колами штучно, за допомогою широкої пропаганди»; «широка провокаційна кампанія»; «з галасливими і провокаційними заголовками»; «нові наклепницькі виступи проти СРСР»; «сотні фактів брехні та наклепу»; «провокаційні дії»; «злісно перекручували сенс радянських пропозицій»; «ізраїльський друк продовжує злісну кампанію проти ОАР»; «розв'язний і розгнузданий антирадянський наклеп»17 тощо.
У принципі, у цьому разі область дискурсивності включала в себе можливість еволюції уявлень про Ізраїль в кращу сторону. Однак вікно можливостей було із самого початку невеликим, і, в кінцевому рахунку, дана площина практично не розширювалася, тому що це зачіпало такі текстуальні поля, як єврейська проблема в СРСР, радянсько-ізраїльські та радянсько-арабські відносини. Конфігурація цих факторів складалася явно не на користь ізраїльтян. Цікаво, що єврейське питання в Радянському Союзі і відносини з Ізраїлем Кремль чітко розмежовував; у той же час зв'язки Москви з Каїром або Дамаском незмінно перепліталися з Тель-Авівом. Так само альянс «СРСР – прогресивні араби» протиставлявся угрупованню «США – Ізраїль – реакційні арабські режими».
Тим самим проблема політики Ізраїлю в радянському сприйнятті ставилася набагато ширше: крім двосторонніх відносин, вона стосувалася радянсько-арабських зв'язків, а також контактів Москви з державами-членами Організації Варшавського договору. Так чи інакше, всі свої акції Кремлю доводилося співвідносити з цими двома факторами (хоча б заднім числом). Більше того, в міркуваннях про ізраїльську політику радянські дипломати об'єднували позицію й інтереси власної країни з відповідними категоріями соціалістичних і арабських держав, тим самим закріплюючи власне протиставлення Ізраїлю. На практиці СРСР також у всьому діяв узгоджено з арабами, наприклад, при голосуванні в ООН або з питання єврейської імміграції до Палестини. Однак головним ворогом комуністично-націоналістичної коаліції залишалися США, що інспірували всі акції та саме існування єврейської держави, в чому московські посли всіляко намагалися переконати єгиптян і сирійців.
Окремо варто торкнутися поняття «сіоністськості»***, котре постійно виділяється в усіх комунікативних подіях. Таким чином в радянській свідомості Ізраїль і сили, що його підтримували, об'єднувалися в єдине ціле. Тепер необов'язково було жити в Палестині, щоб бути звинуваченим в симпатіях до «плацдарму імперіалізму». Це кліше виявилося вельми зручним із пропагандистської точки зору. До того ж, з метою компрометації будь-якої підтримки Ізраїлю, сіоністами можна було оголосити будь-яких осіб неєврейської національності, та навіть самих радянських громадян.
Звідси відразу ж випливає семантична зв'язка «сіоністського» з «підривною діяльністю» сіоністів і «сіоністською пропагандою». Як і дискурс єврейської еміграції з СРСР, ці маркери були приводом перманентного роздратування для Кремля18. Так, про це свідчать такі вкрай емоційні оцінки: «[нафту] Ізраїлю не постачаємо й не збираємося постачати, те саме можна сказати і про еміграцію євреїв з СРСР в Палестину»; «ватажки всесвітніх сіоністських організацій готують широкі плани підривної сіоністської діяльності»; «кадри підготовлених сіоністських пропагандистів, які будуть вести підривну роботу»; «підривна діяльність сіоністів»; «попередити та паралізувати сіоністську пропаганду»; «використовується сіоністами для підривної роботи в русі прихильників миру»; «сіоністські агенти в СРСР збиратимуть гроші до єврейського фонду»; «у провокаційних цілях сіоністи США та Ізраїлю знову спробують привернути увагу сесії [ООН] до так званого питання про становище євреїв в СРСР»; «масова еміграція євреїв до Ізраїлю зі східноєвропейських країн, мабуть, примарилася комусь у Вашингтоні»19 тощо.
Показово, що ідентичні формулювання, а також цілі текстові моделі ми виявляємо навіть у документах радянських спецслужб. Чого варті тільки одні заголовки: «Пропозиції до Комісії ЦК КПРС... у зв'язку з тяжким становищем єврейських переселенців в Ізраїлі»; «реакційна сутність зовнішньої та внутрішньої політики уряду Ізраїлю»; «тематика матеріалів... з питання викриття сіоністської пропаганди»; «довідка про поширення реакційними єврейськими організаціями пасквільних брошур»; висновки комісії КДБ при Раді Міністрів УРСР з характеристиками типу «расистські риси сіонізму», «заздалегідь фальшива теза єврейської релігійної літератури», «імперіалістична держава Ізраїль» і т. д.20
Як бачимо, «підривна політика» країн Заходу в державах соціалістичного табору в радянському розумінні ототожнювалася із агітацією Ізраїлю за можливість еміграції євреїв із СРСР, а також відновленням їх культурного життя. У Москві не сумнівалися, що за лаштунками цього стоять всі ті ж Сполучені Штати.
Під міфом радянським керівництвом розумілися пояснення ізраїльськими політиками, наприклад, свого зовнішньополітичного курсу. Так, радянські дипломати відверто не могли зрозуміти, чому в ізраїльській пресі постійно зустрічаються «антирадянські» матеріали: судячи по собі, іншого пояснення, як вказівок від ізраїльського уряду, вони не знаходили. Більше того, часто застосовувалася орвеллівська тактика «звинувачуй іншого в тому, до чого сам причетний» – кремлівські представники прямо заявляли ізраїльтянам про інспірований зверху характер публікацій їх преси. Цікаво, що деякі співробітники радянського МЗС дотримувалися тих же оцінок через десятиліття. У своїх спогадах, що вийшли вже після 1991 р., колишній посол СРСР в Ізраїлі Д. С. Чувахін цілком знаходиться в рамках офіційного радянського дискурсу, практично не намагаючись відрефлексувати власну службу і досвід у цій близькосхідній країні21. Те саме стосується радянського дипломата М. П. Попова, який свого часу працював у Палестині – у мемуарах зустрічаються такі характерні радянські пасажі, як «повідець США для Ізраїлю», «об’євреєння» тощо22.
Як уже зазначалося, кремлівська політика була піддана численним викривленням, тобто відмінностям від реальності, що стали ідеологією. Це була основна риса образу Ізраїлю в очах московського керівництва. З одного боку, її можна пояснити традиційно – розворотом радянської зовнішньої політики в бік арабських націоналістів, і, відповідно, все більшому негативу щодо ізраїльтян. Однак, швидше за все, це буде лише досить поверхневим трактуванням кремлівського сприйняття Ізраїлю. Адже соціальна матриця дискурсу також не могла слугувати надійною опорою адекватного ставлення Радянського Союзу. Інформація, що надходила, накладалася на реалії радянської політичної системи. І коріння образу єврейської держави знаходяться набагато глибше – зокрема, на рівні образи через наглий кінець альянсу кінця 1940-х рр., більшовицької ідеології, згідно з якою сіонізм був різновидом буржуазного націоналізму, а також традиційного російського імперського антисемітизму23, що зберігався й після смерті Сталіна.
До кінця 1964 р. щодо Ізраїлю склалося стримано-нейтральне ставлення на офіційному рівні з негативом у внутрішньому обговоренні. До того ж у зв'язку зі створенням ізраїльтянами власної ядерної зброї та імпорту американського озброєння Тель-Авіву через ФРН, до середини 1960-х рр. у радянський документальний побут увійшли нові відповідні тематики. Враховуючи вищенаведене, не дивно, що рідкісні рекомендації про зміцнення зв'язків не мали успіху24 – навпаки, їх згорнули ще більше.
Образ Ізраїлю в 1957-1964 рр. пережив певну еволюцію. Якщо у 1957 р. єврейська держава сприймалася однозначно як квінтесенція негативу, спрямована проти СРСР і «всього прогресивного людства», то до середини 1960-х рр. на зміну колишній радянській позиції приходить холодний нейтралітет (відносини «коректні, але прохолодні», «нормальні», як зазначали міністр закордонних справ Радянського Союзу А. А. Громико і його заступник В. С. Семенов в бесіді з завідувачем Східноєвропейським відділом МЗС Ізраїлю Е. Дороном25). З одного боку, це означало більш помірні формулювання й не настільки гострі висловлювання, а з іншого – ослаблення уваги через більшу орієнтацію на «революційні» арабські режими. Що, в свою чергу, в подальшому призвело до ще більшого антиізраїльського курсу Кремля. Падіння інтересу до ролі (частки) Тель-Авіву у близькосхідній політиці означало і зменшення значущості, важливості Ізраїлю. Останній мимоволі перетворювався з «плацдарму імперіалізму» в його жалюгідного пасинка, не здатного вистояти перед нестримним натиском національно-визвольного руху арабських народів. Негативна семантика щодо Ізраїлю зберігалася, просто відходячи на задній план; в той же час, до образу ізраїльтян додавалася неабияка частка зневаги. В кінцевому підсумку, починаючи з середини 1960-х рр., це відіграло суттєву роль у сповзанні регіону до Шестиденної війни.
Таку трансформацію можна пояснити загальним глухим кутом радянсько-ізраїльських відносин, до якого вони зайшли в першій половині 1960-х рр. Прихід до влади в Сирії лівого крила партії Баас та ствердження Москви у власних підозрах щодо ізраїльської ядерної програми тільки зцементували цей глухий кут. До того ж сам ізраїльський дискурс-стрій в радянських документах, так само як і в пресі, що складався, по суті, з постійних повторів одного й того ж набору міфів та стереотипів, також зіграв в цьому важливу роль. Радянсько-ізраїльські зв'язки стали жертвою інерції дискурсу, котра сконструювала абсолютно штучну реальність.
Кирило Каштанов, кандидат історичних наук
1 Говрин Й. Израильско-советские отношения 1953-1967 : пер. с иврита. Москва, 1994; Млечин Л. Зачем Сталин создал Израиль? Москва, 2005; Ro’i Y. The Struggle for Soviet Jewish Emigration, 1948–1967. Cambridge, 1991; Ro’i Y. Soviet Policy towards Jewish Emigration : An Overview // Russian Jews on Three Continents: Migration and Resettlement. London, 1997. P. 45–67; Носенко В. И. Характер и этапы советско-израильских отношений (1948–1990) // СССР и третий мир : новый взгляд на внешнеполитические проблемы. Москва, 1991. С. 65–104; Зак М. Сорок лет диалога с Москвой (на иврите). Тель-Авив, 1988; Пинкус Б. Особые отношения. СССР и его союзники и их отношения с еврейским народом, сионизмом и Государством Израиль, 1939–1959 (на иврите). Сде-Бокер, 2007. Стрижов Ю. И. Советский Союз внес весомый вклад в создание Государства Израиля // Азия и Африка сегодня. 1998. № 5. С. 45–49; Стрижов Ю. И. СССР и создание Государства Израиль // Международная жизнь. 1995. № 11-12. С. 94–97; Сидоров М. Первые годы. Отношения между СССР и Израилем в конце 40-х – начале 50-х годов // Нева. 1991. № 10. С. 156-165; Исаев Г. Г. Уроки истории : советско-израильские отношения в 1948–1951 гг. // Политическая экспертиза. 2006. № 3. С. 114–130; Ro’I Y. Soviet Decision Making in Practice : The USSR and Israel, 1947–1954. New Brunswick, 1980; Krammer A. The Forgotten Friendship. Israel and the Soviet Bloc, 1947–1953. Urbana, 1974; Krammer A. Soviet natives in the position of Palestine, 1947-1948 // Journal of Palestine Studies. 1973. Vol. 2. № 2 (winter). P. 54-65; Rucker L. Moscow's Surprise : The Soviet-Israeli Alliance of 1947-1949 // CWINP. 2001. № 46. P. 1-36; Shimonov R. From Friends to foes. The Deterioration of Soviet-Israeli Relations in the middle of 20th century // Jackson School Journal. 2011. Vol 1. № 2 (Spring). P. 46-62; Рыжов И. В. СССР и Государство Израиль. Трудная история взаимоотношений. Нижний Новгород, 2008; Гасратян С. Религиозный фактор во взаимоотношениях Израиля и СССР: роль иудаизма (50—60-е годы) // Восток. 1996. № 4. С. 61-72; Шварц С. Советский Союз и арабо-израильская война 1967 года. Нью-Йорк, 1969; Дауров Р. Д. Долгая Шестидневная война. Победы и поражения СССР на Ближнем Востоке. Москва, 2009; The Soviet Union and the June 1967 Six Day War / ed. by Ro’i Y., Morozov B. Stanford University Press, 2008; Ginor I, Remez G. Foxbats over Dimona. The Soviet Nuclear Gamble in the Six Day War. London, 2007; Носенко Т. В., Семенченко Н. А. Напрасная вражда. Очерки советско-израильских отношений 1948-1991 гг. Москва, 2015 и т. д.
2 Президиум ЦК КПСС. 1954-1964. Черновые протокольные записи заседаний. Стенограммы. Постановления : в 3-х т. Т. 2. Постановления / гл. ред. А. А. Фурсенко. Москва, 2006. С. 546.
3 Правда. 26 апреля 1957 г. № 116 (14145). С. 2; Правда. 16 февраля 1958 г. № 47 (14441). С. 3; Правда. 28 июля 1957 г. № 209 (14238). С. 6; Правда. 18 сентября 1957 г. № 261 (14290). С. 6.
4 Правда. 26 апреля 1957 г. № 116 (14145) – 30 апреля 1957 г. № 120 (14150). С. 1-6; Правда. 26 мая 1957 г. № 165 (14175). С. 3.
5 Ближневосточный конфликт. Из документов архива внешней политики РФ. 1947-1967: в 2-х т. Т. 2 (1957-1967) / ред. В. В. Наумкин. Москва, 2003. С. 177, 187, 290 и т. д.
6 Хрущев Н. С. Время, люди, власть. Воспоминания в 4-х кн. URL: http://hrono.ru/libris/lib_h/hrush50.php (дата звернення: 31.01.2020).
7 Ближневосточный конфликт. С. 73, 118, 168, 306 и т. д.
8 Там же. – С. 101.
* Конспірологічна паніка радянських силовиків у зв’язку із VI Всесвітнім фестивалем молоді та студентів 1957 р. у Москві, на який прибула й ізраїльська делегація, органічно доповнювала образ Ізраїлю як усюдисущої всемогутньої антирадянської сили. Детальніше боротьбу Ізраїлю проти СРСР за радянських євреїв див. : Костырченко Г. В. Тайна политика Хрущева : власть, интеллигенция, еврейский вопрос. Москва, 2012. С. 270-277.
9 Ближневосточный конфликт. С. 60, 98-102, 119, 168, 181-183, 247-248, 288-289, 302-303, 312-313, 392-406, 426.
10 Там же. С. 111, 165-166, 245-247, 312-314, 457 и т. д.
11 Правда. 5 мая 1957 г. № 125 (14154). С. 6; Правда. 17 мая 1957 г. № 137 (14166). С. 5; Правда. 14 ноября 1957 г. № 318 (14347). С. 6.
12 Ближневосточный конфликт. С. 101.
13 Внеочередной XXI съезд Коммунистической партии Советского Союза (27 января – 5 февраля 1959 года). Стенографический отчет : в 2-х т. Т. 2 (стенограммы 11-17 заседаний, резолюции, постановления и приложения). Москва, 1959. С. 349-352; XXII съезд Коммунистической партии Советского Союза (17-31 октября 1961 года). Стенографический отчет : в 3-х т. Т. 2 (стенограммы 11-20 заседаний). Москва, 1962. С. 362-364.
14 Ближневосточный конфликт. С. 71.
15 Там же. – С. 72.
16 Там же. – С. 72.
17 Ближневосточный конфликт. С. 90-91, 106, 110-111, 113, 118, 163, 174, 287 и т. д.
Саме у хрущовську добу у взаємовідносинах СРСР та Ізраїлю та особливо у конструюванні образу єврейської держави все більшу роль почало відігравати єврейське питання в Радянському Союзі. У першу чергу це протистояння вилилося у численних радянських «антисіоністських» (по суті – антисемітських) публікаціях, а також відповідній міжнародній активності Тель-Авіву, спрямованої на залучення уваги міжнародної спільноти до дискримінації євреїв у СРСР. Найбільшого галасу наробила антисемітська брошура українського автора Трохима Кичко «Юдаїзм без прикрас», що вийшла друком в Києві 1963 р. В ній повторювалися ті ж самі кліше, що й в офіційних документах: «імперіалістична держава Ізраїль», «Ізраїль, сіонізм та юдаїзм розглядаються американськими імперіалістами як передові позиції, запасне знаряддя для обстрілу арабського світу». Детальніше щодо дискусії всередині ЦК КПРС, міжнародної реакції на брошуру Т. Кичко та відповідних радянських контрзаходів див. : Российский государственный архив новейшей истории. Ф. 5. Оп. 55. Д. 81. Л. 48-70; Книга о русском еврействе (1917-1967) / под ред. Я. Г. Фрумкина, Г. Я. Аронсона, А. А. Гольденвейзера. Нью-Йорк, 1968. С. 367-369; Костырченко Г. В. С. 222-229.
Послугу на шкоду ізраїльтянам у формуванні власного образу в очах Кремля надала справа Адольфа Айхмана. Москва сприйняла її як замах на власний віктимний статус головної жертви нацистських злочинів. Через це образ Ізраїлю в радянській карикатурі вперше здобув яскраве нацистське забарвлення, передовсім через спільну артикуляцію – зображення зірки Давида зі свастикою та абсурдний термін «бонн-гуріонізму» як вказівку на співпрацю (нео)нацизму та сіонізму. Так, 18 березня 1960 р. "Правда" опублікувала карикатуру із заголовком "Вони знайшли спільну мову", на якому зображені канцлер ФРН Конрад Аденауер та Д. Бен-Гуріон, що дзвонять у розбитий дзвін ядерним молотком. На жаль, саме таким чином відбулася персоналізація образу Ізраїлю. Тель-Авів зайняв «достойне місце» серед інших «імперіалістичних держав». Сіонізм почав розглядатися як частина всесвітньої «осі зла» під патронажем «американського імперіалізму». Тоді ж у радянській карикатурі остаточно закріпився традиційний антисемітський стереотип євреїв. Однак слід пам’ятати, що процес над Айхманом був скоріше приводом, аніж справжньою причиною такої метаморфози: одночасно із арештом цього гітлерівського злочинця розпочалося співробітництво Ізраїлю та ФРН, у тому числі й у військовій сфері, що надзвичайно дратувало Кремль. Так, у сумнозвісній брошурі Т. Кичко карикатура «Бонн-Гуріон» зображує карликового ізраїльського прем’єра із договором "Угода про поставку зброї Бундесверу", яку тримає нацистський солдат, а привид з Аушвіцу намагається втримати руку Д. Бен-Гуріона від підписання. Карикатура, опублікована у «Известиях» 12 листопада 1964 р., показує двох нацистських офіцерів, котрі продають зброю ізраїльському військовому із надписом: «Я рекомендую цю першокласну зброю. Перевірено, випробувано та використано в Освенцимі та Варшавському гетто"; також зображена ціль, що містить зірку Давида та свастику з написом «Мішень – Варшавське гетто».
На карикатурі "Марні зусилля" («Советская Россия», 29 січня 1964 р.) арабські народи постають як благородні арії визвольно-прогресивного поступу, тоді як Ізраїль зображено жалюгідним та немічним. Якщо до 1960 р. у радянській пресі було опубліковано не більше 20 карикатур за єврейською та ізраїльською тематикою, то у 1960-1967 рр. (до початку Шестиденної війни) – 32, з них третина присвячувалася кейсу з Айхманом. Щодо сутності й особливостей конструювання образу Ізраїлю в радянській періодиці через карикатури у зазначений період детальніше див. : Сандлер Б, Сандлер И. Парк советского периода : советско-израильские отношения в зеркале политической карикатуры : пер. с англ. Москва, 2009. С. 15-16, 19-20, 25, 173, 203-207, 216, 223-224; Kutuzova A. An Imperiaslis Hawk : The Image of Israel in Soviet Caricatures. Budapest, 2007. P. 11-29; Vogt J. Old images in Soviet anti-Zionist cartoons Soviet Jewish Affairs. 19 Jun 2008. P. 21, 25-26.
*** У зв’язку із виходом відомої поеми Є. Євтушенко «Бабин Яр», яка здобула шалену популярність в Ізраїлі, М. С. Хрущов висловлювався щодо пожвавлення «дохлого щура», маючи на увазі сіонізм; в той же час він стверджував, що «Держава Ізраїль створена на ідеях сіоністських, які завжди були ворогом більшовизму». Детальніше див. Костырченко Г. В. С. 364-365.
18 Детальніше відносно ізраїльської активності зі становища євреїв у Радянському Союзі див. : Костырченко Г. В. С. 269-322.
19 Ближневосточный конфликт. С. 86, 90, 98, 113, 189 и т. д.
20 Детальніше див. : Еврейская эмиграция в свете новых документов / под ред. Б. Морозова. Тель-Авив, 1998. С. 25-52.
21 Д. С. Чувахин. Записки советского посла в Израиле. 1964-1967 гг. // Новая и Новейшая история. 1996. № 5. С. 151-174.
22 Попов М. П. Тридцать семь лет на Ближнем Востоке : Зап. дипломата. Москва, 2002. С. 53-70.
23 Відносно ролі антисемітизму у формуванні радянської політики щодо Ізраїлю див. також: Носенко Т. В., Семенченко Н. А. С. 28-30.
24 Одним з небагатьох, хто радив дещо поліпшити відносини з Державою Ізраїль, був посол СРСР в Ізраїлі М. Ф. Бодров (1958-1964 рр.). Коливання курсу радянських пропозицій щодо перспектив відносин з Тель-Авівом див. також: Носенко Т. В., Семенченко Н. А. С. 45-48.
25 Ближневосточный конфликт. С. 473.